22 лютого вона була в Києві (а також вся фракція “Батьківщини” – можете перевірити, запис виступу Тимошенко у ВР від 22 лютого є на її сторінці, і там присутня вся фракція), а 23 лютого навіть дала розлоге інтерв’ю на каналі “Україна-24”. 26 лютого Юлія Тимошенко записала публічне звернення до лідерів, парламентів та народів світу.

В ці дні усі партійні офіси “Батьківщини” перетворювались на логістичні хаби для забезпечення всього найнеобхіднішого для фронту і для евакуації в першу чергу дітей. Останнім займалась особисто Тимошенко, що можна легко перевірити – є записані відео із датуванням.

А тепер давайте розглянемо весь перелік поїздок Юлії Тимошенко за минулий рік, які був сформований на основі відео і фото, які можна знайти на сторінці Тимошенко.

Лютий

– термінова евакуація дітей з “Охматдиту”. Київ тоді був під щоденними ракетними обстрілами. Відео, на якому Тимошенко знаходиться в бомбосховищі під “Охматдитом” і опікується станом дітей там, датоване 1-2 березня, але знято саме в останні дні лютого. Дітей відправляють спершу до Львова, а потім до Польщі. Відправляють, скільки можуть – але ось 5 березня, наприклад, відправили одразу 300 дітей величезною чередою автобусів.

Березень

– продовження термінової евакуація дітей з “Охматдиту”, триває в щоденному режимі мінімум до 14 березня, далі комбінується із передачею обладнання і навіть цілих реанімобілів;

– серія візитів в лікарні та госпіталі із допомогою для поранених воїнів (мінімум до 30 березня, включаючи поставку обладнання в лікарню ім. Мечникова в м. Дніпро, а також допомога для Інститута Серця МОЗУ та Національного Інституту Серцево-Судинної Хірургії ім. Амосова);

– поїздка до Харкова, 18-19 березня (тоді він був буквально прифронтовим, є відео Юлії Тимошенко, яка буквально ховається в метро від чергового обстрілу);

– поїздка на Чернігівщину (також, прифронтова область на той момент);

Квітень

– поїздка на Донеччину із вантажем медикаментів, медобладнанням для шпиталів та “спецзамовлення” для військових (а це зовсім майже фронт, є фотографія біля межі Донецької області, датована 4 квітня);

– поїздка на Дніпропетровщину із вантажем для допомоги пораненим;

– поїздка в Харків (є фотографії, де Юлія Тимошенко біля розбомбленої Акварени, датовані 5 квітня, також 19 квітня вона привезла автомобіль “швидкої допомоги”);

– поїздка на Чернігівщину і в сам Чернігів, організація гуманітарних центрів на базі місцевих осередків “Батьківщини” (Чернігів тоді щойно відвоювали, він знаходився в напівоточенні – команда “Батьківщини” зняла про це короткий фільм);

– однією із перших Юлія Тимошенко поїхала в щойно звільнену Бучу, де її команда зняла короткий фільм “з перших рук”;

– поїздка в м. Суми, м. Черкаси, м. Фастів, допомога місцевій теробороні;

– поїздка в м. Миколаїв, евакуація жінок і дітей;

– поїздка на Одещину, допомога теробороні та волонтерам;

– поїздка на Кіровоградщину, допомога фермерам (якраз посівна починалась);

Травень

– “швидка допомога” для Охматдиту, завдяки тернопільській команді “Батьківщини”;

– поїздка на Донеччину, допомога вугледобувним потужностям, які там ще лишились, серія зустрічей із військовими, теробороною та медиками;

– поїздка в Харківську область, допомога біженцям і волонтерським штабам. Знято короткий фільм про руйнування в Північній Салтівці;

– поїздка на Чернігівщину, допомога фермерам та медикам;

– поїздка в Познань (Польща), зустрічі із біженцями і пораненими, які проходять там реабілітацію, а також зустріч із польською Федерацією Роботодавців та профспілкою “Солідарність” (тематика: надання житла, допомоги і роботи нашим біженцям);

– поїздка в Брюссель, доповідь на засіданні Групи ЄНП в Європарламенті з питань зовнішньої політики, серія зустрічей з ключовими політиками, що належать до ЄНП;

– поїздка в Запоріжжя, допомога пораненим (є фото, де Юлія Тимошенко в Запоріжжі безпосередньо після ракетного удару);

– виступ на саміті Європейської Народної Партії в Роттердамі 31 травня – 1 червня (є відео);

Червень

– допомога львівському Охматдиту (відповідно запису прес-конференції);

– поїздка на Кіровоградщину, допомога пораненим воїнам (згідно геолокаційних тегів – м. Олександрія та м. Павлоград, також є фотографії за 14-15 червня);

