52% росіян готові воювати з українцями, – розповів про результати опитування населення в Росії російський соціолог.  Про це повідомляє в соціальній мережі Facebook користувач Борислав Береза.

За цією інформацією, в рамках дослідження респондентам ставили чотири запитання: чи підтримують вони війну з Україною,

чи готові вони воювати з українцями,

до яких ще країн Росії варто ввести війська

і чи готові громадяни РФ до можливих санкцій стосовно їхньої країни з боку міжнародної спільноти.

Військові дії на території України підтримали 58,8% опитаних, проти – 19,6.

52% людей, що брали участь у опитуванні, згідні особисто воювати з українцями.

До того ж опитані росіяни підтримали ідею введення військ і до інших країн. Тут на першому місці Литва. Люди з Росії згідні також вводити війська до Штатів та Японії. Додамо також,  що 50,4% опитаних готові відмовитися від іноземних товарів і долати економічні труднощі, якщо цього вимагатиме ведення бойових дій за межами Росії.

Джерело: fakty.ictv.ua

Запис Кожний другий росіянин готовий вбивати українців спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Як українцям марно доводити, що всі ми родом і духом з Києва, так і росіяни уявити собі не хочуть, що на Дніпрі народ – інший, і багато образ і розбрату посіяно саме більшовиками: як усюди, ці вбивці тільки ятрили й розтравлювали рани, а коли підуть, залишать нас у стані гниття.  

 Дуже важко буде звести розмову до розсудливості. Та скільки я маю голосу й ваги,  я покладу на це. Будь-що, я відчуваю і твердо оголошу колись: коли виникне, не приведи Господи, російсько-українська війна – сам не піду на неї і синів своїх не пущу». сharter97.org/ru/news/2014/4/21/95589/)

Саме так свого часу розмірковував про ймовірність конфлікту між Росією та Україною радянський і російський письменник та дисидент Олександр Солженіцин (1918 – 2008) у своїх спогадах, які мають назву «Угодило зернышко промеж двух жерновов. Очерки изгнания».

Що це – талант Касандри? Адже автор роману «Архіпелаг ГУЛАГ»  передбачив майбутнє та писав про події, які нині відбуваються між двома державами ще понад 5-10 років тому. Найімовірніше, це звичайнісіньке вміння науково аналізувати факти історії. Та, на превеликий жаль, цього цілком позбавлені політики з обох боків конфліктуючих сторін. То ж кому тоді, як не нам – рядовим українцям і росіянам – слід перебрати на себе вирішення антивоєнного питання, щоби захистити себе й людство від жахіть третьої світової?

…За дурних політиків – народ мудрішає.

Запис Солженіцин про війну з Україною: «Сам не піду і синів не пущу» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Про Майдан розповідають наші читачі.

Київ. 31 грудня 2013 року. Фото Тетяни Спориніної

Історична ніч кардинально змінила українців

Василь ХРАПКО (Садгора), 53 роки:

– У ніч з 10 на 11 грудня, яка стала вже історичною (невдала спроба штурму Майдану владою – авт.), як зазвичай, близько 8-9-ї вечора люди почали розходитися, все було мирно, ніхто не очікував страшного. А вже близько 1-ої години ночі розпочався тиск на барикади. Ми перебували в епіцентрі подій: я, депутати обласної ради Ярослав Шешур і Олександр Пуршага, інші активісти. Почали тиснути від Хрещатика, звідки сунуло більше сотні «беркутівців». Частину Хрещатика вони вже зачистили, і межа  сутичок проходила зовсім близько від намету Чернівців – буквально в 5-7 метрах. Тиснули дуже потужно, з двох боків, але люди опиралися. Попри те, що мороз стояв мінус 12, ми не відчували холоду. Раптом на барикадах з’явився МНС-ник з болгаркою, почав розрубувати укріплення. Ми фактично опинилися в кільці. Але співачка Руслана, яка була на Майдані цілодобово, з короткими перервами на сон,  зі сцени гукала: «Кияни, піднімайтеся!» Задзвонили церковні дзвони – і кияни піднялися! Від третьої ночі Київ почав прибувати на Майдан. Сталося те, до чого закликали! Як пізніше дізнався з соцмереж, кияни оточили «беркут» і силовиків. Перед силовиками були «майданівці», а позаду – кияни. І тиск послабився, а пізніше й зовсім зник.

Уранці я ходив між людьми, чув розмови. Молоді хлопці, приміром, говорили між собою про те, що вранці, прийшовши на роботу в офіс, одразу ж почали дивитися онлайн-трансляцію з Майдану. Власник їхньої фірми на це зауважив: «Ну що ж ви всі в інтернеті дивитеся? Ідіть туди!» А вже досить немолодий чолов’яга розповів (російською): «Я спал. Жена разбудила и говорит: чего ты спишь? Иди на Майдан. Я пришёл и всё увидел: власть готова убивать свой народ. И теперь я готов защищать людей и себя». Все це свідчить про рішучу налаштованість людей на переможну боротьбу. З усього почутого роблю висновок: люди за ці дні дуже змінилися. Вони вже не попустять цій владі за жодних умов.

