“Голокост, що призвів до винищування однієї третини євреїв і незліченних жертв з числа представників інших меншин, буде завжди служити всім народам застереженням про небезпеки, що таять у собі ненависть, фанатизм, расизм і упередженість”, – йдеться в резолюції ГА ООН.

«На моїй території не  хочу бачити крові», – так cказали і так зробили староста села Шилівці Хотинського району Василь Яковець та місцевий священик. Про це розповідав чернівчанин Валентин Буюмович ВАЙНШТЕЙН, уродженець Шилівців.

– До війни тут проживало біля тридцяти єврейських родин, була синагога. В липні 1941-го німецько-румунські війська окупували Чернівецьку область. А вже восени окупанти дали жандармам три дні, щоби розправитися з євреями тамтешніх сіл. Староста села, піп та односельчани зробили все можливе і неможливе, щоби врятувати єврейські родини. «На моїй території не — із ризиком для життя вирішили Василь Яковець, панотець та його паства.

Шилівчани сховали односельців-євреїв – і на той момент врятували від смерті. Не переставали вони опікуватися односельцями-євреями і коли тих загнали до концтабора в Новоселиці: Василь Яковець з односельчанами збирали продукти серед жителів Новоселицького району й привозили на підводі у табір. Але смерть, на жаль, вже пізніше багатьох з них наздогнала в гетто, концтаборах…

Валентин Вайнштейн народився 1923 року. В сім’ї було троє дітей. Війна відкрила рахунок їхніх поневірянь…Родина потрапила до концтабору, спочатку в Новоселиці. Потім Валентина перевели до концтабору в Сокиряни і вже наостанок – до Могилева-Подільского. Батько й мати загинули. Примусові роботи, тиф, переведення з табору до табору. Останній був поблизу Тульчина. 1944-го в тих краях висадили радянський десант. Валентин утік разом з двома юнаками. У березні 1944-го був призваний рядовим до Червоної армії, воював на Білоруському фронті. Двічі був поранений і двічі контужений. Демобілізований у 1947 році. Доля була прихильною до нього й подарувала йому ще понад 60 років життя.

Про усе це Валентин (Вевел) Вайнштейн переповів нам у синагозі на вул. Л.Кобилиці. Я познайомилася із ним там у жовтні 2012-го через свого доброго знайомого Михайла Котляра.

Валентин Буюмович на той час був найстарішим віруючим євреєм Чернівців, який щодня ходив до синагоги пішки… Ми збиралися поїхати з Валентином Буюмовичем до його рідних Шилівців. Та у грудні 2012 року, на 90-му році Вевела Вайнштейна не стало . Може, там десь зустрівся з усіма дорогими й рідними, яких втратив у роки війни…

Тетяна СПОРИНІНА, “Версії”,
фото автора і SergyiS. Всі спогади зберігаються у відеоматеріалах…

Запис «На моїй території не хочу бачити крові» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Всі спогади зберігаються у відеоматеріалах…

У селі Шилівці Хотинського району до війни проживало біля тридцяти єврейських родин, була синагога. В липні 41 року німецько-румунські війська окупували Чернівецьку область. А вже восени окупанти дали три дні жандармам, фашистам, щоб розправитися з євреями тамтешніх сіл. Староста села Василь Яковець, піп та односельчани зробили все можливе і неможливе, щоб врятувати єврейські родини.

«На моїй території не хочу бачити кров», – ризикуючи, але впевнено захистили євреїв  Василь Яковець, пан отець та односельчани. Єврейські родини заховали і на той момент врятували від смерті. Але смерть, на жаль, вже пізніше багатьох з них, наздогнала в гетто, концтаборах…
Трагічну історію своєї родини, деякі епізоди з власного життя мені переповів Валентин (Вевел – на івріті) Буюмович Вайнштейн.

Про Вайнштейна Валентина Буюмовича мені розповів його знайомий та товариш Михайло Давидович Котляр. І навіть організував нам зустріч. У синагозі, що на вулиці Лук’яна Кобилиці.
І завдяки цій зустрічі я вперше побувала у синагозі.

