Особливим моментом став сценічний відгук: моновистава Валентини Чолкан про життя і творчість Лідії Липковської.

Лідія Яківна Липковська (28 квітня (10 травня) 1884, село Бабин, Бессарабська губернія, Російська імперія) — 22 березня 1958, Бейрут, Ліван) — українська і російська співачка (колоратурне сопрано). У шлюбі — Маршнер.

У Лідії було три сестри та четверо братів. Її тіткою була Марія Заньковецька , відома українська акторка. Вона здобула освіту в Маріїнській жіночій гімназії в Кам’янці-Подільському . Разом з іншими ученицями співала в церковному хорі, мала власні сольні партії, привертаючи увагу чарівним голосом, який лунав під куполом собору. Мешканці Кам’янця називали дівчинку «Співочий птах».

1906 року закінчила Петербурзьку консерваторію. Навчалася в Наталії Ірецької.
У 1906—1916 роках (з перервами) була солісткою Маріїнського театру в Петербурзі. Її репертуар у цьому оперному театрі включав Джільду в «Ріголетто», Джульєтту в «Ромео і Джульєтті», Марфу в «Царській нареченій», Мікаелу в «Кармен» , Ольгу в «Івані IV», Тетяну в «Євгенії Онєгіні», а також головні ролі в «Іоланті», «Лакме» , «Лючії ді Ламмермур» та «Снігуроньці».

У 1909—1914 роках гастролювала в містах Західної Європи та Північної Америки. Від 1917 року жила за кордоном. У 1927—1929 роках гастролювала в СРСР. Виступала в Україні — в Києві, Одесі, Дніпропетровську, Харкові.

Кар’єра – Маріїнський театр, «Ла Скала», Метрополітен-Опера; співпраця з провідними майстрами (Карузо, Тосканіні, Пуччіні, Шаляпін, Джованні Мартінеллі). Після революції – еміграція, педагогічна діяльність: Кишинів, Париж, Бейрут.

Інформація з WikipediА

Валентина Чолкан, доцент кафедри української літератури ЧНУ ім. Ю. Федьковича. Тримає у руках брошуру Анатолія Добрянського «Лідія Липковська» (Чернівці, 2000). Саме Анатолій Добрянський у своїх дослідженнях  повернув ім’я Лідії Липковської у культурний обіг, адже після світової слави на початку ХХ століття її постать в Україні була майже забута. Він детально збирав матеріали про співачку, писав про її феномен, наголошував, що вона — гордість не лише Буковини, а й усієї України.

Ігор Сєверянін, поет «Срібної доби» присвятив Липковській низку творів: «Дзвони собору почуттів», «Рояль Леандра», нариси «Зразкові основи» та «Трагічний соловей» (1930), вірші «Кузині Ліді», «Снігурковість Липківської»… В останньому вірші мається на увазі виконання Снігуроньки в однойменній опері Римського-Корсакова. Крім того, Липківську нерідко називали Снігуронькою за її крихкість та витонченість…  Ігор Севєрянін неодноразово зустрічався з нею і брав участь у спільних концертах. Збереглася афіша виступу Северянина та Лідії Липківської у Бухаресті 2 липня 1934 року. Олександр Купрін також публікував  присвяту Лідії Липковській…

Валентина Чолкан під час мистецького виступу здавалося в певні моменти перевтілилася у Липковську та відтворила її драматичну і водночас величну історію.

У Кам’янці-Подільському Лідія пробувала себе в різних ролях, зокрема, в ролі Офелії. У спогадах Липковська писала: «Якось, під час великої перерви, розпустивши волосся і зробивши „безумні очі“, принаймні мені так здавалося, я почала виконувати сцену безумства Офелії. В класі зібралося понад 30 дівчаток. Я так ввійшла в роль, що плакала справжніми сльозами, а припадками безумства лякала учениць, що спостерігали за моєю грою з великою цікавістю… Можливо, в розвитку драми я би дійшла до найвищої кульмінаційної точки, якби, відступаючи назад, не потрапила в обійми начальниці гімназії… Через декілька років я, виконуючи роль Офелії в паризькому „Гранд-опера“, часто в сцені безумства Офелії бачила хоча на мить себе серед класу гімназії і цю сцену з начальницею на чолі, себе заточену під арешт»

Присутні переглянули фрагмент з документального фільму “Український Ліван”. Автор – Ігор Осташ, режисер – Станіслав Литвинов. Цей фільм і про “унікальне повернення оперної співачки Лідії Липковської до української історії“.

