Війна триває, і цей фільм нагадує про надвисоку ціну нашої відносної буденності в тилу. Для багатьох родин, які прийшли на показ, ці кадри — можливість бодай на екрані побути поруч зі своїми захисниками. А для когось — це жива пам’ять про побратимів, які навічно залишилися в строю.

Документальний цикл «Готові до спротиву» виконує надважливу місію — він не дозволяє розмити та забути обличчя тих, хто першим закрив собою країну. Олександр Ткачук та творча команда подарували Чернівцям не просто кіно, а національний архів пам’яті про буковинський патріотизм. І поки триває боротьба, такі перегляди потрібні нам усім — щоб пам’ятати, завдяки кому Чернівці залишаються українськими.

Запис Обличчя буковинського спротиву: у Чернівцях показали літопис 107-ї бригади ТрО спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Під час зустрічі звучала і важлива думка про вибір мови та культурної ідентичності буковинських письменників. У ХІХ столітті німецька мова відкривала значно ширші можливості для кар’єри, публікацій і визнання в Австро-Угорській імперії. Однак і Юрій Федькович, і Сидір Воробкевич свідомо обрали українську мову — попри те, що могли б стати успішними німецькомовними авторами. Саме тому їхня творчість — це не лише література, а й культурний вибір та праця для формування українського середовища Буковини. Вони писали мовою народу, серед якого жили, і фактично творили український культурний простір у регіоні, де перетиналися різні мови та традиції. Олександр Попович також показав присутнім унікальний тритомник творів Сидора Воробкевича. Старовинне видання справляло особливе враження — до нього навіть було страшно торкатися руками, настільки цінними й  музейними здавалися ці книга. Мені випала честь потримати цю книгу і переглянути її сторінки.

Прозвучало і цікаве спостереження від присутнього священника, який звернув увагу на один із портретів Сидора Воробкевича. Йшлося про хрест на грудях письменника-священника. Як пояснив Отець, право носити такий нагрудний хрест у церковній традиції отримували далеко не всі священники — це було знаком особливої пошани та визнання заслуг.  Від 1875 -го, з часу відкриття Чернівецького університету, Сидір Воробкевич викладав співи на богословському факультеті. Його заслуги були відзначені наданням почесних титулів протоієрея (1881) та архіпресвітера-ставрофора (хрестоносця, 1890). Таким він зображений на фото, опублікованому в 1901 році. Ця деталь стала ще одним нагадуванням про багатогранність постаті Воробкевича. Він був не лише письменником і композитором, а й духовною особою, яка мала великий авторитет у церковному середовищі.

Також Сидір Воробкевич отримав і найвищу державну нагороду Австро-Угорської імперії за цивільні та культурні заслуги. Отримання такого хреста українським православним священником на Буковині свідчило про визнання його культурно-освітньої праці на загальнодержавному імперському рівні. Це була оцінка його роботи як професора Чернівецького університету, автора десятків підручників та засновника української хорової школи в регіоні. Нагорода має вигляд золотого чотирикінечного хреста, покритого червоною емаллю. Позаду хреста розміщений двоголовий австрійський орел. У центрі — білий медальйон із золотими ініціалами імператора «FJ».

Особливо емоційною стала мить, коли Олександр Попович зачитав два вірші Сидора Воробкевича — «Збудилась Русь» та «То моя Буковина». Другий твір звучав під пронизливий звук повітряної тривоги, яка кілька разів переривала зустріч.

Наш світ великий, кажуть,
Повнісінький краси:
Тут Альпи, а там море,
Міста тут, там ліси…
Я край один лиш знаю,
Одну лише ріку,
Для них б’є серце в грудях,
Для них я лиш жию.
Для них із мого серця
Усі пісні пливуть, –
То моя Буковина,
Мій милий, синій Прут!..

Сидір Воробкевич, 1879

У цей момент поезія ХІХ століття сприймалася особливо гостро й сучасно. Особливо відчувалося, що розмови про літературу й культуру сьогодні — це не лише про минуле. Це про пам’ять, ідентичність і про здатність суспільства триматися за власну культуру навіть тоді, коли над містом звучать сирени…

…Вісти усім просторам,
Що братняя любов
Нас разом поєднала,
Щоб слава-доля знов
До нас назад вернули;
Щоб цвів наш рідний край,
Як цвів в часах минулих
Красою, мов той рай!..

Сидір Воробкевич, 1869

©Тетяна Спориніна,
фото автора

p.s.

Під час зустрічі Олександр Попович згадав і Семінарську церкву Трьох Святителів у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича — колишній Резиденції митрополитів, де свого часу Сидір Воробкевич викладав церковний спів і музику. Цей сакральний простір пережив різні епохи — від австрійського богословського центру до радянського обчислювального осередку та сучасного українського відродження.

Для мене ця згадка була особливою ще й тому, що я належу до покоління студентів математичного факультету, яким свого часу передали приміщення храму під обчислювальний центр. У церковній залі тоді розмістили перші ЕОМ, а саме Мінськ -4,  і не одну задачу довелося розв’язувати саме в цьому просторі під старовинними склепіннями.

І хоч епохи змінювали призначення храму, надзвичайно важливо, що завдяки науковій інтелігенції вдалося зберегти унікальний іконостас, настінні розписи та фрески. Вони залишилися майже у первинному вигляді. А вже у 1991 році в університеті відновили теологічне відділення.

Особливо символічно згадується 29 квітня 2018 року, коли мені довелося побувати у цій церкві разом із бійцями АТО — тоді захисників офіційно називали учасниками Антитерористичної операції. І тоді це був простір, де поєдналися історія, віра, наука й пам’ять різних поколінь…

Запис «То моя Буковина» під звук сирени: у Чернівцях говорили про Сидора Воробкевича… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

𝗠𝗮𝗸𝗮𝗹𝘂 𝟮𝟬𝟮𝟱: 𝗔 𝗦𝘂𝗺𝗺𝗶𝘁 𝗼𝗳 𝗚𝗿𝗶𝘁 𝗮𝗻𝗱 𝗚𝗹𝗼𝗿𝘆 
 Huge congratulations to the Satori Makalu Expedition – Spring 2025 team for the safe and successful summit of Mt. Makalu (8,485m) on May 11, 2025!  Your strength, determination, and teamwork took you to the top of the world’s 5th-highest peak – an extraordinary achievement!  Massive respect to every climber and support member who made this dream a reality. Here’s to reaching new heights together!

Щиро вітаємо команду експедиції Саторі Макалу – Весна 2025 року з безпечним та успішним сходженням на вершину гори Макалу (8485 м) 11 травня 2025 року!Ваша сила, рішучість та командна робота привели вас на вершину 5-ї за висотою вершини світу – надзвичайне досягнення!Величезна повага кожному альпіністу та члену команди підтримки, які втілили цю мрію в реальність. За спільне досягнення нових висот!

Експедиція Макалу (8485 м/27 838 футів)

П’ята за висотою гора у світі, Макалу, розташована в Махалангурських Гімалаях, за 19 км на південний схід від гори Еверест. На межі між Непалом та Китаєм, одна з восьмитисячників, Макалу — це розрізнена вершина, форма якої нагадує чотиригранну піраміду. Гору Макалу  (8485 м/27 838 футів) вперше підкорила американська команда під керівництвом Вільяма Сірі навесні 1954 року. Експедиція на гору Макалу  складалася з членів клубу Сьєрра, включаючи Аллена Стека, Вільяма Е. Лонга, і називалася Каліфорнійською гімалайською експедицією до Макалу.

Південно-східний та Північно-західний хребет – основні маршрути для скелелазіння на горі Макалу. Підйом на вершину висотою 8485 м зазвичай займає близько 54 днів. Більшість альпіністів можуть піднятися на Макалу як навесні, так і восени. Однак весна більше підходить для гарної погоди та снігових умов. Гора розташована за координатами 27°53’21” пн.ш. та 87°05’27” сх.

Олена Карлова- професор Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, фахівець з математичного аналізу, знана у міжнародному науковому середовищі. Вона не лише викладає й досліджує, а й формує покоління молодих вчених.

11 травня 2025 року Олена Карлова підкорила Макалу — п’яту за висотою вершину світу (8485 м). Її сходження — це гімн волі, витривалості та глибокого розуміння себе. Вона пише у ФБ на своїй сторінці:

“Піді мною — хмари, наді мною — сонце, поруч зі мною — Пемба. Чому немає відчуття щастя? Бо треба спуститися…”

Олена — людина виняткова. Вона вміє поєднувати серйозну математику з тонким відчуттям краси світу, романтику та силу духу, яку формує, напевно, і гори… Життя Олени зараз, останні роки, – це шлях, де рівняння переплітаються з романтикою, а вершини гір – з вершинами людських можливостей.

Вершина — це лише половина дороги. Її розповіді у ФБ, які у ці травневі дні ми шукали, чекали, перечитували — це спокійна правда людини, яка не прагне тріумфу, а цінує шлях, партнерство, дотик до величного. Вершини — не лише у географічному сенсі, а справжня цінність, напевно, — у шляху.

Окремо хочу звернути увагу на світлини, зроблені Оленою під час перебування в таборах: це унікальні кадри з повсякденного життя шерпів, носіїв і гірських гідів, зображення місцевих дітей, а також несподівані відкриття — як-от Gorkha Extra Strong Beer від Makalu Traders (країна виробник — Непал). Дехто, можливо, чекав на фото кошика з гімалайськими писанками, а ще — чарівні світлини котиків, курей, песиків, місцевих музикантів, шахістів, картярів — і не лише з-поміж місцевих. І, звісно ж, справжній гарбуз — як у пісні: “Ходить гарбуз по городу, питається свого роду…” Десь читала, що гарбуз вважається сильним талісманом, здатним вбирати в себе всю негативну енергію та захищати людину. Я не публікую ці світлини з фотоальбому Олени тут — краще побачити їх у Facebook і зануритися у світ образів, природи й побуту таборів напередодні сходження на Макалу.

