Журі ХІІІ фестивалю комедії «Золоті оплески Буковини» визначило переможцями у номінаціях:

найкращий глядач фестивалю    –- родину Кордубів, Валентину Іванівну та Владислава Володимировича;

найкраща чоловіча роль другого плану – актора Чернівецького облмуздрамтеатру Андрія Циганка за виконання ролі герцога Орсіно у виставі «Дванадцята ніч, або Як собі хочете» і Станіслава Любарця, актора  Дніпропетровського українського  молодіжного театру за виконання ролей Замухришкіна та Олександра у виставі «Гравці»;                                                                                                             

найкраща жіноча роль другого плану –  актрису  Чернівецького облмуздрамтеатру Марію Романову за виконання ролі камеристки Марії у виставі «Дванадцята ніч, або Як собі хочете»;
найкраща головна чоловіча роль –  актора Львівського національного академічного укрдрамтеатру імені М. Заньковецької, народного артиста України Степана Глову  за виконання ролі Городничого у виставі «Ревізор»;

найкраща головна жіноча роль – народну артистку України Наталію Сумську за виконання ролі Флоренс Фостер Дженкінс у виставі «Незрівнянна» Київського  національного академічного драматичного театру ім.І. Франка;

найкращий акторський ансамбль – виставу театру імені Міхая Емінеску (Ботошани, Румунія) «Дядя Ваня»; 

найкращий режисерський задум та втілення – режисера-постановника вистави «Ревізор» Львівського національного академічного українського драматичного театру імені М. Заньковецької В. Сікорського.

найкраще виконання партії у музичній виставі – актрису Одеського академічного театру музичної комедії імені М. Водяного Ірину Гусак за виконання ролі Бернадетт у виставі «Оскар»;

найкраще пластичне вирішення вистави – виставу «Гравці» Дніпропетровського українського  молодіжного театру;                                                                                                   

найкраще музичне вирішення вистави – виставу «Дуже проста історія» М. Ладо Театру королеви Марії (Орадя, Румунія);

найкраща сценографія вистави – Марію Ткаченко, сценографа вистави «Забути Герострата» Дніпровського драматичного молодіжного театру «Віримо!»;

найкраща вистава – «Незрівнянна» від Київського  національного академічного драматичного театру імені І. Франка;

творче освоєння національних традицій і високий рівень художнього втілення класичного драматургічного твору – виставу «Дванадцята ніч, або Як собі хочете» Чернівецького облмуздрамтеатру.

Альтернативне журі фестивалю найкращою виставою визнало виставу «Дванадцята ніч, або Як собі хочете» Чернівецького облмуздрамтеатру.

Запис «Золоті оплески Буковини» відлунали спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Виставою за п’єсою Григорія Горіна «Забути Герострата» у постановці художнього керівника театру – з.д.м. Володимира Петренка – «засвітився» на «Золотих оплесках Буковини» молодіжний театр із Дніпра із красномовною назвою «ВІРИМО».

Хто такий Герострат, зі шкільного курсу історії знають, мабуть, усі: 356 року до нашої ери він знищив одне з семи чудес світу – храм Артеміди в Ефесі. Та фабула п’єси не зводиться до злочину Герострата. Григорій Горін не лише намагався встановити, чому зробив це його персонаж, він проектував ці причини й наслідки на майбутнє. У дійсності автора це майбутнє прийшлося на 80-ті роки вже минулого ХХ століття,  але й сьогодні ми дивилися виставу – про наші дні.

Персонажі п’єси – сатрап (намісник) перського царя в Ефесі Тіссаферн (Володимир Косоніг), його дружина Клементина (Катерина Слюсар), архонт Ефесу Клеон (Олег Шульга, знайомий нам за виконанням ролі Червоного в однойменному фільмі Зази Буадзе) – кожний зі своєю метою намагаються дізнатися в ув’язненого підпалювача, навіщо він це зробив, а Герострат (артист з не менш красномовним іменем Тарас Шевченко), відповідає всім одне: «Хочу зробити своє ім’я безсмертним». Але чують вони кожний своє. Тіссаферн бачить у вчинку Герострата посягання на владу перського царя, Клементина намагається «виловити» в події романтичну історію й навіть самій увійти в неї зі славою жінки, заради якої спалили найвеличніший храм. Архонт Клеон бачить свій обов’язок у тому, щоби судити злочинця й виконати вирок. Навіть умовна Людина з майбутнього (Сергій Клименко) намагається дізнатися, як же все було – й за допомоги машини часу (мабуть, так можна назвати пристрій, із яким здійснюється ця мандрівка) прибуває до Ефесу другого дня після пожежі й стає учасником подальших подій, хоча й намагається не втручатися… Оці різновекторні цілі трохи збиткуються над акторами: зумовлюють певну плакатність у поведінці персонажів.