Спадщина А.М. Добрянського — це не лише наукові дослідження, а й уміння повертати з небуття забуті імена та вкорінювати їх у сучасну культуру. 90-річчя від дня народження Анатолія Миколайовича стало ще одним підтвердженням того, що його інтелектуальна й духовна праця продовжує жити у нашій пам’яті та в культурному житті Чернівців.

На завершення учасники зібралися в одному з кабінетів бібліотеки для спільного фото — у просторі, де й досі збережені його книги, рукописи й дух щоденної праці.

Дякуємо Муніципальній бібліотеці імені Анатолія Добрянського, директору Лесі Іларівні Щербанюк за цю зустріч. Окрема велика вдячність Валентині Чолкан за глибоку, пристрасну, емоційну розповідь про легендарну українську співачку Лідію Липковську. 90 років від дня народження А.М. Добрянського ми зустріли разом — у слові, у пісні, в живому спілкуванні…

Більше світлин з заходу за покликанням – 90 років Добрянському: Липковська і сучасне мистецьке прочитання від Валентини Чолкан.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Анатолій Добрянський — 90. Моновистава Валентини Чолкан про життя і творчість Лідії Липковської спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Музика — єдиний безтілесний вхід у вищий світ знання, який осягає людство, але який людство не може осягнути, – Людвіг ван Бетховен

На зустрічі звучали арії з різних опер:  арія «Чіо-Чіо-сан» з опери Джакомо Пуччіні «Мадам Баттерфляй», арія Флорії Тоски з опери Джакомо Пуччіні «Тоска», арія Адріани Лекуврер з опери Франческо Чілеа «Адріана Лекуврер», арії Наталки Полтавки з опери «Наталка Полтавка» Миколи Лисенка.

Інга Міцан виконала арію Флорії Тоски з опери Джакомо Пуччіні «Тоска». Пуччіні, який помер століття тому 29 листопада 1924 року, був названий найпопулярнішим автором  у світі, незважаючи на його сучасних спадкоємців і наступників. Композитор якось сказав, що «Всевишній торкнувся мене мізинцем і сказав: «Пиши для театру — розум, тільки для театру». І я підкорився вищому наказу».

Опера виникла наприкінці XVI сторіччя в Італії, як спроба групи вчених-гуманістів, літераторів і музикантів відродити давньогрецьку трагедію у вигляді dramma per musica. Першим операм передували з одного боку, форми ренесансного театру, в яких музика відігравала поступово все більше значення, з іншого — розвитком сольного співу з інструментальним супроводом.

За основу опери  Франческо Чілеа «Адріана Лекуврер» взято життя французької актриси Адрієни Лекуврер. Прем’єра опери відбулася в театрі Ліріко, Мілан, 6 листопада 1902 року.

Інга Міцан ще зовсім молодою артисткою виконувала одну з головних ролей  опери «Запорожець за Дунаєм» Оксани  українського композитора Семена Гулака-Артемовського у 1990 році у Чернівцях, у театрі «Тайстра» Обласного будинку вчителя.

Леся Іларівна пригадала, що «особливо сильно Анатолій Добрянський любив українську оперу. Його студенти часто згадували, як він ходив коридорами гуртожитку і своїм магічним тенором виспівував партію Карася із «Запорожця за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського».

У залі були глядачі, які пригадали цю оперу «Запорожець за Дунаєм»  Гулака-Артемовського театру «Тайстра» Обласного будинку вчителя  у далекому 1990 році.

Подарунком для присутніх була і арія Наталки Полтавки з опери «Наталка Полтавка» Миколи Лисенка.

Завершився різдвяний вечір різдвяною колядкою «Тиха ніч, свята ніч». 

Дякуємо за чудову зустріч, спів, спогади, які подарувала нам на цій зустрічі пані Інга Міцан. Дякуємо Муніципальній бібліотеці імені Анатолія Добрянського, присутнім глядачам за можливість поринути в надзвичайний світ оперної музики. Дякуємо пані Лесі Щербанюк за організацію і модерацію зустрічі.
Дякуємор ЗСУ за мирне небо над Чернівцями.

Слова: Fr. Joseph Mohr Музика: Franz X. Gruber

Тиха ніч, свята ніч!
Ясність б’є від зірниць.
Дитинонька Пресвята,
Така ясна, мов зоря,
Спочиває в тихім сні.

