Позавчора ввечері до поліції звернулася мешканка вулиці Рокитнянської із заявою про те, що незнайомець, незаконно увійшовши до помешкання, наніс тілесні ушкодження її чоловікові, з рук якого намагався викрасти мобільний телефон. За цим фактом слідчі поліції розпочали кримінальне провадження.
Прибувши на місце події, слідчо-оперативна група Чернівецького районного управління поліції з’ясувала, що  59-річний чоловік у  стані алкогольного сп’яніння проходив повз помешкання приватного сектору. Розбивши порожню пляшку від алкоголю об бордюр біля будинку і нею ж розбивши вхідні двері, він проник до помешкання подружжя. Правопорушник намагався відкрито заволодіти мобільним телефоном 50-річного господаря, який пручався, тож при цьому отримав незначні подряпини тіла від скла.
Побачивши таке, дружина потерпілого викликала поліцейських та бригаду швидкої медичної допомоги.
За вказаними фактами слідчі поліції внесли відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань за статтею 15 (Замах на злочин) та частиною 3 статті 186 (Грабіж) Кримінального кодексу України.
Поліцейські затримали правопорушника у порядку статті 208 (Затримання уповноваженою службовою особовою) Кримінального процесуального кодексу України та помістили до ізолятора тимчасового тримання.
Наразі перевіряється інформація про вчинення затриманим інших кримінальних правопорушень та вирішується питання повідомлення йому про підозру і обрання запобіжного заходу.
Чоловіку загрожує до восьми років позбавлення волі.

Запис Алкоголь позбавляє розуму і відправляє за грати спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Наші містяни помічають усе: де, хто і що рубає. Отже, нинішнього тижня різні люди сигналізували до редакції з приводу двох об’єктів.

Чернівецька спецшкола-інтернат №2: без дерев, але зі спортмайданчиком

Чернівчанин Зіновій Бройде звернувся до обласної екоінспекції із заявою щодо рубки 20 дерев на території навчального спецзакладу по вул. Гете, 1, яка межує з вулицями М. Лисенка, Л. Українки та Ф.Шиллера. Дерева росли по периметру двору уздовж вищеназваних вулиць. Він з’ясував, що будівельники отримали завдання вирубати усі дерева у зв’язку з будівництвом спортивного майданчика за кошти гранту ЄС.

Редакція поцікавилася також, що діється в закладі, і дізналася, що, за розпорядженням Кабміну від 13 червня, інтернату №2 виділили з Фонду регіонального розвитку (а це дійсно гроші Євросоюзу) понад 2 млн. грн. на реконструкцію спортивного майданчика та облаштування ігрової зони.

Оскільки п. Бройде забив на сполох, а радника губернатора знають у багатьох структурах, рубку на певний час припинили. Та  вчора, у середу 12 вересня,  всі дерева дорубали.

Згідно з актом обстеження зелених насаджень на вул. Гете, 1, здоровими були лише один бук, 3 липи та 2 ялини, решта – ясени, каштани, акації, клени та граби перебували у незадовільному стані.

На це п. Бройде зауважив, що він розуміється в зелених насадженнях і серед 20  дерев, на його глибоке переконання, хворих було лише два. Для цього достатньо оглянути пні.

На думку п. Зиновія, коли у відповідних структурах ЄС стане відомо, на що витрачаються кошти європейських платників податків, це створить суттєві неприємності і обмеження фінансування подальших проектів у місті та області. Отже він просив екоінспекцію негайно зупинити означені протиправні дії та з’ясувати, на яких підставах і за чиїм дозволом вони вчиняються. На жаль, його не почули. Мабуть, тому, що екологічна безграмотність та безвідповідальність наших чиновників безмежні. Навряд чи їм відомо, що нині у Європі за знищення однієї оси сплачують штраф у 60 тис. євро. А що вже казати про дерева?

«У дендропарку Резиденції прибираємо тільки хворі та аварійні дерева» – ДЕРЕВЕНКО

Друге звернення щодо рубки дерев стосувалося пам’ятки садової архітектури – дендропарку резиденції. Але, як пояснив редакції ректор ЧНУ Степан МЕЛЬНИЧУК, зрізують дерева-самосіви, коріння яких руйнує триметровий мур Резиденції, шматок якого вже впав.

А цей мур як відомо, за кольоровою гамою та архітектурними елементами витриманий в єдиному стилі з усім комплексом Резиденції.

Відтак за тиждень чернівчани зателефонували до редакції знову і повідомили, що вже рубають дерева у центрі парку. Натомість директорка ботанічного саду ЧНУ Тетяна ДЕРЕВЕНКО, у віданні якої й дендропарк, зреагувала емоційно: «Власноруч повідкручувала б ручки й ніжки тим, хто спробував би зазіхнути на нашу гордість – університетський дендропарк. Його ж закладали та доглядали найкращі садівники з вищою освітою! І це в ті далекі часи!». Відтак п. Тетяна пояснила, що рубають виключно хворі та аварійні дерева.

Людмила ЛЕБЕДИНСЬКА, «Версії»

Запис Чернівчани бачать, як рубають дерева, але нічого зробити не можуть? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Побитих у Старих Бросківцях, що на Сторожинеччині, людей – із численними забоями внутрішніх органів, перебитим переніссям і розтрощеною кінцівкою – госпіталізують до районної лікарні. Але повідомляють міліцію тільки про одного з них. І тільки після втручання газети, до якої звернулися мешканці села, та особисто директора департаменту охорони здоров’я, найважчого потерпілого перевели до обласної клінічної лікарні, зрозуміло, втративши час для відновлення його здоров’я. Подробиці – у журналістському розслідуванні кореспондента «Версій».   

Наших правоохорнців знайти не легко

Трьох мешканців села Старі Бросківці побив сусід Андрій Олійник, який 4 роки тому переселився на Буковину з Тернопільщини. Подейкують, мав там проблеми із правоохоронними органами. Наразі й тут відзначився. Люди потерпають від нього не вперше. Та цього разу одному з потерпілих – Петру Прискорнику зробили операцію в обласній лікарні. У нього численні забої, травма голови, розтрощена рука. Однак операцію відкладали декілька днів через набряк легенів: відкачували з них рідину. До обласної ж лікарні Прискорник потрапив лише після звернення редакції газети до Директора департаменту охорони здоров’я.

Та почнімо від початку. Щоби з’ясувати обставини бійки, автор вирішив звернутися до дільничного інспектора Броніслава Григоряка. Пошуки цього «стража порядку» переросли у справжню детективну історію, яка розтягнулася аж на три дні. Зазначений на сайті телефон дільничного не відповідав, довелося телефонувати до Сторожинецького райвідділу міліції. Там довго «чухалися», та зрештою відшукали зовсім інший номер телефону невловимого дільничного. На запитання журналіста, як знайти пана Григоряка пересічним селянам, відповіді в РУВС не дали. Тож спеціально для мешканців Старих Бросківців повідомляємо: до вашого інспектора можна телефонувати за номером (097) 272-59-04.

30 жовтня нарешті вдалося поспілкуватись з дільничним.  За його словами, тільки один із трьох побитих (як виявилося, окрім братів Прискорників у тій бійці є ще один постраждалий, який відмовився від госпіталізації), а саме Петро Прискорник згодився подати заяву про отримання тілесних ушкоджень! За словами самого потерпілого, з ним спілкувалися двоє в цивільному і, опитавши Петра Прискорника, пішли.

Слідчий до решти потерпілих так і не з’явився, та і хто цим має займатися, дільничний сказати не міг. На запитання про стан здоров’я потерпілих дільничний порадив звернутися до лікарів Сторожинецької центральної районної лікарні.

Остання теж виявилася «засекреченим об’єктом». Головний лікар Матвій Плегуца відмовився надати інформацію по телефону, а на запитання, чи отримував він інформацію з приймального відділення про побитих, заслужений лікар відповів коротко: «Ні!».

Отже, 1 листопада навідався до постраждалих у лікарні. З їхнього дозволу зробив знімки, які легко переконають у тому, що людей таки добряче побили.

Потерпілий Прискорник Михайло та його родичі поскаржилися кореспонденту, що на прийом до хірурга Олійника чекали 2 години. А коли пан Олійник прийняв, то поводився, м’яко кажучи, дивно та неадекватно: чомусь кричав, що нікого не боїться, вислуховувати скарги не бажав і вимагав давати короткі відповіді на свої запитання – так чи ні.

Автору цих рядків довелося звертатися до департаменту охорони здоров’я. І тільки 2 листопада, після втручання його керівника Оксани Андрієць, Петра Прискорника, ще раз оглянувши в Сторожинецькій ЦРЛ, транспортували до обласної лікарні. 10 листопада йому зробили операцію. А відкладали її через те, що в побитого утворився набряк легень.

Натомість, як повідомила редакції дружина іншого потерпілого, Михайла Прискорника, чоловіка з відбитою печінкою виписали з райлікарні та сказали, щоби вона робила йому ін’єкції вдома сама… Отакої! І це тоді, коли сімейна медицина на Сторожинеччині, за офіційним звітами, на недосяжній для інших висоті, вона просто взірцево-показова! Родина Прискорників переконалася в цьому на власному досвіді.

Не вір своїм очам, а вір моїй совісті

Утім, у цій історії, як у лісі: що далі – то цікавіше й загадковіше. Адже саме 1 листопада «заворушився» й дільничний Броніслав Григоряк, зателефонувавши дружині одного з потерпілих. А вже 2 листопада потерпілому Михайлу Прискорнику надійшла відповідь з райвідділу, в якій повідомлялося: «На підставі зібраних матеріалів нами припинено подальший розгляд даного повідомлення в зв’язку з тим, що в даній події відсутні ознаки кримінального правопорушення». У додатку до відповіді-реагування на заяву потерпілого прикріпили висновок дільничного інспектора п. Григоряка про результати розгляду матеріалів перевірки, згідно з повідомленням лікаря Сторожинецької ЦРЛ Портного. Ні імені лікаря, ні його висновку – одне слово, якась абракадабра. Цитую: «Результат висновку (?- авт..): 1. Перевірку по даному зверненню закінчити. 2. Надати Прискорнику М.Є та Бендюл М.М мотивовану відповідь». Геніальні в нас дільничні – нічого не скажеш!

А щодо Петра Прискорника, який нині у важкому стані в обласній лікарні – мовчок. Бо тут завдання складніше – як приховати очевидне? І пригадався мені в тему до цього анекдот. Приходить чоловік додому та застає дружину в ліжку з коханцем. А вона йому: «Люблю лише тебе! Не вір очам своїм – вір совісті моїй». Ось так і в нашій ситуації: чоловік на лікарняному ліжку, його легені набрякли, в них вода, його готують до операції, а той, хто побив його, в очах міліції не винен?

До речі, а що там хуліган, запитаєте? Що поробляє Андрій Олійник, який скалічив щонайменше трьох людей? А нічого! Живе собі далі у Старих Бросківцях і, за словами сусідів, ще й жінку свою час від часу побиває.

Із цієї не вельми веселої історії напрошується й кілька невеселих висновків. Як на мене, дуже непрофесійно повелися як правоохоронці, так і лікарі району. Доступ до інформації про діяльність дільничних інспекторів у людей надзвичайно обмежений. А ще в правоохоронців, можна дійти висновку, просто відсутні знання щодо прав людини. Тому вони, мабуть, і не поспішають реагувати на звернення громадян. І все це на тлі новацій, що запроваджуються у вітчизняних правоохоронних органах, виглядає дуже непристойно. Тим паче, що весь цей «бєспрєдєл» твориться лише у 20 кілометрах від Чернівців.

