21 березня у культурно-мистецькому центрі імені Івана Миколайчука в Чернівцях відбувся допрем’єрний показ фільму Дмитра Сухолиткого-Собчука «Памфір». Фільм, що привернув увагу світової спільноти. Після перегляду глядачі мали можливість поспілкуватися з режисером стрічки Дмитром Сухолитким-Собчуком, виконавцями головних ролей – Олександром Яцентюком, Соломією Кириловою та іншими акторами та творцями фільму.

У центрі сюжету — історія родини Леоніда на прізвисько Памфір. Чоловік їздить на заробітки й намагається побудувати для родини світле майбутнє. Вдома на нього завжди чекають жінка Олена та син-підліток Назар. Памфір повертається додому. Намагаючись знайти гроші, аби відшкодувати збитки сина та зробити документи, щоб знову поїхати на заробітки, Леонід вдається до незаконної діяльності, чим накликає на себе гнів місцевого кримінального авторитета Морди. Події картини розгортаються напередодні традиційної Маланки. Зйомки відбувалися в Чернівецькій та Івано-Франківській областях. Деякі сцени знімали у Красноїльську, Верхніх Петрівцях та на Сторожинеччині. 

«Памфір» — спільне виробництво України, Франції, Польщі, Чилі, Німеччини та Люксембургу. Виробництво компанії Bosonfilm, у співпраці з Les Films D’Ici, Madants, Quijote та у партнерстві з Mainstream pictures, Soilfilms, Wady Media та Moderator. Продюсери: Олександра Костіна, Євгенія Яцута, Лора Бріан, Клаудія Смея, Богна Шевчик, Жанкарло Насі. Ко-продюсери: Артем Колюбаєв, Альона Тимошенко, Сільвана Сантамарія, Адольф Ель Ассаль, Адам Гуделл.

Ролі у фільмі виконали Олександр Яцентюк, Соломія Кирилова, Станіслав Потяк, Мирослав Маковійчук, Олена Хохлаткіна, Іван Шаран, Олександр Ярема, Римма Зюбіна, Андрій Кирильчук, Петро Чичук, Галина Свята, Георгій Поволоцький, Олексій Лейбюк та Зіновій Симчич. Окрім професійних акторів, до фільмування масових сцен залучили місцеве населення.

Девелопмент проєкту здійснювався за підтримки Український культурний фонд. Виробництво фільму підтримали ДержКіно України, Polski Instytut Sztuki Filmowej, CNC – Centre national du cinéma et de l’image animée, Чернівецька обласна рада та міжнародні фонди visions sud est – VSE, Hubert Bals Fund, та Goteborg Film Fund.

Нове українське кіно стрімко розвивається і фільм Дмитра Сухолиткого-Собчука «Памфір» став помітним та тріумфальним явищем за кількістю нагород і фестивальних показів. «Памфір» – це дійсно сучасне українського кіно, яке підкорило світ.  І дуже важливим є те, що фільм повністю сприймає і розуміє не тільки український глядач, а він так само знаходить відгук і у глядача інших країн, інших традицій і ментальності. Дякуємо всім творцям цього фільму.

Більше фото з допрем’єрного показу фільму за посиланням – 23 БЕРЕЗНЯ У ВСЕУКРАЇНСЬКИЙ ПРОКАТ ВИХОДИТЬ ФІЛЬМ «ПАМФІР».

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис В український прокат вийшов фільм «Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Ще один український режисер і сценарист поповнив ряди європейських кіноакадеміків, повідомляє Terrarium. Він став 35-им у списку тих, що представляють Україну в Європейській кіноспільноті. Загалом організація нараховує близько 3500 європейських кінематографістів, це режисери, сценаристи, продюсери, художники-постановники, композитори, звукорежисери, костюмери, дистриб’ютори та актори.

Нагадаємо, цього року короткометражна стрічка «Штангіст» Дмитра Сухолиткого-Собчука отримала головний приз національного кінофестивалю «Молодість».

