На релігієзнавчому контексті вчорашньої інавгурації нового/старого американського президента Трампа зосередився у дописі на своїй сторінці у фейсбуці доктор філософських наук з ЧНУ ім. Юрія Федьковича Олександр БРОДЕЦЬКИЙ.

Адже подія насправді не лише цікава як видовище чи фешн-показ, а й показова і «програмна» як певний зразок подальших дій.

«За давньою традицією невід’ємною частиною інавгураційного дня у США є богослужіння за участі обраних Президента й Віцепрезидента та їхніх дружин / чоловіків, – пише Олександр Бродецький. – Воно зазвичай відбувається у храмі тієї конфесії, до якої належить глава держави. Або – якщо він позаконфесійний – у тому храмі, котрий узгоджено як такий, що влаштовує ключових учасників.

Нині, 20 січня 2025 р., таке богослужіння відбувалося у вашингтонському храмі Святого Івана (St. John’s Church). Він належить до єпископальної (англіканської) Церкви, його настоятель – Роберт Фішер. На одній зі світлин бачимо, як він зустрічає Трампа і Меланію перед входом у церкву.

Є ще одне обов’язкове релігійне дійство – вже безпосередньо під час інавгурації. Це молитва чи, точніше, відозва (invocation) до Бога, яку здійснюють ті чи інші релігійні провідники.

На другій інавгурації Трампа її виголосили, по-перше, католицький кардинал й архієпископ Нью-Йорка Тімоті Долон і, по-друге, авторитетний євангелістський пастор Франклін Ґрем.

А ще одна неодмінна відозва до Бога відкрила сьогодні й інавгураційний обід. Її виголосив Беррі Блек – Капелан Сенату.

Беррі Блек – адвентист сьомого дня і перший за всю історію афроамериканець на цій релігійно-церемоніальній посаді (займає її від 2003 р.). Відеозапис інтерв’ю з ним для української служби “Голосу Америки” (2023 р.).

До речі, а чи знали Ви взагалі про існування окремої посади Капелана Сенату? Так, є така. Й існує від 1789 року. Функція Капелана – відкриття кожної сесії Сенату молитвою, відозвою до Бога, а також супровід чи координація задоволення релігійних потреб сенаторів, їхніх помічників та членів родин.

Капеланами Сенату поки що ставали тільки пастори тих чи інших християнських конфесій. Однак часом (разово) для здійснення молитви при відкритті Сенату запрошуються й гостьові капелани, які представляють інші релігії.

До слова, існує й окрема посада капелана другої парламентської Палати – Представників. Нині на цій посаді – пресвітеріанка Марґарет Кіббен.

Цікавий факт. У 1856 р. на посаду капелана Палати Представників призначили людину у віці 94 років. Це був пастор Деніел Волдо. А загалом він прожив 102 роки.

До речі, він – один із шести живих станом на 1864 р. людей, які стали героями виданої того року книжки “Останні люди революції” – про ветеранів боротьби за Незалежність 1775 – 1873 рр. То вже була епоха фотографії, й авторам книжки вдалося зберегти для історії світлини цих людей. А діяли ж вони ще у ХVIII ст.!

Та повернімося в наші дні.

А хто ж за конфесією Трамп? Чи, може, атеїст?

Ні, не атеїст.

В одному з інтерв’ю ще за першого свого президентства він стверджував, що в дитинстві був конфірмований у пресвітеріанську віру (це одне з відгалужень кальвінізму) і довгий час так себе й ідентифікував. Батьки, за його словами, навчали його важливості віри та молитви.

Водночас саме в тому інтерв’ю Трамп розповів, що відтепер вже не вважає себе пресвітеріанином, а є християнином поза деномінаціями.

В інавгураційній промові Трамп, згадавши про замах на нього кілька місяців тому, висловив віру, що “його вберіг Бог, аби зробити Америку знову великою”. Схоже, він використовує цей образ для педалюванння своєї “винятковості”, “богообраності”…

А як щодо релігійної належності Джозефа Байдена?

Він – ревний католик. Регулярний учасник богослужінь. Хоча нерідко на державному рівні обстоює норми, котрі не вітаються офіційно католицькою Церквою.