Влада видає закон, за яким забороняється навіть згадувати ім’я Герострата. А вцілілі жриці між тим посилають гінця до Дельфійського оракула, аби дізнатися волю богів щодо Герострата – і ув’язнений отримує своєрідний бонус – 20 днів відстрочки, протягом яких спромігся обернути події та настрої на виконання свого бажання уславитися в історії: якщо першого дня після ув’язнення народ (як завжди, умовна назва, якою користаються цілком конкретні особи) вимагає негайного покарання підпалювачу і деякі представники його – як зараз сказали б, активісти – вриваються до в’язниці, аби вбити Герострата, то наприкінці терміну відстрочки демос уже прославляє злочинця. І домагається Герострат цього аж дуже знайомим для нас способом – підкупом: передає гроші до всіх генделиків, аби люди випили за нього… «Хліба та видовищ» – гасло, що не втрачає актуальності. Коли ж починає зростати захоплення Геростратом, надто в людей молодих, ситуація дуже нагадує ті, що не раз траплялися в історії: з екстремізмом, жагою влади та слави, і навіть підпалами… Мабуть, чужа історія мало вчить майбутні покоління. А шкода. Якби ж ми вчились так, як треба…

Дуже цікава пара – властитель Тіссаферн і його дружина. Намісникові не треба самостверджуватися, він – уособлення влади, відтак у цій компанії – найбільш жива істота. Дозволяє собі хвилюватися й навіть боятися, заражаючись через це надзвичайним апетитом: увесь час щось їсть. Доходить до того, що навіть з тюремної миски в’язня зачерпує… Натомість Клементина весь час намагається «тримати планку» величі дружини намісника, хоча при цьому фактично пропонує себе Геростратові. Романтично-престижна версія Клементини не отримує підтримки, бо навіть скориставшись її пропозицією, Герострат стоїть на своєму: «Хочу залишитися в історії».

Складні почуття збурює архонт Клеон: його намагання в усьому чинити за законом обертаються на те, що він сам стає заручником і в’язнем своєї посади й свого обов’язку. Сказати б, Стокгольмський синдром навпаки…Нам би тішитися, що служителі закону ще намагаються його виконувати, але ми й жаліємо Клеона, бо він тут – єдиний, хто тримається закону.

Не зовсім погоджуюся із трактуванням образу людини з майбутнього: таке враження, що в тому майбутньому існуватимуть самі роботи… Але ж пройшло вже понад 2 з половиною тисячоліття, а люди все такі ж живі: працюємо, захоплюємося, кохаємо, вчимося чи забуваємо, намагаємося дізнатися правду чи приховати її – зараз не суджу, просто констатую. Не можу не нагадати тут (у вільному переказі) слова Григорія Горіна з п’єси «Вбити Дракона»: кожний, хто вб’є Дракона, сам стає Драконом. Тобто зі Злом треба поводитися обережно. І Геростратів забувати не варто, бо вони самовідтворюються й множаться…

Коли ж у фіналі вистави персонажі складають своєрідне панно з портретів письменників різних часів і народів (серед них Пушкін, Чехов, Шекспір і Лопе де Вега, Достоєвський, Ліна Костенко й Ольга Кобилянська як привіт Буковині, і сам автор п’єси, Григорій Горін, якого теж уже немає серед живих) – може, театр із такою обнадійливою для нашого часу назвою – «ВІРИМО!» – передає й нам цю надію?

Лише одне болить: невже й нам слід чекати, доки завітає гість з майбутнього й розставить усе на місця?

Лариса ХОМИЧ, «Версії»  

Запис “Золоті оплески” 2018: День четвертий “Чи слід забути Герострата?” спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Хмельницький обласний академічний музично-драматичний театр імені М.Старицького третього дня фестивалю показав «Собаку на сіні» великого Лопе де Вега й вразив глядача вже від декорації: сценограф Оксана  Радкевич поділила простір сцени мінімумом декорацій із мереживом прорізаних на полотнищах аристократичних малюнків-символів, а вже уява глядача дозволила побачити в цьому мармурові палаци-сходи-тераси тощо. А художниця Наталія Руденко-Краєвська, знайома чернівецькому глядачеві з постановки «Інциденту»,  вдягнула персонажів практично у відповідності до епохи автора. От скажу відверто: окрім знаменитого фільму, бачила кілька постановок «Собаки на сіні», бо  ще років 30 тому до Чернівців ціле літо приїздили різні театри колишнього СРСР і не з однією п’єсою. А вхідні квитки  за 30 копійок дозволяли мені – і школярці, і студентці – відвідувати практично усі їхні вистави. Та порівнювати постановки одна з одною – справа невдячна. Тож про те, що я побачила вівторкового вечора. Або ж не побачила…

