Шанувальники німецькомовної лірики поетеси зібралися у залі Ґеорґа Дроздовського (на п’ятому поверсі Німецького народного дому) на презентації доповненої і оновленої книги «Час Фенікса», перекладами текстів Рози Ауслендер (видавництва «Книги ХХІ»), щоби під супровід музики та слайдів зануритися у вірші, декламовані в оригіналі, а також українською мовою.

Роза Ауслендер – одна з перших фінансово незалежних жінок початку ХХ століття. Володіння англійською та німецькою мовами завжди допомагало їй знайти роботу. Після еміграції у США вона легко влаштувалася в банк Bowery Savins Bank. 1934 року в Бухаресті працювала кореспондентом іноземних мов у нафтовій компанії Vademecum Oil Company. У 1961 році – перекладач в експедиторській фірмі Freedman &Slater у Нью-Йорку.

До речі, переклади поезій Рози Ауслендер, як і багатьох інших відомих німецькомовних поетів i письменників (зокрема знаного та відомого всій інтелігентній Європі чернівецького письменника Пауля Целана), здійснив Петро Рихло, відомий літературознавець і перекладач-германіст.

– Колись Роза Ауслендер в одному з віршів написала, що вона «народилася в місяці, повним хрущів», – зауважив Петро Рихло. – На жаль, зараз хрущів у Чернівцях майже немає, мабуть, це наслідок наших екологічних проблем. Проте, я думаю, багато людей ще пам’ятають ті часи, коли в травні містом літало дуже багато хрущів.

Власне, травень – це місяць Рози Ауслендер, і цього року ми відзначаємо певний її ювілей. Тому у Чернівцях останніми травневими вихідними було влаштовано кілька важливих акцій. Зокрема, нещодавно відкрилася у колишньому темплі – кінотеатрі «Чернівці», – виставка, присвячена життю і творчості Рози Ауслендер, відбулася прем’єра кінофільму німецького режисера Катерини Шуберт про основні віхи незвичайного життя поетеси «Мрія доживе моє життя до останку». Врешті, була встановлена і нова меморіальна дошка на будинку, де народилася відома поетеса, хоча ми намагалися не надто широко афішувати це, просто якісно поліпшивши дошку, яка вже там була раніше…

1907-1919 – шкільні роки. Роза відвідувала народну школу, ліцеї у Чернівцях і Відні.

1919 – отримує шкільний атестат (матуру). Інтенсивно студіює філософію. Захоплюється філософією Платона, Спінози та Бруннера, який згодом став її товаришем. Філософські погляди Бруннера закладають основу світосприйняття дівчини.

Згодом, 1923 року, вона стала однією із засновниць Товариства імені Костянтина Бруннера у Нью-Йорку.

1919-1923 – вивчає літературу й філософію в Чернівецькому університеті.

1939 – у видавництві «Literaria» у Чернівцях виходить перша збірка поезій «Райдуга».

1941-1944 – у Чернівцях створене гетто. Майже три роки Роза з матір’ю і братом проводять там за колючим дротом. У гетто вона знайомиться з Паулем Целаном. Розі та її рідним вдається вижити.

Запис У Чернівцях вшановували Розу Ауслендер спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Так пишуть нині про дівчат-флепперів, які були свого роду прикметою міжвоєнних часів. Такий жіночий стиль життя став масовим у двадцяті роки після першої світової і був достатньо популярним ще у тридцяті. Звісно, такого майже не було у СРСР, але у Чернівцях все було саме так, такими були чернівецькі дівчата тридцятих.

Спогади буковинців, які виїхали в сорокових, не вельми відомі на Буковині. Їх дуже мало перекладали (як правило, спогади писали німецькою, іноді англійською). А там є деталі, які дозволяють відчути смак саме тих Чернівців і відповідно Європи. Якої ми прагнемо, але не розуміємо. Смак цей завжди неочікуваний.

