Нічні розмови з подругою про те, що, як і чому саме Схід?

– Завдяки Путіну ми з тобою зустрілися, – зіронізувала Валентина КУШНІРЕНКО, коментатор державного радіо Луганська, завітавши до Чернівців. – А ще він мою доньку перетворив на патріотку. Втім, зрештою, не тільки її. На початку червня Валентина з сім’єю – донькою, зятем та онуком – приїхала у відпустку до родичів на Львівщину. Гадала, до кінця літа повернеться додому. Та з гості перетворилася на переселенку. Моя подруга Валя Кушніренко, уродженка Львова, закінчила факуль­тет журналістики Львівського держу­ніверситету ім. І. Франка 1976 року. За розподілом поїхала на роботу до Луганська (тоді ще Ворошиловграда), де працювала спочатку в газеті «Мо­лодогвардієць», а нині – коментатор на державному радіо. Отже, їй слово:

ЯК МОЯ ДОНЬКА СТАЛА ПАТРІОТКОЮ

– Першим поштовхом до «пробу­дження» моєї 25-річної доньки Насті та її чоловіка Олексія – і багатьох інших – мо­лодих і не дуже – луганців був Майдан. Бо із початком масових протестів у Києві і в нашому червоному залізобетонному місті виник «Громадський сектор Лу­ганського Євромайдану», що пізніше оформився у громадську організацію «Громадський сектор Луганська». Вже у грудні 2013-го небайдужа молодь почала думати, як донести правдиву інформацію про ситуацію в Україні до земляків. Спершу «порушників спо­кою» було 20-30, і я добре пам’ятаю, як Настя переживала, що у такому велико­му місті виявилося так мало патріотів. Я ж намагалася їй довести, що це не так. І через декілька місяців на їхні щоденні мирні акції приходило вже по 200-300 осіб: як для Луганська, то це прорив!

МАРШ МИРУ НА ПОЧАТКУ ВІЙНИ

– Марш миру у квітні зібрав під тисячу людей. Незабутнє відчуття: йти у колоні однодумців під синьо-жовтими прапорами й скандувати «бандерів­ські» гасла: «Луганськ – це Україна!», «Схід і Захід – разом!», «Україна – понад усе!», «Слава Україні – героям слава!» та чути у відповідь від окремих пере­хожих, причому молодих: «Фашисти!» і весело сміятися їм у відповідь. Але були й захоплені вигуки на кшталт: «Спаси­бі! Молодці!». Одне з таких почули від дуже літнього подружжя, яке вийшло на балкон з українським прапором, а старенький навіть накинув на плечі піджак із безліччю нагород… І Луганськ має своїх ветеранів-«бандерівців»! Сподіваюся, й досі має… Пізніше саме таких людей виловлювали і вивозили в невідомість. А Марш миру, до речі, відбувся вже тоді, коли сепаратисти захопили СБУ в центрі міста та пере­городили вулицю Совєтську – саме так називається головна магістраль Луган­ська – огидною барикадою, хизуючись: «Це наш Антимайдан!».

ВІЙНА ПОЧИНАЛАСЯ З… ГРАФІТІ

– Активісти багато що встигли зро­бити до того, як ЛНРівці почали їх за­лякувати, а потім хапати, знущатися та знищувати. Вшанування пам’яті «Небесної сотні» у центрі міста біля пам’ятника Луганської Божої Матері – із свічками під холодним пронизливим ві­тром, із квітами, фотографіями героїв… Інформаційні бюлетені та листівки лише з перевіреною, правдивою інформацією про місце Донбасу в Україні; про те, чим відрізняються поняття «сепаратизм», «федералізація», «децентралізація»; що таке 25-й кадр і як брудно, проте ефективно працює російська пропа­ганда… Моя донька годинами сиділа за комп’ютером, вишукуючи неспростовні факти й докази, разом із чоловіком розробляла дизайн листівок, гуртуючи навколо корисних справ однодумців.

