Із диригентом з Німеччини Краусом Альбертом Бауером зустрілися чернівецькі шанувальники високої музики.

Особистість ця для Чернівців навіть несподівана. Бо п. Бауер проявився і в другій своїй професії: удень він як юрист читав лекцію для студентів юрфаку ЧНУ, що завершилося присутністю на вечірньому концерті декана юридичного факультету п. Пацурківського, а ввечері диригував Чернівецьким симфонічним оркестром і камерним хором «Чернівці».

Перше відділення склала ораторія сучасного естонського композитора Арво Пярта «Плач Адама». Біблійний сюжет у творчості Пярта невипадковий. Знавці кажуть, що на його концерти ходять, як до храму. А ще він за життя зажив слави «монаха в музиці». Плач Адама за втраченим раєм справив неабияке враження на слухачів. Особливо актуальним видався своєрідний підсумок, висловлений в описі твору ведучою Анжелікою Маріянчук: «Адам втратив рай і від нього пішло людство, але  зі зрадами, війнами та вбивствами».

У другому відділенні чернівчани разом з оркестром повернулися до ХІХ століття, з якого нас познайомили із творчістю німецького композитора Антона Брукнера, послідовника німецьких традицій в музиці, в першу чергу, Баха. Брукнер був надзвичайно плодовитим композитором, написав 48 симфоній. Диригент Бауер представив на суд чернівецької публіки його Першу симфонію.

Обидва твори, запропоновані для виконання німецьким гостем, були прем’єрними для Чернівців, але музиканти пречудово впоралися з незнайомими композиціями, вкотре підтвердивши свій європейський рівень.

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис Чернівецький симфонічний знову влаштував свято спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Всесвітньовідомий ізраїльський музикант чернівецького походження – про колишнє й сучасне, про світ широкий і світ музики – і себе в них

Чарівна паличка для маленького Маріка

«Дитинство в Чернівцях пам’ятаю дуже добре – як світлий та яскравий початок мого життя. Тут починалося все, що склалося в мені як музиканті й особистості. Мого батька й досі пам’ятають люди, причетні до музики. Мама була відомим лікарем-урологом. Дитинство я провів практично у дідуся з бабусею, бо батьки весь час були зайняті: працювали на двох, інколи й трьох роботах.

Музикою я почав займатися у 5 років – по класу фортепіано. На заняття мене водив дідусь. І ота дорога від будинку, де жили дідусь і бабуся на вулиці Б.Хмельницького, і до музичної школи №1 у кінці вулиці Кобилянської займала в нас годину: дідусь розповідав мені про всі споруди, які траплялися дорогою, про старі Чернівці, про видатних людей, які тут жили, – і просто про друзів…

Дуже рано виникло бажання стати диригентом. У першій музичній школі був хор хлопчиків, яким керував видатний педагог і диригент Іван Любинецький, дуже харизматична особистість. Він був талановитим педагогом, енергійно й вправно керував великим хлопчачим колективом – і мені це подобалося. Ще й досі пам’ятаю виступи на великих концертах у Будинку офіцерів. На одному з них я побачив у залі діда й посміхнувся йому. Любинецький це помітив і без жодного жесту, одним нахилом голови зробив мені зауваження – я на все життя запам’ятав це. Тож диригент, зокрема хоровий диригент – для мене не вибір, це моє життя, з любов’ю до музики й до мови в музиці…

Але сформувалося усе трохи пізніше, у 7 років, коли на виставі «Земля» я побачив диригента в оркестровій ямі… Після вистави я зажадав, аби дід купив мені диригентську паличку. І коли отримав її, практично не випускав з рук, постійно щось наспівував, диригуючи сам собі. Так диригентська паличка стала частиною мого тіла.

Я був звичайним чернівецьким хлопчиком того часу – і піонером був, і жовтенятком… Згадується, як 9-річним я прочитав у чернівецькій газеті вірш місцевої поетеси (імені не пам’ятаю, це була дуже проста жінка, яка жила десь на околиці міста). Вірш був українською мовою й прославляв партію, як сонце. Я написав до цього тексту музику й заспівав у школі. І вчителі вирішили, що ми маємо поїхати до поетесі цілим класом і заспівати їй цю пісню…»

Нова країна, нові друзі, нові захоплення

«Коли в мої 12 років ми переїхали до Ізраїлю, можна сказати, нам пощастило: вже за два місяці батько працював за спеціальністю. Мамі, щоправда, довелося піти на курси: в Ізраїлі не прийнято, аби жінка була урологом, тож мама змушена була перекваліфікуватися.