Тиха ніч, свята ніч!
Ой, зітри сльози з віч,
Бо Син Божий йде до нас,
Цілий світ любов’ю спас,
Вітай нам, святе Дитя!

Свята ніч настає,
Ясний блиск з неба б’є,
В людськім тілі Божий Син
Прийшо нині в Вифлеєм
Щоб спасти цілий світ.

Тиха ніч, свята ніч!
Зірка сяє ясна,
Потішає серця,
Величає Христа.
Дитя святе, як зоря,
Нам світи, зоря ясна!

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис «Мрію про оперний театр у Чернівцях…», – Інга Міцан на зустрічі «Різдвяний вечір у колі високої Музики» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Концертні майданчики філармонії та органного залу збирають нині аншлаги. Такого вони не пам’ятають від далеких 60-их років. І багато чого в Чернівцях відбувається перше.

Уперше завтра, 29 травня, у Чернівецькій обласній філармонії ім. Дмитра Гнатюка відбудеться прем’єра опери «Тоска» Джакомо Пуччіні. Лібрето написали Луїджі Ілліки та Джузеппе Джакози за драмою Вікторієна Сарду.

«Тоска» – одна з найбільш захопливих історій кохання, яка не залишить жодного слухача байдужим. Ба більше, це трилер про шалене кохання, дія якого відбувається в Римі 1800 року у часи наполеонівських війн. Прикметно, що події в опері розгортаються протягом однієї доби і це робить її надзвичайно насиченою. У ній – і високі почуття, і хіть, жорстокість і самопожертва, люди у найкращих і найгірших своїх  проявах. Італійський композитор створив магічний звуковий світ, в якому стрімко розвивається драматургія твору.

«Тоска» має 3 дії тривалістю 2 години. Виконується італійською мовою з українськими субтитрами.

Не пропустіть!

Запис «Тоска» у Чернівцях: війна збільшує потребу прекрасного спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Народного артиста України Павла Чеботова знають і шанують і чернівчани, і за кордоном, і в столиці. Останні шість років він керує Камерним академічним оркестром «Capriccio» Чернівецької філармонії, який також знають і люблять. За кордоном за недешевим квитком на концерт колективу такого рівня довелось би стояти в черзі. Натомість у Чернівцях під час виступу камерного оркестру в залі – «знайомі всі обличчя»: музиканти і поціновувачі.

Тим часом молодь із захопленням «лайкає» відеокліп у Інтернеті, де в метро грає скрипаль зі світовим ім’ям і всі… проходять повз. У Чернівцях відбувається таке ж. Бо немає реклами.

– Не запитуватиму Вас про ювілей, краще так: «На який вік Ви почуваєтеся?»

– Я не помічаю різниці з тим, що було 20 чи 30 років тому. Внутрішньо почуваюся так само. Немає якоїсь утоми чи розчарування. Вони й раніше бували. Все те ж саме (сміється, – авт.).Вік – поняття відносне. Біологічне старіння неоднаково відбувається: хтось і в 90 років – ще будь здоров, а дехто вже у 40 – ніякий. Тішу себе надією, що я – ближче до першого…

– Чим зараз займаєтеся, що головне, а що вже відійшло на другий план?

– Останні шість років, після повернення до України з Туреччини, де ми жили і працювали з дружиною, я зайнявся філармонічним камерним оркестром. Це ніколи не було для мене головною діяльністю, але життя щоразу висуває нові завдання.

Наприклад, свого часу я шість років просидів у Томському симфонічному оркестрі. І це стало мені набридати, захотілося нового. Коли запропонували посаду художнього керівника у тамтешній філармонії, зопалу погодився. Мав ілюзію, що буду «художньо керувати» усім, що там відбувається. А з’ясувалося, що там уже все «відбувається», а твоя справа – організація далеко не творчого процесу. Головне – не залишалося часу на скрипку. Одне слово, робота більш адміністративна, ніж творча, тож мене «вистачило» дише на два роки – скрипка перемогла.

Коли з’явилася можливість переїхати до Миколаєва концертмейстером камерного оркестру, – це вже було нове. Ще одна сторінка, новий репертуар…  Колектив багато гастролював, посів друге місце на конкурсі в Києві, що для нього було сюрпризом «по життю».