А ночами молодь вела «війну гра­фіті». Мої діти, вклавши малого синочка спати, брали саморобні трафарети, фарби – жовту і блакитну, якогось пен­зля і – вперед, розмальовувати щити, паркани тастіни прапорами, тризубами і обов’язково гаслами: «Луганск – это Украина», «Если мучит ностальгия – че­модан, вокзал, Россия», «Сепаратист, ты – предатель». Вдень, проходячи міс­цями «бойової нічної слави», вони часто бачили на нашому прапорі свастику або триколор, замальовані чи перероблені гасла, де замість «Україна» вже красу­валася «Росія». Та наступної ночі Настя, Олексій та їхні друзі знову виходили «на зміну», виправляючи зіпсоване сепара­тистами. Ну чим не молодогвардійці?!

НАШ ДІМ ПІД ЗАХИСТОМ ПРАПОРА

– Та щоразу це ставало все небез­печніше, бо ЛНРівці тоді вже оголосили комендантську годину. Показовий факт: на нашому 15-поверховому бу­динку в центрі Луганська мої діти на­малювали великий український прапор, він так і «майорів» до останнього, його ніхто не чіпав! А я, щоразу проходячи повз нього, відчувала тепло в серці й говорила подумки: «Слава Україні!». Сусіди, що поспіхом виїжджали з міста останніми вже десь наприкінці липня, казали, що прапора ще ніхто не стер. Напевне, й досі захищає мій дім, дуже хочу в це вірити. І ще дуже пишаюся своїми дітьми!..

На своїх мирних акціях молоді лу­ганці, майже усі російськомовні, співали українські пісні й жалкували, що мало їх знають, тож треба вчити тексти… А коли мер Львова Садовий запропонував провести акцію «Говоримо протягом одного дня російською», наша молодь ревно підтримала – та у відповідь про­вела флеш-моб «День української». По-різному реагували перехожі, коли до них молоді люди зверталися і вітали­ся українською, та здебільшого – все ж таки позитивно.

ДОНБАСІВЦІ – ДУЖЕ РІЗНІ…

– Через зраду місцевої міліції та влади ситуація в Луганську погіршу­валася так стрімко –на превеликий жаль, не без допомоги деяких місцевих ЗМІ – що в якийсь момент нам стало реально страшно від гнітючого відчуття абсолютної незахищеності. Луганськ просто «зливають», Києву – не до нас, офіційна реакція на захоплення держав­них установ, на плюндрування україн­ських державних символів – нульова. Це коли сепаратисти стелили на переходах український стяг і змушували людей не просто проходити ним, а ще й топтатися по ньому. І знаєш, Людо, що мене тоді ря­тувало від безнадії та відчаю? Українське радіо та українська мова. Я до останнього готувала передачі української тематики, хоча розуміла, що це вже небезпечно. Та, на моє щастя, сепаратисти, мабуть, не слухали місцеве радіо.

Та коли факти арештів і побит­тя знайомих активістів почастішали, наш страх переріс мало не в паніку. Особливо після того, як затримали знайомих – хлопця і дівчину. Її, сла­ва Богу, відпутили. А на юнакову шию зав’язали мотузку та змусили ходити на чотирьох, шмагаючи по плечах, спині, сідницях… І ми зрозуміли, що час рятува­ти і нашого малого Ярославчика, і власне життя. На початку червня ще без проблем виїхали з Луганська і подалися на Львів­щину до родичів, які давно нас кликали. Моя Настя і тут не сиділа без діла: збирала продукти й кошти для українського вій­ська на Сході, теж їй допомагала. Зараз вона працює з волонтерами містечка Но­вояворівськ, що на Львівщині, і підтримує зв’язки з луганськими активістами в усій Україні, в т.ч. і в зоні АТО.

Скажу чесно: нам боляче чути, коли тут, на Заході, увесь Донбас звинува­чують у байдужості, непатріотизмі, се­паратизмі і бозна ще в чому. І мало хто, по-моєму, хоче дійсно розібратися, чому таке нещастя сталося саме з Донбасом. А причин – історичних, демографічних, соціальних, економічних, культурних – безліч… Донбас нині, як на мене, не варто лаяти, йому треба допомагати. І не тільки військом, зброєю чи харчами. Нам потрібна допомога у зруйнуванні українського культурного вакууму.. До цього й закликала в одній з останніх своїх передач у луганському ефірі. І це вже – завдання і клопіт усієї України. Нашу ж обласну державну телерадіокомпанію у серпні геть розграбували. Куди й коли повернуся на роботу і якою застану рідну домівку – не знаю. Дивне відчуття: жити лише сьогоднішнім і не бачити майбут­нього… Де зустріну осінь, зиму – в яких краях?