Виникає питання також до прокуратури Сторожинецького району: чому такий порядок в Сторожинецькому райвідділі відносно розгляду заяв громадян про скоєння злочину?

Запис Чоловіків побили, одного прооперували а складу злочину правоохоронці не бачать спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Близько 30 людей пікетували минулого понеділка прокуратуру Чернівецької  області. Вони – родичі й друзі вбитого у Садгорі 23-річного Юрка Ревеги – вимагали об’єктивного розслідування цього злочину та найсуворішого покарання для винуватців. Протестувальники тримали плакат з фотографією потерпілого хлопця зі слідами побоїв на мертвому обличчі.

Нагадаємо, 16 вересня 2013 року до міліції звернувся чоловік, племінник якого напередодні пішов з дому і не повернувся. Згодом тіло хлопця знайшли у струмку  неподалік дядькового обійстя. Правоохоронці з’ясували, що хлопця вбив його колишній однокласник під час з’ясування стосунків.

Як повідомили у прокуратурі Чернівецької області, за підозрою у вчиненні цього злочину правоохоронці по гарячих слідах затримали чернівчанина, стосовно якого слідчий суддя Шевченківського районного суду обрав запобіжний захід – тримання під вартою. У ході досудового розслідування проведено низку слідчих дій, допитані свідки, призначені судово-медична та інші експертизи. Слідчо-оперативна група перевіряє причетність інших осіб до вчинення злочину. Кримінальне провадження перебуває на особистому контролі прокурора області.

Однак, рідні та знайомі вбитого побоюються, що справу можуть «спустити на гальмах».

Галина ЄРЕМІЦА, «Версії»

Запис Обласна прокуратура – під прицілом спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Члени злочинної групи діяли сплановано, розподіливши між собою функції. Одні замовляли через Інтернет компоненти, необхідні для виготовлення «психотропу», з яких пізніше «спеціалісти» виготовляли амфетамін. Інші члени групи, двоє з яких працювали диск-жокеями у розважальних закладах Чернівців, перевозили їх та збували споживачам. Утім, «зілля» потрапляло не тільки до розважальних, а й до навчальних закладів обласного центру.

Цими днями працівники обласного підрозділу боротьби з незаконним обігом наркотиків УМВС України в Чернівецькій області затримали членів цього організованого злочинного угрупування. Під час проведення слідчих дій правоохоронці вилучили з обох підпільних лабораторій устаткування та прекурсори, які використовувалися для виготовлення психотропної речовини.

При проведенні особистих оглядів та обшуків за місцем проживання зловмисників оперативники вилучили 100 грамів амфетаміну (500 доз) та 120 г марихуани (240 доз). Їхня вартість за цінами «чорного» ринку становить понад 34 тис. грн. Таким чином, завдяки зусиллям працівників УБНОН УМВС в Чернівецькій області психотропні та наркотичні «дози» не дійшли до майже 700 мешканців обласного центру.

За словами тимчасово виконуючого обов’язки начальника Управління боротьби з незаконним обігом наркотиків МВС України Олександра Ковалишена, усі члени злочинної групи затримані. Стосовно них порушено кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого ч. 2 ст. 307 (Незаконне виробництво, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання чи збут наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів) Кримінального кодексу України. Згідно з положеннями цієї статті, наркозбувачам може загрожувати покарання у вигляді позбавлення волі на строк від шести до десяти років із конфіскацією майна.

УЗГ МВС України 

Запис У Чернівцях «психотроп» розповсюджували ді-джеї спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Люди терпіли їх занадто довго. Нарешті черговий «мажор» побив у ресторані дівчину, потягав її за волосся підлогою. Все це зняла камера спостереження й українці побачили ці кадри на екранах своїх телевізорів. Тоді масове невдоволення вихлюпнулося назовні й «мажорчик» відправився за грати. Але ж ненадовго. Вирок йому було винесено умовний, з-під варти звільнено прямо у залі суду.

Один з розумних оглядачів попередив співгромадян: тепер нас будуть безкарно ґвалтувати і палити живцем. Як у воду дивився!

Нині українці обговорюють жахливий злочин у Миколаєві, коли трійця негідників зґвалтувала й намагалася спалити дівчину. Лише випадково її вдалося врятувати. А двоє з трьох мерзотників виявилися черговими «мажорами», й їх міліція відпустила на волю.

Втім, вибух народного гніву цього разу виявився могутнім, і ґвалтівники опинилися у камерах слідчого ізолятору. Цікаво – на скільки? Адже досвід показує: органи кривосуддя вичікують, коли увага громадськості переключиться на інші проблеми, тоді справу спустять на гальмах і тишком-нишком звільнять злочинців. Як вже не раз бувало.

«Піпл усе схаває», – так псевдо-еліта оцінює народ, який вважає плебсом, черню, бидлом, «козлами». Наразі плебейства й насправді вистачає.

Однією з фундаментальних вад української ментальності є зайва терплячість. Однак рано чи пізно терпець народу уривається, і тоді людей не зупинить ніхто і ніщо. Обурення діями наступного «мажора» може вилитися у різні форми – від суду Лінча до стихійного бунту. А справитися з розлюченим натовпом ой як непросто!

Коли люди не вірять у справедливий державний суд, вони вдаються до самосуду, що є вкрай небезпечним. Адже під гарячу руку нерідко потрапляють зовсім невинні, яких лінчують без слідства, адвокатів та прописаних законом процедур, що дають хоч якусь надію на об’єктивність і безсторонність суддів.

Один з миколаївських душогубів виявився активістом молодіжної організації Партії регіонів. Гарний подаруночок зробив своїм «партай-геноссе» у рік парламентських виборів! Опозиція витисне з цього факту максимум, тим більше, що «регіонали» свою колишню популярність втратили капітально. Хіба що в порядку контрпропаганди згадають дискредитованих членів БЮТ – мисливця за людьми Лозинського та нардепів-педофілів, справу яких сховано під сукно.

А народу залишиться чухати потилицю і міркувати – хто гірший: нинішні правителі чи їхні діточки. Мабуть, правду колись сказав радянський гуморист: не такий страшний чорт, як його малятко («не так страшен чёрт, как его малютка»)!

Запис Не такий страшний чорт, як його малятко спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Тінейджер покарав поліцмейстера

Почнемо з «Короля». Народився він 1891 року на Херсонщині, а виріс на Молдаванці – одному з найбільш криміногенних районів старої Одеси, в родині биндюжника Меїра-Вольфа

Вінницького. Хлопчик отримав ім’я Мойше-Яків, а за розкосі очі його згодом прозвали Мішкою Япончиком. Коли Мішці ще не виповнилося шести років, батько помер, сім’я потрапила до матеріальної скрути. Хлопець закінчив лише чотири класи і мусив іти учнем у матрацну майстерню, щоби заробляти на життя. Від природи він мав швидкий розум і розсудливість, прагнув вчитися, але брак грошей не давав такої можливості. Ображений несправедливістю, почав шукати правди. Тоді все більшої популярності серед невдоволених життям набували ідеї анархізму та комунізму. Тож енергійний хлопець долучився до гуртка анархо-комуністів, прагнучи рішучих дій.

Бойове хрещення пройшов, коли 1905 року Одесою прокотилася хвиля єврейських погромів. Мішка з групою озброєної молоді розігнав погромників, відстоявши від них рідну Молдаванку. Її мешканці із захопленням розповідали про свого рятівника. А він, відчувши смак крові й слави, прагнув нових подвигів. Тоді в Одесі особливим хабарництвом і пияцтвом відзначався поліцмейстер Кожухар, якого ненавиділи практично всі. Мішка влаштував успішне полювання на нього. Поліція негайно затримала вбивцю, а популярність Мішки серед одеситів ще більше зросла. Через молодість злочинця та громадську думку, що цілком була на його боці, хлопцеві замінили 1907 року неминучу страту на 12 років каторги. Незважаючи на молодий вік, він вже мав славу одеського «Робін Гуда».

Міри у жінках і пиві Він не знав – і не бажав…

У тюремній камері Мішка зустрів колегу, «останнього гайдука» з Бессарабії. А бессарабського «Робін Гуда» звали Григорієм Котовським. У кримінальному світі він був знаним за «погонялом» Кот. Уродженець села Ганчешти походив з родини заводського механіка. Як і молодший від нього на десять років Япончик, Гришка рано втратив батька. Виховання сироти взяв на себе його хрещений батько, місцевий поміщик, князь Манук-Бей. За його гроші хлопець почав вчитися у Кишинівському реальному училищі, однак невдовзі був виключений за погану поведінку. Тоді князь віддав молодого розбишаку у сільськогосподарське училище. Тут Котовський з особливим завзяттям вчив німецьку мову: благодійник обіцяв відправити його в Німеччину здобувати вищу освіту. Не судилося, бо Манук-Бей невдовзі помер. А Гришка Котовський обрав собі зовсім іншу кар’єру.

Перед завершенням училища випускники повинні були пройти піврічну практику. Котовський потрапив управителем маєтку до поміщика Скоповського, який мав молоду і привабливу дружину. Практикант швиденько її спокусив, а через деякий час ще й поцупив у господаря гроші. Тринькав їх в одеських борделях, де вперше проявив свою широку натуру.

Ніби про тодішнього Гришку потім сказано Висоцьким:

Міри у жінках і пиві
Він не знав – і не бажав…

Намагаючись зам’яти скандал, керівництво сільгоспучилища спрямувало лобуряку на повторну практику, вже до поміщика Якуніна. І тут все повторилося: спокусив дружину поміщика і розтратив гроші господаря. Відтак диплома Котовський не отримав, натомість близько познайомився з поліцією. Йому це не сподобалося, і він вирішив «боротися з системою». Після першого арешту 1903 року розпочалася «робінгудівська» діяльність Котовського.

Поліглот і актор

Під час революції 1905 р. правопорядок в імперії захитався, чим і скористалися різноманітні «борці за справедливість» – хто як її розумів. Подібно до Мішки Японця, Гришка Кот подався в анархісти.
Сколотивши озброєну ватагу, зайнявся «експропріацією експропріаторів». Під його началом опинилися росіяни, українці, молдавани, євреї. Сам Гришка про своє етнічне походження розповідав різні байки. Мовляв, батько його походив із збіднілої польської шляхти, мати була росіянкою. Може й так. Котовський добре володів декількома мовами, в тому числі німецькою та єврейською. Від природи мав блискучі акторські здібності й викликав симпатію у багатьох людей. Користуючись цим даром, постійно перевтілювався то у комівояжера, то у жандарма, то у поміщика. Приспавши пильність своїх жертв, несподівано грабував їх. А під кінець розіграної комедії голосно вигукував: «Я – Котовський!».

