14 березня 2026-го у Міському палаці дітей та юнацтва відбулася тепла і хвилююча подія — зустріч з нагоди 81-ї річниці Театр юних чернівчан. До зали прийшли вихованці різних років, батьки, друзі театру, шанувальники сцени. Для багатьох це була не просто урочиста подія, а справжня зустріч поколінь — людей, яких у різні роки об’єднав театр.

На сцені панувала особлива атмосфера: звучали спогади, виступали юні актори, а глядачі знову переживали знайоме відчуття — коли театр народжується просто тут і зараз, між сценою та залом.

Театр з довгою історією

Театр юних чернівчан — один із найстаріших дитячих театральних колективів Буковини. Його історія розпочалася у 1945 році, коли після воєнних років у Чернівцях створили театральну студію для дітей і підлітків. За десятиліття існування через театр пройшли сотні юних акторів, багато з яких згодом пов’язали своє життя з мистецтвом, освітою або культурою.
Театр став справжньою творчою школою — місцем, де діти вчаться не лише акторській майстерності, а й співпраці, відповідальності, сміливості говорити зі сцени про важливі речі.
У 2011 році колектив отримав звання «Зразковий художній колектив», а у 2016 році — почесне звання «Народний художній колектив».
Сьогодні у театрі працює кілька вікових груп, і на сцені одночасно можуть виступати десятки дітей.

Душа театру — Інна Даніліна

Невід’ємною частиною історії театру є його керівниця і режисерка — Інна Даніліна.

Під її керівництвом театр набув виразного творчого стилю: вистави часто поєднують драматичне слово, пластику, музику, документальні тексти. Теми вистав — історична пам’ять, свобода, людська гідність, дорослішання.
Серед відомих постановок театру —
документальна вистава «GENOCIDE», створена за щоденниками свідків Голодомору;
театралізоване прочитання книги «З аудиторії — за колючі дроти», присвячене репресованим студентам Чернівецького університету;
вистава «Обрані, нарвані, юні і запеклі» за поезією Сергій Жадан;

вистава «Резонатор душі» за творами Ольги Кобилянської.
Такі постановки не лише розкривають талант юних акторів, а й допомагають молоді осмислювати складні сторінки історії.

Творчий тандем: Іван Данілін

Важливою частиною творчої команди театру є режисер і актор Іван Данілін.
Він працює у різних театральних проєктах, створює сценічне та музичне оформлення вистав, а також займається педагогічною роботою з молоддю. Його постановки відзначаються продуманою сценографією, увагою до звуку і деталей.
Разом з Інною Даніліною він формує творчу атмосферу театру — простір, де діти не просто грають ролі, а проживають їх.

Театр, що об’єднує покоління

Ювілейна зустріч 14 березня ще раз показала: театр — це не лише сцена і вистави.
Це спільнота людей, яких об’єднує пам’ять про перші ролі, хвилювання перед виходом на сцену, оплески глядачів і дружбу, що часто триває все життя.

У цей день у залі знову відчувалося те, про що часто говорять вихованці театру:
ТЮЧ — це більше, ніж гурток. Це справжня театральна родина.

І коли завершувалася святкова зустріч, у залі ще довго не розходилися люди. Хотілося поговорити, пригадати свої ролі, свої вистави, свої перші виходи на сцену. Бо для багатьох Театр юних чернівчан — це не просто гурток чи студія. Це частина життя, частина юності, частина серця.

Щира подяка керівникам і працівникам ТЮЧ за відданість мистецтву, за терпіння і любов до дітей, за вірність театральним традиціям, які передаються від покоління до покоління. Завдяки таким людям театр живе — і продовжує народжувати нові історії, нові голоси, нові мрії.

І навіть маленькі деталі цього вечора стали символічними. Колись після вистав на юних акторів чекали пиріжки з капустою — прості, домашні, як сама атмосфера театру. Цього разу їх замінили пиріжки з вишнями. Можливо, це теж знак часу: традиції залишаються, але кожне покоління додає до них свій смак.

Театр юних чернівчан живе вже понад вісім десятиліть — і, без сумніву, попереду в нього ще багато прем’єр, оплесків і нових зустрічей. Бо справжній театр народжується там, де є талант, пам’ять і любов. А цього у Театрі юних чернівчан завжди було і є вдосталь. Браво!

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Театр юних чернівчан: 81 рік творчості… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Інна Даніліна, керівник ТЮЧ Міського палацу дітей та юнацтва м. Чернівці, викладач основ акторської майстерності оголосила на своїй сторінці у ФБ: «4 лютого вже протягом 79 років наш Театр Юних Чернівчан відзначає свій День Народження!!! Цього року театральний капусник переноситься на березень, але… Саме 4 лютого ми запрошуємо всіх чернівецьких театралів на виставу ТЮЧ за поезією Сергія Жадана! В цей день народження у нас надважлива місія! Ми запрошуємо Вас прийти до нас на виставу і привітати з Днем Народження ТЮЧ підтримкою нашій дорогій випускниці Палацу, колезі Вікторії Шубкіній!  Нагалошуємо! Вхід на виставу вільний!!! Долучитися до доброї справи Ви зможете задонативши у скриньку чи по QR коду!!!Будь який внесок має велике значення!!!». 

Ще один рік свої тримаються за своїх,
Нічні вогні схожі на пташині хвости…
Що робить смерть? Роз’єднує всіх,
Ламає мову, мов залізничні мости.

І коли мова, ніби хребет, розбита вщерть,
Нею все одно пишуть, щойно минає шок…
Поети, вони, як лисиці – першими чують смерть,
Першими брешуть на місяць, який ще не зійшов.