Зараз режисер працює над повнометражною ігровою стрічкою «Памфір». Це історія чоловіка, який хоче бути хорошим сім’янином, але доля посилає йому випробування, в яких він звертає з чесного шляху заради своєї сім’ї.

Сценарій фільму розроблений у двох найвпливовіших сценарних майстернях «TorinoFilmLab» (Script & Pitch), 2016 та «MIDPOINT Intensive», 2017. Над виробництвом фільму працює команда студії «BOSONFILM» на чолі з продюсером Олександрою Костіною.

Знімальна група оголосила кастинг на майже десяток ролей у фільмі:

*Памфір – 30-40 років, міцної статури; *Олена (дружина) – 30-35 років, тихої і ніжної краси; *Назар (син) – 12-14 років, міцної комплекції; *Батько – 60-65 років, сивий суворий чоловік;

*Мати – 55-60 років, виразна і вольова; *Віктор – 23-27 років, гарної зовнішності; *Хлопці-близнюки 16-19 років.

Для участі в кастингу надсилайте дві чітких фотографії (портретна та в повний зріст), коротку біографію та контактний номер телефону.  

(У ТЕМІ листа ОБОВ’ЯЗКОВО вказувати – “Памфір. Кастинг” )

Контактна особа:  

Ольга Любарова, кастинг-директор

lyubarova.casting@gmail.com

Запис Чернівчанин Дмитро Сухолиткий-Собчук став членом Європейської кіноакадемії і оголосив кастинг у Чернівцях для нового фільму  спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На другому курсі я записав у щоденнику таке речення: «зняти через декілька років фільм, де головним героєм буде чоловік, схожий на мого діда. І це буде про його віру. Як він надіється».

Через два роки я їхав у метро й побачив афішу. Бородатий дядько з баяном  закликав: «Запиши, як співає твій дідусь». Це був проект гурту «Божичі». І я подумав: «Блін! Так оцей дід, який у селі живе – в нього може бути борода! І вона буде символом часу: скільки вона росте – стільки він чекає на доньку». Я прийшов додому – і за два-три дні написав сценарій «Бороди».

Сценарій писати – для мене тривалий процес. Я створюю свій світ. Я не з тих режисерів, що беруть чужий сценарій і кажуть: «Давай». Я візьму чужий сценарій, але тоді адаптую до себе, підкоригую. Тому що я сам знаю, чого я хочу від кадру, від сцени…

У мене сценарій завжди візуальний. Я його вже бачу – кіно. Навіть не картинку. В мене уже кіно є в голові. Я тільки беру – і описую те, що бачу. А потім вже коригую тексти за сценарними правилами.

Я не розумію, чому так прямолінійно сприймають тему «Україна, ґудбай», тему еміграції? У кожному сценарії хтось кудись їде. А мені так захотілося розповісти про людину, яка не їде, яка залишається тут. Чому я залишаюся тут і з чим я хочу попрощатися?

У мене є сценарій про перший сексуальний досвід – і в ньому немає сцен у ліжку.

Я дитя маленького міста, але романтизую село.

…Жив у селі Стецівці Городенківського району Івано-Франківської області… Це село біля Русова, звідки був Стефаник. Там дуже мало людей, півсотні хат, кут Панський – ще з двадцять… Це село проходиш за п’ять хвилин, це як хутір. І в нас в селі була Маланка… Коли дорослі чоловіки перебиралися, приходили у двір, заходили до хати… Скажімо, Чорт міг бігати хатою, поки його не вижене господар. І це коли до тебе в гості приходить якась чортівня, бісовщина… і ти дивишся на неї з відкритим ротом знизу вгору… і розумієш: це дуже цікаво! Та Маланка вже зникла. Її немає вже років десять. І молоде покоління вже не знає, що таке Маланка. Коли я потрапив до Красноїльська, мені стало цікаво: як вони століттями її утримують? В мене виникло здорове бажання зрозуміти – чому?

