«Ми, трудовий та учнівський колективи та батьки учнів КЗ «Хотинська  спеціальна загальноосвітня школа-інтернат №2» звертаємося до громадськості краю та всіх небайдужих із проханням захистити наш навчальний заклад від загрози закриття.

Така перспектива вже неодноразово обговорювалася на сесіях Чернівецької облради, у підпорядкуванні якої перебуває наша школа. Сповнений благих намірів запровадити інклюзивне навчання, Департамент освіти та науки Чернівецької облдержадміністрації планує повернути наших учнів до звичайних шкіл і до їхніх, у переважній більшості, вельми неблагополучних родин. Але в нас, практикуючих педагогів, бажання негайно інтегрувати в суспільство нерідко соціально-педагогічно занедбаних, складних і не завжди здорових дітейспричиняє більше запитань, аніж схвалення.

Високі педагогічні імперії та абстрактне теоретизування, звісно, мають право на життя, доки їхнє втілення не починає негативно впливати на долі конкретних дітей. Для багатьох вихованців навіть така далека від ідеальних побутових умов школа, як наша, стала теплим домом і в буквальному сенсі порятунком. Саме тут діти гарантовано отримують чотириразове харчування, теплий одяг та чисту спальну білизну, належний педагогічний та психологічний супровід і, зрештою,– емоційний комфорт для сталого особистісного розвитку. Чи матимуть діти бодай таке мінімальне побутове забезпечення та увагу у своїх родинах, – ще велике питання.

Ми переконані у тому, що школу,в тому форматі, у якому вона працює зараз, необхідно зберегти. Це потрібне не тільки педагогам, які упродовж десятків років вкладали в дітей своє серце і чесну працю, а, першочергово, нашим учням та їхнім батькам.

Однак, вочевидь, є чимало високопосадовців, які міркують інакше й не полишають спроб закрити навчальний заклад, прикриваючи свої дії неприйнятними для наших реалій ідеями інклюзії.

Останні місяці школу лихоманило від перевірок та візитів журналістів. Так, наприкінці листопада поточного року інтернат відвідали представники моніторингової групи регіонального представника Уповноваженого ВРУ з прав людини. Висновки комісії були озвучені в сюжетах на обласних телеканалах, телеканалі «1+1» та продубльовані у багатьох повідомленнях різних інтернет-ресурсів. Чимало закидів стосувалося побутових порушень, більшість із яких були одразу усунені.  Проте з висновками щодо жорстокого нелюдського поводження з учнями, яке принижує їхню гідність та право на  свободу  пересування, особисту безпеку тощо, ми не згідні категорично.

Запитання, чому в нашій школі створені не найкращі побутові умови для дітей, треба ставити не педагогам, які чесно виконують свій професійний обов’язок у заданих обставинах, а радше Департаменту освіти і науки Чернівецької облдержадміністрації, на балансі якого перебуває наша школа-інтернат.

Після масових негативних публікацій почався систематичний психологічний пресинг, інформаційна дискредитація роботи закладу та розповсюдження у ЗМІ викривленої та вирваної з контексту інформації, включаючи навіть програму ТСН на каналі «1+1». На різних веб-сайтах  та інтернет-виданнях розміщувалися відео, статті та безглузді коментарі з негативною характеристикою працівників школи з використанням ненормативної  лексики.

Вважаємо, що все це є зазіханням на честь, гідність і ділову та професійну репутацію педагогічного колективу, і ми маємо підстави для звернення до судових інстанцій та свого юридичного захисту.

Маємо також підстави висувати претензії нашим перевіряльникам та журналістам, які силоміць виганяли педагогів з приміщень, де перебувають учні, для того,  щоби опитати їх нібито без ймовірного впливу або тиску з нашого боку. Такі дії є прямим порушенням прав неповнолітніх, однак навіть за таких умов жодної висловленої на камеру або задокументованої претензії з боку учнів ми так і не почули.

Намагання закрити школу в такий недостойний спосіб є зневагою багаторічної праці педагогів та прямим нехтуванням інтересів дітей. Нічого не можемо стверджувати напевне, але якщо внаслідок цих подій на кількох гектарах вельми привабливої площі  у туристичній зоні поблизу Хотинської фортеці з’явиться черговий комерційний заклад, стане, зрештою, зрозуміло, хто головний інспіратор закриття закладу та його кінцевий бенефіціар.

