Режисер Максим Михайліченко багатьма деталями, що так іронічно випадають зі стародавньої історії – ну, хоча б рекомендований лист зі зворотною адресою чи пластикова пляшечка із соскою для годування немовляти – підказує нам: ні до чого тут Рим, це про нас із вами, про чоловіків та жінок. Тема така ж древня, як існування життя на Землі.

Ще наша праматір Єва змушена була за допомоги Змія спокушати Адама, бо сам він ніколи не здогадався б, навіщо Творець з усім цим затіявся: створив Адама з Євою такими різними та ще й заборонив їсти яблука з дерева пізнання… Ну хто не знає: якщо хочеш, аби жінка щось зробила – заборони їй це…

І зауважимо, тема «чоловік-жінка» і нині залишається такою непізнаванною й невирішеною – залишаючи простір творчості для обох сторін. І це добре: хіба ж цікаво жити за чиїмись рецептами? А тут принаймні весело!

Передбачувані ситуації аніскільки не псують настрою, бо сміх лікує і від розчарувань, і від надмірних очікувань.

Мені не дуже подобаються судження на кшталт: «наші чоловіки…» або «усі жінки…» – і далі що завгодно, хвалебне чи викривальне… Насправді, всі ми різні – і актори театру на Липках разом із режисером блискуче це показали. Навіть у двох чоловічих командах немає двох подібних, так само як абсолютно різних жінок грають актриси. І, що найцікавіше, усі ці 12 акторів і 6 актрис грають… головні ролі!  Дарма, що дії відбуваються нібито командні.

Чудовий велелюдний ( ми ж звикли до мало бюджетних і малолюдних вистав) ансамбль: сперечаються й борються, примиряються й приймають рішення – і усе це… смішно. І навіть смішно по-різному. Вибрані, мабуть, навмання, автором імена з історії й міфології, з дитинства знайомі нам за чудовою книжкою Н.Куна імена – уже смішно. Марк Антоній (заслужений артист України Олександр Вілков), якого зранку  мучить «сушняк» з перепою… Додайте до усього цього пластичність та імпровізаційність кожного актора – в межах малюнка ролі, накресленого режисером. Блискуче веде роль народна артистка України, найстарша зірка вистави Валерія Чайковська, Вероніка якої так пристрасно-безпосередньо зізнається наймолодшому римлянинові, що викрав її точно помилково: «Я тридцять років на тебе чекала».

Але повторюся: неголовних ролей у виставі просто немає. Із цим театральним колективом цікаво спілкуватися, бо вони подають власну версію людських стосунків, інакше висвітлюють давно нам відоме… От, здається, вхопиш за ниточку подію – а вона обертається на якусь іншу, зовсім несподівану. І це весела несподіванка. Не знати, кому пощастило найбільше: акторам із режисером чи навпаки.

Наведу тут фразу колеги журналістки, сказану «в кулуарах» : «Кожна жінка мріє бути викраденою». Причому, кожна жінка вкладає в це твердження щось своє…

А фінал мене «засмутив» (знову іронізую) своєю очікуваністю: жіноча команда набуває рис войовничих, скидає шовки й оксамити…  Бо ж навіть із цими рішучими й сміливими вояками треба брати команду на себе, інакше ладу не буде…

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис Викрадення Сабінянок, або Хто кого завоював спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Звісно, відкривати фестиваль та ще й виставою, яку напередодні показали публіці уперше – завдання геть невдячне. Хоча б і через те, що і глядач, і жури ще не втомлені щовечірньою зміною театральних подій, тож оцінюватимуть, як то кажуть, «на свіжу голову». А ще й зважаймо, що до останнього дня фестивалю перша вистава вже якось «підзабудеться»…

Якщо показану першого дня фестивалю виставу судити з точки зору відтворення білоруської етнічності, можна нарахувати якусь там купку недоречностей, невідповідностей тощо. Хоча не перекладені геніальним Павлом Тичиною пісні звучали-таки білоруською.

Власне, й до сюжету важко підходити із суровою міркою: дія розгортається протягом двох днів, наприкінці другого вже й відбувається щасливий фінал… Декому історія Павлинки здається неактуальною, для інших становлення особистості та історія кохання ніколи не стануть неактуальними. Важко судити без спеціального соціологічного дослідження, що саме зараз потрібне глядачеві. Адже кожний приходить до театру по своє…

«Павлинка» цілком відповідає своїй назві: це про дівчину, яка у спільноті, де жінку ніби жартома, ніби всерйоз раз за разом порівнюють із кобилою, дозволила собі «мати своє судження». У Марини Піти героїня вийшла грайливою й ніби пустотливою, типова татова донечка, єдина в родині дитина, якій батьки дозволяють трохи більше, ніж у звичайній селянській родині. Та й родина ніби й не зовсім сільська, з такої собі категорій підпанків із польськими закінченнями прізвищ. Амбіції батька (заслужений артист України Богдан Братко) на шляхетність саме й стають на заваді коханню Павлинки. Чи цікава це історія? Кожний вирішить для себе.

Натомість режисер побудував сценічне дійство не як побутову комедію, а швидше як гру в побутову комедію – із «замри-відімри», спілкуванням з оркестром і навіть замовлянням йому мелодій за гроші. Актори співають і танцюють, не зважаючи на вік, і почуваються в ансамблі. А це – головне у виставі, про що б вона не була…Підкреслюють цю ніби несправжність дійства й маріонетково виламані руки й ноги акторів за командою «замри».

Багато нарікань почула на те, що Дмитро Леончик зробив свого антинареченого Адольфа фон Биковського якимсь більш привабливим, ніж сільський учитель Яким Сорока, коханий Павлинки (Назар Кавулич). Вона, мовляв, і танцює, й співає разом з Адольфом – у той час, як Яким не присутній на сцені… А хто сказав, що обраний татом в зяті парубок має обов’язково бути гіршим? Адже кохають не кращого, кохають… коханого. І з цим одвіку ніхто нічого не може зробити. Тож, коли щасливий випадок ( deusexmahina зі стародавнього грецького театру?) не допомагає, то виходить історія Ромео та Джульєтти… Але в нас – «Павлинка»: усе закінчується на радість, причому здається, ніби батько, який був проти Павлинчиного кохання, не менш задоволений, ніж самі закохані…

Наостанок зауважу, що виклала власну думку, не претендуючи на істину в останній інстанції.

Оскільки першого дня Форум на канапі не отримав саме глядацького обговорення, залишимо професійні зауваження суворого журі за дужками: наші актори ще гратимуть «Павлинку», то зауваження стануть у пригоді… А понеділкового вечора на фестивального глядача очікують «Чарівні Сабінянки» за п’єсою Леоніда Андрєєва у постановці Київського театру на Липках.

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Фото http://dramtheater.cv.ua

Запис «Золоті оплески: День перший» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

22 жовтня у приміщенні Чернівецького академічного обласного музично-драматичного театру імені Ольги Кобилянської  відкривається 12-й регіональний фестиваль комедії «Золоті оплески Буковини». Варто зауважити, що в репертуарі фестивалю – і старі його друзі і нові учасники. А глядачів уже традиційно після вистави запрошують на «Форум на канапі».

22 жовтня. Господарі фестивалю відкриють його прем’єрою «Павлинка» за п’єсою білоруського класика Янки Купали. П’єсі понад 100 років і сімдесят з них (!) вона не виходить з репертуару Національного театру Білорусі імені Якуба Коласа. Історія дівчини, яка, попри волю батька, сама обрала свою долю, не втрачає актуальності й у наші дні. Кохання з пригодами в чудовому музичному оформленні!

23 жовтня. Уперше в нашому місті Київський академічний театр юного глядача на Липках покаже дуже несерйозну комедію за п’єсою Леоніда Андрєєва «Чарівні сабінянки», дія якої розгортається у Стародавньому Римі. Комічне починається вже від афіші: театр глядача покаже виставу для тих, кому більше 16-ти!

24 жовтня. Шестеро металургів, які втратили роботу, вирішують шукати заробітку як стриптизери в жіночому клубі – у виставі «Ніч для жінок» за п’єсою аж трьох американських драматургів А. Мак-Картена, С. Синклєра та Ж. Коллара від Львівського академічного духовного театру «Воскресіння».