Чудовий, талановитий склад виконавців, на жаль, не став ансамблем. У грі акторів можна було побачити усе – від реалізму й романтизму до карикатури та гротеску. Усі старалися зробити мені смішно, а мені хотілося, аби вони прожили цю історію – від неможливого до здійсненого кохання – разом зі мною. Щоби Діана (Сніжана Туткевич-Самойлова) дійсно мучилася вибором між коханням і гордістю аристократки, а не кидалася від розмови до крику. І хотілося, аби на поведінці Марчелли (Катерина Бортнічук)  більше відбивалося, що вона вже не один рік служить у графському учті: інтрижки, побачення, любовні сцени – так, усе це можливе, але ж не вульгарність: не тримали б у покоях. Саме через аристократизм. Теодоро (Олександр Віт) теж кидався у крайнощі від спритника, майже шахрая, до сільського недотепи: адже в секретарі господині могла потрапити лише освічена людина. Мені особисто не вистачило в нього руху від чоловічої цікавості до раптового почуття господині – до справжнього кохання. Слуга двох господ – це інша п’єса.

Натомість без зауважень сприйняла з.а. Ларису Курманову в ролі Анарди, старшої з служниць. І чесно кажучи, більш за все сподобалися «женихи», особливо маркіз Рікардо у виконанні з.а. Степана Бортнічука. Йому навіть не завадило користування музикою з кінофільму 1977 року, де цю роль блискуче зіграв Микола Караченцов. Рікардо виглядає навіженим і ніскільки цим не переймається – адже він закоханий (принаймні у статки графині Діани).

Після вистави глядачі перепитували одне в одного: а чому до Іспанії? Адже Лопе де Вега – іспанець?

А чому майже всі п’єси Шекспіра відбуваються в якихось умовних країнах? Мабуть, тому, щоби, побачивши виставу, хтось «із сильних світу того» раптом не впізнав себе в гостро комедійному персонажі.  Нинішні владники ніби заспокоїлися, а даремно: варто ходити на класиків: можна багато чого побачити… Та їм усе ніколи, зі ЗМІ стосунки з’ясовують.

А на початку вистави місце дії прозвучало: Неаполь. Утім, також умовний. Головно, аби сама Іспанія була десь далеко за межами вистави.

Безумовно, прикрашає виставу пластичне вирішення – іспанізовані танцювальні рухи та пози. Музичне ж оформлення – за використання гарних мелодій – було доволі еклектичним.

І все ж таки про порівняння: зовсім не обов’язково було аж так зациклюватися на старому кінофільмі: час інший, актори інші й навіть матеріальні можливості постановки теж інші. Та одна деталька все ж таки напружила: чому на своєму весіллі Теодоро був у чомусь схожому на чалму? З огляду на неї, не здивувалася б і гірляндам на грудях наречених… Сцена – простір відкритий. Читаючи п’єсу,  можна надумати собі що завгодно. А на сцені потрібна єдність задуму. Аби вистава не розвалилася на детальки. Може, й цікаво, та при чому тут театр?

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис «Золоті оплески-2018»: День третій З Неаполя до Іспанії… через Хмельницький спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Другого дня на сцену нашого театрального фестивалю Театр королеви Марії з румунського міста Орадя вийшов з «Дуже простою історією» за п’єсою Марії Ладо у перекладі румунською від Ельвіри Римбу, яка і є режисером-постановником вистави.  Гості з Орадя (історична область Кришана)в нас уперше, тож трохи про це місто. Чернівці з Орадя мають спільність у тому, що як наше місто розташоване в історичній області, де віками жили разом  українці й румуни (окрім ще багатьох національних громад), так Кришана, розташована на межі з Угорщиною, є областю співіснування румунів та угорців. Якщо ж подивитися на карту, то Чернівці й Орадя разом з Бухарестом утворюють майже правильний трикутник…

Коли й далі казати про геометрію збігів, то п’єса киянки Марії Мішуріної, яка пише під псевдонімом Ладо, із написаною російською мовою п’єсою, потрапила лише на сцену «Золотих оплесків» учетверте: російською її ставив Білоруський молодіжний театр, далі привозили іванофранківці та львів’яни. А театрознавець Галина Канарська зауважила, що бачила цю п’єсу в різних постановках мало не півсотні разів…

«Дуже проста історія», може, й приваблює постановників назвою, але, здається мені, щоразу ця простота входить з постановниками і акторами у своєрідну гру: кожна вистава напряму залежить від того, що ж вони вичитали в цій п’єсі і що зуміли показати. Слово ж бо на сцені має безліч облич..

