Саме на Форумі вдалося зустріти багатьох знайомих — не лише колег, а й просто близьких за духом людей, які мені небайдужі. Ці короткі розмови, усмішки, обійми — ще одна цінність таких подій.

У центрі розмов — Буковина як «міст», «платформа», «фронтир». Формулювання звучали красиво і правильно. І водночас — дуже знайомо.

Серед спікерів особливу увагу привернув Павло Клімкін, міністр закордонних справ України у 2014–2019 роках. Його виступ був концептуальним, місцями провокативним, місцями — риторичним. Він став, без перебільшення, центральною фігурою форуму.
«Поїдьте за кордон і запитайте в румунів, що вони знають про нас. Моя відповідь: «Нічого». Це крута історія для Буковини — у контексті політики, бізнесу, ментальності, культури — показати румунам, що таке Україна», — зазначив Клімкін. Водночас він запитував у глядачів у залі, хто читає польських, угорських чи румунських поетів і письменників, і дивувався, що люди підняли руки. Я читаю — і польських, і угорських авторів, сучасних. І зараз згадую, що й румунських — зокрема чернівецьких.
Чи була це провокація? Швидше, це виглядало як узагальнення, яке не враховує живих міжлюдських зв’язків, характерних для Буковини.

Але саме тут виникає питання не до змісту — до атмосфери. Бо поруч із дискусіями про розвиток регіону існував ще один вимір — медійний. Кожна інституція паралельно створювала власний «форум».

У виступах звучало багато правильних формулювань — тих, що добре вписуються у формат форумів і стратегічних обговорень. Але саме ці формулювання подекуди залишали відчуття узагальненості — коли хочеться більше конкретики, менше відполірованих фраз. У цьому сенсі виступи, які привертають найбільшу увагу, не завжди є найглибшими. Вони — найпомітніші.

Можливо, це неминуча риса великих форумів: між реальністю і мовою, якою про неї говорять, виникає дистанція. І саме її найгостріше відчувають не спікери, а слухачі — ті, для кого ці слова мають колись перетворитися на зміни.
Із залу це виглядає інакше, ніж зі сцени.

Була і на другій панелі «Буковина зсередини: як різноманіття формує розвиток і стійкість регіону». У виступах спікери підкреслювали, що представники національних меншин є повноцінними громадянами України, для гідності та самоідентифікації яких критично важливо знати рідну мову, літературу та історію, проте водночас надзвичайно необхідним є володіння державною мовою для успішної інтеграції за межами рідного села у будь-якій частині країни. Мультикультурність Чернівців, відображена в топоніміці міста, є природною перевагою регіону, яку необхідно цінувати поряд із розвитком соціальних ініціатив, як-от проєкт «Мандротерапія» для реабілітації ветеранів, що за підтримки міжнародних донорів масштабується на всю Україну. Також було наголошено на оновленій стратегії ЧНУ імені Юрія Федьковича, головною метою якої є збереження молоді в Україні через підвищення конкурентоспроможності вітчизняної освіти у порівнянні з європейськими університетами.

Точилися дискусії щодо толерантності.  В побуті, в інтернеті…  А толерантності і людяності  вчилася і в свого друга, чернівчанина Михайла Давидовича Котляра – І про нові плани чернівчанина Михайла Котляра…   До серії виставки «Прості обличчя непростої історії», про яку нагадав  спікер Сергій Гакман, віцепрезидент БФ «Суспільні ресурси та ініціативи»,  я б додала ще портрет Михайда Котляра.

Дочекалася і виступу письменника, перекладача Олександра Бойченка. Він говорив і про Андрія Любку, і про Василя Кожелянка. Здається, назвав «Діти застою» найкращим і найбільш «чесним» романом Кожелянка. Прозвучали цікаві паралелі — балканський контекст. У цьому романі буковинців названо «північними балканцями». Іронія, як виявляється, іноді — це спосіб витримати реальність.

А після було спільне фото, яке я все ж знайшла в інтернеті. За яке вдячна.