25 жовтня. Із самого серця Гуцульщини вийде на сцену «Гуцульський рік» Гната Хоткевича у постановці Коломийського академічного обласного українського драматичного театру ім. Озаркевича. Критики кажуть, що у цій виставі сконцентровані усі творчі шукання театру.

26 жовтня. Сучасна родина – батьки і діти, які потрапили у незвичні обставини. Комедія і драма сплелися у стосунках героїв. І коли героїня вистави Волинського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка здолає усі перешкоди на своєму шляху, вона отримає те, що заявлене у назві п’єси М.Лисака «Дитина в дарунок».

27 жовтня. Ботошанський театр ім. М.Емінеску – практично постійний учасник «Золотих оплесків» везе до нас «Веселих плакальниць» за В.Шекспіром. Стихія Ботошанського театру захоплює навіть тих, хто румунською знає лише привітання… Але Шекспір допоможе зрозуміти все і всім.

28 жовтня. Зміни у програмі фестивалю – завжди форс-мажор. Та уявіть собі, яким форс-мажором для Київського національного академічного драматичного театру імені Івана Франка стала хвороба одного з провідних акторів Анатолія Хостікоєва. Щодо фестивалю франків ці вийшли з найменшими втратами: везуть «Великих комбінаторів» із Лесем Задніпровським та Анатолієм Гнатюком.

29 жовтня. Ще одна вистава із білоруським корінням на «Золотих оплесках». Чим закінчилося незвичне парі між Селянином і Чортом, покаже нам «Комедія про… сенс існування» за п’єсою В. Рудова у виконанні Чернігівського обласного академічного музично-драматичного театру імені Т.Г.Шевченка, тепліше кажучи – бакіровців.

30 жовтня. Тернопільський академічний обласний український драматичний театр імені Т.Г. Шевченка займе фестивальну сцену виставою за п’єсою Я.Барнича «Шаріка, або Кохання січового стрільця»: до теми війни додалася ще одна актуальна: січовий стрілець закоханий в угорську дівчину. Які перипетії доведеться їм пережити, дізнаємося, але варто сподіватися, що кохання вкупі з гумором здолають усі перешкоди.

31 жовтня. Фестивальну програму закриє третій за рахунком київський театр: цього разу Національний академічний театр оперети із Комічною оперою Доніцетті «Дзвіночок». Цього вечора вже не буде обговорення, але будуть дипломи, подарунки і квіти… Прощавайте, «Золоті оплески»! До наступної осені!

Запис Для кого лунатимуть «Золоті оплески» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Безумовним позитивом для театральних колективів було знайомство з роботами інших театрів, із театральним процесом в Україні та близькому зарубіжжі. Театри домовилися між собою про обмінні гастролі: терміни й конкретні вистави оголошуватимуться на наших афішах окремо.

Для глядачів це були півтора тижні свята. У розмовах багато хто з глядачів зізнавався, що починає очікувати наступного фестивалю від закінчення попереднього.

Професійне журі, яке очолює народна артистка України Валентина Зимня, зокрема, визнало найкращою виставу театру «Міхай Емінеску» з Ботошан (Румунія) – «Ти мій Бог».
А от альтернативне журі, очолюване журналісткою й театрознавцем Іриною Вишневською, назвало переможницею виставу Рівненського обласного академічного музично-драматичного театру «Каліка з острова Інішман».

Вл. інф.

Запис «Золоті оплески Буковини-2016» відлунали у вівторок спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Останнього конкурсного дня за прихильність журі та глядача «Золотих оплесків» змагалися актори й режисер Волинського академічного українського музично-драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка з виставою «Любов до скону» за п’єсою всесвітньо відомого італійця Альдо Ніколаї, двічі перекладеною – спершу російською – Тамарою Скуй, а далі українською – самим режисером вистави Дмитром Мельничуком. 

Волинський театр не надто часто тішить нашого глядача участю в «Золотих оплесках», але режисер-постановник Дмитро Мельничук разом із виконавицею головної жіночої ролі  Наталією Мельничук якийсь час працювали у Чернівецькому облмуздрамі, про що нагадав на обговоренні директор нашого театру – директор фестивалю Юрій Марчак.

Якщо театр розпочинається з гардеробу, то вистава – точно з програмки. Волиняни не намагалися вразити нас якоюсь особливою естетикою в програмці, але «переплюнули» учорашніх вінничан, зазначивши не лише перекладача українською, але й  попереднього перекладача – з італійської російською. Зрештою, це чесно, бо з перекладами з іноземних мов у наших театрів слабенько. І не тому, що немає кому перекладати – зрештою, в кожному обласному місті є свій університет із факультетом іноземних мов, а тому, що за переклад треба заплатити. Про нинішні кошториси вистави і лихоманку з пошуками спонсорів-меценатів розповідати зайве.

Тож уже з програмки відчувається, як аж дуже хотілося Дмитрові Мельничуку, аби вистава вийшла-таки на сцену. До речі, вона ще зовсім «свіженька», не обкатана від квітневої прем’єри. Дмитро переклав п’єсу, поставив виставу,  зіграв у ній третю роль і підібрав музичне оформлення.

П’єса Альдо Ніколаї знавцями театру відноситься до так званого «чорного гумору». Для того, щоби залишатися у цьому жанрі, виставі нічого не бракувало, навпаки дещо заважало, руйнувало враження. Перш за все – розтягнута побутовщина, а подекуди й заява «реалістичність» мізансцен із постійними спробами витягувати з цієї «битовухи» якісь символи. Найбільше з цього приводу дісталося диванові, який всю виставу пересували з місця на місце та ще деякими способами експлуатували – це навіть спричинило міні-дискусію журі з режисером про те, що герої робили чи не робили на тому дивані.

Вказівка на перекладача у програмці – не єдина схожість вистави з Луцька із «Ніччю Святого Валентина» від вінничан. Любовний трикутник у фабулі п’єси, мінімалізм умеблювання, підсвітлення стін для появи тіньових зображень, супровід балету – усі ці риси вилилися на обговоренні яскравим спічем члена журі й головного режисера Чернівецького облмуздрамтеатру Мирослава Гринишина про те, куди ж рухається сучасний український театр! А рухається він, на думку Гринишина, не просто у бік спрощення сценічних засобів, а у бік спрощення роботи над виставою аж до рівня простого приговорювання тексту. І театральна молодь у цьому не винна – її до цього спонукають так звані корифеї надмірним прагненням до комерціалізації театру.

Якщо ж забути про «чорний гумор» і сприймати виставу як суцільну алегорію перетворення та руйнування подружніх і людських стосунків, – можна зрозуміти й пояснити її «мелодію».

Інтрига тримається на майже суцільному діалозі «невмовкаючої» Єви (Наталія Мельничук). Вона не зла і не дурна, просто …обертає увесь свій Всесвіт навколо себе самої. Вона вигадує і створює нові пригоди, пояснення до них на рівні безглуздості, шукає «кращого» виходу із ситуацій, абсолютно руйнуючи життя і чоловікові (Дмитро Мельничук, і випадковому знайомому Бруно (В’ячеслав Погудін). При цьому створюючи для них ілюзію того, що Єва наповнює їхнє життя. Цю ілюзію скоригує до реальності заміна на «заповнює собою».

Оскільки вистава не відповідає на те, чому героїня стала такою, ми отримуємо її, так би мовити, в чистому вигляді, судячи з розповідей Маріо, її чоловіка, про перші роки їхнього подружнього життя. Навіть важко вигадати префікс для визначення егоїзму цієї жінки: супер-, екстра-? Єва знає, що існують кохання, жертовність, опіка, турбота, але користується цими почуттями та обставинами у якомусь спотвореному вигляді, вибудовуючи-таки для тих, хто з нею спілкується, оцю хитку будівлю майже детективної історії з убивством у кінці.