Мені дуже хочеться зустріти Олену Карлову — або на наступному засіданні клубу «Брама», або на кафедрі математичного аналізу, або у парку на ранішній пробіжці. Хочу потиснути руку людині, яка є для мене справжнім супергероєм.

“А за хмарою – чисте… Для інших – неможливе… Тихо сонце пухнасте Піді мною підніметься…”
(1996)

Це не просто вірш — це передчуття майбутнього. Наче про її сходження на Макалу майже 30 років потому.

Дякую, Олено! І за інтелектуальний прапор на вершині світу.

©Тетяна Спориніна

Запис Олена Карлова підкорила Макалу. Вершини – не лише у географічному сенсі, а справжня цінність, напевно, – у шляху… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Він був радше австрійським, польським чи німецьким євреєм, а передусім і завжди – сином Народу Книги, ніколи не зраджуючи свого етнічного походження й конфесійної належності. Оренштайнова ідентичність була «збентеженою», як й політичні системи, в рамках яких йому випало жити і працювати. До того ж, він ніколи не вважав себе видавцем, а лише накладовцем і купцем, таким чином зберігаючи персональну відданість одній з наймобільніших форм виживання єврейства в умовах “чужого” етнічного оточення», – Іван Монолатій, історик, доктор політичних наук, професор – Поза сумнівом, Яків Оренштайн справді був талановитим організатором українського культурного життя початку – першої третини ХХ століття, її «соборником», який активно поєднував через свою професійну діяльність національні інтереси підавстрійських та підросійських українців. Ця обставина дозволила йому стати вдалим менеджером та промотором в умовах української бездержавності, символічним «українцем» Мойсеєвого визнання».
«Яків Оренштайн: Історія видавця-єврея та її сучасність», ©Історична правда.

У Національній бібліотеці України імені Ярослава Мудрого підготовлено віртуальну і традиційну виставку книжок, які зберігаються у фонді відділу рідкісних і цінних книг. Ця віртуальна виставка творів друку галицького видавця Якова Оренштайна, що є у фондах бібліотеки. Деякі світлини видавничої діяльності Я. Оренштайна, засновника і власника «Галицької накладні» та «Української накладні» – за інформацією Галини Павлівни Нелипи, головного бібліотекаря відділу рідкісних і цінних книг Національної бібліотеки України імені Ярослава Мудрого.

«Оренштайн 1902 р. видає щонайменше дві серії поштівок, розпочинаючи таким робом свою велику просвітницьку місію. Особливе місце серед них належить поштівкам із зображеннями діячів України з княжих часів до початку ХХ століття», – Іван Монолатій.

«…Впродовж «коломийської» доби свого видавничого чину він і далі видавав серії поштівок на різну тематику (нині відомо 745, зокрема 520 чорно-білих, 192 кольорові та 87 одноколірних поштівок), витворивши культурний феномен коломийської філокартії», – Валерій Ковтун, «Золота доба коломийської листівки».

Коли на ФБ розмістила фото з відвідування Коломиї, то добірку фото з заходів, присвячених відзначенню ювілею Якова Оренштайна, прокоментувала Лариса Курущак, завідувач відділу «Маркетингу, розвитку та комунікацій» Чернівецького обласного художнього музею. Вона додала фото рідкісної поштової картки з репродукцією світлини Ольги Кобилянської та Лесі Українки, зробленої в чернівецькому фотосалоні Йоганна Кржановського у 1901 році.
«На честь 15-річчя виходу альманаху «Перший вінок» Яків Орештайн видав серію поштівок «Рідне слово». Цікаво, що до альманаху оповідання Кобилянської не потрапило, але оминути увагою вже знану письменницю видавець поштівок не міг. Для репродукування на поштові листівки Орештайн використав фото, які йому надсилали письменниці, до яких він звертався з таким проханням», – Євгенія Кужавська «Ольга Кобилянська. Сила жіночого кола».
Ця унікальна листівка, що на фото, разом із добіркою стародруків кінця ХІХ – першої третини ХХ ст. була частиною виставки «Лицарі світла. Буковинські класики української літератури: Ю. Федькович, Із. Воробкевич, О. Кобилянська». І цю листівку Юрій Мисько, історик, краєзнавець, відомий колекціонер буковинських старожитностей, нещодавно передав у подарунок Чернівецького художнього музею, вона стала цінним доповненням музейної колекції.

25.02.2025. Коломия. Урочистості поруч пам’ятної дошки видатному краянину Якову Оренштайну.

«Яків Оренштайн в хорошому сенсі монополізував українську видавничу справу поза Львовом і тут йому належить велика честь, пошана, пам’ять багатьох поколінь. Тому що Яків Оренштайн фактично був комунікаторм поміж християнами та юдеями, комунікатор поміж різноманітними політиками, які реалізовувалися і в нашому місті зокрема локальною та міжнародною політикою. Це людина, яка сьогодні насправді символічно повертається до рідного міста. Абсолютно не секрет, що в 1920-их роках польська влада міста заборонила йому повертатися до міста, фактично зробивши його вигнанцем з рідного міста. Сьогодні той момент, коли український видавець єврейського роду Яків Оренштайн повернувся до Коломиї», – Іван Монолатій.

25.02.2025. Коломия. Музей історії міста Коломиї:

• публічная лекція доктора політичних наук, професора, почесного громадянина міста Коломиї Івана Монолатія «Коломиєць Яків Оренштайн (1875-1942) — видавець, українофіл, політичний активіст»;
• Представленя книги Івана Монолатія «Виконавець слова. Яків Оренштайн» (Київ, 2025);
• презентація альбомів відомого краєзнавця і колекціонера, засновника і видавця серій коломиєзнавчих книжок-альбомів, почесного громадянина міста Коломиї та директора Коломийського педагогічного фахового коледжу Івано-Франківської обласної ради Валерія Ковтуна «Україна у поштовій листівці видавництв Якова Оренштайна» та «Тарас Шевченко і Прикарпаття» із серії «Українське мистецтво у старій листівці» і набору листівок «Як одягались покутяни», «Гайдамаки Т. Шевченка»;
• відкриття виставки «Яків Оренштайн: коломийські сторінки історії».

Сигнальний екземпляр книги Івана Монолатія «Виконавець слова. Яків Оренштайн» (Київ, «Дух і літера», 2025) автор передав із словами поваги і вдячності Валерію Ковтуну, директору Коломийського педагогічного фахового коледжу, колекціонеру та видавцю.

Відбулася і презентація альбомів відомого краєзнавця і колекціонера, засновника і видавця серій коломиєзнавчих книжок-альбомів, почесного громадянина міста Коломиї та директора Коломийського педагогічного фахового коледжу Валерія Ковтуна «Україна у поштовій листівці видавництв Якова Оренштайна» та «Тарас Шевченко і Прикарпаття» із серії «Українське мистецтво у старій листівці» і набору листівок «Як одягались покутяни», «Гайдамаки Т. Шевченка».

Попри драматичну долю – спадщина Оренштайна залишається живою. Його внесок актуальний і сьогодні: праця видавця стала символом боротьби за українське слово, а його діяльність надихає сучасних книговидавців. Відзначення 150-річчя Оренштайна — це не лише данина пам’яті, а й усвідомлення значення книги в усіх її аспектах.

Вдячні організаторам заходів вшанування і відзначення річниці з дня народження Якова Оренштайна.

Більше фото з заходів у Коломиї за покликанням – 150-річчя з дня народження Якова Оренштайна — одного з найвідоміших книговидавців України першої половини ХХ століття.

©Тетяна Спориніна, фото автора

Запис 150-річчя з дня народження Якова Оренштайна спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Відбулася і презентація книги поезій Я.В. Кушніра «Звучання самотності». Дизайн обкладинки, художнє оформлення –  Раїси Рязанової, чернівецької художниці, поетеси.

На творчий вечір поезії і музики завітали колеги, друзі, художники, поціновувачі і поезії, і флейти, працівники Чернівецького художнього музея, Чернівецької обласної  універсальної наукової бібліотеки  ім. Михайла Івасюка, музичної школи №1, освітяни.

Пані Валентина Андріївна Чолкан, викладач Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича емоційно, захоплено висловилася і про цю збірку поезій Ярослава Володимировича.  /Для себе я пригадала з уроків української літератури  п’ять основних розмірів: двоскладові — ямб і хорей, трискладові — дактиль, амфібрахій, анапест. / Вірші Я.В. Кушніра – верлібр.

Ми почули і музичні твори Ярослава Володимировича. Багато мелодій нашого краю, Буковини. І всі музичні твори звучали пристрасно, емоційно,  створючи особливу образність, може і драматичну. Адже в Україні війна… А вже на завершення  про творчість музиканта і поета пані Валентина Чолкан заспівала акапельно «Налетіли журавлі…»

... Ходить батько по лану,
Ходить батько по лану,
Кличе діти додому,
Кличе діти додому.

Ідіть, дітки, додому
Ідіть, діти, додому
Не буде вам розгону,
Не буде вам розгону...

