«Він був радше австрійським, польським чи німецьким євреєм, а передусім і завжди – сином Народу Книги, ніколи не зраджуючи свого етнічного походження й конфесійної належності. Оренштайнова ідентичність була «збентеженою», як й політичні системи, в рамках яких йому випало жити і працювати. До того ж, він ніколи не вважав себе видавцем, а лише накладовцем і купцем, таким чином зберігаючи персональну відданість одній з наймобільніших форм виживання єврейства в умовах “чужого” етнічного оточення», – Іван Монолатій, історик, доктор політичних наук, професор – Поза сумнівом, Яків Оренштайн справді був талановитим організатором українського культурного життя початку – першої третини ХХ століття, її «соборником», який активно поєднував через свою професійну діяльність національні інтереси підавстрійських та підросійських українців. Ця обставина дозволила йому стати вдалим менеджером та промотором в умовах української бездержавності, символічним «українцем» Мойсеєвого визнання».
«Яків Оренштайн: Історія видавця-єврея та її сучасність», ©Історична правда.

У Національній бібліотеці України імені Ярослава Мудрого підготовлено віртуальну і традиційну виставку книжок, які зберігаються у фонді відділу рідкісних і цінних книг. Ця віртуальна виставка творів друку галицького видавця Якова Оренштайна, що є у фондах бібліотеки. Деякі світлини видавничої діяльності Я. Оренштайна, засновника і власника «Галицької накладні» та «Української накладні» – за інформацією Галини Павлівни Нелипи, головного бібліотекаря відділу рідкісних і цінних книг Національної бібліотеки України імені Ярослава Мудрого.

«Оренштайн 1902 р. видає щонайменше дві серії поштівок, розпочинаючи таким робом свою велику просвітницьку місію. Особливе місце серед них належить поштівкам із зображеннями діячів України з княжих часів до початку ХХ століття», – Іван Монолатій.

«…Впродовж «коломийської» доби свого видавничого чину він і далі видавав серії поштівок на різну тематику (нині відомо 745, зокрема 520 чорно-білих, 192 кольорові та 87 одноколірних поштівок), витворивши культурний феномен коломийської філокартії», – Валерій Ковтун, «Золота доба коломийської листівки».

Коли на ФБ розмістила фото з відвідування Коломиї, то добірку фото з заходів, присвячених відзначенню ювілею Якова Оренштайна, прокоментувала Лариса Курущак, завідувач відділу «Маркетингу, розвитку та комунікацій» Чернівецького обласного художнього музею. Вона додала фото рідкісної поштової картки з репродукцією світлини Ольги Кобилянської та Лесі Українки, зробленої в чернівецькому фотосалоні Йоганна Кржановського у 1901 році.
«На честь 15-річчя виходу альманаху «Перший вінок» Яків Орештайн видав серію поштівок «Рідне слово». Цікаво, що до альманаху оповідання Кобилянської не потрапило, але оминути увагою вже знану письменницю видавець поштівок не міг. Для репродукування на поштові листівки Орештайн використав фото, які йому надсилали письменниці, до яких він звертався з таким проханням», – Євгенія Кужавська «Ольга Кобилянська. Сила жіночого кола».
Ця унікальна листівка, що на фото, разом із добіркою стародруків кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. була частиною виставки «Лицарі світла. Буковинські класики української літератури: Ю. Федькович, Із. Воробкевич, О. Кобилянська». І цю листівку Юрій Мисько, історик, краєзнавець, відомий колекціонер буковинських старожитностей, нещодавно передав у подарунок Чернівецького художнього музею, вона стала цінним доповненням музейної колекції.

25.02.2025. Коломия. Урочистості поруч пам’ятної дошки видатному краянину Якову Оренштайну.

«Яків Оренштайн в хорошому сенсі монополізував українську видавничу справу поза Львовом і тут йому належить велика честь, пошана, пам’ять багатьох поколінь. Тому що Яків Оренштайн фактично був комунікаторм поміж християнами та юдеями, комунікатор поміж різноманітними політиками, які реалізовувалися і в нашому місті зокрема локальною та міжнародною політикою. Це людина, яка сьогодні насправді символічно повертається до рідного міста. Абсолютно не секрет, що в 1920-их роках польська влада міста заборонила йому повертатися до міста, фактично зробивши його вигнанцем з рідного міста. Сьогодні той момент, коли український видавець єврейського роду Яків Оренштайн повернувся до Коломиї», – Іван Монолатій.

25.02.2025. Коломия. Музей історії міста Коломиї:

• публічная лекція доктора політичних наук, професора, почесного громадянина міста Коломиї Івана Монолатія «Коломиєць Яків Оренштайн (1875-1942) — видавець, українофіл, політичний активіст»;
• Представленя книги Івана Монолатія «Виконавець слова. Яків Оренштайн» (Київ, 2025);
• презентація альбомів відомого краєзнавця і колекціонера, засновника і видавця серій коломиєзнавчих книжок-альбомів, почесного громадянина міста Коломиї та директора Коломийського педагогічного фахового коледжу Івано-Франківської обласної ради Валерія Ковтуна «Україна у поштовій листівці видавництв Якова Оренштайна» та «Тарас Шевченко і Прикарпаття» із серії «Українське мистецтво у старій листівці» і набору листівок «Як одягались покутяни», «Гайдамаки Т. Шевченка»;
• відкриття виставки «Яків Оренштайн: коломийські сторінки історії».

Сигнальний екземпляр книги Івана Монолатія «Виконавець слова. Яків Оренштайн» (Київ, «Дух і літера», 2025) автор передав із словами поваги і вдячності Валерію Ковтуну, директору Коломийського педагогічного фахового коледжу, колекціонеру та видавцю.

Відбулася і презентація альбомів відомого краєзнавця і колекціонера, засновника і видавця серій коломиєзнавчих книжок-альбомів, почесного громадянина міста Коломиї та директора Коломийського педагогічного фахового коледжу Валерія Ковтуна «Україна у поштовій листівці видавництв Якова Оренштайна» та «Тарас Шевченко і Прикарпаття» із серії «Українське мистецтво у старій листівці» і набору листівок «Як одягались покутяни», «Гайдамаки Т. Шевченка».

Попри драматичну долю – спадщина Оренштайна залишається живою. Його внесок актуальний і сьогодні: праця видавця стала символом боротьби за українське слово, а його діяльність надихає сучасних книговидавців. Відзначення 150-річчя Оренштайна — це не лише данина пам’яті, а й усвідомлення значення книги в усіх її аспектах.

Вдячні організаторам заходів вшанування і відзначення річниці з дня народження Якова Оренштайна.

Більше фото з заходів у Коломиї за покликанням – 150-річчя з дня народження Якова Оренштайна — одного з найвідоміших книговидавців України першої половини ХХ століття.

©Тетяна Спориніна, фото автора

Запис 150-річчя з дня народження Якова Оренштайна спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Осип Юрій Федькович ( Осип Домінік Гординський де Федькович).  8 серпня 1834, Путила — 11 січня 1888, Чернівці — український письменник-романтик, передвісник українського національного відродження Буковини.
Народився в родині небагатого шляхтича-службовця Адальберта Федьковича у містечку Сторонці-Путилові на буковинській Гуцульщині (тепер смт Путила Чернівецької області). Учився в Чернівецькій німецькій реальній школі (1846—1848), пізніше працював у Ясах і Нямці (Молдова, 1849—1852).
Відбував військову службу (1852—1863) в Семигороді, 1859 року став поручником; тоді ж брав участь у поході австрійського війська до Італії, під час якого написав перший вірш українською мовою — «Нічліг» (1858).
Писав спочатку німецькою мовою. По звільненні з військової служби працював війтом у рідному містечку, був шкільним інспектором Вижницького повіту (1869—1872).
Запрошений до Львова, у 1872—1873 працював редактором у видавництві «Просвіти» і театрі «Руська Бесіда».
Останні роки провів у Чернівцях, де в 1885—1888 був редактором газети «Буковина».
Помер 11 січня 1888 р. у Чернівцях, де й похований на Руському цвинтарі.

«Місяцю-князю…»

Місяцю-князю,
Білий вівчарю!
В золоту сурму
По ночах граєш,
Далеко видиш,
Багато чуєш, –
Де я цю нічку,
Де заночую?
Чи в Тегерані
В рожевім гаю,
Де одаліска
Перли збирає?…
Я й сам не знаю!

Юрій Федькович

До відзначення 190-літнього ювілею Юрія Федьковича 8 червня 2024-гого у рамках проєкту «Букове зерня», зі створення рукописної книги «Наш Федькович», відбулася експедиція до Путили. Проєкт реалізується за підтримки Благодійного фонду «Кращим Бути».
Керівник проєкту: пані Лариса Курущак, завідувач відділу науково-освітньої роботи Чернівецького обласного художнього музею.

До проєкту долучилася творча молодь Чернівецьких ліцеїв – №14 (кер. Шевцова І. П.) і №16 (кер. Фочук Г.О.), гуртків МПДЮ – «Дивотвір» (кер. Бойчук Н. Р.), «Образотворче мистецтво» (кер. Тимчук О.В.), «Арт-простір» (кер. Крачило С. М.), Чернівецька художня школа ім. М. Івасюка ( директор Гакман Т. І.), Вижницький фаховий коледж мистецтва та дизайну ім. В.Шкрібляка (кер. Петращук-Гинга О.Я.). У самій експедиції взяли участь  учасники проєкту:  творча молодь та їх керівники;  науковці ЧНУ – Лідія Ковалець, художники –  Володимир  Гамаль  та Іван  Салевич, Яків Петращук, працівники Муніципальної бібліотеки ім. А. Добрянського -Катерина Теленько та Лариса Кирилюк. Екскурсоводом експедиції була пані Леся Щербанюк, директорка бібліотеки ім. А. Добрянського.

Екскурсовод експедиції: пані Леся Щербанюк, директорка бібліотеки ім. А. Добрянського.

О 8:30 автобусом  рушили до Вижниці. Дорогою переглянули рукописні книги «Наш Федькович».

Відвідування Вижниці: парк імені Юрія Федьковича біля  Вижницького коледжу прикладного мистецтва ім. Василя Шкрібляка, будинок, де жив Юрій Федькович.

“Приїзди Ю. Федьковича до Чернівців були пов’язані з переходом на православ’я. Вочевидь, саме цього дня, 3 квітня, поет уже отримав свідоцтво від військового капелана, про що свідчить піднесений тон листа і повідомлення про повернення до Путилова. А вже 7 квітня через православного священника о. Олександра Поповича Ю. Федькович заявив про своє приступлення до православної церкви. Ю. Федькович заявив про своє приступлення до православної церкви (див.: „Писаня…”, т. 4, с. 361).”, – Б.І. Мельничук, Л.М.Ковалець, Л. М.Черняк “Юрій Федькович”, лист до Данила Танячкевича, твори, том п’ятий, ПУБЛІЦИСТИКА, НАУКОВО-ПОПУЛЯРНІ ПРАЦІ, ЛИСТИ, Чернівці, Видавництво “Буковина, 1922.

В електронній бібліотеці “УКРАЇНІКА” можна прочитати і побачити цей лист в книзі: Писання Осипа Юрія Федьковича : [в 4 т.] / О. Ю. Федькович. – 1-ше повне і критичне вид. – Львів : З друк. Наук. Т-ва ім. Шевченка, 1902 – 1910. – Назва з обкл. : Твори. Т. 4 : Матеріали до життєписи Осипа Юрія Гординського-Федьковича / з першодруків і автографів зібрав, упоряд. і пояснив О. Маковей. – 1910. – XII, 653 c. – (Українсько-руська бібліотека / Філол. секція НТШ ; т. 5). Я не публікую фото з цим листом, є попередження про “без права подальшого повторного відтворення повних текстів документів”. Але можна зайти за посиланням і прочитати не тільки цей лист.

Русь. По «Mignon» Гете

Ци знаєш, де країна тая мила,
Де явір ріс і де калина цвила,
Де Дністер грав, де Галич печаліє,
Де руський край, де руське серце мліє?
Ци знаєш де, ци занєш, моя доле? –
Туда, туда піду з тобов, соколе.

Ци знаєш, де там Левова палата,
А в їй мурах вибивана кімната,
Де образи по стінах золочені.
“Де Лев наш, де?” – питають, засмучені.
Ци знаєш де, ци знаєш, моя доле? –
Туда, туда піду з тобою, соколе.

Ци знаєш, де ті сині наші гори,
Де Черемшу де буйного ізвори,
Де рутин цвіт з барвінком зеленіє,
Де божий дух на землю з неба віє?
Ци знаєш де, ци знаєш, моя доле? –
Туда, туда підемо, мій соколе.

Юрій Федькович

До Путили автобус прямував через Івано-Франківську область.

Відвідування Путили.

“Чим далі, тим гори щораз висші і дикіші. Путилівка шумить серед зарослих берегів. Село тягнеть ся за селом так, що одно лучить ся з другим: Дихтинець, Киселиці, Тораки, Сторонець-Путилів і Сергії. Ся та справдніша Федьковичева  батьківщина, звісна йому змалку. Тоді було тут певно більше нерушаних лісів як є тепер і гори не світили так голими боками і не обсипали ся так, як се тепер буває місцями, наприклад в Киселицях, що небезпечно їхати.