Історія могла би здаватися навіть банальною: хлопець і дівчина полюбили одне одного, невдовзі стануть помітними наслідки їхніх стосунків, а батьки дівчини, Паша та Віра, не хочуть чи не можуть взяти зятем Олексія, батько якого – гіркий п’яниця, що ходить у дранті, а в оселі їхній порожньо, хоча сам Олексій спокійний  і роботящий, і любить свого тата таким, яким він є. (Нехай дарують мені виконавці, не всіх спромоглася дізнатися на ймення). Від банальності нас усіх рятує конкретний драматургічний хід: у п’єсі Марії Ладо нарівні з людьми, а буває, й цікавіше за них, діють і розмовляють… свійські тварини. На сільському обійсті вправного господаря Паші за всіма подіями в житті людей пильнують Корова, Свиня, Стара Шкапа, Півень і Пес. Не хочу порівнювати людей і тварин в людяності, бо Паша, якого грає наш земляк, виходець з Йорданешт Андріан Локовей, насправді не є жорстоким. Він тільки боїться, що і його статки, набуті важкою працею, розлетяться в прах від такого родичання. Тож і наказує Даші  (Анда Темешану) позбутися дитини. І тільки самогубство старого п’яниці, за умовами п’єси, зберігає ненародженій дитині життя.

Абсолютно підкорила чернівецького глядача  Свинка (Анка Сігмірян). Вже не кажучи про акторський подвиг простояти цілу дію на колінах, у другій дії, вже в образі Свинячого Ангела, вона стає на пуанти, як балерина. Утім, в кожному тваринному образі знайшлися дуже милі деталі, які допомагають нам сприймати його.

Чому в заголовок винесла про народження ніжності? Перш за все через поведінку саме тварин. А люди… Нам бракувало спершу романтичної ноти у стосунках Даші й Олексія, та можна припустити: на перше місце вийшов острах, що їм не дозволять бути разом і дитинки не буде. І тільки вже з народженням дівчинки ми бачимо їх і щасливими батьками, і люблячою парою. І мені не здається штучним пробудження цієї ж ніжності в новоявленого дідуся – Паші. Схоже, вони з мамою Вірою (Лучія Рогоз) ще змагатимуться за онучку, кому нею займатися…

Проста історія закінчується по-людськи просто. Але кожному з нас вона нагадує: не ускладнюйте своє життя, воно дуже просте, якщо в ньому є Любов. І Ніжність.

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис «Золоті оплески 2018»: День другий Коли народжується ніжність… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Любі мої читачі й водночас прихильники театрального дійства в усіх його видах і проявах! Нарешті ми з вами дочекалися, що в золотій залі Чернівецького академічного обласного українського музично-драматичного театру замість фанфар пролунали трембіти відкриття ХІІІ регіонального фестивалю комедії «Золоті оплески Буковини».

Театр – це не лише змагання в концептуальності…

Нинішнього року дирекція Золотих оплесків приготувала глядачам і обом журі своєрідну «вишеньку на торті»: дві вистави поза конкурсом і поза обговоренням на традиційному «Форумі на канапі». І якщо останнього дня сцена фестивалю традиційно віддається одному з столичних колективів – цього разу ми з передчуттям обіцяного дива усі дні чекатимемо на «Марусю Чурай» від Ліни Костенко і Київської оперети, то відкриття фестивалю, мабуть, започаткувало нову традицію: виставу народного театру – переможця «Буковинської театральної весни». І цього разу це колектив з Драчинців із водевілем «На вулиці скрипка грає» на драматургічну мініатюру Степана Васильченка «На перші гулі» у постановці та з музичним оформленням Октавіана Верстюка, художнього керівника тамтешнього Будинку культури.

Варто кілька слів сказати про «Буковинську театральну весну» – фестиваль самодіяльних, народних аматорських театрів з усієї області. Цьогоріч вона вирувала ушістдесяте! І цієї цифри мабуть достатньо, аби підтвердити дві тези: 1)на Буковині люблять театр і 2)не біднішає наш край талантами, в тому числі й театральними.

