Збігає рік, протягом якого, від 1 грудня 2017 року, ЧМГО «Бізнес-центр» у партнерстві з ImpactHub Odesa (м. Одеса) та NARD (м. Кишинів, Республіка Молдова) реалізує розрахований саме на 12 місяців транскордонний проект Common Space for Creative and Cultural Industries – Спільний простір для креативних та культурних  індустрій, підтриманий Програмою сприяння територіальному співробітництву країн Східного партнерства «Молдова – Україна» www.eaptc.eu. Проект завершиться 30 листопада, тобто маємо ще тиждень для підсумків. Про зміст Спільного простору, значення й здобутки розмовляємо з менеджером проекту Ольгою ДМИТРЮК.

– Чому ЧМГО «Бізнес-центр» зосередилася саме на креативних та культурних – індустріях? Хіба це прибутково?

– За даними ООН,  3,4% світового ВВП забезпечує саме креативна економіка. В ній зайнято майже чверть населення світу, а темпи зростання цієї сфери удвічі перевищують  сферу послуг і учетверо випереджають за темпами зростання промислове виробництво.

Наприклад, Львів активно просуває себе як місто креативне, там є простір для розвитку креативних і культурних індустрій. Чернівці ж поки що «пасуть задніх», хоча мають значний творчий, інтелектуальний потенціал, історичне підґрунтя та активних громадян. Тож у рамках проекту ми хотіли активізувати культурний та креативних сектор Чернівців, показати успішні практики, поділитися досвідом і «підштовхнути» тих, хто вагається…

– Що саме заважає розвитку Чернівців? Які проблеми й потреби у сфері креативу?

– Знайти відповідь на це питання ми й намагалися, здійснюючи проект. Для цього зібрали 12 фокус-груп (4 з них – у Чернівцях) та провели 15 фахових глибинних інтерв’ю (у Чернівцях – 5 з них) із ключовими фігурами креативного та культурного секторів.

– Інтерв’ю – це зрозуміло для наших читачів, а що таке фокус-група?

– Фо́кус-гру́па ( від англ. Focus group) – це такий якісний метод у соціології, коли для обговорення поставленого завдання збираються групи певної цільової аудиторії, а потім саме обговорення і його результати досліджуються для подальшого розвитку пропонованого проекту.

 – І що ж організатори з’ясували?

– Ми ж хочемо знати, що заважає розвитку креативної сфери? То серед найбільш повторюваних учасниками заходів проблем виділили наступні:

* відсутність у представників творчих галузей віри в себе і незначна ініціативність з їхнього боку;

* численні бюрократичні перешкоди;

* брак фахівців і відсутність відповідної фахової освіти у тих, хто продукує культурний продукт – відтак у цій сфері діють здебільшого самоучки;

* практично повна відсутність фахового культурного менеджменту;

* у вищих навчальних закладах не звертають увагу на практичну складову навчання;

* немає усвідомлення того, що «культура – це джерело продукування соціального капіталу»;

* відсутнє стратегічне бачення розвитку культури;

* відсутність попиту;

* відсутні фахівці та ресурси для піднесення культурного рівня людей;

* відсутність доступу до ресурсів.

– І що тепер робити із цим невтішним знанням? Як пом’якшити чи нівелювати перелічені проблеми?

– Звісно, проблеми є глибокими, частина з них належить до компетенції органів влади, наявної системи освіти тощо. Та де в чому нам удалося вплинути на ситуацію й де в чому її покращити. Так, у рамках проекту ми створили карту креативних та культурних індустрій: наші митці стали більш помітними в мережі, потенційні партнери можуть їх легко відшукати.

У проведеній нами Літній школі у Карпатах взяли участь розробники 45 стартапів (компаній або проектів-початківців), які планують здійснювати діяльність або лише розпочали діяльність у креативній економіці, об’єднавши представників Чернівецької, Одеської областей та Молдови. У виборі локацій  для заходів ми не зосереджувалися лише на нашій області. Скажімо, в Кишиневі пройшов 3-х денний тренінг для 45 креативних та культурних проектів/організацій, які планують вийти на європейський ринок. В Одесі проводили воркшопи та хакатони, які об’єднали понад 50 представників бізнесу, влади та громадського сектору. Одразу поясню: воркшоп (від англ. майстерня) – навчальний захід, учасники якого отримують знання і навички через високу інтенсивність групової взаємодії, активність і самостійність учасників, особисте переживання й досвід.