Доля склалася так, що 1985-го ми переїхали до Чернівців. Моя дружина Людмила Олександрівна – родом звідси (ми познайомилися з нею ще під час навчання в консерваторії).

Я став солістом філармонії і концертмейстером камерного оркестру. Саме в Чернівцях ми всерйоз почали грати дуетом. Це було дуже цікаво, адже це рідкісне явище: ніхто таким не займався, то було «ноу-хау». Переграли багато музичних творів великих авторів: Вівальді, Кореллі, Баха, Генделя… Почали займатися також перекладанням: написане для однієї скрипки я переробляв для двох.

Згодом пішов працювати до київської філармонії, куди запросив головний диригент Микола Дедюра. Щойно приступив до роботи – «підвернулася» Туреччина…

– Підвернулася – це як?

– Буквально. Зателефонували, що терміново потрібні два скрипалі для роботи в консерваторії в провінції, бажано – подружжя… Спочатку відмахнулися, але почув про умови, задумався. Що тут думати? Їхати треба. Тоді ситуація була важка: копійчані зарплати.

Планували поїхати на рік, а вийшло на шість – до речі, на підтвердження принципу «ніколи не кажи ніколи». Під час навчання в Куйбишеві мій товариш пропонував мені попрацювати в оперному театрі. Я спробував – і за  тиждень сказав: «Дякую, ніколи в житті в яму більше не зайду і працювати в оперному театрі ніколи не буду!» Чому? Трохи честолюбство: яма…  ти ж на сцену ніколи не вийдеш… Працюєш і вранці, і ввечері , а жити як? І ось через 1,5 роки ми з університету в турецькій провінції поїхали в Стамбул, нас прослухали для роботи в оперному театрі, і ми… сіли до тієї ями.

Оперного репертуару на той період я не знав. Відверто: не люблю оперу. А довелося. Ти сідаєш на 4 години в яму, перед тобою – товстелезний зошит. Усі  знають репертуар напам’ять, а ми сіли й – нічого… Два місяці поспіль приходили додому і вчили. Вранці – репетиція, вдень – вчиш, ввечері – граєш, уночі відіспався і – знову. Зате нині я знаю оперний репертуар.

– То, можливо, і оперу полюбили?

– Не можу сказати, що любов спалахнула. Опера – це такий жанр… Якщо співають дуже добре – здорово, але дуже добре співають дуже рідко. І балет хороший теж дуже рідко можна побачити.

– Але ж – Стамбул…

– А що Стамбул? Не можна ж сказати, що це столиця оперного і балетного мистецтва, порівняно зі Львовом, Одесою чи Перм’ю. Нічого особливого. Інша річ, що ми два роки жили в самому Стамбулі… Це таке задоволення. Я можу екскурсії там водити. Їздили з оперним театром на фестиваль до Анталії, жили в розкішних умовах на березі моря, виступали в амфітеатрі…

– Зізнайтеся, якщо оперний співак співає, м’яко кажучи, «не дуже» – чи переглядаються музиканти?

– Ні. Професійна етика. Ну… поморщишся. Ну, подумаєш, хто як співає! Ти ж також не завжди так граєш, що тебе можна слухати…

– Про публіку… Яка вона? Примхлива, як жінка, не прогнозована…

– Усе не прогнозоване. Ти можеш чудово підготуватися і… облажатися. А можеш бути готовим на 40%, вийти і вразити всіх. Можеш чудово грати, а публіка не бачитиме тебе, не чутиме, не хотітиме…  Від репертуару це залежить, від погоди? – я не знаю…

Публіка не примхлива. Її завойовувати слід. Не можна прийти, заграти – «насолоджуйся мною». Ти вийшов, заграв… Якщо тебе знають – протягом перших хвилин будуть насторожено вслухатися, чекатимуть: що ти, власне, запропонуєш. Якщо нічого не пропонуєш – три аплодисменти – і всі вільні! Пропонуєш – відбувається входження у певний резонанс: «Все, вони мої, вони на все погоджуються. Вони мені повірили!». Але це не відразу приходить і не завжди. Буває й публіка така, що хоч на голові стій – байдужі.

Якось ми виступали на святковому концерті до 8 Березня в Луганську. Повна зала, всі – святково вдягнені, виступають музиканти місцевої філармонії… Зал реагує мляво. І тут вийшли ми, заграли романс Свиридова… Спочатку всі в залі заніміли, згодом – овація, викликають «на біс»… Вже за кулісами чуємо розмову місцевих артистів: «Ну вот, ви говорілі, что публіка – нє та…»

Отже, слід зрозуміти, що публіці потрібно. Комусь – симфонія Бетховена, комусь – концерт Шнітке, а комусь – романс Свиридова.