Чернівчанин Петер Демант, у тридцяті роки вигідний наречений, спортсмен та інтелектуал (у тодішньому європейському сенсі), наприкінці життя деталізовано згадав своє життя в Чернівцях і в тому числі перші захоплення, погляди, жарти, торкання, поцілунки, зачіски, ноги тощо. І коли я читав про них, мені весь час не давало спокою відчуття: з цими дівчатами із тридцятих щось не так. Надто сучасно вони поводилися, так, ніби це теперішні дівчиська з тусовок на Тралці. Ну не вірив я, що так могли поводитися мої бабусі. І лише коли я дізнався про дівчат-флепперів, зрозумів з ким довелося мати справу Петеру.

Загалом, цікаво, що в старечих спогадах чернівчан еротизму та пристрасті до екстремальних відчуттів більше, ніж в опусах теперішніх ще не « вишедших в тіраж» буковинських та й українських письменників. А це вже ґрунтовна відмінність. Адже ці старі чернівчани з припорошених тридцятих-сорокових більш розкуті, аніж теперішні, вони майже боготворять розмаїтість, враження, задоволення, різнобарвність життя, не хочуть виховувати самі і не хочуть, щоби виховували їх. І демократія йде саме від таких людей, від таких характерів, а не від вірності «національним ідеалам». Ось це б втовкмачити.

Але ще трохи про дівчат-флепперів. Демант описує п’ять дівчат, з них три, безперечно, ті самі «флеппери». Вони любили гуляти ночами містом, де о дев’ятій уже міцно зачиняли двері, купалися голяка в Пруту, захоплювалися спортом у чоловічих компаніях, танцювали на даху, ходили розбійничими Карпатами, спокушали і не спокушалися. Асексуальність віталася так само, як і сексуальність. Лише було б у кайф.

Коротше, Петеру було весело і багато чого незрозуміло. Тим більше шкода, що такий політ життя перервався 1940 роком (а комуністи, як відомо, в більшості підтримували пуританську мораль) арештом, ГУЛАГом тощо. І немало з цих дівчат-флепперів загинули, хто під радянськими бомбардуваннями, хто під німецькими, хто в гетто, хто в НКВС. Ідеологія перетворила веселих дівчат на прах. Але багато хто вижив. Це ті бадьорі американські та європейські старушенції, яких ми бачимо у кіно. Але й вони пережили вигнання, вдівство, післявоєнну бідність тощо.

Що ж до походження слова «флеппер», то це означає «хлопавка». Дехто вважає, що це від порівняння тих дівчат з метеликами – майже чути тріпотіння їхніх крилець (а метелик крильцями бяк-бяк-бяк). Але, швидше за все, йдеться про хлюпання калош, які в європейському варіанті двадцятих мали застібки. Але такі вільні дівчата навмисно їх не застібували, і ті весело хлюпали у багнюці. Ось і вся ідеологія. Просто не застібувати калош, але тут і світогляд, і відчайдушність, й емоція. І ця деталька робить їхню страшну (в переважній більшості) долю, особливо відчутною.

Спогади тих чернівчан насамперед міські, не заморочені ідеологією, і вони про велич приватного життя. Держава майже непомітна в тих мемуарах. І ті люди, на відміну від багатьох наших співвітчизників, не тільки не плачуть за державою, вони б воліли її не помічати. Держава для них – мало не смішний казус, дивна обставина, шоу. Щастя залежить не від неї. І це також ґрунтовна відмінність того світогляду. Адже ми, практично всі, стільки очікуємо від держави, що шахраям від політики тільки й залишається, що нас дурити. Лох пливе в руки косяками.

Біс завжди в деталях. Власне, тому цікаво послуговуватися спогадами живих очевидців. Адже ніхто не розповість більше про те, як багатодітна родина лікаря (!) тримала корову у дворі міського будинку на вулиці Главки. Просто тому, що не вистачало грошей.

Ніде ви не прочитаєте, що ще у тридцяті роки поїздка до Карпат була небезпечною. Розбійників було досить багато. До речі, відомий стереотип про Чернівці, як винятково культурне місце, де візники читали класиків, дещо спростовується такими спогадами. Або ж навіть робить їх смішними.