До нинішніх переможців – і водночас дебютантів на сцені «Золотих оплесків» – у мене особистий і особливий сентимент: мало не ціле життя тому двічі на тиждень проїжджала через Драчинці до сусідніх Костинців, де вчителювала після університету. А оскільки автобус дивним чином доволі часто ламався саме в Драчинцях, то звідти доводилося діставатися пішки «через горби»…

Та повернімося до театру. Протягом вистави не раз пожалкувала, що немає програмки. На ймення назвали лише керівника-постановника Октавіана Верстюка – і можу стверджувати, що це – людина талановита. Хоча б тому, що вистава «На вулиці скрипка грає» йде як цільне дійство, жваве й дійсно смішне – а не тому, що так Васильченко хотів. Власне, сюжет зовсім нескладний. Актори грають в українських строях центральної України – бо там їхні герої мешкають від автора. І особливості побуту й, так би мовити, «організації дозвілля» теж звідти. Хоча подібні сімейні колізії не виключені й зараз, і в нас… Приємно виглядає пара батьків головної героїні Оленки – Сава й Василина. Ми звикли, що в «народних виставах» це люди старші, навіть огрядні, а тут їм, мабуть, до сорока… Пам’ятають ще свої молоді літа – і зовсім не дивне, хоча й незручне для Оленки – їхнє бажання потримати доньку при собі, не випускати у доросле життя. У цієї пари все це виходить переконливо. Особливо сцена, коли матуся повчає доню, як «правильно» поводитися із хлопцями.

Гарно виглядає група дівчат – подружок Оленки. Ну хоча б тим, що вони не «клоновані», як зазвичай у танцювальних ансамблях: і танцюють, і співають вправно, але кожна на свій особливий манір – і цим запам’ятовуються.

І окремо про пару закоханих – Тиміша й Оленку. Звісно, першого моменту хлопець у червоних шароварах і окулярах трохи дивує, але потім до цього звикаєш і вже дивишся за дією, не звертаючи уваги. А парубок, сказати, моторний, як Еней, почувається в ролі цілком вільно. Оленка – тип красуні, яка знає, що вона красуня, і жалкує, що краса її «пропадає» вдома, коли всі подружки гуляють… А тут ще й хлопця вподобала, а на гулі не пускають…

Змиритися із таким ну просто неможливо – і пара закоханих вигадує різні способи все ж таки потрапити на ті «заповітні гулі»!

Автор написав дуже дотепний фінал для цієї п’єски – і самодіяльні актори розігрують його філігранно точно, з точки зору психології та логіки вистави: доводять батьків до того, що Сава батогом виганяє дочку на гулі!

Зауважу ще два моментики, які потрапили у виставу із сучасності: плескання долонями піднятих рук, коли в дівчат вийшло задумане, і надрукований на комп’ютерному папері лист, прикріплений до опудала. Все таки – життя рухається…

І, зовсім у традиціях чернівецького глядача, – зал встав на фінальних оплесках. Як горіли щастям очі цих акторів. І нехай не ображаються словом «самодіяльний» – для мене в цьому слові немає краплі зневаги. Це означає тільки те, що люди обрали життя в театрі як спосіб жити двічі.

Може, й побачимо когось з цієї молоді на професійній сцені?

Лариса ХОМИЧ, «Версії». Фото з чернівецьких сайтів

Запис «Золоті оплески 2018»: День перший спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Спершу розчарувалися актори і режисер Івано-Франківського академічного обласного українського музично-драматичного театру, які мали виступити на фестивалі з виставою «Слава Героям» за п’єсою Павла Ар’є. Але актор, на якому, так би мовити, зав’язана уся вистава, несподівано мав виїхати… аж до Китаю.

Аби не пропав фестивальний день, прикарпатці привезли іншу виставу, «За дверима бажань» за п’єсою А.Іванова, перекладеною в самому театрі українською.

Чернівецький глядач опісля минулорічної героїчної, динамічної та сучасної «Енеїди», поставленої художнім керівником театру Ростиславом Держипільським, цілком природно очікував на не менше задоволення. Коли ж дізналися про заміну вистави, дехто з глядачів навіть поздавав квитки. Ну, це право глядача.

Чесно кажучи, була спокуса написати такий собі спокійненький відгук типу «Чернівецькі глядачі три години не втримували сміху», але це було б нечесно перед моїм читачем. Пишу, як вийшло.