Знайомство чоловіка і коханця було фатальною помилкою Єви. Глядач не дивується, чому в цих двох чоловіків так багато спільного, і таке буває. Але Єва між ними та поруч із ними стає зайвою, тим більше що її бурхлива фантазія не кидає спроби вигадати «ідеальне убивство» Маріо, яке має здійснити Бруно…

Виконавиці головної ролі можна закинути деяку монотонність її нескінченного монологу від сцени до сцени. Її перестають чути не лише чоловік і коханець, але й глядач. Та якби дослухатися до Євиних спічів, вражає несамостійність її мислення. Усе з передач, журналів, рідко – книжок. І це заштампованість не лише самої Єви, це сукупність комплексів усіх нас. Адже далеко не кожному вдається прочитати в собі ці комплекси й набути снаги, щоби позбутися їх.

У якийсь момент пролітає думка: якби наша праматір Єва була така  балакуча, Адам не дочекався б народження Каїна та Авеля для першого убивства, а історія людства на тому б і закінчилася. Хоча ми ж не знаємо, якою за рахунком була ця Господня спроба створити світ…

Лариса ХОМИЧ, театральний оглядач «Версій»   

Запис Золоті оплески-2016: День Десятий. Скалки чорного гумору, пригоди дивана й трохи детективу спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На виставу Вінницького академічного музично-драматичного театру імені М.К.Садовського чернівчани очікували, з досвіду минулих зустрічей, як на друга, який ніколи не підведе. Майже очікуване й отримали. Вінничани привезли  «Ніч Святого Валентина» за п’єсою російськомовного одесита Олександра Марданя, перекладеною українською Василем Неволовим (до речі, за всі фестивальні дні вінницький театр єдиний, хто вказав у програмці ім’я перекладача) і у постановці з. а. України Таїсії Славінської.

Ніч Святого Валентина для середніх років подружжя (н. а. України Валерій Прусс, з. а. України Надія Кривцун) стала приводом спробувати щось налагодити в їхніх стосунках, якось «освіжити» почуття…  Дружина Саша – домогосподарка з вищою освітою. З усього багажу юності, коли вона була непересічною дівчиною, потім молодою жінкою – писала вірші, викладала в школі й любила своїх учнів, виховувала доньку, яка наразі вчиться у далекій Америці) в неї залишилася тільки мрійливість, не підкріплена жодними спробами якось себе зайняти. Відтак їй катастрофічно не вистачає уваги чоловіка, в якого весь час займає бізнес. І видно хоча б за обстановкою заміського будинку, де живе подружжя, що бізнес рухається вдало. Нестача уваги перетворюється на бурхливі сцени ревнощів – а хто не знає, що сварки й сцени нікому ще не повернули кохання і тільки відштовхують партнера… Наслухавшись дурних порад подруги, Саша спробувала викликати стриптизера з відповідного клубу. Натомість приходить чоловік, що називається ім’ям її однокласника (з. а. України Анатолій Вольський) і розповідає жінці, що все життя її кохав, а адресу її вирахував з сайту «Однокласники»… Хоча у фіналі з’ясовується, що однокласник із таким іменем загинув десь у гарячій точці, підірвавшись на міні… Оскільки ж чоловік, повернувшись додому, не знаходить жодних слідів перебування чужого в домі – окрім розповідей самої Саші, він запідозрює , що із жінкою не все гаразд у плані розумовому…

Немудрящий насправді сюжет щедро приправлений пантомімою, театром тіней і піснями Джо Дассена аж трьома мовами, ніби підкреслюючи відчуття несправжності того, що відбувається. Хоча це відчуття несправжності на якомусь етапі переноситься на героїню. У своєму бажанні будь-що мати кохання, увагу, опіку, зрештою, вона забуває, що без причини кохають лише у гаслі, а насправді взаємне кохання – це важка праця, що вимагає… обопільності. Героїні Надії Кривцун не вистачає саме природності. В сорок років навіть романтична особа не говорить з інтонаціями улюблениці дитячого садочка чи початкової школи. Можна повірити в те, що вона пожаліла псинку й написала про це вірша, але стати на стільчик і розправити спідничку, як на дитячій виставі… Не  відчувається набутого нею за життя, якоїсь нотки самоіронії і… не віриться, що вона і справді кохає свого чоловіка, вимагаючи таких почуттів від нього… Може, нам не все показали про героїню, але важко любити неробу та егоїстку…

Хоча актриса буває й дуже природною: в ті моменти, колі танцюють міми і Саші не треба нічого вимовляти на публіку – вона просто розмовляє із партнером, хоча змісту цієї розмови нам не чути. Складно оцінювати виставу, в якій функції героїв перекладені на інших персонажів. Рухаються міми, кохає й співає про це Джо Дассен…

Лариса ХОМИЧ, театральний оглядач «Версій»

Запис Золоті оплески-2016: День дев’ятий. Печальки Валентинової ночі спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Дещо сумно, але від фестивалю «Золоті оплески Буковини-2016» залишилося три дні й чотири вистави. А восьмий день позначився у щоденнику фестивалю чудовою виставою Коломийського академічного обласного українського драматичного театру імені І. Озаркевича, поставленою давнім другом і Чернівецького театру львівським режисером, з.д.м.України Вадимом Сикорським. Це до Коломиї від «зникав» минулого року з фестивалю. Людина, чиє ім’я винесене в назву одного з найстаріших театрів Західної (а, може, й усієї) України – священик, який був для своєї пастви не лише душпастирем, але й збирачем і охоронцем традицій, поширювачем культури і автором численних літературних творів. Вистава «Анничка», заявлена у фестивальній афіші як комедіо-опера (ще один раніше нечуваний жанр після комо-трагедії хмельниччан на паралельній сцені фестивалю!), у автора п’єси Івана Озаркевича називається значно довше: «Дівка на виданню, або На милованє нема силованє». І це ніщо інакше як адаптований до західно-української традиції твір Івана Котляревського «Наталка-Полтавка». П’єсі отця Озаркевича практично стільки ж років, скільки самому Коломийському театрові. Найкраще про мету усієї діяльності Івана Озаркевича сказати можна словами іншого великого галичанина, Івана Франка: «Іванові Озаркевичеві хотілося подати Котляревського галичанам не в оригіналі, а в підгірськім кептарі». І резонанс цього дійства переоцінити не можна: це були початки українського національного театру. Чернівецький глядач уже знайомий із таким перевдяганням у – буковинські в даному прикладі строї – з постановки Федьковичевої адаптації шекспірівського «Приборкання норовливої» – «Як козам роги виправляють». Тож знайомий з численних постановок п’єси Котляревського сюжет перенесли до галичанського села, вирішили постановку в костюмах, стосунках і звичках підгорян. Коломия не така вже й далека від Чернівців, але усі, хто милуються Західною Україною, знають, що костюми, вишивки, інші деталі народної естетики різняться, як то кажуть, від села до села…

Відтак не можна не зауважити удачу сценографа цієї вистави, так само знайомої вже нам Наталії Тарасенко, вже від сценічного вирішення якої починається становлення «Аннички» як сувенірної (як сказали потім на обговоренні члени журі) вистави коломийського театру.

Чомусь доволі часто і у виставах, і у фільмах можна побачити відгомін переконання постановників і виконавців, що звичайне, звичне, відоме не може бути смішним.

Я навмисне винесла частину назви п’єси у заголовок цього огляду восьмого дня фестивалю. Він співмірний із моїм ставленням до комічного: не люблю, коли мене намагаються розсмішити «силованєм»: якимсь кривлянням, позами, неприродним виряченням очей чи раптовими вигуками, від яких людина, навіть підготовлена до театральної незвичності просто лякається. Може хтось заперечить: «А Луї де Фюнес?» Та Бог із ним, з Фюнесом, він один був такий – і, може, Слава Богу, що повторити неможливо…

Актори-коломийчани просто жили в запропонованих умовах п’єси. Їм віриш. Навіть при тому, що час від часу дійство призупиняється, аби оголосити вокальний номер. Це сприймається як уклін Озаркевичу, перифраз початкам українського театру. До речі, Озаркевич навіть слову «музиканти» знайшов чудову заміну: звукотвори.  Як бачимо, для справжності не потрібно декретів від жодної влади. Дуже мені сподобалися ці звукотвори: грають музику, співають разом із виконавцями головних ролей, долучаються до дійства як масовка і навіть виконують обов’язки свого роду хору давньогрецької трагедії. І все це без натяжок, без напруги, радіючи самій своїй участі в такому дійстві. І керує цими звукотворами виконавець ролі Николи – як по-галичанському звуть тут цей персонаж – Богдан Базилевич. Він добре знає, чим оце все дійство закінчиться – і диригує ним із співчуттям закоханим і деякою часткою самоіронії… Прірва гумору, мудрості, розважливості й хитрощів у Десяцького Макогоненка (Володимир Гелецький). Коли він з’явився на обговоренні без костюму й розлогого капелюха, мені здалося, що оцей гумор і мудрість водночас він не залишив у гримерці.