Валентин Буюмович ходив до синагоги завжди пішки. Кожного дня.
І був на той час найстарішим віруючим євреєм Чернівців.
Ми декілька раз переносили зустріч, але 21 жовтня минулого року у синагозі «Бейт Тфіла Біньямін» (саме так її називають, про що дізналася з Інтернету) я зустрілися з Валентином Буюмовичем.

Потім ще планували поїхати разом у його рідні Шилівці Хотинського району.
Але так склалися обставини, що зразу ми не змоги поїхали,
а в грудні 2012 року (у віці 89 років) Валентина Буюмовича не стало…

Валентин Вайнштейн народився 17 березня 1923 року у селі Шилівці Хотинського району. У сім’ї було троє дітей. Під час війни родина була зігнана фашистами у конецтабори. Спочатку у табір у Новоселиці. Валентин Баюмович пригадував і декілька раз повторював, що староста Василь Яковець та односельчани збирали продукти серед жителів Новоселицького району та привозив на підводі у табір. Це були і картопля, мука і боби. Потім Валентин попав у концтабір у Сокиряни і вже наостанок в’язнів перевели до Трансністрії у Могилів-Подільский. Батько і мати загинули. Батько похований на цвинтарі, а мати – у лісі. Валентин був переведений на примусові роботи у село Мартинівка, але через тиф незабаром всіх загнали у господарські приміщення колгоспу біля лісу. Потім він працював у селі Миколаївка Козятинського району та біля Тульчина. У 1944 році у тих краях був висаджений радянський десант. Валентин втік разом з двома юнаками. На той момент вони були на станції і завантажували зерно. 17 березня 1944 року, як рядовий, Валентин був призваний у Червону армію. У липні 1944 року був учасником боїв на Білоруському фронті.
Демобілізований у 1947 році. Читаємо у військовому квитку, яким майном володів Валентин Вайнштейн на момент демобілізації: капелюх зимній (1 шт.), шинель (1 шт.), гімнастерка ( 1 – здав), гімнастерка (1 шт.), шаровари суконні (прочерк), шаровари бавовняні ( 1 шт.), ремінець брючний (1 шт.). Двічі мав поранення та дві контузії, інвалід ІІ групи війни.

Про поїздку у Шилівці – у наступному числі газети.
Я мала розмову з головою сільської Ради Станіславом Сергійовичем Гончаром і
ми зустрінемося з односельчанами В.Б. Вайнштейна…

Тетяна Стрільчик, “Версії”,
фото автора і SergyiS

Запис «На моїй території не хочу бачити кров», – з таким словами виступили староста Василь Яковець та пан отець з Шилівців, рятуючи односельчан-євреїв… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Михайло Давидович Котляр – географ, краєзнавець, турист, екскурсовод, орієнтувальник, учитель, геолог, електромонтажник. І головне, Михайло Давидович усе це робить на совість. А був Михайло Котляр і керівником гуртка юних геологів на станції юних туристів і в ЖЕК №12, туристсько-краєзнавчого гуртка «Азимут» у гімназії №2, педагогом-організатором, чорноробом на заводі, електриком V розряду, організатором геологічних експедицій в Чернівецькій області, в Карпатах. І сьогодні Михайло Котляр консультує школярів і вчителів у пошуково-дослідницьких роботах з краєзнавства, бере участь у змаганнях зі спортивного орієнтування, з ним завжди цікаво, надійно та позитивно-неспокійно.

