Понад 30 років проминуло від смерті Григора Мацерука. Йому тоді щойно виповнилося 27. Без батька виріс однорічний на той час син Артем. Згадати ж про молодого талановитого автора й журналіста «Молодого Буковинця» могли лише друзі родини Мацеруків, колеги-журналісти. Усі решта  присутніх – друзі Валентини Петрівни й Артема, журналісти, письменники, науковці-філологи, освітяни, артисти обласної філармонії – за життя Григора не знали, але прийшли на цей вечір на світло його слова, й пам’яті.

І почин вечора був відповідний: хвилиною мовчання пом’янули загиблих на Майдані, а солістка обласної філармонії Олена Урсуляк виконала «Отче наш» у вокальному варіанті.

Ведучий вечора, друг молодості сім’ї Мацеруків, журналіст і поет, головний редактор «Буковинського журналу» Мирослав Лазарук згадував, що вже в ті роки в Григорові Мацеруку помітні були дві риси, зумовлені тим, що він знав про свою важку хворобу, про обмеженість відведеного йому на Землі часу. Григір був надзвичайно дорослим, зрілим автором на свої 25-26-27… І ще одне: він дуже активно жив і працював, заповнював роботою вщент свої дні – поспішав жити, встигнути, здійснити задумане…

Богдан Загайський, нині головний редактор «Молодого буковинця», так само, як і його однокурсник на львівському факультеті журналістики Мирослав Лазарук, знали Мацерука з років студентства (вони поступили на перший курс, коли Гриць перейшов на п’ятий), і фактично з легкої руки Григора обрали для подальшого життя й праці Буковину.

Перші роки на Буковині для цих молодих журналістських сімей були дуже насиченими. Це ж була молодість: перша робота, народжувалися й підростали діти, допомагали одне одному чим могли, прихищали, часом на кілька років, у своєму житлі… Хіба таке забудеш?

Богдан Володимирович до головних рис обліку Мацерука додав максимальну правдивість. І це в ті часи, коли саме правди говорити не можна було.

І ще один жаль з оповіді Загайського: так і залишився нездійсненим задум Григора Мацерука написати тритомний роман-епопею з історії Буковини. Хоча автор устиг зібрати для цього твору багато матеріалів.

Професор-філолог Лідія Ковалець жалкує, що за життя не була знайома з Григором Мацеруком. Але, ознайомившись із його творчістю, наполягла, аби твори Григора долучили до «Антології письменників Буковини» і навіть написала до них вступну статтю.

Атмосфера вечора – майже сімейна. Друзі згадували улюблені пісні Григора – і присутні мали нагоду послухати їх у виконанні заслужених артистів України Василя Пиндика («Досвіт встали козаченьки») та Івана Дерди («Горіла сосна, палала…»), й самі підтягували.

Читачі Григорових творів зазначають, що Григір Мацерук належить до тієї частини української інтелігенції, яка ніколи на втрачає свого хліборобського коріння і не цурається його. Автор постає як людина воднораз відверта і… цнотлива. Це дуже рідкісне явище нині, коли професія журналіста  мимохіть накладає на багатьох її представників деякий полиск цинічності – коли справжньої, коли удаваної.

Хто зна, чи не пролетів би Григір Мацерук яскравим болідом на небі української літератури і згас – а ми ж знаємо такі приклади, якби не вірна подруга. Вічно 27-річному Григорові пощастило на дружину. Молода вдова Валя усе подальше життя своє присвятила синові і пам’яті чоловіка. Це її стараннями зібрані обидві книги Мацерука  – заповідаю довго жити» і «По кому росте трава». Та й на сина йому пощастило: ставши дорослим Артем долучився до випуску другої книги батька.

Різні спогади звучали того дня – і студентські, й журналістські-письменницькі, й чисто побутові… І всі в один голос стверджували, що був би Григір живий – стояв би на Майдані.

Мирослав Лазарук підсумував такі спомини відомим висловом про те, що людина жива, поки її згадують. І зовсім не випадково завершив Іван Дерда імпрезу Гімном України, який співали усі присутні.

Григору Мацеруку завжди щастило на збіги й перехрестя…

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис Збіги життя й любові Григора МАЦЕРУКА спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Чи не тому друзі, робота, родина – це три кити, на яких вибудовує своє життя Валентина Мацерук. Заслужена журналістка України. Упорядниця книжок Григора Мацерука, свого талановитого чоловіка, який у віці Лермонтова через серцеву недугу пішов з життя 30 років тому. Заступник головного редактора газети «Буковина». Керівник «Юнпресу»…

Але це далеко не повний перелік достоїнств цієї миловидої, творчої, щирої жінки. Достатньо зазирнути в її очі, щоби зрозуміти, які глибини таяться в тій душі. Коли ж слухаєш її спів під гітару, в самого душа очищається, прагнучи чогось високого і світлого… А ще вона пише неперевершені віршовані привітання своїм колегам і друзям – влучні, з гумором, інколи цілі поеми. З нею завжди цікаво, весело, легко. Про будь-що можна поговорити або ж і просто помовчати.