Дещо хочеться сказати й про Возного Тетерваковські (на панський манер). На відміну від персонажа Котляревського, якого майже завжди грають як уособлення державної функції, Возний в «Анничці» смішний і недолугий зовсім по-своєму. Він, здається, такий же не надто грамотний сільський парубок, може, десь повчився трохи, тому й злетів на якийсь низовий щабель адміністративних сходів. Може, й у місті побував, де й підгледів свій чудернацький одяг, свято вірячи, що це само по-панському. Він що доволі молодий,  тож і не дивно, що здатний на жест, на таку щедрість, як відпустити наречену «без сумних наслідків».

І нарешті, пара «голубків» – Анничка й Петро (Мальвіна Галунка та Ігор Воробйов). Як зізнався потім на обговоренні художній керівник Коломийського театру н. а. України Дмитро Чиборак, це вже четвертий Петро в цій постановці. Вони теж кумедні – по доброму, через усю зворушливість почуттів, через усі страхи й бідкання, через майже трагічну невідворотність горя… І знову-таки неможливо не помітити Горпину, матір Аннички у виконанні Любові Моцок. Жодної невірної ноти, як висловилися на обговоренні члени журі, вона була неймовірно справжньою: хоча б тим, як «розривалася» між радістю від повернення годованця, якого сама ж і виростила – і острахом втратити перспективу гарного життя – у її розумінні – доньки з заможним Возним.

Можна ще багато говорити про тексти й підтексти: як у кожній справжнині,  шарів розуміння тут багато…

Та варто зауважити дещо й про музичний бік вистави. Музика Миколи Лисенка ненав’язливо адаптована заслуженим майстром народної творчості України Михайлом Тимофіївим до коломийкового звучання нашої «западенської» музики. Гарні голоси без фонограм, перегуки з мелосом Східної України, ніжне кохання і співчуття закоханим, комедійні ситуації і нотки сучасного захвату грошима попри почуття –  чого ще бажати від суботньої фестивальної вистави?

Лариса ХОМИЧ, театральний оглядач «Версій»

Запис Золоті оплески-2016: день восьмий. На милованє нема силованє спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Сьомого дня на фестивальну сцену «Золотих оплесків Буковини»  вийшли актори Тернопільського академічного обласного українського музично-драматичного театру імені Т.Г.Шевченка із виставою «Тітка Чарлі» за п’єсою Брендона Томаса у постановці заслуженого діяча мистецтв України В’ячеслава Жили.

П’єса настільки відома, що сюжет переказувати не треба. Щодо оформлення сцени та костюмного ряду в задумі Григорія Лоїка, хореографії від Анатолія Гончарика – можна й казати компліменти. А от на загал про виставу хочеться сказати, услід за поляками: «Цо занадто, то нездраво».

Сам постановник позиціонує свою роботу як комедію характерів, наполягаючи на тому, що персонажі, запрограмовані режисером, такими й мають бути… Та судіть самі: типова комедія положень, із усіма належними підмінами та перевдяганками, раптом – а може, не раптом, бо В’ячеслав Жила на обговоренні мужньо взяв усі недоліки на себе – «збагачується» двома шарами пародії: на відомий фільм із Калягіним-Казаковим-Джигарханяном – а ще й ремінісценціями із Гітлером та Чапліним… І усе це перейменовується – принаймні у поясненні режисера – на фарс. Поставити завдання можна будь-яке, та ж варто поставити ще й запитання: А навіщо я це роблю? Щоби вразити глядача каскадом пародій на межі з клоунадою? Вразити ні Чеснею (Андрій Малінович), ні Спетлайгу (Віталій Луговий), чесно кажучи не вдалося, бо усе це було важке, ніби актори на плечах тягнули якесь зверхзавдання. Насмішити? Таж п’єса ця, навіть простенько прочитана, – вже смішна… Так, і Козаков, і Джигарханян свого часу додавали пародійності своїм персонажам: але як зважено, не втрачаючи їхньої людської суті…

Вторинна за своєю суттю поява парочки закоханих дівчат (Ольга Скала та Наталія Олексів) так само виглядала пародією на героїнь відомої картини. Хоча дівчата дуже старалися. Недолугий Чарлі та спритний Джек (Максим Попович і Роман Демчук) на студентів-аристократів, навіть маючи дворецького, якось не тягнуть. Хоча ролі свої ведуть ніби й цілком вправно.

І що ж залишається в осаді?

Чудовий Олександр Папуша в ролі лорда Баберлея й удаваної тітки Чарлі і дворецький Брассет (Ігор Наконечний).

Олександрові Папуші, якого ми пам’ятаємо на торішньому фестивалі в «Занадто одруженому таксисті», вдається без зайвого педалювання бути смішним і в чоловічій, і в жіночій іпостасі – ну хоча б тим, що його лорд-вигадник не надто й переймається тим, щоби походити на жінку. Його «героїню» ті, на кого це перевдягання розраховане, приймають за жінку, бо хочуть на цьому місці бачити жінку.

Брассет у цій виставі ніби нічого особливого не робить. Він навіть особливої респектабельності цій оселі двох студентів не додає. Але він майже  єдиний у цій виставі, хто нічого не бреше…

Як і мало бути, усі непорозуміння вирішуються, усі закохані (а їх аж чотири пари у виставі) знаходять одне одного, перепони шлюбам усуваються і ми радо входимо у хепі-енд…

Мені подобається тернопільський театр, мені подобаються постановки В’ячеслава Жили. Чому він вирішив перевернути цю постановку таким чином? Щоби уникнути подібності з попередніми постановками цієї п’єси? Думаю, істинних причин того, що сталося, ми не дізнаємося, вони так і залишаться за завісою. Посилатися на потребу в касовості  можна, звичайно, але такі вистави завідомо не возять на фестиваль…

Хоча те, що режисер серйозно попрацює зі своєю трупою – безсумнівно. Бо прикро казати, але фарс таки вийшов. Аж до карикатури.

Лариса ХОМИЧ, театральний оглядач «Версій»

Запис Золоті оплески-2016: День сьомий. Тітоньку Чарлі знову підмінили спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На екваторі «Золотих оплесків» чернівецького глядача порадувала вистава Театру ім. Міхая Емінеску з (так і хочеться додати – сусідніх) Ботошан за п’єсою відомого драматурга Альберта Р.Герні «Ти мій Бог» (в оригіналі «Сильвія»). Цей театр уже не вперше на нашому фестивалі, але цього разу театральна інтрига ще й у тому, що це – режисерська робота художнього керівника Чернівецького облмуздраму н.а. України Людмили Скрипки.  Оскільки електронного перекладача на озброєнні в нашому театрі немає, дивилися, що називається, наживо.

Найперше вразило просторове і кольорове вирішення сцени (художник-постановник – «прибуковинена», а тепер вже й «приботошанена» львів’янка Наталія Тарасенко). Білий колір умовних стін та меблів, навіть комп’ютера й одягу в гардеробній, більше підходив не для людської оселі, де живе сім’я, а для операційної – і вона-таки виникає в ході дійства. Боротьба кольорів відбувалася в ході вистави навіть не між білим і чорним – Добром і Злом, а між білим – Байдужістю, що обертається на Зло, і червоним – Любов’ю, Вірністю і… болем.

