Чудову кіномініатюру «Різдво у Чернівцях» з виконанням відомої Різдвяної пісні,  створеної в Австрії на початку ХІХ століття, зняли у Чернівцях. У костелі Найсвятішого Серця Ісуса її п’ятьма мовами виконала солістка Чернівецької обласної філармонії, заслужена артистка України Олена Урсуляк у супроводі гітариста Стаса Нагорного, лауреата міжнародних конкурсів. Ідея, сценарій, постановка  – відомої телеведучої Любові Добровольської.

Подивитися відео можна тут: https://www.facebook.com/olena.ursuliak

Ця дивовижна відеоказка стала можливою, бо в роботі над нею зібралося кілька небайдужих людей, та енергія добра й креативу склалася ось таким вибагливим чином.

Кажуть, колишніх чернівчан не буває. Чернівчанка, телеведуча й авторка  ідеї фільму Любов Добровольська, яка живе нині на 2 міста, бо має ще роботу в Києві, подарувала рідному місту різдвяну казку. Всі задіяні в її здійсненні відзначають надзвичайну креативність, енергійність і… казковість самої Люби. Вона домовлялася з настоятелем костелу, аби там дозволили репетиції та зйомку, збирала команду – виконавицю, акомпаніатора, дітей, які знялися у фільмі, відомих чернівчан, які зголосилися взяти участь у зйомках – кожний чи кожна індивідуально, але разом створюючи неповторне обличчя старого міста… Люба сама у пролозі до пісні розповідала різдвяну легенду, використовуючи фігурки відомих персонажів біблійного дійства…

Заслужена артистка України Олена Урсуляк виконала «Тиху ніч» ніжно й душевно, поєднавши у своєму виконанні й чудовий вокал, і власне ставлення до Різдва, і духовну довершеність молитви… Спів її справді возноситься до небес, летить у тиху ніч над Чернівцями, звучить над зустрічами на вулицях і в оселях, об’єднуючи відеоряд духом Різдва.

Гітарист Стас Нагорний не акторствує на камеру, не показує особливих емоцій: за нього все роблять руки й гітара, надаючи цілому дійству на екрані легкого начерку гравюри…

Чудові діти задіяні в цій кіноказці: вони уважно слухають, і радісно співають, і від серця славлять новонародженого Ісуса…

Є в цьому маленькому фільмі ще два герої: костел Найсвятішого Серця Ісуса і… Чернівці. У колись спотвореному, але потроху відновлюваному храмі (відомо ж, що руйнувати легше, ніж відбудовувати) – пречудова акустика, вона й справді несе молитву просто в небо, до Спасителя. І дай Боже, щоби під час реставрації (а колись він таки настане, цей час) не знищили цю акустику сучасними технологіями й матеріалами, як це буває…

А нічні Чернівці дивляться у небо усіма своїми вежами, банями, вікнами й віконцями, теж святкуючи Різдво. Ми ж знаємо, що Різдво – це не просто дата у церковному календарі. І навіть коли людина не відвідує церкву, але робить Добро й не вчиняє Зла – вона причетна до Різдва.

Від перегляду цього відео виникає в душі гарний настрій, відлітають кудись думки про важке, труднощі й негаразди, залишаючи нам причетність до Різдва.

Дехто стверджує, що чернівецька толерантність – це міф. Та подивіться, скільки дива у мистецтві створено на ґрунті стародавніх переказів та легенд. Хіба Чернівці не варті цього? І через такі маленькі дива ми бачимо, як цей соціокультурний – нехай і міф! – працює на справжність Чернівців.

Лариса ХОМИЧ, «Версії». Фото – скріншоти з фільму.

Запис «Тиху ніч» подарували Чернівцям п’ятьма мовами спершу з'явиться на Медіа-Версії.

1(13) грудня 2017-го виповнилося 140 років від дня народження композитора

Всесвітньо відому колядку українського композитора Миколи Леонтовича «Щедрик» солдати збройних сил США заспівали 25 грудня. Відео виконання з’явилося на музичній сторінці MVUA. Цими  ж днями композицією Леонтовича розпочав щорічний Різдвяний молебен за мир церковний хор у Церкві Святого пастора в Сінгапурі.

