Брехали тоді, брешуть і нині. На жаль, правда вже нікого не цікавить: перед буковинцями постали інші проблеми – виживання.

День 1 серпня 1988 року запам’ятався дивовижним нежитем мого майже дворічного сина, який  з’явився вранці раптово і нізвідкіль. Літо, спека… чого не буває з маленькими хлопчиками. Та коли через тиждень, як мало би статися, син не одужав, а з його носа, навпаки, потекло із новою силою, я ще не усвідомлювала, що він став заручником екологічно залежної недуги і вже другої після Чорнобиля на своєму маленькому віку.

Лише через кілька місяців, зіставивши факти, зрозуміла, що саме нежитем він зреагував на хімічну екзогенну інтоксикацію (ХЕІ) – так пізніше назвали невідому чернівецьку хворобу, яка вразила маленьких буковинців далекого 1988 року внаслідок забруднення міського середовища якимись дуже й дуже токсичними речовинами. Авторка цих рядків дотримується військової версії витоку високотоксичного ракетного пального під час проходження містом військової частини 28 липня 1988 року. До речі, в/ч дислокувалася у Львівській області й невдовзі після інциденту була розформована.

Люди ж поміж собою називали чернівецьку недугу алопецією, тобто облисінням.

Хроніка подій

1 серпня 1988 року у Чернівцях лікарі зафіксували перший випадок невідомої хвороби у дітей, маніфестною ознакою якої було тотальне облисіння, супроводжуване ураженнями печінки, травного тракту, дихальної системи – та найбільше потерпала нервова система. У багатьох діток спостерігалися галюцинації.

Прикметно, що невідома хвороба вражала в основному світловолосих блакитнооких дітей віком до 6 років. Утім, як стало відомо пізніше, дісталося й дорослим. Крім того, в багатьох дітей, але не з числа тих, кому офіційно виставили ХЕІ (таких було 167),  спостерігалося часткове або осередкове облисіння. Та створені відповідні медичні комісії категорично відмовлялися визнавати спільність причин появи часткового ураження волосяного покрову та повного облисіння.

Загалом брехні тієї вже далекої осені 1988 року і наступного 1989-го було дуже багато. І хоча все місто гуло про невідому недугу дітей, ніде про це не писалося і не передавалося. Тож було ще страшніше.

Заговору мовчання не було – просто такою була система

Першу тріщину в мовчанні пробила «Комсомольская правда», оприлюднивши у жовтні 1988 року мій невеличкий матеріал про невідому хворобу дітей у Чернівцях із коментарем так званих науковців про те, що в Чернівцях, мовляв,  пройшов кислотний дощ і саме він спричинив облисіння дітей. До слова, інформацію про чернівецькі події я підготувала ще у кінці серпня. Та цензура не дозволила публікувати матеріал, бо тоді заборонялося писати про масові захворювання.

Утім, завіса таємничості ще й досі огортає ті далекі, 30-річної давності, події. Таємничості й брехні. Мабуть, час говорити правду ще не прийшов. Зрештою, нині пересічним буковинцям не до історії, мають проблеми серйозніші: треба виживати. І це попри те, що більшість тих дітей, яким офіційно виставили тоді діагноз ХЕІ – хімічної екзогенної інтоксикації, стали пізніше інвалідами.

Про ті події можна писати детективи, трилери чи навіть екшн

…Про Чернівці осені 1988 року можна писати романи-страшилки. Чого тільки вартують порожні вулиці без жодної дитячої фігурки. У листопаді 88-го чернівчани вивезли практично всіх дітей із міста. А ті, що залишилися, не виходили з помешкань. Хто цього не бачив, не може навіть уявити собі, яким химерним і закинутим видається таке місто – як з фантастичного фільму.

Тим часом у Чернівцях працювали різні комісії та групи дослідників, яких очолювала – а точніше, тримала під ковпаком – Державна комісія, очолювана Качаловським, заступником прем’єр-міністра УРСР.