Чим ближче до Сторонця-Путилова, тим гори щораз низші, так що можна зрозуміти, чому Федькович, сі свої родинні сторони називав лише Підгірієм. Дійсно гори у Сторонці, коли порівняти їх хоч би з недалекими верхами в Устю-Путилови і Дихтинці, доволі низкі, хоч незвичайно живописні”, – Осип Маковей, “Рідні сторони Федьковича”. Стаття 1913 року про улюблені місця просвітника Буковини. Локальна історія. 10 серпня 2023

Перед будинком міської ради пам’ятник Юрію Федьковичу. Скульптор – Володимир Гамаль.

«У науці, у розраді…»

У науці, у розраді
України доля,
А в залізі да у крові
України воля;
А у пісні голоснії
України слава!
Благословіть Україну,
А я заспіваю.

Юрій Федькович

Дві локації у Путилі. Лутературна світлиця. І  музей-садиба Юрія Федьковича.

Мій сардак

Я ж бо тебе не звержуся,
Руський мій сардаче!
Тепер аж я заспіваю,
Тепер аж заплачу,
Бо маю ся в що утерти –
Широкії поли…
Не скину тя, мій сардаче,
Ніколи, ніколи!

Юрій Федькович

Музей-садиба Юрія Федьковича. Музей розташований на території родинної садиби  письменника Юрія Федьковича, де він народився і зростав. Це філія Чернівецького літературно-меморіального музею Ю. Федьковича.

“Федькович – се талант переважно ліричний; всі його повісті, всі найкращі його поезії навіяні теплим, індивідуальним чуттям самого автора, всі похожі на частки його автобіографії – так і здається, що автор співає і розказує всюди про те, що сам бачив, сам найглибшими нервами душі прочув. І в тім іменно й лежить чаруюча сила його поезії, в тім лежить порука її живучості, доки живе наша мова, Федькович вложив в свою поезію найкращу частину своєї душі, а така поезія не вмирає, не пропадає…”, – Іван Франко, “Кілька слів по поводу 25-літнього ювілею його літературної діяльності”, 1886

Експедиція-подорож завершилася. Дякуємо організаторам, учасникам  проєкту «Букове зерня» за можливість долучитися до творчості Юрія Федьковича, до тих місць, які оспівув Юрій Федькович, відкрити для себе і нові джерела поетичного натхнення поета, письменника…

«Япоставив собі за мету якнайгрунтовніше опанувати суть астрології всіх цивілізованих народів давнього та нового часу і після десятирічного виснажливого дослідження, котре так багато коштувало мене, досяг нарешті результату, який значно перевершив мої сподівання, тож з усією сміливістю можу стверджувати, що доля людини, її майбутнє безумовно піддаються вивченню». Так писав у День Фенікса, себто 21 березня 1883 року, чернівецький поет і екзот, відставний офіцер австрійського війська, ветеран північноіталійської експедиції 1859-го року, землемір, аптекар, улюбленець патріотичної критики, «буковинський соловейко» і «карпатський Шевченко» в єдиній особі, гуцул з успадкованою від батька доброю половиною польської крові, романтик, народник і планетник Осип Юрій кавалер фон Федькович де Гординський, якому позавчора виповнилося 165 років з дня народження…

Знаємо Федьковича іншого, а від цього, космічного, — лише відгомін, дзвін порожнечі…», – Юрій Андрухович, газета “День”, №:№145, (1999).

Нічліг

Звізди по небеснім граді —
І по одній, і в громаді —
Як то любо заснияли,
Де жовняри спочивали.

Но як збліднуть тихі зорі,
Світле сонце зійде д горі,
Хто тогді нам, бідни, скаже,
Де котрий з нас нині ляже?

Де хто ляже — божа воля:
Є де спати, много поля,
Є де голов приконити…
А зірниці ймуть світити.

Юрій Федькович

Далі буде…

p.s. Астрономією цікавляться не тільки астрономи. Астрономію люблять, в першу чергу, романтики. Обсяг і широта уявлень про світ  значною мірою визначаються як астрономічними знаннями,  якими володієш, так і  астрономічною інформацією, яку здатна людина зрозуміти. Існування людини і Всесвіту взаємопов’язані і у цьому полягає суть  антропного принципу. Я не впевнена, чи  знав Юрій Федькович теорему Птолемея, теорему елементарної геометрії,  яка стверджує, що добуток довжин діагоналей вписаного в коло чотирикутника дорівнює сумі добутків довжин його протилежних сторін, але  Клавдія Птолемея  цінив, знав, як астронома.

«Гороскопія, або Єгипетська астрольоґія Й. Федьковича. [Вступне слово]. Наслідком багаторічних студій Ю. Федьковича над астрологією наприкінці 1870-х – першій половині 1880-х років стали кілька підготовлених ним німецькомовних книжок. О. Маковей у „Житєписі Осипа Юрія Гординського-Федьковича” (1911) називає їх шість, даючи зрозуміти, що нотаріальний інвентар, на який він покликається, може бути неповний. Зокрема, це підготовлена в 1883 р. і супроводжувана різними таблицями та обчисленнями „Die Horoskopie oder aegyptische Astrologie von J. Fedkowicz” („Гороскопія, або Єгипетська астрольоґія Й. Федьковича”),» –  Б.І. Мельничук, Л.М.Ковалець, Л. М.Черняк “Юрій Федькович”.

Тепер в  електронній бібліотеці “УКРАЇНІКА” можна прочитати у книзі: Писання Осипа Юрія Федьковича : Твори. Т. 4 : Матеріали до життєписи Осипа Юрія Гординського-Федьковича /з першодруків і автографів зібрав, упоряд. і пояснив О. Маковей. – 1910. – XII, 653 c.  Лишаю оригінальний текст:

«З астрольогічних праць Федьковича.

Федькович займався астрологією головно в роках  1874-1894.

Велика на 900 аркушевих сторін астрольогічна праця Федьковича (оправлена кріпко у шкуру, з закладками) п.з. «Apotelesmata oder das  Buch der Decrete» так і лишиться певно ніколи не оголошеною, бо вона є тільки доказом Федьковичевого хоробливого наклону до містики.

Was wersteht man unter Horoskopie?

Unter Horoskopie – richtiger Chronoskopie  oder Chronomantie – ehedem  Astrologie genannt – versteht  man die Kunst aus der Stellung  der Gestirne zur Zeit der Geburt eines  Menschen die Zukunft desselben  vorherzusagen.

Kann denn die Zukunft iiberhaupt  vorausbestimmt  und  verhergesakt  warden?…»

Думаю, Осип Маковей не був романтиком і теореми Клавдія Птолемея точно не знав. І «Просвіта» відмовилася друкувати книжку Юрія Федьковича «Планіта чи Ворожка». А ми зараз дивуємося, чому у Чернівцях немає навіть планетарію,  за обсерваторію взагалі мовчу…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис «Як знаємо Федьковича?»: мистецький проєкт «Букове Зерня» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Іван Монолатій – український історик, політолог, публіцист і журналіст, член Національної спілки письменників України, доктор політичних наук. Він є професором Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, доктором філософії Українського вільного університету в Мюнхені, дійсним членом Наукового товариства імені Шевченка.

Книжка «Макогін псевдо Розумовський» Івана Монолатія — 8 місце в номінації «Минувшина. Біографії/мемуари» Книжка року 2023. Також  «Макогін псевдо Розумовський. Уявлена українська людина» була номінована на Національну премію України імені Тараса Шевченка 2024 року.

«Козацьке мітотворення здатне на диво. Козацькі полковник Іван Богун, гетьмани Петро Конашевич-Сагайдачний, Іван Мазепа, Павло Полуботок і Кирило Розумовський ніколи б не здогадалися, як можна використати їхні прізвища у міжнародній політиці ХХ сторіччя. Це історія спершу закоренілого бурлаки, шахрая, воєнного авіатора і морського піхотинця, коханця заміжньої жінки, а відтак – авантюриста-бонвівана, вправного спекулянта національною ідеєю, а ще – пристрасного автомобіліста. І все було б чудово, якби не його народження на Підавстрійській Галичині, еміґрація до США, військова кар’єра як чужинця і громадянина, удаваний лобізм українського питання, бажання стати новим володарем України. Він досі фігурує у таємних досьє ФБР, ЦРУ, МІ5 та МІ6, а ще – НКВД, Сиґуранци і ґестапо. Це історія американця українського походження Якова Макогона (1880–1956), яка ще не дочекалася ані фільму, ані роману, а біографії – й поготів».

Презентована книга «Макогін псевдо Розумовський. Уявлена українська людина» Івана Монолатія – ретельна за хронологією різних документів, з різних джерел, захоплююча розповідь про життя і пригоди американського розвідника українського походження Якова Макогона.  Це інтригуюча розповідь про приватного шпигуна, сержанта, що був на службі Корпусу морської піхоти США, який разом із не менш авантюрною дружиною ймовірно працював на декілька розвідувальних інституцій Заходу… Авантюрист, містифікатор…

«У книжці «Макогін псевдо Розумовський. Уявлена українська людина» представлено галерею видатних українців першої половини XX ст. (Олена Кисілевська, Євген Коновалець, Арнольд Марґолін, Василь Мудрий, Євген Онацький, Мілена Рудницька, Павло Скоропадський, Андрей Шептицький та ін.) та іноземців (Василь Вишиваний, Ґарет Джонс, Енріко Інсабато, Роял Коупленд, Ріхард Ярий та ін.), що стали творцями непересічних історичних подій. Розкриває діалектику еволюції картини світу людини під тиском зовнішніх факторів (воєн, зміни політичних режимів), увиразнює здатність особистості містифікувати власне життя й опинятися у полі зору спецслужб, правоохоронних і зовнішньополітичних відомств, аналізує український авантюризм як спільну ментальну характеристику політичних еліт», – з подання ГО «Івано-Франківський осередок Наукового товариства ім.Шевченка» – Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Зустріч із автором була  цікавою, жвавою, дискусійною, насиченою подробицями з життя не тільки героя самої книги Якова Макогона, але й цікавими деталями співпраці з різними архівами, бібліотеками, службами. Зацікавив присутніх і етап життя Макогона, що пов’язаний із Чернівцями. Естетика самої книги, як і всі книги Івана Монолатія, також посідає особливе місце.

І на останок: автограф- сесія із Іваном Монолатієм.

Дякуємо Муніципальній бібліотеці імені Анатолія Добрянського, присутнім науковцям, читачам, колегам за  зустріч з автором сорока книг – Іваном Монолатієм.

Дякуємо Івану Монолатію за унікальну книгу, за інтелектуальну працю. Нових творчих успіхів, нових книг, зустрічей. Миру Україні і перемоги!

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Іван Монолатій презентував у Чернівцях книгу «Макогін псевдо Розумовський. Уявлена українська людина» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Іван Монолатій — український історик, етнополітолог, пластун, письменник. Кандидат історичних наук, доктор політичних наук, професор, почесний краєзнавець України, почесний громадянин міста Коломиї, академік Академії наук вищої школи України, дійсний член Наукового Товариства імені Шевченка. Автор сотень наукових праць, наукових та науково-популярних книг.

«Козацьке мітотворення здатне на диво. Козацькі полковник Іван Богун, гетьмани Петро Конашевич-Сагайдачний, Іван Мазепа, Павло Полуботок і Кирило Розумовський ніколи б не здогадалися, як можна використати їхні прізвища у міжнародній політиці ХХ сторіччя. Це історія спершу закоренілого бурлаки, шахрая, воєнного авіатора і морського піхотинця, коханця заміжньої жінки, а відтак – авантюриста-бонвівана, вправного спекулянта національною ідеєю, а ще – пристрасного автомобіліста. І все було б чудово, якби не його народження на Підавстрійській Галичині, еміґрація до США, військова кар’єра як чужинця і громадянина, удаваний лобізм українського питання, бажання стати новим володарем України. Він досі фігурує у таємних досьє ФБР, ЦРУ, МІ5 та МІ6, а ще – НКВД, Сиґуранци і ґестапо. Це історія американця українського походження Якова Макогона (1880–1956), яка ще не дочекалася ані фільму, ані роману, а біографії – й поготів».

Книжка «Макогін псевдо Розумовський» Івана Монолатія — 8 місце в номінації «Минувшина. Біографії/мемуари» Книжка року 2023.

Також книжка  «Макогін псевдо Розумовський. Уявлена українська людина» була номінована на Національну премію України імені Тараса Шевченка 2024 року.