Попри всі відчуття і запитання, цей Форум відбувся — і це вже важливо. Дякую організаторам, спікерам і всім, хто долучився, за спробу говорити про складне і шукати спільні сенси.  Такі події потрібні — хоча б для того, щоб краще почути одне одного і побачити, де ми насправді є. І, можливо, наступного разу між словами і реальністю буде трохи менше відстані.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Форум ідей і форум образів: як у Чернівцях говорили про Буковину спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Усі щасливі сім’ї схожі одна на одну, а кожна нещаслива – нещаслива по-своєму», казав класик. Чернівецька театральна родина, як виглядає, глибоко нещаслива. Ще зберігаючи якісь зовнішні ознаки сім’ї, спільно «виходячи в люди», виблискуючи зі сцени такими-сякими новими постановками, ізсередини це вже не єдиний організм, згуртований творчістю, а розділені «удільні князівства» чи «гуртки за матеріальними інтересами». Зрозуміло, що театр – це колектив, це звичайні живі люди з усіма їхніми не лише чеснотами, а й недоліками. Але в нашій історії йдеться не про ідеалізацію творчої професії, а про банальне дотримання законів посадовцями в структурі, яка не є приватною.

Дія відбувається в Чернівцях у трикімнатній квартирі, яка є обласною комунальною власністю і начебто в статусі гуртожитку перебуває на балансі обласної комунальної установи – облмуздрамтеатру. Дійові особи – три родини, які упродовж різного періоду мешкають у гуртожитку: родина директора-розпорядника театру Тетяни Католік, родина колишніх монтувальника сцени театру (нині – бійця АТО) і начальниці костюмерного цеху Яни Юсип’юк, і молода родина акторів – Катерини й Ігоря Андроників. Між мешканцями гуртожитку виник конфлікт, в результаті якого Яна Юсип’юк із двома дітьми фактично втратила можливість мешкати в гуртожитку. Керівництво театру від вирішення проблеми усунулося.

Пряма мова:

Яна ЮСИП’ЮК: «Кімнату в гуртожитку отримав 2002-го року мій чоловік – тоді монтувальник сцени, який працював під керівництвом начальника монтувального цеху театру, мого батька. Я сама почала службу в театрі простим костюмером у цеху, яким завідувала моя мама, а згодом, коли мама залишила роботу, і сама очолила костюмерний цех. Можна сказати, ціла театральна династія була… А потім я пішла в декрет з молодшим сином. По досягненню малюком 3-річного віку змушена була продовжувати відпустку з догляду за дитиною: син часто хворів і спроби налагодити відвідування садочка були безуспішними. Але продовжити цю відпустку до 6-річчя сина не вдалося – уже в розпалі були конфлікти в гуртожитку, та і на роботі був постійний тиск, якого я, врешті, не витримала і звільнилася. Чоловік повернувся до служби в армії, з якої колись і прийшов до цивільного життя, і вже звідти його призвали до АТО, де він наразі відбув два терміни: вперше був мобілізований за повісткою, а вдруге пішов служити за контрактом. Побутовий конфлікт у гуртожитку триває понад рік. Це була безліч капостей, про які час від часу я змушена була писати заяви в поліцію. Кілька місяців я жила, як у пеклі. Поки я була на роботі, сусіди забороняли моїм дітям (2003-го та 2007-го р.н.) користуватися ванною, туалетом (діти змушені були випорожнятися в баночки і пляшечки), кухнею – аби випити чаю, діти мусіли ходити до бабусі… Сама я також намагалася якомога менше потрапляти на очі сусідам, тож після роботи йшла до мами чи подруги, а додому з дітьми поверталася лишень переночувати. І то за короткий шлях від вхідних дверей до своєї кімнати наривалися на багато тексту, нецензурного. Тепер діти-школярі просто бояться бути вдома. А сусіди по гуртожитку тим часом писали скарги в соціальні служби і заявляли, що у цих дітей погана мама… І служби, і школа ці заяви спростували. Я намагалася якомога раніше встати, аби скористатися ванною й туалетом – не допомагало. Під ванною стояли, виганяли звідти, мої черпаки й тазики розкидали подвір’ям за будь-якої погоди… Пательні й каструлі з кухні – так само… Хоч я готова була долучатися і до оплати установки нового бойлера, і сплачувала комунальні послуги. Мені казали, що я тут ніхто і ніщо і права ні на що не маю. Записи цих принижень і погроз у мене є. Зрештою, я з дітьми на якийсь час виселилася з кімнати, живу у знайомих – аби трохи заспокоїтися, а ще – зробити ремонт у тій кімнаті й повернутися. По допомогу звернулася до громадських організацій, які опікуються родинами АТОвців. Коли разом з представниками такої організації прийшла, аби визначитися з потребами в будматеріалах – з’ясувала, що замок у вхідних дверях замінений, і ключа мені не дали. Телефонні дзвінки до сусідів залишилися без відповіді. Тоді ми із багатьма свідками вийняли серцевину з замка, замінили її і запропонували всім отримати нові ключі. Натомість мені – знову ж таки при свідках, в тому числі і при телекамерах – пообіцяли, що лад з замком наведе столяр театру і ключ мені нададуть. Та коли я прийшла за ключем до керівництва театру – мені відмовили, аргументувавши, що виконають це «тільки після рішення суду». Але після якого рішення і якого суду, якщо наразі в суді немає жодних позовів ні з нашого боку, ні від сусідів, ні від самого театру? Неодноразові візити поліцейських закінчувалися складанням протоколів і порадами помиритися. Щотижня по кілька разів. Причина таких дій сусідів? Думаю, є якісь шанси на приватизацію цього гуртожитку. А я зі своїми дітьми їм зайва в цьому процесі. Бо я теоретично маю такі ж права, як і вони. Але ж простіше ділити на дві родини, ніж на три».

