Керівництво Чернівецького академічного обласного музично-драматичного театру ім.О.Кобилянської разом з художньою радою театру зважилося на цікавий і, можна сказати, сміливий експеримент: самостійну постановку довірили акторові театру Дмитру Леончику. Скажу одразу: особисто для мене нічого дивного в такому рішенні не було: дивилася успішну випускну виставу курсу дитячої студії. Педагогом курсу та її постановником саме й був Дмитро Леончик.

– Дмитре, звичайно, ти розумієш, що постановка дитячої казки і драматична вистава, нехай лише з двома актрисами, – різні речі, та й режисер у театрі – це зовсім інша професія. Чи готовий ти до таких змін?

– Тепер уже (сміється) немає вибору. Але я вірю в свої сили, коли за щось беруся. Керівники нашого курсу у Харківській академії культури Олександр Васильєв та Ангеліна Філіппова передали нам величезну базу знань і навичок, яка допомагає не лише в акторстві, але й у режисурі. На жаль, наразі немає можливості отримати другу освіту. Але ж є книги! Сьогодні моя настільна книга, наприклад, – Борис ЗАХАВА. Майстерність актора і режисера». Та й взагалі, я з дитинства звик про все дізнаватися з книг. Я ж сільський хлопець…

– От з цього місця, як кажуть, із подробицями…

– Я народився й виріс у селі Новопілля Дніпровської області. Та, мабуть, починалося все набагато раніше. Моя бабуся була акробатка, непрофесійна, просто чудово виконувала акробатичні трюки. Навіть був момент коли її зманювали поїхати з пересувним цирком, та вона відмовилася. Дід співав у церковному хорі, дуже гарний голос мав. Я теж люблю співати. Мабуть, у мене це в крові…

Чесно кажучи, до шкільної науки особливого старання не прикладав. Не стільки уваги школі, як позашкільному часу. У мене була компанія друзів, як можна тепер назвати, однодумців. Клуб, різні гуртки, всі постановки та концерти на різні свята… У шкільні роки коливався між професіями актора і…лікаря. Отакий непростий вибір. А коли настав час поступати, зрозумів, що в медінститут я не поступлю: знань не вистачить. А от на акторський можна спробувати. І поступив. Тепло згадую, як підтримали мене шкільні друзі: їздили зі мною до Харкова. Учителька української мови порадила мені для іспиту монолог з п’єси Карпенка-Карого «Сто тисяч». Ніби учора все це було.

Уже пізніше, долаючи ази акторської професії, збагнув: ми, актори, – чарівники. Ми можемо бути ким завгодно. В тому числі й лікарем…

В акторському колі

– І от ти потрапив до Чернівецького театру, пройшов певний шлях становлення і зажив тут собі репутацію саме комедійного актора. Як же ти зважився на такий серйозний матеріал для першої самостійної постановки?

– Це все завдяки Тамарі Дмитрівні (народна артистка України Тамара Дмитрівна Кільчицька – авт.). Вона наполягла на худраді: «Я хочу, щоби ти був режисером цієї постановки». І вона ж вибрала матеріал – новелу Марії Матіос «Не плачте за мною ніколи» – і навіть почала писати інсценізацію. Я вже потім до цього процесу приєднався, тож інсценізація наша спільна. На сцені вона отримала назву «Вір або Невір». Ми позиціонуємо її як містичну драму…

– Чи не боїшся, що досвід Тамари Дмитрівни позбавить тебе самостійності?

– Тепер уже можу сказати, що ні. Хоча на перших репетиціях долоні були мокрими від хвилювання. І додати треба, що в Тамари Дмитрівни не лише досвід, але й велика відповідальність у всьому, що вона робить на сцені, до дрібниць. Вона космічна особа, з неймовірною інтуїцією.  Працювати з нею насправді дуже комфортно. Хоча інколи й справді доводиться відстоювати й власну позицію. Але все це – на користь постановці.

Тамара Кільчицька і Ольга Кільчицька-Дутка

– У виставі зайнята ще Ольга Кільчицька-Дутка. Тобі не заважає цей сімейний дует?

– Знову-таки – ні. Я думаю, що Ольга трохи засиділася на ролях другого плану. А тут вистава будується на діалозі й взаємодії двох жінок – старшого віку й молодої. Практично вони обидві головні героїні. Різний вік дозволяє відкрити Жінку. Ольга дуже ретельно працює над кожним моментом, буквально кожну ситуацію пропускає через себе. І вона відкривається тут як драматична актриса.

З Ольгою Кільчицькою-Дуткою

– В чому бачиш своє завдання як режисера?

– Мабуть, вам доводилося дивитися різні постановки однієї п’єси? Вони ж різняться між собою?  У кожній ролі для актора є своє надзавдання: що ти хочеш і можеш сказати. А в мене як режисера своє, умовно кажучи, над-надзавдання. Знайти власний голос, власний погляд. Для мене в конкретному випадку – захистити маленьку людину. Не терплю хамства, не терплю, коли людину ображають. Гідність у людині – найголовніше. Я – адвокат маленької людини.

– Чи не відчуваєш себе зараз на роздоріжжі? Яким бачиш своє майбутнє…

– Роздоріжжя… Я завжди пам’ятаю, що я актор. Хоча навіть не рахую, скільки разів останнім часом мені про це нагадували. Причому, з різних міркувань… Від акторства не відмовлюся. Але не буду лукавити: режисура захопила, хоча б іншим поглядом на сцену. Іншими засобами самовираження. Чи зможу поєднувати? Час покаже.