На початку дуже переймалася, чи зрозумію зміст, не володіючи румунською, але рухи, репліки, пересування сценою були настільки точно й детально вирішені режисером і зіграні акторами (абсолютно усіма!), що засвоєних за життя на Буковині слів та фраз румунською цілком вистачило для розуміння і дійства, і художньої тканини вистави.

Сюжет п’єси, значно адаптованої та переакцентованої Людмилою Скрипкою, ніби й простий: подружня пара з 22-ма роками стажу, Грег (Богдан Мункачу) і Кейт (Сильвія Рейляну), як то кажуть, «смертельно» занудилися одне з одним. Грег на прогулянці знаходить собаку, називає її Сильвією (Джина Петрашку-Замфіраче) і приводить додому. Це аж ніяк не надихає його строгу дружину, дослідницю англійської літератури й Шекспіра зокрема, Кейт, бо порушує не лише звичний розпорядок, але й просто створює безлад в оселі.

Весь час здавалося, що зводити виставу лише до ситуації із собакою, неправильно. Це було про всіх нас. Про те, чи вміємо ми любити, прощати, бути вірними, людяними, визнавати за кимсь право на вибір. Ситуації, що в них потрапляли герої, весь час ставили перед ними саме завдання вибору. З чимсь їм вдавалося справлятися, із чимсь ні. Але без найменшої «натяжки» режисер і актори прийшли до розуміння цих ніби й простих речей, до свідомого вибору на користь Любові. І все це робилося не в лоб, пафосними заявами, а усім процесом життя на сцені – тому й було зрозумілим навіть для тих, хто не володіє румунською. І ще одне зауваження. От я, наприклад, кілька разів писала про Людмилу Скрипку з різних приводів, але треба було подивитися таку її виставу, де слова нібито відійшли для мене на другий план, – аби зрозуміти Скрипку-режисера: як вона бачить сцену і чого хоче від акторів. Понад десять років у режисурі Людмила Іванівна зростала, вчилася, відточувала майстерність, аби тепер почути, що це на сьогодні – її найкраща вистава.

Я спробувала з інструментом глядацьких емоцій висловити те, про що говорили на обговоренні театральні профі – члени журі і актори Ботошанського театру. Висновок для нинішнього фестивалю може бути один: це серйозна заявка на номінації. І рішення журі вже не так довго чекати: часу лишилося менше половини.

Лариса ХОМИЧ, театральний оглядач «Версій»

Запис Золоті оплески-2016: День шостий. Мистецтво без мовних бар’єрів спершу з'явиться на Медіа-Версії.

З огляду на те, що вистава не сьогоднішня, а глядач хоче подивитися перш за все приїжджі театри, глядачів було не надто багато. Це вже утретє за понад 30 років «Запечатаний двірник» потрапляє в репертуар нашого театру. Оскільки головна інтрига фестивального дня розгорнулася навіть не на сцені, а на обговоренні, буде слушним оприлюднити коментар члена альтернативного журі фестивалю Юрія Чорнея:

– Естетика «Запечатаного двірника» – останньої нової вистави чернівецького театру, яку запропонували режисер Мирослав Гринишин з акторами – поділила членів журі на тих, хто виставу прийняв, і тих, хто так само категорично цю естетику заперечує. Сьогодні «Двірника» представили публіці у рамках вечірнього показу театрального фестивалю. Важливо, що розійшлися позиції не тільки членів альтернативного журі. Оцінки вистави різнилися також у професіоналів.

Якби ми перебували десь у Голлівуді, а не на мирному театральному дійстві у столиці Буковини, то з маркетингової точки зору варто було б написати, що члени журі жорстко посперечалися на обговоренні й навіть розсварилися між собою. А на «Золотих оплесках Буковини» стався грандіозний скандал. Правди в цьому не було б жодної, зате яка реклама для всього дійства! Звісно, все відбулося в рамках буковинської пристойності.  Журі театральне – не боксерське, це зовсім інша культура. Тут сперечаються коректно, навіть вишукано. Та й Чернівці це – не Голлівуд.

Особисто належу до тих, кому вистава сподобалася. Фейсбук не місце для театральної критики, тож зауважу, що нове прочитання «Запечатаного двірника» не оновило чи осучаснило класичний сюжет. Аж так далеко режисер не зайшов. Федькович, як відомо, священна буковинська корова. З таким не жартують, чи не так? Колектив однодумців радше обмежився тим, що оживив пласкі й ходульні образи буковинського Соловія, деякі з яких навіть не названі автором на ім’я. Засоби, яких на це використано, і стали предметом суперечки. Все природне, на мою думку, не може бути потворним. Хто бачив виставу, той зрозуміє, про що йдеться. А хто хоче довідатися, ласкаво просимо до театру.

Будь що, навіть не сприймаючи естетикиу вистави, переконаний: ніхто не наважиться заперечити, що сама вистава цікава, а робота акторів професійна та яскрава.

Підготувала Лариса Хомич, театральний оглядач «Версій»

Тих, хто хоче глибше збагнути інтригу – просимо до театру.

Запис «Золоті оплески»: день п’ятий спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Історія цілого життя в десятку валіз

Моновиставу «Целофанове щастя» за п’єсою вірменського автора Каріне Ходікян, поставлену уже всесвітньо відомим режисером Андрієм Бакіровим у рамках проекту «Експериментальний простір», з. а. України Оксана Гребенюк грала на сцені Чернівецького Центрального палацу культури. Одразу зауваження: мабуть, організатори фестивалю трохи мало пропіарили появу на фестивалі альтернативної сцени. Або ж недостатньо у Чернівцях шанувальників моновистав…

Чудовий відеоряд (а ми ще минулого року впевнилися у прихильності Андрія Бакірова до сучасних сценічних засобів) допоміг нам сприйняти майже порожню сцену із понад десятком валіз героїні за купе потягу, в якому героїня, залишивши надії та розчарування в чужій італійській землі, повертається до рідної Вірменії. Для буковинського глядача така колізія і не дивна, і зрозуміла: вже не по одному десятку років живуть наші буковинські жінки «по Італіях та Греціях». І відгуки карабаських подій виявилися співзвучними нашому сьогоденню з подіями в Криму й АТО на сході України… І одне це мало б уже скласти підґрунтя для глядацького інтересу в більшому масштабі.

Героїня розповідає нам – нібито випадковим  сусідам по купе – історію свого життя, час від часу перетаскуючи свої валізи і цим змінюючи простір сцени. Постановник, мабуть, вирішив, що це не дасть глядачеві занудьгувати від тривалої розмови героїні… Та насправді ця метушня навіть трохи дратувала, відволікаючи від драматургії життя героїні. І лише коли з якоїсь валізи виймалася чергова пам’ятка з минулих років, ці валізи ніби набиралися життям. Утім, може це на мій суб’єктивний погляд… Та на загал моновистава здалася мені цікавою. І назва «Целофанове щастя» нарешті розкрилася, так би мовити, біля останньої валізи, у якій героїня тримає у целофановому пакеті так і не розпаковану весільну сукню – як символ втрат, щастя, що так і не відбулося…

«Ніч перед різдвом» можна прожити і в жовтні

Особливо коли це вистава за Миколою Гоголем у постановці того ж художнього керівника – головного режисера Чернігівського театру Андрія Бакірова.

Сказати, що вистава чудова – замало. Містична і реальна водночас казка (дозволю собі таке слово) за відомим сюжетом Гоголя мало того, що поставлена точно в усіх малих подробицях, вона неймовірно збагачена оформленням і костюмами, динамікою дії, піснями та танцями, які не сприймалися як окремі номери у постановці, а органічно й весело зверталися до усіх нас, пробуджуючи почуття неймовірного єднання із своєю Україною. Вистава напрочуд ансамблева, але в ній, як у стоп-кадрах виокремлюються акторські удачі і вишкіл масовки, творячи єдине дійство.