Перші подорожі – евакуація на схід…

Коли почалася війна, юному Михайлові було 7 років, але до першого класу 1941 року він не пішов. 22 червня ,  першого дня війни їхній будинок було зруйновано, згоріло все майно й документи. Родина подалася на схід. Батька відразу забрали у трудову армію. А мати з чотирма дітьми добралися спочатку до Сталінградської області, а потім аж до Ферганської долини. Може, саме  з того часу Михайло Котляр відчув і зрозумів, що подорож – це нові враження, несподівані перешкоди, нові відкриття, новий досвід.
Але і зараз Михайло Давидович організовує цікаві пішохідні мандрівки. Назавжди запам’яталися мені, наприклад, наш похід, який організував Михайло Давидович  1998 року до Чорторийських озер, зустріч там з композитором Василем Пилиповичем Михайлюком, автором «Черемшини»,  2002-го –  похід до 500-літнього дуба неподалік від села Валя Кузьмін,  2004-го – до тисового лісу біля Тисівців, останніми роками – до мінеральних джерел села Біла.

«Счастлив, кому знакомо
Щемящее чувство дороги,
Где ветер рвет горизонты
И раздувает рассвет».

Кожному туристові зрозумілі та близькі слова цієї туристської пісні, а прагнення до мандрівки це, вочевидь, стан душі і спосіб життя.

Війна внесла свої корективи…

Михайло Давидович пригадує про часи війни і повоєнний час:

«Усі діти нашої родини – діти війни. А народився я  1934 року у Бельцях (тоді Румунія), але, як і у двох моїх братів і моєї сестрички, записана одна дата народження – 20 вересня. Це свідоцтво про народження нам видали вдруге в невеликому кишлаку в Узбекистані. Бо всі документи згоріли, коли тікали від фашистів. Моя мама, Іта Шейлівна –  з багатодітної родини. Батько, Давид Хаймович, кравець, був дуже релігійною людиною. Мама була красунею, у 17 років вона навіть була “Міс Молдова” (румунський повіт). 22 червня 1941 року ми разом з іншими біженцями подалися на схід, спочатку до Сталінградської області. Російську та українську мови на той час мало знали, між собою спілкувалися на ідиш, знали румунську. Пам’ятаю, як солдати, які були теж голодними, у вагонах, чи на станціях, розв’язували свої мішки і давали моїй мамі для нас кусочок хліба. Коли німці підійшли до Сталінграда, ми знову поїхали на схід і доїхали до Наманганської області Узбекистану. Мама збирала хлопок, адже треба було годувати чотирьох дітей. Іноді сусідка-узбечка давала нам декілька коржів.
У 1944 році ми повернулися до Бельців, додому, а через певний час переїхали до Чернівців, бо почули, що там є вільні квартири. Таку квартиру ми знайшли, однокімнатну, на вулиці Шолом-Алейхема, де й оселилися увісьмох. Згодом моя сестра вийшла заміж, батько знайшов стару кузню на вулиці Руській, відремонтував її і ми з батьками переїхали туди жити»

Мої університети: від чорнороба до студента-географа ЧДУ

У школі Михайло Котляр провчився 6 класів, потім пішов працювати і продовжував навчання у вечірній школі робочої молоді №3. Вчили досвідчені вчителі-фронтовики, які були водночас вимогливими, але справедливими. У 1951 році працював чорноробом, потім комірником, але мав слабкий зір і важко було опанувати цю професію. Тому перейшов до бригади електромонтажників. І через певний час вже працював електромонтажником моторного заводу на вулиці Зеленій. Маючи 13 років трудового стажу, у 28 років Михайло поступив на географічний факультет Чернівецького державного університету. Всі семестри вчився на стипендію, дипломну роботу писав під керівництвом Олексія Івановича Токмакова «Медична оцінка клімату міста Чернівці» і захистив її на «відмінно».