Пишуть знаками, серед яких ми живемо.
Але знаки змінюються, як і кожен із нас.
Змінюється все… Змінюється почерк…
Змінюється письмо – в ньому все більше
Присутній минулий час…

В минулому часі згадуються імена,
В минулому часі більшість дієслів,
В минулому часі пишуться території,
А ось війна пишеться в теперішньому
І з маленької в кожному з листів…

В теперішньому говориться
До нічних гостей,
Темрява додає ваги словам,
І чоловіки так називають своїх дітей,
Ніби дають імена рікам і островам.

Коли кожна літера в слові ніжність –
Важлива й нова,
Коли врожаєм відходить письмо старе.
Вчись говорити так, ніби твої слова –
Останнє, що почує той, хто завтра помре…

Браво! Дякуємо за виставу! Дякуємо за підтримку благодійної ініціативи.

…І навіть якщо ця зима буде тривати роками,
навіть якщо світ болітиме кожним вдихом – 
будь його диханням і руками,
будь голосом його, будь його сміхом.
Маєш тепер бачити за тих, хто не бачить,
Маєш тепер любити за тих, хто не любить,
Цієї зими навіть дерева стоять, неначе
вони теж втомилися, вони теж, як люди.
Будь продовженням його збитих пальців,
будь закінченням його довгих речень.
Зимове небо над вами вранці
складається з доказів і заперечень.

Сергій Жадан

©Тетяна Спориніна,
фото автора

p.s. 5 лютого 2024-го на сторінці ТЮЧ на ФБ читаємо:

Спільно нам вдалося зібрати “46 140 грн.”

Запис Благодійна вистава за поезією Сергія Жадана «Обрані, нарвані, юні і запеклі» у Чернівцях… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Режисер – Інна Даніліна.
Сценічне та музичне оформлення – Іван Данілін.

“А ще раніше, в 1931–1932 роках, і йдучи щоранку на дачний поїзд, я з півмісяця, день за днем, спостерігав смерть одної бабусі під тином…З опухлими від голоду ногами, втративши сили, вона лежала під тином на шляху, що проходив близько самої колії залізниці, повз садиб люботинського дачного присілку.
Серед бур’яну, густо вкритого придорожним пилом, з дерев’яною мискою у головах, поставленою чиєюсь сердобольною душею для милостині, страшною сухорлявістю рук, з кістками, щільно обтягнутими прозорою жовто-сірою шкірою, з лячними, набряклими, мов колоди, синіми ногами й роздутим, опухлим обличчям, на якому змужнілими плямами сиділи тупі, бездумні очі, – лежала вона день за днем, жахлива, мов привид…
Агонія бабина тяглась довше звичайного тому, що прохожі, видко, хоч трохи підгодовували її своїми пожертвами. Проте, ніхто не міг врятувати її від смерті, бо всім бракувало їжі, всі голодували…”, – з щоденника Юрія Самброса.

Не знаю я, що буде після нас,
в які природа убереться шати.
Єдиний, хто не втомлюється, – час.
А ми живі, нам треба поспішати.
Зробити щось, лишити по собі,
а ми, нічого, – пройдемо, як тіні,
щоб тільки неба очі голубі
цю землю завжди бачили в цвітінні.
Ліна Костенко

Ми обов’язково додивимося цю виставу. І коли не буде повітряної тривоги… І коли завершиться ця війна. І коли буде мир…І нашу Україну ми обов’язково будемо бачити у цвітінні! Дякую за виставу.

Більше фото з вистави за посиланням – ДОКУМЕНТАЛЬНА ВИСТАВА «GENOCIDE» У ЧЕРНІВЦЯХ…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Перервана вистава «GENOCIDE» за щоденниками свідків Голодомору у Чернівцях… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Серебряков Олександр – Дем’янюк Ігор
Олена Андріївна – Даніліна Інна
Софія Олександрівна(Соня) – Драганюк Альона
Войницька Марія Василівна – Ковальська Валентина
Войницький Іван Петрович – Данілін Іван
Астров Михайло Львович – Іліка Руслан
Марина – Гокера Ірина
Робітник – Ковальський Ігор

Браво! Дякуємо за виставу!

Більше фото з вистави за посиланням –  «КОЛИ НЕМАЄ СПРАВЖНЬОГО ЖИТТЯ, ТО ЖИВУТЬ МІРАЖАМИ. ВСЕ-ТАКИ КРАЩЕ, НІЖ НІЧОГО»

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис А.П. Чехов «Дядя Ваня». Вистава Народного драматичного театру ім Г.В. Агєєва у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Дія 6… 

“Закінчив Ленінградський державний інститут театру, музики та кінематографії. Жив і працював у Ленінграді,після інституту починав у Товстоногова, в БДТ… Але саме на цій сцені я народився”, – Володимир Воробйов.

Дія 7… 

Дія 8… 

Дія 9. Клятва ТЮЧ 

Нам 70!

ГИМН
(кто не знает – тот не Драмовец!)

Живя тысячелетия, мир был доволен всем,

Он думал, что на свете чудес всего лишь семь.

Но празднично и трудно в течении веков

Живёт восьмое чудо для верящих в него!

Оно – театр, – восьмое чудо света.

Каких ещё не ведала планета!

Мы веря и надеясь, судьбу берём в штыки,

Пока не чародеи, а лишь ученики.

Настанет срок и нашим свершением надежд

Мир будет ошарашен открытием чудес!

Театр нас волнует, пугает и манит,

И по ночам нам снится волшебный свет софит,

Мы счастливы сегодня желанный взять барьер!

До следующей встречи, до будущих премьер!