– поїздка в м. Дніпро;

– допомога людям, які втратили житло в Бучі, Ірпені та Бородянці (відео від 23 червня);

– поїздка до Берліна, серія зустрічей із німецькими політиками, виступ на форумі Міжнародного Демократичного Союза 27 червня (представлено понад 80 партій, з понад 60 країн усіх континентів світу);

Липень

– виступ на 26-му Щорічному урядовому круглому столі «The Economist», де Україну представляли лише Юлія Тимошенко та.. президент В. Зеленський (ага, усього два делегата були). В рамках цього ж заходу зустрічі із президенткою Молдови Майєю Санду, президенткою Греції Катериною Сакалларопуло, а також із Френсісом Фукуямою;

– зустріч із віце-президентом Єврокомісії Маргарітісом Схінасом;

– допомога Дніпропетровській клінічній лікарні імені Мечникова;

– поїздка на Донеччину (судячи з відео і геолокації від 22 липня, м. Селідово, декілька десятків км від Донецька);

– поїздка на Волинь, допомога селянам і фермерам;

– поїздка в Японію, у Токіо на конференцію «Геополітичний виклик: Японія та Азійсько-Тихоокеанський регіон у мінливому світі» (рівень зустрічей – Девід Кемерон, Стівен Харпер, Енда Енні, Скотт Моррісон, Джон Кі – все це колишні прем’єр-міністри);

Серпень

– передача автомобілів та обладнання для одного із особливих підрозділів ЗСУ;

– поїздка в м. Кривий Ріг, передача “спецзамовлення” для військових, а також допомога шпиталям, де лікуються скалічені воїни;

Вересень

– поїздка в Португалію, на дебати “Мир в Європі” в рамках серії конференцій Estoril Conferences-2022;

– запроваджено іменну стипендію імені Юлії Тимошенко для обдарованих українців в одній із найкращих бізнес-школ Португалії Nova;

– допомога медикаментами та обладнанням для Київського Військового Шпиталю;

– допомога для лікарень м. Дніпра, м. Нікополя та м. Бахмута;

– поїздка в м. Харків із вантажем допомоги, та на Харківщину (згідно геолокації, в місто Лозова), в тому числі і на місце масових поховань страчених росіянами мирних українців під Ізюмом;

– поїздка до Європарламенту, зустріч із Генсеком Європарламенту Клаусом Велле;

– поїздка в Швейцарію (судячи з геолокації, м. Женева), зустріч із Генеральним директором Міжнародної організації праці Гаєм Райдером та іншими представниками МОП;

– поїздка у Францію (судячи з геолокації, м. Париж), зустріч із представниками Французької демократичної конфедерації праці (CFDT);

Жовтень

– поїздка на Кіпр, виступ під час панелі «Російське вторгнення до України та зміна глобального геополітичного балансу» на 18-му щорічному Кіпрському Саміті «The Economist»;

– поїздка із гуманітарним вантажем до м. Запоріжжя та Нікополя (звідти буквально видно фронт – це поряд із окупованою ЗАЕС);

– поїздка в Херсонську область, допомога військовим на передовій (це приблизно за два тижні перед звільненням);

Листопад

– поїздка до Чернігова, допомога постраждалим і біженцям;

– поїздка у Відень, виступ на Віденському європейському форумі «Нова епоха для європейської безпеки»;

– поїздка в м. Суми із допомогою для військових;

– поїздка на Одещину в рамках організації благодійного ярмарку на підтримку ЗСУ;

– поїздка в м. Херсон із допомогою для людей, які залишились практично без всього;

– поїдка в Миколаївську область (судячи з геолокації, м. Первомайськ), допомога для військових шпиталів;

Грудень

– єдиний місяць, коли Юлія Тимошенко нікуди не їздила, принаймні, публічно.

Цей список доповнюється численними виступами у Верховній Раді і численними включеннями в Національний Марафон.

Ви можете сказати, що все це зовсім не подвиги, а щоденна робота народного депутата України.

Саме так… Зібраний мною дуже поверхневий перелік фактів доводить – Тимошенко від своїх обов’язків не бігала, під обстрілами була, людям допомагала і завжди була із своїми виборцями – більше того, як для політика, вона завжди намагалась бути на передовій.

В’ячеслав Ільченко, facebook-сторінка

Запис Завжди зі своїми виборцями спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Чернівецька поліція торік  розкрила 52% крадіжок із помешкань громадян, коли по Україні ця цифра становить 37%.  

На цьому наголосив начальник Головного управління Національної поліції в Чернівецькій області Анатолій Дмитрієв під час щорічної звітної пресконференції. «Такого результату ми досягли завдяки взаємодії правоохоронців, судів, органів прокуратури, представників влади, журналістів та громадськості», – сказав він.