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис Дмитро ЛЕОНЧИК: «Я тепер каюся перед усіма своїми режисерами, скільки я їм крові попсував!» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Коли він виходить на сцену, жінки затамовують подих», – написано в одному з відгуків на прем’єру «Зірки без імені», вистави, в якій Циганок у ролі Грега виходить лише в другій дії… Залишимо «за дужками» зовнішність, зауважимо на абсолютній природності актора: він грає – як дихає, живе у «запропонованих обставинах».

Свій новий сезон – із космічним знаком двох безкінечностей, 88-й – Чернівецький академічний обласний музично-драматичний театр ім. О. Кобилянської розпочинає цієї суботи, 1 вересня, виставою із «космічним ухилом» – «Зірка без імені» румунського драматурга Міхая Себастьяна. Наступного дня, 2 вересня» наш сьогоднішній співрозмовник виступить в ролі герцога Орсіно у шекспірівській «Дванадцятій ночі». У передсмаку нових театральних подій пропонуємо нашим читачам інтерв’ю з актором Андрієм Циганком.

– У середині минулого сезону Ви блискуче повернулися до трупи Чернівецького академічного обласного музично-драматичного театру ім. О. Кобилянської – після перерви майже у чверть століття… Як це – вдруге ступити в ту ж ріку?

– Почнімо із того, що в цій річці вже зовсім інша вода. Практично від того театру, з якого я пішов майже 25 років тому, залишилися лише стіни, приміщення…  Когось уже немає з нами, хтось пішов з театру, дехто змінив професію, залишаючись у театрі. Як відомо, театр будується режисером. Я прийшов у новий театр…

– Як відбулося Ваше повернення? Чи важливо це для Вас?

– Від того моменту, як остаточно закрився театр «Голос», минуло більше року. Я стояв на обліку в центрі зайнятості і навіть подумував, чи не оформити пенсію за вислугою років (тоді існувала така можливість, тепер вона скасована). Усі мої друзі та знайомі майже в один голос сказали: «Ти що, дурний?». Хоча я навіть знайшов би, чим займатися на пенсії: скільки книг можна прочитати, скільки зіграти на фортепіано, яке я нарешті придбав собі…Цілий список у мене є фільмів, яких я ще не подивився. Мені б не було нудно на пенсії. Я завжди знаю, чим заповнити свої дні. Навіть не надто переймаюся розміром можливої пенсії, бо я невибагливий у побуті. Мені завжди не вистачає часу на все, що я хотів би зробити.

От буває, зустріну на вулиці людину з обмеженими можливостями… Запитую сам у себе: «Що страшніше  – бути сліпим чи глухим? І друге для мене страшніше, бо не можу існувати без музики.

Але театр переміг. Тоді, взимку, зустрівся випадково з Людмилою Скрипкою – і вона запросила мене до театру. Хоча обов’язкове прослуховування таки проходив…

– Бачила практично всі Ваші роботи у театрі «Голос». Як Ви долаєте різницю між камерним «Голосом» і великою сценою облмуздраму? Адже спосіб спілкування з глядачем зовсім різний – як і різний вплив на глядача…

– Різниця, звісно, існує, але для мене це не краще і не гірше. Робота актора – жити у запропонованих обставинах. Та й починав я як актор і дев’ять років працював саме в обласному муздрамтеатрі… Потім з’явилася потреба якось змінити своє життя – і ми пішли. «Голос» ми зробили практично з нічого, за кілька місяців… Ніхто ж тепер не згадує, який це був обшарпаний підвал. А тоді, в 90-х, коли практично не було нічого – ні грошей, і матеріалів, ми зробили усе навіть не з нуля, із якоїсь мінусової позначки. І десять наступних років ми з Петром Колісником самі робили театр: не лише постановки, все-все – бухгалтерія, податки, костюми, той мінімум декорацій…

Починали з вистави «Санта-Крус» швейцарського драматурга Макса Фріша. Поставити цю п’єсу – давня мрія Петра Колісника. Але за певних матеріальних обставин «Сад хризантем» випередив «Санта-Крус»…

– «Безіменну зірку» бачила у «Голосі». І нинішній Ваш Грег – зовсім інший…

– Навіть не намагаюся порівнювати. Різні режисери, різне бачення матеріалу, хід думок, навіть жанр постановки – і звідти інші завдання для актора. Решта стає зайвим. Та що казати, одна й та ж постановка – щоразу різна.

– Петро Колісник – саме Ваш режисер?

– Однозначно. Мабуть, у житті кожної людини є свої провідники. У мене таких троє. Першим у часі був учитель музики Дмитро Федорович… Я виріс у невеличкому гірницькому містечку Орджонікідзе (нині Покров). Воно оточене кількома кар’єрами з видобутку марганцю. І от у такому місці в мене виникає пристрасне бажання займатися музикою, вчитися грати на фортепіано. Купити інструмент для нашої родини було справою непідйомною. Батьки запропонували акордеон. В музичній школі молоденька вчителька запропонувала моїм батькам для мене клас скрипки… Я погодився, бо якщо не фортепіано, мені було все одно, на чому грати. А  Дмитро Федорович не тільки займався з нами музикою, він учив нас дружити, допомагати одне одному, поступатися, підтримувати… На заняття з ансамблю, які він вів по неділях, ми поспішали, як на свято… Феєрична історія! У мене з музичної школи залишилося не менше друзів, ніж із загальноосвітньої.