Я ж бо тебе не звержуся,
Руський мій сардаче!
Тепер аж я заспіваю,
Тепер аж заплачу,
Бо маю ся в що утерти –
Широкії поли…
Не скину тя, мій сардаче,
Ніколи, ніколи!
Юрій Федькович, 1863

Я.В. Кушніра привітали колеги з музичної школи №1.

На завершення Леся Ілярівна Щербанюк розповіла про майбутній мистецький проєкт з історії музичної школи, її викладачів класу флейти і вручила подарунки-книги.

Дякуємо Ярославу Володимировичу Кушніру за презентацію і творчий вечір. Дякуємо  Муніципальній бібліотеці імені Анатолія Добрянського, присутнім читачам, колегам, освітянам, музикантам за  зустріч.  Бажаємо Я.В. Кушніру нових творчих успіхі. Миру Україні і перемоги!

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Творчий вечір поезії та музики Ярослава Кушніра спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Під час події ми поговоримо про наслідки розпаду СРСР для всього світу та роль у цьому українців, шлях України до здобуття незалежності, чому всі спроби Росії відновити імперію зла приречені на провал, а також про перспективи нашої країни щодо вступу до ЄС і НАТО та вплив на ці процеси країн-сусідів.
Після зустрічі буде Q&A-сесія, протягом якої можна буде поспілкуватися з автором, придбати його книжку «Як українці зруйнували імперію зла» та отримати автограф», – йшлося у повідомленні організаторів  ICES – The Institute for Central European Strategy, Infopost.  Подія відбулася за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження».

Модератор заходу: Лілія Шутяк , чернівецька журналістка та викладачка кафедри журналістики Чернівецького національного університету ім. Юрія Федьковича.

2021-го на телеканалі Перший розпочався показ документального серіалу «Колапс: як українці зруйнували Імперію Зла». Сценарій Олександра Зінченка. 2023-го серіал отримав премію Івана Франка у галузі інформаційної діяльності від Державного комітету телебачення і радіомовлення України. У квітні 2023 – премію Леся Танюка. У червні 2023-го Олександр Зінченко анонсував вихід книжки «Як українці зруйнували Імперію» за мотивами серіалу. Вихід книги: 2024.

На зустрічі Олександр Зінченко переповів епізод  у Варшавському університеті, де відбувалося нагородження за книгу «Година папуги: Українські сторінки Катині». Це була розмова із Станіславом Шушкевичем, першим керівником незалежної Білорусі : «…був на других-третіх ролях, а СРСР розвалили українці і Кравчук!».

Документальний серіал  «Колапс: як українці зруйнували Імперію Зла», створений до 30-річчя незалежності України,  розкриває багато подробиць, про які раніше  не говорилося і «на деякі події ми тепер будемо змушені подивитися під геть новим ракурсом».

Серіал складається із 7 серій:  одна серія – це один день. Остання серія описує події, які відбуваються протягом приблизно пів року.

Фестиваль «Червона рута», гімн України вперше звучить на телебаченні, яке транслює фестиваль. Фестиваль відбувався у Чернівцях і чернівчани це  пам’ятають…

24 серпня 1991 року був проголошений Акт про незалежність України та створення самостійної української держави — України. 1 грудня 1991 року відбувся загальнонаціональний референдум на території України щодо проголошення незалежності України. До бюлетеня внесли запитання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?» Ствердно на це запитання відповіли 28 млн 804 тис. українців (або 90,32 %), взяли участь у голосуванні 31 млн 891 тис. громадян (або 84,18 %).

Остання серія «На межі ядерної катастрофи. Колапс на Різдво», початок: «Чи могли Росія та Україна обмінятися ядерними ударами…».  Восени 1991 року московські газети пишуть, що Єльцин обговорював із військовими можливість ядерного бомбардування Києва. Чи означало це, що червневий прогноз ЦРУ міг реалізуватися у жовтні-листопаді 1991 року? Та хто насправді розвалив СРСР?

Будь який історичний факт є подією.  Історія і пам’ять споріднені. На зустрічі Олександр Зінченко говорив і про дослідження істориками геноциду українців у період Голодомору. Ініціатором ушанування пам’яті жертв Голодоморів в Україні на державному рівні  є третій президент України Віктор Ющенко.
У 2010 році президент Ющенко підписав указ про удостоєння Степана Бандери звання Героя України. На той час це рішення в Україні підтримали 4,6% громадян. Але тоді і тепер –  Степан Бандера є найяскравіший символ української державної самостійності.
Пам’ятаю проєкт українського телебачення 2007-2008 рр. – «Великі українці». На почесне звання Великого українця претендувало 14 тисяч осіб. І тоді на третьому місті був обраним Степан Бандера. Це було неймовірно, несподівано, неочікувано. А у середньому по Україні у 2015 році Степана Бандеру позитивно оцінювали 12,5%. Але з кожним роком ситуація змінювалася. Війна миттєво змінила пріоритети. У 2021 році Бандера мав підтримку 34%, а у 2022 році – 84% .
«Треба розуміти, що ми зараз дуже динамічно змінюємося. Це просто один із прикладів фантастичної динаміки суспільних настроїв. Але в 1990 і 1991 роках, коли була відновлена українська незалежність, уявити собі ось такі настрої було неможливо», – Олександр Зінченко.

Предметом історії є минуле, яким воно  формується на основі свідчень, фактів, документів. Новітня  історія України формується і пишеться просто зараз. Вона твориться і в умовах війни, яка розпочалася 20 лютого  2014-го. Наша історія України  є і нашою інтелектуальною зброєю. Соборність, незалежність і свобода не даються в один момент і назавжди. За них слід боротися і відстоювати. Постійно. Щодня. Ми обов’язково переможемо!

Дякуємо за зустріч!

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Зустріч-дискусія з Олександром Зінченком у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Питання космічної освіти, формування космічного світогляду у молоді – це надзвичайно важливе завдання, особливо в умовах, коли суспільству нав’язуються ідеї, що наша країна повинна бути аграрною, що основу її економіки повинні складати дрібний, середній та шоу-бізнес, а серед професій найбільш важливими є юристи, економісти, працівники торгівлі та журналісти. Ці наративи, по суті, блокували для молоді інформацію про важливість інженерних професій, підготовку вчених сучасних напрямків науки, без яких неможливий розвиток потужних промислових підприємств, наукових установ. Про це говорять конкурси на ці професії до вищих учбових закладів, слабкі знання, які показують протягом останніх років випускники шкіл, результати атестації старшокласників з фізики, математики, хімії. До речі, цікаве спостереження наведено в огляді відносно того, що вивчають іноземні студенти в Україні. Це авіоніка та ракетні технології, двигунобудування, прикладна фізика і нанотехнології. Це, напевно, віддзеркалює світові тенденції в освіті молоді.

Позитивно відзначена поява перших підручників на цю тематику для старших класів загальноосвітніх шкіл, авторами яких є наші відомі вчені Віктор Григорович Бар’яхтар, Станіслав Олексійович Довгий, Ярослав Степанович Яцків. А також видання першої цікавої науково-популярної книги для дітей Івана Малковича «Український космос».

Адже зрозуміло, що сучасна, конкурентоспроможна держава 21-го століття повинна будуватися молодими людьми з освітою та прагненнями, спрямованими на інноваційну трансформацію економіки, на розвиток високих технологій, створення відповідних підприємств та наукових установ, впровадження в реальну економіку штучного інтелекту, перспективної робототехніки, нових матеріалів, мікроелектроніки, інформаційних і космічних технологій. Це має бути перспективою України – модерної держави 21-го століття з потужною промисловістю, наукою, високоосвіченим народом.

В наданому огляді узагальнено все, що було зроблено в галузі космічної освіти за період незалежності нашої країни. Вдалося, на мій погляд, охопити всі форми і заклади, де можна проводити цю роботу від дитячих садочків, шкіл, позашкільних установ, і аж до вищої школи і молоді, працюючої на підприємствах галузі. Підкреслена роль молодіжного об’єднання «Сузір’я», в якому народилося і накопичено багато різноманітних форм роботи з дітьми, Малої академії наук, Національного центру аерокосмічної освіти молоді, який працює зі старшокласниками, студентами, працюючою молоддю.

Внаслідок серйозної інформаційно-аналітичної роботи авторів вимальовується структура космічної освіти для різних вікових категорій молоді. Космічна освіта молоді своїми коренями проростає з початку 1990–х років, коли під час підготовки проєкту польоту першого космонавта України Леоніда Каденюка була проведена разом з американськими колегами масштабна освітня програма для молоді України та США, якою було охоплено по 20 тисяч школярів і студентів в кожній країні. Внаслідок цього сильний поштовх отримав напрямок аерокосмічної освіти в школах, позашкільних закладах, музеях, планетаріях.

На базі середньої школи №36 м. Київ проходив експеримент з посиленої аерокосмічної освіти учнів. В цій школі працює музей космонавтики ім. С.П. Корольова, навіть створюється учнівське космічне агентство. Трохи згодом в педагогічних журналах з’являються статті «Чи потрібна аерокосмічна освіта в школі?», «Аерокосмічна освіта – важлива складова сучасного навчального процесу», «Майбутнє країни – в руках інженерів». Цікавий та багатий досвід накопичено в Національному центрі аерокосмічної освіти молоді. Насамперед – проведення науково-практичних конференцій «Людина і космос», «Дніпровська орбіта», Всеукраїнський молодіжний аерокосмічний форум «Україна – космічна». Участь в цих заходах першого космонавта незалежної України Леоніда Каденюка мала надзвичайно велике виховне значення. Робота центру відзначалася як одного з кращих подібних освітніх закладів у Європі ще під час проведення в 2008-2010 роках проєкту Твінінг «Прискорення українсько-європейського співробітництва в космічній сфері» (учасники проєкту Україна, Німеччина, Франція). І як результат – початок формування системної освіти та аерокосмічного  світогляду багатьох молодих людей.