Журналіст має просто зрозуміти в чому справа. А мені важливо зрозуміти, як воно діє і як з цим жити. Як це впливає, які емоції збурює…

Наприклад, баян. Мені в сценарії він потрібен був. Я дізнався, які фірми його випускають і якщо резистори з іншого матеріалу – він дорожчий… Умовно кажучи, оцей резистор – він мені «по барабану» як факт. Але я відчуваю, на що він впливає, чим ця людина мотивується, щоби взяти його, якщо купує цей баян. А я відчуваю, чому це важливо. І коли в мене в фільмі з’являється ця деталь, я розумію, для чого там цей резистор… Тоді я ставлю точне завдання актору: «Слухай, тобі треба піти до класу баяну, почитати форуми, туди й туди поїхати, послухати концерт…» – і він теж починає відчувати, як це діє. Звісно, може просто прийти актор і показати, що він нібито грає на баяні… А ніхєра! Або ти маєш сам грати на баяні (і я беру справжнього баяніста), або давай уже навчися: даю тобі на це місяць, поки тривають репетиції. І тоді ти входиш в матеріал і його відчуваєш.

Різниця в тому, монтуєш ти чи створюєш. Коли я роблю кіно – я з ним їм, сплю, дихаю, я з ним роблю все. А коли я монтую, я прийшов на дві години, отримав набір кадрів, склеїв їх – і пішов, я не думаю про це. Бо є оператор, режисер, які все це вигадують, а я їм допомагаю стикнути кадри за деякими законами, за принципами монтажу, відчуття ритму, відчуття дихання, простору, пропоную їм різні варіанти.

Мама хотіла, щоби я йшов у медичний. Тато – щоби по сільському господарству. А мені подобалися українська й зарубіжна література, і подобалося малювати й креслити. Пішов на архітектора вступати. Відучився, на четвертому курсі практика була. Спробував попрацювати трохи – і мені здалося це дуже нудним. Міряєш – ходиш, міряєш – ходиш, креслиш, робиш… І я реально зрозумів, що я не знаю, що я хочу робити. В армії мені думати не хотілося. І я подивився по факультетах університету – на якому мені було б цікаво думати? На філософському!

Для мене завжди було цікаво: хто ж це малює здорові плакати, афіші до фільмів – гуашшю, на двометрових, ґрунтованих крейдою полотнах? Якось я проходив завулком за кінотеатром Чернівці – і побачив художника, який їх малює. Маленький чоловічок в окулярах, довге волосся під каре, інтелігентної зовнішності… Станішевський Наум Борисович. Ми розговорилися. Мені було цікаво навчитися малювати гуашшю й маслом – нас у технікумі вчили тільки аквареллю. Я почав до нього ходити. До нього завжди багато приходило людей. Вони почали на мене косо дивитися… І я кажу йому: «Не розумію, що таке?» «Вони всі приходять сюди пробуватися художником до кінотеатру. А ти не хотів би? Зарплата тут непогана, спробуй…». Пропрацював я там майже два роки.

Якось мені треба було намалювати Анджеліну Джолі для фільму «Лара Крофт». Щит 2,5 метри, на цілий плакат її обличчя. Майстерня маленька, ти не бачиш малюнка з дистанції. Я трохи промахнувся з вилицями. Вираз обличчя у неї вийшов злостивий. Ніби щелепу перекривило…

А потім у кінотеатрі з’явилися великі банери. Ти приходиш, кріпиш банер і йдеш додому. Таким художником працювати мені стало не цікаво. Я був у кінотеатрі «Чернівці» останнім художником, який малював афіші.

Оператором на ТВА працювати мені стало нудно вже за рік. Коли ти приходиш уперше до ратуші, знімаєш мера, чи якісь проблеми в ЖРЕПі – тобі цікаво. А потім ти розумієш – той же мер, той же ЖРЕП, ті ж проблеми – тільки інші люди!

Актори мені не цікаві. Цікавіші люди.