«…Книжка «Макогін псевдо Розумовський. Уявлена українська людина» Івана Монолатія є взірцем інтелектуальної демістифікації американського героя і українського авантюриста XX ст., політично детермінованої публіцистики, журналістського розслідування феномена приватного шпигунства, ігор розвідувальних служб на українській мапі світу, меценатства для розвитку української культури першої половини XX ст., виснування про місце і роль України на шахівниці міжнародних відносин, приреченість бездержавних національних еліт на поразку в боротьбі з політичними режимами та їхніми спецслужбами. Власне книжка І.Монолатія показує, як і чому саме українська ідея стала заручницею світової геополітики XX ст., політичного істеблішменту Заходу, який не зважав на українську еміграцію як інститут світового українства, робив усе можливе, щоб роз’єднати і спровокувати конфлікти між політичними середовищами українців на європейському і американському континентах», – з подання ГО «Івано-Франківський осередок Наукового товариства ім.Шевченка» – Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Вл. інфор.

p.s. Як відбувалася презентація можна переглянути за посиланням – Іван Монолатій презентував у Чернівцях книгу «Макогін псевдо Розумовський. Уявлена українська людина»

Запис Презентація книжки Івана Монолатія «Макогін псевдо Розумовський. Уявлена українська людина» у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Козацьке мітотворення здатне на диво. Козацькі полковник Іван Богун, гетьмани Петро Конашевич-Сагайдачний, Іван Мазепа, Павло Полуботок і Кирило Розумовський ніколи б не здогадалися, як можна використати їхні прізвища у міжнародній політиці ХХ сторіччя. Це історія спершу закоренілого бурлаки, шахрая, воєнного авіатора і морського піхотинця, коханця заміжньої жінки, а відтак – авантюриста-бонвівана, вправного спекулянта національною ідеєю, а ще – пристрасного автомобіліста. І все було б чудово, якби не його народження на Підавстрійській Галичині, еміґрація до США, військова кар’єра як чужинця і громадянина, удаваний лобізм українського питання, бажання стати новим володарем України. Він досі фігурує у таємних досьє ФБР, ЦРУ, МІ5 та МІ6, а ще – НКВД, Сиґуранци і ґестапо. Це історія американця українського походження Якова Макогона (1880–1956), яка ще не дочекалася ані фільму, ані роману, а біографії – й поготів»./з сайту https://www.istpravda.com.ua/ /

Презентація книги – це знайомство із автором, його книгою, дискусії, актуальні питання і відповіді на них,  автограф-сесія. На цю зустріч зібралися  друзі,  науковці, колеги, студенти, історики, шанувальники книги, шанувальники творчості Івана Монолатія, краєзнавці, дослідники. Майже дві години інтелектуальної розповіді, розмови, діалогів про героя чи/або/та антигероя Якова Макогіна, про майже  детективні, несподівані  пошуки із зверненням в різні архівні  установи. Розмови точилися від естетики може трохи і авантюрного твору до реалізації цього більш як трьохлітнього проекту.  Звернули увагу і на оформлення книги, де використані графічні роботи Михайла Дмитренка. Образ Макогіна досить цікаве джерело ідей і для майбутнього фільму, припустили, що книга може бути навіть  окремим курсом програми про безпеку. На політичній сцені головний герой виступає у двох реальностях – в одній ми пам’ятаємо, хто він насправді, цей Яків Макогін, не-американець, а другий – ідентифікується з запропонованим йому і ним самими образом і лейтенанта морської піхоти, морського навідника, стрілка, нащадка українського гетьмана Кирила Розумовського, «претендента на український престол», людини, що фінансувала і чернівецьку газету «Час», видавала пропагандистичні книжки про Україну різними європейськими мовами…

Ким був і/або ким не був Яків Макогін. На сайті zbruc.eu є передрук розділу книжки Івана Монолатія «Макогін псевдо Розумовський. Уявлена українська людина» (Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2023).  Публікація з люб’язного дозволу автора і видавництва.

МАКОГІН Яків (27. 09. 1880, с. В’язова, нині Жовків. р-ну Львів. обл. – 13. 01. 1956, м. Бостон, шт. Мас­сачусетс, похов. на Арлінґтон. нац. військ. кладовищі, шт. Вірджинія, США) – військовик, гро­мадсько-політичний діяч, меценат. За деякими даними, був нащадком козац. родів Розумовських і Мазеп. 1903 емігрував до США. 1905–21 служив у Корпусі мор. піхоти США, працював для амер. розвідки. У 1920-х рр. подорожував Європою, де зустрічався з укр. політ. діячами, зокрема з урядів УНР і ЗУНР, УНДО в екзилі й ОУН. 1931 на власні кошти заснував у Лондоні, згодом – у Женеві та Празі Укр. бюро з метою зібрання і популяризації інформації про Україну та її народ. Бюро видавало неперіод. бюлетень «The Bulletin», який безкоштовно роз­силало на 250 адрес у Великій Британії та ін. країнах. М. надавав фінанс. підтримку Музею визв. боротьби України у Празі, на проведення укр. наук. і культур. заходів, видавн. справу, закордонні відрядження науковців із Зх. України, стипендії студентам тощо. На поч. 1940-х рр. відійшов від актив. участі в укр. справах. Колекція мист. творів, ікон, богослужб. книг, архів. документів, зібрана М. і його дружиною, від 1976 зберігається в Укр. інституті Америки (Нью-Йорк).

(Енциклопедія сучасної України)

Хочемо побажати Івану Монолатію презентації книги у Чернівцях, з яким Макогін був також пов’язаний своєю історією у 1930-х. Та й чернівчани пам’ятають зустрічі з  Іваном Монолатієм у Чернівцях. У 2010-го  у  в «Literatur cafe» відбулася презентація монографії івано-франківського науковця Івана Монолатія «Разом, але майже окремо. Взаємодія етнополітичних акторів на західноукраїнських землях у 1867–1914 рр.», яка побачила світ у видавництві «Лілея-НВ». У 2020-му  у Літературному целанівському центрі відбулася презентація книжки Івана Монолатія «Від Донецька до Перемишля: як сучасна література «пам’ятає» українські міста». Я впізнала обкладинку цієї книги зараз у приміщенні книгарні «Лілея-НВ». 14 жовтня 2020-го почесну відзнаку Чернівецької  державної адміністрації «Вдячна Буковина» у Чернівцях отримав історик та етнополітолог Іван Монолатій.

… Згодом, у 1927, 1929, 1930, подружжя Макогонів з’являється у тогочасній Румунії, відвідує Чернівці, намагаючись при будь-якій нагоді встановити «постійні контакти з очильниками українського національного руху».

Агенти Сигуранци вкотре констатували таке: «…регулярно щороку до Чернівців на короткий час – місяць-три місяці – приїздитиь американський підданий Яків Макогін, який своєю діяльністю та зв’язками з українськими правлячими колами на Буковині викликає у нас підозру».

«…Згідно із сучасною традицією писання життєписів, попередницями цієї книжки, сказати б, своєрідним тренуванням, стали біографії етнічних політичних акторів: єврея Якова Оренштайна – Вічний жид з Коломиї. «Українець» Мойсеєвого визнання Яків Саулович Оренштайн (Івано-Франківськ, 2015) та українця Євгена Побігущого-Рена – Homo Militaris Євген Побігущий-Рен. Історія українського офіцера в чотирьох арміях і трьох війнах (Дрогобич, 2021). Вочевидь біографістика, представлена у моїх студіях ще й особливостями життя окремих репрезентантів західноукраїнської етнополітичної сфери «кресов’янки», польської поетки Зоф’ї Марії Бессажанки та «галичанина», німецького військовика Ганса Коха, вимагала, щоб був віднайдений ще один герой, труди і дні якого вартували б ретельного дослідження.
І не лише тому, що Яків Макогін надалі залишається маловідомим загалу навіть фахівців з царин історії, міжнародних відносин й національної безпеки. Справді саме про героя цього життєпису, а не про контексти, що його оточували, існує зовсім небагато публікацій, зокрема українських – Олександра Скрипника, Степана Ґеника, Олега Румянцева, Миколи Тимошика та чужинецьких авторів – Ґжеґожа Бравна і Анджея Зємби (в останнього – підрозділ «Життєпис self-made man-a і self-made життєпис» в оригінальній за своєю ідеєю праці про лобізм для України у міжвоєнній Європі). Досі, найближче до істини, стояли біографічні довідки, які написали Микола Мушинка і Роман Кравець», – Іван Монолатій

Дякуємо Івану Монолатію за унікальну книгу, за  інтелектуальну працю, за новий, як на мене, літературний жанр цього видання. Дякую всім за чудову зустріч!

Більше фото з презентації книги за посиланням – «МАКОГІН ПСЕВДО РОЗУМОВСЬКИЙ. УЯВЛЕНА УКРАЇНСЬКА ЛЮДИНА» — НОВА КНИГА ІВАНА МОНОЛАТІЯ.

©Тетяна Спориніна, фото автора,
Чернівці – Івано-Франківськ

Запис Нова книга Івана Монолатія «Макогін псевдо Розумовський. Уявлена українська людина» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Міжнародний поетичний фестиваль MERIDIAN CZERNOWITZ – дійство, побудоване на фундаменті культурної спадщини Чернівців, продукт генної та історичної пам’яті його мешканців. Метою фестивалю є повернення Чернівців на культурну мапу Європи й розвиток діалогу між сучасними українськими поетами та їх зарубіжними колегами.

З вітанням Фестивалю виступила Марина Кирилюк,  секретар Чернівецької міської ради.

Модератори заходу: Святослав Померанцев, президент літературної корпорації «Meridian Czernowitz»; Євгенія Лопата, директорка Міжнародного поетичного фестивалю Meridian Czernowitz. Перкладач: Оксани Матійчук, голова Українсько-німецького культурного товариства м. Чернівців, заступник директора Центру німецькомовних студій при центрі Gedankendach ЧНУ.

Директорці фестивалю Євгенії Лопаті вручили медаль за заслуги перед Федеративною Республікою Німеччина. Нагороду передала представниця відділу культури посольства Німеччини Катаріна Шаупп-Карманн.

Святослав Померанцев звернув увагу на те, що Чернівці перше в рейтингу у конкурсі на звання «Книжкової столиці України – 2022», оголошеного Українським культурним фондом.

Дякуємо за позитив зустрічей  першого фестивального дня! Фестиваль продовжується…

Більше фото з відкриття фестивалю за посиланням – ХІІ МІЖНАРОДНИЙ ПОЕТИЧНИЙ ФЕСТИВАЛЬ MERIDIAN CZERNOWITZ CТАРТУВАВ У ЧЕРНІВЦЯХ…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис У Чернівцях стартував XII Міжнародний поетичний фестиваль Meridian Czernowitz спершу з'явиться на Медіа-Версії.

5 серпня 2020-го чернівчани долучилися до першої лекції за темою «Оберігаючи видатні міста світу. Нотатки науковця».
Лекція та обговорення були присвячені  питанням управління об’єктами культурної спадщини історичних місць світу, що є одним з головних завдань збереження самобутності держав у сучасному розвитку суспільства.
«Масштабний характер швидкоплинних змін і доленосних випробувань, що відбуваються останнім часом у сучасному глобальному світі, торкаються всіх напрямків життєдіяльності суспільства і, звісно, наукових досліджень у сфері міжнародної практики з пам’яткоохоронної справи».

Нажаль, деякі  всесвітні пам’ятки опиняються у центрі політичної суперечки. Останній факт – Софійський собор у Константинополі. Софійський собор є одним з найвеличніших храмів візантійської архітектури, унікальний символ «золотої доби» Візантії. У 15-му столітті після захоплення міста османами собор був перетворений на мечеть. Музейний статус Софійський собор отримав в 1934 році за рішенням першого президента Туреччини Мустафи Кемаля Ататюрка. 1985 року храм занесений до переліку Світової спадщини ЮНЕСКО. А у 2020 році президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган підписав указ про перетворення собору на мечеть.

«Процеси, які відбуваються у містобудівній політиці світу показують, що проблеми налагодження системи управління об’єктами Всесвітньої спадщини UNESCO та управління їхніми буферними зонами є надзвичайно актуальними і об’єднують фахівців найрізноманітніших напрямків, формуючи абсолютно новий підхід до розвитку культури управління історичним середовищем містобудівних ландшафтів», –науковець розповіла про науково-аналітичні дослідження з цієї теми  на Міжнародному симпозіумі «Всесвітня спадщина Відня — досягнення і помилки»,  який відбувся у Відні  2015 року, де ґрунтовно й детально обговорювались актуальні питання динаміки розвитку урбаністики та збереження історично сформованої ландшафтної архітектури міст Західної Європи.

Також Світлана Біленкова розповіла про  участь  у складі делегації у сессії Комитету вссвітньої спадщини  ЮНЕСКО у Санкт-Петербурзі, де питання стосувалися і такого об’єкту  визначної пам’ятки історії та архітектури  України, як  Собор святої Софії у Києві.

«Найоптимальнішим для втілення в Україні є досвід австрійських колег з управління містобудівними ландшафтами історичних міст, де ретельно прораховані всі специфічні особливості наявних об’єктів всесвітньої спадщини UNESCO та перспективи їхнього туристичного і культурного розвитку. Тут державний контроль за утриманням об’єктів всесвітньої спадщини UNESCO, а також просвітницьку діяльність стосовно них здійснює спеціально відокремлена урядова структура при Міністерстві освіти, мистецтва і культури Австрії», – Світлана Біленкова

Учасники зустрічі жваво обговорювали і сучасний стан збереження культурної спадщини буферної зони ЮНЕСКО у Чернівцях. Культурна спадщина Чернівців, нажаль,  залишається іноді  сам на сам із її руйнівниками. Пригадали і петиції до міської ради, що «навіть події світових війн, не настільки спотворили обличчя нашого чудового міста, як нинішнє недбале ставлення до архітектурної спадщини».