Нові умови життя, нова школа, вивчення івриту на деякий час відсунули музику на другий план. Але через рік батько почав займатися зі мною грою на фортепіано вдома. Чесно кажучи, з батьком займатися було важко: він педагог вимогливий, а я, мушу зізнатися, був досить лінивим: любив музику, але прагнув, аби все виходило одразу й без особливої праці. Та й не грати ж я збирався, а диригувати… Любив грати на слух, а батько вимагав вивчати ноти, тексти музичних творів – без чого не відбувається класичний музикант. З татком займатися важко…

Коло друзів на новому місці сформувалося доволі швидко, я легко адаптувався до нового життя.

Музична гімназія, де я мав навчатися від 8 до 12-го класу, в Ізраїлі єдина і не в Тель-Авіві, довелося на заняття їздити. Хоча, звісно, в Ізраїлі все близько… Заняття музикою стали серйознішими, я потрапив до іншої вчительки і вже не міг сперечатися, як з батьком. Але разом із друзями ми захопилися тодішньою естрадою, навіть створили музичну групу. Тодішні мої партнери практично склали ядро сучасної естради в Ізраїлі».

В Америці не сподобалося

«У 18 років мене призвали до війська. Щоправда, узяли піаністом у армійський хор. Це був цікавий час: Ізраїль маленька країна, а відомі композитори писали твори для військового ансамблю як резервісти. Виникли нові знайомства у музичному світі Ізраїлю. Але гарна хвиля змінилася звичайною рутиною: після армії потрапив до драматичного театру, крім того, працював в естрадному колективі. Я закинув класику й займався лише цим. Виникло нове захоплення – джаз. І випало турне до Америки. Я вирішив добре там роздивитися й знайти можливість вступити на джаз-факультет.

Але американське життя, американська ментальність мені не сподобалися: був упевнений, що це не для мене. Повернувся, робота тривала».

«Скрипаль на даху» й фортепіано як камінь спотикання на шляху до диригування

«Одного чудового дня мене запросили асистентом диригента до трупи, яка ставила відомий мюзикл «Скрипаль на даху». Оркестр був невеличкий, приблизно такий як у драмтеатрі в Чернівцях. І раптом перед прем’єрою поїхав диригент, який готував постановку – і на його місце запрошують відомого диригента. Я… обурився: «Чому не я? Я ж знаю всю постановку й весь музичний текст! Диригувати повинен я!». Пішов до директора, і той на пробу дав мені диригувати частину репетиції. І в мене вийшло. Я взяв трохи швидший темп  і оркестранти дуже прихильно відгукнулися на це. Мені віддали частину вистав. Мюзикл користувався успіхом і ставився 70 разів. Я диригував 12-15 з них.

Разом із цим повернулася моя давня мрія – бути диригентом. В Ізраїлі диригентів готують у музичних академіях у Тель-Авіві та Єрусалимі. Професор, у якого брав приватні уроки музики, порадив їхати до Берліна чи Відня. Не наважувався їхати далеко, бо саме тоді мамі поставили невтішний діагноз. Зовні вона виглядала ще майже здоровою, але я не хотів залишати її. Та мама наполягла, аби я їхав. Дізналися, що найближчий за часом набір до музичної академії – не в Берліні, чи Відні, а у Франкфурті-на-Майні. Восени я поїхав. Після іспитів мене взяли, з умовою, що я покращу гру на фортепіано. А без цього мені «світив» тільки відділ хорового диригування. Я зважив свої можливості й вирішив, що хорошим піаністом я все одно не стану, а витрачати щонайменше 2 години на день на фортепіано здавалося недоцільним…Телефоном сказав батькам, що хочу повертатися, вони порадили залишитися. Моя наречена приїхала до мене і…  за два місяці померла мама. Я часто думаю, що вона не хотіла, аби я бачив її в останні дні, знесилену хворобою».