Юрій КОВАЛЕЦЬ, керівник ГО «Ніхто, крім нас»: «Згідно статутної діяльності, наша організація стоїть на захисті учасників бойових дій – в Афганістані, в зоні АТО тощо, військовослужбовців різного рангу. Ми долучилися  до захисту родини військовослужбовця. Плануємо прийняти заяву від громадських організацій до керівництва обласної ради і адміністрації з приводу наявності у працівників, які займають кімнати гуртожитку, власного житла – у той час, як житла не мають працюючі в театрі іногородні та інші люди, які мають законне право на проживання в гуртожитку. Адже якщо людина навіть звільнилася з роботи, але мешкала в гуртожитку понад 10 років (а в родини Юсип’юків саме такий випадок), вона має право залишитися там жити і має першочергове право на приватизацію. Влада мусить визначитися зі статусом цього приміщення. Ми зверталися з листом до обласного управління культури – жодної відповіді, жодної реакції немає. Тож чиновники пожинають плоди власної бездіяльності. Людина, яка прописана в тій кімнаті, сьогодні захищає Батьківщину. А інші мешканці створюють перешкоди родині захисника в доступі до житла. До речі, документи, які перебувають у вільному доступі – в державному реєстрі власності – підтверджують наявність у посадовця театру Тетяни Католік кількох квартир. Складність ситуації на сьогодні уже не в мешканцях гуртожитку, а в прийнятті (тобто неприйнятті) відповідних рішень керівництвом театру».