У буковинських газетах – байки про Котовського

Легенди про «останнього гайдука» розповсюджувалися не лише в Російській імперії, але і на сусідній з Бессарабією зеленій Буковині.
Місцеві газети тих часів друкували сенсаційні повідомлення, що Котовського нібито бачили у Чернівцях на вокзалі. Люди патякали: австрійські жандарми затримали його у Сторожинці, але розбійник втік із поліцейського відділку. Правди у цих сенсаціях не було ні на гріш, але публіка читала із захопленням. У народі поширювалися поголоси, що Котовський ділиться награбованим із простими людьми і намагається захистити упосліджених селян від сваволі поміщиків. Достеменно доведений лише факт визволення Котовським з-під арешту двадцяти бессарабських селян, яких звинувачували у бунті і захопленні тридцяти гвинтівок. Особливої матеріальної допомоги біднякам не надавав. А вкраденими грошима ділився зі своїми хлопцями, забираючи левову частку собі. Гуляв зі смаком і на широку ногу. Але недовго: суд і тюрма не забарилися.

Чіткі «понятія» – від Япончика

«На кічі» швидко здобув авторитет, для чого довелося витримати важкі поєдинки з досвідченими злочинцями. Виручили сила, фізичні тренування й хитрість. Маючи 174 см зросту, Котовський багатьма людьми вважався справжнім велетнем: у страху очі великі. Протистояти його удару мало хто міг. А з Мішкою Япончиком битися не довелося – вони швидко знайшли спільну мову. Обидва прагнули встановити у злочинному світі хоч якийсь порядок і певні правила поведінки. Мішка чув в Одесі від моряків, що японські бандити у портовому місті Нагасакі живуть за чіткими поняттями, які мають силу закону. Щось подібне він почав запроваджувати і в російських тюрмах, а «бессарабський Робін Гуд» його підтримав.

Коли Лютнева революція 1917 р. випустила на волю велику масу братви, таланти Мішки і Гришки розкрилися повністю. Якщо Котовський добровільно відправився на фронт, де прославився як зухвалий розвідник, а потім і червоний командир, то Япончик повернувся до Одеси. Тут він зібрав велику озброєну банду, до якої увійшла не лише шпана з Молдаванки, але й гімназисти-старшокласники та студенти університету. Рекет і нальоти на квартири підприємців, ювелірні магазини, склади готової продукції приносили великі доходи. Мишка намагався взяти під свій контроль злочинний світ Одеси і примусити його жити за «поняттями». Япончик рідко проливав кров, хіба що у крайніх випадках.

Так, у листопаді 1917 р. він власноруч убив одного із членів своєї банди, який пограбував простого робітника. А до того Мішка випустив відозву, в якій дозволив «грабувати тільки буржуазію та офіцерів». І буржуїв Япончик тряс капітально.

Королем його прозвали за щедрість

Награбованим щедро ділився з простолюдом, за що на Молдаванці його обожнювали. Відтоді й отримав прізвисько «Король». І про себе не забував ніколи: купив ресторан-вар’єте на вулиці М’ясоїдівській, 6. Придбав найкращий кінотеатр Одеси і розпочав переговори про купівлю Одеської кінофабрики. Проте завадили військові дії. А в іноземних банках розмістив чималі рахунки, які пізніше дозволили його вдові Цілі прожити безбідне життя у Парижі й виховати сина Олександра – борця з нацистами під час Другої світової війни. Погубила ж Мішку політика: вирішив спробувати себе у ролі червоного командира і погратися з більшовиками.

Влітку 1919 р. Япончик мобілізував 2202 «героя Молдаванки», озброїв їх з власних запасів, назвав цей набрід «54-м імені Леніна радянським революційним полком», і рушив на фронт. До театру бойових дій доїхало лише 704 «бійці». У першому ж бою проти гайдамаків «революційна братва» досягла несподіваного успіху і зайняла містечко Вапнярку. Невдовзі її звідти вибили петлюрівці, а залишки «полку імені Леніна» порубали котовці. Самого ж Мішку червоні розстріляли, коли він намагався втекти до Одеси.

Кримінальних героїв влада позбувалася

Роль єдиного Робін Гуда залишилася за Григорієм Котовським. В його подальшому житті було чимало перемог і поразок, але найбільше – каральних акцій. Душив повстання українських селян, ганявся безкраїми степами за невловимим Махном, рубав повстанців на Тамбовщині. Три ордени Червоного Прапора та Почесна революційна зброя – такі нагороди отримав від радянської влади. А від колишніх «братків» – смертельні кулі. Їх випустив у командира 2-го кінного корпусу Г.І. Котовського у 1925 році його власний ад’ютант Меїр Зайдер на прізвисько «Майорчик». Колись він був правою рукою Мішки Япончика і, можливо, помстився за друга. Чим виконав завдання влади, яка прагнула позбутися свого кримінального минулого. Навіть Сосо Джугашвілі на клікуху «Сталін» починав кар’єру пограбуваннями та вбивствами, таким чином заробляючи гроші для партійної каси. У 1922 р загадково загинув його подільник Камо (справжнє прізвище С. Тер-Петросян), з яким Сталін здійснював «експропріації». Надійшла черга і до Кота (Григорія Івановича Котовського)…

Їх замінили… кати

Час романтично-кримінальних Робін Гудів завершився, наступала нова епоха з новими героями. А старих ховали. Якщо вбитого Япончика нашвидкуруч зарили у землю, то Котовському у Бірзулі збудували величний мавзолей, куди помістили забальзамоване тіло. Йому була вигадана героїчна біографія – із «братків» перевели у «товариші по партії». Син героя громадянської війни – Григорій Григорович Котовський – став відомим вченим-географом, і на схилі років звинуватив Сталіна у замовному вбивстві свого батька. Адже більшовики у середині 20-х років намагалися кров’ю вчорашніх «попутників» відмитися від старого кримінального бруду, готуючись до нових, ще небачених в історії масових злочинів. На зміну «Робін Гудам, народним заступникам» ішли страшні кати народу…

Запис Мішка і Гришка або Доля двох «Робін Гудів» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

За її словами, суд штату Вірджинія виніс смертний вирок Івану Телегузу після розгляду справи за звинуваченням у замовленні вбивства його колишньої дівчини і матері його дитини. Та після оголошення вироку основні свідки процесу відмовилися від своїх показів, зізнавшись у лжесвідченнях, скоєних під тиском слідства.

Уокер наполягає, що її підзахисний невинний, а два виконавці злочину вказали на Телегуза, щоб уникнути смертної кари. В результаті суд їм виніс вирок – 30 років ув’язнення. Страта буковинця призначена на весну 2012 року.

Адвокат наголошує, що порушено Віденську конвенцію, українській владі не повідомили про арешт Телегуза, а уповноважений з прав людини Ніна Карпачова вперше взяла участь у справі у серпні 2010 року, хоча вердикт був винесений ще 2006 року.

– У пана Телегуза надзвичайно мало часу і він потребує допомоги з боку української влади, – заявила Софі Уокер, яка зараз перебуває в Україні й обговорює цю справу з українською владою та громадськими організаціями. Основною метою на цьому етапі Уокер називає відміну смертної кари, але цього можна досягти лише з допомогою України.

На даний час Іван Телегуз перебуває у камері смертників штату Вірджинія.
Як заявила британська організація «Reprieve», сторона обвинувачення скористалася тим, що Іван Телегуз є українцем за походженням: на суді йому висунули обвинувачення у тому, що він був «небезпечним членом «російської мафії» і живим «може становити загрозу в майбутньому».

– Сторона звинувачення не тільки не знала про те, що пан Телегуз не має жодного стосунку до такої групи, але й помилково представила його росіянином, – повідомляє «Reprieve».

Проте, незважаючи на нові обставини справи, Іван Телегуз продовжує чекати смерті. У який спосіб його стратять, поки невідомо, але неофіційні джерела подейкують, що це буде «ін’єкція».

Чи може Україна врятувати Івана Телегуза? Теоретично – так. Практично ж – рятувати Телегуза Україна не поспішає: за своїм правовим статусом він є особою без громадянства. Хоча за логікою, українське громадянство він мав би набути автоматично після розпаду СРСР, оскільки народився на території Української РСР.

Рік тому, на початку 2011 року, Телегуз звернувся до консульського відділу Посольства України у США з клопотанням про набуття громадянства України. У відповідь – тиша. Питання досі не вирішене…
Про перебіг подій щодо справи буковинця Івана Телегуза, якого мають стратити навесні у США, редакцію «Версій» продовжує інформувати британська благодійна правозахисна організація «Reprieve» з Лондона.

Запис Життя буковинця Івана Телегуза – в руках української влади спершу з'явиться на Медіа-Версії.

До смертної кари за звинуваченням у замовленні вбивства своєї колишньої дівчини двом чоловікам, Хетріку і Гілксу, Івана Телегуза засудили ще 2006 року. Та після оголошення вироку з’явилася нова інформація, з якої випливає, що Іван є безневинним.

Присяжним, які засудили пана Телегуза, не надали жодної інформації, яка могла б виправдати звинуваченого і вказати на причетність інших осіб до скоєного злочину. Хоча після суду обидва головних свідка, Сафанов і Гілкс, визнали, що вони брехали, звинувачуючи Івана у замовленні вбивства.

Зокрема, Гілкс зізнався, що його свідчення сфабриковані в ході судового розгляду під тиском з боку держави, бо за звинувачення Івана йому пообіцяли менш сувору міру покарання. Він визнав, що немає підстав вважати Івана замовником убивства. Сафанов також відмовився від своїх свідчень і зізнався, що Іван ніколи не говорив йому про вбивство. Третій основний свідок, Хетрік, відмовляється що-небудь обговорювати з адвокатами Івана Телегуза.

Про ці перипетії справи редакції «Версій» повідомили з Лондона представники британської благодійної правозахисної організації Reprieve з посиланням на свій сайт http://www.reprieve.org.uk/articles/2012_01_20_Ivan_Teleguz_Ukrainian

Саме вони розповіли про те, що наш земляк перебуває у камері смертників штату Вірджинія і бореться за те, щоб із нього було знято помилкове звинувачення, яке стало наслідком нехтування суттєвими доказами його безневинності.

Тюремні умови там суворі: в’язень перебуває в абсолютній ізоляції. Івана тримають в одномісній бетонній камері зі сталевими дверима майже 24 години на добу; тюремні правила вимагають, щоби навіть їжу він приймав на самоті. Його виводять з камери виключно для того, щоби він прийняв душ, або ж іноді побув годину в маленькій одномісній клітці на дворі. Два роки тому Іванові дозволили зустрітися з батьком. Та про це – у наступному числі «Версій».

Уповноважена з прав людини Ніна Карпачова вперше взяла участь у цій справі в серпні 2010 року. Україну не повідомили про арешт І. Телегуза (відсутній консульський запис про усне чи письмове надання інформації), що є порушенням Віденської конвенції про консульські зносини.

У пана Телегуза надзвичайно мало часу, зазначають представники британської благодійної правозахисної організації. І він потребує допомоги з боку українського уряду. Саме тому в кінці січня 2012 року американський адвокат Софі Уокер приїхала в Україну, щоб обговорити справу із представниками української влади та неурядових організацій. Адже процес отримання паном Телегузом громадянства України суттєво затягнувся. Подумалося, що українська влада менше турбується про своїх громадян, ніж заокеанські правозахисники. Адже тільки вчора у Києві відбулася прес-конфенція, присвячена обговоренню гучної міжнародної справи українця Івана Телегуза, засудженого до смертної кари в СШA, у якій взяла участь член правової команди Британської правозахисної організації «Reprieve» Софі Уокер, представники української влади та міжнародних організацій.