«Наша Резиденція, разом із аурою міста та його мешканцями, і є тим важливим духовним символом міжкультурної толерантності, де кожна людина почувається комфортно і затишно. Саме тут, у Чернівцях, на цій маленькій камерній території середмістя можна відчути усю велич світу, створеного для людства, як унікальної моделі ідеального простору… Тобто об’єкт культурної спадщини нині перестає бути пасивним, він сам геніальний – і творить своїх  геніїв. Він – живий організм – і, як все живе, потребує належної уваги», – Світлана  Біленкова. 

І головне, про що зазначила лекторка, що «наше місто – таке маленьке зовні, є надзвичайно цінністе у світовому масштабі».

І ще такі цікаві просторові і реальні перетини…

Світлана Біленкова з книгою Івана Монолатія «Від Донецька до Перемишля: як сучасна література «пам’ятає» українські міста».

У числі журналу «Ї» №56 2009-го «ЧЕРНІВЦІ CZERNOWITZ CERNĂUŢI טשערנאװיץ» ці два автори представлені такими роботами: Іван Монолатій Австрійська Буковина: особливості національних, професійних і мовних поділів

та двома Світлана Біленкова Архітектурний розвиток Чернівців на межі ХІХ-ХХ століть і Світлана Біленкова Архітектурні стилі Чернівців міжвоєнного періоду ХХ століття.

 Дякуємо Світлані Біленковій за чудову лекцію і велику любов до Чернівців.

Більше фото з заходу за посиланням –  «ОБЕРІГАЮЧИ ВИДАТНІ МІСТА СВІТУ. НОТАТКИ НАУКОВЦЯ». РЕСПЕКТ-ЗУСТРІЧІ З СВІТЛАНОЮ БІЛЕНКОВОЮ

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Серпневі респект-зустрічі з Світланою Біленковою спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Добігає фіналу Всеукраїнський телекомунікаційний проєкт «Школа моєї мрії»,
в якому брали участь і «Версії». Перші підсумки підбивалися 8 травня під час онлайн-зустрічі у Віртуальній школі «Ранок», започаткованій харківським видавництвом «Ранок».

Її учасники й координатори узагальнили отриманий у проєкті «Школа моєї мрії» справді всеукраїнський досвід. Першим
привітав усіх директор видавництва «Ранок» Віктор КРУГЛОВ. Своїми враженнями поділилися архітекторка з Чернівців Вікторія УГОРСЬКА, директорка Станції юних техніків м. Дніпро Тетяна МІЗІЧЕНКО, художниця Наталія КАБАК з Чернівців, вчителька української мови з Шишківців Вашковецької ОТГ Чернівецької області Тетяна ЗАКРЕВСЬКА. Одна з його організаторок, головна редакторка відділу навчальної літератури видавництва «Ранок» Марина КОРНІЄНКО зауважила, що навіть для самих ініціаторів та організаторів, людей небайдужих і непересічних, проєкт перевершив усі сподівання: за доволі короткий час він став дійсно всеукраїнським. Мабуть, це непоганий матеріал для педагогів і психологів – вивчити, як в умовах карантинної ізоляції школярі України об’єдналися довкола справді цікавої для них ідеї.
Галерея «Школа моєї мрії» представлена учасниками з 22 областей України: Вінницької, Дніпропетровської, Донецької,
Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської.
195 робіт надіслали учасники до віртуальної Галереї, гідно представивши всі чотири оголошені номінації. Через велику кількість робіт, подивитися їх можна на двох просторах: https://cutt.ly/5t9mdT3 та https://cutt.ly/cyxklCO.

Координаторка – і додамо, душа й ініціаторка проєкту Тетяна СПОРИНІНА, вчителька Чернівецької гімназії №2, керівниця гуртка «Байт» Чернівецького ОЦНТТУМ зазначила:
– Роботи учнів віддзеркалюють і проєктують реальність життя, сьогодення, іноді ідеалізуючи його. Щирі роздуми, діалог між особистостями, обмін ідеями, поглядами, прагненням до досконалості, гармонії… І все це тепер не буде втрачене для нас із вами, – звернулася вона до дітей – учасників проєкту: – Ваші
маленькі історії, нариси, малюнки, ваші чисті міркування – повноцінні свідки доволі складних подій квітня – початку травня 2020 року…
Також Тетяна Тадеївна зазначила, що клуб «Біт» юних інформатиків гімназії №2 приготував власну відзнаку. У кожній номінації гуртківці визначать призера симпатій, якого нагородять новою книгою історика, етнополітолога Івана Монолатія «Від Донецька до Перемишля. Як сучасна література «пам’ятає» укрӓінські міста» – яка за змістом цілком пасує нинішньому всеукраїнському проєкту.
А ми, редакція газети «Версії», пропонуємо учасникам ще трохи почекати: після завершення роботи членів журі на всіх учасників чекає розсилка електронних сертифікатів (після 20 травня) і оголошення переможців конкурсу в 4 номінаціях: Комп’ютерна графіка; Поетична сторінка; Образотворче мистецтво; Lego-конструювання.

Вл.інф.

Запис Про яку школу мріють українські школярі та їхні наставники? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Читаємо ПЕРЕДНЄ СЛОВО:
…Міста, подібно до людей, народжуються і помирають, дорослішають, а старіючи – дитиніють, впадають в ейфорію і амнезію (часто одночасно), зникають в пущах історії, розпадаються на порох і відроджуються з руїн пам’яти. Не кожне місто має відвагу повернутися до своєї пам’яти, однак кожне місто має обов’язок пам’ятати. Особливо в нашу добу – вік забуття, кризу цінностей, глобалізації, космополізму і збетежених ідентичностей. Бо ж міста, пам’ятаючи, забувають, звинувачують і бувають звинувачені, дають життя, його калічать і відбирають. Кожне місто має своїх славних доньок і синів, однак не кожне місто хвалитиметься своїми невдячними дітьми…

«Про деякі перемоги і поразки українського письменства. Тим паче, сучасної української літератури»…

Далі читаємо  ПЕРЕДНЄ слово:
«Переконаний, що ви, як і я, любите місто, цей важливий винахід людства. Історія міст – завжди різнобарвна, незважаючи на її, за замовчуванням, чорно-білі тони…»
Так, я дуже люблю МІСТО… Адже  в книзі є і про Чернівці!

На другій (внутрішній) сторінці палітурки – пам’ятева мапа сучасної української літератури. Перегортаємо і вивчаємо мапу…
«… вже нині можу твердити, що мнемотопоси міст, що їх я розглядатиме в цій розвідці, точно вписуються в топографію пам’яті європейських регіонів, чільне місце і роль в історії і політиці яких належить саме сучасній Україні та її громадянам. Адже, як стверджував свого часу уродженець Бродів, майбутній класик австрійської літератури, Йозеф Рот, «міста мають безліч облич, силу примх, тисячу напрямків, розмаїття цілей, страшні таємниці, кумедні секрети…» »

Найцініше для мене у книгах Івана Монолатія – мелодія і конструкція його розповідей, умовності, але домінуючий документалізм і багато викликів сенсові.
І завжди дуже багато посилань. Це мене теж завжди бентежить і захоплює. Не втрималась, перегорнула всі посилання… 8 сторінок…
Отже, попереду чекає не просто читання, а своєрідний захоплюючий сюжет інтегрованих історій з відповідними позначками «Втечі, Карнавалу, Війни, Еміграції, Музики, Антиутопії, Природи, Брутальності, Степу, Міфів, Голокосту, Взаємодії»…

Попереду – не один вечір читань… Не тільки Івана Монолатія, але і 13 авторів – « …вибір творів української літератури 2000-х років у цій книжці особистий, а не репрезентативний… »

Дякуємо Івану Монолатію за унікальну книгу, за  інтелектуальну працю.

Чекаємо на нові книги, літературні відкриття і зустрічі!

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис Презентація книжки Івана Монолатія «Від Донецька до Перемишля: як сучасна література «пам’ятає» українські міста» у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

5 травня в Івано-Франківську у рамках фестивалю «Карпатський простір» відбувся круглий стіл «Політика і література: вічні заручини» за участі: Андрія Куркова, Юрія Винничука, Олександра Красовицького, Івана Монолатія, Ольги Деркачової та Володимира Єшкілєва.

Модератор: Володимир Єшкілєв, український прозаїк, поет, есеїст (Івано-Франківськ)
Андрій Курков – український письменник, журналіст, кіносценарист (Київ)
Юрій Винничук – український журналіст, письменник, редактор (Львів)
Олександр Красовицький – український видавець, генеральний директор і основний власник видавництва «Фоліо» (Харків)
Іван Монолатій – український вчений, історик, етнополітолог, краєзнавець, доктор політичних наук, професор (Івано-Франківськ)
Ольга Деркачова – українська письменниця, доктор філологічних наук, професор (Івано-Франківськ)

Говорили про письменників минулого, сьогодення і прогнозували майбутнє, про пророків,про сучасну українську літературу, про репортажі і літературу, про війну і мир, про видавців і видавництва, про те, як політики використовують письменників, поетів, а чи так само останні послуговуються політиками…

Кожний з учасників круглого столу висловив свою думку, обговорювали деякі спільні і спірні питання, але не зводили дискусію про взаємодію політиків і письменництва до якогось загального знаменника…
Політична сфера безпосередньо впливає на будь-якого автора…
І погоджуюся з Іваном Монолатієм:
«Література має сповідувати цінності людини вільної, свобідної, яка творить…».

А ось про те, що на теренах фестивалю «Карпатський простір» і доречно, і своєчасно, і обов’язково має існувати літературна платформа – це схвалили і учасники круглого столу і гості Фестивалю…

Більше фото з події за посиланням – «CПОВІДУВАТИ ЦІННОСТІ ЛЮДИНИ ВІЛЬНОЇ…»

©Тетяна Спориніна, «Версії»,
фото автора і SergyiS

p.s.
Я знайшла в Інтернеті статтю Івана Монолатія, на яку він посилася у виступі «ЧИ МОЖЛИВА ПОЛІТОЛОГІЯ СУЧАСНОЇ ЛІТЕРАТУРИ?» : «…втручання літератури у політику, і навпаки – втручання політики в літературу, є своєрідним видом взаємодії поміж практиками, формами діяльності і способами мовлення, котрі усі разом і нарізно, творять спільний світ або спільні світи…»

Запис Про «Політику і літературу: вічні заручини» на фестивалі «Карпатський простір» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«В 2017 р. чернівецьке видавництво «Книги – ХХІ» явило світові роман Максима Дупешка «Історія, варта цілого яблуневого саду», зміст якого, на мій погляд, свідчить про те, що Чернівці вкотре підтверджують, що вони є місцем творення сучасної української літератури», – пише Іван Монолатій у рецензії на роман Максима Дупешка «Історія, варта цілого яблуневого саду».

Іван Монолатій – почесний громадянин міста Коломиї, академік Академії наук вищої школи України, доктор політичних наук, професор, член Національної спілки краєзнавців України, Наукового товариства імені Шевченка, професор Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, редактор фахового видання з політичних наук «Думка» («Прикарпатський вісник НТШ»). Іван Монолатій є автором монографій, численних публікацій періодичних та академічних видань. У 2017 році вийшли друком дві його книги:
«Діри пам’яті. Як пам’ятаючи, місто забуває» та «Перша республіка. Коломия в часи ЗУНР».

Максим Дупешко письменницьку діяльність почав ще в студентські роки. Твори Максима були опубліковані в періодичних виданнях, а також в антології молодих письменників «Під простирадлом / Піт простирадла» Письменник.
Письменник неодноразово брав участь у різноманітних літературних фестивалях, серед яких такі престижні, як «Meridian Czernowitz», Літературний фестиваль Львівського форуму видавців, «Трикутник», «Обнова-фест», «Арт-ефект».

Максим Дупешко спробував також себе як кінорежисер, екранізувавши в короткометражному фільмі своє оповідання «Кілька запитань до тебе».
Громадський активіст. Голова ГО «Європейський культурний простір». Учасник Київського безпекового форуму.
Максим Дупешко є автором роману «Історія, варта цілого яблуневого саду».

Нижче подаємо текст рецензії Івана Монолатія на роман Максима Дупешка.
Роман «Історія, варта цілого яблуневого саду» Максима Дупешка, дійсно, чарує, бентежить, відзеркалює та проектує у просторовому обсязі реальність життя, ідеалізуючи його у своїх спогадах, мріях…
Але зауважу, що рецензія Івана Монолатія так само мене зачарувала. Не менш цікаві інтонації, інтерпретації ілюзій, мрій, дійсності…

Іван Монолатій,
переможець конкурсу рецензій
«100 німецьких книг в Україні»

Програти не можна виграти.

МНЕМОТОПОСИ ЧЕРНІВЦІВ

(Рец.: Дупешко М. Історія, варта цілого яблуневого саду: роман / Максим Дупешко. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2017. – 160 с.)