Водночас чернівчани в опитуванні зауважують, що протягом двох останніх років, маючи на увазі 2018 і 2019-ий, робота поліції погіршилася. Отож, де правда? Мабуть, як завше, посередині? Наразі очільник поліції пояснив це протиріччя тим, що вони не мали впливу на патрульну службу, але ситуація, за його словами, змінюється.

Про важкі злочини. І не тільки

Запобігання їм та розкриття їх визнане пріоритетним серед завдань Нацполіції. Тож п.

Дмитрієв зазначив, що у порівнянні з попереднім, 2018 роком, кількість убивств на території Буковини зменшилася на 25%. Прикро, що більшість убивств відбувається на побутовому грунті.  А от з 12 розбійних нападів нерозкритим залишився лише один, скоєний наприкінці минулого року. Досудове розслідування триває.

Правоохоронці Буковини активно працювали також і за напрямом протидії організованій злочинності. Торік припинили діяльність 10 організованих злочинних груп. Поліцейські задокументували та довели їхрю причетність до 98 злочинів

У рамкахї боротьби з гральним бізнесом припинено діяльність 176 закладів електронних лотерей. І ця робота триває,  як і боротьба з незаконним видобуванням піщано-гравійної суміші. Систематично проводяться рейди, за результатами яких протягом минулого року відкрито півсотні кримінальних проваджень, 8 з яких уже направлені до суду.

В області діють 21 поліцейська станція та Центр безпеки в Лужанах

Очільник поліції Буковини стверджує, що за оснащеністю системами відеонагляду Чернівецька область є однією з найкращих в Україні. На території Буковини встановлено понад 700 камер відеоспостереження. 280 з них виведені до Ситуаційного центру ГУНП. Це дає можливість цілодобово відстежувати оперативну обстановку в області та вчасно реагувати на правопорушення. І саме за допомоги відеоаналітики розкрито майже 30% злочинів.
Начальник ГУНП в Чернівецькій області Анатолій Дмитрієв додав, що для буковинських правоохоронців пріоритетними завданнями й надалі залишатимуться протидія організованій злочинності, торгівлі людьми, наркозлочинності, боротьба з контрабандою та безпека дорожнього руху. Щодо останнього, то керівник відповідної служби пообіцяв звернути увагу, зокрема, на порушення швидкісного режиму на вул. Винниченка.

До слова, торік на Буковині було скоєно 2237 ДТП. У 446 випадках із них були потерпілі, травми тримали 650 осіб.

А на запитання стосовно контрабанди п. Дмитрієв наголосив, що у поліції немає доступу до митного обліку.

Прикметно, що вперше на Буковині затримана група з 5-ти буковинців, які виробляли фальшиві ID-картки (біометричні паспорти). Зрозуміло, що їхніх власників за кордоном затримували та ув’язнювали. Втім, у цьому вони теж винні, оскільки самі зверталися за «послугами» до шахраїв.    

 Торік в області припинили роботу 12  нелегальних автозаправок

У ході слідчих дій вилучено пального та газу на 2 млн грн. і обладнання на суму 315 тис. грн. Наразі припинена робота всіх нелегальних АЗС,  сказав головний поліцейський краю.

Покарали 576 поліцейських, а вигнали 41-го  

Та попри це, в нашій області найменша плинність кадрів серед поліцейських. 

Алкоголь і хабарі торік спричинили звільнення 41 поліцейського, а 576 з них покарали за різні порушення дисципліни. Та, якщо бути точним і послатися на слова начальника управління кадрового забезпечення ГУ Нацполіції в області Геннадія Федорюка, 24 особи з поліції звільнили через порушення службової дисципліни, а 17  через службову невідповідність. «Останні прийшли в органи Нацполіції через конкурс, були направлені на професійну підготовку, однак з різних причин не змогли пройти навчання й були відраховані з навчального закладу», пояснив Федорюк і додав, що 24 працівники звільненя через порушення службової дисципліни. З них троє  за керування транспортним засобом у стані алкогольного сп’яніння, 6  за хабарництво. Окрема категорія була звільнена за прогули, ще деякі  через появу на службі  нетверезими, пояснив Федорюк. 

Начальник ГУ НП  у Чернівецькій області зазначив, що в управлінні готові реагувати на всі звернення громадян щодо незаконних дій поліцейських.

«Приміром, усі знають про ситуацію зі слідчим, який збував наркотики,  сказав Дмітріжєв.  Ми знали про цей факт. Поліцейський збував амфетамін та марихуану підозрюваним у злочинах та раніше судимим.  Тож ретельно підбирали докази, документували факти, тому одразу не звільняли, а доводили його причетність до злочину. Так будемо вчиняти з усіма правоохоронцями, які порушуватимуть закон».