Наприклад, у грудні 2022 р. він радо підтримав і підписав Закон “Про повагу до шлюбу”, який зобов’язує всі штати визнавати також і одностатеві шлюби.

Цікаво: у 2021 р. після зустрічі з Папою Римським Франциском Президент наголосив: понтифік радіє, що він, Байден, добрий католик, і що йому слід і далі приймати причастя.

Цей акцент Байден, мабуть, зробив через те, що Конференція католицьких єпископів США всерйоз розглядала ініціативу розробити документ, котрий би позбавляв причастя тих політиків-католиків, які підтримують право на аборт. А участь у Таїнстві причастя православні та католики, як відомо, вважають основою християнського життя й запорукою сподіваного спасіння.

Ось такі справи».

Запис Потрійна молитва в день Трампової інавгурації спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Вербна неділя, Вербниця – шоста неділя Великого Посту, яка припадає за 7 днів до Великодня. Великий Тиждень, Страсний Тиждень, розпочинається Вербною неділею. Багатьма мовами світу вона називається Пальмовою неділею — з огляду на гілки пальм, що їх стелили на дорогу під час в’їзду Господа Ісуса в Єрусалим. Однак на слов’янських територіях, де пальми не ростуть, а навесні розпускається і зацвітає верба, пальмові гілки люди замінили вербними, які починають зеленіти і цвісти, відповідно змінилася назва свята.

У Вербну неділю християнами відзначається вхід Ісуса Христа у Єрусалим. За описами у Євангеліях, народ зустрічає його як царя і кидає йому під ноги пальмові листки. У середземноморському регіоні пальми вважали знаком життя і перемоги.

Не я б’ю – верба б’є,
За тидень – Великдень,
Недалечко червоне яєчко!

Останній перед Великоднем тиждень, який має кілька народних назв: Чистий, Жилавий, Білий, Цвітний тиждень. Шутковим чи Квітним тижнем його називали в Галичині.

Боже великий, єдиний!
Нам Україну храни,
Волі і світу промінням
Ти її осіни.

Світлом науки і знання
Нас, дітей, просвіти,
В чистій любові до краю
Ти нас, Боже, зрости.

Молимось, Боже єдиний,
Нам Україну храни,
Всі Свої ласки, щедроти
Ти на люд наш зверни!

Дай йому волю, дай йому долю,
Дай доброго світа,
Щастя дай, Боже, народу
І многая, многая літа!

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис З Вербною неділею! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Боже Великий, Єдиний!
Нам Україну храни,
Волі і світу промінням
Ти її осіни.

Світом науки і знання
Нас, дітей, просвіти,
В чистій любові до Краю
Ти нас, Боже, зрости.

Молимось, Боже Єдиний,
Нам Україну храни,
Всі свої ласки-щедроти
Ти на люд наш зверни.

Дай йому волю, дай йому долю,
Дай доброго світа,
Щастя дай, Боже, народу
І многая, многая літа!

Більше фото з зустрічі на площі Філармонії за посиланням – ВІРЯНИ ЗУСТРІЛИ МИТРОПОЛИТА ЕПІФАНІЯ НА ПЛОЩІ ФІЛАРМОНІЇ В ЧЕРНІВЦЯХ

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис Віряни зустріли митрополита Епіфанія у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Різдвяний піст – це один з найбільш суворих, тривалих і важливих постів у році. Він самий останній, так, як покликаний допомогти очистити душу і тіло людини перед Новим роком і Різдвом Христовим. Саме тому ми вирішили розповісти вам, чого не можна робити в Різдвяний піст.
Різдвяний піст 2017: головні заборони

Звичайно, всі знають, що головні заборони в Різдвяний піст – це їжа. Тому почнемо цього. Під час цього торжества не можна вживати в їжу: молоко, яйця, сир, м’ясо і масло. Так само в понеділок, середу і п’ятницю не можна їсти рибу і пити вино. А ось у вівторок, четвер, суботу і неділю  в їжу можна додавати рослинне масло.

Найважливіші, і від цього найскладніші дні, з 2 по 6 січня. Різдвяний пост в цій час підсилюється, і вживання риби не вітається навіть у раніше дозволені дні.
Чого не можна робити під час Різдвяного посту

Як ми вже сказали, заборони в Різдвяний пост стосуються не тільки їжі. З 28 листопада по 6 січня  не можна галасливо розважатися і лаятися. Окрім цього заборонено перейматися почуттям зверхньості через утримання від забороненої їжі, це може тільки нашкодити.