Схоже, що однією з особливостей українського літературного постмодернізму стала і потреба і, водночас, мода писати про місто як пам’яттєву парадигму, його (міста) пам’ять і постпам’ять. Як тут не згадати Й. Рота, котрий ще 1924-го застерігав, що «потрібна велика самовпевненість, аби описувати міста» [9, с. 228]. Ця парадигма, актуалізована після здобуття Україною незалежності, лише тепер, після більш як двох деслюзій і мрій…ятиліть після серпня 1991 року, а також з’яви перших «міських» літературних текстів, набула того реального виміру в дослідженнях «масок пам’яті», «ландшафту пам’яті», «простору пам’яті», вибудовуючи і/або інтерпретуючи колективну й індивідуальну пам’ять як чинники ідентичностей «своїх» і «чужих».
Вже нині на полицях «післячорнобильської бібліотеки» (поняття Т. Гундорової) знайдемо тексти про топоси пам’яті Львова («Танґо смерті» Ю. Винничука), Станиславова («Фелікс Австрія» С. Андрухович) чи Коломиї («Торговиця» Р. Іваничука). Звісно, не могли вони з’явитися на порожньому місці: як тут не згадати Іваничуковий «Манускрипт з вулиці Руської», протагоністом якого став амбівалентний православно-католицький Львів з його людністю, чи ж зовсім нещодавній «Лексикон інтимних міст» Ю. Андруховича, заявлений як «довільний посібник з геопоетики та космополітики», у якому автор ще й «заплутався у переходах між реальним та вигаданим» [1, с. 3, 4]?
У паралельних світах такої «містоцентричної» парадигми віднайдемо й «Ворошиловоград» С. Жадана і «Рівне/Ровне» і «Харків 1938» О. Ірванця, присутність Міста як головного героя (нехай і символічного) у їхніх текстах лише додатково свідчить про авторські спроби відшукати пам’ять як подорож у авторське і, не дуже, минуле. До цієї ж когорти текстів слід додати й романи Ю. Андруховича «Перверзія» і «Московіада», зміст яких балансує між історією, фікцією і пам’яттю, увиразнюючи вияви ціннісно-ідентифікаційного континууму двох абсолютно неподібних міст – Венеції і Москви – їхні топоси пам’яті і контрпам’яті (у першому – «історія тіла» митця у просторі пам’яті, у другому – авторська боротьба із жахами імперської столиці й «прощання з імперією» (поняття О. Гнатюк). Ці два романи можна ще уважати прикладом ментального картографування, – тих «масок пам’яті», що їх одягають на себе і автор, і його герої.
Зауважмо, що, побіч, ґротесково-карнавальних сюжетів і забавляння в т. зв. альтенативну історію, у згаданих творах описані цілком реальні українські (а, інколи, ні) міста з реальними персонажами, однак, в різних, інколи неправдоподібних ролях. Ця обставина вирізняє «нашу» сучасну літературу від вигаданих «Міст незримих» І. Кальвіно, Макондо Ґ. Ґ. Маркеса чи ж Йокнапатофи В. Фолкнера. Воно ж і добре, і зле, бо геопоетика вимагає ще й вигадування ландшафтів пам’яті власне українською мовою і українськими авторами. Мабуть, поки-що, поодиноким прикладом такого «вимудровування» залишатиметься окупаційний роман з елементами фантастики «Одісея Шкіпера та Чугайстра» Г. Гусейнова. Цілком відмінна тональність просторів пам’яті Ялівця, що їх описав Т. Прохасько у своїх «Непрόстих» – виразно людиноцентрична.
Інший приклад темпоральних сценаріїв репрезентації колективної пам’яті – «вписування» «тіла» в просторі пам’яті прийомами художнього слова. Зокрема йдеться про твори сучасної української літератури «Забуття» Т. Малярчук (про В. Липинського), «Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма» Н. Сняданко (про Василя Вишиваного) і, можливо, історико-документальний роман С. Германа «Via Романа» чи роман «Два пасинки Митрополита» Вл. Івченка (обидва тексти про А. Шептицького) (До цього переліку я б додав ще роман Г. Пагутяк «Маґнат» – про Я. Гербурта з Добромиля). В них, певною мірою, засобами художнього мовлення відбувається інструменталізація міста (одного чи багатьох) як «місця пам’яті», а цілком конкретна історична особистість маркується як носій тієї чи іншої пам’яті.
Тож підсумовуючи цей невеликий, але потрібний, вступ до проблеми, котра ще розглядатиметься, зауважмо, услід за українською вченою А. Киридон (дещо її перефразовуючи): з погляду студій пам’яті, сучасна українська література також наділена множинністю змістів, а тому має гетеротопічний вимір [6, с. 5]. Саме він, якщо послуговуватимуся міркуваннями західного авторитета Е. Саїда, дозволяє на проникнення всередину процесу мови, який вже відбувається у словах і розкриває приховане, неповне, замасковане або спотворене у будь-якому тексті [10, с. 67]. Відтак слова, а ширше – література, ставатимуть маркерами культурної топографії пам’яті.

***
Символічний простір Чернівців («міста на вершині гори» [13, с. 271]) та колективна пам’ять й ідентичності його місцевих спільнот вже давно стали поняттям метаісторичним. Не беручись досліджувати його витоки, розвиток і тенденції, зауважмо, що, з одного боку, пам’ять про Чернівці як самобутній маркер набутого життєвого досвіду його містян, а з другого боку – конструювання пам’яті про Чернівці та його мешканців з метою конструювання самої міської ідентичності, мають, щонайменше, більш як двостолітню традицію. І першість тут належить власне красному письменству.
Якщо для К. Е. Францоза, Чернівці на початку своєї історії у складі Габсбурзької монархії – це «гуцульське село з псевдовізантійськими, псевдоготичними та псевдомавританськими будівлями» [8, с. 9-10], а вже потім – «найсимпатичніше, найпривітніше місто австрійського Сходу» [12, с. 107], то для Ґ. Дроздовського, це місто – «осердя провінційних форм і звичок» [4, с. 25], котре «належало багатьом націям» [4, с. 17]. Цей мулькультурний топос, міф Чернівців окреслив Ю. Андрухович, сказати б, різносюжетно: «місто, на яке поклав Око (в Його випадку Всевидюче) Бог» і «одне з тих місць, де утопія не дратує, а тішить» [1, с. 450]. Це й зрозуміло, адже місто, в якому «дзеркальний короп приправлений перцем мовчав п’ятьма мовами» [2, с. 53], а потім стало «затонулим містом» (Р. Ауслендер) [2, с. 338], незважаючи на трагічність своєї долі у ХХ столітті, витворило культурологічний тип містянина окреслений як Homo сzernoviciensis, вкотре доводячи живучість спільної, «чернівецької», пам’яті [14, c. 9 (ненум.)], що її характериними рисами можна вважати «уповільнений час […] та приголомшливу зустріч з образом міста, якому довелося пройти всі стадії совєтизації та провінціалізації…» [13, с. 272].
Не вдаючись до підрахунку й аналізу авторів та їх творів, створених у Чернівцях чи їм присвяченим (у відомому дослідженні про Чернівці як літературне місто, П. Рихло вказав 27 найвідоміших авторів та подав переклади їх текстів [8, с. 18]), зауважмо, що про Чернівці як місто, а водночас «місце пам’яті» писали автори різних вір і народів, увиразнюючи своїми текстами етнічне і конфесійне розмаїття міста і регіону. Досі крайніми точками, ба полюсами таких текстів у ХХ ст. були роман-фікція «Горностай з Чернополя» Ґ. фон Реццорі (1958) і ретро-детектив «Срібний павук» В. Кожелянка (2004).