Сучасна космічна освіта – це важливий етап продовження космічної історії України. Адже від того, як ми пройдемо цей етап, як старше покоління передасть свої знання молоді, залежатиме в майбутньому і кадровий потенціал для галузі, і підготовка інженерних та наукових кадрів, і дальше формування сучасної України як високорозвиненої, високотехнологічної та космічної держави.

Новий етап розвитку суспільства, аерокосмічної сфери передбачає бурхливий розвиток мікроелектроніки, робототехніки, штучного інтелекту. В першу чергу ці процеси мають відбуватися  на базі вітчизняного науково-технологічного та промислового потенціалу. А економічна політика на певний період  має стати національно-егоїстичною, що вимагає формування нового класу високоосвічених інженерів, конструкторів, науковців, менеджерів. Дотриматися цього вектору розвитку на фоні жорсткої конкуренції та намагання багатьох країн йти подібним шляхом – завдання досить непросте. Підвалини цього процесу в державі потрібно закладати вже сьогодні, залучаючи до цього талановиту молодь, вдосконалюючи форми і методи її аерокосмічної освіти.

Головне – не повторювати помилок минулого, коли відмова від ядерного потенціалу привела до виключення України з «клубу» ядерних держав, а згортання космічної діяльності загрожує втратою членства в елітному «клубі» космічних держав світу. До цього може призвести нефінансування вітчизняних космічних проєктів, відсутність протягом тривалого часу державної космічної програми, позбавлення ДКА спеціального статусу, кадрові проблеми в керівництві підприємствами галузі та інше. На цьому фоні зрозуміло, що попереду, в період формування післявоєнної політики країни, важлива тривала, важка і непроста робота. Вона вимагатиме більше уваги до космічної сфери з боку керівництва держави, об’єднання зусиль багатьох інституцій не тільки державних, а і приватних, а також лідерів, які очолять цей рух в майбутнє.

На фоні військових дій на фронті, їх специфічних форм, методів і засобів, турбулентності, яка останнім часом торкнулася космічної галузі, з погляду на перспективу необхідності відбудови економіки держави і збереження підприємств, які виробляють ракетно-космічну техніку, поява тематичних оглядів, які торкаються важливих напрямків в галузі економіки, освіти, науки та створення космічної техніки є надзвичайно важливою подією. Ці огляди є досить неординарним явищем і заслуговують на увагу не тільки громадськості, а й керівників окремих міністерств і відомств країни», –  з виступу члена Експертної ради Едуарда Івановича Кузнєцова на розширеному засіданні Експертної ради Асоціації «Космос».

21 листопада 2023 року відбулося розширене засідання Експертної ради Асоціації «Космос», де одним з  питань порядку денного були результати публічного обговорення інформаційних оглядів «Космічна освіта в Україні». Про результати публічного обговорення інформаційного огляду «Космічна освіта в Україні» та надані пропозиції у цій сфері доповів  Е.І. Кузнєцов.

Публікація присвячена 26-й річниці   польоту першого космонавта незалежної України, Героя України Леоніда Каденюка.

 Вл. інфор.

Запис «Космічна освіта в Україні» від Едуарда Кузнєцова спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Ярослав Грицак – український історик та публіцист, професор Українського католицького університету. Спеціалізується на історії країн Центрально-Східної Європи. Є автором книг «Нарис Історії України», «Страсті за націоналізмом», «Подолати минуле: глобальна історія України». Модератор: Олександр Бойченко, письменник, літературний критик, перекладач, есеїст, колумніст.

Лілії Шутяк, доцент кафедри журналістики ЧНУ імені Юрія Федьковича, представила гостей і організаторів зустрічі: Re:Open Ukraine.

Ярослав Грицак та Олександр Бойченка дискутували про нову Центральну Європу. Як зазначив Олександр Бойченко, автор книги спровокував у назві два моменти: подолання минулого і глобальну історію України. Говорили про те, чому і що треба долати, чи подолати, а може взагалі все забути, не знати і не мати претезій за минуле… Чи це просто метафора? Ярослав Грицак зазначив головні теми глобальної історії – це бідність і насильсво… На каналі Телерадіокомпанія ТВА / TVA можна переглянути всю зустріч.

Дякуємо за цікаву лекцію, дискусію і за можливість зустрітися з давніми знайомими, однодумцями і друзями…

Більше фото з події за посиланням – ДИСКУСІЯ У ЧЕРНІВЦЯХ ЯРОСЛАВА ГРИЦАКА ТА ОЛЕКСАНДРА БОЙЧЕНКА ПРО НОВУ ЦЕНТРАЛЬНУ ЄВРОПУ…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис У Чернівцях про нову Центральну Європу дискутували Ярослав Грицак та Олександр Бойченко… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

“З позавчорашнього дня світовий порядок денний визначає не “Українського питання”, а “Тайваньське питання”. Про Україну не забули, але на кону вже не регіональний воєнний конфлікт, а пряме не тільки дипломатичне, а вже й військове протистояння двох наддержав.

Чи буде пряме вторгнення мільйонної армії Китаю на Тайвань, чи лише спроба захопити декілька Тайваньських островів біля материкового Китаю – важко сказати. За аналогією з діями росії (як-то військове навчання, перекидання армійських частин з різних регіонів Китаю до узбережжя, проведення повномасштабних кібератак, потужна інформаційна прокачка власного населення темою війни, падіння економіки – вперше за 40 років Китай в рецесії), інфляційні процеси призвели до росту цін в середньому від 7-10%, масовий вихід західного капіталу та компаній просто шалений, закриття великої кількості різноманітних регіональних компаній, банкрутство фактично цілої будівельної галузі, через ковід багато регіонів перебувають у фактичній ізоляції від зовнішнього світу, політично активізувалися уйгури та тібетці, і в додачу потенційна осіння зміна влади через амбіції сьогоднішнього керівництва буде вперше з поч. 80 років, швидше за все, порушена. Це лише те, що на поверхні. Які ж ще процеси відбуваються в 1,4-мільярдній країні – важко сказати через її закритість.

Останні 40 років Китай був найбільшим індустріально-промисловим центром нашої планети. Але світ не стоїть на місці, а завдяки “4 промисловій революції” активно змінюється – і Китай почав втрачати свої позиції. Так, два тижні блокади в 2021 році контейнеровозом Суецького каналу призвели не тільки до зміни світових логістичних шляхів, а й до того, що Ефіопія стає замість Китаю найбільшим виробником текстильної продукції, а більшість держав почали надавати різноманітні економічні преференції як своїм, так і міжнародним компаніям, просто “пачками” переманюючи їх виробництва з Китаю. Гонка за регіональне індустріально-промислове лідерство набирає все більших обертів. Країни, які не хочуть повністю залежати від китайського виробництва і прагнуть бути регіональними лідерами, роблять все, щоб якомога більше виробництв відкривалося в них. Йде тотальна зміна світової та регіональних економік. Одні країни закриваються, інші – навпаки відкривають свої економіки для світу. Єгипет, Пакистан, Аргентина і ще низка Африканських великих країн на грані економічного дефолту.

Світ шаленими темпами, починаючи з Ковіду, міняється, “Українське питання” заміняє “Тайваньське”, і ми починаємо з питаннями нашої війни залишатися сам на сам з “дурним безбашенним сусідом”.

Що твориться в економіці країни – варто лише глянути на курс валют і ціни в магазинах два тижні тому і сьогодні. Близько 40% економіки порівняно з переднім роком мінус, держслужби так говорять. Президент зайнятий активно зовнішньою політикою і війною, завдяки чому в нас з’являється все більше зброї і міжнародні донори фінансують фактично наших бюджетників і освіту. Але формула «Партнери, давайте постійно нам гроші бо ми воюємо» через певний час завершиться. Діяльність уряду і ВРУ?

Трохи цифр: місячні видатки бюджету України. Армія – 150 млрд грн. Охорона правопорядку – 35 млрд грн. Державне управління (це і чиновники, і бюджетники, і витрати на благоустрій і багато чого ще): 25 млрд грн. Соціальний захист, в тому числі виплати ВПО – десь щонайменше 50 млрд грн. Медицина та освіта – ще 40 млрд грн. Загалом набігає десь 300 млрд грн.

Доходи. Податки, всі, від ПДВ та ПДФО до єдиного податку: 90-100 млрд грн. Це по максимуму. Рентна плата – 10-20 млрд грн. Акцизи – близько 10 млрд грн. Неподаткові надходження – 12-15 млрд грн. Загалом – по максимуму – 150 млрд грн.

Де взяти решту грошей ???

Позичити. Вже робимо, але це не остаточний варіант, бо основні міжнародні ринки приватних капіталів через війну закриті. Всередині країни можливості є, ті ж самі військові ОВДП, але вони вкрай обмежені. Навіть якщо «вигребти» з банків та з-під матраців усі заощадження населення, це ще десь 400-500 млрд грн. Ну як варіант – вистачить на три-чотири місяці. Міжнародна міждержавна фінансова допомога є, та її недостатньо і вона вже завершується.