Про фальшиве масло і присвоєння 5 млн грн посадовцями та перевізниками

Ці 2 резонансні афери збурили чернівчан, та чомусь не мали продовження. Ні міський голова, ні губернатор не змогли дати відповіді на запитання: а що далі? Тож соціальні мережі збурилися, і тоді Каспрук написав у Фейсбуці  про те, що ревізія Держаудитслужбою окремих питань роботи департаменту соцзахисту за період 2016-2019 роки встановила зайве відшкодування 12 перевізникам 914 566,70 грн. за пільгові перевезення, здійснене в 2018-2019 роках. Перевізники завищували кількість перевезених платних пасажирів і фактично виконаних рейсів. «За це несуть персональну відповідальність перевізники та директор Департаменту ЖКГ й адміністратор системи моніторингу громадського транспорту, які погоджують звіти перевізників», – підкреслив мер. 

Відступ: «Директор ДЖКГ Володимир Бешлей вирішив закинути комунальні проблеми й тепер робить спробу свій «керівний талант» реалізовувати керівником обласного Держгеокадастру. Земля йому ближча… Думаю, багато хто з перевізників та підрядників шкодуватиме за таким «здібним менеджером», – підсумував Олексій Каспрук. 

Анатолій Дмитрієв, відповідаючи на запитання журналістів, повідомив, що правоохоронці вилучили всі документи і проводять експертизи. Конкретна сума розтрат ще не відома. Попри це, слідче управління працює і над  доказами розтрати державних коштів під час будівництва бази відпочинку у Миговому.

Роз’яснення щодо масла-фальсифікату, яке потрапляло, зокрема,  і до шкільних буфетів та їдалень, дав заступник начальника Нацполіції Олександр Чубей. Він пообіцяв повну інформацію вже у березні, а поки що зауважив, що є певні проблеми: правоохоронці збирають докази щодо окремих керівників і представника Держспоживслужби області, а також установлюють, який час працювала ця схема з фальшивим маслом тощо.    

 Епілог

За словами очільника ГУ Нацполіції Дмитрієва, у нас в області немає жодного злодія в законі  та жодного «смотрящего».

Тобто, «посади» вільні?

 Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії».

Запис За рейтингом Буковину визнали одним з найбезпечніших регіонів України спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Минулої п’ятниці, 4 травня, відбувся традиційний щорічний звіт міського голови Олексія Каспрука перед громадою Чернівців. Йшлося про роботу в 2017 році та про плани на майбутнє. 

У дворику Ратуші не було де яблуку впасти. Місця були зайняті чиновниками, журналістами, депутатами. Чернівчани,  сподіваюсь, дивилися відеозвіт в онлайні.  Зрештою, так зручніше, хіба що запитання поставити неможливо.

Міський голова наголосив, що хоче звірити з містянами вектор руху. Серед головних цілей,  визначених проектом Інтегрованої концепції розвитку Чернівців-2030 та вишукано надрукованих на глянці «Планувальної газети», за № 6 (!) значилися дороги. Та мер розпочав саме з них.

Невеличкий відступ: чому цілі, а не мета? Мабуть, тому, що розроблялася Концепція  у рамках німецько-швейцарсько-української співпраці.  До слова, у проекті, крім Чернівців, беруть участь ще Вінниця, Житомир і Полтава.

Отже,Чернівці, за словами мера, чи не єдине місто в Україні, де заасфальтовано лише 200 з 550 доріг, ще 50 викладено бруківкою й 80 гравійних. Решта 220 доріг – узагалі грунтові.  

Торік на їхній ремонт з міського бюджету витратили 75 млн грн, а нинішнього року в бюджет заклали  вже 86 млн.  Капітального ремонту потребує вул. Руська, та зроблять його після того, як поміняють  водо- та каналізаційні труби, адже втрати води сягають понад 60%. Про її якість я вже мовчу…  А із заміною труб в нас – дуже велика проблема, бо водогони й каналізація лежать на глибині 5-6 метрів і якщо на таку глибину зняти грунт, це може спричинити зсуви й руйнування будівель на цій вулиці.  Одне слово, проблем – купа та всі вони виникли, на переконання Каспрука, ще не за його каденції. Слухати ж Олексія Павловича, треба визнати, було цікаво. Та й відповіді його на «незручні» запитання були досить кмітливі. Отже, коли б я не жила в Чернівцях, була би вражена компетентністю міського голови й тим, як у нас невдовзі все буде добре.