«За дверима бажань» – п’єса так звана «вікова»: поставлена  й музично оформлена режисером Андрієм Кирильчуком для кількох акторів старшої вікової категорії. Програмку страшно читати: три народних і два заслужених у ролях. Здавалося б, мені, як людині не надто молодій, мали би бути цікавими і перипетії дійства, і ліричні переживання героїв. Однак вже за десять хвилин відчула, що мені відверто нудно. Вистава видалася якоюсь… затягнутою. Ситуація із залицяннями найманих женихів (йдеться про звернення до шлюбного агентства) здавалася притягнутої за вуха. Звісно, кожна життєва колізія – а відтак і вистава – знаходять свого глядача, тож дехто інколи сміявся, і навіть аплодували в ході дії. Але ці лічені смішки дісталися на адресу іронічних реплік н.а. України Терези Перети та її незграбного партнера-сантехніка (н.а.України Олександр Шиманський). І точний малюнок ролі  Шелеста Тамбовського у виконання з.а. України Віктора Вітушинського так само виглядав якось… окремішно.

І лише на Форумі на канапі дізналися, що в рідному театрі вистава йде на малій сцені. Тобто розтягнута на велику сцену у просторі, вистава закономірно розтягнулася і в часі. Ну не можуть персонажі в солідному віці метушитися по сцені, аби зберегти часові проміжки між репліками та рухами!

І велика шана акторам за те, що вони приїхали й виручили свій театр і організаторів фестивалю. Мабуть, і театри, і організатори в подальшому будуть якось враховувати цей досвід при відборі на конкурс.

Оскільки ж глядачі на «Форумі на канапі» не вимовили жодного слова, професійну розмову журі з акторами та режисером залишу якось «За дверима бажань».

Особисто мені найбільше запам’ятався сантехнік…

Лариса ХОМИЧ, театральний оглядач «Версій»

Запис Золоті оплески-2016: День третій. Чи можна закохатися в сантехніка?.. спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Бабуся шукає друзів

Вранішню виставу – традиційно для дітей – показував Рівненський обласний академічний театр ляльок у приміщенні Палацу «Академічний» Буковинського медуніверситету.

Сьогоднішня афіша Рівненського лялькового – українська та зарубіжна класика, вистави сучасних авторів, різних за жанрами, стилістичними особливостями, манерою акторського виконання. До Чернівців рівненці привезли «Бабусині пригоди» – казку відомого українського поета Олександра Олеся, написану ним для власного синочка Олежика. Для лялькової сцени вистава зроблена режисером-постановником Ярославом Грушецьким у співпраці з художником-постановником Кариною Чепурною.

Праця художника для вистави завжди важлива, а в театрі ляльок особливо. Яскраві привабливі ляльки разом з акторами захопили уяву  чернівецьких дітлахів, які прийшли цього разу на виставу, і повели у пригоди услід за  сільською бабусею, якій набридло жити самотньо і вона вирушила шукати собі друзів. Після усіх пригод дітки ненав’язливо отримали один з найважливіших уроків людського спілкування: не годиться усамітнюватися у цьому світі. Треба бути відкритою, доброю людиною, цінувати тих, хто живе поруч із тобою, намагатися зробити їх щасливими.

На острові Інішман – так само, як в Україні

Вечірня вистава другого дня «Золотих оплесків Буковини» несподівано ідейно резонувала із ляльковою. У виставі Рівненського обласного академічного українського музично-драматичного театру «Каліка з острова Інішман» за п’єсою Мартіна МакДонаха можна знайти той же посил: треба бути відкритою, доброю людиною, цінувати тих, хто живе поруч із тобою, намагатися зробити їх щасливими.

Увечері чернівецький глядач був зворушений ще до початку вистави земним уклоном режисера-постановника, н.а. України Володимира Петріва перед головою журі, професором Київського Національного університету театру, кіно і телебачення, народною артисткою України Валентиною Зимньою. І це щира вдячність колишнього студента, який усе подальше життя визнає себе учнем Валентини Іванівни.

Сюжет ніби нескладний: на маленькому ірландському острові у доволі суворих умовах, які практично віками не змінюються, хіба що в маленьких деталях, живе невеличка купка людей, пов’язаних між собою безліччю людських зв’язків. Єдиний транспортний засіб, рибальський човен Малюка Боббі (з. а. України Віктор Янчук), який навіть не має дозволу на перевезення пасажирів.

Нам таке замкнене життя знайоме, не на острівцях, а у карпатських селах, які й зараз по кілька місяців бувають відірвані від зовнішнього світу. На острові практично нічого не відбувається – може, тому так вправно розносить дрібонькі новини єдиний місцевий ЗМІ Джонні Патінмайк (з.а. України Андрій Куделя).