Сергій Пунтус представив нам шикарного чорта, який зовсім не завдано ворогує з Вакулою (Євген Бондар) і робить йому всілякі капості: Вакула таки вправно змалював карикатуру з нього для панотця диканьської церкви. Пара Вакула-Оксана (Наталія Пунтус), на відміну від відомих постановок і фільмів – зовсім молода. І вередливість Оксани, і розгубленість Вакули – саме від молодого кохання, коли не знаєш, як правильно поводитися і боїшся проґавити в житті щось цікавіше…

Натомість Солоха (з. а. України Наталія Максименко) оперує зі своїми залицяльниками досить вправно, тримаючи їх усіх, як кажуть, у підвішеному стані… Та ще головніший герой, мабуть, усе-таки масовка. Чудове біле вбрання дівчат і хлопців робить їх водночас і святково вбраними колядниками, і хуртовиною, і манівцями… Отже, закручено неймовірно здорово!

І коли герої через усі пригоди і подорожі Вакули до Петербурга дістаються-таки один до одного і до сцени освідчення – в усе це віриш: отак воно й має бути у справжньому коханні.

Не можу не згадати про петербурзькі сцени – на тлі нинішньої нашої повсякденної історії, що твориться у борні: наскільки образи трьох запорожців справніші, ніж цариця та її Потьомкін: так, фітюльки якісь!

Оскільки ж у глядачів і цього вечора не вистачило сміливості взяти участь у обговоренні, про Форум на канапі розповідати знову нічого.

Лариса ХОМИЧ, театральний оглядач «Версій»

Запис Золоті оплески-2016: Четвертого дня «Золоті оплески» на двох сценах зібрав Чернігів спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Перший день пройшов без обговорення на канапі. Ніколи було, дуже маленький люфт залишався між чотирма виставами першого дня (конкурсних – лише дві…).

Алі-Баба та безкінечні розбійники

О 12.00 мелодія «Черемшини» оголосила початок першої на цьому фестивалі вистави за казкою Веніаміна Смєхова (до речі, того самого Атоса з давнього серіалу «Три мушкетери») «Алі-Баба і розбійники» у виконанні Тернопільського академічного обласного театру актора і ляльки (постановник – з. а. України Володимир Лісовий, художник Оксана Федун, музика Сергія Нікітіна та Віктора Берковського).

Вистава розпочалася ще від гарненької афішки-програмки й захопила глядацьку дітлашню з першого подиху. Та й не дивно: казка, східна, у яскравих і чудернацьких костюмах, з піснями й танцями, трохи страшнуватою печерою – хіба це не цікаво? Як годиться у казці,  бідний і щедрий Алі-Баба (Дмитро Татарінов) із любою дружиною Зейнаб (Катерина Шпільман) протистоять багатому брату Касимові (Юрій Коцюк) із хитрою Фатімою (Ольга Володюк). Отаман розбійників Хасан (Богдан Братнюк) час від часу перераховує своїх сорок розбійників (яких лише п’ятеро), і ці смішні підстаркуваті й дурнуваті розбійники із кривими шаблями й шапками набакир крутяться в безкінечному хороводі для ілюзії більшої кількості.

Варто зауважити, що виконавці цих ролей – Тарас Іванків, Іван Головатюк, Микола Капшій, Петро Мрига, Олег Боков – у цій коловерті примудрюються наділити свої персонажі індивідуальними рисами, що різнять їх одне від одного і на тому запам’ятовуються. А коли ще й усе добре закінчується, усі герої примирюються, посилаючи у зал добру надію на гарне майбутнє. Особисто мені найбільше сподобався верблюд Жамал…

Капелюшок для панни Ольги

З театрального залу глядачі плавно перемістилися під дощ на площу перед театром, але це не завадило особливо терплячим отримати задоволення  від вуличної вистави Львівського академічного театру «Воскресіння» «Глорія» (автор – Ярослав Федоришин) і навіть побути у захваті від вправного ходіння акторів на ходулях.

У тому захваті якось ніхто не дістався до розмови про зміст вистави, та може, й не треба, бо вистава поза конкурсом і відбулася просто як подарунок чернівчанам. А гарний капелюшок, що його надягли  на голову пам’ятника патронесі нашого театру панні Ользі Кобилянській, залишався на ній принаймні ще пізнього вечора…

Не ловіть чорних мотилів

О 16 годині глядача приймав зал Центрального палацу культури Чернівців, на якому «Театр у кошику» національного центру театрального мистецтва імені Леся Курбаса (Львів) вийняв зі свого кошика моновиставу «Білі мотилі, плетені ланцюги», створену режисером Іриною Волицькою та актрисою Лідією Данильчук (з. а. України) за текстами Василя Стефаника, щедро збагаченими народними піснями Прикарпаття і грою на автентичних інструментах самої ж виконавиці Лідії Данильчук.

Про що розповідає вистава? – про Жінку. Адже де б вона не жила і ким би не була, жінка воліє наповнити своє життя, свою повсякденність щастям, як уміє та як розуміє його –  просто любов’ю. У праці, материнстві, у збереженні родини й домівки, у пісні, у творчості… Не завжди виходить, але вона знову намагається…

У виконанні Лідії Данильчук відзначаєш дві речі: текст вистави живе не лише на її вустах, а в кожному порухові тіла актриси (до речі, дуже пластичних рухах) і те, як актриса відчуває і контролює ритм вистави (коли на сцені лише сама вона і немає партнера, за діями якого можна ловити той ритм).

Разом з Лідією Данильчук ми пережили усі перипетії життя героїні (чи героїнь), її набутки і втрати. Вистава тривала приблизно годину, але здавалося – ціле життя…

Осіння Феєрія» у чернівецькому надвечір’ї

І ледь відпочивши від напруження «Білих мотилів…», поринаємо о 18.30 у море зовсім інших емоцій, для яких, якщо обирати одне слово, я обрала б Радість. Київська оперета привезла феєричний (не побоюся перегуку із заголовком!) гала-концерт із найкращих номерів свого репертуару: відомі  й уперше почуті арії, сцени з вистав, запальні танці, сольні номери музикантів – і усе це у прегарних вишуканих костюмах. Вечірні сукні виконавиць – хоч на територію вручення «Оскара».

Балеринки тоненькі як свічечки, а на худюсеньких співачок дивишся і думаєш «Та чим же вона співає?». І все це у безкінечному рухові і з емоційним диригуванням почергово Ігоря Ярошенка та Оксани Мадараш. Режисер-постановник цього дійства – звісно ж, художній керівник Київської оперети, н.а. України Богдан Струтинський.

І, на жаль, не можу ж наприкінці сказати: «Прийдіть і подивіться самі». Хіба що до Києва навідаєтеся…

Ви любите театр?

Лариса ХОМИЧ, театральний оглядач газети «Версії»

Запис «Золоті оплески-2016»: День перший спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Ось з інтерв’ю В. Козьменко-Делінде повністю про задум: “В основу вистави «Жона є жона» лягли сім ранніх оповідань Антона Чехова, а восьмим стала маленька пікантна замальовка письменника, яка називається «Необхідна передмова» (вона буде епіграфом або інтродукцією до дії). Років 25 тому я читав чеховські оповідання на прохання дирекції Нью-Йоркського університету, поставивши завдання допомогти американським студентам глибше зрозуміти творчість російського класика й об’єднати «Систему Станіславського» з драматургією Антона Павловича. Тоді я це робив жартома. Потім час минув, і коли подумав поставити Чехова сьогодні, то зрозумів, що може вийти свіжий погляд на нетрадиційну для сцени спадщину письменника. Складаючи драматургічну композицію, не чекав, що «вискочать» внутрішні зв’язки між оповіданнями й персонажами, які сплітаються в гармонійний сюжет. У цьому бачу гоголівську фантасмагоричність. Для себе я сформулював реалізм Гоголя, коли працював над його «Вієм», а тепер ці глибини відкриваю в оповіданнях Чехова. Для мене поняття «фантастичний реалізм» — здатність бачити реальний прояв божественного…”
Газета “День”, №17, 2 лютого 2012.