Тим часом у селі Шершні на Вінниччині люди намагаються врятувати будинок, у якому зростав композитор. Місцева влада переконує: хата вже настільки стара, що реставрувати її неможливо. Однак селяни не погоджуються, готові відремонтувати будівлю самі, тільки не знають, де взяти грошей. Там планують відкрити музичну школу.

…Як відомо, в ніч з 22 на 23 січня 1921 року композитор, перебуваючи у свого батька в селі Марківка Гайсинського повіту, був убитий агентом ВЧК Грищенком, який напросився переночувати, назвавшись чекістом, що бореться з бандитизмом. Уранці невідомий пограбував будинок, застреливши Миколу Леонтовича. Текст рапорту, що розкриває ім’я вбивці композитора оприлюдненний лише у 1990-х роках…

2016 року світ відзначив 100-річчя створення «Щедрика».

Запис Колядку «Щедрик» українця ЛЕОНТОВИЧА співає цілий світ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Буцімто, тоді розкриваються небеса, вода перетворюється на вино, а в домашніх тварин прокидається дар розмовляти людською мовою. Водночас буковинці вірили: цієї пори до осель навідуються душі померлих й активізується «нечиста» сила разом з чаклунами та відьмами.

Святий вечір

Головним ритуалом Різдва в українців вважалася родинна вечеря на Свят-вечір. Вона присвячувалася душам померлих родичів і предків. Їх спеціально прикликували на трапезу. У гуцулів ґазда брав зі столу миску з усіма свят-вечірніми стравами й, передаючи її комусь із домашніх, тут же, за столом, запрошував на вечерю «божі та грішні душі», з тим щоби «вони на тім світі так вечерили, йик ми тут».

Різдвяне меню на Буковині зазвичай складалося з 12 страв. Обов’язково варили кутю, яку тут називали пшеничкою. Її підсолоджували медом і додавали горіхи та перетертий мак.

У наддністрянських селах Сокирянщини до різдвяного столу подавали також голубці з кукурудзяною крупою та вареники з різноманітною начинкою.

На сусідній Кельменеччині меню було розмаїтішим: пиріжки з картоплею, знову ж вареники – з капустою або картоплею – пампушки з часником, гриби, риба, рибна юшка, бурячок, бобові (боби, горох або квасоля), узвар тощо.

У народному календарі Буковини, складеному й виданому ще у ХІХ ст. етнографом Григорієм Купчанком, перераховані страви, які готували до святкової вечері: пшеница, тобто кутя, галушки, боби, пироги, квасоля, печериці, сливи (чорнослив), риба, сушені овочі. Газдині пекли пироги, книші з маком, із капустою, із горохом тощо. Страви накладали на застелений скатертиною стіл, під яку попередньо вистеляли сіно або пшеничну солому.

Таке символічне жертвоприношення закріпилося у різдвяній обрядовості в низці характерних звичаїв, як-от: тримати порожнім одне місце за святковим столом, накривати на стіл на одну особу більше, ніж є присутніх, тощо. Поширеним є звичай залишати після різдвяної вечері весь посуд із залишками страв на столі на всю ніч – із вірою, що вночі прийдуть на трапезу душі померлих предків.

Старожитніх традицій намагаються дотримуватися і в приміських селах, жителі яких значною мірою урбанізувалися. Основною стравою, як і скрізь, є варена пшениця, приправлена цукром або медом, а також меленим горіхом і маком. Обов’язковими є гриби та узвар із сухофруктів. Традиційно подають колочену квасолю, варений біб, вареники з капустою та картоплею, смажену рибу, оселедець. Не обходиться різдвяна вечеря, як і жодне народне свято, без голубців – звісно, пісних. Ще на стіл ставлять салат з бурячка з грибами, а вправні господині можуть почастувати родину пампушками з вишневою начинкою.