Із Зіновієм Симчичем (головний герой «Бороди») я попросив знімальну групу не говорити без причини. Він такий комунікабельний, завжди з гарним настроєм прокидався, і таким же приходив до кадру. Мені доводилося провокувати й псувати йому настрій: коли в Зиновія настрій зіпсований – блін, це просто геніально!

Актори на зйомках «Отроцтва» були затиснуті: на тебе дивляться люди, як вони тебе сприймають, як ти виглядаєш? Ми робили репетиції – все одно вони були затиснуті. Тоді я перевдягнувся разом з ними в костюми героїв – і ми пішли гуляти до «Гравітону». Трійка з 80-го року…

Зараз я закінчую монтаж документалки «Морський закал». Знімав у Львові, Ялті й Сімферополі. Про львівського тренера з легкої атлетики на стаєрській дистанції – 1,5-3 км. Ось є 70-річна людина – як у ній відбиваються злами, що відбувалися в 20-30-річному віці? Що то була за подія, яка все життя не дає тобі спокою? Він служив на флоті, і ці чотири роки просто змінили його. Вони зробили настільки його жорстким, терпким, загартованим, холодним, цинічним, зверхнім, жорстоким і, на перший погляд, якимсь агресивним – а за усім цим просто криється спосіб турботи про іншу людину. Він такий зі своїми учнями. Цю методику він засвоїв у 20 років на Північному флоті. І ось так він любить, опікується, турбується, допомагає, співчуває…

Це не моє «останнє». Режисери кажуть – крайнє кіно!

Офіційна інформація: зараз я пишу сценарій. Так, для дорослого фільму. Кастинг – через Івана (Івана Мітріка, оператора).

Не беруся нічого коментувати. Бо якщо коментуєш… лише я знаю про це достовірну інформацію, але… Умовно кажучи, зараз я виходжу на вулицю і кажу: «Там слон!». І починаю його описувати. Але я не кажу, що це слон, я переказую свої враження від нього: «Ти знаєш, це щось доволі химерне і воно виглядає дуже агресивно». А ти виходиш і: «Тю, а шо там, простий, банальний слон!». А я кажу: «Та ні, цей слон йтиме через річку по тонкому льоду і потім перестрибне через паркан!» Ти скажеш: «Та годі! Оцей слон? А як ти це зробиш? – От зараз ми з ним працюємо над цим!». Тобто, зараз я дресирую свого слона.

Якби в тебе був брат-близнюк, ти зміг би потрапити на роль мого «слона». Мені потрібні бикуваті пацани, такі, знаєш – простацькі, 20-25 років… Я знайшов в Києві двох – вони з села на Київщині. Ми з ними переписувалися, зустрічалися, проби навіть зробили, фотографії… Та, зрештою, в них якесь там будівництво, весілля, один одружується, сім’ї, а проект тривалий, ну, «кароче»… Надсилайте мені на пошту willfilmteam@gmail.com відомості про себе, коротко про свій життєвий досвід: постійно бився у школі, вчився там-то…

Коли я вчився на філософському, ми проходили «Утопію» Томаса Мора. Я тоді вже в кінотеатрі працював… І мені дуже подобалося розмірковувати на тему антиутопії. Тобто яким може бути світ, маючи певні умови для існування, або забрані якісь блага чи необхідні речі… В антиутопіях мені було цікаво кристалізувати потреби людей узагалі, як такі. В мене залишилися ці записи, я замальовував малюнками, яка вона має бути –антиутопія, я вигадував її у фантастичному якомусь аспекті, ірреальному, якихось інших істот, що там живуть, людей… І нині в мене є бажання осмислити ці рефлексії з приводу антиутопії. І оцей наступний сценарій буде з ними пов’язаний.

Для себе я визначаю кіно як інструмент. На кіно мистецтво тільки починається.

