Брент Блер, засновник і виконавчий директор «Центру визвольних мистецтв і роботи з громадою» в Лос-Анджелесі (США), засновник і директор Програми прикладного театрального мистецтва бакалаврського та магістерського рівня в Університеті Південної Каліфорнії.

– Чим особисто для Вас є театр:
захоплення, професія, життєва необхідність?

– Це складне питання. Етимологія слова «театр» не зовсім ясна. Існує припущення, що назва походить від грецької θέατρον – місце видовища. Театр пов’язують із давніми грецькими релігійними обрядами, а також із поняттями «богослужіння», «божий храм», або «Бог» .
Театр – це нагальна і життєва потреба, яка заповнює людський досвід. Ми доти не є людськими істотами, доки не мріємо, не уявляємо або висловлюємо наше бажання, навіть якщо воно не є очевидним для оточення. Зазвичай театр бачиться нами як місце вимовляти невимовне, уявляти те, що уявити неможливо, театр є простором ритуалу, живим місцем зібрання, що дає нам досвід уявлення (згідно теорії Жоржу Дубатті).
Життя без театру (додамо до простору інтерактивної уяви – кіно, телебачення, поезії, танці, мистецтва) не є людським життям. Це – існування. Для людей театр така ж життєва необхідність, як вода та їжа, як притулок для тварин.
Театр завтрашнього дня відчуває на собі проблеми глобалізації серед виконавців і між виконавцями та новою глобальною аудиторією. Та роль актора лишається незмінною. Коли порівнювати класичний театр і авангардний, першочергово слід звертати увагу на цілі.
Класичний театр видається іноді “музейним експонатом”. Якщо ми маємо на меті розповідати історії тільки заради розповіді цих історій, то класичний театр добре виконає таке замовлення. Авангардний театр, який вводить зовнішній радикалізм заради тільки простого протиставлення класичному театру, зведеться до звичайного пафосу. Якщо ж у нас більш висока мета, мистецька практика авангардного театру буде успішною.
(Дякую Людмилі Айгаре за допомогу в перекладі з англійської)

Інна Даніліна – художній керівник «Театру юних чернівчан»,
актриса Незалежної театральної лабораторії.

– У ТЮЧ цікавий репертуар, ви несподівані і неочікувані. Які плани?

– Найулюбленіша вистава з репертуару ТЮЧ – «Скарби лісових ельфів». Це була нестандартна робота: протягом року шукали, фантазували, вигадували власну історію за мотивами оповідань Р. Неємелі. І недарма: виставу високо оцінив наш юний глядач, а на VII Міжнародному дитячо-молодіжному фестивалі аматорських театральних колективів «ЛіхтArt» (м. Рівне) нам присудили першу премію у номінаціях «Краща режисура» та «Краща сценографія».
Найважливіші (точніше – найрідніші) акторські роботи у мене пов’язані з виставами Незалежної театральної лабораторії. Я бажаю всім акторам пережити такий досвід, де в роботі присутні щирість, взаєморозуміння, любов, правда, відвертість, просто «космічний зв’язок» режисера та акторів, коли від кожної вдалої репетиції «мурашки по шкірі». З постановок НТЛ найулюбленіші «Пісок із урн» П.Целана та «За годину» А. Шніцлера.
Зараз в ТЮЧ приступаємо до нової постановки – п’єси В. Ілюхова «Принцеса – генерал». Прем’єра планується на 1 червня до Міжнародного Дня захисту дітей. Також працюємо над виставою за п’єсою В.Ольшанського «13-та зірка». А 2-го квітня відбудеться прем’єра постановки до 200-річчя Т.Г. Шевченка «Тихий ангел…»

Сергій Ліварюк, художник, від 2013-го працює художником-оформлювачем у Чернівецькому академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені Ольги Кобилянської.

– Як відбувається взаємодія, взаємопорозуміння всіх учасників створення театрального дійства?