Другою такою важливою людиною була Валентина Іванівна Зимня, яка набирала курс у рік мого вступу. Уявіть собі, я до того жодного разу не був у театрі, не бачив жодної вистави. Весь досвід – ранки в дитячому садочку й шкільні концерти. І вона повірила в мене. Валентина Іванівна – справжній вихователь. Не лише акторів, просто людей. Вона розкривала нашу людську сутність. Актором же неможливо стати, якщо не відкриєш у собі повної клавіатури людських знань і почуттів…

І третій, звісно, – Петро Колісник. Він забезпечив моє професійне становлення. Змусив зрозуміти,  що я є в театрі і заради чого. Театр – не забавка. Петро Денисович не бере до постановки матеріал, який йому «не болить». Глядача треба вести, призвичаювати його до роздумів, навчати вибудовувати власну особистість, виховувати його на гарній драматургії. Сенс життя – збагатитися духовно… Театр спрямований на вдосконалення людини.

– Кілька разів спостерігала за Вами просто на чернівецькій вулиці. Таке враження, що Ви рухаєтеся ніби в якійсь капсулі, відокремлений від перехожих…

– Навмисне цього не роблю, але ж завжди є про що подумати. Ми долаємо потоки інформації, забуваючи спитати себе, що таке щастя. Дивлюся інколи на молодих дівчат – вони не живуть своїм природним життям, крокують, як на подіумі, навіть не здогадуючись, що хода моделі – не приклад для поведінки, а елемент шоу…

Натомість для актора деякий навіть аскетизм у побуті – можливість накопичувати внутрішне, класти у свідомість, як у скарбничку, аби потім використати в якійсь роботі.

– Які плани та нові можливості очікують на Вас у новому сезоні?

– Одна робота – точно безмежно важка й цікава: Петро Колісник ставитиме за власною ж інсценізацією «Хіба ревуть воли як ясла повні»… Ще одна давня мрія Петра Денисовича. Нібито хрестоматійна річ, але я зрозумів її цілком, уже прочитавши текст інсценізації  Колісника: у радянській школі нам  викладали «що належить», пристосувавши твір до «класової боротьби і соцреалізму».

Петро Колісник – справжній професіонал, він має Дар Божий. В нього не буває нецікавих вистав, бо він не бере поганий драматургічний матеріал. І жодних халтур. Завжди працює на повну!

До дня народження Ольги Кобилянської робитиме виставу колишній наш чернівчанин Василь Вовкун, який нині є головним режисером Львівської національної опери. Тож принаймні до Нового року роботи вистачить.

– Ви режисерський актор? Адже є актори, які не вміють «підкорятися» режисеру, гадають, що вони краще розуміють свою роль…

– Однозначно: режисер та актор – різні професії. Режисер замислює виставу, вибудовує її, актор має це втілити в конкретному образі.  Актор – виконавець. Автор вистави – режисер. Хоча у фіналі квіти дістаються саме акторам… (сміється) Така особливість професії.

Дуже важливо, який партнер працює з тобою у виставі.  Якщо відчуваєш дует з партнером, це щастя. Натхнення від можливості дихати разом зростає в геометричній прогресії!

– Якої ролі Ви ще не зіграли?

– Мені цікаве все, над чим працюю. Узагалі життя в усіх його проявах. За понад 30 років служіння в театрі зіграно багато ролей, і в кожній викладався. Звісно, що не всі ролі однаково вдалі – тут чинників дуже багато… Дуже люблю «Батьківські пороги» за Григором Тютюнником: глибока річ, багатопланова, є що грати.

Думаю, що неправильно мріяти про якусь конкретну роль: а раптом мрія здійсниться і виявиться, що ця роль не для тебе? Доречніше говорить про ролі зіграні, про те, що вдалося, що не вдалося…

Лариса ХОМИЧ, «Версії». Фото з архіву театру.     

Запис Андрій ЦИГАНОК: «Театр дає можливість бути вільним» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Про це на своїй ФБ-сторінці повідомив міський голова Чернівців Олексій Каспрук.

 «Повертаємо до життя кіномистецький центр ім. Івана Миколайчука. Вимальовується його нове обличчя – сучасне, комфортне. В бюджеті на завершення робіт передбачено 5 млн грн. Ще 700 тис. грн спрямуємо за рахунок залишку коштів. Однак для завершення проекту треба ще 15 млн грн. У міському бюджеті таких коштів немає. Чернівчани на громадських слуханнях проголосували за те, що об’єкт є пріоритетним і потрібно шукати кошти для його добудови. Будемо вишукувати резерви й просити допомоги уряду, який вже два роки допомагає Чернівцям відбудувати культурний центр імені славетного українця Івана Миколайчука», – написав мер.

Запис Чернівецька міськрада проситиме в уряду 15 млн грн на добудову кіномистецького центру імені Івана Миколайчука спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Брент Блер, засновник і виконавчий директор «Центру визвольних мистецтв і роботи з громадою» в Лос-Анджелесі (США), засновник і директор Програми прикладного театрального мистецтва бакалаврського та магістерського рівня в Університеті Південної Каліфорнії.

– Чим особисто для Вас є театр:
захоплення, професія, життєва необхідність?