Були ми й на «антимайдані». Ну що я вам скажу… Там головне – залити людям горло й очі горілкою, щоб усі були веселі й ні про що не думали. Бачив і відомості на отримання винагороди за стояння. На жаль, про фото навіть мови не було – мені просто розбили би фотоапарат. Це було відчутно з настороженості, з якою сприймали наш прихід тамтешні мітингувальники. Нас же від них дуже легко відрізнити: ми зовсім різні. Але й їхні, бувало, підходили до наших. І коли наші поскаржилися, що дров нема, то їхні принесли дрова на Майдан…

Я щасливий, що доля дала мені можливість опинитися саме тієї ночі на Майдані. Такого відчуття єдності зі своїм народом, спільної сили і реальної, а не декларованої, влади народу не переживав ніколи в житті. Якщо буде ще можливість – обов’язково поїду. Я кажу про фізичне здоров’я, а не про матеріальну можливість. Бо остання є: буковинці, чернівчани і, зокрема, мешканці Садгори підтримують охочих  їхати до Києва. Я знаю особисто багатьох садгірців, які вже там були, – а скількох ще не знаю! Та й знаю дуже багатьох простих підприємців, власників магазинів, і звичайних, зовсім незаможних людей, які допомагають харчами, одягом, організовують транспорт, продукти… Ми вміємо об’єднуватися. Ми здивували своєю єдністю світ!

«На Майдані я почала більше посміхатися»

Тамара БОРОВИК, пенсіонерка, приватний підприємець, голова громадської правозахисної організації «На грані»:

– Майдан – це таке маленьке євромістечко в нашій Україні, з європринципами, європоведінкою, євроустоями. Я їздила туди чотири рази – і ще поїду! На жаль, вік і стан здоров’я не дозволяють мені їздити частіше…

Тягне туди мене тамтешня атмосфера, натхненний, бадьорий, привітний настрій людей, які поводяться ввічливо, толерантно… Там немає п’яних чи напідпитку, ніхто не палить… Я почала навіть більше посміхатися. І ще один дуже важливий момент: на Майдані я відчула власну свободу! І що я хочу чогось домогтися! Там я розправила плечі… Тому й їжджу туди із величезним задоволенням!

Спочатку я брала участь у мітингах і пікетуваннях, а потім попросилася волонтером на кухню. Працювала в Будинку профспілки та Жовтневому палаці. Обов’язковою умовою для роботи на кухні є шапочка, пов’язка на обличчі, фартух, одноразові рукавички. Якщо в рукавичках ти чистив овочі – то бутерброд у них же намазувати не можна. За усім цим стежать лікар або медсестра.

Чоловіки на кухні виконують важку роботу: носять каструлі, воду, сміття, мішки з овочами. Я, наприклад, чистила картоплю. На обід треба начистити два відра. Шаткувала капусту з морквою, буряком – для борщу, супів, салатів. Готувала бутерброди. Стояла на роздачі їжі.

Люди кажуть, що будуть стояти на Майдані стільки, скільки потрібно, навіть до наступних виборів. «Ми звідси не підемо, доки в країні не зміниться щось на краще», – твердять вони. І стоять там не тільки студенти, а поважні чоловіки, з бізнесом і серйозною роботою. Гасла «Ми хочемо в Європу!» – звучать рідко. Це раніше, коли стояла молодь, то скандувала їх. Зараз люди вимагають «Владу геть!», «Люстрацію!», «Дайте достойну зарплату!», «Дайте пенсію!»…  На майдані люди скандують також, що вдячні Януковичу за те, що об’єднав країну. За те, що переродив нашу націю. Ми у Чернівцях теж вдячні нашим чиновникам за те, що вони так працювали, що стільки чернівчан поїхало на Майдан!

Кухня Майдану

Оксана ГАЛЬЧУК, юристка, 24 роки (с. Рідківці Новоселицького району):

–Кілька днів я працювала волонтером на кухні київського Майдану. Швидкість роботи там неймовірна. Їжа розходиться миттєво. Ми з подругами робили бутерброди. Діяли злагоджено:хтось нарізає, інші викладають… При тому, що потік продуктів величезний – все дуже чистенько. Кожні 20 хвилин дезінфікували руки та міняли гумові рукавички.

Топ-продукти на кухні – сало, цибуля, часник, дуже популярні мед, лимон, імбир. Багато чаю, кави, мак-кави.. Люди приносять багато їжі з дому: хто що може, навіть суп. Ми його розливали і розносили.

З Чернівців кожна наступна група протестувальників привозила до Києва продукти і медикаменти десятками кілограмів. Досвід волонтерства і сама атмосфера Майдану неймовірні. Згадка про це піднесення духу дає поштовх у буденності, примушує стрепенутися від «потоку», від «конвеєра» і згадати про те, що є насправді важливим у житті. А це – правда, чесність, стосунки між людьми, Батьківщина.