До різдвяної магії долучалися й дітлахи. Велике задоволення і дорослим і малим приносила обрядова гра з імітуванням квочки, яка подекуди збереглася у наших селах до сьогодні. Діти залазили під стіл, де вже було настелено сіно, і «квокали»: «Квок, квок, сорок дев’ять курок, п’ятдесятий кугут». Вірили, що від цього будуть ранні курчата. За це дітям давали горіхи, цукорки, печиво. На Кельменеччині діти «квокали» під столом, щоби в новому році у господарстві були квочки.

По завершенні трапези і зараз, як і сто років тому, прийнято ходити з вечерею до родичів і сусідів.

Колядування

Колядування – звичай, що дійшов до нас ще з язичницьких часів, однак з часом він християнізувався.

Тому колядки мають не лише релігійні, а й світські мотиви – побажання мирної хліборобської праці, громадського і сімейного добробуту та ін.

У різних місцевостях України обряд колядування мав свої відмінності. На східній Україні переважали обходи з різдвяною зіркою, на західній – з ляльковим або живим вертепом. Крім релігійної народної драми, розігрували театралізовані сценки з масками.

Одна з таких сценок називається «Коза» – театралізований обряд-гра із масками за традиційним сценарієм і визначеним пісенним і музичним репертуаром. Парубок перевдягався у козу (вивернутий кожух і дерев’на голова тварини). Центральним моментом ритуального дійства був танець Кози, її «вмирання» і «воскресіння», що символізували циклічний рух часу, прихід нового року.

Колядки виконували колективи (співочі ватаги, гурти) різного складу: парубочі, дівочі, дитячі, старечі. Дитячі колядки були дещо спрощеними: в основному це прохання винагороди.

Гуртувалися колядники за територіальним принципом – по окремих вулицях або кутках. Обов’язково обирали серед себе старшого (отамана, березу) та міхоношу, який носив зібрані харчі й подарунки. До ватаги приєднувалися музики й танцюристи.

Ось одна з буковинських колядок;

«Гой, Цильчику-Васильчику,
Посієм тебе в городчіку, – 2 р.
Та й будем тя (тебе) шанувати,
Сім раз на день поливати, – 2 р.
В недільку рано вершки рвати,
Нашу й Маланку й обтикати. – 2 р.
Наша й Маланка незродна й була,
Йшла дорогою та й повернула. – 2 р.
Наша Маланка на штири дошки –
Пустіть Маланку до хати трошки. – 2 р.
Маланочка й Петрівочка
Не виспалася, бо й Маланочка. – 2 р.
Шовки й пряла, кідрі ткала,
Та й до мамочки висилала. – 2 р.
Ой мамочко-голубочко,
Прийми шовки, прийми кідрі, – 2 р.
Прийми дочку – Маланочку.
Не мої шовки, не мої кідрі,
Не моя дочка-Маланочка. – 2 р.»

Вертеп

Перша згадка про вертеп в Україні датується 1533 роком, коли він став одним із засобів внутріцерковної боротьби. Його розповсюджували в Україні викладачі братських православних шкіл, семінаристи, бурсаки.

Спершу популяризація вертепу підтримувалась, але з посиленням антидержавних, антиклерикальних настроїв, вертепне мистецтво почали забороняти. Вертеп зазнав гоніння, з офіційної культури він перемістився до культури неофіційної, народної, пройшовши стадію професійної літературної обробки.

Вертеп здавна існував не просто як веселе видовище або ілюстрація до біблійного сюжету, але як енциклопедія народного життя. Мабуть, в цьому загадка його довгого буття.

У ХІХ ст. на зміну лялькарям-семінаристам і бурсакам прийшли селяни, міщани, солдати, торговий люд. Вертепні спектаклі показували не стільки в садибах, заможних селянських хатах, скільки у балаганах, на торгових майданах.

На початку ХХ ст. різноманітних вертепних хатинок в Україні було багато. Вони кочували в межах повітів або ж губерній. Таким чином вертеп можна назвати прообразом лялькових театрів.

Водохреща – Маланка

Третім великим празником різдвяного циклу чи Коляд є Водохреща, чи Йордана (Богоявлення, Хрещення Ісуса Христа). Одним із найголовніших засобів народної магії, що готувалися на це свято, була йорданська помічна вода.