– У театрі я працюю недавно, але ця робота для мене, як художника, є можливістю застосувати свої вміння на практиці.. В художньому цеху працюють чотири художники. Крім режисера і акторської трупи, в створенні постановок беруть участь бутафори, столяри, костюмери, ковалі, композитори, перекладачі, художники освітлення. І це ще далеко не повний перелік. Робота, яку виконують ці спеціалісти, титанічна, але при цьому вона залишається, скажемо так, у тіні. Гра акторів, на мою думку, це зовнішня частина, обкладинка вистави. А внутрішня частина – творчий простір, зароджується в майстернях тих людей, які перебувають за кулісами.
Роль художника в створенні вистави дуже велика. Він читає п’єсу, осмислює її, уявляє той мікросвіт, у якому відбувається дія твору, і втілює його в життя. Крім вміння малювати, потрібні знання з історії мистецтв – щоб орієнтуватися в стилях і культурах, всесвітньої історії – чітко уявляти різні епохи і періоди історії людства, і, звичайно, враховувати всі деталі: технічні, технологічні, естетичні та практичні особливості декорації загалом. Тому день прем’єри є святом для всього колективу театру.

Олег Стефан, актор Львівського академічного театру імені Леся Курбаса – з європейською відомістю.

– У книзі Жана Кокто «Подвійний шпагат», французький режисер, письменник, актор, художник висловив таку думку: «Мапа нашого життя складається таким чином, що ми бачимо не один великий шлях, що її перетинає, але щоразу новий шлях із новим розворотом мапи. Нам здається, що ми вибираємо, але вибору в нас немає». Жан Кокто у 1961 році зробив перше звернення до Міжнародного дня театру. А якими були б Ваші слова до Міжнародного дня театру нині, у 2014 році?
– Щось особливе, присвячене власне цьому дню, я сказати не зможу. Не вирізняється мені цей день з-поміж інших. І кожен день мені любий. Знаю тільки, що Мапа Життя, на якій Час вимальовуються шляхи пошуків, річки страждань, озера кохання, діброви ревнощів, міста протестів, гори злетів і падінь, вулиці храмів, театрів, друзів та ворогів … вона, ця мапа, мені більше до душі. Бо це мапа випробувань, які дарує нам життя у пошуках чогось вічного, істинного. Ну хіба не є важливим відкривати у собі, чим далі тим більше, нові якості та відчуття, нові сенси? Ну хіба не є важливим не припиняти ставити собі запитання і не опускати рук у пошуках відповідей? Ну хіба не є важливим жити, залишаючись живим?! Як у Стуса «…Як то сниться мені земля, на якій лиш ночую, як мені небеса болять, коли я їх не чую…» – от же воістину людина, що пізнавала! І на цих дорогах не тільки нас вибирають (наслідуючи Кокто), але і ми вибираємо. Вибираю Волю, Любов, Красу, Честь, Гідність, щомиті, щодня і на все Життя. І театр, який чесно творить про це, – такий театр я теж вибираю.

– Мистецьке об’єднання «Березіль» Леся Курбаса створило метод експресивного та монументального реалізму. Як нині працюють актори Львівського театру імені Леся Курбаса. Які цінності нової сучасної містерії?
– Мистецьке об’єднання «Березіль» – це… тепер і що далі називатимуть то так, то інако. Це як Любов називали, називають і будуть називати, поети, композитори, скульптори… і не назвуть, формули на це нема. Чому «Березіль»? Чому про «Березіль»? Бо він був ЖИВИЙ, він ШУКАВ і ТВОРИВ. І якщо це настільки щиро, як у Курбаса, то ми його діти, діти «Березоля».

