Одразу кілька ювілейних дат архітектора, художника, скульптора, філософа, вихідця з нашого міста Фрідріха Кіслера відзначатимуть у Чернівцях.  Цього року маємо 125-річчя від дня його народження, 50-річчя завершення будівництва його найвизначнішого творіння – Храму Книги в Єрусалимі, і 50-ті роковини від дня його смерті…

З цієї нагоди в обласній науковій бібліотеці ім. М.Івасюка відбулася мультимедійна презентаційна зустріч. Зі «своїм Кіслером» зацікавлених познайомила  історик архітектури, кандидат мистецтвознавства, член бюро Українського національного комітету Міжнародної ради UNESCO з питань пам’яток і визначних місць (УНК ICOMOS), доцент Київського національного університету будівництва і архітектури, координатор міжнародного проекту Світлана БІЛЕНКОВА, а головний архітектор Чернівців Наталя ХІЛЬКО продемонструвала проект дворика, який планують облаштувати на сучасній вулиці М.Заньковецької, де, за документальними свідченнями, народився наш видатний земляк.

Світлана Біленкова знайомить чернівчан з видатним земляком

Світлана Біленкова дізналася про Кіслера випадково – побачивши на одній з виставок надпис, що він народився «в невеличкому угорському містечку Чернівці». Пояснивши музейним працівникам, що Чернівці – не угорське місто, згодом отримала звістку від найвідомішої дослідниці Фрідріха Джона Кізлера – доктора Барбари Лежак. Далі з’явилася можливість відвідати Фонд Ф.Кіслера, тримати в руках його ескізи, працювати з його бібліотекою…

Завдяки тому, що С.Біленкова зуміла захопити цією геніальною особистістю своїх колег і міську владу – Чернівецька міська рада ініціювала широке відзначення ювілейних дат у місті.

Вундеркінд із Чернівців

Фредерік народився третьою, наймолодшою дитиною в родині  доктора права, радника міського голови, який понад 50 років був секретарем Єврейського товариства у Чернівцях. Хлопчик навчався в ортодоксальній німецькій гімназії, на його очах разом з ним зростали архітектурні шедеври – приміщення театру, ощадної каси, вулиця, яка зараз носить ім’я О.Кобилянської…

Після переїзду до Відня жив також у розкішному з точки зору архітектури районі – поблизу оперного театру. У Відні познайомився з майбутньою дружиною Штефані, прожив з нею 43 роки – аж поки вона не відійшла у кращий світ. Після її смерті втратив інтерес до життя, але за рік до смерті одружився з секретаркою. Саме завдяки цьому збережені всі його архіви і сучасники можуть бачити і осягати його ідеї, які значно випередили свій час.

Ідеї, які випередили час

Фрідріх Кіслер починав як декоратор-авангардист. Започаткував навіть поняття «езотеричної архітектури і дизайну». У нього поєднувався і мистецький, і конструктивний доробок. Саме він створив унікальні рухливі конструкції театральних сцен. Театральні декорації. Був майстром авторського плакату. Розробляв костюми до театральних вистав. Інтер’єри кінотеатрів. Працював у галузі моди, оздобленні вітрин. Саме він придумав, як демонструвати картини, не обрамляючи їх рамами (так бажала споглядати полотна його дружина): вішати їх на тлі тонких вигнутих стін-шпалер. Він створив трикутну стійну-афішу для одночасного демонстрування і зберігання картин. Йому належить і ідея сучасного дивану-книжки. А його ідея з заскленням фасадів аж сьогодні знаходить відгук – навіть у Чернівцях. Будівля на розі вул. Героїв Майдану та Садової архітектора Олександра Кордуняна – тому живий приклад.

Але найвідомішим витвором чернівчанина Кіслера є Храм Книги – сховище манускриптів Мертвого моря, проект якого переміг у конкурсі серед ізраїльських фахівців, попри неізраїльтянське походження автора.

Момент істини

 Архітектурний комплекс «Святилище книги» в Ізраїлі, в якому містяться Кумранські сувої, знайдені біля Мертвого моря, – витвір чернівчанина Фредеріка Кислера.