Звичайно, гріховні вчинки заборонені завжди, але під час Різдвяного посту вони будуть каратися особливо сильно, адже вони будуть сприяти розвитку вад. Так само, під час Різдвяного посту дуже важливо щиро молитися і каятися у своїх гріхах. Це робиться, щоб краще очиститися перед святами.

Дуже важливо, що під час Різдвяного посту не можна одружуватися. Навіть якщо у вас було заплановане весілля на цей час, за церковними канонами, її краще перенести. Але зараз про цю традицію почали забувати, і церква йде на поступки молодим людям.

Нагадаємо, що сенс посту не в тому, щоб не їсти чогось, а в тому, щоб показати, на що ви готові заради своєї віри. Різдвяний піст розпочинається 28 листопада і закінчується 6 січня.

Запис У православних розпочався Різдвяний піст: відмовитися потрібно не тільки від їжі спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Ми віримо, що Господь почує наші прохання та молитви і наблизить час, коли чужинці, що прийшли з війною на нашу землю, полишать її, українські землі Криму і Донбасу звільняться від окупації, єдність і мир в нашій країні відновляться.
Боже Великий, Єдиний, нам Україну храни!

Боже великий, єдиний!
Нам Україну храни,
Волі і світу промінням
Ти її осіни.

Світлом науки і знання
Нас, дітей, просвіти,
В чистій любові до краю
Ти нас, Боже, зрости.

Молимось, Боже єдиний,
Нам Україну храни,
Всі Свої ласки, щедроти
Ти на люд наш зверни!

Дай йому волю, дай йому долю,
Дай доброго світа,
Щастя дай, Боже, народу
І многая, многая літа!

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Більше фото за посиланням – БОЖЕ ВЕЛИКИЙ, ЄДИНИЙ! НАМ УКРАЇНУ ХРАНИ!

Запис Чернівчани, буковинці долучилися до спільної молитви за мир в Україні спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Хрестопоклінна неділя у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Дослідники творчості багатьох українських митців часто нагадують такого собі Шерлока Холмса, який, користуючись хиткими зачіпками та власною інтуїцією, намагається розкрити таємниці майстра і відшукати його «скарб». От і багатовекторна творчість буковинця Сидора Воробкевича – це коштовна мозаїка, сегменти якої розкидані по всьому світу. Один з таких був нещодавно представлений чернівецькій публіці.

Композитор, письменник, поет, педагог, редактор часописів Буковини, художник – Сидір Ворорбкевич був воднораз православним священиком, що позначилося на музичній спадщині митця. «Літургію Іоанна Златоустого» виконав Академічний камерний хор «Чернівці» під орудою Надії Селезньової. Художній керівник і диригент хору поділилася думками про цю знаменну для культури Буковини події.

– Надіє, як виник задум виконати цей твір?

– До мене підійшов отець Микита (Сторожук) з нотами «Літургії» й запропонував виконати цей твір. Саме завдяки йому «Літургія» Воробкевича вперше прозвучала повністю. Тепер плануємо видати запис.

Концерт планувався не заради зовнішнього ефекту. Він пройшов у певному науково-практичному форматі й має перш за все історичну цінність. Відродження свого, національного – це завжди подвижницька справа. І зараз, у такий напружений час, це, як ніколи, актуально.

– Наскільки складний твір?

– Загалом він досить простий, але має свої труднощі. Одразу здивував незвичний виконавський склад: чоловічий хор плюс мецо-сопрано. Вперше я побачила таку п’ятиголосну  партитуру. Порадившись із артистами хору, вирішила спробувати. Це бувризик, своєрідний експеримент – і, як показав концерт, вдалий.

– Особисто для вас «Літургія» Воробкевича – це початок відродження духовної спадщини композитора?