Важливо, що театр викликає емоції, а головне – що вони різні.
У театрі ( я про будь-який Театр) ставлять Гоголя, Чехова, Старицького…, у театрі ставлять Софокла…
Яка вона, атмосфера давніх Фів? Я цього точно не знаю.
І не знаю, яким був цар Едіп. Театр мені пропонує свою версію, але вони теж достеменно цього не знають. Автора я можу прочитати у книзі. В театр я йду – на Театр.
Театр не повинен засліпити автора, чи навпаки… Це різні вершини.
А театр Франка представив нам подорож у часі героїв Чехова, може і самого Чехова, театр показав простір стосунків чоловіка і жінки крізь час з Вершиніним, з трьма сестрами, Прозоровим, з монологом до Шафи (Шкафа)…
«Он и она полюбили друг друга, женились и были несчастливы…», – так мав починатися ненаписаний роман Антона Чехова…
А після вистави, вже вдома, мені захотілося перечитати переписку Ліки Мізінової і Антона Чехова. Що я і зробила…

«Ехать с женой в Париж все равно, что ехать в Тулу со своим самоваром».
(А. Чехов)

«Что же такое театр, где эта могущественная драма облекается с головы до ног в новое могущество, где она вступает в союз со всеми искусствами, призывает их на свою помощь и берет у них все средства, все оружия, из коих каждое, отдельно взятое, слишком сильно для того, чтобы вырвать вас из тесного мира сует и ринуть в безбрежный мир высокого и прекрасного? Что же такое, спрашиваю вас, этот театр?.. О, это истинный храм искусства, при входе в который вы мгновенно отделяетесь от земли, освобождаетесь от житейских отношений! Эти звуки настраиваемых в оркестре инструментов томят вашу душу ожиданием чего-то чудесного, сжимают ваше сердце предчувствием какого-то неизъяснимо сладостного блаженства; этот народ, наполняющий огромный амфитеатр, разделяет ваше нетерпеливое ожидание, вы сливаетесь с ним в одном чувстве; этот роскошный и великолепный занавес, это море огней намекают вам о чудесах и дивах, рассеянных по прекрасному божию творению и сосредоточенных на тесном пространстве сцены!»…

Вот такая элегия в прозе В. Г. Белинского.

«Театр!.. Любите ли вы театр так, как я люблю его, то есть всеми силами души вашей, со всем энтузиазмом, со всем исступлением, к которому только способна пылкая молодость, жадная и страстная до впечатлений изящного?»

Нет, я не люблю театр, как любил его Белинский.
Но я тоже люблю театр.
На сегодняшний, последний спектакль в заключительный день фестиваля, мне тоже удалось купить билет.
Я простой зритель.
Который любит театр.
Будь-то спектакль в школьном  театре, который поставила Лариса Викторовна, или в Киеве, или в Москве, или в Нижнем Новгороде, Тернополе, Львове, Черновцах… В театре, в дворике Ратуши, на городской площади в Дрогобыче…
Я люблю театр.
И не  люблю критиков театра. Я ведь зритель. Поэтому могу себе такое позволить.

И, как зритель, могу себе позволить  вручить также и свой диплом Николаевскому академическому художественному русскому драматическому  театру за постановку по произведениям А. П. Чехова «Руководство для желающих жениться»
и
Винницкому областному украинскому академическому музыкально-драматическому театру  имени М. К. Садовского за комедию Н. Гоголя «Ревизор».

Киевский театр имени  Ивана Франка сегодня показал своего Чехова. Который понравился и критикам, и зрителям.
Всем?
А даже если и не всем?
Всем никогда нельзя понравиться…

За эти дни было столько и русской классики, что невольно перешла на русский…

СПАСИБО ВСЕМ ТЕАТРАМ И ВСЕМ АКТЕРАМ!

Враження про дні фестивалю –
Театральне щастя третього дня фестивалю:
http://versii.cv.ua/pohlyad/teatral-ne-shhastya-tret-ogo-dnya-festivalyu/19268.html  – третій;
Із шаленою ніччю Ботошанського театру:
http://versii.cv.ua/pohlyad/z-shalenoyu-nichchyu-botoshans-kogo-teatru/19308.html  – четвертий;
І вечірній дзвін разом із Вінницьким театром… :
http://versii.cv.ua/pohlyad/i-vechirnij-dzvin-razom-iz-vinnits-kim-teatrom/19332.html  – п’ятий;
Опереточний день фестивалю…  :
http://versii.cv.ua/pohlyad/operetochnij-den-festivalyu/19358.html  – шостий;
«Шельменко-денщик» у кураж недільного вибору…   :
http://versii.cv.ua/pohlyad/shel-menko-denshhik-v-kurazh-nedil-nogo-viboru/19394.html  – сьомий.

Тетяна Стрільчик, «Версії»,
фото автора

Запис Мій постскриптум фестивалю… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

28 жовтня Чернівецький академічний обласний музично-драматичний театр ім. О. Кобилянської представляв п’єсу «Шельменко-денщик» за Г. Квіткою-Основ’яненком. Двомовна комедії «Шельменко-денщик» займає значне місце в українській класичній драматургії.
Українське село зі старосвітським укладом, кмітливий та авантюрний денщик, наївна Прісенька, красунчик капітан Скворцов, завзята Мотря, військовий оркестр в історичних строях, багато гумору, сміху, фарсу, буфонади, зухвалості, пісень, танців… Кураж, тай годі…
Режисер-постановник – заслужений діяч мистецтв України Віталій Денисенко.
До свого театру важко бути об’єктивним.
Але фотографії красномовно говорять про все…

29 жовтня, понеділок. ЗАКРИТТЯ ФЕСТИВАЛЮ.
Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка (м. Київ) представить водевіль “ЖОНА Є ЖОНА” за А. П. Чеховим.

Тетяна Стрільчик, “Версії”,
фото автора і SergiyS

Запис “Шельменко-денщик” у кураж недільного вибору… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

27 жовтня Київський національний академічний театр оперети представив виставу за п’єсою Михайла Старицького «За двома зайцями».

Комедія Михайла Старицького «За двома зайцями» написана у 1883 році. Вона має успішну і славну сценічну історію, популярна і актуальна донині. “За двома зайцями”, напевно, найдотепніша та найулюбленіша українська комедія.
Колоритні мешканці київських вулиць, екстравагантні герої, що співають і запально танцюють, хитрий цирульник Свирид Голохвостий, який постійно радиться із своїм внутрішнім голосом, аби врятуватися від кредиторів має намір женитися на багатій міщанці Проні Сірко, і, водночас, залицяється до бідної дівчини-красуні Галі, дивовижна кумедна мовна лексика жителів Києва – глядачі дружно аплодували, сміялися зі сценок, з персонажів і вигукували:«Браво!»…
У постановці використані лібрето Д.Шевцова та музика В.Ільїна і В.Лукашова. У виставі звучали твори А.Вільєльде, М. Римського-Корсакова, Ф.Шуберта, А.Хачатуряна, А.Шишкіна, Ф.Мендельсона у музичному аранжуванні Д.Морозова. Жива музика оркестру чудово доповнювала переконливу гру акторів, прекрасну вокальну майстерність виконавців і ексцентрику всієї вистави.
Режисер-постановник – Богдан Струтинський, з.д.м. України.

28 жовтня Чернівецький академічний обласний музично-драматичний театр ім. О. Кобилянської представить п’єсу “Шельменко-денщик” за Г. Квіткою-Основ’яненком.

Тетяна Стрільчик, “Версії”,
фото автора і SergiyS

Запис Опереточний день фестивалю… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

26 жовтня Вінницький обласний український академічний музично-драматичний театр імені М. К. Садовського грав  комедію М. Гоголя «Ревізор».

«Над ким смієтеся? Над собою смієтеся!.. Ех ви…»
Нажаль, сучасна «хлестаковщина» просто лише дещо модифікувалася, зовні, а глядачі і зараз бачать за образами живі прототипи. Звичайно, кожний свої.