«…Це інший простір життя, інший вимір, інші цінності»
Тетяна СПОРИНІНА, вчителька інформатики, громадський кореспондент «Версій»:

– Дехто на Майдані живе вже більше місяця. Чому? Бо влада не сприймає прагнення свободи, волі та бажання жити за законами правди. Мабуть, вона просто не розуміє цих людських цінностей.
…Хто тут не жив, не стояв в облозі, не будував барикади з колючого дроту і мішків із снігом, не здригався від слів: «Беркут» іде!», не спав у наметі чи на підлозі будинку профспілок, не їв суп із паперового стаканчика, не слухав вірші просто неба у грудневу ніч, не біг за вантажівкою по дрова, не ходив у холодну, залізну вбиральню, не грів руки полум’ям із діжок, не ділив п’ять шматочків шашлику на всіх мешканців намету,
той навіть наближено не збагне феномен і драматизм Майдану 2013 року.
…Прості люди – заручники системи…  Влада не чує людей і не хоче їх почути. Депутати давно втратили мандат довіри… Сподіваємось, що в новому році буде досягнуто справедливе порозуміння між людьми та владою. І відбудуться нарешті довгоочікувані позитивні зміни.

На Майдані в новорічну ніч бажали миру, добра, любові  – і щоби державою керували ті, кому люди довірятимуть і кому не буде байдуже до них.

Довідково: Тетяна Спориніна кілька разів була на київському Євромайдані. А від 24 листопада щодня створювала хронологію нашого буковинського євромайдану, відвідуючи його кілька разів щодоби – і вночі також! – не з порожніми руками, організувала доставку туди машини дров. Вона бачила все на власні очі й створила свій фотолітопис подій. Його можна переглянути на сайті «Версій»  versii.cv.ua  у блозі Тетяни Спориніної.

Запис Майдан без прикрас. З надіями простих людей … спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Ці та інші питання розглядали депутати від кількох політичних партій – «Фронту змін», «Свободи», «Партії регіонів», «УДАРу», «Батьківщини» – та представники громадських організацій та об’єднань на «круглому столі» з ініціативи ЧОГО «Комітет виборців».  Захід проведений у рамках проекту «Народом обраний – народу прозвітуй. Громадська участь – основа народовладдя!».

На думку Лідії Анциперової, лідера Конфедерації профспілок, яка в числі 15 громадських організацій входить до складу Буковинського громадського об’єднання, громадські організації (ГО) – не додаток до політичних партій. У цих інститутів, наголошувала вона, різні завдання. ГО та об’єднання профспілок належать до інститутів громадянського суспільства, які, перш за все, представляють інтереси та захищають права громадян, які й обирають владу. А політичні партії – це інститути влади, чия мета –  боротьба за владу, отримання та утримання влади, яка повинна слугувати громадянам.

В ідеалі громадські організації та профспілки у тісній співпраці зі ЗМІ, на глибоке переконання п. Анциперової, повинні піднімати на поверхню пласт суспільних проблем, проводити публічні заходи, обговорення, за активної участі громадськості, органів місцевого самоврядування, державних органів, депутатів різних рівнів. А відтак окреслювати шляхи вирішення цих суспільних проблем.

Обранці ж народу на різних рівнях – місцевому, регіональному, державному –  повинні приймати рішення, що призводять до якісних змін, що їх потребують люди. Тому суспільна роль політичних партій – чути громаду, чути сигнали, яке подає суспільство, виконувати постанови та рішення громадських об’єднань, діяти в інтересах кожної людини.

Серед головних проблем співпраці депутатів і громадських організацій – практично повна відсутність звітування депутатів перед виборцями. Хоча чинне законодавство передбачає обов’язковість такої процедури.

Експерт КВУ, політолог Ігор Гаврада на підставі аналізу депутатської звітності на сайтах відповідних  рад, зазначив, що останніми роками депутати почали знайомити виборців зі своєю діяльністю. П. Гаврада зауважив, що лідером у цьому є Глибоцький район (41 звіт від 50 депутатів), а на останньому місці – Заставнівський, де жодного звіту на сайті не було виявлено. Головними причинами відсутності звітів депутати наводять зайнятість, відсутність інтересу з боку громади (?), неоплачуваний характер депутатської діяльності та пасивність самих депутатів.

На активізацію співпраці між владою та громадою Комітет виборців видав дві книги, які  презентували під час цієї зустрічі: «Обличчям до людей: примірні зразки місцевих нормативно-правових актів з громадської участі» та «Обличчям до людей: посібник з громадської участі для депутатів місцевих рад».

Аурелія ТРИНТА, «Версії»

Запис Громадські організації – не додаток до політичних партій спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На імпрезу прибула дружина Івана Миколайчука Марія (народна артистка України), друзі актора зі столиці і з Чернівців. Гості заходили до Іванової хати, яка нині має статус садиби-музею, співали й танцювали на подвір’ї й на сільському стадіоні. Мешканці сусідніх сіл накрили святкові столи. Адже мрією Івана – щирого і веселого чоловіка – колись було «накрити столи від Києва до Чорториї».