Лишається друкувати. Від 24.02 лише «прямо», через викуп Нацбанком ОВДП, надруковано 225 млрд грн. Плюс 19 – чистий прибуток НБУ за минулий рік; це також друк. Емісія триватиме далі: НБУ збирається «додруковувати» близько 30 млрд грн щомісяця до кінця року. Це базово-оптимістичний сценарій. Звідси й інфляція, ріст цін. Звідси ослаблення курсу. Інфляція в Україні цього року перевищить 30%, повідомляє НБУ. Курс долара вже перестали показувати:))

«Формула війни» «ми воюємо, а ви, партнери, фінансово забезпечуєте нас», перестає помаленьку працювати і залишається лише стосовно зброї. Ніхто не хоче, коли в твоїй країні можлива економічна криза, платити за чужу війну, тому що вона «десь там», а не на твоїй вулиці.

Щоб виграти війну і не втратити державу, нам зараз першочергово потрібно все і зараз. Тому треба шукати будь-яку макрофінансову допомогу, гранти, двосторонню допомогу, кредити від Урядів та міжнародних фінансових організацій. Будь-які гроші, які б заходили в Україну. Не час сперечатися, що саме краще: гранти чи кредити; потрібно все. Кредит із відсотками зараз – краще, ніж грант без відсотків, треба економічно не виживати, а розвиватися, розбудовуватися, рости. Економіка зараз – “наше все”, без неї ми не зможемо виграти цю війну. Де брати ресурси на війну?

Починав з Китаю закінчую Буковиною та Чернівцями :)

Наш регіон далеко в тилу, і це відкрило для нього “Вікно Можливостей”. Насамперед економічних. Ми можемо за правильної політики місцевої влади стати регіональним індустріально-промисловим центром не тільки України, а й Молдови та Румунії. Але з тієї кількості новозареєстрованих бізнесів (це в основному “купи-продай”, сфера обслуговування, переїзд промислових виробництв) – на Буковині одиниці порівняно з сусідніми областями. З кожним днем ми втрачаємо, а хтось із сусідів додає і нарощує свій економічний потенціал регіону. Ну, маємо те що маємо, це ж ринкова конкуренція і виживає сильніший.

Що би мала зробити влада, на мою суб’єктивну думку?

Крок 1: Насамперед визначитися з пріоритетами: піар на гуманітарці чи потужна робота з розвитку економіки регіону задля перемоги у війні. Очільники області, міста та ОТГ мали б щось таки вже практичне, а не віртуальне-фейсбусне почати робити, і менше піаритися на гуманітарці. Гуманітарку залишити волонтерам, а самим зайнятися економікою.

Що практичного робити ?

Крок 2: Розробити десь близько 30 різноманітних онлайн-довідників для інвесторів: тематичних, галузевих, територіальних (ОТГ) п’ятьма мовами. Красиві візуалізовані картинки з графіками. Оскільки в нас окремі чиновники лише це і вміють робити, треба не просто малювати, а й доносити потенційному інвестору. 10 чернівецьких, 10 всеукраїнських та 5 міжнародних інформ- та SММ-агентств можуть це непогано зробити.

Крок 3: Зібрати 20 чернівецьких і 30 з інших регіонів проєкт-, грант- та інвест-менеджерів і запропонувати співпрацю згідно з десь 12-ма тематичними напрямками розвитку області.

Крок 4: Зосередитися на кадрах, адже “кадри вирішують все”. Оскільки більшість чернівецьких та всеукраїнських проєкт- та грант-менеджерів уже працюють в міжнародних представництвах в Україні на річних контрактах десь в місяць 1500-2500 $, варто розпочати навчання нових для потреб області, міста і ОТГ. Такі спеціалісти завжди знайдуть роботу. Паралельно розпочати масові курси з підприємництва, інвестиційної та зовнішньоекономічної діяльності, ІТ та креативних індустрій.

Крок 5: Підтримка на ділі, а не на словах, власного місцевого виробника. Розпочати співпрацю з місцевими виробниками щодо виходу їхніх компаній та товарів на зовнішні ринки з надання їм консультантів, кадрів, оплати поїздок делегації для пошуку бізнес-контрактів. 80% продукції місцевого виробника має йти на зовнішні ринки, а сюди – валюта і податки.

Крок 6: Створити мінімум 10 різноманітних центрів, агенцій, офісів та інших інституцій з розвитку регіону. Навіть якщо вони дублюватимуть повноваження один одного, результат роботи – чіткі кінцеві КРІ.

Крок 7: Розробити короткотермінові спеціалізовані програми, які практично реалізуються, спрямовані на розвиток підприємств малого та середнього бізнесу.

Є ще багато й інших різноманітних інструментів для розвитку регіональної економіки – до прикладу, таких, як створення різноманітних індустріальних, наукових, технопарків, кластерів, хабів, акселераторів, але це вже наслідки роботи “кадрів які вирішуються все і навіть трохи більше” :)

Чим швидше розпочали б цю роботу, тим швидше були би вже перші економічні успіхи регіону. “Вікно можливостей” для регіону не завжди буде відкритим. Тому треба діяти вже і сьогодні”.

Запис Щоб виграти війну і не втратити державу, нам зараз першочергово потрібно ВСЕ і ЗАРАЗ, – політолог спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Агіл Рустамзаде

Інна Ведернікова, редактор відділу політики ZN.UA  

Ми так завзято бігли, подумали, що майже перемогли, й перед вирішальним кидком на фініші раптом зрозуміли, що це марафон. А нам уже зовсім не легко. Тягар не лише в тривожних наплічниках, а й на серці кожного українця. У когось від втрат близьких — вони зростають, у когось від розлуки з батьківщиною — твій дім зруйновано, у когось від очікування дзвінка з фронту — мобілізація триває, у когось від страху обстрілів і плачу дітей — російські крилаті ракети долітають до будь-якого мирного міста.

Чому прогнози експертів щодо короткострокової війни у два-три місяці не справдилися? З якої причини Захід не дав нам не лише наступального озброєння, а й зволікає з оборонним? Скільки «двохсотих» і «трьохсотих» очікувати, якщо ситуація не зміниться? Чого боїться рішучий Байден і чого домагається Європа, яка буксує? Які наслідки може мати затяжна війна для України й чому вона стала новою стратегією? Чому щодо цього мовчить влада? Як може виглядати перемога над Росією й чи можна взагалі перемогти ядерного Путіна військовим шляхом? Де НАТО сьогодні й де буде світ завтра?

Відповіді ми шукали разом із відомим військовим аналітиком з Азербайджану Агілом Рустамзаде, огляди якого останніми місяцями слухає вся країна.

Про строки війни, стратегію англосаксів і дворушництво ЄС

— Агіле, ви у своїх інтерв’ю говорите про війну як про щось живе. Що це за організм, який у нас досі росте? Чим він живиться? Де знаходиться сила, здатна його зруйнувати?

— Ви опинилися в надскладних умовах. Я не пам’ятаю війн, у яких яка-небудь країна стикалася з такими проблемами. Аналогом може бути лише Друга світова та Радянський Союз. Але СРСР у тій війні воював з агресором, меншим за розміром і людськими ресурсами. На вашу землю прийшов противник, який у кілька разів перевищує вас. Але сила, здатна зупинити цю війну, полягає саме в мотивації вашого народу й армії.

— Це страшне порівняння. І за кількістю жертв, і за строками. Ми вистояли на старті та шокували цим не лише противника, а й союзників. Плану «Б» не було ні в кого. І нам, почавши активно допомагати, пообіцяли спринт. Та коли дихання почало збиватися, раптом заговорили про стаєрську дистанцію. І не лише заговорили. Якщо упродовж перших двох місяців поставки військової допомоги США в Україну становили у середньому 419 мільйонів доларів на тиждень, то, починаючи з 27 квітня (після зустрічі в Рамштайні), вони знизилися до 158 мільйонів на тиждень, або стали в 2,6 разу меншими. За Європу навіть не кажу. Чому це сталося?

— Ми всі є вихідцями з СРСР, тому добре пам’ятаємо Другу світову війну. Це передусім емоційне перевантаження, це вбиті горем люди та величезна кількість загиблих. Але водночас, Інно, жодна війна не схожа повністю на іншу. Завжди є відмінності — ментальні, географічні тощо. І, згадуючи Другу світову, я передусім кажу про строки. Як я вже казав, ні Україна, ні армія Росії не мають можливостей вести сучасну війну з елементами четвертого покоління. У вас розгорнулася не швидкоплинна війна XXI століття, коли місяць-два опору, потім противника знищують, і він переходить до капітуляції. У вас — багатотаймовий матч, якщо можна так сказати. Нині росіяни взяли Сєвєродонецьк, але згодом ситуація може кардинально змінитися, і місто знову стане вашим. Це тривалий процес, тривала війна. Війна на вимотування.

Та я вам розкрию таємницю перемоги України в такій війні. Це економіка Росії. От з огляду на неї можна прогнозувати й строки війни. Вочевидь, до кінця 2022 року Росія не матиме проблем із ресурсами. Поштовхом до цього буде продовження завдання втрат російській армії з боку української. Я вже позначав цю граничну цифру — близько тисячі вбитих людей за добу.

— Згідно з даними російського економіста Андрія Ілларіонова, котрий протверезив днями інформаційний простір статистикою та інфографікою, якщо в лютому втрати ворога становили 1325 людей, то нині — 165. Ба більше, дані щодо загальних втрат росіян у ЗСУ та розвідки Британії розходяться вдвічі — 30 350 і 15 тисяч відповідно.