У будь-якій професії рано чи пізно настає момент істини. Для Кіслера це сталося в Єрусалимі. Його Храм книги став не тільки його власною візитівкою, а й візитівкою світової культури, перебравши на себе функцію музею книг Біблії, де  зібрані всі, так би мовити, першодруки Старого Завіту. Зрештою, саме задля них і будував цю монументальну споруду Кислер.

Храм Книги (івр.היכל הספר Heikhal HaSefer) – в Єрусалимі зберігає рідкісні рукописи, зокрема манускрипти Біблії і так звані Кумранські сувої Мертвого моря, знайдених 1947-1956 роках в 11 печерах біля Ваді-Кумран, артефакти з Масади, інші рідкісні експонати.

Коли кажуть: «євреї – народ Книги», то всі розуміють, про яку книгу йдеться. Тому нема нічого дивного в тому, що 1965 року в Єрусалимі завершили будівництво дивовижного пам’ятника «Святилище книги», який став даниною поваги найстарішим у світі рукописам Святого Письма

Сім років тривала розробка проекту та підготовка до зведення храму. Визначну роль у становленні музею зіграла сім’я Давида Самуеля Готтесмана (David Samuel Gottesman), єврейського іммігранта з Угорщини, філантропа і мецената, який придбав сувої Мертвого моря і безкоштовно передав їх державі Ізраїль.

Музей побудований у формі храму-ступи білого кольору таким чином, що дві третини будівлі перебувають під землею в басейні з водою, який обрамляє будівлю. Уздовж храму  тягнеться чорна базальтова стіна. Вибір форми споруди не випадковий – чорні прямі стіни та білизна будівлі символізують одвічну боротьбу світла й темряви, добра і зла, правди і брехні.

Музей Ізраїлю є найбільшим культурним закладом держави Ізраїль і одним з провідних музеїв археології та мистецтва у світі, який володіє енциклопедичною багатогранною колекцією – від експонатів доісторичних часів до сучасного мистецтва. Завдяки допомозі та підтримці спонсорів усього світу музей став володарем півмільйона експонатів і перетворився у всесвітньо визнаний центр культурних цінностей Ізраїлю, Близького Сходу і всього світу.

Початок будівництва

До розробки цієї споруди були залучені найвідоміші американські архітектори: Арман Бартош, який славились своєю практичністю, і Фредерік (Фрідріх Джон) Кіслер, романтик і прихильник полум’яному стилю.

Ідея форми будівлі осяяла Кіслера в літаку, коли він повертався додому в Нью-Йорк після зустрічі з тодішнім президентом Єрусалимського університету Б. Мазарі.

Як він згодом розповідав, його наздогнало майже містичне осяяння: «Серед хмар за вікном ілюмінатора я раптом побачив обриси білосніжного купола, що світиться зсередини . Так, мабуть, і повинен виглядати майбутній музей – світло з далекого минулого, що випромінюється безцінними сувоями. Таким чином до   мене прийшла ідея купола. І тільки так повинен виглядати майбутній музей, а не одним із залів Національної бібліотеки. Бо інакше зникне зміст і сенс самого приміщення і його експонатів»

Подальша робота над проектом привела архітекторів до того, що дві будівлі тепер сприймалися через призму однієї з головних тем і найважливіших коли-небудь знайдених сувоїв – «Війни Синів Світла проти Синів Темряви». Якщо світло виходить з плавних обрисів білого купола, що нагадує кришку тих глиняних посудин, в яких зберігалися сувої, то темряву уособлювала бездушна чорна стіна з полірованого базальту, яка в певних ракурсах затулялає собою світло.

11 травня 1960 Фредерік Кислер запише у своєму щоденнику: “Проект дозрів, щоби побудувати на Святій землі Храм Книги. Алілуя!”.

Архітектори Фредерік Кіслер (ліворуч) і Aрманд Бартос на відкритті «Храму Книги» (квітень 1965)

Роботи з будівництва музею тривали з 1961 по 1964 роки. Урочисте відкриття відбулося 20 квітня 1965 року.