Та раптом, коли вже заслін мовчання був нібито прорваний і про трагедію Чернівців дізналася вся країна, чернівчани зважилися на стихійний протест, зібравшись на Центральній площі. Яблуку не було де впасти. До розбурханої людської стихії наважилася вийти тільки одна людина – Павло Каспрук, голова Чернівецького міськвиконкому. Але й у нього полетіла банка з кав’яром: тоді на дітей роздавали продуктові пайки з дефіцитними продуктами. Та Каспрук не пішов з площі. Йому вдалося домовитися з протестувальниками, які висловили свої вимоги. Натовп вимагав Баранова, заступника міністра охорони здоров’я, бо його виступи на телебаченні викликали довіру в людей. Але він саме тоді відбув до Москви вирішувати питання про ймовірну евакуацію містян. До слова, з Москви він повернувся вже зовсім з іншим настроєм. Тим часом у будинку міської ради сиділо все перелякане керівництво області та міста. Я усіх їх наживо, а не по телевізору, бачила вперше, окрім Каспрука, в якого брала інтерв’ю після обрання головою міськвиконкому (наразі ми на західний манір називаємо його мером). А пропустив мене до приміщення охоронник у чині майора: мені вдалося переконати його емоційним спічем про те, що наші діти лисіють, а він у цей час приховує правду від людей.  Оскільки мої колеги з «МБ» працювали тоді у натовпі, у нас спільно вийшов блискучий правдивий репортаж, за який Качаловський потім вимагав негайного звільнення мене з роботи. На той момент КДБ вирахував та заарештував застрільників мітингу, а обком партії поставив завдання перед керівниками підприємств звільнити з роботи найактивніших протестувальників.

Особисто мене врятувало те, що під час прес-конференції, яка відбулася за кілька днів після мітингу, соціальні психологи з Москви проаналізували та виклали у прес-релізі, який роздали журналістам, причини протесту чернівчан. І серед головних назвали приховування правди. Оскільки я цитувала висновки спеціалістів із Москви, то наш головний редактор Богдан Загайський передав цей прес-реліз Качаловському і питання стосовно мене було зняте. Зате виникли сотні інших запитань. І щоби картина була повною, додам: довкола Чернівців стояли війська у повній бойовій готовності. Натомість кажуть, що тодішній начальник управління КДБ у Чернівецькій області узяв відповідальність на себе, доповівши, що ситуація під контролем.

А вже далі події розвивалися в жанрі детективу – а, може, навіть трилера чи екшн.

Вчіть іноземні мови, щоби вас не дурили

По-перше, громадськості й усім журналістам постійно брехали.

То, бачте, до сечі, взятої у хворих діток, під час її транспортування потрапив бор. Сподіваюсь, про це згодом детальніше розповість ВІктор Бачинський, тодішній і нинішній начальник судово-медичної експертизи.

А то почали розхвалювати наше харчування, особливо кукурудзяну кашу, яка має просто порятувати всіх! Та вершиною нахабства й блюзнірства стала прес-конференція експертів  Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ). Ні, ці поважні мужі були чесними й нічого не підозрювали. Річ у тім, що висновки про причини невідомого захворювання у Чернівцях  голландських спеціалістів «перекладав» представник Міністерства охорони здоров’я СРСР. І перекладав він із точністю до навпаки. Експерти навели 10 аргументів того, чому причиною отруєння є не талій. А нам переклали навпаки: що саме ці позиції підтверджують талієву версію. І Державна комісія офіційно ухвалила талієву версію причини отруєння дітей у Чернівцях. Та вже за незалежної України місцеві екологи звернулися до ВООЗ і звідти до Чернівців надійшли висновки двох голландських експертів, які доводять, що талій не був причиною отруєння чернівчан.

Та певно комусь дуже вигідно, аби існувала саме хибна версія, бо вже вдруге перевидана книга місцевого токсиколога, в якій сенсаційно доводиться… офіційна талієва версія.

І ще кілька слів про екшн та ГРУ

Але це ми спостерігали вже за незалежної України. Трагічною крапкою цієї історії стало отруєння історика, громадського діяча та еколога Віктора Фреліха у кінці квітня 1995 року в Києві та його смерть 24 травня того ж року в Чернівцях  На власні очі бачила запис у історії хвороби Віктора: «отруєння невідомою бойовою речовиною» – під час його перевезення з військового госпіталю до реанімації обласної лікарні. Якщо це когось втішить, нагадаю, що ім’я Віктора Фреліха викарбуване на Меморіалі журналістів у Музеї новин у Вашингтоні, США. Хоча, на жаль, воно відтворене у помилковій транслітерації Viktor Frelix (Фрелікс). Тож у пошуку треба набирати саме у такій траслітерації – Viktor Frelix.