Гірко лише, що чиїсь приватні інтереси можуть бути в нашій країні вагомішими, аніж майбутнє й без того не надто пещених долею дітей».

 Далі йдуть 54 прізвища й підписи      

Запис Хто кого: Туристично-готельний комплекс на березі Дністра чи Хотинська спецшкола –інтернат? Лист до редакції від колективу Хотинської спеціальної загальноосвітньої школи-інтернату №2 спершу з'явиться на Медіа-Версії.

фото promin.cv.ua

–  Вперше я приїхав у Чернівці, здається, у січні 1996-го, і першим побачив Сергія Пантюка, – пригадує на наше прохання харків’янин. – Пантюк тоді саме жив тут, і на його запрошення приїхали ми – група письменників. Ми були молодими авторами, у нас щойно вийшли перші книги у видавництві «Смолоскип»… Було холодно, темно, лежали замети на вулицях, приміщення також були холодні… Я не згадаю зараз, де саме ми тоді виступали – але це був великий зал, і там усі сиділи в шубах. Та тоді, власне, вся Україна така була. У Харкові теж тоді літературні вечори були такими…

Після того Ви регулярно бували в Чернівцях. Які враження від змін у місті?

Безперечно, це позитивні зміни. Як на мене, стороннього спостерігача (бо звісно, я не можу бути повністю об’єктивним, бо тут не мешкаю і багато чого не знаю), місто міняється тією мірою, якою міняється вся країна – тобто, у позитивний бік.

Берете участь у різних фестивалях, які проходять у різних містах. Порівнюєте їх?

Вони різняться – і рівнем підготовки, рівнем задіяності туди капіталу, інвесторів. З іншого боку, є така проблема українських фестивалів – вони доволі одноманітні в плані лайн-апу. Всюди виступають одні і ті самі музиканти, і всі наші фестивалі – вони такі… доволі «всеїдні». Тобто робиться музичний фестиваль, і запрошуються ті, кого можна запросити.

А як організатори фестів мають підбирати учасників? Адже, окрім творчості, ті демонструють зі сцени і свої переконання. Так має/може бути, чи митці мають бути аполітичними?

Зрозуміло, що організатори не можуть виставити митцеві вимогу «не говори це, а говори це». Але з іншого боку, вони мають розуміти, що несуть відповідальність за те, що відбувається на сцені. Ну а як же ж…

Коли я організатор, я розумію: якщо зі сцени хтось закликатиме до братання з Путіним, то відповідальність не лише на тому, хто це говорив, а й на мені як на організаторі – це ж очевидно. І як людина, яка сама постійно щось організовує, я це розумію. Слід керуватися якимись принципами здорового глузду, запрошувати людей, яким довіряєш, яких знаєш…

Ви свої вірші кладете на музику, але це не є традиційні пісні. Це або рок – або щось інше, як-от Ваш проект «Лінія Маннергейма». Це абсолютно різне. Так ви орієнтуєтеся на різного глядача-слухача, це мають бути різні люди – чи одні і ті самі, але з різним настроєм?

Ну я взагалі скажу: я не орієнтуюся на глядача-слухача, я просто роблю те, що мені цікаво. Якщо це резонує з читачем-слухачем – то добре, а ні – ну… буває. Так, я бачив, що частина людей учора вийшла з залу, де ми презентували «Лінію Маннергейма», але, послухайте, це ж специфіка фестивалю. Вхід вільний. Захочу – зайду, захочу – вийду. Коли це робиться за квитки – то зазвичай не приходять люди, яким це нецікаво, і якщо людина вже прийшла, то вона лишається. Тому я до цього ставлюся по-філософськи.

Як підбираєте команду для таких проектів?

Намагаюся працювати з людьми, яким довіряю, з якими перебуваю «на одній хвилі». Бо інакше – нецікаво. Ми ж це не робимо заради заробітку.

Вас знають, люблять, читають напам’ять вірші, Вам вірять… Як воно – бути кумиром?