Для шанувальників Миколайчукового таланту в Чорториї співав народний артист України Павло Дворський. Уперше у фестивалі взяв участь Заслужений академічний Буковинський ансамбль пісні і танцю. Піднесеному настрою артистів, які вшанували кінокумира української сучасності годинною концертною програмою, не завадили примхи погоди. Балетмейстер-постановник Буковинського ансамблю, заслужений артист України Леонід Сидорчук радий можливості долучитися до Іванового свята: «Миколайчук мав талант від Бога. Він був неперевершеним актором, грандіозною особистістю – таких речей неможливо навчити, це Божа іскра. І талант можна лише відточувати, огранювати, як діамант, наполегливою працею, що й робив Іван».

За день до свята в Чернівецькому обласному художньому музеї відкрили фотовиставку «Кіно і друзі», присвячену ювілею друга й колеги Івана Миколайчука, народного артиста України, лауреата Державної премії ім. О. Довженка Борислава Брондукова, який цього року мав би відсвяткувати свій 75-й день народження. На виставці представлено 31 фотографію з архіву кіностудії ім. О. Довженка, зібрання Юрія Гармаша, сімейного архіву Брондукових.

До свята долучилися і представники буковинської влади. Тим часом на Буковині два кінотеатри імені Івана Миколайчука – в Чернівцях і в Кіцмані – перебувають у повному занепаді.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Фото Ольги Кулько

Запис День народження Івана Миколайчука відзначали народні артисти і народ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Що ж передувало конфліктові? У новітній історії кримсько-татарського народу була трагічна подія, яку вони не можуть забути й простити: 18 травня 1944 р. за наказом Сталіна, кримських татар, звинувачених у «пособництві німецько-фашистським окупантам», вивезли з рідного півострова до Казахстану, Середньої Азії, а декого й до Сибіру. Репресували навіть тих, хто проливав свою кров у боях проти гітлерівців, а також членів їхніх родин.

Цього року до сумних роковин депортації цілого народу була приурочена прем’єра художнього фільму «Хайтарма», у центрі якого важка доля родини одного з найкращих асів Другої світової війни – двічі Героя Радянського Союзу Амет-Хан Султана. Автори фільму привезли на прем’єру учнів видатного пілота, російських військових льотчиків. Але до кінозалу вони не дійшли: генконсул Андрєєв «не радив» їм бути на кінопоказі. Журналістам російський дипломат пояснив: у стрічці, мовляв, «перекручується історія Великої Вітчизняної війни». От якби там йшлося про «зрадництво» татар, тоді й він схвалив би цей фільм. Дипломат навіть зверхньо повчав кінематографістів, як слід знімати стрічки про війну.

У сучасній Росії такі печуть як млинці. Але ж ніхто не радить російським кіномитцям у кожному серіалі про червоноармійців обов’язково давати сюжет про «Російську Визвольну Армію» генерала Власова, яку створили гітлерівці. Коли вже говорити про «посібників окупантів», то про всіх, а  не вибірково. Зрадники були різного етнічного походження – і росіяни, і татари, і українці, і багато інших. Проте жоден з цих народів не перейшов повністю на бік окупантів, а з нацистами билися мільйони радянських громадян, представників усіх національностей СРСР. Але  сталінське керівництво свої страшні провали початку війни переклало на чужі плечі й вигадало «зраду» цілих народів, виселяючи їх з традиційних місць проживання. Колективної відповідальності не повинно бути: кожна людина має відповідати лише за свої власні вчинки, а не за провини інших.

З Криму депортували не тільки кримських татар. Вивезли і місцевих болгар, вірмен, греків, італійців, німців, угорців. Навіть тих циган, яких не встигли знищити гітлерівці: ромське населення Криму розмовляло кримськотатарською мовою. А чекісти не мали часу розбиратися, з ким мають справу – з циганами, чи з кримськими татарами…

Півострів «зачистили» від його населення, нібито для створення там обіцяної американцям Єврейської РСР, про що нині говорять в РФ. Але завезли сюди росіян, які наразі складають більшість населення Криму. Частина з них не приховує своєї ненависті до кримських татар. Саме такі оголосили Володимира Андрєєва почесним членом «Русской общины Крыма»:шовіністи прагнуть бути єдиновладними господарями Криму за підтримки ззовні. Їм не до дипломатії, а історію вони використовують як інструмент.