– Це складне питання. Етимологія слова «театр» не зовсім ясна. Існує припущення, що назва походить від грецької θέατρον – місце видовища. Театр пов’язують із давніми грецькими релігійними обрядами, а також із поняттями «богослужіння», «божий храм», або «Бог» .
Театр – це нагальна і життєва потреба, яка заповнює людський досвід. Ми доти не є людськими істотами, доки не мріємо, не уявляємо або висловлюємо наше бажання, навіть якщо воно не є очевидним для оточення. Зазвичай театр бачиться нами як місце вимовляти невимовне, уявляти те, що уявити неможливо, театр є простором ритуалу, живим місцем зібрання, що дає нам досвід уявлення (згідно теорії Жоржу Дубатті).
Життя без театру (додамо до простору інтерактивної уяви – кіно, телебачення, поезії, танці, мистецтва) не є людським життям. Це – існування. Для людей театр така ж життєва необхідність, як вода та їжа, як притулок для тварин.
Театр завтрашнього дня відчуває на собі проблеми глобалізації серед виконавців і між виконавцями та новою глобальною аудиторією. Та роль актора лишається незмінною. Коли порівнювати класичний театр і авангардний, першочергово слід звертати увагу на цілі.
Класичний театр видається іноді “музейним експонатом”. Якщо ми маємо на меті розповідати історії тільки заради розповіді цих історій, то класичний театр добре виконає таке замовлення. Авангардний театр, який вводить зовнішній радикалізм заради тільки простого протиставлення класичному театру, зведеться до звичайного пафосу. Якщо ж у нас більш висока мета, мистецька практика авангардного театру буде успішною.
(Дякую Людмилі Айгаре за допомогу в перекладі з англійської)

Інна Даніліна – художній керівник «Театру юних чернівчан»,
актриса Незалежної театральної лабораторії.

– У ТЮЧ цікавий репертуар, ви несподівані і неочікувані. Які плани?

– Найулюбленіша вистава з репертуару ТЮЧ – «Скарби лісових ельфів». Це була нестандартна робота: протягом року шукали, фантазували, вигадували власну історію за мотивами оповідань Р. Неємелі. І недарма: виставу високо оцінив наш юний глядач, а на VII Міжнародному дитячо-молодіжному фестивалі аматорських театральних колективів «ЛіхтArt» (м. Рівне) нам присудили першу премію у номінаціях «Краща режисура» та «Краща сценографія».
Найважливіші (точніше – найрідніші) акторські роботи у мене пов’язані з виставами Незалежної театральної лабораторії. Я бажаю всім акторам пережити такий досвід, де в роботі присутні щирість, взаєморозуміння, любов, правда, відвертість, просто «космічний зв’язок» режисера та акторів, коли від кожної вдалої репетиції «мурашки по шкірі». З постановок НТЛ найулюбленіші «Пісок із урн» П.Целана та «За годину» А. Шніцлера.
Зараз в ТЮЧ приступаємо до нової постановки – п’єси В. Ілюхова «Принцеса – генерал». Прем’єра планується на 1 червня до Міжнародного Дня захисту дітей. Також працюємо над виставою за п’єсою В.Ольшанського «13-та зірка». А 2-го квітня відбудеться прем’єра постановки до 200-річчя Т.Г. Шевченка «Тихий ангел…»

Сергій Ліварюк, художник, від 2013-го працює художником-оформлювачем у Чернівецькому академічному обласному українському музично-драматичному театрі імені Ольги Кобилянської.

– Як відбувається взаємодія, взаємопорозуміння всіх учасників створення театрального дійства?

– У театрі я працюю недавно, але ця робота для мене, як художника, є можливістю застосувати свої вміння на практиці.. В художньому цеху працюють чотири художники. Крім режисера і акторської трупи, в створенні постановок беруть участь бутафори, столяри, костюмери, ковалі, композитори, перекладачі, художники освітлення. І це ще далеко не повний перелік. Робота, яку виконують ці спеціалісти, титанічна, але при цьому вона залишається, скажемо так, у тіні. Гра акторів, на мою думку, це зовнішня частина, обкладинка вистави. А внутрішня частина – творчий простір, зароджується в майстернях тих людей, які перебувають за кулісами.
Роль художника в створенні вистави дуже велика. Він читає п’єсу, осмислює її, уявляє той мікросвіт, у якому відбувається дія твору, і втілює його в життя. Крім вміння малювати, потрібні знання з історії мистецтв – щоб орієнтуватися в стилях і культурах, всесвітньої історії – чітко уявляти різні епохи і періоди історії людства, і, звичайно, враховувати всі деталі: технічні, технологічні, естетичні та практичні особливості декорації загалом. Тому день прем’єри є святом для всього колективу театру.

Олег Стефан, актор Львівського академічного театру імені Леся Курбаса – з європейською відомістю.