Натомість зміст «Планувальної газети», яку роздавали присутнім, залишав, щонайменше, подив. Читаємо:  «Ціль І: Інноваційне місто культури і традицій». Серед вибраних пріоритетних проектів і заходів – створення муніципальної культурної/фестивальної агенції (позиціонування Чернівців як міжнародної локації для проведення різноманітних заходів).  Як на мене, чернівчани стикаються  зі значно більшими проблемами і потребами у своєму повсякденному житті. Та, мабуть, згори видніше. Хоча на думку відомого художника Тараса Полатайка, саме охорона культурної спадщини у нас суттєво шкутильгає: щотижня нищиться чергова архітектурна пам’ятка.  

Зрештою, й стосовно «Цілі ІІ: Місто туризму і торгівлі» теж виникають запитання. Якими шляхами й потягами діставатимуться до Чернівців туристи, коли вже навіть поїзд до Києва відмінили? Та й у самих Чернівцях проблему перевезень ще тільки збираються вирішувати. Хоча тішить, що очільники міста нарешті зрозуміли: комунальний транспорт значно надійніший за приватний.  Принаймні, у нас в Україні.         

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії»

Запис Погляд Людмили ЧЕРЕДАРИК: Як би я не жила в цьому місті… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

До 1 грудня 2017 року усі школи повинні оприлюднити інформацію про надходження та використання коштів. Це вимоги нового закону “Про освіту”.

Про це розповіла міністр освіти на науки Лілія Гриневич під час наради з обласними управліннями освіти, пише УП.Життя.
За її словами, школи уже зараз зобов’язані оприлюднювати фінансову звітність щодо фінансових надходжень та витрат закладу, незалежно від того, чи йдеться про державні кошти, чи про благодійні внески батьків.
“Прозора фінансова звітність, по-перше, допоможе нам оцінити, скільки реально коштів зараз українське суспільство вкладає у шкільну освіту і яку частку складає цей тіньовий бюджет освіти, а, по-друге, нарешті дати нашим батькам прозору картину того, на що витрачаються їхні кошти”, –  сказала Гриневич.
Разом з керівниками обласних управлінь освіти МОН вирішило, що часу до 1 грудня достатньо, щоб забезпечити виконання цієї норми закону.
Нагадаємо, раніше у кількох областях видали наказ про заборону збирати гроші з дітей або їх батьків у навчальних закладах. Заборона також стосується відзначення свят та проведення ремонтних робіт. 
Нововведення прийняли, щоб надалі запобігти корупції у навчальних закладах. Надалі батьки зможуть лише добровільно надавати матеріальну допомогу, надіславши кошти на реєстраційний рахунок закладу.

Запис До 1 грудня 2017 року усі школи повинні оприлюднити інформацію про надходження та використання коштів спершу з'явиться на Медіа-Версії.

До 1 вересня ситуація з об’єктами, недоступними для інвалідів, перелік яких був виставлений на офіційному сайті «Путила туристична», мала бути докорінно виправленою.

Нині, попередньо зідзвонившись із сільськими головами, керівниками будинків культури та директорами шкіл, ми дізналися, що подекуди пандуси вже готові й здані в експлуатацію, десь – готовність на 50%, а десь за них ще й не бралися.

А далі «Версії» поцікавилися у Катерини КМИЦЬ, заступника начальника управління праці соціального захисту населення Путильської райради, чи вже встановлені пандуси на зазначених пунктах. На що посадовиця відповіла, що тільки 20 вересня буде проведене чергове засідання, на якому керівники відділів мають відзвітувати про виконання робіт по пандусах.

Відтяжка у 20 днів, мабуть, дозволить відповідальним чиновникам «надихатися перед смертю».

20 вересня – вже завтра…

Вл. інф.

Запис Чи будуть пандуси на Путильшини? Наразі ними не забезпечена й половина належних об’єктів спершу з'явиться на Медіа-Версії.

…Якось до мене прийшла подруга й почала скаржитися на життєві негаразди – проблеми на роботі, сварки з чоловіком, депресію, – я відповіла коротко: «Як ти не розумієш свого щастя? В тебе є здоров’я, а значить, ти маєш усе».

Про це розповіла Олександра Козлова, яка півжиття провела в інвалідному візку.

Вона та її чоловік Роман Залевський – інваліди-спинальники, тож кожний день починається для них із зусилля: треба з ліжка пересісти у візок. І вони роблять це, не нарікаючи ні на що. Переживши кожний свою трагедію, зіткнувшись із тим, що, будучи здоровими ще вчора, наступного дня опинилися без віри й надії. Їм довелося вчитися багатьох елементарних для здорових людей речей заново. І вони спромоглися це зробити. А тепер допомагають іншим людям, яких спіткало таке ж нещастя, усвідомити, що травма – не вирок, а можливість подивитися на світ з іншого боку й пізнати те, чого не змогли би пізнати без цих обставин.