Гершвін під егідою студентського комітету і позичені на «Радіо Франкфурт» ноти

«Коли у черговий раз мене покарали за «не покращену» гру на фортепіано і залишили на хоровому диригуванні, позбавивши оркестрового, я вирішив влаштувати концерт зі збірним оркестром.

Треба було вибрати щось новаторське, що привабило б студентів на добровільних засадах. І знайшов: концерт з творів Гершвіна. Був впевнений, що на Гершвіна публіка піде. Аби не ходити просто «людиною з вулиці», я звернувся до Студентського комітету – це така громадська організація студентів – із проханням знайти зал: місце для репетицій і концерту. Залишалося «не багато»: зібрати оркестр і знайти ноти. Просто так їх не отримаєш: існують авторські права.

Повісили оголошення про набір музикантів для студентського проекту. Відгукнулося 160 музикантів, «відсіяти» треба було приблизно половину. Із натхненням я пішов до «Радіо-Франкфурт». Від дверей оголосив, що грошей на оренду нот немає, попросив позичити ноти. І уявіть собі, хоча й виглядав божевільним, але знайшов прихильника ідеї: не тільки надали ноти, а й пообіцяли, якщо все вийде гарно, записати концерт для радіо!  За усієї своєї рішучості, я навіть здивувався: німці ж звикли все робити за правилами. Репетиції почали негайно.

Не боюся похвалитися: концерт був успішним. Всі викладачі музичної академії прийшли, навіть педагоги з вокалу. І на радіо нас записали. Але переведення на хоровий відділ уникнути не вдалося. Нехай буде хоровий!..»

Колишніх чернівчан не буває

Багато було роботи, оркестрів, нових творів, поїздок. Здебільшого, майже постійно – Німеччина. Свій час і зусилля практично навпіл ділю між диригуванням і викладанням у музичній школі. Якби був лише диригентом, змушений був би (для виживання) приймати практично усі пропозиції.

Але спогади про Чернівці завжди були для мене особливим сентиментом. Завжди цікавився усім, де тільки згадувалося про Чернівці. От у пам’ять мами на запрошення єврейського культурного центру Новосибірська, звідки мама родом, 2012-го провів там кілька заходів. Це були концерти, лекції, зустрічі зі студентами та школярами. І уявіть собі, директор симфонічного оркестру там – Лев Крокушанський з Чернівців! (Саме це знала давно, бо 7 років вчилася з майбутнім директором оркестру в одному класі – авт.)

2015-го мене уперше запросили на фестиваль класичної музики «Буковинський листопад». У Чернівцях маю тепер надійних партнерів і друзів: Надію Селезньову, керівника камерного хору «Чернівці», та Йосипа Созанського, керівника та диригента симфонічного оркестру. І Надія, й Йосип – чудові музиканти, проникають у музику душею. І це особливим чином впливає і на хор, і на оркестр. Чернівецькі музиканти взагалі відкриті для музики. Зауважу навіть: тут особлива аура. Якщо порівнювати з іншим музичним середовищем, Чернівці ближче швидше до Ізраїля чи Америки, ніж до Відня. У Відні блискуча школа, але вони, як би висловитися точніше, грають ноти, а не дух твору.

І ще одна маленька відмінність: у Чернівцях я прошу оркестрантів нагадувати мені за кілька хвилин до перерви, бо захоплююся роботою і втрачаю відлік часу. За кордоном у зазначений час музиканти просто встануть і вийдуть на перерву. Чернівецькі, не зважаючи на те, що змушені працювати у кількох місцях, будуть репетирувати, скільки треба.

Пазли збіглися у Чернівцях

Нинішній концерт задумали ще рік тому. Але сталося так, що 21 квітня довелося диригувати у Чернівцях, так би мовити. «позапланово». І мені приємно, що коли Йосип травмувався, він запросив замінити його саме мене.

У концерті ж 9 листопада, ніби ненавмисне, збіглося багато різних обставин. Адже Чернівці – місто особливе. Перш за все – дата концерту. Це дата «Кришталевої ночі» 1939 року, коли на усій території Третього рейху і окупованих на той час територіях відбулися водночас єврейські погроми – початок фізичного винищення євреїв. Як слушно зауважив на прес-конференції Йосип Созанський, не треба думати, що це стосується лише євреїв. Ми ж бачимо, як інші людожери керують нині винищенням українців.