Ігор БУРКУТ

Запис ІСТОРІЯ БЕЗ ДИПЛОМАТІЇ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– Я особисто був у першого заступника голови райдержадміністрації Пожоги, повідомив його про сходку села і дав перелік служб, які ми хочемо бачити на зборах, – виправдовувався перед обуреними людьми сільський голова Василь Коваль. Він пояснив, що голова райради на лікарняному після операції. А керівник  райдержадміністрації на курсах. За словами голови, Георгій Лазарович Пожога пообіцяв, що представники служб, до яких громада має претензії, будуть. Та нібито й сходки відбуваються ще у кількох населених пунктах району…

Зрештою, село на 3600 душ не забули-таки і до нього зі Сторожинця приїхав представник управління праці та соціального захисту населення, який займається компенсаціями. Пан Пилипко роз’яснив механізм виплати субсидій. Хоча саме до нього в людей питань було найменше. Однак щодо нагального ремонту ФАПу, де зі стелі буквально капає на голову відвідувачам, запитали з головного лікаря центру первинної медико-санітарної допомоги п. Євдокименка доволі суворо. Тим паче, що ремонт закладу був на цей рік запланований, а в переліку його немає! Головний лікар пообіцяв посприяти у вирішенні проблеми та збільшити кількість ліжок у стаціонарі. Він порадив також громаді самотужки відкрити в селі аптечний кіоск.

А найбільше тисівчани прагнули побачити керівників РЕМу, райавтодору, Укртелекому, а також з’ясувати, чому не потрапила до переліку будівництв місцева школа. Адже згідно програми соціально-економічного розвитку району на 2010-2015 роки, будівництво ЗОШ повинне було розпочатися ще торік. Як не як, а тисовецькій школі 125 років. Селяни сподіваються, що потім переобладнають приміщення старої школи на дитячий заклад, бо в населеному пункті кілька сотень малят потребують дошкільної підготовки.

Оскільки представників відповідних районних служб не було, всі «тлумаки» незаслужено дісталися сільському голові. Найбільше люди скаржилися на роботу РЕМу та відсутність транспортного сполучення з районом. А коли присутній на зборах депутат обласної ради Руслан Мельник озвучив відповідь Обленерго про те, що заміри у центрі Тисівців та на куті Горайця показали норму, люди просто сміялися, а дехто від обурення почав навіть вигукував: «Брехуни! Усі брехуни!».

«Можновладці, бійтеся сміху..  Коли люди сміються, їм втрачати вже нічого», – з народної мудрості.

А депутат сільської ради Віктор Веренько прокоментував: «Трансформатор на Горайці –найстаріший в районі, його поставили ще 1963 року. Тож звідки там візьметься нормальна напруга?». Його доповнив Геннадій Ончуленко, дитина війни: «У центрі Тисівців маємо  127 – 140 вольт. А коли вітер і дощ – світла взагалі нема. Що тут скажеш? Усі лінії збудовані ще в 70-их»…».

Люди розуміють складність ситуації, але хочуть, щоби їх теж розуміли і щоби їхні потреби цікавили тих, хто нагорі вирішує проблеми, які громаді не під силу. Та й не слід забувати при цьому, що живемо у ХХІ столітті. Тоді як знесений ще 2010 року пішохідний місток до кута Горайця і досі заміняє кинута дошка. У негоду діти бояться йти через неї до школи.

Сільський депутат п. Веренько, який  там мешкає, запропонував зробити навісну кладку власними силами, бо від держави, мовляв, не дочекаєшся. Та й досвід у нього вже є, бо збудований на початку 60-их минулого століття місток знесло водою ще 10 років тому. Тож люди і зробили власними силами тросову кладку.

Одне слово, турбот у громади – повен рот. Однак вона ні на кого їх не перекладає, намагається вирішувати самотужки. Люди своїм коштом телефонізували й газифікували село, поклали асфальт на центральній дорозі, яку ще й розчищають та підсипають. Однак є проблеми, що не в їхній компетенції. Тут уже потрібне плече держави, тим паче, що й держава добряче спирається на людські спини…

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії» 

Запис Тисівчани проведуть сходку села повторно спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Широка громадськість подробиць не знає: влада такими таємницями з нею не ділиться. Лише професор Чечетов вирішив нас трошки просвітити. Відсемафоривши своє у парламенті, він на публіку сказав, що саботують колишні «помаранчеві». Прізвищ не назвав. Але чомусь пригадалося, що на Майдані стояли не лише «полум’яні революціонери»: під завісу до них долучився й Микола Янович. Постояв поруч з Юрієм Луценком і Юлією Тимошенко.

Нині Юра сидить в чоловічій колонії, Юля – у жіночій (водночас лежачи в лікарні). Тож саботувати вони аж ніяк не можуть. Та й про які реформи йдеться? Якщо про пенсійну, то підвищення пенсійного віку для жінок жодної користі бюджету не принесло, тільки сприяло соціальній напрузі в державі. Про «реформу» медицини говорить уже той факт, що українці репродуктивного віку вимирають швидше, ніж населення найбідніших країн третього світу. А «реформи» в освіті плодять невігласів з атестатами Q дипломами, не здатних два слова написати без помилок. Якщо це реформування, то що ж тоді зветься деградацією?