***
В 2017 р. чернівецьке видавництво «Книги – ХХІ» явило світові роман Максима Дупешка «Історія, варта цілого яблуневого саду» , зміст якого, на мій погляд, свідчить про те, що Чернівці вкотре підтверджують, що вони є місцем творення сучасної української літератури і, водночас, той факт, що авторська «особиста історія в декораціях минулого» (с. 2) цілком може бути «мовним» інструментом осмислення сучасної політики пам’яті, репрезентувати роль пам’яті в історії окремого узятого міста.
Власне вже з перших сторінок роману категорії «місто» і «пам’ять» уміло використовуються автором, який окреслює свою історію «міста з украденою душею» (с. 2); цілком іншого міста, або такого, що ніколи не існувало (с. 5); міста, яке обрало свого головного героя, бо він його не обирав (с. 9); міста з «іншим» запахом (с. 11); міста, в якому «румунські няньки співали німецьким дітям українських колискових» (с. 12); міста, яке хоче повернути собі обличчя (с. 53). Тому, побіч окремих зовнішніх «краплень» (виходу поза межі міста), оповідь наратора описує хронотоп, місце дії якого «ніколи не змінювалося – це були Чернівці» (с. 55).
Гадаю, що це не випадково, адже у ХХ-му столітті («…де сталося найбільше вбивств за всю історію…» (с. 13) саме міста були епіцентрами епохальних змін на лише на геополітичній шахівниці, а й у долях і свідомості пересічних городян. Саме про ці зміни і розповідає роман М. Дупешка. У цьому задумі немає нічого нового, адже сучасна західна гуманітаристика вкотре наголошує на необхідності актуалізування теми взаємодії політики і літератури, вивчення важких і трагічних сторінок європейської історії через призму саме художнього слова [17, s. 59-66]. Тим паче, що пам’ять тут виступатиме трансдисциплінарною категорією, тим, за визначенням Е. Рибіцької, «досконалим містком між літературним та історичним дискурсами» [16, s. 301]. Щоправда, з погляду літературознавства, простір і місце пам’яті можуть мати різне прочитання: для Е. Рибіцької , котра оперує передусім категоріями кризового стану історичного роману, пам’ять матиме індивідуальний вимір, що ґрунтується на особистому досвіді автора [16, s. 301], натомість К. Маґріс твердить про пам’ять як певний колективний досвід, підставу формування будь-яких ідентичностей [15, s. 201-202]. В українському ж випадку цієї проблеми, політизація літератури і/або «олітературнення» політики (читай, політики пам’яті) свідчить про необхідність вироблення смислів і цінностей, які б об’єднали українців сьогодні [7, с. 22]. Відтак смисловим полем такого об’єднання громадян України – етнічних українців та представників інших національних спільнот, громадян України – могли б виступати пам’ять, мови та ідентичність [6, с. 186].
Центральним тлом роману, без сумніву, є війна, ця, з визначенням Я. Поліщука, «невигойна рана пам’яті» [7, с. 89]. Про неї головний герой твору – Павло (Павел) Бачинський – на початку своєї оповіді так зауважив: «У поляків, українців та євреїв була своя війна. І всі ми її тоді програли. І всі ми її тоді виграли» (с. 14). Показово, що наприкінці дії роману не письменницька уява, а сам автор – офіцер українського війська – переносить читача у війну сучасну – в зону АТО, зокрема на блокпост у селі Гранітному. Вона, ця війна, в очах автора «трохи знімає провину з тих, хто жив у 30-х та 40-х століття минулого. Сьогоднішня ситуація для мене накладається на те, що відбувалося тоді» (с. 116). Адже, пишучи уявного листа до однієї з героїнь твору – Марії Бачинської – автор у 2015 р. розмірковує над її записом, зробленим 74 роки тому: «… люди починають убивати через нерозуміння. […] цілі війни починаються через небажання зрозуміти» (с. 117).
Як бачимо з твору саме військово-політичні конфлікти ХХ століття є тлом цієї оповіді, а водночас найважчими для героїв роману, а також і для автора, який висновує про сучасний російсько-український конфлікт, як свідчення того, що окупанти «прийшли не шукати порозуміння, а витісняти ваш світ іншим» (с. 118). Маємо тут опосередковані натяки на агресивну ідеологію «русского мира», методи пропаганди якого лише підтверджують давно знану тезу Р. Брюбейкера про «державу, що націоналізується». Тому пам’ять про війну як явище глобальної і техногенної руїни людства у романі М. Дупешка виступає таким собі містком, який парадоксально поєднує події нетривкого міжвоєння, Другої світової війни, Голокосту, перед- і повоєнних совєтських окупацій Буковини і загалом України, а також сучасну російсько-українську війну на Сході України, окреслену владою і політичними елітами евфемізмом «АТО».
Однією з тем роману М. Дупешка, яка взаємопов’язана і «взаємоперетікає» з проблеми війни і конфлікту, є ідеологія, яка у цьому випадку формує певною мірою пам’ять історичну. Її вияви теж є, як правило, різні: від ствердження загалом нейтрального (читай, потаємного) габсбургофільства серед окремих містян повоєнних (після Великої війни 1914–1918 рр.) Чернівців (с. 8, 13, 25) до емоційно-забарвленого твердження, пов’язаного з власним дослідом героїні роману М. Бачинської про те, що люди мусять порятуватися «від цієї війни, і від нацизму, й від комунізму, і від усякої іншої холери та чуми, яку ще наплодить стара сука Європа» (с. 43). І якщо це твердження датоване 1940-м, то цілком пророче звучать рядки, озвучені героїнею у її щоденнику ще у листопаді 1938-го: «Тепер цей нахабний берлінський осел рятує німців у Чехословаччині. […] Може, Гітлер схоче й мене, наполовину німкеню, тут рятувати, то я перша вийду і скажу, що не треба» (с. 30). Ці рядки доповнює й авторський пасаж про саму природу тоталітаризмів, який опирається на історичний факт про спільний парад у Бересті німецьких та радянських окупаційних військ 24 вересня 1939 р. (на відміну від автора, в історичних джерелах вказується день 22 вересня 1939 р. – І. М.): «Найбільші гопники ХХ століття потисли одне одному руки, послинились у поцілунках, посміялися над тілами вбитих і стали чекати нагоди помірятися своїми гарматами» (с. 34).
Зауважмо, що цими сюжетами автор привертає читацьку увагу до проблеми, яку свого часу озвучив Р. Брюбейкер, говорячи про «переобрамлений націоналізм»: надто вже схожі тут Веймарська Німеччина і пострадянська Росія, котрі, використовуючи націоналізм, провадили політику захисту прав нібито своїх «співвітчизників» [3, с. 190-205], увиразнюючи риторику щодо легітимності їхнього силового втручання і дефраґментації суверенних держав. А здійснюючи зі своїми героями таку художньо забарвлену «подорож у минуле» Європи 30-х – 40-х років ХХ століття, автор натомість враховує ще й характер суспільно-політичних процесів і чинного політичного режиму сучасних саме йому, скажімо російської агресії на Сході України у 2014–2015 рр. Зокрема для нього вплив людиноненависницьких ідеологій комунізму і нацизму відчутний і у 2015-му, бо саме вони спричинили «амнезію», якою страждала вся Центральна Європа ще півстоліття після закінчення Другої світової війни (с. 121), а тому ця війна для автора ще не закінчилася. Звертаючись у своєму щоденнику з фронту до М. Бачинської, автор стверджує: «Будь-яка війна рано чи пізно закінчується. […] Здавалося, Маріє, що тоді, в 1945 році, війна закінчилася. Але це міф. Та війна триває досі і прямо тут. […] Сьогодні я воюю на тій самій війні, яка начебто закінчилася з падінням двох атомних бомб на Японію» (с. 121). І саме тут маємо дуже важливий авторський натяк (адже він, автор, є носієм цієї картини світу), який вказує повною мірою на присутність у пам’яттєвому дискурсі «масок пам’яті», що, фактично, конструювалися унаслідок спровокованих зовнішніми чинниками (анексією Криму у березні 2014 р. і агресією РФ на Сході України від 2014 р.). А що автор використовує й «живу» пам’ять і пам’ять про пережите ним – перебування на сучасному фронті російсько-української війни (с. 117-118, 125), ситуації в зоні АТО (с. 133, 144), недолугі Мінські домовленості (с. 125), – ці «маски» мають захисну функцію у боротьбі із зовнішнім агресором (с. 144), а також свідчать про авторський пошук нових «масок пам’яті» у світі, що «стискає нас своїм інформаційним валом до розмірів інфузорії-туфельки» (с. 97).
Відтак війна й ідеологія є тими зовнішніми «світами», на тлі яких розгортається дія Дупешкового роману. Відтак процеси зовнішнього, сказати б, геополітичного порядку є фатальними для головного героя: «Те, що відбувається за тисячі кілометрів звідси, за яких кілька днів впливає й на нас. Тобі, можливо, здається, що Європа і світ великі, та це не так… І щонайгірше, з кожним днем вони стають ще меншими…» (с. 52).
А втім, внутрішній світ твору цілком присвячено не лише проблемі «міської» пам’яті, а почасти – постпам’яті, спробі руйнування вже нібито усталеного забуття про події не лише 1930-1940-х років, а й про часи після 1991-го. Адже, як висновує автор, «коли стаються якість надзвичайні події, то кожен пам’ятає не тільки те, що сталось, а й те, як саме дізнався про це і що робив у той час» (с. 97). Це спостереження він адресує передусім собі, а вже потім своєму героєві – П. Бачинському, адже, як мешканці місця пам’яті (Чернівців) вони вже живуть в історії, але нею ще не займаються. Перше свідчення цього вбачаю в характеристиці, що її дає собі головний герой, риторично запитуючи: «Які тоді були перспективи у мене, хлопця з української гімназії, поляка за національністю, чиї батьки крім польської та української – цими мовами розмовляли вдома – змушували вчити насамперед німецьку, а не румунську» (с. 8). І справа тут, вочевидь, не лише у позірному мультикультуралізмі, т. зв. «буковинській згоді», що, мовляв, сформувала знану «буковинську толерантність» яко притчу во язицех, а у тому, що «в тогочасних Чернівцях слова переходили з мови в мови, з діалекту в діалект дуже легко» (с. 14). Бо ж тут, за словами героїв твору – М. Бачинської, яка «чула всілякі мови […]: і чеську, і вірменську, і турецьку, й італійську, і, звичайно, французьку…» (с. 104), або П. Бачинського «…де кельнерки знал більше мов, ніж теперішні професори» (с. 138). Як тут не згадати Р. Ауслендер, котра поетизуючи про довоєнні Чернівці, писала: «Мирне небо на пагорбах/ оторочене буковими лісами/ […] Чотири мови/ уживаються вкупі/ голублять повітря […]» (переклад П. Рихла) [2, с. 263], або ж знову ж таки її виснування про функціонування мови у Чернцівцях: «Вона мала своє особливе обличчя, свій власний колорит. Під поверхнею мовленого лежало глибоке, широко розгалужене коріння різноманітних культур, які багатократно взаємопроникали одна в одну й давали словесному листю, відчуттю звуку й образу соки й силу» [2, с. 335]. Щоправда, описане у романі М. Дупешка, уміння «чути», вочевидь, не завжди означало «розмовляти» і/або «розуміти».
Саме тут маємо приклад того, як мова виступає ідентифікаційним чинником пам’яттєвого дискурсу [6, с. 186], позаяк, по-перше, мова дає можливість «відчути, як навіть віддалене минуле все ще присутнє в сьогоденні» (вислів В. фон Гумбольта) і, по-друге, «постійному розриву часу мова надає неперервності простору» (вислів М. Фуко) [6, с. 188].
Натомість доказом того, що пам’ять є не лише проекцією мови, а роль мови у процесі реконструкції минулої реальності залежить зокрема від збігу мовної та культурної складових ідентичності і/або історичного періоду розвитку нації [Киридон, с. 195], є авторові роздуми про «мовний» сегмент у сучасній війні Росії проти України: «Чому українці ніколи не напали б на росіян? Бо ми їх розуміємо. Ми знаємо їхню мову, А вони нашу – ні. І тут річ не тільки в мові. Бо порозумітися можна і без знання мови, але потрібно хотіти зрозуміти. […] Уміння розуміти когось крім себе, а не праця чи мовний апарат робить людину людиною» (с. 117-118). Адже, як розмірковувала в 1941 р. у своєму щоденнику героїня твору М. Бачинська, «іноді мені здається, що десь поряд стоїть вавилонська вежа і люди стали глухонімими вавилонянами, не здатними почути інших. А коли люди не здатні чути, вони хапаються за зброю» (с. 104).
Суттєвою для автора є й категорія постпам’яті місця, котре вже нині втрачене. Головний герой твору у розмові з автором роману не тішить себе ідеалізацією «буковинської толерантності» як вияву багатонаціонального міста: «Те, що люди різних національностей жили у тих Чернівцях майже без конфліктів, зовсім не означає, що це була якась суцільна мішанка. Зовсім, ні. Румуни горнулися до румунів, євреї – до євреїв, українці – до українців, а німці – до німців» (с. 50-51).
Саме тому таке міжетнічне співіснування і/чи міжетнічне протистояння знаходило своє відображення в існуванні т. зв. паралельних світів – коли представники різних народів мешкали на сусідніх вулицях чи в окремих дільницях у межах одного населеного пункту, але в щоденному житті не контактували між собою. Незважаючи на факт проживання разом, ці «паралельні світи» жили окремішньо, загострюючи опозицію «наше» – «ненаше» місто, адже національні чи загальнодержавні дати святкувалися нарізно (Натомість, так не було у родині героїв рецензованого роману: «Так уже в нашій сім’ї прийнято, що ми святкуємо обидва Різдва: і католицьке, і православне. […] ми співали і польські колядки, й українські, й німецькі» (с. 87). Цьому сприяли й багатовікові традиції, і позиції церков чи релігійних спільнот, і різні календарно-обрядові відмінності. Далося взнаки й те, що утворення спільних християнсько-єврейських чи будь-яких інших економічних, політичних і культурних товариств було надзвичайною рідкістю. Якщо ж таке й траплялося, то дуже швидко ці організації ставали лише моноетнічними. Такі ситуації можна було змодифікувати як явища «потрійного Львова» (був Львів український, Львів польський, Львів єврейський) або «квартетних Чернівців» (були Чернівці українські, Чернівці румунські, Чернівці єврейські, Чернівці німецькі), «подвійних чи потрійних», а часами і «квартетних» Станиславова, Дрогобича, Тернополя, Ярослава, Яворова та ін.
Про явище «етнічної геттоїзації» (поняття Ярослава Грицака) головний герой мовить далі: «…ці національні групи не лише святкували свої свята, співали свої пісні, говорили своєю мовою, вони й родичалися передусім між своїми», проте «…такі родини, як моя, де батько – поляк, а мати – півнімкеня-півукраїнка, траплялися не дуже часто. Хоча найлегше знаходили мову з іншими саме українці. […] А найрідше одружувалися не зі своїми саме євреї, бо мали іншу віру. І що більш віруючою була така сім’я, то менше було шансів у дітей побратися з людиною іншої національності» (с. 51). Такі ситуації, що їх час від часу використовують сучасні письменники (згадаймо, хоча б героїв з «Торговиці» Р. Іваничука), можна пояснити наступним чином. По-перше, історична ретроспектива як компонент і засіб збереження етнічної пам’яті сприяла збереженню власної (етнічної) ритміки урочистостей. По-друге, належність до кількох культур завжди була притаманна строкатим у етнічному й конфесійному відношенні регіонам довоєнної (до вибуху Другої світової війни) Європи. Їх дієвими репрезентантами яких були різні, однак «сусідські», етнічні спільноти. Тож їхні актори, власне, вимагали від членів «своїх» етнічних груп однозначності щодо «подвійної» ідентифікації, а щодо тих, які не могли і/або не хотіли виконати цієї вимоги, використовували інструментарій внутрігрупової ізоляції. Для батьків, які могли бути такими, «подвійними» чи, навіть «потрійними» ідентифікаторами, було очевидним, що вже їхні діти мусять однозначно визначитися з таким вибором (героїня твору М. Бачинська, зауважує: «Дора гебрейка, але це не має значення. Я впевнена, що вона прийме наші традиції так само, як і ми приймемо традиції її родини» (с. 87). Адже таке «нове» покоління в якийсь час починало шукати недвозначної відповіді на питання про свою національність та ідентичність. Найважче було обирати тим, у родинах яких паралельно культивувалися дві національні традиції: змішувалися тут два світи, дві культури, часом дві мови.
Така ситуація й описується М. Дупешком. Відтак головним «подразником» більш менш мирного співжиття різноетнічних містян Чернівців (в якому «торгувати вчилися ледь не з пелюшок, а основи маркетингу без усіляких дипломів знали навіть продавці перегною» (с. 92), автор вважає зміни політичних режимів і держав, адже «від постійних жонглювань владами, розпорошувалися по світах його (міста. – І. М.) люди, родини й цілі національні громади» (с. 59). Своєрідним маркером цього була зміна «кольору прапора, що майорів над ратушею» (с. 59). Тому й пропонувалося, щоби «на вежі не було жодного прапора», а був «спокій, таке собі магдебурзьке право ХХ століття» (с. 59).
Натомість символічним, зате надто вже реальним об’єднавчим фактором чернівецьких містян, була взаємодія національних кухонь. Її, вустами головного героя, автор описав як спогад, коли «… пахло мацою (тут і далі у цій цитаті – мої спостереження – єврейська кухня. – І. М.), мамалигою (молдавська/румунська кухня), червоним борщем (українська кухня), біґосом (польська кухня) та баварськими сосисками (німецька кухня). Й здавалося, що так буде завжди, що ніщо не здатне порушити гармонію цього міста […], що все законсервується…» (с. 29). Бо ж за допомогою смаків і запахів різних кулінарних потрав можна зрозуміти й певні межі міських дільниць, а у ширшому сенсі – границі культурні [16, s. 255]. Особливості приготування і споживання їжі, виступають певною мірою репрезентантами тих національних спільнот, котрі ще мешкали пліч-о-пліч у Чернівцях напередодні Другої світової війни (та й, зрештою, ще задовго до неї). А тому така усталеність, сказати б, «смакового» задоволення гарантувала, нехай і позірно, діалогову культуру взаємодію «іншостей» (поряд з одягом, музикою, анекдотами тощо). І саме вона вибудовується в тексті М. Дупешка, а оповіді П. Бачинського, як процес взаємозалежності «пам’яті мозку» і «пам’яті тіла».
Саме запахи є, як побачимо з роману, одними з тих маркерів «тіла», що закорінені в просторі пам’яті Чернівців. Бо ж, «місто мало зовсім інший запах», а тому «його вже неможливо відчути зараз» (с. 11). Цю варіативність тілесності головний герой розуміє як прояв внутрішньої природи тогочасного, західного, міста: «…вулиці були значно більш залюднені, на кожній площі був ринок з усілякими свійськими тваринами, цибулями та часниками, рибою та ковбасами. А ще люди з сіл, які пахнули сіном і гноєм, землею і травою. А ще натуральний одяг з овечого хутра, коров’ячої чи свинячої шкіри» (с. 11). Відтак, якщо у «класичному» варіанті функціонування дихотомії «свій» – «чужий» найвагомішу роль відігравали конфесійна (релігійна) і/або етнічна належності, то, тут саме запахи були ключовими для виразної конфронтації міста і села. «Міщани пахнули вогкістю своїх помешкань, чиновники – папером, милом і цифрами з рахункових книг» (с. 11). До цього додавалася й повільна, але відчутна модернізація у сполученні між містом і селом, хоча «не кожен тоді міг собі дозволити користуватися шампунями» (с. 11). Тож запахи містян і селян, які горнулися час від часу до міста, шукаючи передусім клієнтів для своїх товарів і послуг, фактично, визначали «тональність», характер сприйняття «своїх», які взаємодіяли зі «чужими». Єдиним місцем, де запах не змінився досі, автор називає берег річки Прут, що «… досі пахне камінням, мохом, хвоєю, рибою і трошки багнюкою…» (с. 11). Тож, як бачимо, тожсамості міста визначали й запахи, наявність і/або відсутність котрих додатково свідчила про особливості геопоетики «втрачених місць».
А що Й. Рот зауважував, що «міста переживають народи, що їм завдячують своїм існуванням, і мови, що ними розмовляли їхні будівничі», а «народження, життя та смерть міста залежить од багатьох законів, які неможливо систематизувати й які не коряться правилам» [9, с. 228], цікавим є показ автором діалектики окупаційних режимів – совєтського і нацистського.
Зокрема саме за першої такої окупації, «для самих мешканців життя в місті припинилося», і «саме тоді померло гарне європейське місто Чернівці» (с. 39), бо 1940-й «став для Чернівців роком погибелі», бо ж тоді місто перетворили у «забігайлівку для красноармєйца» (с. 53). В таких умовах містяни виявилися безпорадними перед хамством, брехнею, насильством непроханих «визволителів». Зосібна героїня роману М. Бачинська так записала у своєму щоденнику 29 серпня 1940 р.: «Найгірше, що ми не можемо вигнати їх звідси. Їх зовсім не мучить сумління, що вони прийшли до нашої оселі й нищать її» (с. 56). Таким робом автор показує символічне змагання за контроль над «домашнім вогнищем» кожного з тогочасних чернівецьких містян, адже боротьба з ним, як територією приватності і однією зі сфер сучасної культури, означала й отримання контролю над своєрідним соціальним й етнічним простором. Зі свого боку, містяни мусили визначатися в координатах громадянського й морального вибору: чи й надалі залишатися в оточенні «своїх», або, за якийсь час, опинитися серед «чужих». Бо, як згадував П. Бачинський, «куди було тікати нам, нашій польсько-українсько-німецькій родині? Республіки Польщі не існувало, України теж, Німеччина перетворилася на Третій Райх. А місцевим українцям, заради яких начебто й забрано Північну Буковину?» (с. 39).
Натомість за нацистської окупації, до міста повернулися румуни, «вже не ті […] яких пам’ятало місто» (с.100), котрі «уже не визнавали ніякої іншої культури, окрім румунської, і лише німецьку терпіли, зціпивши зуби» (с. 107), а тому «одразу показали своє нове звіряче лице» (с. 100), вдаючись до насильства і масового терору від якого постраждали не скільки якість архітектурні пам’ятки, а саме уже «мертве місто» з «висмоктаною душею» (с. 105), – без його єврейства. Як доказ цього, автор вкладає в уста свого протагоніста риторичне запитання: «Бо чи ж зберегло це місто душу, коли одні його мешканці дозволили окупантам чинити так з їхніми сусідами. […] Чому в цьому “толерантному” місті кожен наступного дня після приходу румунів не став євреєм, як у Копенгаґені?» (с. 105).
Йдеться, очевидно, тут про очевидців Голокосту, тих «страхітливо нормальних людей», їхню поведінку на груповому рівні в конкретній ситуації. Визнаючи, що «всяке зло на планеті твориться за мовчазної згоди так званої нейтральної частини» (с. 105), автор не звинувачує виключно українців у такій реакції на злочин, однак констатує пасивність і байдужість ще нещодавніх «сусідів» щодо порятунку ближніх: «в той час не могли постійно думати про вбивства євреїв чи про абсурдність нацистської ідеології. Нацисти десь там собі були так само, як зараз десь там є наркоторговці, педофіли чи покинуті собаки. Зло собі десь там існує, але в нас удома тепло, гарячий чай і по телевізору показують концерт. А нацисти з євреями най мастять собі голови: ми в ці брудні справи не ліземо. Ми, чесні, добропорядні громадяни» (с. 107). Цей сюжет є, на мій погляд, дуже важливим, адже увиразнює той тип «звичайних людей», що його описав Ц. Тодоров, коли «поруч із творцями зла перебувають пригноблені народи» [11, с. 194], які, зазвичай, можуть бути занадто поблажливими перед безчинствами, що відбувалися на їхніх очах. Тож автор застерігає очевидців злочину від їх пасивності, що робить зло банальним: «Такі потвори не можуть наїстися: спершу вони знищать нас, євреїв, потім перейдуть до слов’ян, потім до тих, хто пише лівою рукою, хто вірить в Ісуса Христа, хто танцює вальс, хто має правильну будову тіла, хто носить червоне…» (с. 108).
Якщо сучасні інтерпретації подій минулого є почасти свідченням «війни пам’ятей», показовою, на мій погляд, є згадка у романі участі окремих німецьких офіцерів на боці УПА (с. 122-124). Як зауважує А. Киридон, пам’ять про події минулого, зазвичай, альтернативна, а тому спогади про найважливіші історичні події є своєрідними колажами [6, с. 144, 146]. Відтак сюжет з німцем Ріхардом, дід котрого є українцем, який на запитання «А хто ти?», відповідає: «Я не знаю, хто я. Я буковинець. Я чернівчанин […] “Ich bin ein Czernowitzer”» (с. 123), свідчить, по-перше, про формування новітньої культури відповідальної та діалогічної міжсусідської пам’яті і, по-друге, про відтворення спільної чернівецької пам’яті, осердям якої є наднаціональна ідентичність.
В романі М. Дупешка уважний читач знайде цікаві, а інколи банальні, спостереження героїв твору, як-от: «кров не має жодного значення» (с. 24), «з собою нічого не забереш» (с. 32), «кохання нагадувало засушену для гербарію квітку» (с. 33), «люди не зупиняються у своїх бажаннях» (с. 44), «ми мало кому розкриваємо подробиці своїх почуттів» (с. 47), «свою історію мали не тільки люди, а й вірші» (с. 48), «нейтральна сторона не вберігає від відповідальності» (с. 123), «чи відповідають діти за гріхи своїх батьків?» (с. 142) тощо. Певною мірою ці конструкти, які промовляє у більшості випадків головний герой твору П. Бачинський свідчать про використанням автором аксіологічних аспектів старіння як незворотного фізичного процесу, зокрема старості окремої людини.
Є у тексті й згадки окремі візуалізовані у просторі маркери міської пам’яті Чернівців: символічного протагоніста твору – гору Цецино (с. 10-11), вулиці Гагаріна, Золочівську і Бережанську, героїв Сталінграда (с. 21, 40, 61), міську дільницю Клокучку (с. 40), ратушу і легендарний «будинок-корабель» (с. 49). Геть окремішніми у романі є зовнішні маркери/інституції – Берлінська стіна і Верховна рада України (с. 65-66). Окремо «виписані» у контекст твору окремі постаті та їх твори: З. Меербаум-Айнзінґер, І. Вільде, О. Довженко, М. Хвильовий, В. Стефаник, Т. Шевченко, А. Міцкевич, Ф. Кафка, Ґ. Грасс, П. Целан (с. 48, 60, 72, 83-84, 113, 158). Подекуди проглядається й інтертекстуальність, зокрема натяки на твори Р. Ауслендер чи О. Бальзака (с. 14, 27).
Доповнюють твір, хоча й по-різному, два сюжети. Перший, «Посмодерна пауза» (с. 60-71) і другий, такий собі інтелектуальний путівник туриста, який вибирається поза Чернівці, а отже, поза «своє» місце пам’яті (с. 127-128). Їх можна розглядати як певну авторську провокацію, оскільки залюблений в історію рідного краю читач знайде тут зо дві чи зо три фактологічні помилки.
Дуже важливо, що роман М. Дупешка не є багатошаровим художнім текстом, створеним за якимись вже дотепер усталеними літературними канонами. Він має досить своєрідну (хоча й знану письменникам) архітектоніку і свідчить про манеру письма автора, що не претендує на винятковість чи повноту викладу. Поза цим, «Історія, варта цілого яблуневого саду», очевидно, й була задумана як певною мірою вибірковий і фрагментарний текст про Чернівці та пам’ять міста, якого вже не існує. Тому цей роман призначений, передусім, для приватного читання. Власне це приватне письмо, яке урізноманітнює окремі академічні знання з історією конкретної людини, котра хотіла б бути почутою не лише на вершині цецинської гори, робить новий роман про Чернівці, чернівчан і не тільки, важливим путівником в культурній топографії пам’яті. Саме тому не варто нехтувати закликом автора, який стверджує: «Літери, слова, герої повинні мати своє місце. Навіть коли йдеться про ошалілий час, у якому свого місця на планеті позбулися десятки мільйонів людей» (с. 48).
Гадаю, що саме такий «олітературений» підхід до феномена міста як місця пам’яті, конструюватиме його (міста) сучасну культурну традицію, а відтак викристалізує колективну мозаїку гетеротопій пам’яті не лише мешканців сучасних Чернівців, а й цілої України.