Ще один збіг: ізраїльська композиторка Анна Сегал написала музику на «Фугу смерті» Пауля Целана, присвячену саме подіям «Кришталевої ночі». А я давно знав творчість Пауля Целана і мріяв колись виконати щось на його твори. «Фуга смерті» виконуватиметься українською у перекладі чернівецького професора філології Петра Рихла. І таке не може бути випадковістю.

І ще одна світова прем’єра: уперше в світі (не враховуючи провальної першої постановки 1812 року)  виконується ранній твір на біблійний сюжет ще одного композитора, який зажив широкої відомості більш пізніми творами, вже у Франції: Майербера вважають батьком «великої французької опери». «Клятва Ієвфая» називається інколи «Клятвою Євстаха», бо саме ім’я «Євстах» (знайоме нам як Остафій і навіть Остап) означає «клятва Богові». Воєначальник Ієфай під час важкої битви поклявся: якщо залишиться живим,  принесе у жертву Богові першу людину, яку зустріне. Так вийшло, що першою він зустрів власну доньку. Ієфай не порушив клятви й велів принести дівчину у жертву. Та Господь зупинив жертвоприношення. Фінальний хор з опери Майєрбера саме й славить милість господню.

Складна програма, повна внутрішніх зв’язків між загальнолюдським і особистим. Я приїхав заздалегідь, аби мати час на репетиції, на порозуміння з оркестром. Музиканти мають… дозріти. Чесно кажучи, до Чернівців їду більше для внутрішнього задоволення – і отримую це. Тутешні музиканти щиро відгукуються на музику, на мої пояснення й вимоги. Вибрані для нинішнього концерту твори неможливо виконати на самих стандартах.  Дуже важливо, аби музиканти осягнули душу виконуваної музики, проникли в її образи. Чернівецькі оркестранти – саме такі.

А для мене як музиканта важливо на теренах музики створювати контакти між людьми…»

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис ЧЕРНІВЦІ МАРКА ВОЛЛОХА спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Скрипалька, заслужена артистка України, педагог від Бога, талановита господиня, від чаклунства якої на кухні гості втрачають дар мови – споживають мовчки, ковтаючи язики і насолоджуючись. А ще більша насолода – спілкуватися з цією напрочуд приємною, чуйною і красивою людиною – і все це про Людочку Шапко.

Піаністка, солістка Одеської філармонії, ставна красуня з чорними бровами й глибокими, як вир, карими очима, що успадкувала всі найкращі риси від мами й тата – це про Оленку Чеботову.

А ще – Людмила + Павло = дует; а Людмила + Павло + Олена = тріо. І от коли вони втрьох сідають за інструменти, починається диво: забуваєш про все – хто ти, де ти і як тебе звати. Залишаються тільки звуки, які особливим чином проникають у найпотаємніші, найглибші куточки душі. Охоплює насолода й настає очищення…

Історія дуету й тріо

Павло Чеботов: – Якось із Москви до Томська, де я був художнім керівником філармонії і грав у найстарішому симфонічному оркестрі Сибіру, приїхали музиканти, які виконували церковні сонати Моцарта. Ми були вражені, бо подібного навіть у консерваторії не вчили. Саме з тих нот, які вони нам дали, й почалася моя колекція музики для двох скрипок із супроводом. Другого такого зібрання в Україні точно немає – і, гадаю, не тільки в Україні. Така колекція є нині лише у Чернівцях!

Та попри те, що в Томську була ще й аспірантура, адміністративна робота і постійні тісні контакти з численними гастролерами Шафраном, Співаковим, Башметом, Третьяковим та багатьма іншими, чогось бракувало.

Кор.: – Мабуть, тому, що тебе постійно тягне до чогось нового? Втім, ми ще повернемося до тих проектів, які ти започаткував у Чернівцях, збагативши життя міста і наповнивши його по вінця музикою…

П.Ч.: – Не сперечатимусь (сміється). Бо мені постійно чогось бракує для повного творчого комфорту. Та вже тільки у Чернівцях спало на думку пограти удвох, створити скрипковий дует. Адже музики для двох скрипок так багато, тим паче – музики різної, дивної, неповторної, а виконується вона так прикро рідко.