— Із даними потрібно розбиратися, коригуючи їх у бік правди. При цьому треба розуміти, що ми все-таки говоримо не про Першу світову війну. Кожен солдат знаходиться в техніці, а не йде у штикову атаку. Тисяча людей — це приблизно 40–50 БМП. Людського ресурсу в РФ справді багато, а от техніка закінчується. Поповнити резерви оперативно Росія, через відсталість свого ВПК, не може. Тому ця війна не має військового розв’язання. Долю цієї війни вирішить політична поразка Російської Федерації. Тому всіма силами варто, з одного боку, й надалі знищувати техніку ворога, з іншого — домагатися політичної поразки Росії.

— Інструменти?

— Постійний політичний тиск Заходу й занадто висока ціна війни для економіки призведуть до того, що Росія змушена буде закінчити цю війну. Тобто ще раз: Росія — не та країна, яку можна перемогти військовим шляхом.

— Що вплинуло на таку кардинальну зміну вашої позиції? Ми всі три місяці слухали ваші оптимістичні ефіри.

— Я очікував, що англосакси натиснуть і всі держави ЄС оперативно поставлять вам величезну кількість зброї. Але вони не пішли цим шляхом. І, знаєте, вони могли ухвалити своє рішення тому, що війна відбувається у контурі протистояння Росії та колективного Заходу. Захід воює комплексно: політично й економічно. Росію виснажують, а вам не дають упасти. Таким є алгоритм. Момент істини настане тоді, коли ви зрівняєтеся за потужністю. У перспективі одного-двох місяців Захід так чи інакше збільшить вашу вогневу потужність. І це вже відбувається на сході, де українська армія вже нині має змогу впливати артилерією на противника й зупиняти його наступальні дії.

Та через те, що у вас не буде дуже багато зброї, ви не зможете здійснити перелам у цій війні й перейти до наступальних операцій. Вам дадуть стільки зброї, скільки буде достатньо, щоб ви перемелювали противника в оборонних боях. Інакше ваші наступальні операції та удари по території Росії спровокують як початок загальної мобілізації в Росії, так і початок масового руху добровольців і контрактників.

Тобто західне співтовариство розглядає цю проблему саме під таким кутом зору, до розуміння якого я дійшов саме в останні два тижні. Весь світ нині працює саме на політичну поразку Росії.

— Ви це вважаєте раціональною позицією Заходу? Чи позицією, сформованою під впливом страху перед ядерною Росією, який і не дав змоги швидко поставити нам зброю на першому етапі? Тим більше що ви самі очікували зовсім іншого сценарію.

— Ви ж стежите за громадською думкою в Росії? Через три місяці війни 80 відсотків росіян підтримують дії свого керівництва. У такій ситуації країна з меншим потенціалом не має шансів проти ядерної держави. Я всі ці дні намагався збагнути логіку Заходу. Очевидно, що немає ніякого єдиного колективного Заходу. Лідерами в цьому процесі є англосакси. І на сьогодні я вважаю їхній підхід якраз раціональним. Якщо навіть передати вам усю зброю країн ЄС, Росія продовжуватиме війну. Її можна лише підвести до такої ціни, за якої ця воєнна операція для неї втратить будь-яку привабливість. Насамперед для політичної та бізнес-еліти, турбулентність усередині яких спостерігається вже нині. Російське суспільство в цій історії звично візьме під козирок.

— Яку роль у формуванні позиції англосаксів відіграє дворушництво Європи, провідні політики якої у тій чи іншій формі весь час «телефонують Путіну»?

— Російський газ — основа нинішньої політики країн ЄС. Особливо Німеччини. Її еліти тісно пов’язані з Росією, що чітко видно з їхньої позиції. Тут немає нічого спільного з національними інтересами Німеччини. Лише бізнес. Водночас хоча президент Франції й телефонує Путіну, саме ця країна надала вам самохідні артилерійські установки CAESAR, які просто зараз на Донбасі показують найліпшу контрбатарейну боротьбу. Ці речі потрібно розділяти. Колективного Заходу немає. Кожна країна діє з огляду на свої національні інтереси. Інша річ, що деякі політики в цій ситуації діють, керуючись і власними інтересами, що ми бачимо на прикладі Угорщини. Але саме тому, що США мають досить багато важелів впливу на ЄС, їм вдається протискувати свій порядок денний, об’єднувати Захід, наскільки це можливо, й спонукати його допомагати Україні.

Про вигоди війни вдовгу, збереження життя солдат і оборонну зброю

— Що означає війна вдовгу для України, Росії та Заходу?

— Почнімо з України. Для вас це можливість, яка дає змогу берегти свої людські ресурси, а також після прибуття західної зброї завдавати противникові точніші й більш руйнівні удари. Завдяки нехай навіть дозованій зброї, утриманню своїх позицій, а також дрібним контрнаступальним операціям ЗСУ зможе виснажувати противника. Постійно збільшуючи його технічні й людські втрати. Все це в комплексі якраз і може підштовхнути до зміни порядку денного у верхівці Росії.

Російська Федерація вже відчуває нестачу боєприпасів, починаючи від артилерійських снарядів і закінчуючи крилатими ракетами. Затягування цієї війни є невигідним для РФ, бо, на відміну від України, в неї немає можливості поповнювати боєприпаси та бойову техніку. Росія не переводила свою економіку на військові рейки. У перспективі місяця-двох російська армія слабшатиме. Що, знов-таки, може підштовхнути до політичної поразки РФ. Бо, повторюся, можливості для України завдати РФ військової поразки я не бачу.

Захід. Він розділився на два табори. З одного боку, це провідні країни Євросоюзу, які не хочуть зміни геополітичних кордонів. Вони хочуть зберегти Росію, бізнес і, скажімо так, уникнути радикальних змін на Євразійському континенті. Позиція англосаксів є діаметрально протилежною. Вони хочуть послабити РФ, вилучити її ядерний потенціал і підштовхнути до створення на місці Росії кількох нових держав. Які більше не становитимуть загрози ні для пострадянського простору, ні для ЄС.

Що ми одержимо в результаті, передбачити дуже важко. Ми в процесі. Гадаю, розуміння того, до чого можуть дійти як російсько-українська війна, так і російсько-західне протистояння загалом, з’явиться ближче до осені.

— Ви кажете, що тривала війна для України — це збереження життів наших солдатів. Але подивіться на швидкість постачання зброї та ситуацію на південному сході. Ми зазнаємо великих втрат. Під масованим артилерійським вогнем щодня, за словами нашого президента, гине 60–100 солдатів. А також мирні жителі. Виснажуємо Росію ціною життів українців? Ціною нашої інфраструктури, яку нищать? Це я вам зараз озвучила навіть не своє запитання, а людей, які втрачають близьких. Тобто щоб не почуватися покинутими, щоб не втрачати мотивацію, українці мають розуміти й приймати стратегію ключових союзників.

— Що тут сказати… У війну ж вас не англосакси втягнули. Навпаки, вони вам допомагають із неї вийти. Так, такою ціною. А що тут ще можна вам запропонувати? Ви самі ухвалили гідне рішення боротися. А не здаватися.

— Я зараз не про здаватися, а про швидкість постачання зброї. Адже кожен новий день війни — це сотня чи навіть більше смертей. Так, для нас це є тригером.

— Гаразд, припустімо, що реалізується інший сценарій. Вам дали дуже швидко й дуже багато зброї. Ви почали масово знищувати ворога й зайшли на територію Криму. Путін завдасть тактичного ядерного удару. А у вас немає таких засобів ППО, які б збивали такі ракети.

— Нам не дали ППО й для звичайних.

— Зрозумійте, не можна підвищувати рівень напруженості в цій війні. Ви воюєте з ядерною державою. Її можна лише виснажувати. Сильні удари спричинять обов’язкову реакцію у відповідь. Уявіть собі, що ви вдарили по великих містах Росії. У людей шок, результатом якого буде вимога до влади їх захистити.

Вам потрібно знайти межу, коли ви завдаватимете не один сильний удар ножем, а тисячі дрібних. Аби ворог помирав повільно. Гарячих голів в Україні чимало. Пам’ятаю момент, коли ЗСУ вийшли на російський кордон Харківської області. Соціальні мережі в один голос кричали, що треба вводити війська в Бєлгородську область. Але ж мудрішими треба бути. І хитрішими. Думати на кілька ходів наперед. Тиха війна без загострення нині вигідна всім. Зокрема й Росії, яка шукатиме, вже шукає шляхи виходу із цієї ситуації. Тобто все, що відбувається нині, — це оптимальний шлях. І мені здається, що його вже усвідомило й прийняло ваше військово-політичне керівництво.

— В одному з ваших останніх інтерв’ю прозвучала думка про те, що навіть у межах оборонної доктрини Захід занадто гальмує з постачанням. І не дає нам оборонятися без втрат. Тобто йдеться вже не про перелом і наступ, а про оборону та паритет. Коли їх ми виснажуємо, а самі маємо триматися на цих постачаннях. Що це за паритет має бути? Що нам мають поставити? Захід оперує десятками мільярдів військової допомоги, а в штуках гаубиць і одиницях дронів нам було б зрозуміліше.

— Потрібні два основних типи зброї, які дадуть вам змогу, обороняючись, завдавати величезних втрат противникові. По-перше, САУ (самохідні артилерійські установки) у кількості 40–60 одиниць. По-друге, щонайменше 40–60 РСЗВ (реактивних систем залпового вогню М-270 і М-142). Усе це дасть вам змогу, перебуваючи в обороні, знищувати противника, його військову техніку, роблячи ціну війни непосильною для росіян.