Вода з магічними властивостями використовувалася і на деякі свята осінньо-зимового періоду (Введення, Андрія тощо). Чільне місце у приготуванні такої води посідало її освячення.

Передусім потрібно відзначити побутування у магічній практиці українців Карпат і Прикарпаття архаїчного способу освячення води – за допомогою вогню або через відгашування.

Завдяки етнографам кінця ХІХ – початку ХХ століть, маємо унікальний опис такого дійства, яке виконувала особа, що яка регулярно практикувала заняття магією, – знахар-баїльник: тричі набрана вода з примовлянням згашувалася через полум’я у підкладену миску. Після цього над водою виголошувалися молитви та баїли, тобто примовляння.

Таку спрямованість мав ряд календарних звичаїв, які полягали у вкиненні у воду, затопленні ритуального об’єкта, який символізував нечисту силу чи асоціювався з нею.

Яскравим зразком такого дійства є звичай купання-потоплення перебраних – учасників переберії – після завершення ритуального обходу, який є обрядовою паралеллю згадуваного звичаю спалення масок.

У містечку Вашківцях на Буковинському Підгір’ї такий обряд-ритуал традиційно проходить щороку на Василя (старий Новий рік), під вечір, і є своєрідною кульмінацією дводенного свята.

Купання перебраних відбувається у потічку, що зветься Глибічок, у Долішньому куті. Місцеві жителі вірять, що завдяки цьому ритуалу учасники переберії – «діди», «баби», інші маски – серед них обов’язково Маланка – очищаються від усякої нечистої сили, яка могла до них випадково пристати під час нічних обходів оселями.

Перебрані на чолі з Маланкою заходять на середину плеса, де, власне, й відбувається дійство: вони обливають одне одного водою, тягнуть у воду тих, хто ще вагається, і бризкають на глядачів, які численним натовпом збираються на березі:

«Наша Маланка у Дністрі була,
У Дністрі була, дністровую воду пила,
На камені ноги мила,
Білий фартух замочила… »

Доки житимуть такі гарні традиції в народі, доти й стоятиме наша буковинська земля.

Степан КАРАЧКО, краєзнавець, член спілки архівістів України

Запис Традиція різдвяних свят на буковинських землях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Їдете на Мигово-Горбово-Цецино кататися на лижах? А потім 12 страв і коляда…

Вам весело, але чи радісно? Бо як на мене, свято Різдва має приносити саме нову радість, або простіше, нову радісну звістку. Одну, маленьку, зблизька чи здалеку, але обов’язково добру.

Подзвоніть або напишіть друзям чи рідним, з якими давно не спілкувалися, відвідайте з гостинцями притулок для дітей чи стареньких.

Такі «правильні» поради часто пишуть у глянцевих журналах, але хто ж їх дотримується…

Мені подобається атмосфера різдвяного міста й села: вогні ялинок, сніг, який обіцяють метеорологи, і ліхтарі на головних площах і магістралях. Безкраї снігові простори, світло різдвяних звізд, вертепи, мелодії дзвоників і колядки, чомусь румунською мовою (нехай не ображаються інші, так співають у моєму селі).

Шкода лишень, що іноді її порушують невиховані діти та галасливі дорослі, які напідпитку вже не співають, а волають. Їхня радість «вихлюпується» через край.

Нас, журналістів, частенько критикують за те, що наші новини переважно погані й аж ніяк не радісні. Але, шановні читачі, хто як не кожний з нас, членів суспільства, творить ці новини.

За логікою «героїв» наших матеріалів, красти, битися, брехати, наживатися на чужому – ніби нормально, але от писати про те, що хтось украв, побився, нажився – погано.

То може, 2010-го ми переглянемо свої думки і вчинки, та будемо творити і писати тільки приємні події і добрі новини?

Утім, облишимо глобально-філософське. Коли під переспів різдвяних дзвоників у вас народиться нова гарна ідея, нова справа, нове кохання, а раптом – дитинка або й двоє, значить, свято вдалося на славу! Чого, власне, вам і бажає колектив «Версій».

Лєра ЯСНИЦЬКА

Запис Нехай народиться радість спершу з'явиться на Медіа-Версії.