Від редакції: що чекає далі на нашого земляка – у наступних числах «Версій».

Запис Американська трагедія по-буковинськи: безневинного Івана Телегуза з Кам’янки стратять навесні у США спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Матка – курка, яйко, млєко!»

Якщо про цей голод і згадують, то, переважно, комуністи, щоби відволікти увагу української громадськості від організованих більшовиками трьох голодоморів. Ніби визнання спровокованого нацистами голоду в «Райхскомісаріаті Україна» здатне виправдати ще масштабніше знищення українського селянства вождями ВКП(б)!

Але забувати про злочини гітлерівського тоталітарного режиму у жодному випадку не можна. Необхідно ретельно досліджувати злочинну політику окупантів, детально вивчати її причини і наслідки. А вина за голодну смерть тисяч і тисяч невинних людей на окупованій території лежить не лише на гітлерівцях, свою частку відповідальності несе і сталінський режим. Адже саме він, попри хвалькуваті заяви про «непереможність Червоної армії», не зміг у 1941-1942 рр. зупинити наступ ворога. Противник захопив величезні простори, на яких до війни проживало близько 85 млн. людей. Була окупована вся Україна, тотальне пограбування якої планувалося Гітлером заздалегідь.

Відступаючи перед напором вермахту, радянські війська вивозили запаси продовольства, а що не вдавалося евакуювати, знищували на місці. Ніхто з партійних та радянських чиновників не думав тоді про українців, які залишилися на окупованій території, тож їх позбавляли елементарних засобів існування. Селяни намагалися зберегти необхідні запаси їжі, для цього кидалися гасити пшеничні лани, підпалені відступаючими червоноармійцями, хоч за це можна було дістати кулю від «захисників трудового народу».

Червона армія відкотилася, прийшов вермахт. Народна пам’ять зберегла вимогу німецького солдата: «Матка – курка, яйко, млєко!». Кінохроніка, яку знімали для мирного населення Рейху, зафіксувала епізоди грабіжницьких дій вояків вермахту, які ловлять і скубуть курей та гусей, ріжуть свиней, а потім з насолодою жеруть шматки смаженого м’яса. Німці із захопленням дивилися ці кінокадри й дякували фюрерові: Гітлер обіцяв нагодувати представників «вищої раси» досхочу і свою обіцянку виконав. Його солдати отримали право відправляти додому продовольчі посилки, й до фатерлянду пішли ящики з українськими салом, ковбасами, іншою смачною їжею. Кого в Німеччині обходило, що ці продукти виривали з рота українських жінок і дітей, прирікаючи на голодну смерть…

Окупанти використали колгоспно-радгоспну систему

Найстрашніше розпочалося, коли за справу взялися не дилетанти-мародери в армійських одностроях, а фахівці зі створеного у липні 1941 р. за дорученням райхсмаршала Ґеринґа товариства «Централь-Ост». Вони планомірно вилучали продовольство і вивозили його до Німеччини.

Гітлерівці взяли під свій контроль десятки тисяч колгоспів і радгоспів України. Окупанти відразу зрозуміли, що не варто руйнувати створену більшовиками колгоспно-радгоспну систему – цей ідеальний механізм для повного пограбування села. Збережено було навіть весь управлінський апарат колгоспів – з головами і бригадирами, агрономами, зоотехніками та іншими спеціалістами сільського господарства.

Мало того, гітлерівці залишили їм ті ж зарплати, що колгоспному начальству встановила радянська влада. А нещасні рядові колгоспники продовжували отримувати злиденну оплату за «трудодні». На Полтавщині, приміром, за один трудодень селянинові тоді давали по 460 грамів зерна та 54 копійки грошима. Як прожити на цей мізер?

Плани здачі сільськогосподарської продукції радянських часів окупанти також зберегли, проте до останньої зернини вигребли всі запаси збіжжя з господарств, окрім насіннєвого матеріалу.

Розпорядження нацистів грабувати українське село запопадливо виконували місцеві поліцаї та старости. За новими порядками на кожні 100 мирних громадян повинен бути один поліцай з місцевого населення. Як під час Голодомору 1932-1933 рр. село грабували місцеві партійні та комсомольські активісти, так і у 1941-1942 рр. подібним грабунком займалися тутешні прислужники окупантів. Цікаво би дослідити: скільки колишніх радянських активістів під час війни опинилося серед німецьких поліцаїв та інших колаборантів? Для збереження власної шкури вони були здатні прислуговувати будь-якій владі.

До того ж НКВС на окупованій території лишив розгалужену агентуру, одним із завдань якої було проникнення в окупаційні органи влади, щоби постійно сварити окупантів з українським населенням. Для цього агентів спрямовували насамперед у поліцію, аби вони своїми звірствами відштовхували мирних людей від можливої співпраці з нацистами. Та й без чекістських агентів серед колаборантів вистачало всіляких грабіжників і садистів.

Німецька влада стимулювала грабіж селянства, передаючи частину вилученого тим, хто це забирав. До того ж поліцаї були звільнені від сплати податків (досить великих), мали й інші привілеї.

За «стук-стук»– дещицю забраного

Українських селян визискували нещадно. Німецькі наглядачі навіть зазирали у торби тих, хто працював на колгоспному полі. І якщо знаходили там кусень білого хліба чи білі млинці, то били селян батогами – мовляв, найкращу їжу треба віддавати солдатам вермахту, «доблесним визволителям від іудо-більшовицького гніту».

Але їсти хотіли не лише окупанти. Вдень їжу забирали німці й поліцаї, вночі ж до хати стукали голодні радянські партизани. А що їм дати, коли винесено майже все? Й власні діти просять у матері їстоньки, не розуміючи, що в неї вже нічого не залишилося…

Коли ж партизанам давали продовольство, то хтось із сусідів міг «настукати» окупантам на «бандитських посібників». І не безкоштовно: гітлерівці платили зрадникам борошном, сіллю, горілкою – найбільш дефіцитними тоді товарами.

Тих, хто допомагав партизанам, окупанти знищували, їхнє майно забирали, і частку його виділяли також донощикам. Рано чи пізно партизани про це дізнавалися й карали «стукачів» нещадно, причому разом з їхніми близькими родичами – батьками, дітьми, братами і сестрами. Примара смерті нависла над українським селом. Люди вмирали: хто від голоду, а хто гинув від нацистського терору чи партизанської помсти. Звичайно, були ті, хто зумів пристосуватися до нової влади і навіть отримати від неї деякі пільги. Це перш за все колаборанти та їхні родичі, а також «фольксдойчі», тобто люди німецького походження або з якоюсь часткою німецької крові. Вони мали відчутні привілеї у порівнянні з простими українцями, яких окупаційні власті намагалися обідрати, як липку.

Свої знищили 100 тисяч своїх!

І все ж можливостей прогодувати себе селяни мали більше, ніж міські мешканці. Гітлерівці спочатку навіть не збиралися оселятися в окупованих радянських містах. Вони планували колонізувати Україну вихідцями з Рейху або «фольксдойчами» з інших країн, для яких мали збудувати нові міста, куди місцевому населенню вхід був заборонений. А існуючі міста прирікали на занепад і поступове вимирання. Сталін своєю політикою також посприяв нацистським планам знищення українських міст. З відходом Червоної армії на Схід вивозилися заводи і фабрики, а що не вдалося евакуювати, руйнували. Так було підірвано греблю Дніпрогесу, причому тоді, коли по ній ще рухалися колони радянських військ. Величезна хвиля пішла вниз, змиваючи на своєму шляху все. Власті нікого не попередили про майбутній підрив, тому жертви були страшні. За підрахунками сучасних істориків, від цього вибуху загинуло близько ста тисяч радянських людей – мирних мешканців та червоноармійців, які переправлялися через Дніпро.

Зруйновані підприємства та електростанції, затоплені шахти, підірвані портові споруди – це отримали гітлерівці у захоплених українських містах. Роботи у городян майже не залишилося. Й не тільки у робітників та інженерів знищених підприємств. Без засобів до існування опинилося чимало педагогів: окупанти масово зачиняли середні школи, технікуми, вищі навчальні заклади.

Представникам інтелігентних професій для виживання потрібно було іти на службу до окупантів. Але більшість цього не бажала. Як же їм рятуватися від голодної смерті? Переселятися у село, де ще якось можна знайти хоч трохи їжі. Або йти до того ж села і вимінювати там різні речі на продовольство. Багато городян обрало такий шлях. Але за ними полювали поліцаї: окупанти заборонили «спекуляцію», і спійманих «мішечників» могли навіть публічно повісити на острах іншим.

Міське населення почало вимирати від голоду та хвороб, неминучих при виснаженні людського організму. Якщо під час влаштованого більшовиками голодомору 1932-1933 рр. міське населення отримувало продовольчі картки, за якими можна було придбати їжу, то під час організованого нацистами голоду продовольча ситуація в містах виявилася значно гіршою.

Лише відчувши зростаючий спротив з боку городян, окупанти почали видавати їм продовольчі пайки. Втім, мізерні. Не лише страх перед озброєним підпіллям підштовхнув їх до цього кроку: нацисти почали вивозити українських робітників у Німеччину. Там «робітники зі Сходу» заміняли німців біля станків – своїх Гітлер відправляв на фронт. А людські втрати зростали, й «гарматного м’яса» не вистачало. Брали його не лише на фабриках і заводах, але й на полях та фермах. І в господарствах німецьких селян – «бауерів» використовувалася рабська праця «остарбайтерів». З українського села також повезли людей до Німеччини. Всього туди потрапило не менше 2 млн. 400 тис. вихідців з України.

Політика гітлерівських окупантів налаштувала проти них більшість українців. Навіть тих, хто зустрічав вермахт 41-го хлібом й сіллю. З’ясувалося, що нацисти не кращі від більшовиків, а в дечому навіть значно гірші. Вони знищували мільйони людей за їхнє походження, зарахувавши до «унтерменшів» всіх євреїв і ромів (циган). Від голоду та знущань в їхніх таборах померли мільйони радянських військовополонених. Окупанти масово вбивали підпільників, партизан і повстанців, страчували ні в чому не повинних заручників. Не менше 8 млн. мешканців України стало жертвами війни. Чимало з них уморили голодом нацисти, повторивши злочини більшовиків.

Пам’ятаймо!

Запис На смерть окупованих прирекли 70 років тому червоні та коричневі спершу з'явиться на Медіа-Версії.

А вже з середини літа країна живе за новим антикорупційним законодавством. Що змінилося відтоді? Про перші підсумки його дії і розповів Віталій САВКІН, завідувач сектору з питань запобігання та протидії корупції апарату обласної державної адміністрації. Він, до речі, наголосив, що на хабарах попадаються чиновники від нижчого до вищого рангів.

Закон України «Про засади запобігання і протидії корупції», який почав діяти 1 липня нинішнього року, суттєво, за словами п. Савкіна, відрізняється від попереднього. У ньому вже є, нарешті, як конкретне визначення корупції, так івідповідальності за неї.

Крім того, значно зросли й суми штрафів. Якщо раніше хабарники сплачували від 200 до 700 грн, то тепер їхній гаманець може позбутися і 2,5 тисяч грн.

Та чи змусить це власників поважних крісел замислитися, чи варто ризикувати – залежить, мабуть, від розміру хабара. Тим паче, що саме можливість корупційних дій і робить такими привабливими й бажаними чиновницькі посади.