Усе дійство вистави зав’язане навколо головного героя – каліки Біллі (Ігор Ніколаєв). Обділений здоров’ям, він має натомість  чутливу добру душу  й глибокий внутрішній світ (частково з прочитаних книжок, частково з виховання двох тітоньок – самотніх сестер Кейт (Ольга Лозовська) та Ейлін (н.а. України Ліна Ізарова), які насправді і не є йому ріднею…

10 персонажів вистави створюють його велелюдним, а кожний з них має ще якесь друге дно, яке не всяк здатен побачити й прочитати… Але все це «записалося» для огляду за перші 10 хвилин. А далі було просто життя, яке автор сьогоднішнього огляду проживала разом із театром, забувши і про МакДонаха, і про Ірландію. Слово «Україна» ніде не вимовлялося у виставі, але це було таке знайоме, наше життя, наші труднощі, наша незаможність і наше прагнення незалежності…

Каліка Біллі виявився лакмусовим папірцем на людяність не лише для своїх островитян, але й для глядача. Три години вистави – що наразі практично не зустрічається сьогодні – проминули так швидко, і дуже переймалася, не знаючи п’єси, чи порозуміються у своєму коханні Біллі та Чума, як її називає оточення, Хелен (Вікторія Клещенко-Піліпчук).

Окремо хочеться згадати сценографа-постановника Сергія Ридванецького, який так точно – і так своєрідно – відобразив  авторські ремарки щодо декорацій. Художники по костюмах Володимир Петрів та Анна Пілюгіна вдягли персонажів в усі відтінки брунатного різної напруги, починаючи від майже світло-сірого і до чорного, подеколи пробиваючись яскравим помаранчевим чи жовтим – ще одна система єдності для цієї маленької людської спільноти. Коди і знаки в цій виставі можна читати до безкінечності, погоджуючись чи сперечаючись, але байдужих не лишилося…

Форум на Канапі

Обговорення вистави традиційно почалося з висловлювань глядачів.

Марина Лібанова, директор книжкового магазину «Букініст»: – Сьогоднішня вистава не потребує багатьох слів. Від першого до останнього моменту вона не відпускала мене. Вистава складна, а я щаслива, що була разом із цим театром і з цим залом.

Марта Левченко, волонтерка, опікується дітьми з особливими потребами: – Проблема, піднята у цій виставі – важлива й актуальна. Звертаючись до доль людей з особливими проблемами, театр змінює світ, робить нас усіх більш чуйними…

Ігор Андроник, актор Чернівецького облмуздраму: – Ми з дружиною давно чекали Рівненський театр на нашому фестивалі, це наш перший театр. І це найкраща вистава, яку я подивився за моє життя. Дякую.

Інна Козачук, викладач з кафедри української літератури філфаку ЧНУ: – Рівненський театр пам’ятаю з фестивалю 2007 року, я не театрознавець, але мушу зазначити, що театр з тієї пори значно виріс у майстерності…

Марія Порчук, минулорічна переможниця в номінації «Найактивніший глядач»: – Ми всі розуміємо, що дуже важко три години поспіль «тримати» глядача. Мені здається, помилкою буде зводити виставу лише до проблем особливих людей. Треба говорити про людей талановитих і сміливих, які не бояться життя. Як з особливими потребами. Так і про всіх нас…

А ще я побачила особливий посил у цій виставі, немов би в дусі Анти-Тарантіно. Як у Тарантіно: ніби все прекрасно. А потім такі чорти з усього виповзають. А в цій виставі – навпаки: від важкого, темного – до прекрасного.

Ірина Вишневська, голова альтернативного журі, журналіст, театрознавець: – Враження – неймовірні. Після «Супниці» 2007 року це практично нове знайомство з рівненським театром.

Тетяна Кратко, член альтернативного журі, журналіст: – Хочу подякувати театру за цю виставу. Коли перечитувала п’єсу, текст здався мені трохи… вульгарним. А у виставі, українською, усі ті вирази звучали майже цнотливо. І автор, і режисер показують нам, що каліцтво є не лише фізичним, але й духовним – ще одне протиставлення. Дякую.

Мирослав Гринишин, член професійного журі фестивалю, головний режисер Чернівецького облмуздрамтеатру, заслужений діяч мистецтв України: – Маємо тут класичний взірець комедії, за античним принципом «сміх крізь сльози». Постановник і актори зберегли тканину комедії, історію глибокої дружби та любові. Нинішні події в Україні наносять потужний психологічний удар на все суспільство, руйнуючи стосунки й почуття. Вистава навертає назад, на добро – за рахунок дуже простої історії. У п’єсі немає нічого надзвичайного. Але це п’єса… правильна. Акторська робота Ігоря Ніколаєва (каліка Біллі), дуже чутлива. Таку ауру легко збити на сторону. Але він її тримає.

Особливо хочеться сказати про художника: прекрасна робота.

У цій виставі простежується структура живого правдивого театру – попри всі експерименти й потуги на «сучасне», які ми бачимо в театрі нинішньому.