– У книзі Жана Кокто «Подвійний шпагат», французький режисер, письменник, актор, художник висловив таку думку: «Мапа нашого життя складається таким чином, що ми бачимо не один великий шлях, що її перетинає, але щоразу новий шлях із новим розворотом мапи. Нам здається, що ми вибираємо, але вибору в нас немає». Жан Кокто у 1961 році зробив перше звернення до Міжнародного дня театру. А якими були б Ваші слова до Міжнародного дня театру нині, у 2014 році?
– Щось особливе, присвячене власне цьому дню, я сказати не зможу. Не вирізняється мені цей день з-поміж інших. І кожен день мені любий. Знаю тільки, що Мапа Життя, на якій Час вимальовуються шляхи пошуків, річки страждань, озера кохання, діброви ревнощів, міста протестів, гори злетів і падінь, вулиці храмів, театрів, друзів та ворогів … вона, ця мапа, мені більше до душі. Бо це мапа випробувань, які дарує нам життя у пошуках чогось вічного, істинного. Ну хіба не є важливим відкривати у собі, чим далі тим більше, нові якості та відчуття, нові сенси? Ну хіба не є важливим не припиняти ставити собі запитання і не опускати рук у пошуках відповідей? Ну хіба не є важливим жити, залишаючись живим?! Як у Стуса «…Як то сниться мені земля, на якій лиш ночую, як мені небеса болять, коли я їх не чую…» – от же воістину людина, що пізнавала! І на цих дорогах не тільки нас вибирають (наслідуючи Кокто), але і ми вибираємо. Вибираю Волю, Любов, Красу, Честь, Гідність, щомиті, щодня і на все Життя. І театр, який чесно творить про це, – такий театр я теж вибираю.

– Мистецьке об’єднання «Березіль» Леся Курбаса створило метод експресивного та монументального реалізму. Як нині працюють актори Львівського театру імені Леся Курбаса. Які цінності нової сучасної містерії?
– Мистецьке об’єднання «Березіль» – це… тепер і що далі називатимуть то так, то інако. Це як Любов називали, називають і будуть називати, поети, композитори, скульптори… і не назвуть, формули на це нема. Чому «Березіль»? Чому про «Березіль»? Бо він був ЖИВИЙ, він ШУКАВ і ТВОРИВ. І якщо це настільки щиро, як у Курбаса, то ми його діти, діти «Березоля».

– Зараз в Україні відбуваються революційні події, а тепер вже і драматичні сценарії військового втручання. Яким чином ці всі події впливають на життя вашого театру?
– Те що тепер відбувається в країні, рве, розриває і будить наші душі. Це постійний дзвін, який б’ється у серці кожного з нас. Коли розривають країну – рвуть моє тіло. Це на фізичному рівні. Те саме бачу в очах моїх братів і сестер. Рвуть тіло, але не порвуть волю і дух. Ми будемо жити. Я вже називав те, що ми вибираємо. Тут, думаю, слушно було б сказати, що театр ім. Леся Курбаса декілька років тому створив постановки за п’єсами В. Винниченка «Між двох сил», та Л. Українки «Лісова пісня». Ці дві вистави напряму , пророчо били у дзвони про небезпеку втратити Україні українське. Черговий раз не було почуте владою, але велику надію вселяє те, що почуте людьми. Наші серця і серця нашого глядача б’ються в унісон. Ви наводили цитату Кокто. Так, у нас, пише він, немає вибору, додаю – тільки в одному: ТРЕБА ЖИТИ! Слава Україні!

Борис Фірцак, художник, сценограф, дизайнер, член Міжнародної федерації художників, Всеукраїнської творчої спілки художників «БЖ–Арт».

– Театр віддзеркалює життя. Він улаштований таким чином, що головна увага та почесті перепадають режисерам і акторам. Решта ж творців вистави ніби залишаються за лаштунками… Що для Вас робота у театрі?

– Театр – це пристрасть. Свого роду залежність, особливий емоційний стан, світ чуттєвого і духовного осмислення життя, взаємин думок і пристрастей. Є люди, які потрапили у театр – і це стало їх станом душі. Назавжди. У цьому є і сенс, і феномен. Театр посідає виняткове, особливе місце – адже він об’єднує всі види мистецтв.
Театр – це пластичне мистецтво та місце інтерактивності. Варто зазначити, що робота над виставою залучає дуже велику кількість людей. Всі разом і кожний окремо прагнуть віднайти, уявити цілісний, предметний і духовний світ героїв вистави. Художнику театру відводиться особлива роль. У театрі мовлять не тільки актори, а й кожна деталь сцени. Простір для гри акторів не є порожниною. Цей простір художник наповнює емоціями, рівновагою, рухом, символами, відчуттями, динамікою…
2011-го на фестивалі «Золоті оплески Буковини» чернівчани мали можливість бачити комедійну фантазію «Боїнг- Боїнг» М. Камолетті Черкаського академічного обласного українського музично-драматично театру імені Т.Г. Шевченка. У цій виставі я був художником-постановником. У будь-якому випадку макети вистави, ескізи сценічних рішень, композиції інтер’єрів майже завжди виглядають доволі самостійними живописними та графічними полотнами.
Театр пропонує нам умовний діалог між тим, що представляє реальність і тим, що протиставляють їй драматурги. Власне, процес створення вистави творчий. Це апріорі. Та тільки один раз, на прем’єрі, на сцені збираються всі учасники: актори, автор вистави, режисер, художник, композитор. На сцену технічно не зможуть вийти всі, хто задіяний у виставі: декоратори, гримери, костюмери, звукорежисери, бутафори, працівники сцени…
І театральна завіса – це метафора багатообіцяючого дива, яке зачаровує глядачів щоразу, як її підіймають.