Та якщо з поставками САУ ситуація є більш-менш зрозумілою — за моїми розрахунками, установки в кількості 20–50 штук протягом місяця-двох мають до вас підійти, то з РСЗВ ясності немає. Йдеться про якісь 10–20 одиниць, але це зовсім не та кількість, яка дасть вам змогу ефективно оборонятися. Тому тут є запитання до ваших союзників, які мають оперативно надати потрібну кількість РСЗВ. Передусім для того, щоб українська армія тримала оборону не ціною загибелі своїх солдатів, а застосовуючи сучасну високоточну зброю.

Усі цифри втрат ЗСУ, які озвучувалися раніше, зокрема й президентом, — цифри першого етапу. На другому, який ви переживаєте нині, на критичному мінімумі постачання західної зброї, можу прогнозувати п’ять тисяч убитих і 10–15 тисяч поранених.

— За нашими даними, у полон під час війни потрапило трохи більш як 900 росіян. А от у російському полоні — понад шість тисяч наших хлопців. Після низки обмінів у нас залишилося 600 людей, а в них — ті ж шість тисяч. Більше двох з яких — ті, хто вийшов з «Азовсталі». Наскільки сильним є такий важіль тиску, коли співвідношення полонених — один до десяти? І що нам у цій ситуації робити?

— Гадаю, стосовно двох тисяч, які вийшли з «Азовсталі», були якісь окремі домовленості. Щодо 900 полонених росіян, то це цифра, якщо не помиляюся, на квітень. Їх більше. Але, хай там як, Росія має перевагу в цьому питанні й додатковий важіль впливу. На який, утім, ваше військово-політичне керівництво не надто реагує.

— Стосовно дальності РСЗВ ваша фраза: «70 кілометрів недостатньо. Потрібен перелам у 150–200 кілометрів, аби знищувати військові ремонтні бази росіян, позбавляти їх ресурсів».

— Дочекаймося номенклатури пакету, який вам надають. Наскільки мені відомо, англійці постачатимуть ракети дальністю до 80 кілометрів. Там є й інші важливі модифікації з дальністю до 160 кілометрів. Гадаю, військове керівництво вашої країни розуміє це завдання і порушує це питання перед партнерами. Структуру й логістику ворога потрібно знищувати, а отже, діставати до їхнього тилу. Тому досить імовірно, що до осені Україна перетвориться на своєрідну фортецю, до якої ворог не зможе підійти ближче ніж на 30 кілометрів. Так, Україна має стати фортецею і навчитися воювати вдовгу. У вас ліпша ситуаційна поінформованість. У вас уже частково розгорнуто елементи четвертого покоління — є супутникова розвідка, високоточна зброя тощо. І ви оборонятиметеся від армії третього покоління.

Тут дозволю собі сісти на мого улюбленого коника й нагадати українському військово-політичному керівництву про важливість застосування дронів-камікадзе. Я не розумію, чому командування не приділяє цим універсальним боєприпасам, які у вас є, належної уваги. Українська армія почала активно використовувати повітряну авіацію. А дрони-камікадзе — це до того ж чудовий інструмент для знищення ППО противника. Плюс розвідувальні місії, знищення ДРГ, бойової техніки. Масове їх використання справить такий самий ефект, як застосування «Джавелінів». Вони також можуть замінити «Байрактари», що не запрацювали на повну потужність через об’єктивні причини (відсутність усього технологічного ланцюжка).

— Байдуже ставлення до дронів-камікадзе — це єдиний прорахунок командування ЗСУ чи є ще?

— На сьогодні якихось особливих помилок із боку командування української армії, окрім провалу оборони на півдні, я не бачу. Але провал оборони на півдні має дуже багато нюансів, і поки ми не знаємо всіх деталей, я не можу робити якісь необґрунтовані заяви.

— Назвіть самі нюанси.

— Частково зрада. Але те, що південь України бездарно втратили, — це однозначно.

— Ми зараз навряд чи розбиратимемося, хто й чому не підірвав мости на півдні, але ЗСУ за останні два тижні звільнили двадцять малих населених пунктів Херсонської області. Тут є можливості точкових ударів для поступового витіснення ворога й розширення фортеці? Чи є реальні шанси відрізати російське угруповання на півдні від їхніх ресурсів?

— Як ми вже з’ясували, вам потрібно обороняти те, що є, за можливості продовжуючи шукати проломи в обороні ворога, контратакувати. Такі ж точкові можливості для контратак є на Харківщині, Запоріжжі. Все це входить до загальної стратегічної оборонної операції цієї війни. Щодо відрізання від комунікацій угруповання на півдні, то тут без високоточної зброї ніяк не обійтися. Без неї вам доведеться кожен населений пункт повертати кров’ю своїх солдатів. І в цьому контексті мені дуже імпонує, що ваше командування не поспішає бездумно кидати свої сили на укріплені рубежі росіян. Те ж саме можна сказати й про міста, жителів та інфраструктуру яких ви максимально бережете.

Тут знову слід віддати належне дронам-камікадзе. Якщо ви звільнятимете Херсон, то як? Без цих боєприпасів ви одержите максимальну кількість жертв мирних людей і зруйнуєте своє місто.

— Які ви бачите успішні рішення за час війни, що призвели до локальних проривів або заклали підвалини для майбутніх перемог, у рамках Залужного або верховного головнокомандувача?

— На мій погляд, із найперших днів під Миколаєвом і в області було дуже вдало сформовано вузол оборони, який не дав змоги противникові захопити обласне місто, а також створив умови для майбутніх контрнаступальних операцій. Зокрема для майбутньої деокупації Херсона. І як ми бачимо сьогодні, саме з боку Миколаєва ЗСУ здійснюють постійний тиск на херсонське угруповання росіян. Успіхів багато. Київ, Чернігів, Суми… Але там усе-таки частковий успіх, бо 30-тисячне угруповання противника пішло звідти саме. Після опору української армії, звісно. Проте завдати їм великих втрат під час відступу ЗСУ не вдалося.

— Свого часу багато хто наголошував, що росіяни вичавлюють із маріонеткового режиму все населення, змушуючи воювати непідготовлених працівників, учителів і медиків. Вони не здатні відіграти велику роль у воєнній тактиці та стратегії, але можуть загинути. Україна теж використовувала підрозділи ТрО. Це притому, що президент заявляв: у нас під рушницею 700 тисяч, а міністр оборони взагалі обіцяв довести чисельність ЗСУ до мільйона. Чи є потреба кидати на «нуль» людей непідготовлених?

— Російське командування не надто переймалося мобілізованими в «Д/ЛНР». Їх кидали на добре підготовлені й укріплені лінії української оборони. Там дуже багато жертв. Про це ніхто не пише, але я вважаю, що кількість убитих із цих «республік» перевищує 20 тисяч. Це було, по суті, «гарматне м’ясо». Щодо України, це був той момент, коли треба було латати дірки й проломи в обороні. Це не система, це вимушений захід.

Про окуповані території, нову інформаційну політику, Інтернет і НАТО

— Припустімо, що ми йдемо в глуху оборону, стаємо фортецею, завдаємо точкових ударів, виснажуючи противника. Але в нас уже окуповано шосту частину територій. Над ними нависли референдуми й російські чиновники, які вояжують до Херсона та Маріуполя, ніби до себе додому. І це боляче. Політична перемога, про яку ви кажете, передбачає, що росіяни, підібгавши хвіст, відійдуть до кордонів 23 лютого? Чи вона лягає в європейський тренд «дайте Путіну зберегти обличчя» і вийти з цієї війни не лише з холодильниками та пральними машинками?

— Цілком очевидно, що ні ваш народ, ні влада не погодяться поступатися територіями. І я точно впевнений, що за вашою спиною ніхто й нічого вже вирішити не зможе й не вирішуватиме. Питання лише в тому, що ключ до вирішення всієї проблеми загалом — це внутрішньополітична ситуація в Росії. І її конфігурацію і час на сьогодні передбачити неможливо. Я сам увесь час шукаю матеріали, які б хоч трохи прояснили настрої політичної еліти Росії. Але наразі поживи для аналізу немає. А я не є політологом.

— Тобто фортеця має стояти й чекати, доки в Росії не зміниться політична кон’юнктура. Незавидна перспектива. А якщо не зміниться? Або зміниться у ще більш реакційний бік? Притому, що на суспільство із 80% зигувальників у короткостроковій перспективі точно розраховувати не варто.

— Так, сценарій приходу ще жорсткішої верхівки із загальною мобілізацією у папці теж обговорюється. І хоч як по-єзуїтському це звучить, бомбити Україну можна ще жорсткіше. Якщо буде ухвалено відповідне рішення. Є різні сценарії. Та основним є все-таки той, що весь цивілізований світ і правда — на вашому боці. Вам допомагають економічно. У вас немає гуманітарних проблем. Ваш народ мотивований і самовідданий — і це вже історична аксіома.

Прогнозувати й передбачати в такій ситуації дуже важко. Але, найімовірніше, після відчутних для російської армії втрат еліти Росії захочуть повернутися бодай до передвоєнного стану. Бо Росія — це все-таки не Північна Корея, щоб жити окремо від світового співтовариства. Занадто багато зв’язків. І от коли всі ниточки максимально напнуться, війна закінчиться.

— Ми з вами зараз занурюємо читача в трохи іншу реальність, ніж та, в якій ми жили всі ці місяці. Треба перебудуватися внутрішньо на цю стаєрську дистанцію. Це складно для кожної окремої людини, не кажучи вже про всю державу. Наш президент на всіх рівнях витримав високу ноту опору. Тепер треба казати людям важчі речі на тлі загальної втоми і втрат. Цей перехід в інформаційному полі ще не відбувся. Правильне переналагодження дихання всього суспільства — теж. Ми досі чуємо заяви про контрнаступ. Зокрема секретар РНБО Данілов заявив учора, що для контрнаступу нам потрібно сформувати шість нових бригад загальною чисельністю 25 тисяч воїнів. Де пролягає межа для пропаганди?