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора і SergyiS

Запис Театру Юних Чернівчан — 70 (продовження)… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Театр юних чернівчан Чернівецького міського палацу дітей та юнацтва відомий як перший аматорський дитячий драматичний колектив області.

2.02.2015. Вистава “Цирк! Цирк! Цирк!”

Художній керівник колективу: Інна Даніліна
Викладач акторської майстерностіІван: Іван Данілін
Викладач сценічного руху: Ганна Аілінчій
Викладач сценічної мови: Марина Слижук

4.02.2015. Дивіться за посиланням – Бенефіс “Восьме чудо світу”

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора

Запис Ювілей Театру Юних Чернівчан спершу з'явиться на Медіа-Версії.

5 вересня на V Міжнародному поетичному фестивалі MERIDIAN CZERNOWITZ з великим успіхом пройшла прем’єра вистави театру «Незалежна театральна лабораторія» за мотивами текстів
Христі Венгринюк «Довгі очі».
Режисер – Олег Мельничук.

Цього разу умовною театральною сценою була доволі велика площа подвір’я Міського палацу дітей та юнацтва. Декорацією до вистави природно стали і темне небо, і місяць, зорі, дерева, їх довгі тіні, осіннє листя, що пружно і, рухаючись за хвилястою траєкторією, встеляло поверхню землі.
Тексти Христі Венгринюк можна трактувати і синтезувати у власній інтерпретації, як завгодно.
Як завгодно самому собі.
І гра акторів, їх проекція світогляду автора теж не є аксіомою. Вони символічні, дуже особисті, конфіденційні, чуттєві, такі, що викликають роздуми, асоціації. Розрив з альтернативою. Певний виклик. Скоріше собі.
Все це бентежить. Але навіть і краплина інверсії є поштовхом. Діяти. Жити. Грішити. Любити. Творити…
І у цьому теж є великий сенс.

У стінах говорять, я знаю, я чую,
Складаю слова на язик і спльовую,
щоб не сказати…
Лягаю в коліно, наче в човен,
і пливу ним довгими ріками
свого тонкого зап’ястя…

000 250, Христя Венгринюк, “Довгі очі”

... Часом приносять на поріг воду
І землі з чужих чобіт.
Непокарані і неприховані.
Восени їх побільшало.
Лиш ніхто не приходить близько…
…так здалеку… здалеку…
Лиш ніхто не зриває ковдри вночі
І так, щоб між складок одягу…

000 222, Христя Венгринюк, “Довгі очі”

…І ніяк не можеш зрозуміти,
Де є та межа, яка лягає гострою лінією
Між реальним і реанімальним.
І далі розбиваєшся на кульки ртуті
І цілий день лиш те і робиш,
що відшукуєш їх, аби скласти в ціле
І влитися в розбитий градусник,
Який висить у дірці від вирваної батареї
Між поверхами.

000 119, Христя Венгринюк, “Довгі очі”

Коли закінчуються всі звуки,
Здається, що за вікном хтось стоїть,
А ти здригаєшся у ритмі дощу,
І мені нічого не залишається,
Як прив’язати тебе до стелі
І повільно споглядати,
як ти падаєш у мої обійми…

000 129, Христя Венгринюк, “Довгі очі”

…Лиш я ніяк не можу зрушити з місця,
Щоб прибігти в парі з вовком,
Може, хоч він знає цю дорогу.
Бо зовсім несила.
Бо вже зовсім несила стояти.

000 244, Христя Венгринюк, “Довгі очі”

… Але і над тобою є Бог! Який попіклується про вас…
І тобі пощастило більше, ніж Йому,
Бо Він, піднявши очі, не може помолитися,
Ані Господу, ані небу…
Бо озонові діри і байдужі комети
Нагадують Йому,
що Він –
Єдиний.

000 120, Христя Венгринюк, “Довгі очі”

Браво! Спасибі!

На наступний день. 6.09.2014. Діалог продовжується…

– Як почувається людина, за мотивами творчості якої поставлена вистава? Кому прийшла ідея такої постановки? Як йшов процес створення вистави? Хто фінансував постановку? Чому Ви вирішили написати ще один вірш, який звучить у фіналі?

– Після перегляду вистави я почуваюся дуже трепетно і вражена таким розкодуванням моєї творчості. Звісно, в хорошому сенсі вражена. Рівно рік тому ми зустрілися з Іваном Даніліним і я подарувала йому перший ще “гарячий” примірник “Довгих очей”, який привезли з видавництва. І хотіли поставити виставу в жовтні. Але я у жовтні я багато подорожувала з презентацією “Довгих очей”, “Хутора Америки”, а в листопаді розпочалася революція і звісно всім нам було не до вистави. І тепер можу щиро сказати, що нам всім нелегко давалася ця робота, бо війна… але ми вирішили, що можемо виставою допомогти духовно людям. Я не знала, як режисер і актори відчують мої вірші і чесно не знала якою буде вистава, для мене самої це була несподіванка велика. Фінансування вона великого не потребувала, бо ми знаходили реквізити самі: басейн знайшла я, шкіру овечі теж (власне це єдине, що знала, що буде задіяно у виставі), режисер залучив до вистави гончара Сергія Богопольського, який відіграв вагому роль у виставі. Я щиро не знаю, як йшов процес творення вистави, бо у цей час була заклопотана підготовкою до захисту дисертації, але певна, що і “Незалежна театральна лабораторія” хотіли, щоб це був і для мене сюрприз. Останні два тижні перед виставою ми спілкувалися критично мало, але я не переживала, бо ж давно впевнилась у їхній геніальності. Стосовно останнього вірша у виставі – це не вірш, це була моя відповідь акторам і режисеру у фейсбуці на питання, як я сама бачу свою збірку. Я писала відповідь просто від серця, без якоїсь великої літературної опції, але режисера так вразило це повідомлення, що він попросив його начитати і використав як кульмінацію вистави. Звісно, я була спершу цим спантеличена, бо могла ці думки оформити краще, як вірш, але напевно найбільша “фішка” саме в цій невимушеності. Для мене “Незалежна театральна лабораторія” улюблений театр вже давно і я страшенно хочу, щоб вони стали всесвітньо відомими, більше ніж за себе хочу, бо вони на це так заслуговують!