Дякуємо Театру за переконливість, за міф, реальність, творення образу, енергетику, актуальність, неповторність, свободу інтерпретацій. Браво! Бажаємо всім, хто працює у Театрі, успіхів, руху, змін, розвитку, миру…

Тетяна СПОРИНІНА, «Версії»,
фото з архіву митців і автора

Запис «Ідучи до театру, людина шукає загострення свого почуття життя», – Лесь Курбас спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Іван Васильович Миколайчук – український кіноактор, кінорежисер, сценарист.
15.06.1941 – 03.08.1987.
Народився у селі Чортория Кіцманського району Чернівецької області. В 1957 р. закінчив Чернівецьке музичне училище, в 1961-му — театр-студію при Чернівецькому музично-драматичному театрі ім. О. Кобилянської. У 1965 р. закінчив кіноакторський факультет Київського інституту театрального мистецтва ім. І.Карпенка-Карого (майстерня В. Івченка).
В кіно дебютував ще студентом, у курсовій режисерській роботі Леоніда Осики «Двоє».
Ролі молодого Тараса Шевченка у фільмі «Сон» та Івана Палійчука у «Тінях забутих предків» одразу принесли Миколайчуку загальне визнання. Особливо кінострічка «Тіні забутих предків», яка здобула близько десяти радянських та зарубіжних призів та нагород, й була визнана однією з двадцяти найкращих картин світу.
Великий митець удостоєний багатьох премій, почесних відзнак, а в 1968 році – звання заслуженого артиста України. Державна премія Української РСР імені Т.Г. Шевченка в області кінематографії у 1988 року присуджена посмертно.
34 ролі в кіно, 9 сценаріїв, дві режисерські роботи.
“Я не знаю більш національного народного генія… До нього це був Довженко” — казав про Миколайчука великий Параджанов.
З сайту Спілки кінематографістів України.

15 червня до 71-ї річниці з дня народження Івана Миколайчука у селі Чортория відбувся другий етнофестиваль «На гостини до Івана». Фестивальне дійство зранку розпочалося в селах Кіцманщини, розташованих вздовж автомобільного шляху від Чернівців до села Чортория. Деякі господарі біля своєї садиби накрили столи, поставили портрети Івана Миколайчука. На фестиваль завітало багато буковинців, приїхало чимало гостей. Святкова автоколона із машин та автобусів проїхала селами, які ведуть до садиби актора, зупинялась у Мамаївцях, Лужанах, Шипинцях, Дубівцях, Глиниці, Зеленеві. Гостей зустрічали хлібом і сіллю, пригощали горілкою і самогоном, канапками, салом, пампушками.

Особливо зворушливо всі слухали Марію Миколайчук, народну артистку України, дружину Івана Васильовича. Вона ділилася своїми спогадами, пригадувала різні епізоди навчання у студії, роботи в театрі, кіно. Разом з нею приїхали відомі митці: актор та режисер Олександр Ігнатуша, кіносценарист, голова національної спілки кінематографістів України Сергій Тримбач, співачка Валентина Ковальська (тріо “Золоті ключі”), кінооператор Юрій Гармаш та інші.
«Зараз складні часи для мистецтва кіно, бо саме гроші, нажаль, часто вирішують, що знімати. Разом з Іваном пішло у небуття і поетичне кіно. Звичайно, це прикро», – розказувала Марія Миколайчук, -«Я ніколи не говорю, що Іван помер. Він завжди живий в моєму серці і в моїх думках…»

Знамениті глинницькі музики, яких Миколайчук запрошував грати у фiльмах «Вавилон XX» i «Бiлий птах з чорною ознакою».

“…Заплакала молода дівчина,
Край дороги стоя.
Пригортайся, моя мила,
До серця другому,
Лиш не кажи тієї правди,
Що мені одному”.
Українська народна пісня

Фільмографія Івана Миколайчука
1964 Тіні забутих предків, актор
1964 Сон, актор
1965 Гадюка, актор
1966 Бур’ян, актор
1967 Дві смерті, актор
1967 Київські мелодії, актор
1968 Помилка Оноре де Бальзака, актор
1968 Анничка, актор
1968 Камінний хрест, актор
1968 Розвідники, актор
1970 Білий птах з чорною ознакою, сценарист, актор
1970 Комісари, актор
1971 Іду до тебе, актор
1971 Лада з країни Берендеїв, актор
1971 Захар Беркут, актор
1972 Наперекір усьому, актор
1972 Пропала грамота, актор
1973 Повість про жінку, актор
1973 Коли людина посміхнулась, актор
1974 Марина, актор
1974 Мріяти і жити, сценарист
1975 Канал, актор
1977 Відлюдько, сценарист
1978 Море, актор
1978 Під сузір’ям Близнюків, сценарист
1979 Вавилон ХХ, актор, композитор, режисер, сценарист
1980 Лісова пісня. Мавка, актор
1982 Повернення Батерфляй, актор
1983 Легенда про княгиню Ольгу, актор
1983 Миргород та його мешканці, актор
1986 І в звуках пам’ять відгукнеться… , сценарист
1989 Небилиці про Івана, сценарист

Вічна пам’ять славному сину України!