Кохання на те й кохання, щоби спалахувати несподівано й залишатися назавжди…

Вони зустрілися тоді, коли обом було вже далеко не 20 років, і навіть не 30… Коли в кожного своє життя, свої діти, свої клопоти. Різні міста, різні регіони, навіть береги українського Дніпра – різні. Але жага до життя – однакова. І тепер – одна на двох.

Олександра в інвалідному візку два десятки років, Роман – майже стільки ж. Вона – жила в Антрациті на Луганщині, він – у Чернівцях. Обидва, кожен у своєму місті, опікувалися організаціями, які об’єднують людей на візках.

– Щороку й мені, й Романові виділяють путівку на оздоровлення до Криму. Там ми й зустрілися шість років тому, – згадує Саша. – Пам’ятаю, як уперше його побачила: він абсолютно мене не вразив. Та одразу привернув мою увагу готовністю допомагати людям: у мене були проблеми з ногою й він запропонував зробити тутор – ортопедичний апарат для фіксації кінцівки. Ми обмінялися телефонами.

Після цієї зустрічі вони роз’їхалися – кожний у своїх щоденних клопотах. А коли аж через рік Олександра знову зібралася до Євпаторії та вже з валізами стояла біля будинку, в неї задзвонив телефон. На екрані мобільного висвітилося: «Роман». Тоді жінка навіть подумати не могла, що вже невдовзі історія звичайного спілкування перетвориться на історію справжнього почуття.

– Ми домовилися зустрітися в Криму: Роман теж збирався туди, – каже Олександра. – В Олімпійському центрі я з року в рік проводжу заняття з тими, хто опинився в інвалідному візку. Загалом візочників навчають там дуже корисних речей: не тільки самостійно сідати, їсти, ходити до вбиральні, вдягатися, але й як жити, працювати, ставитися до життя. Тож я сказала Романові, що в таборі зовсім не матиму вільного часу, а він відповів, що заїде лише на хвильку…

Потім Роман запросив Олександру до Чернівців. Вона приїхала – і залишилася тут. Нині вони – щасливе подружжя, закохані люди, гарні друзі, однодумці, які мають спільну мету: допомагати тим, хто цього потребує. Роман Залевський очолює міське товариство інвалідів «Милосердя» й протезно-ортопедичне підприємство, що спеціалізується на виготовленні протезів кінцівок, корсетів, туторів та інших індивідуальних виробів для компенсації втрачених функцій опорно-рухового апарату, а Олександра Козлова завжди поряд із чоловіком.    

Щоби жити повноцінно, важливо вчасно починати реабілітацію

Життя триває, й події в ньому йдуть своєю чергою: ми щодня ходимо на роботу, спілкуємося з друзями, водимо дітей до школи, купуємо продукти в магазині, дивимося телевізор… І не замислюємося, що все це – подарунки долі. А зовсім поряд із нами живуть люди, які не з чужих слів, а на власному досвіді знають, що, маючи все одного дня, наступного можна лишитися ні з чим, утративши найцінніше – здоров’я.

Отримати травму хребта й спинного мозку й стати безпорадним, не дай Боже, може будь-хто. Випадком долі хтось потрапив в автомобільну аварію, інший – упав з висоти або ж зламав хребет, просто купаючись у річці… Та, часто, коли людина має такі важкі наслідки, причини, що до них призвели, втрачають зміст, бо думки тільки про одне: як жити далі й чи є в такому житті сенс?

Сенс є! І це точно знають Роман Залевський та Олександра Козлова. А вони не кажуть нічого такого, чого не пережили б самі… Повноцінне життя на візку можливе, бо,  перебудувавши власний світогляд, усвідомивши, що життя триває, такі люди часто роблять речі, які не під силу здоровим, і відкривають для себе барви життя, про які пересічний перехожий навіть не здогадується.

Але, щоби набути можливість у подальшому ці барви розгледіти, треба без ілюзій подивитися на реальність.

– Більшість людей, особливо молодих, коли потрапляють у таку ситуацію, щиро вірять, що знову будуть ходити, – каже Олександра. – Лікарі їм брешуть, і в результаті вони вірять саме в те, у що хочуть вірити. Минають рік-два-три, люди не займаються собою, а просто чекають, що ось-ось підуть… а час втрачається. Атрофуються хребет і м’язи, тіло забуває звичні колись для нього рухи…

Тож, перш за все, Саша радить не втрачати дорогоцінного часу, працювати над собою, не боятися візка, а чітко усвідомити, що він потрібен не для того, щоби в нього сісти, а для того, щоби стати незалежним. І, звичайно, не втрачати віри, бо вона допоможе досягти гарних результатів.