І дзеркала на сцені промовисто констатують:
«На зеркало неча пенять, коли рожа крива»…

У квітні 1836 року Гоголь писав Михайлу Щепкіну: «Все против меня. Чиновники пожилые и почтенеые кричат, что для меня нет ничего святого, когда я дерзнул так говорить о служащих людях. Полицейские против меня, купцы против меня, литераторы против меня. Бранят и ходят на пьесу…»
Якщо Гоголя колись обвинувачували, що його герої – це «власні вигадування», зазнаю, що сучасному глядачу точно немає чого вигадувати.
«Тридцять років живу на службі» – сучасні чиновники живуть дещо менше і усвідомити свої власні пороки, дійсно, не легко. І не тільки чиновникам…

Вистава «Ревізор» йде у перекладі  Остапа Вишні. «Все життя з Гоголем», – писав О. Вишня у своєму щоденнику.
Та великий класик М. Гоголь на будь-якій мові  сміється над своїм часом іноді гірким і трагічним сміхом, мріє про досконалий світ. Який згодом знаходить для себе в Італії.
До «Ревізора» за 177 років зверталися і  різні театральні школи, і різні епохи. І ось Вінницький театр теж розказав нам цю історію.
Вільної інтерпретації з боку режисера-постановника, н.а. України Віталія Селезньова зазнали  не тільки гоголівські чиновники.

– «Не по чину береш!»

– «Ці руки нічого не крали».

Парадоксам ієрархічної влади можна прокричати: «Ганьба!», передати петицію, змінити назву «дворянського собранія» на «верховну раду»…

– «Оно конечно, Александр Македонский — герой, но зачем же стулья ломать?» 

Стільці не ламали, але відлуння великих дзеркал не тільки  хрестоматійно передавали відчуття і дух епохи.

Костюми, декорації, танці у трактирі та на балу,  “Вечірній дзвін” Олександра Аляб’єва, брава пожежна команда,  мізансцени не тільки на сцені театру, майже всі видовищні  та ефектні,  удавана помпезність  – спектакль не лишив глядача байдужим.

Людські ілюзії досконалого світу лишаються.
І не тільки в автора п’єси.
Вже вдома я в котрий раз відкрила четвертий том повного зібрання творів М.В. Гоголя і занурилася у читання.

Дякую Театру за небайдужість!

Браво!

27 жовтня виступ Київського національного академічного театру оперети з постановкою за п’єсою  Михайла Старицького «За двома зайцями». Нажаль, квитки на спектакль я не змогла ні купити, ні дістати.

…Все ж сьогодні у касі ми купили 2 квитки на приставні крісла у партері. Ура! )))

Тетяна Стрільчик, “Версії”,
фото автора

Запис І вечірній дзвін разом із Вінницьким театром… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Четвертий день VIIІ регіонального фестивалю комедії «Золоті оплески Буковини».
Ботошанський театр імені Міхая Емінеску (Teatrul «Mihai Eminescu» Botosani) представляв  комедію Рея Куні «Шалена, шалена ніч» («O noapte nebuna, nebuna»).

Заплутана ситуація у готелі, з вікном готелю, точніше з віконною рамою, зради, спокуси, інтриги… Цей театральний вечір глядачі провели з політиком парламенту, його дружиною, помічником політика, коханкою(секретаркою політика), чоловіком коханки, з майже трупом, точніше з приватним детективом, якого затиснуло рамою, з суворим керуючим готелем… Смішні та веселі ситуації, репліки, на які глядачі реагували оплесками, радісний настрій та багато позитивних емоцій.
У мене був 9 ряд партеру, все бачила, чула, мову не зовсім розуміла, але блискуча гра акторів все перекладала і доповнювала.

Я порівнювала свій стан з тими враженнями, які колись пережила на перегляді японського театру “Кабукі” у Москві. Актори, голос, як музичний фон – німе кіно. Втім, враження від спектаклю театру з Ботушан – найпозитивніші.

Минулорічна нагорода – за кращу головну чоловічу роль була вручена перед початком вистави Воліну Костіну за роль Помпілія у виставі “Натюрморт з онуком-товстуном” (Ясський національний театр імені Васіле Александрі). Нині Волін Костін – актор Ботошанського театру.

Браво акторам за чудову гру!

26 жовтня Вінницький обласний український академічний музично-драматичний театр імені М. К. Садовського буде грати комедію М. Гоголя “Ревізор”.

“…Господа актеры особенно должны обратить внимание на последнюю сцену. Последнее произнесенное слово должно произвесть электрическое потрясение на всех разом, вдруг. Вся группа должна переменить положение в один миг ока. Звук изумленья должен вырваться у всех женщин разом, как будто из одной груди. От несоблюдения сих замечаний может исчезнуть весь эффект.”

Тетяна Стрільчик, “Версії”,
фото автора

День третій фестивалю:
http://versii.cv.ua/pohlyad/teatral-ne-shhastya-tret-ogo-dnya-festivalyu/19268.html

Запис Із шаленою ніччю Ботошанського театру спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На фестивалі комедії «Золоті оплески Буковини» – справжній аншлаг. На перші два дні фестивалю квиткі дістати не змогла. Ледве дістала квиток на цей спектакль. Амфітеатр. Шкода, що не взяла з дому морський бінокль. Але дякую пані у касі, що винайшла мені це майже захмарене місце і квитки на всі інші спектаклі… 

Дякую оркестру за чудову музику перед початком вистави!

«Так как предмет этого спектакля составляет мужскую тайну и требует серьёзного умственного напряжения, на которое весьма многие дамы не способны, то просим отцов,
мужей, околоточных надзирателей и проч. наблюдать, чтобы дамы и девицы этого спектакля не смотрели»
Автор «Руководства».

Жарти жартами, але «Руководство» раджу дочитати до кінця:
«Это руководство не есть плод единичного ума, но составляет квинтэссенцию из всех существующих оракулов, физиономик, кабалистик и долголетних бесед с опытными мужьями и компетентнейшими содержательницами модных мастерских… »

Ця перша сцена з фосфоритним кольором силуетів у темному залі спочатку трохи насторожила. І напевно не я одна пригадала М. Жарова. Певною мірою важко позбутися стереотипів. Але образ Смірнова у спектаклі емоційний, запальний, бравий, іноді досить грізний, але ж він і сам здивований, що так несподівано закохався у чарівну вдовицю Єлену Попову. Освідчення і сватання Чубукова теж відбувається динамічно і переконливо. І навіть конячка, яку запрягли у бричку з рожевими колесами, впевнено об’їжджає всіх місцевих поміщиків: Ярошевича, Груздєва, Куріцина… Монологи преривалися оплесками, сміхом. Глядачам подобалася і гра виконавців, і життєвий підтекст п’єси.
Я вдячна акторам, що послухала А.П. Чехова, побачили цікаву та жваву інтерпретацію Миколаївського театру.

Перед початком спектаклю директор-розпорядник  Миколаївського театру вручив нагороди Міжнародного театрального фестивалю «HOMO LUDENS» («Людина, що грає») Чернівецькому академічному обласному українському музично-драматичному театру ім.О.Кобилянської:
кращий акторський дует – Анна Моргунова і Олексій Надкерничний у виставі «Лавина» Тунджера Джудженоглу;
спеціальний диплом фестивалю «За громадянську позицію майстерність і творчтворче натхнення» Чернівецькому академічному обласному українському музично-драматичному театру ім. О. Кобилянської за виставу «Лавина» ;
кращою режисерською роботою визнали роботу Людмили Скрипки, заслуженої артистки України у виставі «Лавина» Тунджера Джудженоглу;
краща чоловіча роль другого плану: роль Старого чоловіка у виставі «Лавина» у виконанні Богдана Братка, заслуженого артиста України;
краща молода артистка: Анна Моргунова за роль Молодої жінки у виставі «Лавина».

Ведучі церемонії нагородження представили також членів журі фестивалю «Золоті оплески Буковини», подякували спонсорам театру, а особливо присутнім глядачам. Запропонували долучитися до вільного обговорення вистав після їх завершення («форум на канапі») і пообіцяли активним учасникам навіть приз. Також дали посилання і на форум сайту Чернівецького академічного обласного українського музично-драматичного театру ім. О. Кобилянської, але на сторінці, що «повністю присвячена нашому фестивалю «Золоті оплески Буковини»», поки інформації немає. Може глядач чекає на першу від господарів сайту…

А відтак вже чекаю на спектакль Ботошанського театру «Шалена, шалена ніч» Р.Куні. У мене 9 ряд партеру. Бінокль брати не треба.

Тетяна Стрільчик, “Версії”,
фото автора

Запис Театральне щастя третього дня фестивалю спершу з'явиться на Медіа-Версії.