– Я ніколи не задавалася такою метою – підіймати пласт духовної музики Воробкевича. В мене є одна його «Літургія» для чоловічого складу румунською мовою. Наразі ми ведемо пошуки в архівах Львова й Відня. Так склалося, що на Буковині спадщиною композитора першим почав займатися Андрій Миколайович Кушніренко. Він натрапив на архіви Воробкевича, проте не заглиблювався  в його духовну творчість. Час був такий… Кушніренко опублікував окремі духовні піснеспіви Воробкевича, при цьому  інтерпретував їх з точки зору професійного хормейстера, зробив переклад канонічного тексту українською мовою.

– А ви вносили корективи до авторського тексту?

– Не хотілося щось змінювати, намагалася максимально залишити оригінальну авторську версію. Таке «компактне» звучання, як у партитурі Воробкевича, мені дуже імпонує, бо нагадує орган. Уже пізніше, у процесі роботи, я зрозуміла композиторський задум: для чоловічих голосів, які домінують, все написане дуже зручно, а жіночі – у «тьмяному» низькому регістрі звучать м’яко й «матово». У «Літургії» Воробкевич досягнув балансу між художньою красою, прагненням привнести неповторний буковинський колорит і церковним каноном. У своєму жанрі – це геніальний твір, найяскравіший взірець буковинської богослужбової музики.

– Як не парадоксально, але «Літургія» у стінах філармонії прозвучала винятково молитовно. На концерті вам удалося створити в залі особливу атмосферу – не світську, а церковну…

– Це те, чого ми найбільше прагнули. Після концерту в мене було відчуття, що я побувала на церковній службі. Це спільна енергетика, соборність…

– Особливо під час «Отче наш», коли слухачі встали для спільної молитви.

– Так, я «відчула» спиною цей момент. Багато що залежить від самої публіки. В залі було багато духовенства, віруючих людей…

– Що у планах?

– Розпочинаємо загальнонаціональний проект з відродження українського музичного мистецтва. Сама ідея належить диригенту симфонічного оркестру Йосипу Созанському, разом з ним будемо її втілювати. Важливо, що нас підтримала Віра Китайгородська, яка очолила нещодавно обласну культуру. І не тільки підтримала, а й подарувала оригінальну назву цьому проекту – «Жайвір і грім», яка, чесно кажучи, спочатку здивувала мене. Проте п.Віра пояснила її так: жайвір – це митець, який прагне до високих цілей, а грім – це різноманітні перешкоди, які виникають на його шляху. І саме в цьому протистоянні народжується щось нове. До речі, назва «Жайвір і грім» стала символічною для нашого проекту, адже самого Воробкевича називають «буковинським жайвором».

Тетяна КОГУТ, музикознавець

Запис Надія СЕЛЕЗНЬОВА: «Я ніби побувала на церковній службі… Бо публіка молилася разом із нами» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Мама вишивала для людей, – розповідає Ольга Захаріївна. – Вишиті гладдю сорочки з візерунком «дерево життя» були в дівчат чи не в кожному з навколишніх сіл. Ці візерунки нагадують весну: рожеві квіти, ніжні пуп’янки… А для моєї старшої сестри вона почала вишивати сорочку із жоржинами – таку, якої не було ні в кого. Але не встигла закінчити…»

Відтоді пані Оля, яка має дар до вишивання, вдосконалювала його в науці в родичів, свекрухи Люсі, чоловікових тіток, які походять з шипинської родини Салиг.

Ольга Івасюк у “скісній” сорочці  

Тим, хто стукає, відкриється

Пані Оля упевнена, що перш ніж почати вишивати, потрібно помолитися і приступати до роботи слід з гарним настроєм: «Як не попросиш Божку – будеш шити-розшивати і станеш на одному місці, і не знатимеш, чи добре робиш». Цю справу треба любити, впевнена майстриня-«аматорка»:  «Якщо любиш – саме тобі в голову йде, як пісня, і не треба над тим мучитися».

Захоплення Ольги Захаріївни отримує такі підтвердження від Небес, що вона переконана: мистецтво вишивання – це втілення душі народу. У її колекції не залишилося маминих вишиванок, але вона марила «деревом життя», втіленим  мамою на полотні. Знайшла в однієї з жінок вишиту мамою сорочку, хотіла відкупити, але власниця цього витвору не могла його продати – адже це була шлюбна сорочка, яку та жінка берегла собі на смерть. Тоді пані Оля почала шукати майстрів, які могли б вишити копію. Питала по людях – і одного разу в маршрутці її розмову з подругою почула зовсім незнайома молодичка. З’ясувалося, що та закінчила Вижницьке училище мистецтв і вишивала гладдю. Сама запропонувала скопіювати вишивку – і так волею випадку (а в житті не буває нічого випадкового!) у пані Ольги з’явилася сорочка з «деревом життя» – точна копія маминої вишиванки. Вона шукала, і їй відкрилося.