фото Василя Салиги

Ну, я постійно закликаю не вірити (сміється – авт.) Сумніватися. Мені здається, що кумир мав би закликати до сумнівів і до пере-перевірки інформації. Та нє, якщо ти себе починаєш відчувати якимось гуру, месією – очевидно, що тобі краще зайнятися чимось іншим… Піти в політику, наприклад. В церкву…

До речі, не збираєтеся в політику?

Нє-нє, мені добре тут, так що «туди» я не хочу.

І от питання про наболіле. От є в нас Андрухович, Прохасько – також, певною мірою, кумири… А є інші люди, які також люблять Україну, боронять її і віддають життя. І вони російськомовні.  Дуже хочеться їм усім сказати щось таке мудре, щоби їх примирити. Чи маєте Ви щось таке мудре для тих і тих?

Чогось особливо мудрого у мене нема… Мені здається, що достатньо просто бути законослухняним громадянином. У нас є Конституція України, де все прописано. У нас є державна мова. Що тут можна ще вигадувати?

А в побуті?

У Конституції також вказано – що мають забезпечуватися права людей. Там не написано, що тих, хто в побуті розмовляє російською, треба розстрілювати.

Я розумію, про що Ви говорите, і багато разів висловлювався з цього приводу, і отримував дуже багато критики… Коли ти говориш, що любити Україну можна і російською мовою – це в багатьох українців викликає ненависть, лють. І я розумію реакцію цих українців: вони в такій заяві передусім бачать спробу захистити російську мову. Не громадян України, не наших співвітчизників, не людей, з якими ми разом, які часто з тобою перебувають на якійсь одній людській позиції (вони теж за незалежну, вільну, демократичну соборну Україну), а бачать в цьому лише бажання підтримувати і розвивати російську мову. Знаєте, я слідкував за усім, що відбувається, читав усі ці реакції, яких дуже багато, які дуже страшно непримиримі і страшно радикальні, і мені здалося, що єдиний висновок, який можна зробити: учасники цієї псевдо- чи квазідискусії висловилися. Кожен сказав щось своє. Сказав один, сказав опонент, кожен сказав щось, що йому болить – а насправді, мені здається (і це страшенно симптоматично, і я намагався говорити це на відкритті фестивалю) – що ми, на превеликий жаль, не можемо зійтися цією мовою, якою б ми говорили між собою. У нас саме слово «діалог» викликає сьогодні просто алергію, за цим відразу бачиться зрада, далі бачиться спроба порозумітися з Путіним… а йдеться насправді, як на мене, про речі значно важливіші. Що ми не можемо домовитися між собою. Між тими, хто в принципі підтримує Україну, хто хоче бачити її вільною, незалежною, без сепаратистів, без п’ятої колони і так далі. Не можемо домовитися тому… не знаю я, чому ми не можемо домовитися! Це питання значно складніші. Чому так багато розумних людей, які висловилися за останній місяць з цього приводу, не почули своїх візаві, своїх опонентів – а лише намагалися показати свою травму, свою рану, свій шрам, свою вавку…

Чи не то саме зараз відбувається і з Законом про освіту?

Там, думаю, питання в самих трактуваннях термінів – «нацменшин», «корінного населення» тощо. Та що казати – Україна 26 років мовчала, 26 років боялася говорити сама про себе і боялася називати речі своїми іменами. Зараз пробує і, очевидно, це не завжди виходить. Але – ну не виходить зараз – вийде завтра. Говорити-то треба. Від того, що сказані якісь речі і когось образили – ну да, когось образили.  Хтось сприйняв це як образу. Але багато ж хто так думає, і треба проговорити це. Що робити в цій ситуації? Взяти і спалити всі книжки Андруховича? Чи навпаки, стати грудьми за Андруховича і доводити, що він правий у кожному своєму слові… Одним словом, я думаю, треба любити, як то кажуть,  «театр в собі, а не себе в театрі».

І саме такі фестивалі, очевидно, цьому сприяють…

Безперечно.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Сергій Жадан: «На превеликий жаль, ми не можемо домовитися між собою» спершу з'явиться на Медіа-Версії.