Як ми потрапили до Чернівців – це ціла історія, але саме при Чернівецькій філармонії, де почали працювати від жовтня 1985 року, створили дует, якому вже 32 роки. Загалом скрипковий дует – це оригінальний жанр із великою творчою перспективою. Та, на жаль, дуетів у нас практично немає, бо скрипаль, за своєю природою, – індивідуаліст: грає або один, або в оркестрі. Двом важко знайти спільну мову. Адже це наполовину камерне музикування, а наполовину – сольна гра. Практично неможливо двом людям, не пов’язаним ще чимсь, знайти спільне цементуюче начало.

Кор.: – Та саме вам це вдалося, бо ви – подружжя. А як виникло сімейне тріо? Напевне, грати з донькою не просто?

П.Ч.: – Грати з Оленкою ми почали ще тоді, коли вона вчился в музучилищі. Так сталося, що наш тодішній акомпаніатор Валерій Ломанець готувався до виїзду за кодон на постійне місце проживання і не міг грати в одному з наших концертів. Тоді й виручила донька: за кілька репетицій вивчила ноти – і ми непогано зіграли. Пізніше вже виступали втрьох: їздили на фестиваль в Конью (Туреччина), двічі до Польщі – на фестиваль сімейних ансамблів. Виступали на запрошення посольства України в Литві у Вільнюській Ратуші, у німецькому посольстві в Києві. Але все це мало епізодичний характер.

Грати разом – справа не з легких: з поганим акомпаніатором нічого доброго не зіграєш, з висококласним профі грати теж не просто, бо кожен бачить ноти по-своєму.

Кор.: – Отже, Олена – акомпаніатор, чи ви всі троє солісти – якщо так буває? 

П.Ч.: – Люда, Оленка та я – ми всі дуже різні, у кожного свій погляд на мистецтво загалом і музику зокрема, а також, між іншим, і на життя. Це попри те, що ми з Людмилою Олександрівною багато десятиліть разом. У нашій сім’ї не прийнято нав’язувати свою точку зору. Та ми знаходимо точки дотику, залишаючи при цьому власну індивідуальну свободу. І це дуже здорово. Бо, приміром, в оркестрі домінує воля диригента, в ансамблі – кожен намагається прислухатися до іншого, підлаштовуватися, а в такому тріо, як наше, йдеться саме про трьох солістів.

Життя чернівчан без Шапко і Чеботова було би значно біднішим

Випускники Горьківської державної консерваторії ім. М.І Глінки, що вчилися у класі всесвітньо відомої скрипальки, московського доцента Ніни Бейліної, своїм приїздом розбурхали невеличке старовинне містечко. Хоча вже від своїх консерваторських викладчів Павло, який народився на Волзі, але чия далека родина походить з України, знав, що Чернівці – це «маленький Відень».

– Та хіба могли б ми з Людою деінде грати в університетській церкві? – чи то запитує, чи то стверджує Чеботов.

Історія з їхніми виступами в університетські церкві, де тоді ще був культурний центр, цікава ще й тим, що київський експерт, який мав «зрізати» їхній дует, бо було вже вдосталь відібрано претендентів на гастрольне турне Україною, не зміг цього зробити і включив-таки їх до програми.

Окрема сторінка – просвітницька робота у співпраці з тодішнім директором Художнього музею Тетяною Дугаєвою. Хоча почалося все з «Текстилки», де протягом 8 років діяв Клуб любителів камерної музики. Щомісяця музиканти готували й виносили на публіку нову програму. Потім почали представляти програми і в Художньому музеї, який розташовувався тоді на 3-му поверсі кафедрального собору. Чеботов з усмішкою згадує, як носили інструменти аж на третій поверх перегородженого тоді собору. Далі було приміщення за Резиденцією, де нині Центр буковинської культури – і тільки згодом Художній музей переїхав на Центральну площу. Тамтешні вечори назавжди запам’яталися любителям музики своєю душевністю, домашністю та неповторністю атмосфери.