А хакатон (утворення від хакер і марафон) – це форум розробників, під час якого фахівці з різних галузей програмного забезпечення (програмісти, дизайнери, менеджери) спільно працюють над вирішенням якоїсь проблеми.

Під час таких заходів учасники обговорювали проблеми, розробляли плани дій тощо. Як на мене, важливою є розробка бізнес-моделей, які демонструють реальні успішні приклади  у створенні відеопродукції, відкриття мистецьких галерей, різного  хендмейду (ручних виробів) тощо й допоможуть охочим працювати у цих сферах розпочати діяльність. Ознайомитись з цими документами будь-хто охочий може на сайті проекту http://md-ua-creatives.org.

– Чи вважаєте Ви проведені заходи успішними?

– Говорити про успішність чогось варто не одразу, а в довгостроковій перспективі, коли учасники вже скористаються отриманими знаннями і новими контактами. Та впевнено можу сказати про успішність Літньої школи, учасники якої вже налагодили контакти, намітили спільні проекти. На останній місяць проекту заплановані відкриті лекції. Від 1 листопада стартували двотижневі культурні резиденції, під час яких 4 українських учасників поїхали до Молдови і 2 учасники з Молдови  – до України.

На завершення проекту буде надана допомога 6 проектам/організаціям у розробці для них маркетингової стратегії та її реалізації. На нашій сторінці у Фейсбуці можна слідкувати за подальшими подіями: https://www.facebook.com/md.ua.creatives/

Ми будемо корисними перш за все тим, хто працюють в рекламі, архітектурі, культурі й мистецтві, ремісництві, дизайні, моді, музиці, видавничій справі, створенні кіно і навіть гастрономії.  

Лариса КОСТИНСЬКА, «Версії»

P.S. Ця публікація підготовлена за фінансової підтримки Європейського Союзу. За її зміст відповідає ЧМГО «Бізнес-центр» і вона не обов’язково відображує погляди Європейського Союзу.

Запис Залучаємо Чернівці у Спільний простір для творчих і культурних індустрій спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Тим не менше, легкі й дотепні оповідки Бойченка – неважливо, про літературу, чи про політику – де героєм часто є один «великий тупий предмет», а також творчі вечори за його участі сприймаються саме як спалахи креативу і мистецькі акти. Тож розмова з Бойченком про роль митця у революції – цілком обгрунтована і дуже актуальна для революційних Чернівців.  

– До початку кривавих подій на Майдані в народі витало обурення тим, що «Майдан перетворили на дискотеку» (хату-читальню, перформанс тощо). Чому мистецтво має право і навіть мусить бути на барикадах?

– Може, й не мусить, але право точно має. Щодо «дискотеки». Люди діють передусім на основі власного досвіду. А попередній досвід карнавальної революції 2004 був вдалий. Інша справа, що ми тоді не зуміли скористатися її результатом, але сама подія – безкровна і весела революція – вдалася. Певно, за інерцією і цю починали в такий спосіб, наївно, як тепер бачимо, сподіваючись, що режим Януковича можна перемогти мирним шляхом. Я би за це не засуджував. Доки є можливість протестувати мирно, треба це робити. Але вже настав момент, коли всім зрозуміло: на всі наші мирні акції владі просто наплювати. То й почалося те, що почалося.

Проте й сьогодні в Києві, в Чернівцях, у багатьох інших містах, окрім уже не мирного протистояння, тривають виступи митців. Від цього, думаю, не треба відмовлятися. Хай кожен бореться тими методами, якими вміє. Хто може кидати «коктейлі Молотова» – хай кидає. Хто може написати добру статтю чи гарну пісню, які розійдуться по світу і комусь відкриють очі на те, що відбувається, – хай пише. Не можна відмовлятися від жодного методу, аби тільки все це разом діяло заради однієї мети.

Для мене показовим є той факт, що Майдан сьогодні активно підтримують не лише мої друзі-приятелі, як от ціла родина Андруховичів, Андрій Бондар, Андрій Любка, Сергій Жадан, Тарас Прохасько, Юрко Винничук, Ірена Карпа, Тарас Чубай, Kozak System, але й ті письменники, художники, музиканти, з якими в інший час я би суто з мистецьких міркувань і не привітався. Митці – люди загалом егоїстичні, зі своїми «тарганами» в головах, однак у цих обставинах вони забули про внутрішні чвари і почали діяти спільно. Очевидно, що коли ситуація нормалізується, ми знову пересваримося, але нині усі пристойні люди – по один бік барикад.