– За шість років Ви все ж повернулися на Буковину…

– Після роботи в Стамбулі ми повернулися до університету, попрацювали там ще два роки, і тут я відчув, що – все. Більше не можу. З літньої відпустки вже не повернувся, хоча бомбили факсами з Туреччини.

І правильно зробили, бо з’явилася нова справа – камерний оркестр чернівецької філармонії. А я вже все пробував, все вже вмію, але ніколи не брав диригентської палички до рук! А тут довелося. Не уявляєте, як було важко перших рік-два. Я кажу Йосипу Созанському про це, а він: «Та це не головне, головне, що у вас – досвід».  Мені здавалося, що це неправильно, бо досвід-досвідом, авторитет-авторитетом, але колективом слід керувати. І, вважаю, я за останні чотири роки як диригент, як кажуть, «вимахався». Я вже не думаю про це зовсім. Ось вам, будь ласка, ще одна іпостась.

– Отож, Вам треба постійно починати щось нове?

– Я не знаю, чи треба, але мені стає… нудно. За останні 6 років удалося досягти того, чим пишаюся. Наприклад, з оркестром за цей час пройшов репертуар, якого вони не пройшли за попередні кілька десятиліть. На початку роботи мене викликав тодішній директор філармонії Казимирчук і каже: «Є чудова пропозиція: поїхати на «Music Fest»  до Києва, ось репертуар…» Я йому: «Наш оркестр цього ніколи не грав». Він запитав, чи встигнемо за місяць вивчити. Я відповів, що  такі речі шліфуються роками. А запропонуйте нині оркестру такий варіант – ми все зіграємо. Все це є в репертуарі, воно відтворюється за кілька репетицій: і Чайковський, і Стравинський… У мене зараз оркестр – це «звірі»! Вони все знають! І це мене гріє: що не було оркестру, а тепер – є.

Мені не нудно. Оце зараз думаю, що далі робити…

– На Заході музиканти такого рівня, як у Вашому оркестрі, отримують високі гонорари. Як вам удається запалити їх, зважаючи на невисокі зарплати? Як у анекдоті: «Я на похоронах більше зароблю».

– Вони і зараз там більше заробляють. І на весіллях. На весіллях грають далеко не всі. Як вам сказати…

Мабуть, певна погана слава все ж у мене є, бо коли прийшов до оркестру, кілька музикантів одразу пішли. Інші намагалися чинити опір: «Ми так ніколи не працювали! Ми стільки ніколи не грали! Навіщо нам все це потрібне?» Хтось пішов, хтось прийшов і пішов… Селекція.

Чим я їх запалюю? Та нічим! Якщо вони в душі музиканти, їм це подобається, нікого не треба нічим запалювати!

– Виходить,  гратимуть і безкоштовно?

– Навіть безкоштовно, лише не потрібно це в систему вводити. Ми і так дуже багато робимо безкоштовно. Мені, наприклад, важко довести у філармонії, що бібліотекарю, який займається нотами, слід платити. Кажуть, немає грошей.

Або інше: колектив готує програму, зіграли концерт, а далі що? За логікою речей, слід їздити з цією програмою. А у нас як? Зіграли, відклали і… почали готувати нову програму.

– А чому так?

– Ви в мене запитуєте? Не хочу про це говорити: я про це достатньо багато говорив і доволі багато ворогів нажив. І не тому, що боюся, а тому, що це нічого не змінює, на жаль.

Зміна ситуації – в іншій площині. От ви кажете, що на Заході висока оплата. Справа не лише у грошах, а в тому, що там існує інститут імпресаріо, які займаються організацією виступів, за рахунок цього живуть самі й дають жити музикантам.

У нас немає нікого. Ще у симфонічному оркестрі у штатному розкладі є посада директора оркестра, який займається організацією і проведенням концертів, а у камерному – немає. У нас колектив узагалі «напівставковий».

– То камерний оркестр якийсь такий…

– Пасинок… І в мене складається дивне враження:що більше ми працюємо, то більше ми нервуємо інших. Бо з нами треба щось робити, а що – ніхто не знає.