…А ПОЛІТИКА ДІСТАЄ Й ТИХ, ХТО ПОЗА НЕЮ

– Нарешті сьогодні, 26 серпня, добра новина з двічі окупованого Луганська: мого 54-річного свата, ЛНРівці відпустили з полону. Місяць тримали. А пропав він якось у неділю зранку, коли пішов до магазину за продук­тами. Під’їхала маши­на, вийшли озброєні люди, накинули йому мішок на голову, ки­нули до авта й кудись повезли. Місяць рідні божеволіли від тривоги за нього. Єдине, що знаю: мучили його там, та вже потроху одужує. Він, до слова, – абсолютно аполітична, звичайна і дуже добра людина. Та мовиться: коли політика тебе не цікавить, вона зацікавиться тобою. Гадаю, що це теж інформація до роздумів. Як і моє власне рішення: який би цивілізаційний вибір не зробила Україна на цьому етапі свого розвитку, я залишаюся з нею.

SOVIETSKAYA STR. АБО ДОНБАС – ВІДМИРАННЯ СТАРОГО

– Чому заварилася така «каша»? Чинників багато. Та найперше – це антиукраїнське керівництво та укра­їнський культурний вакуум в регіоні.

Як почалося нинішнє протистоян­ня? Для мене це було 9 березня. На день народження Тараса Шевченка. Біля його пам’ятника в центрі міста зібралися просвітяни та інші українські патріо­ти Луганщини. А навпроти вирував значно більший мітинг з російськими триколорами, який потім попер на нас, тих, які мирно читали вірші та співали під бандуру. Навала сунула, й у воро­жому натовпі – можливо, мені здалося – побачила гендиректора Луганської обласної державної телекомпанії за­служеного журналіста України Родіона Мірошника. Та ні, таки помилилась, це було іншим разом, але не в менш трагіч­ній обстановці. До слова, гендиректор завжди наголошував, що він людина російської культури. Зрештою, Нацрада з телебачення навіть позбавила його посади, подейкували, за сепаратистські настрої. Та безневинне формулювання, ймовірно, і спричинило поверненння Мірошника на роботу через суд. Та я відволіклась: дужі хлопці з кийками » почали лупцювати прихильників Кобзаря. Якась жінка кинулася до міліціонерів, які байдуже дивилися, як люди мотузять одне одного, і почала вимагати, аби ті розборонили сторони і припинили бійку. Натомість почули: «Нє било команди!». І пролилася перша кров мирних мітингувальників. А далі міліціянти байдуже спостерігали, як проросійсько налаштовані молодчики скинули україн­ський прапор та піднямали сусідський триколор, який, до речі, застряг на середині флагштоку. І це був знак!

– А ще – Донбас старів морально і матеріально. До нестями застарілі шахти, тех­нології, совкове життя з орієнтацією на патерналізм: «ось приїде пан (чи то пак, олігарх), він нас і розсудить» – і життя покращить, і проблеми вирішить. І пан не забарився. Прийшов і вирішив, та не людські, а власні проблеми – за рахунок обдуреного ним люду.

А чого тільки вартує назва головної вулиці Луганська: Совєцькая!!! І це на 24-му році Незалежності! До речі, назви українською в обласному центрі – ви­няток. Лише російською та англійською. А як тобі Комуністичний тупик?! Це ж просто анекдот, але був у нас і такий. Нині доведеться видиратися з цього глухого кута.

А мої діти, до речі, марять відбудо­вою Донбасу й рідного міста. Напевно, це дуже добре і правильно, що вони думають про майбутнє…

Нічною слухачкою була

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»

Запис “Луганськ був, є і буде українським” спершу з'явиться на Медіа-Версії.