Наприклад, пише згадуваний вже Петер Демант: «заможні люди, як правило, завжди мали при собі пістолет на випадок пограбування. Сільські люди, гуцули, що приїжджали у місто для торгівлі, завжди мали при собі ножа». Пограбування й крадіжки були досить частими.

У того ж Деманта читаємо про перестрілку при виході з католицької церкви у центрі міста: «Чотири брати Вагнери (двоє зламували сейфи, двоє були сутенерами, але всі четверо завжди відвідували месу) виходили із церкви, і прямо на панелі, поряд із гауптвахтою, вступили у бійку із сутенером Ярославським та його бандою. Один з банди Ярославського, очевидно, новачок, вдарив когось з Вагнерів штиком у спину. І тим порушив злодійський закон». Далі про перестрілки, втечі, пригоди Вагнерів тощо.

Там же є про шахраїв, про хабарників, які відкупалися від тюрми, про те, як у чернівецькій сигуранці винайшли особливе знаряддя для катування – «качалку Боргезе». Про те, як хвалився начальник кримінальної поліції, що не б’є тих, кому за шістдесят, тому що «поважає старість».

Погодьтеся, такі деталі вносять певну свіжість у сприйняття тієї епохи.Все це існувало якось разом із тими ж візниками, що цитували вірші Гельдерліна і читали Крауса. Принаймні, Крауса читали ті ж Демант, Целан і Ауслендер, про яких зараз багато говорять, але не багато читають. Переважна більшість спогадів містить однакову тезу: не стільки культурним було місто, скільки веселим, різнобарвним, неочікуваним. І справді, з усіма цими деталями, воно стає тільки цікавішим, живим. Чого варта епоха без дівчат, які хлюпали калошами заради того, щоби було веселіше жити?

Але чому варто витрачати дорогоцінний час і в чомусь навіть наслідувати тих наших земляків? Мені здається – за сміливість особливого ґатунку. Вона помітна в усіх цих пенсіонерських розповідях. Ніхто з них не звинувачує державу, не репетує, що став жертвою надсвітової несправедливості. Не скаржаться люди, які пройшли табори і війни! Вони приймають свою долю та інших людей. Мені здається, це від особливого європейського відчуття свободи, яке нікому не дарує тільки добро. Свобода несе і смерть, і щасливу долю, і успіх, і трагедію, і бідність, і багатство. Але свобода гри спокутує її ризики.

Сумніваюся, що школярі і навіть студенти емоційно сприймають твори буковинських письменників, які зараз представлені у навчальній програмі. Чи не корисно було б, задля так званої демократизації, перекладати твори тих колишніх чернівчан, людей космополітичної урбаністичної культури, яка виглядає набагато актуальнішою сьогодні. Чи ми для цього не занадто вільні?

Запис Про дівчат-хлопавок і волю спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Час від часу до Чернівців  навідуються дослідники із Європи, подивитися на місто, де народилася і провела юність Нінон Гессе (Ауслендер). Гадаю, від того, що у нас немає жодної меморіальної дошки, присвяченої Нінон, або хоч чогось, що нагадувало про неї – їм стає тільки цікавіше. Більше простору для досліджень… для фантазій. А Нінон, між іншим, була не тільки дружиною, а ще відомою німецькою поетесою, мистецтвознавцем і видавцем літературної спадщини Германа Гессе.

Справді, якась плутанина у нас з цими дошками. Купа сумнівних радянських письменників відзначені, а ті, хто піднімається над їх рівнем, як Еверест – ні. Втім, і в цьому є своя справедливість. Навіщо нам Гессе? Тим більше – його дружина? А наших буковинських радянських письменників тут особисто знали. Так що у Чернівцях і дошки через знайомство, через дружбу, з особистої прихильності. Заради дружби можна навіть витерпіти творчість ушанованих.

Але перед тим, як перейти до матерій суто краєзнавчих, варто поговорити про долю. Справа в тому, що у 14 років чернівецька дівчина Нінон прочитала книгу молодого письменника Гессе і прийшла у таке захоплення, що написала йому листа. Гессе ж так вразив цей лист, що він відповів. Тому, якщо у світі є випадковості, то це тільки тому, що ми робимо не те, що хочемо. Все, що ми по-справжньому хочемо – не випадково.