Нам потрібна… реклама. Скільки студентів навчається у Чернівцях? Тисячі! Чому ми для них не працюємо? Чи нам складно виступити в Мармуровй залі ЧНУ? Організуйте! Де  менеджер, адміністратор, який візьме наші буклети, диски, плакати, квитки, прийде і скаже: «Дивіться, що в мене є!»?  Ніхто нікуди не йде. Я на кожній худраді про це кажу, мені відповідають: «Так, потрібно». І – нічого. Бо немає людини, яка би цим зайнялася.

Впевнений, є люди, які до такого мають нахил, які хотіли би цим займатися. Потрібна свіжа кров, молодь, яка прийде і скаже: «Давайте ми розкрутимо камерний оркестр. Вивеземо його за кордон, організуємо виступи!» Поки такі люди не з’являться – нічого не буде.

Нам потрібна потужна рекламна кампанія, потужний адміністраторський апарат. У цьому вбачаю вихід. Бо ж є хороші музиканти! Вони ж нудьгувати починають. Ну, зіграли, ну, розійшлися. А коли наступний концерт? Пішли собі. Починають шукати ще роботу, бо ж часу багато: до шкіл влаштовуються, у церковних хорах співають, у ресторанах грають… А якби відбувався концертний процес – можна казку створити тут у Чернівцях!

Юлія БОДНАРЮК, «Версії»

ОКРЕМО

З музики і поза нею…

Улюблена книга.  Стосовно літератури, мені здається, що правильно говорити про авторів, а не окремі книги. І не можу сказати, що автор один – їх кілька. Причому, в різні періоди й автори різні. Серед улюблених – Державін, Пушкін, Гоголь, Булгаков, Астафьев, Моем, Кіплінг, Пелєвін, наразі Набоков.

Улюблений фільм. Я не кіноман, та надаю перевагу вітчизняним фільмам, люблю комедії й взагалі ціную гумор: «Любов і голуби», «За двома зайцями». Обожнюю природу, фільми та книги на цю тему. Відтак – Арсеньєв, Біанкі, Даррел і «Коли боги зійшли з розуму».

Улюблені композитори. Чайковський, Рахманінов.

Улюблені скрипалі. Хейфець, Граннелі, Коган.

Запис Павло ЧЕБОТОВ: «У Чернівцях можна створити музичну казку!» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Саме Андрій Кушніренко відкрив нову сторінку в історії Буковинського хору – під його керівництвом хор, який володіє  народною манерою співу, вперше виконав класику. А сьогодні силами Чернівецької філармонії – єдиної в Україні! – буде виконано потужний монументальний  класичний твір.

Ім’я Верді збуджує  почуття національної гордості в італійців, глибоку пошану – в музикантів. Його музика зачаровує, хвилює, не залишаючи байдужими слухачів. Немає жодного оперного театру, в репертуарі якого б не було  опер Верді.  «Бал-маскарад», «Ріголетто», «Травіата», «Аїда», «Отелло» – далеко не повний перелік шедеврів Майстра, відомих у всьому світі.

Сьогодні важко повірити в те, що колись юного Джузеппе не прийняли до Міланської консерваторії, назвавши професійно непридатним. Хто ж знав, що з простого сільського хлопчика виросте митець світового масштабу? Й  хто пам’ятає зараз того директора консерваторії?

Складний твір Верді, написаний для чотирьох солістів, змішаного хору та симфонічного оркестру, прозвучить у виконанні академічного симфонічного оркестру Чернівецької обласної філармонії (художній керівник та диригент – заслужений діяч мистецтв України Йосип Созанський), академічного камерного хору «Чернівці» (художній керівник – Надія Селезньова), хору академічного заслуженого Буковинського ансамблю пісні і танцю (художній керівник – народний артист України Ярослав Солтис). Солісти запрошені з Києва: лауреати міжнародних конкурсів Мирослава Гаврилюк (сопрано), Михайло Гнатюк (тенор), Вероніка Коваль (мецо-сопрано), Тарас Бережанський (бас).

Своїми думками про твір Верді та підготовку до заключного концерту сезону поділилися Йосип Созанський і Надія Селезньова.

– Завершувати концертний сезон масштабним проектом, в якому задіяні кілька колективів виконавців стало своєрідною традицією. Як виникла ідея виконати саме «Реквієм» Дж. Верді?