– Інно, погода сприяла всім: акторам, глядачам, фестивалю. А якби був дощ? Чи була домовленість з небесною канцелярією? Як довго тривали репетиції? Чи плануєте щось змінювати у своїй героїні?

– Працювали над виставою у червні і потім від 15 серпня і до прем’єри. Були дощі і під час репетицій, але ми продовжували роботу. Дерев над головою багато, отже дощик не так відчувався. Звичайно, хвилювалися за погоду у день прем’єри. Але за декілька днів до того, зранку, пройшов дощ, коли я прийшла на роботу, то побачила, що мокро було всюди, окрім того місця, де повинна відбутися вистава. Напевне, саме в цю мить впевнилась, що весь Всесвіт за те, щоб у нас все вийшло.))))
Працювати над роллю звичайно буду продовжувати: уточнювати, доповнювати, а ось про якісь координальні зміни – не впевнена.

– Олексію, іноді процес підготовки вистави видається цікавішим, а ніж саме представлення? Ви задоволені своєю роботою у цій виставі?

– Важливим, звичайно, є позитив й безпосередність репетиційних імпровізацій. Мій персонаж має конкретні прагнення та уподобання, іноді доволі прості, тому є нива для подальших імпровізацій, занурення в образ. Результатом задоволений. Вистава йде на “одному дихані”, навіть коли глядач ДУЖЕ різноплановий.

– Іване, як йшов процес створення вистави? Як створювався сценарій, персонажі?

– Репетиції відбувалися у дворі міського палацу дітей та юнацтва. Там грали і премьеру. Вистава народжувалася просто неба. На генеральній репетиції взагалі був 3D формат… під час прогону від вітру з дерев падало пожовкле листя. Вдень співали пташки, майданчиком ходили голуби… Грати під відкритим небом – це неймовірно, це така насолода. Створювали виставу разом: придумували персонажів, а далі вони вже існували самі. Разом вирішували ту чи іншу проблему. Були вірші, була поезія, яка надихала на певні образи, метафору, асоціації…

– Яно, чи важко перевтілюватися в образ (образи)? Процес перевтілення, абстагування… Як потім актор “виходить” із свого образу? Що було найцікавішим для вас під час репетицій і вистави?

– Перевтілюватись саме в цей образ було неважко, тому що він дещо схожий із моїм внутрішнім: такий же імпульсивний та миттєвий… Створення образу – це довгий, цікавий процесс, в який ти поринаєш і який буде бентежити тебе навіть після прем’єрного показу. Цікаво спостерігати за героями своїх партнерів і за своїм, як упродовж репетицій вони змінюються та удосконалюються. У якийсь момент починаєшь бачити свій персонаж зі сторони і тоді розумієш, що ти на правильному шляху. Але він ще тільки розпочався…

– Олеже, кому прийшла ідея такої постановки?

– ПОСТАВИТИ виставу за збіркою “Довгі очі” запропонувала Христя, а ідея “ТАКОЇ ПОСТАНОВКИ” належить театральній лабораторії.

– Як працювалося і працюється з Христею Венгринюк?
– Христя – абсолютно самодостатній автор, їй не потрібно підтвердження власної самодостатньості. Тому вона й не мала на меті побачити на сцені втілення виключно своїх думок і емоцій. Їй в першу чергу було цікаво, які асоціації й образи виникнуть у театра на її поезію. Вона азартна, відкрита, на відміну від багатьох авторів, які дуже переймаються через те, що не побачили на сцені СЕБЕ. Ми впевнені, що будемо й надалі співпрацювати з Христею. З обох сторін є потреба в цьому. Маємо дуже грандіозні плани. Впевнений, що реалізуємо їх. Але що саме це буде – не скажу.

– Якщо Ви будете робити цю постановку на академічній сцені, чи буде щось змінюватися у сценарії?
– Я не зовсім розумію, що таке академічна сцена. Якщо мається на увазі традиційний сценічний майданчик, то зміни звичайно ж будуть. Ми завжди відштовхуємося від середовища в якому граємо. Стосовно “сценарію” – я б швидше назвав його партитурою, сюжетною основою, історією. Сценарій – це швидше КІНО, або “звітній концерт самодіяльних колективів області”. Отже, щодо сюжету, то в ньому змін не буде й не планується, а от щодо засобів виразності, то вони будуть відмінними від побачених, адже різний сценічний простір по-різному вимагає вмикати свою психофізику.