Обкрадені та зубожілі українці доходять уже до межі терпіння. А тут ще Міжнародний Валютний Фонд вимагає від київських «реформаторів» помітно збільшити комунальні тарифи як умову для отримання чергової позики. Кажучи чистою «діржавной мовой» наших урядовців, нещасному народові підготовлений «новоричний підарунок». Мало того, що знову зростає податковий тиск, ще й за газ і воду споживачам доведеться платити більше. Простолюд багато, що може витримати, але зачистку своїх спорожнілих кишень – навряд чи. Недарма зарубіжні експерти прогнозують на 2013 р. серйозні соціальні потрясіння в Україні. Запобігти вибухові може тільки успішне реформування ключових сфер життя, але ж до нього влада й не підступала.

Реформи бувають успішними лише тоді, коли мають суспільну підтримку. Або здійснюються дуже швидко – доки народ розгублений – та вже невдовзі починають приносити позитивні результати для більшості. В Україні ж реформаторські балачки ведуться два десятиліття, а позитивних результатів катма. Проїдається спадщина минулого, нові ж виробництва практично не створюються. Натомість збудовані палаци високопоставлених злодіїв, банки та офіси олігархічних концернів. А ще ринки, супермаркети, готелі, сауни, розважальні центри, стадіони.  І храми, де їхні спонсори  намагаються замолити свої гріхи. Нерідко – смертні. Все, як у братів-росіян.

Але Україна не має таких запасів сировини, що дозволяють Росії жити трохи краще від нашого, так само проїдаючи створене предками. І там базікають про реформи замість їхнього проведення. Інколи складається враження: українська та російська псевдо-еліти викликали одна одну на змагання з остаточної деградації своїх держав. Утім, росіяни у більш виграшній позиції: їм вистачить грошей, щоби скупити українських горе-реформаторів з усіма їхніми бебехами. Аби потім розвалитися разом. Проте народам-сусідам такий сценарій зовсім не до душі. Вони ще скажуть своє слово. Обов’язково.

Ігор БУРКУТ

Запис Про «новорічні підарунки» від урядових саботажників спершу з'явиться на Медіа-Версії.

 Українці навчалися у Сорбонні ще у XIV ст., а росіяни – 4-ма століттями пізніше

– Чим привабила Вас ця тема, зрозуміло. А чому обрали для дослідження саме цей період?

– Бо дуже мало досліджуваний. Коли ми говоримо про Київську Русь, більшість людей знає, що це була могутня європейська держава з добре розвинутою культурою, освітою, дипломатичними відносинами, армією, яку в світі знали і з якою рахувалися. Маємо багато свідчень того, якої ваги надавали Україні європейські держави. Зокрема, в трактаті вченого ченця Теофіла «Про різні ремесла», написаному в Німеччині Х ст., дається висока оцінка виробам, виготовленим у Русі. З інших джерел знаємо, що руські купці на початку цього ж таки Х ст. успішно торгували в Баварії воском, кіньми та іншими товарами, на що мали відповідний дозвіл. Один з перших європейських мандрівників, єпископ Бруно з німецького м. Кверфурта у листі до цісаря Генріха ІІ, написаному близько 1008 року, розповідає про свої відвідини Володимира Великого в Києві, а також про укріплення кордонів Київської держави. Детальніші відомості про Україну початку ХІ ст. залишив німецький хроніст Дітмар, єпископ Мерзебурзький.  Зокрема, він пише про Київ: «У величнім цім місті, столиці королівства, є більше 400 церков і 8 ринків, люду незліченна сила».

Цікаві речі про Київську Русь знаходимо і у французьких літописців. Велика увага Франції до України пояснюється ще й тим, що король Франції Генріх І узяв шлюб з дочкою Ярослава Мудрого Анною.

Із занепадом Київської держави її зв’язки з Заходом значно послабилися. Однак, українців і далі шанували як освічену та культурну націю. Ось хоча б такий приклад. Від другої половини ХІV ст. українці навчалися в Сорбонні, їх у списках студентів зазначали «з Рутенії», або «з руської нації з Києва»  чи «Natione Ruthenia de Ukraina». Натомість, з Росії аж до ХVІІІ століття в Сорбонні не навчалося жодного студента. Це відомо із запису, який зробив у книзі відвідувачів Петро І.

Що ж до означеного періоду, то в ХVІІ ст. територія України була пошматована й розділена між різними країнами, кожна з яких, заволодівши ласим шматочком, намагалася переконати місцеве населення в його меншовартості. Однак Україна не загубилася й не розчинилася серед інших народів. Навіть у найскрутніші часи європейці вирізняли її з-поміж інших країн.

Проспер Меріме дуже серйозно  досліджував історію українських козаків

– Період козаччини, національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького є особливо щедрим на мемуари європейських мандрівників.

– Так, і треба сказати, переважна більшість з них із великою симпатією та повагою ставилася до козаків. У цьому плані хотів би звернути увагу на маловідомі нині записи німецького автора Готгарда Кетлера, останнього магістра Лівонського ордена, а згодом – першого герцога Курляндії, який багато подорожував у службових справах, бував у Польщі, Литві, Лівонії, Москві, а також в Україні. Багато місця у своїх працях він відводить набігам кримських татар на Україну і боротьбі козаків з ними. Зокрема, цікавою є його розповідь про Івана Підкову, його арешт і страту.