Алла Підлужна, член журі фестивалю, театральний критик: – Сьогодні Рівненський день на фестивалі. Долучаюсь до всіх подяк акторам і режисеру. Нині не так часто побачиш виставу, яка такий час тривала б у напрузі глядача. На кожну акторську роботу можна писати розгорнуту рецензію. Я поставлю трохи незвичне запитання: от якби головний герой не був калікою, чи тримав би він на собі увагу?  Чи був би такий ефект?

Ми усі під впливом вистави. Тема України не педалюється, а вона присутня на рівні підсвідомості. Глибокий психологізм у кожній акторській роботі, адже в кожній людині так багато всього.

Лариса Недин, член журі, актриса театру і кіно, ведуча радіопрограм Національного радіо України, з.а. України: – Ми на радіо зараз ведемо проект «Немає провінції у культурі». У нинішній виставі я побачила дуже потужний колектив. Якщо звернути увагу на те, що прем’єра вистави була 2011 року, це випадок надзвичайний, вистава не «загралася», йде немов на прем’єрному показі». До цього моменту я бачила вже чотири інтерпретації п’єси МакДонаха, і зараз відчуваю гордість: ваше трактування мені найбільш близьке. Ви не впадаєте в епатаж, делікатне ставлення до матеріалу – суто українська цнотливість у прочитанні. Як театральний педагог, можу зробити комплімент: не випадає ніхто з ансамблю.

Галина Канарська, член журі, театральник критик, перекладач: –Я не прихильниця МакДонаха. Але ця вистава мене захопила. Сценографія ідеальна. І присутня наша знищена Україна, яка намагається відродитися. Акторська робота Ігоря Ніколаєва – дуже важка. Це історія Духу. Окремо про світло: художник по світлу спрацював дуже точно. Крізь темряву продираються до світла. Оце виконує на задньому плані – метафора подій вистави. Хелен-Чума – дівчисько, в якому сидить Джульєтта. Щастя автора, що йому трапився такий режисер.

Світлана Гудзь-Войтенко, член журі, завідувач редакції радіотеатру творчого об’єднання «Культура» Українського радіо: –Важко говорити. Подяка режисеру і колективу за творчу відвагу. Духовно та професійно зроблене. До суперечки про те, чи це комедія… Комедія – справа дуже серйозна, як казали великі. На мою думку, зовнішність головного героя гіперболізована. Це історія не зовнішнього каліцтва. Особлива увага на тітоньках. Це історія великої роботи духу, витривалості, єднання в болю. Їхнє життя і без каліцтва так само зболене.

Художник Сергій Ридванецький спрацював стильно, цікаво. Окремо відзначимо столярні роботи, недарма ж Василя Вєтрова винесено в програмку.

Дякую всім за величезну роботу, за сублімацію болю. Човен символізує, що людство зболене, але має гребти.

Вадим Сікорський, засл. діяч мистецтв України, режисер-постановник Львівського Національного академічного драматичного театру ім. М. Заньковецької: – Моє життя в режисурі починалося в Рівному. Театр – це втеча від самотності – кожного по-різному. Якщо є, із ким втікати. До акторів і режисера: ви всі – розумники. Забрали із собою глядача на три години, три години можна було бути не самотніми. Відчуваю гордість за вас. Я так втомився від брехливого театру. Ви не брехали. Я плачу з вами.

Валентина Зимня, голова журі, н. а. України, професор Національного університету театру, кіно і телебачення: – Протягом 45 років я передаю свій досвід як театральний педагог. Я знаю, як важко створити колектив. Можу сказати, що художня правда на сцені відрізняється від правди життя, але ви були щирі в художній правді. Я знаю, про що говорю, бо щороку приходять поступати з якимись початками талантів, але вже зіпсуті телебаченням… Вистава вийшла, бо є колектив однодумців. Актор-егоїст руйнує всю виставу. Дай Боже вам вберегтися від цієї зарази… Дай Боже всім нам Терпіння і Сили…

Володимир Петрів, режисер-постановник вистави, н. а. України, лауреат Шевченківської премії: – Театр не робить одна людина. Ми довірилися автору, його ремаркам щодо оформлення, він пише, як має виглядати декорація. Не знав, як підступитися до цієї п’єси. Персонажі – амбівалентні люди: у них співживуть Добро і Зло…

Юрій Марчак, директор Чернівецького театру: – Щиро всім дякую – і за виставу, і за обговорення.

Лариса ХОМИЧ, театральний оглядач газети «Версії»

Запис Золоті оплески-2016: День другий. Цілий день фестивалило Рівне спершу з'явиться на Медіа-Версії.