Разом з Віктором ми почали розслідувати причини алопеції в Чернівцях десь на межі 1989-1990 років. Алопецією, як я вже казала, назвали в народі цю хворобу за її зовнішньою ознакою – облисінням. 1993-го за моїм матеріалом, опублікованим у «Молодому буковинці», фактаж для якого «накопав» Віктор, СБУ повторно відкрило кримінальну справу щодо невідомого захворювання у Чернівцях 1988 року. І разом з Фреліхом ми увійшли до складу групи при СБУ, яка вивчала зібрані матеріали й документи по цій справі. Про роботу в цій групі я писала в «МБ», де тоді працювала.

Пригадую розмову із керівником місцевої контррозвідки, який входив до групи СБУ з розслідування причин хвороби. Він сказав тоді буквально наступне: «Тут відчувається слід ГРУ. А якщо вони цю справу зачищали, ми нічого не знайдемо». Перед цим на переслідування невідомими та погрози від них скаржився покійний уже таксист Сухарєв, який був свідком того, як військові мили вул. Лук’яна Кобилиці в ніч на 29 липня 1988 року…

Отже, минуло 30 років – а до правди ще далеко. Оприлюднювати її , на чиюсь «фахову думку», ще зарано. Та редакція збиратиме й публікуватиме спогади посадовців тих часів і пересічних чернівчан. Адже без минулого немає майбутнього.        

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»

алопеція: 20 років по тому

 «Я за військову версію» – каже  Заслужений лікар України, заступник головного лікаря Чернівецького діагностичного центру  Іван Тадейович ПЕНІШКЕВИЧ  .

–  У 1988 році я працював начальником Чернівецького облздороввідділу. До мене звернулася професор Алла Бухарович з приводу кількох дітей, які раптово й тотально облисіли. Усі вони були блакитноокі та мали біляве волоссячко. Їхнє захворювання не вкладалося у звичайну відому медицині алопецію. Тож, коли до обласної клінічної дитячої лікарні привезли десяту абсолютно лису дитину, ми організували там спеціальне відділення для таких потерпілих.
Спеціалісти не могли визначити причину захорювання, тому лікували його наслідки. Тобто, знімали інтоксикаційний синдром. Після цього наші пацієнти поверталися до норми. Але волосся в них не відростало.
Ми вирішили звернутися до Мінздоров’я СРСР. Так сталося, що саме тоді я перебував у Москві, «вибивав» апаратуру на 7 млн доларів для діагностичного центру. З Чернівецького обкому партії зателефонували до Міністра охорони здоров’я, і Євгеній Чазов мене прийняв. Потім я спілкувався із його заступником з питань дитинства і материнства Барановим. Відтоді до нас  почали наїжджати різні комісії з Мінздоров’я, був і Баранов із Державним санітарним лікарем СРСР. А потім, як відомо, створили Державну комісію, очолювану Качаловським, заступником прем’єр-міністра УРСР. З нами співпрацювали 27 союзних науково-дослідних інститутів. 167 дітям, які повністю облисіли, поставили тоді діагноз ХЕІ – хімічна екзогенна інтоксикація.
Пізніше разом з народним депутатом СРСР і засновником «Зеленого руху» на Буковині Леонтієм Сандуляком їздив до США й Канади, возив туди на аналізи нігті та волосся хворих дітей. Від тамтешніх фахівців почув, що ми, українці, неправильно харчуємося й п’ємо неякісну воду. Тому й маємо неприємності.
То був гарячий час: майже три роки я не був у відпустці і… 30 годин провів перед камерами телебачення.
Серед причин невідомої хвороби називалося понад 2 десятки версій. Але три з них  – головні: радіаційна, хімічна, військова. Особисто я схиляюся до останньої. Про це повідомив якось газеті «Буковина» – і мав великі неприємності. Хоча й зараз вважаю, що ареал розповсюдження хвороби малює нам саме таку картину: Чернівці та навколишні села накрила забруднена хмара, насичена хімічною речовиною, подібною до талію. Звідки вона взялася? Це питання вже не до мене…
Радикали пропонували евакуювати все місто. Але члени Державної комісії, зокрема, міністр охорони здоров’я УРСР Романенко, були проти. Останній наголошував, що за такого масового виїзду обов’язково будуть дитячі втрати.
Нині, аналізуючи все, що тоді робили медики, переконуюсь: діяли правильно. Здійснювалися подвірні обходи, для всіх дітей виділялися продуктові пакети, посилене  харчування запровадили у дитячих садках і молодших класах шкіл. Пізніше голландці, експерти з ВООЗ підтвердили, що іншого шляху в нас і не було».