Одним із перших, хто висвітлив події визвольної війни українського народу, був Йоакім Пасторій (справжнє прізвище –Хіртенберг). Він походив з сім’ї німецького священика, був секретарем і придворним історіографом при польських королях Владиславі ІV і Яні- Казимирі. Хоча один з найдосконаліших описів цих подій подав німецький історик і письменник Еразм Франциск.

Так само цікавилися козацьким рухом і французькі та англійські дослідники. Йдеться вже не просто про мемуари, а про історію України. Зокрема, відомий французький філософ Вольтер у знаменитому творі «Історія Карла ХІІ» окремий розділ присвятив Україні. В ньому головним чином описуються події, пов’язані із переходом гетьмана Івана Мазепи на бік шведів у Полтавській битві. Історію українських козаків дуже серйозно досліджував відомий письменник Проспер Меріме. Англійські джерела наразі мало вивчені, однак і тут знаходимо дуже багато цікавого матеріалу.

Політик Делямар, близький приятель Наполеона, стверджував, що університетська cпільнота помилково змішує два різних народи – рутенців  (русинів) і московитів в один – русів

– Петре Павловичу, як виглядала того часу Україна в очах європейців?

– Ось послухайте, що пише німецький капелан Й.Барділі, учасник походу Карла ХІІ: «Україна або Казакія – це скарб, у якому давніше жили скити, а їхніми нащадками є козаки, нарід вільний, що не хоче бути ні під Польщею, ні під Литвою». Україну ж він називає країною «молоком і медом» текучою. Але найважливішим є те, що для означення території він вживає термін «Україна» – не Польща, не Росія, не Малоросія, зрештою, а таки Україна. І це роблять практично всі мандрівники та історики. Француз Гійом де Боплан ще у ХVІІ ст. вживає назву «Україна», а територію Московського царства подає під назвою «Московія».

– Читаючи монографію, звернула увагу, що мандрівники-очевидці будують свої описи на протиставленні України і Росії. Мабуть, це як наслідок політики Росії, яка відводила Україні місце на своїх задвірках.

– Так. Йоганн Коль навіть визначив території поселення «великоросів» і «малоросів». «Великороси населяють виключно центральну Росію, де у старій країні московитів є їхня справжня колиска, – пише він. – Малороси, навпаки, населяють південну Росію (йдеться про південну частину Російської імперії), особливо область  Дніпра, де в старому Києві потрібно шукати їхню колиску». «Вже давно доведено, – пише далі Коль, – що відносно віку малоросійському роду належить навіть пріоритет перед великоруським народом». Далі Коль аргументує прикладами відмінність української та російської мов. А далі зазначає, що в Росії російська мова «піднялася в тіні тріумфуючого московського прапора до загальноприйнятої мови літератури. Це тому, що всі офіційні документи, листи, книги тощо пишуть у всій Малоросії та Великоросії на цьому діалекті, а в усіх школах та інститутах навчання проводиться мовою Великоросії».

– Ось і відповідь на «вічне» запитання про двомовність, яка, як відлуння імперії, що розпалася, переслідує нас донині.

– Зауважте, це було написано в ХІХ столітті. І не тільки це. Саме тоді у Франції з’явилася оригінальна праця про Україну, автором якої був сенатор, політик, редактор впливового часопису «La Patrie», що означає «Батьківщина», і близький приятель Наполеона Казимир Делямар. Робота називається «П’ятнадцятимільйонний європейський народ, забутий історією». Автор, на відміну від підручника з історії Російської імперії підкреслює, що «університетська освіта змішує два по суті різні народи з явними протилежними культурами й історичними традиціями. Цими народами є московити і рутенці, змішані в загальній назві «руси» (russes)». Казимир Делямар на державному рівні порушив питання про захист мови та історії українського народу.

Гадаю, особливо цікавим для сьогоднішнього читача є пророцтво Коля щодо майбутнього українського народу: «Абсолютно ясно: якщо колись велетенське тіло російської держави знову буде розпадатися, то Малоросія буде однією з тих частин, які добровільно відокремляться від нього». Причиною слабкості України, в тім числі й політичної, він називає роздробленість. Отже, подорожні нотатки Йоганна Коля і через 200  років не втратили своєї актуальності.

– За якими ще ознаками вирізняють європейські мандрівники Україну й українців?