Та щойно у Чернівцях відкрився Органний зал, непосидючий Павло одразу ж узявся за створення ансамблю солістів «Консонанс», який стрімко набув популярності. Дві скрипки, віолончель і клавесин, на яких артисти грали у старовинних костюмах XVII-XVIII століть, барочна програма. Вони успішно гастролювали Україною і в них була можливість грати з органістами. Водночас Чеботов не тільки керував ансамблем, а й розповідав про музику, яку вони виконували, у телевізійній програмі з аналогічною назвою «Консонанс», яку вела авторка цих рядків. Програма протягом кількох років виходила тоді на ТВА.

Частка праці, душі й таланту Чеботових є й у створенні тепер уже улюбленого для чернівчан симфонічного оркестру.

«Коли до Чернівців із творчих мандрів повернувся Віктор Костриж із ідеєю створити симфонічний оркестр, ми музикантів мало не на вулицях зупиняли й просили прийти на репетиції, – пригадує Чеботов. – Вікторові Павлюку, який був тоді мером, також сподобалася наша ідея. Перший рік оркестр існував як товариство з обмеженою відповідальністю, де було кілька музикантів – нібито акціонерів, яким довелося навіть вкладати в цю справу якісь гроші… Коли ж давали перший концерт, тодішній начальник обласного управління культури навіть не знав, що в місті є симфонічний оркестр. Я ж від першого дня там концертмейстер перших скрипок, Людмила Олександрівна була концертмейстером других скрипок. Тепер пішла на свою улюблену педагогічну роботу.

Певний час ми проіснували, а потім закінчилися гроші, стало нічим платити зарплату, – продовжує Павло Миколайович. – І Костриж попросив мене поговорити з філармонією: чи не взяли б вони нас у штат. Пригадую, як тодішній директор філармонії Старшинов зсунув свої окуляри на ніс і спитав – чи то себе, чи то нас: «А чому б і ні?». І взяв оркестр штатним колективом філармонії. Саме за його керівництва і симфонічний оркестр став філармонійним, і Органний зал відкрився. Він достойно продовжив діяльність славнозвісного Фаліка».

Першим керівником створеного 1975 року камерного оркестру був відомий скрипаль і педагог Юрій Гіна. А потім, коли Гіна пішов на заслужений відпочинок, камерний оркестр перейшов під оруду Павла Миколайовича. Цей колектив забирає в нього найбільше сил і часу, але й дарує насолоду. Здебільшого – глядачам. Нещодавно камерний відсвяткував 40-річчя.

До 1 квітня Павло разом з колективом готує сюрприз для чернівчан. Та про це – іншим разом.

Аби достеменно окреслити творчий шлях Шапко-Чеботових, нагадаю, що в житті блискучого дуету був період, коли вони працювали, так би мовити, майже в еміграції. Від 2002 до 2008 року Павло перебував на посаді доцента консерваторії Афіонського університету (Туреччина), а відтак ще й грав разом із дружиною у Стамбульському оркестрі.

Програма суботнього концерту

Вона, як завжди, захоплива та надзвичайно цікава. Павло Миколайович вміє підбирати твори, які одразу западають у душу слухачеві, хоча класика, як відомо, не сприймається на слух з першого разу. Та Чеботов завжди знаходить винятки.

Відкриє концерт твір Арканджело Кореллі – найвідомішого скрипаля XVII ст., чий вплив на музику композиторів наступних поколінь – Вівальді, Генделя, Баха тощо – перебільшити просто не можливо. До слова, ці стовпи світової музики теж звучатимуть у виконанні тріо. Не обійдеться і без Моцарта.  А ще буде плеяда блискучих композиторів ХХ століття, серед яких чех Богуслав Мартіну, американці Джордж Гершвін і Коуел Портер, якого всі колись чули, але просто не знають, що то його пісні, український виконавець і композитор Олександр Гоноболін, а також музика французького джазового скрипаля Стефана Граппеллі. У рік смерті ,1997-го, Граппеллі отримав премію «Греммі» за всі досягнення свого майже 90-річного життя.

«Мистецтво – це завжди особистість, яка в одній людині об’єднує ідеали всіх людей», – сказав колись Б. Мартіну. Але це й про героїв нашої сьогоднішньої розмови.

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії». Фото Ігоря Константинюка з архіву «Версій» 

Запис Дивовижна програма від Кореллі (ХVII ст.) до Граппеллі (XX ст.) – на всі смаки від тріо… солістів спершу з'явиться на Медіа-Версії.