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії», фото автора

Запис Дмитро Сухолиткий-Собчук на повний метр! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Так сталося, що прем’єру фільму Красна Маланка, ми назначили на 5,6 та 7 грудня. Ніхто не знав, що ці числа стануть для України настільки активними в громадському житті. Все ж прем’єри не відмінимо, можливо вона пройде не так, як планували, через зовнішні обставини, але все ж пройде. В зазначеному місці, в зазначений час.
Дмитро Сухолиткий-Собчук (інформація з сторінки на ФБ)

“Красна маланка” – це 90-хвилинна стрічка, що веде долями жителів румунського села Красна (Красноїльськ). Вони готуються до свята Маланки. Для молодих хлопців – це своєрідний обряд. Маланка – карнавал, де кожен бере участь і має свою роль у химерному язичницькому дійстві.
Фільм складається з 5-ти новел.

Новела 1: Майстер масок
…Село ділиться на п’ять кутів (Путна, Путна через яр, Сус, Дяу, Тражани), і кожен з них має, як спільні риси обряду, так і відмінності. Маланка традиційне народне свято, учасники якого перевдягаються в костюми і ходять колядують від двору до двору цілу ніч, в ніч з 13 на 14 січня. В Маланці можуть брати участь тільки чоловіки. Свято Маланка починається з трьох протяжних звуків труби, і всі учасники сходяться в дворі «Коменданта»…

Новела 2: Ведмідь з кута Тражани
… Адіку 20 років, він студент одного з вузів обласного центру, приїхав до дому, спеціально до свята.
Напередодні свята, а саме за день на ньому шиють костюм «Ведмедя», костюм можуть шити цілу добу. Він розповідає про певні особливості костюма – це його крила розмахом до 5 метрів…

Новела 3: Ведмідь з кута Путна
Костюм «Ведмедя» з кута Путна, відрізняється від костюма з кута Тражани. Цей костюм схожий на копицю сіна, вагою до 100 кг…

Новела 4: Головного вибирають жеребом
Темна кімната, в ній з десяток хлопців віком від 19 до 23 років. Вони тягнуть жереб, рівно за тиждень до свята Маланки. …
Роль «Коменданата» сама складна на цьому святі, якщо персонажів «Ведмедя», «Цигана», «Баби» та «Діда» може бути по 30-40 чоловік, то цей персонаж один на весь колектив, він організовує цілком весь колектив.

Новела 5: Парад маланок села Красна
На центральній вулиці села ідуть колективи Маланок з усіх кутів села. Учасники вдягнені в маски котрі виготовив, майстер з масок Григорій Ілліч. На центральній площі визначають найкращий колектив.
Слідкуємо за кожним рухом обраних персонажів. Стежимо, як вони долають біль і втому, фізичне навантаження, які психологічні бар’єри долають. Спостерігаємо за реакцією публіки, стежимо за очима вибраних персонажів.

З сайту «Сценарна Майстерня» – Красна Маланка, Дмитро Сухолиткий-Собчук,
Синопсис сценарію документального фільму –
http://screenplay.com.ua/synopsises/?id=251

Фільм подивитися обов’язково варто…
Після показу фільму у Чернівцях була зустріч з творчою групою,
я ж вдома перечитала в Інтернеті багато про фільм, про героїв фільму, прочитала на ФБ розмірковування Дмитра Сухолиткого-Собчука від 5.12.2013 після Консульського прийому, де вручили диплом фільму за вклад в розвиток румунської культури.

…З масового страйку, з мирного протесту, це стане рішучим кроком, для нашого суспільства. В нас свій шлях, і перебуваючи зараз в Чернівцях на місцевому Євромайдані, вірю, що все в нашої країни вийде, люди піднялись не за політиків, а за свої права, честь та гідність.
Закінчу словами героїв фільму «Красна Маланка»:
«NU NI DĂM, NU NI LASĂM» (НЕ ДАМОСЯ, НЕ ЗДАМОСЯ)…
Дмитро Сухолиткий-Собчук (з сторінки на ФБ)

ДЯКУЮ ЗА ФІЛЬМ!

Тетяна Стрільчик, “Версії”,
фото автора і SergyiS

Запис «Красна Маланка» у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.