– Чому Ви особисто берете участь у революції? Адже могли би тихо творити десь за кордоном…

– Тихо творити за кордоном – це хіба що Клюєв з Азаровим собі можуть дозволити. Правда, завдяки українській діаспорі, їм там уже не надто тихо… Мені здається, що люди – зокрема й на нашій млявій Буковині – не до кінця розуміють, що відбувається в країні. Там і сям іноді лунають голоси, мовляв, а ваші опозиціонери, які колись уже були при владі, чим кращі? Гаразд, я теж не в захваті від наших опозиціонерів – і київських, і чернівецьких. Але, по-перше, коли вони були при владі і щось там підшахровували чи підкрадали, людей все-таки не розстрілювали, не катували і трупи по лісах не розкидали, правда? А по-друге, – треба вміти за деревами бачити ліс. Бо річ зовсім не в тому, що той чи інший опозиціонер особисто, може, не кращий за Папієва чи Михайлішина. Цілком припускаю, що голова ОДА чи в.о. мера самі по собі можуть бути непоганими людьми. Тільки от я нещодавно прочитав дуже цікаву книжку «Приватне життя есесівців». Це збірка спогадів колишніх хатніх працівниць есесівських офіцерів, які служили в табірному комплексі Аушвіц-Біркенау. Майже всі ці офіцери, разом із комендантом Аушвіца Рудольфом Гьоссом, приходили увечері з роботи, цілували дружин, бавилися з дітьми, дарували прислузі якусь шоколадку чи копійчину. Якби не знати, з якої саме роботи вони приходили, можна скласти враження, що це вельми порядні і приємні газди. Єдиний їхній недолік – вони працювали на систему, яка винищила мільйони людей. Власне, про це я би дуже радив подумати сьогодні членам Партії регіонів та всім силовикам. Ви можете бути хорошими людьми, але ви вже є співучасниками злочину. Ваша партія любить покричати про загрозу фашизму, а сама, якщо ви не в курсі, діє абсолютно по-гітлерівськи. Факт організованого використання спортивно-кримінальних середовищ для побиття протестувальників – це вже елемент фашизму. НСДАП в Німеччині також спочатку наймала молодих здорових головорізів, формувала з них загони СА, потім СС, а потім ці «добровільні дружини» підпорядкували собі поліцію, навіть таємну, тобто гестапо. Коли партія починає обростати такими структурами і використовувати їх задля  терору проти населення – це і є фашизм. Панове офіцери МВС, ви хочете через кілька років перейти під командування партійних «тітушок»? То продовжуйте служити Януковичу – і він вам це влаштує. Звісно, не всі регіонали є аж такими феєричними дегенератами, як Добкін, Кернес чи Чечетов. Як і в НСДАП та СС теж не всі персонально скоювали злочини. Але вони були «коліщатками і гвинтиками» злочинної системи, тому після війни постали перед судом. А того ж таки симпатягу Гьосса поляки просто на території Аушвіца повісили – і правильно зробили.

Коротше, щоби не дати країні перетворитися на кримінально-тоталітарне утворення в центрі Європи, я й беру участь в революційних подіях.

– Чи захищені зараз, у цій ситуації, митці своєю відомістю, публічністю? Чи, навпаки, це додає небезпеки?

– Важко сказати, я до відомих не належу. Наскільки знаю, поки що – від листопада минулого року – не було випадків, коли б «органи» тягали відомих митців за їхні виступи. Може, у них ще руки не доходять? Як усі недалекі бандити, нинішня влада передусім реагує на безпосередню небезпеку, на тих, хто кидає в них каменем чи фізично блокує, як автомайданівці. Тому цих активістів вони вихоплюють, катують, тероризують. Але митці розуміють: якщо ми сьогодні програємо, то завтра доберуться і до нас. Тому і мусимо, пафосно кажучи, стояти до кінця.

Наші закордонні друзі, ті ж письменники, наприклад, запитують: слухайте, ви там не боїтеся? Я на таке відповідаю: боюся. Але найбільше я боюся на схилі літ опинитися в країні, яка буде потворним гібридом Північної Кореї і якогось Сомалі. Теоретично це ніби неможливо, але ми, як казав один недолугий пасічник, «унікальна країна», тож можемо вчудити що завгодно.

– Ви – прихильник Європи, це не дивно: народилися і мешкаєте на Заході України, буваєте за кордоном… Але маєте колег-митців на не настільки революційно налаштованих Сході, Півдні України. Ваша особиста думка: Схід і Південь – безнадійні в цьому плані?