Символічним став не тільки зовнішній вигляд Храму Книги, але і внутрішні приміщення: вхід в центральний зал нагадує вхід до печери, де були знайдені рукописи. Він веде через похмурий довгий тунель, уздовж стін якого, в підсвічених вітринах, виставлені предмети домашнього ужитку. Перед відвідувачами повсякденний світ, що існував 2000 років тому: шкіряний гаманець і сандалі Бабти, дочки Бар-Кохби, ключі до дверних замків (євреї, після облоги сподівалися повернутися додому!) Листи та ін. Документи. Дивовижне відчуття причетності: з одного боку це неймовірно далеких часів, а з іншого – можна прочитати знайомі слова, а часом і цілі речення.

В середині залу, під куполом на узвишші знаходиться факсимільна копія сувою книги пророка Ісаї, того самого, який вперше показали професору Сукеник вночі при світлі кишенькового ліхтаря. Над круговою вітриною підноситься ручка символічного футляра з сувоєм Тори.

За зовнішньою окружністю, уздовж підстави купола експонуються фрагменти інших рукописів. Вся експозиція оригінальних рукописів змінюється кожні півроку, це робиться для того, щоб сувої могли “відпочити” в особливих умовах, до такого висновку прийшли Головний хранитель музею, доктор Адольфо Ройтман і його співробітники.

За свої перші п’ять десятиліть Музей Ізраїлю став одним з провідних художніх та археологічних музеїв у світі, велика колекція якого налічує сьогодні понад півмільйона експонатів з доісторичного періоду і до наших днів. Археологічний відділ музею містить сьогодні найбільшу в світі колекцію експонатів зі Святої Землі і біблійного періоду і демонструє зв’язок багатьох стародавніх культур і релігій за допомогою програм та експозицій, публікацій та досліджень, а також розвитку нових знань у цій області.

В 2015 році найменшу Біблію в світі презентували в ізраїльському музеї, до 50-річчя з дня відкриття музею.

Розмір книги становить 0,04 квадратних міліметра. Під час презентації її порівнюють з розмірами вушка голки.

Ця Біблія вирізана на позолоченій кремнієвій мікросхемі, виготовлена із ​​   застосуванням спрямованого іонного пучка, який залишає на шарі золота іони галію.

Біблія написана на івриті і містить близько 1,2 мільйона символів. Це видання було підготовлено до 50-річчя музею.

Всім охочим відвідувачам дадуть прочитати Біблію за допомогою мікроскопа, а також покажуть документальний фільм про створення книги.

Запис Фрідріх Кіслер повертається додому спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Які враження «поетичні графіті» викликали у відомих і не дуже відомих чернівчан? З’ясовували «Версії».

Олег Любківський, художник:

Мені ці графіті сподобалися.  Вважаю, що це сучасна інтелектуальна форма настінних розписів, яка личить місту. Крім того, це розпис з художнім смаком і з ненав’язливою формою в порівнянні з агресивними підлітковими «графіті». Такі вуличні твори нерідко практикуються. Зокрема, бачив у Любліні кілька, і навіть збільшені старовинні фото у простінках, де мали бути вікна – це додає шарму і атмосфери будинку і місту в цілому. у Базелі ціла глуха стіна розписана вікнами, ніби продовження сусіднього будинку, і ще виглядає, ніби на нього падає тінь.

Графіті у Любліні

Варто цю ідею підтримати і дати розвинутися цій традиції, щоб міське середовище прикрашалося не тільки громіздкою і безкультурною рекламою, але і мистецькими складовими сучасного мислення. А чиновники… чиновники нічого не кажуть про надбудови, спиляні дерева, розбиті тротуари, недоглянуті газони і т.д.? Саме у буферній зоні ЮНЕСКО, до речі.

Мистецтво вуличного середовища безкінечне, і ним мають прикрашати місто люди з художньою уявою. Взагалі варто опрацювати концепцію настінних розписів у центрі міста, а чиновникам краще виконувати свої безпосередні обов’язки.

Олексій Каспрук, міський голова:

До мистецтва я особисто ставлюся дуже позитивно. Але і в словах чиновників є частка правди: ці мистецькі акти можна було погодити. І я особисто зробив би все для того, щоб ідея була погоджена, і художник зміг її втілити.