– Ми дізналися про травму хребта у дівчинки Юлі з Заставнівщини, – розповідає Роман Залевський. – Одразу поїхали до неї, подарували візок, різну літературу. Протягом року вона займалася вправами самостійно, потім ми запропонували їй поїхати до Євпаторії на активну реабілітацію. Спочатку вона була шокована, бо там немає материнської опіки – і це головна умова: людина з травмою приїздить туди без супроводу. Усе довелося вчитися робити самій: застеляти ліжко, вдягатися, їсти. Але вже за 10 днів вона була в захваті, зрозумівши, що навіть в інвалідному візку можна жити по-справжньому.

На жаль, не всім удається знайти в собі сили, щоби повернутися до повноцінного життя. Чернівчанці Ользі навесні медики зробили складну операцію й пообіцяли, що до початку вересня вона піде на роботу. Вона схопилася за ці слова, як за соломинку й, нічого не роблячи, чекала на диво. Дива не сталося. Нині її вже немає серед живих…

– Кожна людина, безумовно, потребує індивідуального підходу: одній після травми скажеш, що вона не ходитиме, вона вчинить самогубство, скажеш іншій – вона обміркує й зрозуміє, що треба щось робити, – ділиться досвідом Роман. – Людина іноді навіть сама не здогадується про власні можливості. Я пройшов через це і знаю, що не варто вірити різним байкам про Дікуля: травму хребта, коли травмований спинний мозок, ще нікому не вилікували. Тому слід не ілюзії плекати, а працювати над своїм тілом.       

Коли без сторонньої допомоги почуваєшся безпорадним

Радянського Союзу немає вже понад два десятки років, а українське суспільство досі не звернуло увагу, що поряд зі здоровими людьми живуть ті, що пересуваються на візках. Вийшовши на прогулянку десь у Німеччині чи в Італії, бачиш, що люди у візках – повноцінні члени суспільства: вони без проблем можуть заїхати до будь-якого магазину чи перукарні, поспілкуватися з друзями в кав’ярні, без перешкод заїхати до громадського транспорту… В нас же питання доступності людей із обмеженими фізичними можливостями до соціальної інфраструктури перебуває десь на задвірках уваги влади… Що вже казати про соціальну інфраструктуру, коли житлові будинки приймаються в експлуатацію в готовності 80%, а пандуси так і залишаються на папері. І час не змінює ситуацію на краще.

– Коли ще два роки тому створювалися комітети доступності, ми могли хоч якось контролювати, чи облаштовані новобудови пандусами, то сьогодні ми вже не потрібні – нас не кличуть. А на наші листи владники реагують, як на надокучливих мух –  відписками, – каже Роман. – Тоді була програма: планувалося опустити бордюри на вулиці Головній. Але влада помінялася, про попередні програми забули, а нових не запропонували. Тож віз і нині там, а люди на візках – у глухому куті.

З тими, хто щодня долає сотні метрів на візку, не радяться, коли роблять щось нібито й для них: просто роблять сяк-так, потім звітують про виконання… Але забувають сказати, що пандус нібито зробили, а піднятися ним візочник не зможе, бо градус нахилу пандусу замість допустимих 10-ти на практиці – 45 градусів і більше…

– Так без нас «понизили» пандус на Центральній площі: вниз людина на візку ще зможе з’їхати, а от піднятися вгору – ніяк, – каже керівник міського товариства інвалідів «Милосердя». – Аналогічна ситуація на Соборній: рух візочника можливий тільки вниз, а, щоби піднятися, без сторонньої допомоги не обійтися. Добре, принаймні, що перестали класти пандуси з рейок, бо на таких узагалі вбитися можна!

Роман Залевський пригадує, як кілька років тому до Чернівців привіз гуманітарну допомогу американець, який теж пересувається на візку. Він – п’ятиразовий чемпіон Америки з бодібілдингу, тож, аби підтримувати спортивну форму, повинен щодня тренуватися. Американський гість попросив Романа підшукати доступний спортивний зал, де він міг би позайматися. Коли ж Роман почав шукати таке приміщення, виявилося, що спортзалів, куди могла б безперешкодно заїхати людина у візку, в Чернівцях немає.

– Довелося везти його до звичайного тренувального клубу, вхід до якого пристосований тільки для людей, які ходять, – каже Роман. – Та коли американець побачив сходи і його запропонували цими сходами підняти, він навідріз відмовився, сказавши, що це – приниження його гідності, адже він така ж людина, як і всі інші. І це правда, бо ж ми почуваємось інвалідами не тому, що пересуваємося на візках, а тому, що нас такими роблять! А як ще можна почуватися, коли тебе просто беруть попід руки й заносять чи то до приміщення, чи то до громадського транспорту?!