Й.С.: – Ми завжди стежимо за ювілейними датами. Цього року – великий ювілей Дж. Верді. Зрозуміло, що Чернівці – це не столиця. Але дуже б хотілося, щоб тут прозвучали такі твори, як Дев’ята симфонія Бетховена, «Карміна Бурана» Орфа, «Реквієм» Верді…

Спочатку ми очікували, що приїде «Думка». А потім збагнули, що в нас усе є: оркестр, хорові колективи… Можливо, це не буде на рівні столиці, але нехай це станеться, нехай люди почують ці твори. Нехай музиканти зіграють їх… Це дуже корисний досвід.

– «Реквієм» Верді – твір масштабний і складний. З якими труднощами зіткнулися у процесі підготовки?

Й.С.: – Цей твір дійсно надзвичайно складний, особливо для вокалістів. Якщо нема гарних вокалістів – краще за нього не братися. Якими ідеальними не були б хор і оркестр – все одно вони не «витягнуть»… Нам пощастило, що Михайло Гнатюк зібрав дуже хороших виконавців. Вони звучать просто фантастично!

Н.С.: – Виконувати камерним хором твір, розрахований на величезний склад – це неабиякий ризик. Але ми спробували знайти оригінальний вихід із цієї ситуації: поділили хор на дві частини й розмістили його ближче до слухача. Наскільки це вдало, почуємо  в концерті.

– Реквієм – це заупокійна меса. Що можна сказати про образи саме вердієвського «Реквієму»?

Н.С.: – Образний спектр його надзвичайно широкий. Усе побудоване на контрастах. Є і драматичні, скорботні частини, є і просвітлені, споглядально-ліричні. Серед ліричних особливою красою відзначається «Agnus Dei» («Агнець Божий»). Натомість «Sanctus» («Свят»), наприклад, – блискучий, урочистий. Найбільш напружена за енергетикою частина – «Dies irae» («День гніву»). Головна мелодія цієї частини лейтмотивом  проходить крізь твір. Звучить в оркестрі, в партіях хору й солістів… Цікаво, що і за розміром ця частина – як половина всього твору.

Й.С.: – Дійсно, в цій частині – ціле дійство. Хор, наче у давньогрецькій трагедії, коментує що відбувається. В «Diesirae»  більше десяти розділів – і кожний з них  має свій особливий сакральний зміст.

–У багатьох операх Верді постає як майстер хорового письма. Які особливості хорової фактури «Реквієму»?

Н.С.:– Вона надзвичайно різноманітна: є унісонний виклад, що нагадує старовинний григоріанський хорал, є поліфонія у чистому вигляді, є строга хоральна фактура…

– В духовних творах на перший план зазвичай виступає молитовний текст. Чи так у Верді?

Й.С.: – Саме в «Реквіємі» важливе значення надається змісту кожного слова. Його повинні розуміти, пропустити через серце і донести до слухача виконавці.

Н.С.: – Для цього ми зробили переклад, підтекстовку. Пояснили виконавцям  зміст. Ретельно працювали над дикцією, «італійським» варіантом прочитання латині.

– Чи виникають паралелі між «Реквіємом» Верді та його операми?

Н.С.: – Авжеж. «Реквієм» навіть називають «ще однією оперою» Верді. Тут багато  виразної вердієвської мелодики, драматизму…

Й.С.: – Цей твір писався паралельно з «Аїдою» і виникає багато навіть чисто музичних паралелей. Але, мені видається, величезна складність «Реквієму» полягає ще й у тому, що музика вимагає «рафінованого» голосу, особливої культури звуку. В опері часто панують сильні пристрасті, любовні драми. А в цьому творі повинні бути зовсім інші емоції – глибоко духовні, звернені до Бога.

– А що плануєте на наступний сезон?

Н.С.: – Ми хотіли б продовжити гарну традицію, яка склалася позаминулого року і розпочати новий сезон новим сумісним проектом. У творчих планах – виконати з тернопільським хором «Заповіт» Станіслава Людкевича, адже це буде Шевченківський рік.

Й.С.: – 24 серпня 2014 року виповниться 120 років від дня народження українського композитора Богдана Крижанівського. Сподіваюсь нам удасться виконати його музику до поеми Миколи Бажана «Данило Галицький» на День Незалежності України.

Тетяна КОГУТ, спеціально для «Версій»

Запис «Реквієм» звучатиме в Чернівцях життєствердно спершу з'явиться на Медіа-Версії.