З архіву газети «Версії», публікація  від 1 серпня 2008 року

Запис Невідома хвороба у Чернівцях: 30 років по тому спершу з'явиться на Медіа-Версії.

1988 р. Лихо об’єднує людей

Після Чорнобильських подій 1986 року на Буковині виникли численні екологічні рухи та громадські організації екологічного спрямування. Першою такою організацією у Чернівцях було товариство «Оберіг», засноване поетом Миколою Бучком і журналістами газети «Молодий буковинець», серед яких була і Людмила Чередарик. Це була перша громадська організація, яка активно почала роботу з відродження культури краю, нового осмислення його історії та зробила вагомий внесок в питаннях екології.

А потім 1988 року трапилося нещастя – алопеція. Невідома хвороба, що супроводжувалась масовим облисінням дітей. Звісно, влада старалася замовчувати, але все ж інформація про хворобу просочилася в пресі. Першими журналістами, що почали висвітлювати це лихо, незважаючи на небезпеку, були Людмила Чередарик і Віктор Фреліх. Після цих страшних подій люди вимагали від влади інформації, почалися мітинги, акти непокори. Громадяни згуртовувались, особливо молодь. І саме на цій хвилі студенти Чернівецького університету вирішили у грудні 1988 року створити громадську екологічну організацію «Зелений Рух Буковини». Це була наймасовіша громадська організація і за участь в ній ми могли поплатитися не тільки кар’єрою та посадою, а й волею і, можливо, життям.

У грудні в одній з аудиторій Чернівецького національного університету студенти зібралися для створення, як ми тоді говорили, «незалежної громадської організації». Прийшли тодішній ректор університету професор Степан Костишин, секретар парткому Петро Пацурківський і, звісно ж, я. Коли пішла мова про те, щоб створити незалежну організацію ректор запитав: «Від кого незалежну?». На що я з місця відповів: «Насамперед від вас, Степане Степановичу, і від вас, Петре Станіславовичу».  Цього було досить, щоб мене обрали головою оргкомітету, а потім і головою незалежної екологічної організації, яку назвали «Зелений рух Совєтської Буковини».

1989 р. Терпець уривається…

Алопеція стала останньою краплею, що переповнювала чашу терпіння людей. Народ настільки зненавидів комуністичну владу, що готовий був на все. Стримував тільки страх перед цією владою. Та в натовпі страх зникає. А тому ті, хто свій страх подолав або був готовим пожертвувати своєю свободою і навіть життям заради ідеї, збирали багатотисячні мітинги.

Та для остаточної перемоги потрібна була організація. За такої високої політичної активності людей створити її було неважко. 26 серпня 1989 року у Чернівцях в приміщенні ПТУ №8 відбулися установчі збори Народного руху України. Після зборів в етнографічному музеї просто неба розпочався багатотисячний мітинг. Вели мітинг Володимир Старик і я в присутності тодішнього голови міськвиконкому Павла Каспрука. Я добре пам’ятаю той день, бо це був день народження моєї дружини. Настрій у людей був святково піднесений. Та не таким він був у моєї дружини: їй цілий день безперервно телефонували «доброзичливці», запевняючи, що «твій довго не проживе». Десь після другої години мітингу Каспруку передали записку, у якій йшлося про те, що під трибуною закладено бомбу з часовим механізмом. Та паніки, на яку розраховували автори записки, не відбулося, бо я попросив людей, не пояснюючи причини, розійтися, починаючи з крайніх рядів.

Потім комуністи розпочали шалену атаку на Рух та на мене як його голову. Всі районні газети публікували «листи трудящих» з вимогою позбавити мене повноважень народного депутата СРСР. У виразах газети не стримувались. Довелося притягнути до судової відповідальності за образу честі й гідності одну з них, «Будівника комунізму» – орган бюро райкому партії Глибоцького району. На суді були журналісти з московського та київського телебачення, а також кореспонденти «Комсомольської правди» та «Ізвєстій». Суд я виграв.