Донька Леся Пінькас – у накладеній власноруч сорочці, Ольга Івасюк у вишитій власноруч, Вікторія Салига у накладеній “чорним по білому”

Вишиванка як мистецтво стилю

Вдягнути вишиванку – це лише один пункт з великої науки носити народний костюм. До сорочки має бути горбатка, підтичка (полотняна спідниця під горбатку із візерунком по низу, що відповідає сорочці), боярок (для чоловіків окравка – широкий пояс), турпаник (хустка), цятки або шлярка (гердан), на прохолодну погоду – кушина (кожушок) або цурканка  (кожушок без рукавів). Буковинська сорочка може бути не лише вишита, а й накладена бісером.  Горбатка може бути проста або забирана, на ній можуть бути виткані квіти або смужечки – білим шовчиком або хіром (люрексом), її можна по-різному вдягати – загинати один край, аби видно було підтичку з візерунком, або обидва краї, тоді це звалося «фостом». Чоловіки до сорочки мали портяниці (полотняні штанці, з таким, як на сорочці, візерунком по низу штанин). На ногах мали гачі, яких тепер вже й не знайдеш…

А ще ж треба вміти підперезатися (аби звисали або два кінці боярка, або лиш один), а горбатку вдягати темними заснівками або догори, або до долини. «Раз убрала доньці горбатку катрінцами (квітками) догори, то думала, що ніхто не помітить, а коло клубу одна старша жінка таки зробила зауваження!» – розповідає пані Ольга, яка відтоді добре пантрує, аби «катрінци» були правильно спрямовані…

Онуки: Роман Пінькас у вишитій бабусею сорочці “під колір очей”, Таня Пінькас у сорочці гладдю з візерунком “дерево життя”.

Інструмент один, а творчість – унікальна

Візерунки на вишиванках – це цілі історії: кожен завиток має символічне значення. І, як не буває у двох господинь однакового, хоча й звареного за одним рецептом, борщу, так важко витворити голкою однакові вишиванки. У колекції Ольги Івасюк є дві сорочки з однаковим візерунком, але вишиті на різному полотні (тонкому і грубшому) і різними, хоча й одного кольору, нитками. То це ж дві зовсім різні сорочки!

«Скісну» (вишиту лініями навскіс, що нелегко – адже лінії повинні «зустрічатися» у строго визначених точках) сорочку пані Оля вишивала, коли виходжувала чоловіка, що занедужав. Це заспокоювало і давало сили витримувати випробування долі. І хоча чоловік удавав невдоволення («Уже до днини шпиркаєш!»), сорочка вдалася на славу. І хвороба відступила!

Найсучасніше з мистецтв

Неправда, що вишиванка – це лише минула історія народу. Перефразовуючи того, хто вважав найважливішим з мистецтв кіно, можна впевнено заявляти, що найсучаснішою для українців є все-таки вишиванка. У родині пані Ольги вишивають і дочка Леся, і онука-студенка Тетяна.

А на «фотосесію до газети», яка тривала ні багато, ні мало – три години,  зібралася вся родина: донька, онуки Роман і Таня, і навіть інша невістка родини Салиг – пані Вікторія Салига, яка давні родинні сорочки врятувала від нищівного впливу часу  і зараз демонструє їх людям, вдягаючи на виступи, адже співає в колективі місцевого Будинку культури. Її накладена чорним по білому сорочка побувала на безлічі українських сцен і навіть у Польщі.

Тож вишиванка – це пам’ять, мода і сучасність. Недарма ж цього року вже вшосте в Чернівцях відбудеться День вишиванки – коли буковинці масово вдягають своє сакральне вбрання. І нині це буде ціла Доба вишиванки. Яка є символічним листям на українському Дереві життя.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Дерево життя на полотні спершу з'явиться на Медіа-Версії.