– Які були труднощі, перемоги, несподівані рішення?
– Про труднощі і перемоги. В Незалежної Театральної Лабораторії, як у кожного театру, який намагається бути ЖИВИМ, є свої творчі завдання, є свої планки, є територія “щенезвіданого”, але це настільки суто професійні та технічні (я б навіть сказав кухонні) категорії, що простому глядачеві й читачеві вони будуть незрозумілі й нецікаві. Виставою “Довгі очі” ми увійшли в територію, в якій ще не працювали. Зі свого досвіду скажу, що в Європі театрів, які б працювали в такому напрямку: 4-5. Я на своє щастя багато катаюся й бачу театри (від Іспанії до Польщі, від Фінляндії до Балкан). Але лякати Чернівецького глядача “філософськими сентенціями” не хотілося й ми вирішили завуалювати всі наші роздуми про 7 смертних гріхів, про ковчег Ноя, про непорочне зачаття, вигнання з Едему, про Содом і Гомору, Того, хто ходив по воді, Вавілонську вежу…  під просту, нібито комедійну історію, в якій діють смішні, недолугі, дивакуваті персонажі. Впевнений, що не всі глядачі побачили за поверхневою комедією другий план: про майстра та його 4 учнів, про їх намагання надати своєму існуванню хоч якийсь сенс, наповнити час, який їм відведено дією, про їх німе питання: “А для чого я створений?”. Також, напевно, ще менше глядачів побачило третій план вистави, в якому простежується процес еволюції людин від андрогіна до усвідомлення себе Жінкою, або Чоловіком. План, в якому людина проходить крізь всі тваринні інстинкти і стає Людиною, від гріховної пристрасті до опіку, через очищення до переродження. Ну а четвертий пласт вистави – сакральний, таємничий, який потрібен авторам і виконацям, але зовсім не потрібен глядачам, тому про нього й не скажу. І це дуже добре, що не всі глядачі зчитали всі пласти. Станіславський колись точно сформулював задачу Театру: “Під Виглядом розваги дати глядачеві можливість самопізнання”. Краще не скажеш.
Стосовно несподіваних рішень, думаю нехай скаже глядач, що для нього було несподівано. Для нас несподіваними були кожна дія й кожний крок персонажів: ми їх придумали, а вже далі вони діяли самостійно.

– Чи задоволені Ви результатом?
– Оцінювати результат – справа глядача й театральної критики, а для режисера це справа невдячна. Бути задоволеним собою – бути дурнем. Але скажу, що за жодну виставу НТЛ мені не було соромно. А ті завдання, які ми собі поставили під час роботи над виставою “Довгі очі”, виконали. Ми перейшли в інший етап, на інший рівень, отже – нові завдання, нові пошуки…

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора і SergyiS

Післямова

Тепер дозволю і собі сказати,  як глядач. Який точно  не дуже обізнаний в тонкощах понять  «сценічний майданчик», «сценарій», «академічна сцена», «четвертий план»… Глядач знає, бачить, спостерігає акторів по цей бік сцени, а не у їх закулісному просторі, це точно.  Правда у випадку НТЛ це не завжди так, адже опускання занавісу теж було умовним. Мене бентежить ще той факт, що розповідь про виставу «Довгі очі» продовжується у блозі третій  день. Спочатку (у перший день) були фото і особисті  враження від вистави.  А коли 6 вересня (другий день Meridian Czernowitz) у Центральному палаці культури зустрілася випадково з Христею Венгринюк, Олегом Мельничуком та Іваном Даніліним, які на сходах другого поверху відсторонено і захоплено про щось говорили, підійшла висловити їм свою вдячність. За виставу і можливість спостерігати і проектувати на власний розсуд ілюзорний світ, який нам представили актори, режисер та автор  текстів «Довгі очі». У мене виникли до акторів, режисера деякі запитання. Я отримала їх відповіді. І ось вже сьогодні додала ці тексти…

Іноді ми загнані глибоко у свою невпевненість, у певні рамки загальноприйнятих шаблонів, але на виставі емоційний сплеск  був вражаючим…

Глядач завжди чекає зустрічі з НТЛ. Спасибі за виставу, ваші міркування, щирість, реальність життя, яке ви іноді ідеалізуєте, невизначеність, впевненість, міркування…

 

Запис Вистава “Довгі очі” за текстами Христі Венгринюк спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Брент Блер, засновник і виконавчий директор «Центру визвольних мистецтв і роботи з громадою» в Лос-Анджелесі (США), засновник і директор Програми прикладного театрального мистецтва бакалаврського та магістерського рівня в Університеті Південної Каліфорнії.

– Чим особисто для Вас є театр:
захоплення, професія, життєва необхідність?

– Це складне питання. Етимологія слова «театр» не зовсім ясна. Існує припущення, що назва походить від грецької θέατρον – місце видовища. Театр пов’язують із давніми грецькими релігійними обрядами, а також із поняттями «богослужіння», «божий храм», або «Бог» .
Театр – це нагальна і життєва потреба, яка заповнює людський досвід. Ми доти не є людськими істотами, доки не мріємо, не уявляємо або висловлюємо наше бажання, навіть якщо воно не є очевидним для оточення. Зазвичай театр бачиться нами як місце вимовляти невимовне, уявляти те, що уявити неможливо, театр є простором ритуалу, живим місцем зібрання, що дає нам досвід уявлення (згідно теорії Жоржу Дубатті).
Життя без театру (додамо до простору інтерактивної уяви – кіно, телебачення, поезії, танці, мистецтва) не є людським життям. Це – існування. Для людей театр така ж життєва необхідність, як вода та їжа, як притулок для тварин.
Театр завтрашнього дня відчуває на собі проблеми глобалізації серед виконавців і між виконавцями та новою глобальною аудиторією. Та роль актора лишається незмінною. Коли порівнювати класичний театр і авангардний, першочергово слід звертати увагу на цілі.
Класичний театр видається іноді “музейним експонатом”. Якщо ми маємо на меті розповідати історії тільки заради розповіді цих історій, то класичний театр добре виконає таке замовлення. Авангардний театр, який вводить зовнішній радикалізм заради тільки простого протиставлення класичному театру, зведеться до звичайного пафосу. Якщо ж у нас більш висока мета, мистецька практика авангардного театру буде успішною.
(Дякую Людмилі Айгаре за допомогу в перекладі з англійської)

Інна Даніліна – художній керівник «Театру юних чернівчан»,
актриса Незалежної театральної лабораторії.