Олег, студент:

Частка правди є в тому, що кажуть чиновники. Так, можливо, такі речі потрібно погоджувати. Але всі розуміють, що значно простіше піти і зробити, аніж довести чиновнику, що це – добре. Тому це якесь «прокляття культури». Неважливо, хто це робив- легально, нелегально – він спровокував розмови, реакцію.

Можливо, це зроблено нелегально, але це не означає, що воно не має права на існування. Культура , як на мене, не повинна імплементуватися в русло закону. Культура – це щось відірване від бюрократії. Маємо вже приклад культури, заангажованої владою – соцреалізм. Як бачимо, там було не надто багато якісних зразків мистецтва. Культура – це явище ескапізму, можливо (від англ. escape — втеча; втекти, врятуватись; втеча від дійсності, втрата реальності). І якщо кожен митець буде запитувати: а чи можна я це зроблю? – тоді одна з головних частин культури і мистецтва буде нівельована.

Якщо хтось захотів щось зробити – це класно, особливо якщо люди справді натхненні тим, чим справді є Чернівці, а не своїм бажанням привітати когось з днем народження чи написати «Я кохаю тебе, Маруся». І вандалізм у цьому випадку – це якраз не те слово. Вандалізм – це агресивне свідоме нищення культури.

У цьому випадку я не бачу нищення на будинку, який сам буде стертий з лиця землі. Навпаки – це нагадування чернівчанам і гостям, що це місто якось відрізняється від інших міст України, можливо – і від інших міст Європи. Намагання показати, що «ви ходите не простими вулицями». Аби це місто було відомим, а не якимось загомінком Європи.

Ця інтервенція не дисонує  з містом і його історією. Можливо, такі методи й можуть привести до погіршення зовнішнього вигляду міста. Але зазвичай громадянське суспільство більш-менш адекватне і намагається зробити своє місто кращим. І я мало вірю в те, що ті, хто справді хочуть щось зробити, роблять щось погане.

На жаль, громадянське суспільство міста зараз доволі пасивне, і міськрада не готова з ними співпрацювати. Міська рада навіть не знає тих, з ким вона може співпрацювати. Можливо, міські інституції скомпрометували себе. І митці не бачать сенсу йти до чиновників, бо зараз світ відкритіший, аніж будь-яка міська влада.

Чернівці можуть піднятися якраз завдяки культурі. Архітерктура і література – це те найбільше, що наше місто дало світові. А вандалізм – це якраз білі пластикові вікна в буферній зоні. Відкриті люки на вул. Шевченка, в які можна впасти. Засилля реклами в старому місті. Наміри продати будинок, де жив Пауль Целан, приватним особам. Втрата конкретних місць і пам’яті про великих людей.

Намагання ж нагадати поезію, яка забута і якою зараз чернівчани не живуть, намагання показати, що є за нами – це не вандалізм. Ми не єдині люди, які є в цьому місті і знаємо лиш дуже близьких нам поетів. А інше, те, що не стало надбанням нашої масової культури, ми не знаємо.

Звісно, слабка надія на те, що люди, які побачать ці графіті, побіжать куувати «Загублену арфу» в книгарні. Але це спроба через щось простіше і легше – показати елітарне. І казати, що це неправомірно – це вузько.

Наразі ніхто з «культурних терористів» не взяв на себе відповідальності за мистецькі акції. Кажуть, що серед авторів «поетичних графіті» був іноземець, який після перфоменсу покинув межі України, навіть не сподіваючись на такий неоднозначний відгук у суспільстві. А за півтора тижні графіті на Барбюса облили білою фарбою.

Згадалася відома історія про те, як визнаний найкращим з тих, що нині живуть у США скрипалів 39-літній Джошуа Белл (Joshua Bell) змін заробити, граючи в підземному переході метро у Вашингтоні, тільки 32 долари і 17 центів. Він грав твори Крейслера, Шуберта, Массне і Баха на скрипці Страдіварі. За 45 хвилин повз нього пройшли понад тисячу людей, і тільки одна жінка впізнала Белла. Квитки на його концерти вартують від ста доларів.

Цікаво, величину якого рівня хотіли приборкати чернівецькі чиновники?

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Художники проти чиновників. «Прокляття культури»? спершу з'явиться на Медіа-Версії.