Потім був фарс із ДКНС (Державним Комітетом з надзвичайного стану). В той час я був на Буковині. Вранці 19 серпня 1991 року про те, що у Москві щось трапилося, мені розповів племінник. Пізніше про все я почув з телевізійних новин. Зі свого рідного села Козиряни терміново поїхав до Чернівців. Прийшов на телебачення і попросив дати мені можливість виступити. В прямому ефірі я назвав ДКНС комітетом державних злочинців. Щоправда цей момент в ефір не пустили.

Після краху ДКНС я поїхав до Києва. Настав момент проголошення незалежності України. Нарешті, у результаті волевиявлення  на всенародному референдумі українці отримали омріяну державу, владу, яку потім віддали… її лютим ворогам, вчорашнім комуністам.

1991 р. Така довгоочікувана незалежність?

Найбільше щастя для українця – бути причетним до відродження своєї держави. Мені випало щастя і велика честь написати разом із Левком Лук’яненком Акт проголошення незалежності України.

Ми одразу домовилися, що цей документ має бути коротким, а його зміст таким, щоби за нього проголосувало 239 комуністів, які тоді були у парламенті. Опісля Левко витягнув нотатника із заготовками – він певно готувався до цього моменту усе життя. Спершу він хотів назвати цей документ Універсалом, але я заперечив. Сказав, що тоді він буде діяти на комуністів як «червона ганчірка». Вони не проголосують за Універсал, а от Акт – це урочиста разова дія. Левко погодився зі мною. Саме так і виник Акт проголошення незалежності України.

Нам до сих пір дорікають, чому ми не проголосували одразу за відродження держави, тобто продовження Української народної республіки. Таке питання стояло, але за це комуністи точно не проголосували б, адже для них Грушевський та УНР були «буржуазними націоналістами», ворогами українського народу.

Написання документу зайняло десь півдня, кожне слово слід було обдумати. Потім акт відредагував та вніс свої поправки Дмитро Павличко.

Ідея проведення референдуму виникла у Леоніда Кравчука та голови Народної ради Ігоря Юхновського. Я тоді агітував за прийняття Акту про незалежність “групу 239” – комуністів. Їх офіційно очолював Олександр Мороз. Секретарем ЦК тоді був Станіслав Гуренко. В своїй промові він наголошував (звичайно, російською мовою), що не можна допустити до влади цих націоналістів. Тоді я кажу йому: «Розумію вашу стурбованість, але давайте спрогнозуємо, що буде далі. Якщо ви не приймете цей документ, не вийдете звідси живими. Погляньте у вікно – на вулиці сотні тисяч людей. А якщо проголосуєте за, то зумієте бодай працівників «Арсеналу» вивести на знак протесту». (У радянські часи усе робилося волею трудящих. Як правило, на мітинги виводили київський завод «Арсенал». Виходили вони у спєцовочках, із військовою виправкою робітника та казали, що йдуть за бажанням трудящих, які вимагають підвищення зарплати чи ще там чогось).

Комуністи стверджували, що акт приймається без згоди українського народу. Тоді я сказав (хоча офіційно це запропонував Ігор Юхновський) винести його на референдум.

Після цього я попросив Леоніда Кравчука, щоби Акт зачитав Левко Лук’яненко. Однак його зачитав сам Кравчук. Кажу йому, людина 25 років відсиділа у в’язниці. Той мовчить. Тоді я йому: «Він же писав цей документ». Знову мовчанка. «Та у нього ж сьогодні День народження. Зробіть людині подарунок». Тут він зривається і каже: «Та пішли ви!». Отак мене відправив за відомою адресою перший президент Незалежної України. А, оскільки була вже демократія, то я пішов туди, куди хтів.

2013 р. Майбутнє твориться просто зараз

Я впевнено можу стверджувати: те, що ми робили – було недаремним. Сьогодні студенти вийшли на Майдан і вони не розчаруються. Україна має майбутнє, адже його творять молоді активні люди. Думаю варто створити громадську організацію «Майдан», яка при активних діях може вийти на мітинг і здобути перемогу в 2015 році.  Якою буде мета цієї організації? Першим і найголовнішим пунктом має бути відставка цієї влади та контроль над владою, що прийде на зміну старій.

Руслан КОЗЛОВ, Лідія КИРИЛЮК, «Версії»

Запис Леонтій Сандуляк: «Не мовчіть і вас почують!» спершу з'явиться на Медіа-Версії.