— Щодо влади я навряд чи щось скажу. Їм зараз видніше, з огляду на інформацію, яку вони мають. Я сам є людиною, яка служила, й чудово розумію, що державна машина влаштована інакше. Вони бачать усі процеси зсередини, а ми — з боку. Але водночас хочу зауважити, що більшість урядових аналітиків і військових експертів справді дружно повторюють українському суспільству, що не сьогодні-завтра почнеться контрнаступ, що у Росії закінчуються ресурси тощо. Так не можна. Росія з таким темпом війни може воювати роками, постійно підживлюючи своє 150-тисячне угруповання.

Був етап, який розвивався за іншими законами, й Україна його справді виграла, зберігши свою державу. Але війна — живий процес, який постійно змінюється, виявляючи нові тенденції. Не помічати їх і не говорити про них навмисно — роблять це політики чи медіа — означає емоційно виснажувати своїх людей, вселяти їм хибні сподівання. Тоді як уже є абсолютно чітке розуміння, що слід робити й що ви вже робите на цьому етапі, щоб перемогти. Нехай навіть за очками.

— Ще ніколи така масштабна війна не велася в епоху масового інтернету: соціальні мережі, месенджери, неможливість контролювати вихідні повідомлення, звернення бійців через голову своїх командирів. Якими є плюси та мінуси у війні за наявності інтернету?

— Війна любить тишу. Розголос нікому не потрібен. І плюсів тут для жодної з воюючих сторін немає. За телефонами і месенджерами легко ідентифікують солдатів, які воювали на території України. Тому в багатьох сучасних арміях узагалі забороняють засоби особистого мобільного зв’язку з використанням фото- та відеокамер. Було чимало випадків, коли спочатку робили зйомку, а потім за геолокацією цих відео завдавали ударів. Це дуже заважає маскуванню військ під час бойових дій. Хоча з іншого боку це допомагає вам ідентифікувати людей, які скоїли злочини проти мирних жителів. Але це взагалі окрема низка проблем цієї війни.

— Журналісти та фахівці Заходу обговорюють публічно у спеціалізованих, а часто й не спеціалізованих виданнях плюси та мінуси сторін, дають прогнози, діляться результатами розвідданих… Таке враження, що ми — якісь фішки на карті. Чи рибки в акваріумі. Водночас в Україні впроваджують драконівські заходи проти ЗМІ, щоб ніхто не говорив про кількість і типи отриманої зброї, результати ракетних ударів тощо. Дуже складно воювати в таких умовах.

— Щодо експертів і аналітиків, то ми є спеціально навченими людьми, які по крихті збирають інформацію й діляться нею. Не бачу тут проблеми, особливо з огляду на засилля фейків у соцмережах. А от щодо інформаційного супроводу війни, то тут в Україні, як на мене, занадто багато демократії. У вас будь-який блогер може поїхати на лінію фронту й видати інформацію, яка поставить у незручне становище все ваше військово-політичне керівництво. Такого немає в жодній країні світу. Ні в Британії, ні в США, які постійно воюють.

— Ви кажете про заборону критикувати дії військового керівництва?

— Річ не в критиці, критикуйте на здоров’я. Але ситуація на лінії фронту є військовою таємницею. І її правильне висвітлення, фокусування уваги людей на бойових втратах призводить до дуже поганих результатів для населення. Склянка завжди є наполовину порожньою, а наполовину повною. Звільнення маленького села можна подати як поразку, а залишення великого міста — як видатну перемогу. Тому висвітлення воєнних дій потребує цілісного й системного підходу. А може, ваш Генштаб саме в цій точці планує якусь операцію з оточення ворога, а тут в ефір виходить журналіст. І це зовсім не мій винахід, це догма війни. Висвітлювати бойові дії мають спеціальні люди, які погоджують свої позиції та матеріали. Ви не повинні підставляти своїх військових. А у вас були випадки, коли медіа знімає якийсь військовий об’єкт, а наступного дня в нього летить ракета. Спасибі вам велике від ворога.

Тобто розділяйте стратегічні речі й оперативну обстановку на лінії фронту. На яку медіа апріорі не мають впливати. Це дуже тонка межа, до якої слід підходити майстерно. А ще ліпше — погоджувати з військовими.

— Не впливаючи на оперативну обстановку на лінії фронту, хочу покритикувати керівництво НАТО. За весь час війни ми не побачили жодного скільки-небудь стратегічного та якісного рішення блоку, яке б уплинуло на ситуацію. На ваш погляд, якщо завтра Росія нападе на Прибалтику, чи спрацює автоматично п’ята стаття Статуту? Чи знову знайдуться умовні Угорщина, Італія та інші, які почнуть усіх хапати за руки, доводячи, що НАТО — це оборонний союз мирного, а не воєнного часу. А прибалтів захищатимуть лише поляки, британці й американці. Решта допоможуть медикаментами.

— І ЄС, і блок НАТО виявилися структурами, не здатними вирішувати актуальні проблеми на Євразійському континенті. Саме тому прибалти для гарантії безпеки привели американські війська на свою територію. Відповідно до тієї ж п’ятої статті, якщо на території Прибалтики перебувають американські війська, то удар по території Прибалтики буде ударом по США. З усіма наслідками, що звідси випливають. Іще один момент — Фінляндія та Швеція, які подали заявку на вступ до НАТО, отримали гарантії від Великої Британії й Америки, а не від НАТО. Цей блок є військово-політичним союзом із усіма відповідними наслідками.

– Як ви гадаєте, чому Путін досить спокійно відреагував на заявки Фінляндії та Швеції? І це притому, що кордони з країнами Альянсу збільшаться на 84 кілометри, а раніше він вимагав повернутися до домовленостей 1997 року про нерозширення НАТО. Ви добре знаєте Туреччину — основного союзника Азербайджану. Блокування амбіцій цих країн — шантаж НАТО Ердоганом, аби одержати види озброєнь, у яких раніше туркам відмовили? Чи це все-таки домовленість із Путіним?

— Позиція Ердогана є чіткою і зрозумілою. Обидві країни довго переховували і сприяли проживанню та перебуванню бойовиків терористичної організації РПК на своїй території. Обидві країни застосували санкції до військового сектору Туреччини. А ви б допустили у свої лави країни, які не постачають вам зброї? Застосовують проти вас санкції? Тож позиція Туреччини ніяк не пов’язана з позицією Росії. У цій ситуації також проявляється якість всеєвропейської тусовки, для якої Туреччина чомусь є ворогом. Чи велика різниця в тому, коли Фінляндія та Швеція вступлять до НАТО — нині чи через рік? Ні. Але потрібна тема. Макрон годинами з Путіним розмовляє, Шольц — буквально знущається, а решта дружно обговорює Ердогана. Який цілком справедливо вимагає прибрати санкції, якщо ви хочете бути зі мною в одному блоку. Але, гадаю, вони домовляться. Фінляндія вже майже знайшла спільну мову з Ердоганом, а Швеція наразі працює над цим питанням.

— Найближчим часом НАТО має ухвалити свою нову стратегію. Чи не вважаєте ви, що вони дуже квапляться із цим? Оскільки ще не відбулося ні військового, ні політичного усвідомлення наймасштабнішої після Другої світової війни в Європі — реакцій на неї, їх ефективності, стратегій, які могли б бути застосовані. Ще навіть не  зрозуміло, хто й на що здатен усередині самого блоку. І на кого НАТО може реально розраховувати, а на кого — ні. Які моменти могли б лягти в основу нової стратегії НАТО в разі її затвердження?

— Будь-яка військова організація має рефлексувати щодо мінливої ситуації. Це рутинна процедура, у межах якої слід реагувати на зміну обстановки й нові виклики.

— Ми тепер живемо всередині підручника історії, і не лише НАТО не відрефлексувало те, що відбувається, а й ми з вами. Однак яким є ваш обережний стратегічний прогноз стосовно майбутнього? Як Україна, Європа, світ упораються з війною, яка забирає тисячі життів українців просто зараз? І до яких змін це призведе?

— Сучасний світ зміниться через свою нездатність реагувати на актуальні виклики. Я вважаю, що монополярний світ, який склався після розпаду Союзу, не гарантує безпеки та процвітання всьому Євразійському континенту. У повоєнному світі буде сформовано нові регіональні військово-політичні союзи. І в цьому світі роль Євросоюзу помітно ослабне. Суб’єктність України збережеться, і в перспективі ваша країна зможе сформувати власний регіональний військово-політичний союз. Його контури ми з вами вже бачимо — це Польща та країни Балтії. У них спільне бачення політики, економіки та військового розвитку. Британія буде поруч із цим союзом.

— Ваша порада Україні.

— Війна — це специфічні умови, в які потрапляють окремі люди й держава загалом. Війна потребує навички мислити. Критично ставитися до потоку інформації, який на вас ллється. Я раджу українцям зменшити рівень емоційного реагування на будь-яку роздуту новину, тим більше, якщо вона не підтверджується протягом 6–24 годин. Для тривалої війни потрібно акумулювати, а не розпорошувати ресурс.

Джерело: ZN,UA

Запис Військовий аналітик Агіл Рустамзаде: «Росію виснажують, а Україні не дають упасти. Доведеться воювати вдовгу» спершу з'явиться на Медіа-Версії.