«Холодне літо 53 року» – фільм страшний, але в житті було ще страшніше…

1953 року Михайлу Котляру було 19, він працював електромонтажником на моторному заводі. Але того ж  року за запискою Л. Берії про ГУЛАГ в СРСР видали Указ “Про амністію”, за яким на волю вийшло близько мільйона осіб, засуджених на строки до 5 років. Як наслідок на волі опинилися сотні тисяч бандитів, кримінальних авторитетів. Один з таких прийшов працювати в бригаду до молодого Михайла. Цього звільненого за амністією злочинця звали Петькою. «Працювати я не буду», – це були перші слова цього кремезного, здорового і дуже страшного зовні чоловіка. Від комірника-інваліда він вимагав  цінні деталі, продавав їх на базарі. Комірник не міг противитися цим вимаганням, плакав, боявся ревізії. Одного разу Михайло не витримав і вступився за комірника: «Не забирайте прилади, адже буде ревізія і постраждає комірник, він один годує велику сім’ю». Михайло того часу стояв у траншеї в цеху. Петька схопив лопату, вдарив силоміць хлопця по голові й пішов геть. Михайло впав без тями, був весь скривавлений. Добре, що він був унизу, а не на рівні з нападником – це зменшило силу удару. Коли на ранок Михайло прийшов на роботу, з пов’язкою на голові, Петька загрозливо сказав: «Так ти ще живий? Я це скоро виправлю». Михайла Котляра спасло те, що цього дня Петьку за призовом забрали в армію. І, як здається, Михайлу Давидовичу, саме від цього часу в армії почалася «дєдовщина». І ще довгі роки Михайло боявся повернення Петьки та його помсти.

Головна нагорода для вчителя – успіхи його вихованців

А грамотами й дипломами, якими нагороджено Михайла Котляра, справді, можна завісити всі чотири стіни кімнати, так їх багато. І грамота ЦК ВЛКСМ за активну участь у геологічних походах 1976-1979 років і пошуку корисних копалин, Диплом ІІІ ступеня на V Всесоюзному зльоті юних геологів в Усть-Каменогорську ( Казахстан) у 1980 році, Почесна грамота Міністерства геології СРСР і ЦК профспілки робочих геологорозвідувальних робіт за активну участь у профорієнтаційній роботі з молоддю, Почесні грамоти міністерства освіти СРСР та УРСР, дипломи, кубки за спортивні здобутки, золоті, срібні, бронзові медалі за участь у змаганнях з орієнтування.

Михайло Давидович розповідає: «І ще було багато різних відряджень на змагання, зльоти, зустрічі до Москви, Ленінграда, Усть-Каменогорська, Києва, Тернополя, Бреста та інших. А під час V Всесоюзного зльоту юних геологів на Алтаї кіностудія  ім. М. Горького зняла повнометражний фільм «Вперед, хлопчиська», де знімалася й наша команда УРСР учнів з Чернівців».

Завжди треба зрозуміти, простити дитину, а не покарати

Щодня до Михайла Давидовича підходять привітатися один, два, навіть кілька його колишніх вихованців-гуртківців: «Я іноді і не пам’ятаю вже імені, навіть і не впізнаю їх. Бо дорослі, солідні чоловіки зупиняються. Але завжди для мене лишається незмінним закон педагогіки: вміти простити школяра, а не покарати. Вихованці були і лишаються для мене партнерами й товаришами. Я вдячний долі, що працював, спілкувався з такими чудовими людьми, фахівцями, як Петро Михайлович Мєркулов, науковець – природодослідник кафедри фізичної географії ЧДУ, вченим-картографом, професором Ярославом Івановичем Жупанським, колегами з Івано-Франківської, Донецької та Закарпатської геологічних експедицій».
Михайло Котляр із найстарішими туристами нашого краю, краєзнавцями Максом Шиклером, Германом Молоткіним пройшли не один кілометр карпатськими стежками.

Допитливий співрозмовник, далекоглядний оптиміст і щаслива людина

Михайло Котляр з гордістю показує Свідоцтво департаменту інтелектуальної власності про реєстрацію авторського права на твір № 40209 – Посібник «Визначення мінералів з допомогою комп’ютера» від 19.09.2011. І тепер мріє, щоби знайшовся спонсор і надрукував цей підручник. Сподіваюся, що цю публікацію прочитають численні вихованці та учні Михайла Давидовича і згаданий посібник з визначення мінералів буде надрукований.

Тетяна Спориніна, «Версії»,
фото автора, Дона Леона та  з архіву Михайла Котляра

Запис І про нові плани чернівчанина Михайла Котляра… спершу з'явиться на Медіа-Версії.