Як наголосив п. Савкін, осіб, які претендують на чиновницькі посади, суворо перевіряють, встановлюючи їхні взаємини із законом. Між іншим, підлеглі чиновника-начальника вже не зможуть навіть робити йому подарунки до дня народження. Бо це, якщо нагодиться перевірка, розглядатиметься як хабар. І без солідного штрафу (у кращому випадку!) не обійдеться.
Від 1 липня, тобто з дня дії закону, правоохоронці в Чернівецькій області вже склали 15 адміністративних протоколів за порушення його вимог. За результатами судового розгляду 8 правопорушників визнано винними. Їх притягнуто до адміністративної відповідальності у вигляді штрафу на загальну суму 6800 грн. Решта 7 справ перебувають на стадії розгляду.

Чи поборять управлінці за допомогою нового закону корупцію – хто зна. Але, можливо, у них з’явиться сякий такий страх перед законом… Принаймні, якщо вигода від такої наживи буде меншою, ніж відповідальність за неї.

Запис Вигода від хабара менша за відповідальність спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Як повідомляє прес-служба УСБУ в Чернівецькій області, чоловік ретельно спланував злочин: знайшов кілера в Одеській області, забезпечив його матеріальну та інформаційну підготовку. Саме вбивство зловмисник оцінив у 10 тис. доларів США, чотири тисячі з яких заплатив виконавцю авансом.

Співробітники СБУ в Чернівецькій та Одеській областях здійснили інсценування виконання вбивства та затримали ініціатора злочину одразу після передачі ним основної суми грошей.

Суд першої інстанції визнав 54-х річного чернівчанина винним у скоєнні злочину і засудив його на 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна.

Запис Чернівчанин замовив убивство партнера за 10 тисяч доларів спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– 2010-го на місцевих перегонах люди отримали під брендом нашої потужної і популярної партії депутатів-«котів у мішку», які повелися не лише так, як від них не очікували, а й так, як їх ніхто не уповноважував. Декларуючи у передвиборчій агітації опозиційність, вони йшли «в ногу» з партією влади. Це є результат внутрішніх, невидимих для сторонніх, недопрацювань, які, зрештою, нашкодили громаді.

Нині очищуємося, виправляємо ситуацію. Скажімо, в міській раді Чернівців наші депутати не підкорилися рішенню бюро партійної організації й голосували в унісон з Партією регіонів – в тому числі й за відставку міського голови, обраного більшістю громади міста, що неприпустимо. Тому й були виключені з лав «Батьківщини». Ми їх не засуджуємо – це їхній вибір. Але є поняття партійної дисципліни. Коли ж ми їх позбулися, то до нас почали приходити дуже авторитетні, невипадкові люди, справжні патріоти.

З нашої ініціативи практично в усіх районах області відбулися збори громадян, які виступили проти вільного продажу земель сільськогосподарського призначення. Як результат, створено ініціативні групи з проведення референдуму щодо продовження мораторію на продаж цих земель. І незгода українців на продаж землі сьогодні є абсолютно об’єднуючим фактором у всіх регіонах України. Тому влада й чинить просто-таки шалений опір цим ініціативам.

Скажімо, в нашій області на Глибоччині посадовці провели «відповідну роботу» з учасниками ініціативних груп, наводячи їм «переконливі» аргументи не брати участі в зборах. А юристи райради були особисто присутні на цих зборах, щоби знайти будь-які зачіпки для визнання зборів нелегітимними… На Вижниччині та в Герцаївщині намагаються відкликати вже відправлені листи до ЦВК. Це вкотре переконує, що наслідки референдуму очевидні, тому влада намагається його не допустити.

– Іване Миколайовичу, «Батьківщина» постійно тримає також на контролі питання тарифів, цін…

– Так, адже ми бачимо настрої наших виборців. Безупинне підвищення тарифів і цін стає для людей просто нестерпним. Зарплати не зростають, робочих місць не стає більше, тобто слово «добробут» стосовно переважної більшості населення взагалі недоречне. Швидше мова йде про катастрофічне зубожіння. Тому ми постійно вимагаємо у влади перегляду тарифів і зупинки зростання цін.

– Ви хочете, аби влада втручалася в ринкові відносини?

– Аж ніяк, завдання влади – створити умови для ринку, рівні засади для його учасників. Але коли влада створює пільги й особливі умови для «своїх», то навіщо нам така влада? Тому ми разом з краянами проводимо мирні акції протесту. Якщо вони не будуть враховані, вживатимемо законні заходи, аби відстоювати права людей на гідне життя.

– Якими ще законними методами можна вимагати у влади те, що належить народові?

– Як депутат, назву такі інструменти, як депутатські звернення, запити, підготовка питань до внесення на сесію місцевих рад. Нерідко звертаюсь за захистом людей до правоохоронних і контрольних органів.

– Але депутатські запити наразі не дуже діють…

– На жаль, наприклад, в обласній раді провладна більшість блокує будь-які конструктивні ідеї опозиції. На попередній сесії я пропонував звернутися до керівництва Укравтодору за додатковим фінансуванням на ремонт і утримання доріг, ситуація з якими катастрофічна. Але мою пропозицію відхилили, які і не підтримали інші мої запити. Виглядає, що для нинішньої влади долі і людські життя вартують мало. Саме тому безжально закрили Чудейську школу-інтернат на Сторожинеччині, таку ж долю пророкують школі-інтернату в Тереблече Глибоцького району, про закриття школи говорять в Олексіївці на Сокирянщині…

За принципом «закривай і скорочуй» здійснюють і так звану «реформу медичної галузі». Та сама провладна більшість проголосувала за «реорганізацію» особливої, я б сказав, унікальної дитячої обласної лікарні №2 та закриття стаціонарного відділення Берегометської селищної лікарні. На останній сесії фактично ліквідували обласний Будинок учителя.

– Може, справді недоцільно й неефективно утримувати ці навчальні та лікувальні заклади?

– Якби насправді йшлося про ефективність використання коштів, то цього потрібно було б дотримуватися в усьому. Що ж робить влада? Зачиняючи школи і лікарні, вона на останній сесії відкриває нове комунальне підприємство, яке обслуговуватиме автопарк облдержадміністрації! На програму підтримки роботи ОДА виділяється 14 млн. грн! І це тоді, коли на закритті шкіл економиться кілька десятків тисяч. Чи це не цинізм?

Скажу більше: фінансування на утримання ОДА з місцевого бюджету є грубим порушенням Бюджетного Кодексу, який забороняє користуватися двома бюджетами. Але це було проігноровано. Як і наша заява про реєстарцію нової фракції. Бо єдина легітимна фракція ВО «Батьківщина» в облраді – та, що її очолює депутат, членом партії ВО «Батьківщина» Іван Савич Паламар.

До речі, на останній сесії облради намагалися абсолютно безпідставно, з порушенням чинного законодавства внести в порядок денний питання про його усунення з посади голови постійної комісії з питань охорони здоров’я. Не соромлячись, заявили відкрито: за те, що він об’їжджав лікарні і висловлював свою позицію, що закривати лікувальні установи не можна! Це перший заступник голови ОДА сказав! Замість того, аби подякувати людині за роботу

– Заслуженому лікарю України, хірургові з золотими руками, який особисто виїжджає на місця, аби знати ситуацію достеменно, а не з паперів і не через телефони кабінетів…

– Нещодавно з’їзд обрав вас до складу Політради партії. Але в області ви керуєте парторганізацією в статусі виконувача обов’язків. Чому?

– Згідно зі Статутом партії. Поки що в облпарторганізації триває процес очищення. У частині районів місцеві організації залишилися не лише без керівників, а й без офісів, їхній роботі перешкоджали і владні структури, і колишні «свої» – перебіжчики-зрадники… Зараз налагоджуємо роботу. Як тільки це станеться, будуть проведені партконференції – в тому числі й обласна.

–Питання про резонансну «справу рибалок»…

– Ми зробили все, щоби не дозволити замовчати і приховати злочин чиновника. Адже спочатку влада заявляє, що, мовляв, нічого подібного не сталося і все це лише піар-технології… Коли ж довелося визнати, що був злочин, партія влади відхрестилася від свого колеги, розкопавши архівні документи, згідно з якими екс-голова РДА М.Бойчук начебто належав до якоїсь іншої політичної сили… Та не це важливо. Головне, щоби закон був один для всіх. Натомість обласна прокуратура направила відповідь щодо цієї ситуації на депутатське звернення нардепутата Віктора Олійника. У ній зазначено, що у потерпілих виявлено «легкі тілесні ушкодження», які спричинили «короткочасні розлади здоров’я». І що один з рибалок «самовільно покинув» районну лікарню, і його виписали «за порушення режиму»… Тільки в одного потерпілого визнано ушкодження середнього ступеня важкості, які спричинили тривалий розлад здоров’я – це поламані ребра, гемартроз колінного суглоба… Але слідство триває, і перебуває навіть на особливому контролі ГПУ. Я радий, що саме наша організація відстояла цих рибалок і віру людей у справедливість.

– І насамкінець – питання саме в цьому ключі. На п’ятницю призначене засідання суду проти Юлії Тимошенко. Які очікування? Справедливість є?

– На жаль, наш суд не є ні справедливим, ні незалежним. Тому Юлія Володимирівна має намір пройти усі етапи – від наших інстанцій і аж до Європейського суду з прав людини, і таки здобути справедливість. А поки що…

Нам уже надходить безліч дзвінків від людей, готових їхати до столиці, стояти під Печерським судом на Хрещатику, 42а і вимагати від влади верховенства права. Адже Європейський парламент ухвалив Резолюцію, якою рекомендував українській владі припинити політичні репресії проти Тимошенко та скасувати їй підписку про невиїзд, яка обмежує політичну діяльність лідера партії. Документи, на які посилається у своїй резолюції Європарламент, ратифіковані Україною, яка є членом Ради Європи, та є обов’язковими для виконання українською владою. Тому суд над Тимошенко – це не приватна справа Тимошенко, це навіть не справа партії «Батьківщина» чи опозиції в цілому. Це справа України, і люди це розуміють, тому готові відстояти справедливість

Запис Іван Мунтян: В очищеній «Батьківщині» більше немає випадкових людей спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Нострадамус і Кожелянко

У катренах Нострадамуса біс ногу зломить. Почитайте, як буде вільна хвилина. Такої мутної нісенітниці годі й шукати. Вже п’ятсот років морочаться, що він там напророчив. Кіно знімають про нього, книги пишуть про його дар провидця. Хоча пророків і зараз не бракує – зрозумілих і прозорих. Колись в Азії вважали, що поет і пророк – одне й те саме, якщо тільки поет справжній. Хочете перевірити це твердження просто зараз? Ось що пише поет Василь Кожелянко з Кам’яної у своїй колонці «МБ» у 2000 році:

«Для Ющенка тягарем є його прем’єрство, бо він не виявляє особливого інтересу до ефективного управління народним господарством, а найбільш комфортно, здається, почував би себе в кріслі Президента. Він же бачить, яка це посада в Україні: конкретної відповідальності – мінімум, зате реальної влади – максимум».

А Кожелянко ж ще десь у тому ж році писав про майбутній майдан. Такий непомітний пророчий злет. За копійки і в кожному кіоску.