– У ТЮЧ цікавий репертуар, ви несподівані і неочікувані. Які плани?

– Найулюбленіша вистава з репертуару ТЮЧ – «Скарби лісових ельфів». Це була нестандартна робота: протягом року шукали, фантазували, вигадували власну історію за мотивами оповідань Р. Неємелі. І недарма: виставу високо оцінив наш юний глядач, а на VII Міжнародному дитячо-молодіжному фестивалі аматорських театральних колективів «ЛіхтArt» (м. Рівне) нам присудили першу премію у номінаціях «Краща режисура» та «Краща сценографія».
Найважливіші (точніше – найрідніші) акторські роботи у мене пов’язані з виставами Незалежної театральної лабораторії. Я бажаю всім акторам пережити такий досвід, де в роботі присутні щирість, взаєморозуміння, любов, правда, відвертість, просто «космічний зв’язок» режисера та акторів, коли від кожної вдалої репетиції «мурашки по шкірі». З постановок НТЛ найулюбленіші «Пісок із урн» П.Целана та «За годину» А. Шніцлера.
Зараз в ТЮЧ приступаємо до нової постановки – п’єси В. Ілюхова «Принцеса – генерал». Прем’єра планується на 1 червня до Міжнародного Дня захисту дітей. Також працюємо над виставою за п’єсою В.Ольшанського «13-та зірка». А 2-го квітня відбудеться прем’єра постановки до 200-річчя Т.Г. Шевченка «Тихий ангел…»

Сергій Ліварюк, художник, від 2013-го працює художником-оформлювачем у Чернівецькому академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені Ольги Кобилянської.

– Як відбувається взаємодія, взаємопорозуміння всіх учасників створення театрального дійства?

– У театрі я працюю недавно, але ця робота для мене, як художника, є можливістю застосувати свої вміння на практиці.. В художньому цеху працюють чотири художники. Крім режисера і акторської трупи, в створенні постановок беруть участь бутафори, столяри, костюмери, ковалі, композитори, перекладачі, художники освітлення. І це ще далеко не повний перелік. Робота, яку виконують ці спеціалісти, титанічна, але при цьому вона залишається, скажемо так, у тіні. Гра акторів, на мою думку, це зовнішня частина, обкладинка вистави. А внутрішня частина – творчий простір, зароджується в майстернях тих людей, які перебувають за кулісами.
Роль художника в створенні вистави дуже велика. Він читає п’єсу, осмислює її, уявляє той мікросвіт, у якому відбувається дія твору, і втілює його в життя. Крім вміння малювати, потрібні знання з історії мистецтв – щоб орієнтуватися в стилях і культурах, всесвітньої історії – чітко уявляти різні епохи і періоди історії людства, і, звичайно, враховувати всі деталі: технічні, технологічні, естетичні та практичні особливості декорації загалом. Тому день прем’єри є святом для всього колективу театру.

Олег Стефан, актор Львівського академічного театру імені Леся Курбаса – з європейською відомістю.

– У книзі Жана Кокто «Подвійний шпагат», французький режисер, письменник, актор, художник висловив таку думку: «Мапа нашого життя складається таким чином, що ми бачимо не один великий шлях, що її перетинає, але щоразу новий шлях із новим розворотом мапи. Нам здається, що ми вибираємо, але вибору в нас немає». Жан Кокто у 1961 році зробив перше звернення до Міжнародного дня театру. А якими були б Ваші слова до Міжнародного дня театру нині, у 2014 році?
– Щось особливе, присвячене власне цьому дню, я сказати не зможу. Не вирізняється мені цей день з-поміж інших. І кожен день мені любий. Знаю тільки, що Мапа Життя, на якій Час вимальовуються шляхи пошуків, річки страждань, озера кохання, діброви ревнощів, міста протестів, гори злетів і падінь, вулиці храмів, театрів, друзів та ворогів … вона, ця мапа, мені більше до душі. Бо це мапа випробувань, які дарує нам життя у пошуках чогось вічного, істинного. Ну хіба не є важливим відкривати у собі, чим далі тим більше, нові якості та відчуття, нові сенси? Ну хіба не є важливим не припиняти ставити собі запитання і не опускати рук у пошуках відповідей? Ну хіба не є важливим жити, залишаючись живим?! Як у Стуса «…Як то сниться мені земля, на якій лиш ночую, як мені небеса болять, коли я їх не чую…» – от же воістину людина, що пізнавала! І на цих дорогах не тільки нас вибирають (наслідуючи Кокто), але і ми вибираємо. Вибираю Волю, Любов, Красу, Честь, Гідність, щомиті, щодня і на все Життя. І театр, який чесно творить про це, – такий театр я теж вибираю.

– Мистецьке об’єднання «Березіль» Леся Курбаса створило метод експресивного та монументального реалізму. Як нині працюють актори Львівського театру імені Леся Курбаса. Які цінності нової сучасної містерії?
– Мистецьке об’єднання «Березіль» – це… тепер і що далі називатимуть то так, то інако. Це як Любов називали, називають і будуть називати, поети, композитори, скульптори… і не назвуть, формули на це нема. Чому «Березіль»? Чому про «Березіль»? Бо він був ЖИВИЙ, він ШУКАВ і ТВОРИВ. І якщо це настільки щиро, як у Курбаса, то ми його діти, діти «Березоля».