Її ж стосунки з сином Артемом – приклад для наслідування. Сказати, що вони теплі, дружні – це ще нічого не сказати. Вони є просто взірцеві. Складаєтся враженя, що між сином і матір’ю забули перерізати пуповину. Зрештою, такий же міцний зв’язок поєднує Валентину з друзями, які люблять її беззавітно.

Мабуть, у цьому і є чи не найбільший талант цієї жінки – любити і розуміти людей, відгукуватися на їхні біди, підтримувати і допомагати. І не тільки тим, з ким дружить десятиліттями. Емоційність і сильний темперамент привертають до неї багатьох. Але не тільки цим бере в полон. Люди інтуїтивно відчувають її душевну щедрість, на яку й летять мов метелики на світло. Додам лише для повноти портрету, що сила розуму цієї невеличкої жінки перемагає будь-які обставини. Бо рухається по життю не тільки м’якою травою-муравою, часто доводилося ступати й по гострій стерні. Навіть смертельну недугу їй діагностували…

Та 2011 року Валентина завершила свій п’ятий 12-літній цикл. Це був її рік –рік Кота. У неї, до речі, такі ж зелені очі, як у цього представника котячих.

– Та й у характері маю дещо спільне з ним, – зізнається, сміючись. – Щоправда не з усіма котами, а лише з котом Леопольдом, який постійно виступає з однією і тією ж пропозицією: «Рєбята, давайте жити дружно!». Втім, я покладиста тільки тоді, коли це не стосуєтся питань принципових, – наголошує. – Можу шипіти, коли гладять проти шерсті, але кігті не випускаю і не царапаюсь.

Якби в нашій окремо взятій області присуджували премію Миру і Дружби, то медаль за №1 варто було б вручити Валентині Мацерук.

Ось така вона, наша жінка-нівроку – Валентина Мацерук.

Запис Валентина МАЦЕРУК. Жінка, яка вміє і своїх ворогів перетворювати на друзів спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Минуло вже 30 років, відколи серцева недуга обірвала молоде життя талановитого журналіста та письменника Григорія Мацерука. Григір (а саме так називали його рідні й друзі) мчав по життю  із космічною швидкістю, тримаючи в собі циганчине пророцтво із фатальною цифрою 27, знаючи, що долею йому відміряно надто мало. Тому треба поспішати, встигнути зробити все, що задумав …

«Спадає на думку, що не випадково людина прийшла на світ, щоби, кажучи грубо-образно, рівно 27 років топтати ряст. – каже письменник Мирослав Лазарук. – Але ряст Григір не топтав – Григір топтав папір. Так немилосердно, наснажливо своїми прекрасними думками, образами…»Не встиг. Адже друзі, побратими по перу постійно згадують, скільки нереалізованих планів залишилося в цієї талановитої людини…

– Бог наділив Григора талантом величезним і нереалізованим, на жаль… – згадує письменника головний редактор газети «Молодий Буковинець» Богдан ЗАГАЙСЬКИЙ. – Хоч його проза залишиться в історії, її пам’ятатимуть і читатимуть, але, думаю, найкращі речі він не встиг написати… У нього був задум написати трилогію про історію Буковини, якої, до речі, і досі немає, повної епопеї про цей унікальний край, не подібний ні на ніякі інші…

Ми були більше друзі, аніж колеги. Якийсь час Григір був моїм керівником, дуже вплинув на мене як журналіст, проте таки нас поєднували більше дружні стосунки… Можу напевне сказати, що мене привів у «Молодий Буковинець» і на Буковину загалом саме Гриць. Тому що в мене як випускника факультету журналістики львівського університету було два направлення – сюди і в Миколаїв, в „Южную Правду”. Але я обрав «Молодий Буковинець» саме через те, що там працював Гриць. І зрозуміло чому – адже в такий вік і такий час ми були романтичними, і дружбу цінували більше, аніж якісь кар’єрні розрахунки.  А „Южная Правда” тоді була партійною газетою, і працювати в ній вважалося престижніше, ніж в молодіжці.

Я часто замислююсь, як від однієї людини може залежати доля багатьох, тому що через цю притягальну силу, яка була в Гриця, дуже багато людей приїхали на Буковину. Із різних країв – з Галичини, з Волині. Це справжній феномен, і ми вдячні за це Григору…

– У Львові ми вчилися на одному курсі, лише в різних групах… – згадує головний редактор газети «Версії» Людмила ЧЕРЕДАРИК. – У Гриця було багато друзів, навколо нього крутилося завжди багато людей, проте, як на мене, в нього завжди був свій закритий потужний внутрішній світ, в який він допускав дуже обмежене коло людей. Не знаю як, але в ті часи йому вдавалося говорити те, що він думає, робити те, що він хоче, тож можна було лише йому позаздрити і подивуватись. Ми жили поруч (в сусідніх будинках), і іноді мені доводилося чути від нього: «Я ще не додому, йду розмовляти з деревами». І він ішов. І це не було якоюсь позою чи малюванням, він дійсно так відчував світ, він так жив, так спілкувався…

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії».

Запис Григір Мацерук: 30 років потому… спершу з'явиться на Медіа-Версії.