Поети, пророки і птахи літають завжди. Незалежно від того, чи дивляться на них, чи ні. Бо це їхня властивість. Ви ще хочете думати про незрозумілого Нострадамуса? А як щодо катренів Кожелянка? Замало екзотики?

Коли читаєш щотижневу колонку Кожелянка у старій підшивці, то розумієш, як можна визначити 2000-й рік. Це час, коли треба було пояснювати зовсім прості речі. І цим він ані на йоту не відрізняється від, скажімо, нинішнього року. У цьому жах, який нікого не лякає (і це лякає ще більше!).

Приміром, у 2000-му році поет Кожелянко пояснював читачам, що не варто вести мовну війну, тим паче забороняти російськомовні пісні, тому що це призведе до тупої взаємної ненависті і… більше ні до чого. Він пояснював, що коли ти сам крадеш і поводишся нахабно, то навколо тебе обов’язково зберуться люди, які крастимуть і поводитимуться, як ти. А якщо вас таких багато, то таким буде і Президент, і члени уряду, і твій безпосередній начальник. І навіть те, що так жити незручно, також довелося пояснювати.

…Можна, звісно, передавати смак часу через події, факти. А можна через те, що в ті часи треба було пояснювати. І, здається, це буде точніший портрет епохи. Просто в яблучко.

Мер і терорист. Не кіно

Не тільки кіно бере сюжети із життя, але й життя від кіно. Непоганий сюжет для детектива: мер міста з валізою, набитою доларами, чекає когось просто на вулиці (Гайдара), яка живе своїм повсякденним життям. Знайомі підходять і вітаються, мер стримано відповідає. Чернівчани достатньо делікатні для того, щоб запитувати: що ви тут робите? «Хотів, щоби думали, що призначив побачення», – пожартував потім Федорук. Насправді десь позаду посадовця спецназ, а сам він чекає на терориста, який погрожує отруїти місцевий водогін.

Терорист не ідейний борець і навіть не божевільний, вірніше настільки ж божевільний, як і всі. Просто йому потрібні гроші. Багато. 225 тисяч доларів. Папірці за життя. Кожен заробляє, як може. Цей надсилав на адресу мера листи, де повідомляв, що підготував вибухи у житлових будинках. З’ясувалося, це правда.

Правоохоронці врешті-решт затримують злочинця. Аж дивно. З’ясувалося, хтось-таки вмів працювати. Хоча тій пастці з міським головою на вулиці Гайдара так і не вдалося раптово зачинитися. За грошима не прийшли. Терориста затримали в пивбарі біля «Черемошу». Він пив не отруєне пиво і думав про новий різновид щастя – 225 тисяч доларів. Кінець фільму.

Промова Воланда у Чернівцях

Булгаківський Воланд казав, вдивляючись у мешканців комуністичної Москви: «Люди як люди. Тільки квартирне питання їх зіпсувало». Можливо, у 2000-му цей похмурий чувак навідувався до Чернівців. Тільки Булгакова не було, і про це не було кому написати.

Майже всі кримінальні злочини цього періоду у Чернівцях відрізняються, так би мовити, дрібним прайсом. За п’ятсот доларів вбивають родину і дітей молотком (батько дістає вісім ударів, дружина – чотири, дитина – два), за триста гривень роблять інвалідом (не праці) тощо. Тож люди як люди, але питання грошей трохи зіпсувало чернівчан.

Грошовою подією 2000-го у Чернівцях можна вважати випадок, коли мати не могла заплатити 19 гривень за ліки для своєї дитини у дитячій стоматології. І так бігала містом, щоби дістати ті злощасні 19 гривень, що дістала серцевий напад, від якого померла. Гадаю, на такий випадок у Воланда просто слів би не знайшлося. Тут уже не до фокусів. Цікаво, що цього ж року в Чернівцях офіційно зафіксували смерть від голоду.

З’їж мівіни – вмийся мінералкою

Що-що, а реклама вражає різноманітністю. Вона починає нагадувати окремий вид мистецтва, спосіб мислення і життя. Тут Чернівці йшли завжди у ногу з часом, не шкутильгаючи. Деякі з цих реклам мене настільки вразили, що вирішив написати про них кілька рядків. Вони гідні захоплення.

Ось із пожовклої шпальти широко посміхається відомий буковинський науковець, проректор БДМУ п. Коломоєць. У статті, підписаною його ім’ям, є досить екзотичні поради. Наприклад, вмиватися мінеральною водою «Миргородська». Така точність деталей – не просто мінералкою, а саме «Миргородською» притаманна нашим лікарям новітньої епохи. Нещодавно мені довелося дізнатися вже від іншого лікаря, що недостатньо просто купити ліки. Їх потрібно купити в такій-то аптеці. Вочевидь, це запорука успіху теперішнього лікування.

Якщо зараз у моді короткі рекламні гасла, то в тодішніх газетах був популярним жанр рекламних статей. Історія локшини «Мівіна» мене зачепила. У рекламній історії йшлося про те, що вантаж «Мівіни» затримали на кордоні з Німеччиною задля експертизи. І німецькі експерти були так вражені, що з тих часів «Мівіну» вже ніхто не затримує. І всі радіють локшині. І діти, і старі. Все б нічого. Але з натхненням «пересолили». Не знаю, чи цілували німецькі митники бампери фур з сухою українською локшиною, яка так порадувала німецьких експертів, але настрій статті був такий, що в цьому просто не було сумнівів.

І ще одна перлина із серії « Чернівці – місто контрастів». Цього разу – реклама позашляховиків. Задля наочності ілюстрацій журналісти сфотографували джип Федорука, джип Прокопця і ще чиїсь джипи, які мали спонукати чернівецьких крутих звернути увагу на ці машини. Цікаво, що коли через кілька років треба було подавати декларації про статки і доходи, ці джипи мені вже не пригадуються. Їх уже ніхто не фотографував.

Диваки

Люди, які випадають з часу, також характеризують час. І, що показово, в усі часи це приблизно однакові люди. Серед публікацій 2000-го мою увагу привернула стаття про Івана Калинюка з с. Ревне, який вилікував себе від тяжких хвороб. У публікації переважно про янголів, про любов, про зустріч із Всесвітом на світанку, про марноту мирського, видимого тощо. Одужала людина, але з часом уже не збіглася, лише із Всесвітом на світанку.

Інша публікація про колишнього вчителя, який побудував собі дім на дереві, вразила мене своєю символічністю. Звісно, це була розповідь про надто дивакувату, асоціальну, але, загалом, не злу людину. Головний дефект якої – вона нічого не хоче робити проти себе. Ніщо з того, що здається їй ненормальним. І, показово, що єдине місце, де ця людина почувалася комфортно, – на дереві, подалі від людей.

Епілог

Пристрасть до пошуку висновків обтяжує. Чи не простіше подати факти, вмити руки, а читач нехай згадує, фантазує, міркує і робить висновки самотужки? Мене, наприклад, в цій безкінечній газетній хроніці вразив випадок, коли онук з дідом у потязі (здається, на Окницю) шукали туалет і – випали з вагону, бо там не було дверцят. Мені здалося, цей окницький розбитий обшарпаний потяг нагадує суспільство. Люди випадають з нього, хоча їхні вимоги, здавалося б, – найпростіші, щось на кшталт, знайти туалет. І то не вдається.

Та у письменника Пєлєвіна я знайшов більш узагальнений образ. Письменник згадує, що його у дитинстві цікавило: чому у космонавтів, які прямують на старт, у руці завжди валізка. Хтось пояснив йому, що в скафандрі у космонавтів, мовляв, нема куди спускати сечу і випорожнятися. Тож лайно по шлангу йде до тієї валізки. І Пєлєвіна весь час мучив цей образ польоту до зірок із валізою свого лайна. Мені невідомо, що розбудовує наше суспільство: капіталізм, незалежна держава, власні особняки. Але здається, що валізка з лайном переповнилася, вона стає надто важкою. І жодна мрія не виправдовує такого тягаря.

(далі буде)

Запис Позбавлення ілюзій. 2000-й: Злам без змін спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Натомість позавчора засобами масової інформації пройшло повідомлення про те, що двоє дітей із Лужан 10-ти і 15-ти років потрапили до Кіцманської хірургії з опіками обличчя та вух. У їхніх руках тріснули надувні кульки, наповнені гелієм, з якими вони гралися. Вибух супроводжувався спалахом…

Окрім міліцейської викладки події, інших кометарів у повідомленнях не було. Ну що поробиш? НП нібито воно і є НП… Та чи все так просто? А де ж захист дітей? Їхня безпека? Адже, як пояснили мені хіміки, кульки вибухнули тому, що їх заповнюють не інертним газом гелієм, який є досить дорогим, а значно дешевшим воднем. Така оборудка суттєво здешевлює виріб, приносячи значні прибутки її авторам. До речі, саме тому нібито гелієві кульки дуже швидко здуваються. Бо водень настільки агресивний, що реагує навіть із гумою, просочуючись крізь неї.

З точки зору безпеки така заміна наповнювача кульок не припустима. Зате дуже дохідна. Тому і стала можливою. І ніхто, на жаль, не з’ясовує, хто ж виробив таку іграшку для дітей і запустив у продаж. Нема ні прізвища цього злочинця, ні назви підприємства.

Ось і виникає закономірне питання: а чи насправді ми любимо і захищаємо наших дітей, коли допускаємо таке? Адже саме наші українські учні вдягаються у шкільні форми, які шкодять їхньому здоров’ю. Про це, напевно, саме до Міжнародного дня захисту дітей показали сюжет на центральному телебаченні.

Чому ж воно у нас так все діється – з постійним обманом? І знаєте, я, здається, знайшла несподівану відповідь у дусі дитячого свята. Просто все у нас довкола відбувається, як у дитячій грі – нібито, покабутки, понарошку.

Нібито й маємо державу з усією її атрибутикою, але вона чомусь не виконує своїх обов’язків щодо нас, своїх громадян, не захищає нас відповідним чином. Хоча податки ми їй сплачуємо не покабутки і не понарошку, а насправді. І доки будуть у нас, дорослих, життєві правила, кальковані з дитячої гри, не бачити нам по-справжньому щасливих усмішок своїх дітей…

Запис Нібито, покабутки, понарошку любимо, діємо, захищаємо, живемо? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У минулому числі писав, чому націоналістам не варто було бити комуністів на пагорбі Слави у Львові, і про те, що країні навіть не вистачає комунізму. У цьому номері обіцяв написати, чому комуністам не варто було дратувати і бити націоналістів.

Помітив, що серед моїх знайомих прорадянської орієнтації щодо націоналістів дуже розповсюджена фраза:«Вони стріляли нам у спину». Зазвичай про це говорять дужі люди зрілого і перезрілого віку з абсолютно цілими спинами та іншими частинами тіла. Через те ця претензія в їхніх устах здається трохи дивною. А самі вони стають схожими на дітей, які грають у війну, де є хороші і погані.

І, зауважте, ніхто не хоче бути поганим. Всі «воюють» у команді, де тільки хороші. Але те, що добре у дитинстві, у зрілому і перезрілому віці виглядає дещо по-дебільному. Тож почнемо не з націоналізму. А з пояснень, чому стріляли. В кого. І чи варто було очікувати чогось іншого.

Коли я дізнався, що буковинка Марта Блюм (пізніше – канадійка) написала свою першу книгу в 86 років, то гадки не мав, що завдяки їй мені стане глибоко зрозумілою одна неймовірна річ. Її приклад особливо цікавий, тому що Марту Блюм навряд чи взяли б в українські націоналісти, навіть якби вона дуже просилася.