Михайло КРАЙС, офіційний представник родини Юсип’юків: «На жаль, окрім втрати даху над головою, родина бійця АТО потерпає ще від інших втрат з вини адміністрації театру. Наприклад, театр кілька разів (не менше п’яти) на прохання Яни видавав довідку для отримання субсидій – і щоразу неправильної форми, відповідні державні установи не могли прийняти довідку, яка не відповідає установленому зразку: то без підпису, то без печатки, і, нарешті, неустановленого зразка. Органи соцзахисту навіть зверталися до театру із проханням видати, нарешті, людині довідку. Інші працівники отримували належні довідки. Пільгами родини учасника АТО ( це 100%-ва знижка) Юсип’юки так само не можуть скористатися – з тих же причин. Штамп про прописку в усіх трьох родин у документах: «вул. Українська, 28/2». Директор театру усунувся від вирішення цих проблем. На мою думку, в театрі процвітає корупція. І ще… Проти сусідів Яни Андроників сьогодні відкрите кримінальне провадження за ст. 162 про незаконне проникнення в її помешкання – коли вони начебто відчули запах газу і відкрили її квартиру. Без участі поліції. З усього сказаного можна зробити наступне припущення: дирекція комунальної установи – театру готує гуртожиток (фактично, квартиру в центрі міста) для подальшої ПРИВАТИЗАЦІЇ. З цією метою право проживання гуртожитку надають заступнику керівника театру (та родичам)! При цьому, «непотрібних людей» (які теж мають право приватизації і вже не перебувають у службовій залежності від адміністрації театру) виселяють, а інших, які силою обставин (приїжджі, не забезпечені житлом, перебувають у прямій службовій залежності) використовують у своїх цілях, і вже не важливо, на яких умовах! Вихід із ситуації бачу в обмеженні власником майна, а саме обласною радою функції театру як балансоутримувача зазначеної квартири-гуртожитку».

Здавалось би (знову процитуємо класика, вже іншого), все просто: квартирне питання псує людей. Але конфлікт вийшов за межі побутового. І ось чому.

У суперечках між сусідами виникають зовсім не цивілізовані «аргументи». І знову вдамося до прямої мови.

Яна Юсип’юк: «Сусіди конфліктують не тільки зі мною. Їм заважають і інші мешканці будинку – зокрема, і сусідка з квартири над нашою (заважають її собаки), і сусіди, які стали на мій захист – родина Крайсів. Які тільки образи не лунають у їхній бік від моєї сусідки по гуртожитку – керівної особи театру… Зокрема, і щодо національної приналежності. Начебто їй тут «жидами смердить». А коли учергове на наш виклик прибула поліція, то Тетяна Католік навіть відмовилася давати покази одному з поліцейських – мовляв, «не буду з вами говорити – у нас тут своїх жидів вистачає». То він залишив там для оформлення документів напарника, а до нас прийшов із запитанням: «Ну хоч ви зі мною будете говорити?»

Редакції відомо з власних джерел, що СБУ наразі проводить розслідування щодо розпалювання міжнаціональної ворожнечі особою, яка займає керівну посаду в комунальній установі.

Юрій МАРЧАК, директор театру: «Квартира по вул. Українській є насправді відомчою квартирою, якою дозволено користуватися як гуртожитком. А належить вона обласній громаді. Мої коментарі щодо конфліктної ситуації в цьому гуртожитку закінчилися  – до рішення суду. Мені невідомо, що позовів у суді немає: ми маємо повідомлення, що засідання суду за позовом Яни Юсип’юк відбудеться 25 жовтня. Щодо закидів про «неправильні довідки» скажу лише, що усім працівникам, які до нас зверталися за відповідними довідками, ми їх надавали – і всім однакового зразка. Яна Юсип’юк зверталася за такою довідкою один-єдиний раз, і ми її надали. Щодо розпалювання міжнаціональної ворожнечі мені нічого невідомо».

Чи порушуються в цій ситуації закони і які саме – розсудять, вочевидь, компетентні органи. Як балансоутримувач розпоряджається майном громади, сподіваємося, з’ясують обрані громадою представники власника. Єдиний висновок, який може зробити журналіст – це перефразувати ще одного класика. Чомусь після усього вихлюпнутого з-за лаштунків чернівецької «толерантної» культури хочеться зазначити не «весь світ театр…», як у  Шекспіра, а «весь світ – бардак». Із відповідним закінченням цієї сентенції Маяковського про людей…

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Навіть за лаштунками буковинської культури людей псує квартирне питання спершу з'явиться на Медіа-Версії.