Продовження: «А дайте я вам щось збрешу, але то є правда»… – http://versii.cv.ua/pohlyad/a-dajte-ya-vam-shhos-zbreshu-ale-to-ye-pravda/17838.html

«На гостини до Івана – 2011» — вшанування пам’яті Івана Миколайчика – http://versii.cv.ua/pohlyad/na-hostyny-do-ivana-vshanuvannya-pamyati-ivana-mykolajchuka/13092.html

Тетяна СПОРИНІНА, «Версії»,
фото автора,
15.06.2012, Чернівці – Чортория

Запис «На гостини до Івана» — вшанування пам’яті Івана Миколайчука спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Мирослав та Світлана Маковійчуки, Антон та Ольга Сисюки, Денис Жупник, у якого нещодавно народила дружина (до речі, теж актриса театру), Наталія Щербакова, Максим Сідоров, Василь Михайлишин, Юрій Кухаренко… Перерахунок талановитих артистів, які тихо, без зайвого розголосу залишили сцену чернівецького театру, можна продовжувати довго. Хтось із них пропрацював тут десятки років, а комусь вистачило й одного театрального сезону, щоби розчаруватися у внутрішній ієрархії та у власних примарних перспективах. Коротше кажучи, у театрі триває вже звичний (для внутрішнього спостерігача) робочий процес вибудови чіткої вертикалі «своєї команди». І все би нічого, бо досі, якщо під склепіннями драмтеатру собаки тихесенько і підвивали, караван собі йшов далі… Аж раптом один із чергових акторів театру, страшно навіть писати про таке! – відмовився… звільнятися.

Мова, звісно, про Івана Даніліна, який за 11 років роботи в театрі, як виявилось, остаточно і безповоротно втратив акторську кваліфікацію. Мабуть, те, що він був задіяний чи не у кожній виставі, їздив за кордон підвищувати свою акторську кваліфікацію – навпаки, зіграло з Іваном, як і з давньогрецьким філософом, злий жарт: «чим більше ти знаєш – тим більше «твоя голова» розуміє, що ти не знаєш нічого…» І якщо дружині Івана, Інні Даніліній, дали ще рік, щоби зробити для себе відповідні висновки, то щодо її чоловіка керівництву театру довелося вжити крайніх заходів.

А до нього ж спочатку зверталися по-хорошому: «Іване, напиши заяву за власним бажанням – і живи приспівуючи: хочеш, дозволимо тобі декорації тягати, хочеш – прилаштуємо білетером?» Але той чомусь вперся, і домовлятися не захтів. Обурення керівництва театру зрозуміти можна: ну і справді, поміркуймо, чого такого актора тримати?!

Скажіть, чи помічав хтось в нього якоїсь пристрасті до «біленької», чи виходив Іван п’яним на вистави, чи бив пляшки у себе в гримерці? Та ні, до алкоголю він аж занадто стриманий, зайвого собі не дозволяє, тим паче на робочому місці, у стінах театру. Тоді, може, Іван прогульником є злісним, ігнорує репетиції, зриває вистави?! Теж ніби ні: колеги відгукуються про нього як про дисципліновану, відповідальну, працьовиту людину. То, може, у нього просто характер кепський, конфліктний, буває, що зривається, в істерики впадає, бризкаючи несамовито в усі боки слиною? Та ж знову ні! Характер в Івана спокійний, стриманий та на диво врівноважений. І, що найгірше, – у вільний від роботи час він з дітьми усілякими возиться в Театрі юних чернівчан при Чернівецькому міському палаці дітей та юнацтва, навчаючи їх акторської справи. Та ще й у якихось авангардних виставах грає, коротше, як для актора муздрамтеатру – виявляє занадто багато ентузіазму, ініціативи та самостійності.

Звісно, що таким акторам зараз у нашому театрі – не місце. А те, що Іван Данілін надумав з театром судитися – зайвий раз доводить його невдячність. Та й загалом, кожному з нас, шановний глядаче, варто було б замислитись, а що, перефразовуючи відомий вислів  Д.Кеннеді, ми зробили для свого театру. Звісно, чи не кожен перший школяр чи студент може обурюватися, що їх примусово, як худобу, заганяють на вистави. Якийсь «перечитаний» інтелектуал виглядатиме ледь не в кожній виставі чужі шаровари. Рафіновані бабусі не втомлюються дорікати місцевим білетерам їхніми львівськими колегами, а випадкові туристи щиро дивуються, чого парадні двері до театру відкривають тільки у вихідні, та й то лише ввечері. Навіть актори тихенько стогнуть, нишком обурюючись через постійні репетиції і «вводи»… Звісно, можна не стриматись і написати у відповідь усім неукам, профанам, і просто черствим, упередженим недоброзичливцям: усе у нашому театрі добре, театр працював, працює, і буде працювати на благо нашої вітчизни! Проте, поза цією навколишньою метушнею та балаганом, чи справді ми робимо щось конкретне, щоб наш театр став кращим, цікавішим, сучаснішим?

Іван ДАНІЛІН, звільнений актор чернівецького драмтеатру:

Я працюю в театрі з 2001 року, проте за весь цей час подібних атестацій, коли перевіряли б усіх артистів драми, балету та оркестру, не було. Члени атестаційної комісії мали би протягом місяця ходити на вистави,  оцінюючи артистів, проте насправді вони зібралися лише на дві останні вистави перед закриттям сезону. Вони переглянули «Солодку Дарусю» і «Тисячу снопів вітру», в яких мене лише епізодичні ролі.

Потім нас по черзі викликали в окремий кабінет. Директор театру, Юрій Марчак, зачитав мою характеристику – просто перелік вистав, де я був зайнятий, і то не всіх. Він не ознайомив мене з нею попередньо, за два тижні, під розпис, як того вимагає закон. Запитань до мене стосовно творчості та професійної кваліфікацій не було. Говорилося лише про те, що я не ставлюся до театру як до постійного місця роботи. Наголошували, що коли я приїхав з Москви, де підвищував кваліфікацію, то дуже змінився, мені дорікали якоюсь іншою роботою – поза театром. Хоча за кількістю зіграних вистав за театральний сезон – я на другому місці, і весь репертуар майже на мені… До того ж моя діяльність поза театром відбувається у вільний від роботи час.