– За порядком. З тією Європою теж не все однозначно. Колись, під час Другої світової війни, Анджей Бобковський обізвав Францію давно зів’ялою проституткою, яка досі корчить із себе Орлеанську Діву. Частка правди в цьому є, і то, зрозуміло, не лише стосовно Франції. Втім, останніми днями Європа активізувалася, дасть Бог, і до реальних санкцій проти представників режиму Януковича справа дійде. Однак, мусимо усвідомлювати: з одного боку, Європа не хоче остаточно розсваритися з Росією. З другого – її лякають найменші натяки на націоналізм. І тут виникає тема УПА, Бандери, червоно-чорних стягів. Що ж, ми справді повинні проаналізувати помилки тієї ж УПА, засудити всі окремі її злочини. Але це не означає, що ми маємо засудити УПА як таку і весь наш національно-визвольний рух. Ми не можемо зовсім відмовитися від нашої історичної пам’яті, інакше це будемо не ми. Якщо Європа цього не розуміє, то хай далі обіймається з Путіним і торгується з Януковичем, а ми якось обійдемося без неї.

Тепер про Південь і Схід. Відповідь на питання, чи вони безнадійні, залежить від того, про яку часову перспективу йдеться. Сьогодні – абсолютно безнадійні. Будуть у нас цього року дострокові вибори чи наступного звичайні – Південь і Схід у масі своїй все одно проголосують за Януковича та його хунту, щодо цього немає жодних сумнівів. З іншого боку, відомо, що люди формуються тими обставинами, в яких живуть. А вони там живуть, оповиті своєю міфологією, і пишаються радянським минулим та кримінальним сьогоденням: «кто нє сідєл, тот нє мужик». Це не означає, що всі народжені, скажімо, на Донбасі – безнадійні. Якби їх у ранньому дитинстві вивезти до Львова, з них би виросли чудові галичани (сміється – авт.). А серйозно, гадаю, Схід і Південь могли б за кілька десятиліть стати більш-менш нормальними, в моєму розумінні, регіонами, якби в нас була сильна й водночас мудра українська держава, яка послідовно проводила би політику  жорсткої декриміналізації та лагідної десовєтизації. Натомість держава у нас тепер прямо протилежна.

– Ваша відома колонка в популярній чернівецькій газеті про «великий тупий предмет» просто чудова. Але Ви зосередилися на одному «предметі». Вважаєте, що корінь зла – в ньому? А як же ті, хто за нього стоять? Хто за нього голосував? Ваше літературне знущання не поширюватиметься і на них також?

– Насправді це був цілий цикл колонок – і про «тупий предмет», і час від часу про його команду. Точно були тексти про Табачніка, Єлєну Бондарєнко, Ганцю Герман… Але цих  мерзотників у владі так багато, що писати про кожного – життя не вистачить. Крім того, далеко не всі вони такі яскраві. Більшість – це тупа безлика маса. А коли ти бачиш перед собою отару, зовсім не легко присвятити по статті кожній окремій вівці.

– Ви – літературознавець. Чи не маєте в планах написати рецензії на твори В.Януковича? J  Як би це могло виглядати? Ну, наприклад, перше речення? J

– О ні…  Як літературознавця «творчість» Януковича мене не цікавить. Але якби раптом, то, певно, почав би рецензію у біблійному тоні: «І сталося чудо, найбільше від часів пророка Валаама. Во врем’я оно відкрив Господь уста Валаамової ослиці, і заговорила вона. Нині ж у всемогутності своїй сподвиг Він написати книжку межигірського осла…» Якось так.

– У якій ситуації митцеві комфортніше працюється – у революційній чи спокійній?

– Кому як. Треба запитати в поетів. Може, їм у революційні часи й краще: емоцій щодня багато, а вірш – мала форма, потребує порівняно небагато часу. Мені однозначно краще працюється в спокої й тиші, коли є можливість сконцентруватися і все як слід обдумати.

– Ви – як митець – знаєте, що буде далі?

– Навряд чи критика та есеїста варто називати митцем. Це переважно марудна розумова праця, без особливих натхнень і осяянь. А відповідно, оскільки осяянь нема, я, на щастя, не знаю, що буде. На щастя, бо якби знав, то нічого б не робив. Пощо старатися, якщо результат визначений наперед? Але я думаю, що ми, хоч і не цілком, усе-таки впливаємо на те, що буде. Тому… буде те, що ми самі зробимо.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Олександр БОЙЧЕНКО: «Далі буде те, що ми самі зробимо» спершу з'явиться на Медіа-Версії.