1. Андрухович Ю. Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики / Юрій Андрухович. – К.: Meriadian-Czernowitz, Майстер книг, 2011. – 480 с.
2. Ауслендер Р. Час фенікса. Вірші та проза; пер. з нім. П. Рихла / Роза Ауслендер. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2011. – 352 с.
3. Брюбейкер Р. Переобрамлений націоналізм. Статус нації та національне питання у новій Європі; пер. з анг. О. Рябов / Роджерз Брюбейкер. – Львів: Кальварія, 2006. – 280 с.
4. Дроздовський Ґ. Тоді в Чернівцях і довкола. Спогади старого австрійця; пер. з нім. П. Рихла / Ґеорґ Дроздовський. – Чернівці: Молодий буковинець, 2001. – 256 с.
5. Дупешко М. Історія, варта цілого яблуневого саду. Роман / Максим Дупешко. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2017. – 160 с.
6. Киридон А. Гетеротопії пам’яті: Теоретико-методологічні проблеми студій пам’яті / Алла Киридон. – К.: Ніка-Центр, 2016. – 320 с.
7. Поліщук Я. Реактивність літератури / Ярослав Поліщук. – К.: Академвидав, 2016. – 192 с.
8. Рихло П. Літературне місто Чернівці / Петро Рихло, Олег Любківський. – Чернівці: Друк-Арт, 2010. – 256 с.
9. Рот Й. Вибране; пер. з нім. М. Ільтичної за ред. І. Андрущенка / Йозеф Рот. – К.: Український письменник, 2011. – 305 с.
10. Саїд Е. Гуманізм і демократична критика; пер. з анг. А. Чайпай / Едвард Саїд. – К.: Медуза, 2014. – 142 с.
11. Тодоров Ц. Обличчям до екстрими; пер. з фр. Я. Салига / Цвєтан Тодоров. – Львів: Літопис, 2000. – 415 с.
12. Францоз К. Е. Ukrainica. Культурознавчі нариси; пер. з нім. П. Рихла / Карл Еміль Францоз. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2010. – 288 с.
13. Шльоґель К. Український виклик. Відкриття європейської країни; пер. з нім. Н. Комарової / Карл Шльоґель. – К.: Дух і Літера, 2016. – 356 с.
14. Antropologia urbana. Homo czernoviciensis : Фотоальбом / упор., ред. С. Осачук. – Чернівці: Друк-Арт, 2008. – 192 с.
15. Magris C. O demokracji, pamięci i Europie Środkowej / Claudio Magris. – Kraków: Międzynarodowe Centrum Kultury, 2016. – 365 s.
16. Rybicka E. Geopoetyka. Przestrzeń i miejsce we współczesnych teoriach i praktykach literackich / Elżbieta Rybicka. – Kraków: Universitas, 2014. – 474 s.
17. Wójcicki K. Nostalgia i polityka. Esej o powrocie do Europy Środkowej / Kazimierz Wójcicki. – Warszawa: Czuły Barbarzyńca Press, 2015. – 124 s.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис «…це приватне письмо, яке урізноманітнює окремі академічні знання з історією конкретної людини…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Окремі будинки, вулиці, квартали старих Чернівців живуть в оточенні інших вулиць, скверів, парків, площ, названих на честь когось або чогось… Міняються епохи, пріоритети та ідеології – змінюються назви вулиць. І тільки  десь у архівних схованках зберігаються  ці минулі назви, виведені в документах обов’язково каліграфічним  почерком, упорядковані і мовчазні.