– Зараз в Україні відбуваються революційні події, а тепер вже і драматичні сценарії військового втручання. Яким чином ці всі події впливають на життя вашого театру?
– Те що тепер відбувається в країні, рве, розриває і будить наші душі. Це постійний дзвін, який б’ється у серці кожного з нас. Коли розривають країну – рвуть моє тіло. Це на фізичному рівні. Те саме бачу в очах моїх братів і сестер. Рвуть тіло, але не порвуть волю і дух. Ми будемо жити. Я вже називав те, що ми вибираємо. Тут, думаю, слушно було б сказати, що театр ім. Леся Курбаса декілька років тому створив постановки за п’єсами В. Винниченка «Між двох сил», та Л. Українки «Лісова пісня». Ці дві вистави напряму , пророчо били у дзвони про небезпеку втратити Україні українське. Черговий раз не було почуте владою, але велику надію вселяє те, що почуте людьми. Наші серця і серця нашого глядача б’ються в унісон. Ви наводили цитату Кокто. Так, у нас, пише він, немає вибору, додаю – тільки в одному: ТРЕБА ЖИТИ! Слава Україні!

Борис Фірцак, художник, сценограф, дизайнер, член Міжнародної федерації художників, Всеукраїнської творчої спілки художників «БЖ–Арт».

– Театр віддзеркалює життя. Він улаштований таким чином, що головна увага та почесті перепадають режисерам і акторам. Решта ж творців вистави ніби залишаються за лаштунками… Що для Вас робота у театрі?

– Театр – це пристрасть. Свого роду залежність, особливий емоційний стан, світ чуттєвого і духовного осмислення життя, взаємин думок і пристрастей. Є люди, які потрапили у театр – і це стало їх станом душі. Назавжди. У цьому є і сенс, і феномен. Театр посідає виняткове, особливе місце – адже він об’єднує всі види мистецтв.
Театр – це пластичне мистецтво та місце інтерактивності. Варто зазначити, що робота над виставою залучає дуже велику кількість людей. Всі разом і кожний окремо прагнуть віднайти, уявити цілісний, предметний і духовний світ героїв вистави. Художнику театру відводиться особлива роль. У театрі мовлять не тільки актори, а й кожна деталь сцени. Простір для гри акторів не є порожниною. Цей простір художник наповнює емоціями, рівновагою, рухом, символами, відчуттями, динамікою…
2011-го на фестивалі «Золоті оплески Буковини» чернівчани мали можливість бачити комедійну фантазію «Боїнг- Боїнг» М. Камолетті Черкаського академічного обласного українського музично-драматично театру імені Т.Г. Шевченка. У цій виставі я був художником-постановником. У будь-якому випадку макети вистави, ескізи сценічних рішень, композиції інтер’єрів майже завжди виглядають доволі самостійними живописними та графічними полотнами.
Театр пропонує нам умовний діалог між тим, що представляє реальність і тим, що протиставляють їй драматурги. Власне, процес створення вистави творчий. Це апріорі. Та тільки один раз, на прем’єрі, на сцені збираються всі учасники: актори, автор вистави, режисер, художник, композитор. На сцену технічно не зможуть вийти всі, хто задіяний у виставі: декоратори, гримери, костюмери, звукорежисери, бутафори, працівники сцени…
І театральна завіса – це метафора багатообіцяючого дива, яке зачаровує глядачів щоразу, як її підіймають.

Дякуємо Театру за переконливість, за міф, реальність, творення образу, енергетику, актуальність, неповторність, свободу інтерпретацій. Браво! Бажаємо всім, хто працює у Театрі, успіхів, руху, змін, розвитку, миру…

Тетяна СПОРИНІНА, «Версії»,
фото з архіву митців і автора

Запис «Ідучи до театру, людина шукає загострення свого почуття життя», – Лесь Курбас спершу з'явиться на Медіа-Версії.

1 червня Театр юних чернівчан показав прем’єру вистави «Скарби лісових ельфів» за мотивами оповідань фінської письменниці Реетти Нєємелі.
Режисери-постановники:
Іван Данилін та Інна Даниліна.

«Скарби лісових ельфів», – як розповідає Реетта Нєємелі, – об’єднує гру, фантазію, радість, дружбу, розуміння, підтримку, тепло и любов у сім’ї. Я думаю, що весь світ складається з отаких ось дуже маленьких неймовірних історій. Треба тільки нахилитися і зазирнути, або прижмуритися й зануритися, а може, навіть і залізти в якусь маленьку нірку. І тоді ти обов’язково знайдеш скарби!»

Виявляється, звичайна міська квартира може перетворитися на ліс…
На внутрішньому боці кори може трапитися мапа. І лісові ельфи за такою мапою можуть знайти скарби…
У такому лісі живуть непередбачувані, дивні, веселі, галасливі істоти, які іноді сперечаються, але загалом  живуть дружно. Навіть уночі тут може бути світло. А свої вушка слід обов’язково  використовувати за призначенням: слухати бабусь.
І тоді день, що минає, буде веселим, щасливим і справжнім…
А у скарбах – книгах з малюнками і без, які знайшли ельфи, ви прочитаєте і дізеаєтеся ще багато захопливих історій…

Фантазія і прекрасна гра акторів створили відчуття справжньої
казки, де ми всі були і героями, і виконавцями і глядачами.
Браво, ТЮЧ!

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора і SergyiS

Запис Театр юних чернівчан подарував «Скарби лісових ельфів» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Спектакль поставлений за новелами Артура Шніцлера:
«За одну годину», «Три еліксири» («Die drei Elixiere»), «Яка мелодія!» («Welch eine Melodie»).
Актори: Іван Данілін, Інна Даніліна, Олексій Григорчук, Ігор Константинюк. В епізодичній ролі: Анастасія Григорчук.
Режисер: Олег Мельничук.