Про що ж згадувала Марта у своїй книзі? Звісно, про дівочу любов, про батьків і брата, про дерева на Університетській, про сукню, в якій вона була особливо гарною, про чудову резиденцію, будинки на розі, біля яких хотілося цілуватися, а ще – про «радянський» 1940 рік і про одну дату, яку не будуть святкувати – 12 червня 1941 року.

За десять днів до початку війни сім тисяч буковинців відправили у товарних вагонах «освіжитися» на Північ, деякі повісилися просто у вагонах. Молода дівчина Марта, яка ні в кого не стріляла, була просто донькою аптекаря, який мав свій будинок (це і був її злочин) їхала разом з усіма. І хоча мета цього роздуму – не ятрити рани, але наведу цитату з тих спогадів.

«Настало дванадцяте червня 1941 року. Татари в’їжджають у місто. Маленькі коні і маленькі вершники. Азіати з вузьким розрізом очей, але розмовляють російською. На місто опускається тиша у передчутті терору. Навіть жалюзі рухаються магічно тихо. Двері зачиняються так тихо і ввічливо, ніби бояться розбудити дитину. У місті немає світла й шуму, але ніхто не спить. До цокоту копит приєднується гуркіт великих вантажівок, чуємо стукіт кулаків у двері, крики, команди відчинити. (…)

Було дивно, якось окремо, неначе сон, який відбувається десь не тут, в іншому місці. П’ятеро людей з п’ятикутними зірками на погонах, що говорять російською, та капітан заходять до нас, читають якийсь наказ, в якому нема жодного сенсу. Вони звинувачують мого батька, мати, бабуню у злочинах, яких ніхто не розуміє. Вони кажуть їм запакувати те, що вони можуть нести. (…) Крики: «Ворушіться, ворушіться, сучі діти». У вантажівці щільно, тіло до тіла, чоловіки та жінки на дерев’яних лавицях, їх розділяють лише вузли, на їхніх сонних обличчях цілковите нерозуміння.

Три дні й три ночі збирають вантажівки городян і селян, щоб запакувати їх у вагон для худоби. Старенька суха гуцулка з гір нічого кращого не придумала, ніж узяти курку під пахву. Криками й стусанами у вагоні курку хочуть забрати в неї. Моя мама стає на захист гуцулки. З її окулярів навіть випадають скельця, які мало не губляться.

Йде швидкий розподіл на сильних та безпомічних. У спільному вагоні, де їдуть близько 50 людей, лише одне невеличке віконце, залізна хрестовина біля стелі. Сильні борються за право володіння цим маленьким прямокутником повітря і світла.

Закони швидко стають драконівськими. Всі хочуть жити за рахунок смиренних – матерів, бабунь з курками під пахвою. Кожен намагається боротися за свою площу. Це дає хоч трохи особистого життя. Людина стає простою як тварина. Всередині вагона знаходиться параша».

Зрозуміло, що коли у 44-му радянські війська прийшли визволяти край, у визволителів пострілювали. Ті дивувалися: «Як же так? Ми ж визволителі… За що?» Їм же ніхто не розповідав, як такі ж солдати забивали товарняки безневинними людьми.

Отже, чи варто роз’яснювати, чому стріляли? Дивно, що це досі треба роз’яснювати. Це ж стріляв не Бандера, а діти тієї старої гуцулки, яку гнали у Сибір з куркою під пахвою. Навіть миролюбна Марта, яка не стріляла, плюнула через п’ятдесят років в людей, які вважали, що мають право ламати чуже життя.

Цікава деталь, виявляється, радянська влада виселяла домовласників не стільки з класової ненависті, а тому що не було куди заселити офіцерів. Марту та її батьків, у силу збігу обставин, через кілька днів звільнили, і вони повернулися до рідної домівки – а там вже жили військові.

Але, звісно, це не та неймовірна річ, яка стала мені зрозумілою. Тут цікава – дата. За десять днів до початку війни радянські військові за наказом влади вчиняють у Чернівцях неймовірний злочин. Рушать долі тисяч людей, знущаються з них. Через десять днів ті самі солдати стануть героями війни, більшість з них загине, хтось дійде до Берліна і розпишеться на рейхстазі, хтось проводитиме в класах уроки мужності. Вони здійснили неймовірний подвиг – зламали фашизм.

Але раптом стало зрозуміло, що вони, як заводні солдатики тирана, йшли і на злочин, і на подвиг, на жаль, з однаковою легкістю. Не знаю, чи гідне це салюту… Але таке стається не тільки з радянськими і не тільки з солдатами.

А тепер до націоналізму. Чому націоналізм не може бути кліше, ярликом, звинуваченням? Справжнє комуністичне запитання.

Тому що в основі його – бажання захистити індивідуальне, власну гідність. Він народився від цього досить високого почуття у 19 столітті. Серед суцільних імперій.

У буковинській газеті, звісно, треба наводити саме буковинські приклади. Таким, вважаю, може слугувати звичайна адресна книга Чернівців початку століття. Там вказували не тільки прізвища й адреси. Але і професії. І серед чернівецьких євреїв, як здогадуєтеся, було багато адвокатів, лікарів, бізнесменів, так само – серед румунів, а серед українців, переважно, – візники, робітники, слуги тощо.

І все це відбувалося тому, що до українців, на жаль, держава ставилася по-свинськи (Австро-Угорщина і Румунія), і воліла їх використовувати у якості тяглової робочої сили. Штучно обмежували доступ до освіти, кар’єри тощо. Тисячам, мільйонам талановитих працелюбних людей не давали розкритися по-справжньому, змушували ставати вигнанцями, емігрантами.

Скажіть, чи не є націоналізм у таких умовах єдиним гідним виходом? Чи не йшов він від шляхетного бажання захистити людську гідність? Від огиди до несправедливості? Чи не привертав він яскравих, гарячих духом, талановитих, сміливих? Хто з комунстурбованих про це думав? Чи не є зрозумілим, що і перші радянські роки були жахливими. І ідея національної держави здавалася не тільки не застарілою, а просто нагальною.

До речі, досить багато буковинців у тридцяті роки тікали з румунської Буковини до радянської України. Серед них знаний буковинець, видатний філолог і письменник Михайло Івасюк, який не від хорошого життя тікав, а тому що не вистачило грошей на отримання вищої освіти в Румунії. Тобто, робили крок від націоналізму. Наслідки цієї помилки Івасюк згадував усе життя. Адже вдячні радянські товариші, оцінивши його вибір вислали його на Північ.

Ось, що Івасюк пише: «Поширювати ідею про соціалістичне суспільство – найбільша брехня, найпаскудніша вигадка яку тільки може проповідувати людина». Те що виглядало в теорії досить привабливим, на практиці виявилося «жахливою маразматичною картиною», за виразом того ж Івасюка.

Хто з тих, хто, вибльовуючи ненависть, кричить: «западенці», «бандерівці», «бидло», думав про ті мільйони вигнанців, котрі мріяли про свою державу, яка відновить елементарну справедливість? Хто згадував про тисячі хлопців і дівчат, чиї неповторні життя закінчилися десь у Сибіру під тваринні крики людської потолочі? Про знівечені долі їхніх матерів і батьків? Про безкінечні кола пекла, яке влаштували не біси, а заводні солдатики тирана.

Хто зі згаданих вже дужих людей перезрілого і зрілого віку з цілими спинами та іншими частинами тіла про це думає? Я знаю точну відповідь: ніхто. Адже кричать не для того, щоби думати. Ви не повірите: коли готував у центральній обласній бібліотеці цей матеріал, то був єдиним читачем за весь день. Там не було жодного з тих, хто кричить. Здогадуюся, їх не буває там ніколи.

Ніхто не збирається перевіряти, як же все відбувалося насправді. Порівнювати джерела. Вловлювати деталі. Людям приємно грати у війну, де є хороші і погані. І бути в команді, де тільки хороші. Виглядає трохи по-дебільному. Але що вже вдієш.

Нині національна ідея виглядає трохи дивною. Справді, чи можна терміном, просто словом об’єднати націоналіста Стуса і націоналіста Тягнибока, націоналіста Чорновола і якогось міського блазня, якому кортить, щоб Ісус був українцем, а татари, росіяни, мордва були гіршими за українців (за нього). А блазнів – багато. І якщо раніше, щоби бути націоналістом, треба було бути героєм, то зараз вхід вільний для всіх. У тому числі для згаданих блазнів, політичних спекулянтів, пройдисвітів. Які поступово здобувають більшість, як це завжди буває.

Чи можна об’єднати терміном «нового українця» у сяючому костюмі з українським викладачем зі скромною зарплатою, із пенсіонером, який ледь-ледь виживає на вісімсот гривень? Але річ не в цьому.

Протиріч, які народилися у хворій історії – безліч. Та все це потрохи вгамувалося б, якби раптом нас об’єднала любов до гасла: «Мені неприємні ваші погляди, але готовий віддати життя, щоб ви могли їх сповідувати». Проте сьогодні воно здається смішним, неправильним, пришелепуватим і на Сході, і на Заході, на Півдні і на Півночі.

Запис Сім кіл пекла, що залишилися непоміченими спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Він очолював внутрішній контроль Калинівського ринку і саме йому здавали контролери кошти за паркування. Як зауважив прокурор області Петро КОВАЛЬ під час вчорашнього брифінгу, це завдало бюджету міста шкоди за останні роки на суму понад 700 тисяч гривень. Чоловікові ж «світить» від 7 до 13 років ув’язнення.

Однак це «дитячі кошти» у порівнянні з тими, що були конфісковані провоохоронцями на київській фірмі, 90% акцій якої належать затриманому раніше директору Калинівського ринку Івану Ринжуку: йдеться про 20 мільйонів гривень. А займалися на його фірмі торгівлею золотом, діамантами та іншими коштовностями.
Загалом же сьогодні на комунальному підприємстві «Калинівський ринок»

продовжується ревізія майна: спеціалісти встановлюють, кому воно належить. Після цього, мабуть, і вирішуватиметься доля як майна, так і його власників.

Недбальці та розкрадачі лісу «сидітимуть»

Приводом же до зустрічі прокурора з журналістами стало понеділкове пікетування приміщення Чернівецької облдержадміністрації представниками Хотинського району, які вимагали притягнути до відповідальності організаторів незаконної вирубки лісів та підробок документів ДП (державного підприємства) «Хотинське держспецлісництво АПК».

Прокурор області наголосив, що йому незрозуміла мета пікетування, оскільки саме його відомство порушило цю кримінальну справу 27 квітня за фактом зловживання службовим становищем і службового підроблення, а також неналежного виконання своїх службових обов’язків посадовими особами ДП. А вже 3 травня були затримані два майстра лісу, а 15 травня – колишній директор підприємства.

Хулігана-керівника невдовзі зустрінуть судді

Щодо кримінальної справи, порушеної проти колишнього голови Заставнівської райдержадміністрації Бойчука за побиття людини, Петро Андрійович, зокрема, сказав:

– Досудове слідство триває. Якщо не виникнуть нові епізоди, то до кінця травня справа потрапить до суду.