– Зараз в Україні відбуваються революційні події, а тепер вже і драматичні сценарії військового втручання. Яким чином ці всі події впливають на життя вашого театру?
– Те що тепер відбувається в країні, рве, розриває і будить наші душі. Це постійний дзвін, який б’ється у серці кожного з нас. Коли розривають країну – рвуть моє тіло. Це на фізичному рівні. Те саме бачу в очах моїх братів і сестер. Рвуть тіло, але не порвуть волю і дух. Ми будемо жити. Я вже називав те, що ми вибираємо. Тут, думаю, слушно було б сказати, що театр ім. Леся Курбаса декілька років тому створив постановки за п’єсами В. Винниченка «Між двох сил», та Л. Українки «Лісова пісня». Ці дві вистави напряму , пророчо били у дзвони про небезпеку втратити Україні українське. Черговий раз не було почуте владою, але велику надію вселяє те, що почуте людьми. Наші серця і серця нашого глядача б’ються в унісон. Ви наводили цитату Кокто. Так, у нас, пише він, немає вибору, додаю – тільки в одному: ТРЕБА ЖИТИ! Слава Україні!

Борис Фірцак, художник, сценограф, дизайнер, член Міжнародної федерації художників, Всеукраїнської творчої спілки художників «БЖ–Арт».

– Театр віддзеркалює життя. Він улаштований таким чином, що головна увага та почесті перепадають режисерам і акторам. Решта ж творців вистави ніби залишаються за лаштунками… Що для Вас робота у театрі?

– Театр – це пристрасть. Свого роду залежність, особливий емоційний стан, світ чуттєвого і духовного осмислення життя, взаємин думок і пристрастей. Є люди, які потрапили у театр – і це стало їх станом душі. Назавжди. У цьому є і сенс, і феномен. Театр посідає виняткове, особливе місце – адже він об’єднує всі види мистецтв.
Театр – це пластичне мистецтво та місце інтерактивності. Варто зазначити, що робота над виставою залучає дуже велику кількість людей. Всі разом і кожний окремо прагнуть віднайти, уявити цілісний, предметний і духовний світ героїв вистави. Художнику театру відводиться особлива роль. У театрі мовлять не тільки актори, а й кожна деталь сцени. Простір для гри акторів не є порожниною. Цей простір художник наповнює емоціями, рівновагою, рухом, символами, відчуттями, динамікою…
2011-го на фестивалі «Золоті оплески Буковини» чернівчани мали можливість бачити комедійну фантазію «Боїнг- Боїнг» М. Камолетті Черкаського академічного обласного українського музично-драматично театру імені Т.Г. Шевченка. У цій виставі я був художником-постановником. У будь-якому випадку макети вистави, ескізи сценічних рішень, композиції інтер’єрів майже завжди виглядають доволі самостійними живописними та графічними полотнами.
Театр пропонує нам умовний діалог між тим, що представляє реальність і тим, що протиставляють їй драматурги. Власне, процес створення вистави творчий. Це апріорі. Та тільки один раз, на прем’єрі, на сцені збираються всі учасники: актори, автор вистави, режисер, художник, композитор. На сцену технічно не зможуть вийти всі, хто задіяний у виставі: декоратори, гримери, костюмери, звукорежисери, бутафори, працівники сцени…
І театральна завіса – це метафора багатообіцяючого дива, яке зачаровує глядачів щоразу, як її підіймають.

Дякуємо Театру за переконливість, за міф, реальність, творення образу, енергетику, актуальність, неповторність, свободу інтерпретацій. Браво! Бажаємо всім, хто працює у Театрі, успіхів, руху, змін, розвитку, миру…

Тетяна СПОРИНІНА, «Версії»,
фото з архіву митців і автора

Запис «Ідучи до театру, людина шукає загострення свого почуття життя», – Лесь Курбас спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Створити те, чого немає в дійсності, кинути людям фантазію, ідеальне, неіснуюче, але прекрасне — тільки в цьому може бути різниця актора від гарно вишколеної мавпи. А для цього треба розбудити фантазію, виростити їй крила і навчитись літати» — Лесь Курбас.