Доступні пандуси, коридори, широкі двері, зручні тротуари, належний нахил  бордюру, що розділяє тротуар і проїжджу частину, пристосований транспорт – про це українці у візках сьогодні тільки мріють… А насправді це буденні речі, які просто дадуть змогу цим людям почуватися комфортно. І не тільки їм, а й матері з дитиною, і старенькій бабці, й двірнику з тачкою…                  

В Україні інвалідні візки служать, доки не розсиплються…

– Інвалідний візок, як і автомобіль, як і будь-яка побутова техніка, не може залишатися незношеним упродовж двадцяти років – він потребує модернізації, вдосконалення, – наголошує Роман Залевський. – А в нас виходить так, що візки однієї моделі випускаються роками, та ніхто й не думає, що треба щось змінювати, щось покращувати. Одну з моделей нам подарували шведи: самі таких давно вже не випускають, а в нас їх «штампують» років 15…

А на останній виставці ортопедичних виробів для людей з обмеженими фізичними можливостями, що проходила в Києві, Романові запропонували подивитися на… універсальну модель візка, яка пристосована і для дітей, і для дорослих, адже витримує до 120 кг.

– Де ж був розум того проектанта, який це пропонував?! Якщо ви пропонуєте такий візок для людей з особливими потребами, то чому б не зробити, скажімо, універсальне взуття, яке могли б носити від дитинства аж до похилого віку?!, – обурюється Роман. – І скільки зайвого заліза має тягнути дитина, якщо візок може витримати вагу понад 100 кг?

Візки, якими в Чернівцях користуються багато візочників, важать 14-18 кілограмів. Проте значно кращими є шведські «Пантери», які разом із колесами мають вагу до 6 кг. За кордоном хороший візок може слугувати не більше 4 років і потрібен тільки для того, щоби пересісти в авто. В нас же візки використовують, доки їх ще можна відремонтувати…

– Є державна програма на виконання соціальних ініціатив Президента, якою владники передбачили 172 млн. грн. на візки це вдвічі більше від попереднього року, – каже Роман Залевський. – Уперше заплановано забезпечити ними 100% інвалідів… Але такі програми не можна розраховувати на один рік, коли потенціал підприємств, які спеціалізувалися на випуску візків, втрачений, бо ж державне замовлення на них було мінімальним роками.

Якщо кошти не встигнуть використати до кінця року, вони повернуться до бюджету. А чи згадають після виборів у владних верхівках, що проблема візків не вирішена, і чи потурбуються про те, щоби розвивати в Україні підприємства, які матимуть і матеріальну базу для їхнього виробництва, і досвід…            

Хочеш допомогти – запитай, як це зробити

Поряд із байдужістю, з якою часто стикаються не тільки ті, що мають вади здоров’я, а й абсолютно здорові люди, все ж навколо багато таких, які за буденними клопотами не зачерствіли і не знелюдніли… Тож, зустрівши, скажімо, на ринку, людину, яка пересувається у візку, нерідко чернівчани намагаються допомогти. І це, безумовно, добре поривання. Але, іноді буває так, що, намагаючись надати допомогу, ви можете нашкодити.

– Дуже багато людей, які хочуть допомогти, але дуже багато людей не знають, як це зробити, – каже Олександра Козлова. – Бо штовхнувши візок уперед, можна виштовхнути того, хто в ньому сидить. Або беруться перенести візок, узявшись за колеса: в результаті –візок перевертається, людина випадає, падає й ламає собі пальці горе-помічник…

Тому, перш, ніж бездумно кинутися на допомогу, Олександра радить запитати в людини на візку, чи їй ця допомога потрібна. І якщо відповідь буде ствердною, обов’язково запитайте, як саме їй допомогти! Якщо треба підштовхнути, то підніміть передні коліщатка, якщо підняти візок – тримайте за ті місця, що не рухаються.

Як часто нарікаємо на долю, навіть не знаючи, що таке біль і що означає  – боротися? Ми загубили десь уміння радіти простим речам – світанку, дощу, зоряному небу, перестали цінувати гарне самопочуття, спокійний плин життя, можливість ходити, розмовляти, дихати… А тим часом кожний рух, кожна звична для здорових людей справа тим, хто має травмований хребет і пересувається на візку, вартує неабияких зусиль. Та вони не вважають випраний одяг чи зварений обід своїм досягненням – навпаки, переконані, що в цьому немає нічого особливого, бо ж вони – такі, як усі. А від оточення прагнуть не співчуття, а розуміння, й, навчившись радіти кожному прожитому дню, вчать цього й тих, хто поряд.

Любов НЕЧИПОРУК, «Версії»

Запис Щастя в тому, щоби жити спершу з'явиться на Медіа-Версії.