З’ясувалося, що Бойчук піднімав руку на людей і раніше. Та вони досі його бояться, бо як розцінити те, що окремі громадяни пізніше відмовилися від своїх заяв. Та все ж слідчі мають 3-4 нові заяви на його хуліганські, м’яко кажучі, дії. Після мікроінсульту, що стався у Бойчука, його родичі внесли заставу за нього – 50 тисяч гривень.

Прикметно, що всі підозрювані у злочинах, за словами прокурора, одразу ж потрапляють до лікарні. Тому правоохоронці отримали завдання перевірити всі діагнози.

І, насамкінець, невеличкий філософський відступ

Коли до рук правосуддя потрапляють люди, які розкрадають державні кошти, це не може не тішити пересічного громадянина. Бо, як не як, а тут все ж таки пахне якою не якою справедливістю. Тим паче, що всі ми знаємо, як поводяться у житті ці нахабні й зарозумілі, перегодовані благами пихаті істоти. Але ж чимало подібних залишається на своїх місцях, бо належать до тієї партії, до якої треба. Та й нинішні події переконують, що час дії приказки «ворон ворону око не виклює» минув. Мабуть, прихильники Тимошенко та Ющенка кусають себе за лікті. Або за інше місце…

Запис Обласна прокуратура доповіла про арешти спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Випромінюючи велич та силу духу, невичерпну енергію добра та справедливості – розумієте проблеми та болі, з якими звертаються до Вас люди, завжди допомагаєте їх вирішувати. То дай, Боже, сили та терпіння винести ношу лідерства, яка безпосередньо вже визначена та покладена Богом», – так кілька місяців тому вітали в місцевій газеті державні службовці Заставнівщини голову РДА Михайла Бойчука з приводу того, що він обійняв ще й посаду голови районної ради.

Стилістично сміливо, як для європейської країни ХХІ століття! Чи не так? «Випромінюючи велич та силу духу…» Але це не було чимось винятковим для Заставни ще два тижні тому. Поряд є і хрестоматійне: «Під вашим мудрим керівництвом».

Колектив же районки вітав Михайла Васильовича віршами: «Хай добрий ангел береже повік вогонь зорі». В інших славослов’ях Бойчуку слово «Бог» зустрічається стільки разів, що думається, за бажання Михайло Васильович міг стати ще й спеціальним Папою Заставнівського району. Для генія ж бо немає нічого неможливого. Дивуюся, чому якийсь місцевий Максим Горький не встиг написати роман «Отець».
А між тим добрий геній уже давно дивував своїми манерами.

Численні скарги, однак, ніколи не виходили на офіційний рівень. Мало хто звернув увагу на те, що постраждалі рибалки тривалий час не зверталися до міліції (!). Хтось дав постраждалим пораду, і вони спочатку поїхали в Чернівці до журналістів і, крім того, просили підтримки в депутатів однієї з опозиційних партій. І лише після цього рибалки звернулися до прокуратури і міліції. Очевидно, тільки така послідовність дій і зробила цей злочин відомим громадськості.

Така повсякденність страшніша за будь-якого Лозинського. Для того, щоб оцінити ступінь зухвалості керівництва району і незахищеності громадянина, варто сказати, що навіть коли про злочин знала вся країна, рибалок вивезли вночі з обласної лікарні, щоб «домовитися». Тому випадковим є не те, що трапилося, а те, що це стало відомим.

Особисто переговорив із колишніми посадовцями в Заставні. Їхні скарги, як на мене, могли би стати прекрасним матеріалом не тільки для статей, але й для протоколів. Однак наприкінці, догідливо посміхаючись, мене ввічливо просили: «Будь ласка, не посилайтеся на мене». За таких умов, очевидно, заставнівчанам Бойчук просто був необхідний. Інакше вони не реалізували б свого потягу до рабства. А в тому, що він настільки ж сильний, як потяг до свободи, можна легко впевнитися в цьому невеличкому українському містечку.

Тож поговорімо трохи про те, у що важко повірити. І про те, що ближче до медіа. Про чарівну газету, утримувану коштом громади в Заставні, яка має назву «Голос краю». Вона, якщо висловлюватися сучасним сленгом, «виносить мозок».

Показово, що одним із перших кроків, зроблених Бойчуком, коли він отримав посаду, була спроба взяти під контроль газету. І за три-чотири місяці кабінетних боїв її головного редактора зсунули. Цікаво, що, за тими ж чутками, газета кілька місяців не отримувала фінансування і зарплати, доки не змінився редактор. Джерело так слізно просило не посилатися, що це прохання вирішив виконати. І кажу: за чутками.

Але були й відкриті скарги. Ось що пише у відкритому листі районній громаді голова районної «Просвіти» Раїса Ільчук: «Газета не може виходити в атмосфері економічного та політичного тиску, якщо не сказати – терору. Держава виділила кошти на підтримку преси, і будь-яка цензура заборонена. Влада прагне тримати часопис у ручному режимі. Районна адміністрація втручається у редакційну політику. Заступник голови адміністрації Хоньків Я.І. указує редакції, які статті друкувати, а які – ні, і як – розташовувати».

Отже, редактора було змінено. Подія ця минула без особливого розголосу і медійного супроводу. А даремно. Тому що такого дивного видання, яким став цей тижневик, я не бачив давно. Очевидно, його місце у кунсткамері. Читаючи будь-яке київське видання, ви ніколи не зрозумієте, як по-справжньому тоскно і страшно жити в цій країні. Для цього треба почитати цю непомітну газету, цей витвір рядових медійного фронту.

Після зміни редактора жоден номер цього рупору громадськості не обходився без щасливого, як поросячий вереск, звіту або статті Михайла Бойчука (кращий друг рибалок не гребував пером), великої цитати тощо.

Цитати мислителя Бойчука використовувалися для перебивки тексту, подавалися кольоровим шрифтом такого розміру, що їх можна було сплутати із заголовками.

Зміст їхній був настільки ж банальним, як і в цитатнику Мао. Наприклад: «Ми – творці того краю, де житимуть нащадки», «Головне – це право вибору», «У єдності поглядів та дій – велика рушійна сила» тощо. Боюся, діяльність голови була такою ж банальною, як його думки. Але піднесення, з яким її оспівували, було винятковим.

Лише в одній статті я прочитав, що Бойчук – «істинний патріот рідного краю, у якого болить душа», що завдяки йому їдять діти Кострижівської загальноосвітньої школи, працюють котли, які обігрівають держустанови, ремонтуються дороги, відкриваються групи продовженого дня. І все, власне, стається «з призначенням Бойчука головою РДА». Таке відчуття, що без Бойчука заставнівчани не могли поворушитися, і всім у своєму житті зобов’язані йому. Такий український крихітка Цахес, якому приписують заслуги тисяч людей.

Але що таке «наповал»? Що таке «коротко, сильно, страшно» – як заповів великий Стефаник? В останньому номері заставнівського тижневика, вже після відомих подій, коли розгортався шалений скандал, нема ж-о-д-н-о-г-о слова про рибалок, пишуть ось що: «Нестандартний та вимогливий підхід голови РДА дав свої позитивні результати. Про все це у своєму звіті, що супроводжувався фотослайдами, говорив Михайло Бойчук. Виникали і запитання, на які голова одразу давав відповіді. Ті, хто не працював, а збоку споглядав за діями влади, не сприйняли його звіту. А коли дійшло до обговорення, демонстративно вийшли із зали ніби для вироблення тактики голосування, однак більше з них ніхто не повернувся. Роботу голови РДА Михайла Бойчука депутати визнали задовільною».

Що ж змінилося від сталінських часів у наших людях і нашій державі? Здається, за порухом пальців більшість готова за мить відновити будь-який тоталітарний режим, бути ревними і щасливими його слугами, задавати тон натхненного рабства. Принаймні лише кілька місяців вистачило, щоб утвердити такий порядок речей не дуже талановитому заставнівському ділку Михайлу Бойчуку.

Запис Як гартувалися Лозинські або Воістину Бойчук! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Двоє мешканців Молодії Глибоцького району «байками» про хорошу та високооплачувану роботу заманили заробітчанку з Північної України – офіціантку одного з кафе Чернівців у село. Наївна жінка, в якої вдома залишилися 6-річний син та батьки, повірила розповідям про гарний заробіток. Та не сподівалася, що на неї чекає сексуальне рабство. Вдома злочинці влаштували притон, де заробляли тілом обманутої. Злочинці спритно переховували рабиню, адже сусіди й гадки не мали, що поруч живе жінка…

Рабиня через нестерпні моральні та фізичні тортури навіть намагалася покінчити життя самогубством. Та кати врятували, перев’язавши порізані вени.

За словами Олександра КУЧЕЙНИКА, заступника начальника боротьби з кіберзлочинністю та торгівлею людьми в Чернівецькій області, вже раніше судимі за крадіжки 56-ти та 30-річний нелюди, познущавшись над жінкою пів року, вирішили її продати. Громадянка М. погодилась допомогти міліції і виступила покупцем живого товару…

Кинувши на підлогу мікроавтобуса побиту, п’яну, очманілу жінку злочинці привезли на місце продажу. За товар правили 50 тис. грн. Але, поторгувавшись, віддали за 10 тис. грн. На цьому «бізнес» катів закінчився – правоохоронці затримали їх на гарячому.

Нині постраждалій надається психологічно-соціальна допомога. А злочинцям загрожує позбавлення волі від 7 до 15 років.

Запис Сексуальне рабство поруч: придивіться до сусідів! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

За всю новітню історію незалежної України (часів президентів Кравчука, Кучми, Ющенка) влада, як могла, відкидала визначення «Тероризм – злочин на ґрунті расової або національної неприязні». Уся правова кваліфікація зводилася до хуліганства, тобто «битовухи».

Тепер же до тероризму притягують за вуха все, що завгодно. Хлопці з «Тризубу», які відпиляли голову бронзовому Сталіну, – терористи. А як тоді назвати тих, хто встановив і трепетно охороняє пам’ятник катові народів?

Вибух у Макіївці – без людських жертв, але з майже кіношною вимогою викупу у 4,2 мільйони євро 500-євровими купюрами, без вимоги її виконання – змусили Президента аж прискорити повернення із закордонного відрядження. Фоторобот «терористів», за яким можна затримати чи не половину чоловічого населення, навіть не розіслали міліцейським постам. Звісно, не виключається й версія кримінальних розборок. Але з реакції влади, яка за кілька днів до того попереджала про можливе кровопролиття на День Соборності, чомусь спадає на думку слово «провокація».

…І нарешті хвиля «тероризму» докотилася до Чернівців: телефонний хуліган поставив «на вуха» всі силові підрозділи міста, нібито «замінувавши» 2 супермаркети. Мін, звичайно ж, не знайшли. Та чи не свідчать згадки про теракти про спробу закрутити гайки?

У Чернівцях то запроваджують «комендантську» годину, то забороняють нічну торгівлю, то «наполегливо» запрошують (без права й можливості відмовитися) до відділку організаторів мирних акцій протесту. Бояться? Чи змушують нас боятися? У будь-якому разі влада сама нав’язує нам слова «терор» і «тероризм».

І оскільки місце нашого проживання все більше починає нагадувати табір (раніше він називався соціалістичним), то спадає на думку тюремне прислів’я, яке стало відомим завдяки Солженіцину та Шаламову: «Не вір, не бійся, не проси!».

Маріанна АНТОНЮК

Запис Не вір, не бійся, не проси спершу з'явиться на Медіа-Версії.