Як підкреслює Іван Монолатій, автор дослідження «Діри пам’яті», «десь понад десять тисяч років тому людство витворило одну з найстаріших складних структур – місто. Цей своєрідний продукт людського духу має свій простір, характер, стиль і ще багато іншого. Наприклад видимі образи». Деякі події, сюжети ми можемо  не тільки уявити, іноді навіть відтворити. Я пам’ятаю, як на нашій вулиці знімали фільм «Гадюка» режисера Віктора  Івченка  і наш будинок потрапив на плівку.

Двоповерхова кам’яниця – №4 по вулиці Кароля Мікулі / вул. Карла Лібкнехта – Strada Luca Arbore  – Strada Ceasornicarilor– Uhrmachergasse (Годинникарів)/ стоїть в історичному ареалі історико-культурної заповідної території м. Чернівців на розі  Judengasse /вул. Шолом Алейхема/  і Uhrmachergasse /вул Кароля Мікулі/.

Ставлю велику літеру в слові Будинок  бо він, практично, як жива істота жив, змінювався, старів разом із  своїми мешканцями, які теж жили, раділи, сумували. Свого часу кудись неспішно йшли або поспішали цими вулицями, вітаючись при зустрічах, Лео, Мозес, Макс, Якоб, Леонід, Леон, Джетті, Анна, Лейба, Пінкас, Карл, Аба… Імена мешканців  і власників будинку 1908-го року зберігаються в адресній книзі «Адреси Чернівців, у тому числі пригородів» за 1909 рік у бібліотеці Віденського університету.
«Міські споруди часто мають не тільки архітектурну цінність… будучи свідками тих чи інших подій…, стають тією ланкою, що поєднує минуле і сьогодення», –  нагадує Іван Монолатій.
У нашому Будинку жили люди різних професій.

Скажімо, Леон Лауер (Leon Lauer), записаний в адресній книзі Uhrmachergasse, 4 за 1913 рік, працював в університецькій бібліотеці. Хоча в адресній книзі за 1927 та 1936 рік, коли вулиця називалася ім’ям молдавського боярина Луки Арборе (Luca Arbore), він уже Лейб Лауер (Leib Lauer), бібліотекар. Клерк Адольф Розенман (Adolf  Rosenmann) проживав у будинку від 1927 до 1936 року.  Свого часу пан Адольф вчився  у православній середній  школі у Чернівцях.  У річному звіті  за 1909-1910 рік  на стор. 96  знаходимо учня Адольфа Розенмана  – VI Б клас.  У класі навчалося тоді 32 учні. Майже, як у нинішніх школах.

Документи з сайту – Бібліотека університету Жешув (Biblioteka Uniwersytetu Rzeszowskiego –http://www.pbc.rzeszow.pl/dlibra/plain-content?id=6139).

Повз вулицю Годинникарів свого часу ходили трамваї. У газеті «Bukowiner Nachrichten» від 14 вересня 1897року описано такий випадок :
«Учора чоловік, який ніс два глечики з водою біля Uhrmachergasse, потрапив під трамвай. Міський радник Пікер надав важко пораненому першу допомогу і розпорядився віправити його до крайової лікарні». Інформація про це є  на стор.55 у монографії С.А. Тархова «Історія міськелектротранспорту Чернівців» 1997 року.

Будівництво трамвайної лінії у Чернівцях, до слова, тривало 865 днів, тобто майже 2,5 року. Трамвай же почав ходити 1897-го. Скажімо, в австрійському Лінці трамвайну лінію такої протяжностія збудували за 100 днів. У тодішніх газетах жартували, що Чернівці за повільністю виконання своїх задумів і бюрократизмом посідають перше місце в усій монархії. Іноді здається, що ця риса  є визначальною у Чернівцях і досі…

1929. Старт мотоциклетних змагань у Чернівцях на вулиці Шолом-Алейхема
/Evreiască/. Ліворуч – будинок-корабель. Світлина з альбому Edward Tur’s Gallery /Piccasa/. Old Czernowitz Photos. Hauptstrasse – Старі фото Чернівців. На цій світлині зліва видно дах і прикрашений балкон будинку №4.

Зображення газети з Інтернет-порталу Австрійської національної бібліотеки.

Перші періодичні видання – «Bukowiner Kalender», «Bukowiner Zeitung», «Bunte Blätter», «Bukowinа» – німецькомовні,  і розвиваються «за Австрії» (1812-1918 р.р.).  Співробітник редакції однієї з газет – «Czernowitzer Pressе» –  Мендель Капралік у 1909 році мешкав у сусідньому з нашим будинку №2 на вулиці Годинникарів, на розі з Головною.

Зображення газети з інтернет-порталу Австрійської національної бібліотеки – Österreichische Nationalbibliothek.

А от сама редакція «Czernowitzer Pressе»  певний період часу у (1894-1901 р.р) розташовувалася у будинку Uhrmachergasse, 4.
В адресній книзі 1898 є прізвище Карл Тюрк – бухгалтер. Це прізвище зустрічається у 1 томі Історії Імператорського піхотного полку №. 41.

А у книгах 1927 та 1936 років  зустрічаємо прізвище Лейб Гохштадт, брокер. На сайт єврейської громади (http://humora.tripod.com/id31.html)  24 листопада 2006 року звернувся Девід Блокер: «Я знайшов на вашому веб-сайті поховань  ім’я Chaim Hochstatt. Мій дід Josef  Hochstadt (іноді Hochstaedt) був з Чернівців, він народився 1890 року. Його батьком був Leib Hochstadt, бухгалтер, а його мати – Rachel  Turtel. У діда були дві сестри, Джанет і Роза, одна загинула під час холокосту, інша вижила. Вона жила в Україні в 60-х роках минулого століття, я нічого більше про неї не знаю… Може хтось знає щось про сім’ю Hochstadt або про сім’ю Turtel…»
Можна відповісти пану Девіду, що його прадідусь жив у період від 1927 до 1934 у будинку №4 на вулиці Luca Arbore / Uhrmachergasse/.
У радянський період, коли я вже мешкала в Будинку, наша вулиця носила назву Карла Лібкнехта. Пам’ятаю, як тьотя Ханна виставляла у своєму вікні на першому поверсі афіші свого сина – музиканта Яна Табачника. Пригадую дуже лагідну кравчиню тьотю Гєню, яка єдина врятувалася з нацистьського концтабору, сама виховувала сина Маріка і двох племінниць. Вся її родина загинула. Але ця жінка мала таку багату душу, витримку і таку доброзичливість, що ніколи не скаржилася, а, навпаки, завжди цікавилася, як наші справи, пригощала смачними кренделями та тістечками. Якщо ми занадто галасували у дворі й хтось із сусідів робив нам зауваження, тьотя Гєня завжди нас захищала…

Будинок стоїть. І сподіваюся, переживе прагнення деяких сучасних бізнесменів перетворити ошатний і гостинний дім у власну непомірну площину нагромадження тренажерів із громіздкою та шумною витяжкою, що руйнує і наш будинок, і сусідній №2, і їхню вишукану ауру минулого і сьогодення…

Це тільки частина розвідок про людей, що мешкали жили в будинку… Історичні епохи складаються з людських доль.
Далі буде…

Тетяна СПОРИНІНА, «Версії», фото автора й архівні

Дякую за допомогу у вивченні архівів, за поради і прихильність Галині Леонтій (Halyna Leontiy), соціологу університету Tübingen, Німеччина, Степану Карачку, архівісту, краєзнавцю, Миколі Кушніру, директору Чернівецького музею історії та культури євреїв Буковини, Крістіану Геррманну (Christian Herrmann), Stabsstelle Kommunikation у IJAB – Fachstelle für Internationale Jugendarbeit, Німеччина, Едварду Туркевичу, програмісту, блогеру, В’ячеславу Лєбєдєву, завідувач фотолабораторією Чернівецького обласного краєзнавчого музею, Ользі Серебріян, відділ краєзнавства Обласної наукової бібліотеки ім. М.Івасюка, Людмилі Айгаре, перекладачу, фотохудожнику, Лідії Гуцкало, архівісту Чернівецького обласного архіву, Михайлу Котляру, краєзнавцю, географу…

А також дуже вдячна авторам книг, часописів: Марія Никирса “Чернівці. Документальні нариси з історії вулиць і площ”, Олександр Масан, Ігор Чеховський “Чернівці:1408 – 1998”, Василь Білек, Орест Криворучко, Олександр Масан, Ігор Чеховський “Вітання з Чернівців”, Культурологічний часопис “Ї”, № 56/2009, “Чернівці. CZERNOWITZ”, Світлана Біленкова «Архітектура Чернівців ХІХ – поч. ХХ ст.», Укладачі: Олександр Добржанський, Микола Кушнір, Марія Никирса “Єврейське населення та розвиток єврейського національного руху на Буковині”, Іван Монолатій «Разом, але майже окремо: Взаємодія етнополітичних акторів на західноукраїнських землях у 1867-1914 рр.», «Діри пам’яті. Як пам’ятаючи, місто забуває», Ігор Буркут (публікації у часописах), Ігор Мельник, Леся Щербанюк, Олег Любківський “CZERNOWITZ: історичні вулиці, будинки та видатні особистості”, фотоальбом “Anthropologia urbana. Homo czernoviciensis”, редакція та упорядкування Сергія Осачука,  EDGAR HAUSTER, блог, Юрій Ходорковський «Вічність. Час. Традиція», Василь Селезінка «Місто моєї любові»,…

Запис UHRMACHERGASSE, 4: Будинок живий мешканцями… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Іван Монолатій – почесний громадянин міста Коломиї, академік Академії наук вищої школи України, доктор політичних наук,професор, член Національної спілки краєзнавців України, Наукового товариства імені Шевченка, професор Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, редактор фахового видання з політичних наук «Думка» («Прикарпатський вісник НТШ»).

У книгарні зібралися історики, колеги, студенти, друзі Івана Монолатія.
Переповідати книгу думаю не варто, краще її почитати.
«Будь-яка пам’ять – це свідчення забуття».
Вдумливо, з настроєм читати, перечитувати і щоб «діри пам’яті» не збільшувалися, а хоча б їх зупинити…

З відгуків на ФБ

– Горджуся за Івана Сергійовича теперішього і за того, що тут в Коломиї видавав у гімназійні роки часопис “Наша слава”. А таки пророчою була назва. Адже Іван Монолатій таки дійсно Наша Слава (і Коломиї, і Музею історії міста Коломиї, де починав свій шлях в кожну краєзнавчу “дірку” і в науку, і у світ широкий). Думаю, що після прочинання цієї книжки і чиновники і містяни почнуть латати ті дірки…
Михайло Арсак, директор музею історії міста Коломиї

– “(…) наше місто в більшості відомих історичних сюжетів не було сповнене духом політкультурності, ідеями співжиття і взаємоповаги представників різних культур у багатомовному місті, які б бодай у майбутньому переконливо довели, що народи-сусіди можуть досягти величезних здобутків у дусі спільної культури, що розрізнені національні і релігійні громади можуть мирно дійти до спільної ідеї ідеального міста”

(Іван Монолатій. Діри пам”яті. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2017. – 160 с.).

Не знаю, як Іваночко зважився видати цю книжечку історико-культурологічних есеїв. Тому, що Іван Монолатій не є модним автором, але є мислячим автором. Ліберальна Галичина зациклилася на Грицакові, при всій нелюбови до нього. В українському Івано-Франківську сьогодні є Монолатій (при всій нелюбови до нього).
Книжка, з якою можна сперечатися. Але – книжка, яка, нарешті. ставить проблему Івано-Франківська-Станиславова в історико-естетичну, а не політиканську площину…
Євген Баран, літературний критик, літературознавець, есеїст

Книгу «Діри пам’яті. Як пам’ятаючи, місто забуває» Івана Монолатія , дійсно, хочеться читати, перечитувати, знову до неї вертатися, хочеться проводити паралелі з іншим поліконфесійними містами. І такими, як Чернівці…

ПРО СПОМИНІВ ВАРТІСТЬ

«Чи не замислювалися ми коли-небудь, що буде колись записано до щоденника, літописника, мемуарника?.. І навіщо взагалі об’єктизувати суб’єктивне? А може наші записи пережитого стануть колись надбанням місцевих та регіональних скарбниць народної пам’яті? І лише тоді їх буде визнано джерелами перевірених справжніх, достеменних і реальних фактів. Адже історію можна спробувати відтворити на прикладі конкретної людини, того, що вона робила, думала, що її штовхало до дій, чому вона об’єднувалася в якісь групи, тобто на підставі її спогадів, мемуарів…»
Іван Монолатій, «Діри пам’яті»

Більш детально про презентацію книги в Івано-Франківську  за посиланням – ІВАН МОНОЛАТІЙ ПРЕЗЕНТУВАВ КНИГУ «ДІРИ ПАМ’ЯТІ. ЯК ПАМ’ЯТАЮЧИ, МІСТО ЗАБУВАЄ»

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS.
Чернівці – Івано-Франківськ

Запис Презентація книги Івана Монолатія «Діри пам’яті. Як пам’ятаючи, місто забуває» спершу з'явиться на Медіа-Версії.