– Таких ознак дуже багато. Наприклад, той же Коль звертає увагу на відмінність українського одягу від російського й польського. Те ж він говорить і про кухню та побут українців. Зокрема, він пише, що «рутени (русини) живуть краще й охайніше, ніж поляки… Також кухня їхня смачніша, а столи накриваються набагато щедріше». Подорожуючи Галичиною, він підкреслює, що «грабіж і вбивство тут трапляються дуже рідко». В цьому контексті доречним є зауваження французького дипломата й історика Жана-Бенуа Шерера: «Жодна нація не виявляє стільки поміркованості в незгодах, як жителі Малоросії. Там обидва супротивники спокійно їдуть тим самим возом, п’ють, їдять і сплять разом, навіть, коли треба проїхати 300 верст, щоби дістатися до судді. І коли вони до нього нарешті добираються, кожен представляє свої докази й розпочинає справу проти другого. Така поведінка є, безперечно, одним із кращих свідчень того, як вони поважають закони, а також безсторонності й справедливості тих, хто забезпечує їхнє виконання». Знаєте, цю цитату варто б вивчити напам’ять нинішнім нардепам, яким толерантність дуже важко дається, а також суддям, які втратили повагу до законів.

Майже всі дослідники звертають увагу на побут українців, чистоту в їхніх оселях, охайність одягу, гарний (причому завжди підкреслюють: на відміну від Росії) стан доріг. Щодо українських господарств, то англійський мандрівник Джозеф Маршалл ще у ХVІІІ столітті порівняв їх з англійськими графствами.

Українці не тільки толерантні, а й малопитущі. І вони завжди прагли волі. На цьому наголошували Маршалл, Блазіус, Вольтер

– У контексті сучасності, коли алкоголь став бичем нації, мені видалися актуальними нотатки вченого мандрівника, німецького професора Йоганна Гейнріха Блазіуса, який, постійно порівнюючи Україну з Росією, звертає увагу навіть на спосіб вживання алкоголю…

– Так-так. Давайте процитуємо. Ось він пише, що українські «чоловіки п’ють спокійно і повагом, тоді, як великороси бездумно заливають свої шлунки горілкою, випиваючи кварти одним махом. Горілки, яку великорос одним махом відправляє до місця призначення, малоросові вистачає, щоби пити її маленькими ковтками та лизати від ранку до ночі. Навіть п’яний, малорос хоче контролювати свої почуття. Вільний малорос п’є з насолодою і радістю, а великорос-кріпак намагається втратити свою свідомість. Тому малорос п’є тільки у веселому товаристві, а великорос на одинці наїсться і нап’ється або, коли він належить до вищого стану, то йому треба максимум однодумця, вірного слуги, щоб якомога швидше упасти під стіл». А взагалі праці Йоганна Блазіуса є для нас цінними не тільки багатими відомостями, а й таблицями та малюнками, особливо храмів, окремі з яких до нашого часу, на жаль, не збереглися.

Характер українців, їхній дух вдало підмітив Вольтер, який був зачарований вже самою назвою «Україна»: «Україна завжди прагнула волі… завжди натхненна до свободи. Ось де живе таємниця і внутрішня принадність цієї назви для душі Української нації і кожного з її вірних синів. Вона промовляє до совісті. Це божественна внутрішня сила душі нації, що безсмертно живе і в її національному імені: Україна. Український народ, українці, і це ім’я тому таке рідне, привабливе та дороге Українському народові, і тому таке ненависне поневолювачам, ворогам свободи, життя і розвитку нації».

– Отже, українська історіографія поповнилася дуже важливою працею, в якій, опираючись на незалежні джерела, свідчення і висновки європейських мандрівників та істориків, доводить: Україна – держава, походження якої, культура, освіта сягають углиб віків, ми можемо пишатися своєю історією і не маємо ані найменшої потреби під когось підлаштовуватися чи до когось уподібнюватися.

– До речі, про підлаштовування й уподібнення. Мені, як історику, прикро, що багато проблем, окреслених ще кілька століть тому продовжують залишатися актуальними. Наприклад, оце Делямар, написав ніби вчора і спеціально для наших теперішніх політиків: «Живучи між Московією та власне Польщею, рутенці, до яких раніше відносилися назви «руси» (russes) і «русини» (russiens), були поневолені в минулому столітті московітами, і народ-завойовник сам на себе поширив ім’я переможеного народу, щоби надати собі позірних прав на володіння ним. Через те слова «руси» (russes) і московити (russiens) видаються нам сьогодні синонімами, тоді як насправді вони є цілком різними для історика.

Ця навмисна плутанина дала змогу московітам поглинути навіть саму історію рутенців, немов би пізніший політичний акт здатен впливати на історію попередніх епох.

Ось чому справедливим є твердження, що у Європі є народ, забутий перед лицем історії – це рутенський народ.

Чи знищено цей народ? Звичайно, що ні. Він існує, він має свою історію, що відрізняється від історії Польщі, а ще більше від історії Московії; він має свої традиції і свою мову, що відмінна водночас від російської і від польської; йому притаманна, нарешті, яскраво виражена індивідуальність, яку він не перестає відстоювати».

P.S. Книжка вийшла накладом 250 примірників. Катастрофічно мало, щоб вплинути на свідомість мас, наразі, на жаль, темних…

Леся РУПНЯК, Чернівці-Львів-Київ, спеціально для «Версій»

Запис Делямар: «…У Європі є народ, забутий перед лицем історії – це рутенський народ» спершу з'явиться на Медіа-Версії.