Постать Леся Курбаса, українського режисера, актора, драматурга є легендарною.
Його театр – це театр пошуків нових форм втілення сучасної та класичної драматургії.
Також Лесь Курбас заснував товариство українських акторів «Тернопільські театральні вечори».

«При кінці березня 1916 року виїхав Лесь Курбас до Києва, де вступив до театру Миколи Садовського, тоді керівником «Тернопільських Театральних Вечорів» став Микола Бенцаль, а адміністратором Теофіл Демчук. Влітку 1916 року вступив до театру Мар’ян Крушельницький, Микола Стрільчик і відома акторка Антоніна Осиповичева.

Театр організовано на засаді паїв, і він переживав золоті часи. Вистави відбувалися чотири– шість разів у тижні», – читаємо у спогадах Богдана Остап’юка.

А Микола Стрільчик, рідний брат моєї бабусі, Тетяни Стрільчик. Тому мені завжди цікаво все, що пов’язано з ім’ям Леся Курбаса та з його театром.
Лесь Курбас розстріляний 3.11.37 року, 1957 реабілітований.
Микола Стрільчик, художник, мешкав у Києві від 1916 року, 1934-го заарештований уперше, 1937 -го — вдруге, засуджений до ВМП. Розстріляний у 1937 році, 1989 реабілітований.

9.03.2014. Львів. Театр імені Леся Курбаса. Про білети поклопотали заздалегідь.
Спектакль «Амнезія, або Маленькі подружні злочини» за п’єсою французького драматурга Еріка-Еммануеля Шмітта «Маленькі подружні злочини».

Постановка художнього керівника театру Володимира Кучинського.

Театр починається з вішалки. Але зовнішній стан театру – це не декорація занепаду. Це занепад у міністерствах… Може зараз щось і зміниться. Сподіваємося дуже.

У нас були місця у 4 ряду. Після антракту сцена стала глядацьким залом, а місце, де сиділи глядачі – сценою.

У перерві (за 20 хвилин працівники сцени встигли віддзеркалити сцену і глядацький зал) ми жваво спілкувалися з акторами театру Творчого об’єднання «Альтер» з Дрогобича, з якими випадково зустрілися у фойє.
Вони теж приїхали у Львів насолодитися виставою театру Леся Курбаса.

Після 15 років подружнього життя в Жіля і Лізи настає такий період, коли вони змушені придивитися до своїх взаємовідносин, спостережень не тільки як мрійники, а як відчуженні та усамітнені, знову відкривати для себе один одного, шукати шляхи взаєморозуміння або визначити нову змістовну стратегію компромісів. У виставі історію героїв Жіля і Лізи втілюють актори: Олег Стефан і Тетяна Каспрук та Наталка Пархоменко і Андрій Козак. Яка доля кохання? Чи може воно існувати після 15 років подружнього життя? Відлуння думок, мрій, дійсності, фантазій… Цікавий текст, гра, парадокси, банальності, ланцюжок умовидів, який легко розсипається від одного слова зізнання, правди, іноді бажаної, а іноді – ні…

Три години у театрі – це інший світ. І це закон театру. Але зараз додався і зовнішній фактор. Шлях додому (чи у готель) майже у всіх проходить через проспект Свободи. Реальність сьогодення драматична, трагічна і треба зробити все, щоб світ віддзеркалював прагнення миру і добра.
Злочини, зло можна перемогти тільки вірою і правдою…
Свого часу Лесь Курбас мріяв про діалог із сучасниками мовою філософського мистецтва.
І тоді світ, що пережив катастрофу Першої світової війни, шукав нову мораль, нові принципи співіснування.
Після другої світової війни світ знову шукав нову мораль і нові принципи.
А що світ шукає зараз? Війну? Не знаю…
Сподіваюся, що – ні!

Тетяна Стрільчик,
Чернівці – Львів, фото автора

Запис А що світ шукає зараз? Нотатки зі Львова… спершу з'явиться на Медіа-Версії.