Сила характеру часто є не що інше, як слабкість почуттів.
Артур Шніцлер

Зміна сюжетів, емоційних почуттів, історії-казки, які подібні на життя, символи, автор, герой, актор, глядач… Пройшов рік, як 18 травня у дворику Ратуші НТЛ презентували виставу «За годину»…
Інша сцена. Інша імпровізація? Але і я вже інша…
Чи можна випросити у когось годину життя?  Навіть Ангел не спромігся цього зробити…
Але година вистави – це подарунок долі.
Дякую, НТЛ!

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора і SergyiS

Запис «За годину» Артура Шніцлера спершу з'явиться на Медіа-Версії.

2 грудня  у Чернівецькій обласній філармонії НТЛ представила
благодійну виставу «Чернівці. Черновіц. Черновцы.».

Незалежна театральна лабораторія (НТЛ).
Перформанс «Чернівці. Czernowitz. Черновцы».
За книгою Ігоря Померанцева.
Режисер: Олег Мельничук.
Актори:
Іван Данілін, Інна Даніліна, Олексій Григорчук,
Ігор Константинюк, Аріна Полянська,
Ганна Аілінчій, Олена Матвійчик, Владислав Кондрат’єв,
Владислав Барінов, Станіслав Кермач.

Змодельований світ дитинства…
Він сповнений умовностями та багатозначними уламками, як та бруківка на краю сцени, та цілісністю одночасно…
«Итак, начинаются Черновцы! Встаньте – как вы всегда встаете,
когда говорят о любви…»
Книгу прочитала на одному подиху…
НТЛ (ну майже як НЛО) не приховують власних наголосів та інтерпретацій.
Переформульовані та сконструйовані спогади…
Тепер, там, тоді, тут, назавжди, ніколи…
Інколи вони невловимі, як пух тополі, але очікувані.
Іноді вони розлітаються, як каштанові бризки, танцюють, сміються, плачуть, мріють, телефонують, кохають, сподіваються, сумують, радіють…
Вправні, чуйні, вродливі, дивні, незграбні, вразливі, нестерпні…
Від чого ми тікаємо?
І для чого?
Щоб було куди повертатися… потягами, літаками, велосипедом, пішки, подумки…
Знайти чи втратити?
Пригадати…
Зберегти…

Двічі я дивилася цей спектакль. Перший раз – у вересні
Цього разу – інше забарвлення та емоційний стан…
«Этот город выстроен из недомолвок, дыма и
крика….В его стенах – непробитые окна, обрамленные карнизами…»
За цими вікнами, за стінами – нове життя, нові мрії, нові сподівання…

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора і SergyiS

Запис Нове життя, нові мрії, нові сподівання… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Простір кохання на сцені і в житті має різні траєкторії і тому різні тлумачення…А “життя – це театр”, де не заховаєшся за куліси… Іноді життя – театр абсурду, драма, комедія, водевіль, фарс…І кожний з нас постійно виконує ту чи іншу роль, іноді головну, іноді другого плану, романтичну, формальну, іронічну, змодельовану.
У день прем’єри мала єдине бажання: не дай, Бог, дощу.

Конструкція перформансу побудована на сюжеті трьох новел Артура Шніцлера зі своїм сценічним простором, мелодією, оркестром, диригентом, символікою. Досить промовистою, як на мене. Кохання або імітація кохання, віддзеркалення химерності чи істинності, відчуття нестачі майбутнього… Надії перетворилися на безпритульних ангелів… 

Дощу в той день не було. Був зелений килим амфітеатру, сіро-синє безмежне небо над головою, промені, смуги, спалахи світла ліхтарів і прожекторів. Було життя, яке стосується кожного з нас, яке є в кожному з нас, яке переконливо переповіли нам актори, автор, режисер…Візуалізація життя в просторі і в часі…

– Кінець?
– Ні.
Антракт…

БРАВО! Дякуємо!

Звичайно, як у будь-якого глядача, є бажання поспілкуватися  з тими, хто творив виставу.

З Інною Даніліною ми зустрілися літнім ранком цієї середи, на терасі кав’ярні і план нашої бесіди поринув у репетиції спектаклю, у моделювання різних образів, мізансцен, у  майбутні роботи і ролі.

–  Сценарій «За годину» доволі жорсткий,  загалом багато емоційних перевтілень. Але відчувається, що театр для тебе – насолода і задоволення.

– (Інна Даніліна) Важливо утримувати відчуття невигаданого, символіку тексту і образів,  одночасно і умовності, бути спорідненим з іншими акторами і режисером. Реальний театральний простір досить неоднозначний. Так було завжди. Але у сучасному просторі мені близький Єжи Гротовський і з його «колажем різних видів мистецтва, таких як музика, література, живопис, серед яких людина є лише одним із елементів постановки». Але ж інтегральна цілість зосереджується на акторі. Коли ми працювали над цим спектаклем, Олег Мельничук не спростовував наші міркування, ми всі разом моделювали, замислювалися, вирішували, стверджували і втілювали…

– Прем’єра відбулася. Чи є бажання зіграти цей перформанс знову, для інших глядачів?

– (Інна Даніліна) Звичайно. Вистава ще буде мати і іншого глядача. Пам’ятаю, як після спектаклю «Пісок із урн» у Санкт-Петербурзі Георгій Тараторкін нам сказав: «Ви граєте так, ніби це останній раз. І вже все сказали».  Не все. Але  все має бути дивовижним і несподіваним.

– Дякую. Інна, я впевнена,  що антикварні дзеркала і не тільки вони спроектують нам ще багато цікавих  вистав за участю акторів Незалежної театральної лабораторії.

 

Тетяна Спориніна, “Версії”;
фото автора і SergyiS

Запис Маніфест кохання… спершу з'явиться на Медіа-Версії.