Це дивне суголосся двох душ – листування дівчини і доволі зрілого письменника видали у Німеччині майже п’ятдесят років тому. Переклали багатьма мовами світу. Серед цих мов, як здогадуєтеся, немає української і російської. На жаль, усі мої титанічні зусилля поцупити текст в Інтернеті, щоб перекласти бодай дещицю, не дали жодного результату. Тож дослідники із заходу їдуть до Чернівців, щоб подивитися на малу батьківщину Нінон, а чернівчанам, щоб дещо дізнатися про неї та старі Чернівці, треба рухатися на Захід, принаймні купувати там книжки. Така склалася парадоксальна ситуація.
Отже, зав’язалося листування, яке час від часу переривалося. Адже Нінон поїхала вчитися у Відень і Париж, невдало вийшла заміж за художника і особисто зустрілася з письменником тільки через багато років.

«Я зустрічав і любив Нінон на прізвисько Іноземка, темно дивилися її очі з-під темного волосся, вона ревнувала мене до Фатме, принцеси мого сновидіння, але, можливо, що вона й була Фатме, сама цього не знаючи». Ці рядки з культової, свого часу, книги Гессе «Паломництво у країни Сходу» безумовно присвячені Нінон Ауслендер ( прізвище, якої і перекладається, як – іноземець). Фірмовий тьмяний відсторонений погляд Нінон згадують багато її знайомих.

Взагалі-то рядки особистих листів Германа Гессе, коли він тільки познайомився із Нінон, просякнуті Еросом і задоволенням від здорового харчування. І це виглядає досить банальним. Навіть, коли він вирішив відпочити з Нінон у всесвітньо відомому нині Давосі, він зауважує у листі до друга: «Коли спускаєшся з гори на лижах, почуваєш ступнями і колінами хвилю кожного повороту, крутість схилу, дрібні підйоми і спуски так ясно, як коханець відчуває, пестячи, тіло коханки». Відчувається, що день для Гессе був продовженням ночі. Але якби все було так просто, то про Нінон не варто було б писати. Вона з тих жінок, хто доводить, що еротичним є також і мозок. Або, якщо не так фізіологічно, внутрішня душевна складова.

«Його скорили її шарм, багатство внутрішнього світу, її уміння забувати самітність у виснажливій роботі і наповняти своє життя змістом», – пише у біографії «Життя мага» французька дослідниця Жаклін Сенес. І вже більш пізні листи Гессе просякнуті захопленням від душевної та інтелектуальної неординарності Нінон.

І це безумовно так. Тому, що навіть кілька знайдених мною віршів Нінон доводять, – в її житті був один вихід – вийти заміж за Нобелівського лауреата. І не тому, що вірші її настільки складні, а тому, що вони якраз прості і щирі. А простоти і щирості в цьому житті неймовірно мало. У нас, наприклад, працівники ЖРЕПу такі складні, що дадуть фору всім лауреатам.

«Я – справжня? Або це лише сон?
Де знаходяться кордони буття?
Бути задоволеною тим, що є. І знати точно: шляху
немає іншого – крізь метушню часів і місць.
Іноді мені здається, я знаю, чим є життя.
Шкода, що цвіте воно лише раз.
Адже сил моїх – на мільйон доль і життів.
Я хотіла б танцювати, співати, закликати і вести.
В літерах, фарбах відтворити риси Вічності.
Створювати, створювати і жити не одним життям.
Але, відчуваю, що ніби мене закрили, відчуваю дивне безсилля.
Чому немає сил злетіти?»

Приблизно так висловлювала своє щире здивування самим фактом життя і обмеженістю лише одним тілом, однією долею, одним життям чернівчанка Нінон. Чомусь здається, якщо б люди частіше про це думали, частіше дивувалися життю, то навіть такі віддалені від питань буття сфери, як дерибан бюджету, проходили більш по-людськи. Адже це тільки Нінон Гессе здавалося, що життя є чимсь незрозумілим. Вийдете на вулицю і ви побачите купу провінціалів, які достеменно знають, чим є життя і що треба робити.