Зрештою, мені повідомили, що 8 з 12 членів атестаційної комісії вирішили, що я не відповідаю свої посаді, тобто – профнепридатний. Отже, актором працювати не можу. Директор театру, він же і голова цієї атестаційної комісії, Юрій Марчак, запропонував мені дві інші посади – машиніста сцени або контролера-білетера.  Я відмовився. Тоді мене звільнили за статтю.

Звісно, що з таким рішенням атестаційної комісії я не погоджуюсь, вважаю, що з цим треба боротися, тому і підготував подання до суду, бо лише так можу поновитися на роботі.

 Юрій МАРЧАК, директор Чернівецького драмтеатру:

Ми отримали наказ про проведення атестації від міністерства культури на обласну державну адміністрацію. Безпосередньо курує нас обласне управління культури. Тому ми змушені були провести атестацію. Дирекція театру разом із управлінням культури створили атестаційну комісію, до якої ввійшли вокалісти, викладачі училища мистецтв, тобто люди-спеціалісти, які передивлялися вистави, «тренажі».

8 членів атестаційної комісії вирішили що він не відповідає посаді, четверо – утрималися. Івана ознайомили з протоколом рішення атестаційної комісії, голосування проводилося таємно. Рішення ж атестаційної комісії є обов’язковим для виконання керівнику та працівнику театру…

Іван Данилін здобув вищу освіту, вже працюючи в театрі. Проте, знаючи, коли у нас відпускний термін, Іван «створював» його собі так, як вважав за потрібне. Я нічого не маю проти того, що він закінчив ще й Московську школу. Проте і для мене, і для нашої на сьогоднішній день законодавчої бази – той документ нічого не дає абсолютно, він виграв просто грант, через інтернет, й отримав право навчатися один місяць в Москві, підвищувати кваліфікацію. Акторську школу не проходять не за один місяць, а за 4 роки…

Іван ПЕТРУСЯК, начальник управління культури ОДА:

У кожному конкретному випадку звільнення актора є свої причини, озвучувати які публічно не завжди потрібно і коректно. У звільнених акторів (а серед них – і заслужені артисти), були дисциплінарного плану порушення, зловживання деякими речами, одним словом, вони вели себе неадекватно… Тому сказати, що в театрі почали чіплятися до когось, не можна. Навпаки… Процес рухається вперед. І хтось, можливо, творчо відстає…

Наприклад, у найбільш непередбачуваний час з театру зникають актори. І це подається так, що вони були на лікарняному, тоді як їх ніде не можна було знайти. Ми навіть робили запит, чи ці актори не перетинали кордон, де займалися приватними справами… Я б не хотів, щоби це було публічним фактом, проте бувало і таке…

Тому, коли я чую, що прибігає актор і каже: «Перенесіть виставу, бо в мене халтура»… А таких моментів в театрі чимало… У мистецтві ж, на жаль, компромісів не може бути. Там або працюють, або…

Зокрема, до Івана Даніліна є серйозні претензії щодо дисципліни, є претензії щодо фаховості. І це не є рішення однієї особи. В атестаційній комісії була ціла низка фахівців, які прийняли таке рішення…

Для Санкт-Петербургу – переможець, для Чернівців – профнепридатний?!

Барабаси Карабаси, – вибачайте, що так називаю «відповідальних осіб від театру», – дорікають акторам, які потрапили до них у немилість, безвідповідальністю, фаховою невідповідністю, творчою відсталістю… Зрештою, я б ще міг повірити в якусь випадкову «неадекватність», проте коли таким стає кожен другий артист театру?! Будьмо відверті, в Чернівецькому театрі яскраві костюми та громіздкі декорації все частіше затуляють собою акторську гру, колективну творчість, власну імпровізацію… А якщо хтось з акторів намагається вирватись з цього прокрустового ложа, його за першої ж нагоди викидають з театру як якийсь непотріб. Не секрет, що звичайному актору, щоби вижити і хоч трохи справляти враження «достойності», крім основної роботи доводиться ще десь підпрацьовувати та «халтурити». Зокрема, не гребують такими підпрацьовками (зокрема, тамадами на весіллях) і керівники театру! Ясна річ, що високим мистецтвом на таких «халтурах» і не пахне. Проте коли актор починає займатися поза театром якоюсь творчістю, справді мистецтвом – у Барабасів Карабасів це викликає справжній переляк та нестерпні ревнощі. Вистава Олега Мельничука «Пісок з урн» про життя видатного чернівецького поета Пауля Целана, яку чернівецький глядач вперше мав змогу побачити на торішніх «Меридіанах» нещодавно виборола на одному з Санкт-Петербурських театральних фестивалів перше місце. Відомі російські театральні критики та народні артисти Росії (Александр Галибін, Георгий Тараторкін, Юлія Мельнікова, ………..) із захватом зустріли її на пітерській сцені. А головну роль у цій виставі грав Іван Данилін! То хто ж у чернівецькому театрі насправді «профнепридатний»?!

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

Запис У Чернівецькому театрі лютує Барабас Карабас? спершу з'явиться на Медіа-Версії.