Отже, тепер про Чернівці і краєзнавство. Нінон була донькою відомого чернівецького адвоката Якова Ауслендера. Дослідники пишуть, що вона жила на розі Панської і Ротгассе (тепер Доброго). В її дворі ріс горіх, в тіні якого літніми днями вона відпочивала у гамаку. У цьому гамаку вона і прочитала книгу Гессе. Поряд росли троянди, між якими, за німецьким звичаєм, ставили скляні кулі на патичках. Такий персональний рай чернівецької дівчини.

Тепер важко уявити, де саме міг бути серед суцільного каміння Кобилянської, трояндовий сад. Адже, якщо саме на розі, то єдиний будинок, що міг би підійти під описання, це теперішній будинок «Аваль» банк. Чи міг там бути сад із трояндами? Чи не занадто він великий для особняку? Адресна книга показує, що адвокат Ауслендер жив на Ротгассе, 13. Навряд чи це на розі. На Доброго, 13, нині офісна будівля і, до речі, є адвокатська контора «Ткач і ко». Але з описання сну Нінон, де вона снить, що повертається до батьківського будинку, мені стало зрозуміло, що вона жила на Кобилянській. Чи не на Кобилянській, 13, де нині міське управління юстиції? Там, до речі, непоганий двір.

Родина покинула Чернівці у зв’язку з російською окупацією під час Першої світової війни. Поза Чернівцями справи у адвоката Ауслендера не йшли, він втратив майже увесь капітал. Тому у 1918 році він вирішив повернутися. Його сподівання відновити практику, однак, не виправдалися. Очевидно, війна остаточно підірвала його сили і він помер на початку 1919-го. Місто, на той час, переживало справжню розруху.

Нінон, як любляча донька, дізнавшись про хворобу батька, через новоутворену Югославію та Румунію їхала до Чернівців у товарних вагонах, і навіть у візках, запряжених кіньми. Вона встигла побачити батька і він помер у неї на руках. Батька поховали у Садгорі на єврейському цвинтарі. У двадцяті роки, час від часу Нінон навідувалася у Чернівці, адже тут ще жили її родичі, і був родовий будинок. Час її особистого знайомства з Гессе співпав з часом прощання з Чернівцями. У 1928 році вона продала батьківський будинок у Чернівцях. І це рік, коли вона востаннє була у рідному місті.

Але Чернівці не відпускають так легко. Ще тривалий час Ауслендер спілкувалася із земляками. Зокрема, брала участь у рятуванні відомого чернівчанина, поета і астролога Мозеса Розенкранц. Мозес майже одразу після німецького концтабору потрапив у радянський. Причому в останній – за абсолютно фантастичних обставин. Коли пишуть про Другу світову війну, іноді згадують німців, які рятували євреїв. Але вперше я дізнався про єврея, який рятував німців. Звісно, це був чернівчанин – Мозес Розенкранц. Де, крім Чернівців, могли ще так пофігістично ставитися до національної приналежності? Мозес працював після війни у румунському Червоному Хресті і допомагав знайомим по Чернівцям німцям втекти на Захід. Діяльність його була, очевидно, настільки активною, що НКВС не полінувалася викрасти його у Бухаресті і перевезти до Одеси. А там вже уторованим шляхом до Норильську.

Одним з тих, хто сприяв поверненню Мозеса спочатку до Бухаресту, а потім до Німеччини, була Нінон Гессе. У якої, як дружини Нобелівського лауреата, очевидно, було більше зв’язків, аніж у самого лауреата. До речі, цікаво, що доля «відшкодувала» Мозесу втрачені роки. Прожив він сто років. Листування дружини Мозеса і Нінон досі зберігаються в архівах. Подібні чернівецькі історії можна нанизувати одна на одну. Але… В них немає нічого вартого меморіальної дошки, згадки у теперішніх Чернівцях. Справді, навіщо тут ті непевні здивовані люди, серед провінційного світу впевненості?

Запис Вона не знала, що таке життя але передрекла його спершу з'явиться на Медіа-Версії.