6 березня 2026-го у Центрі культури «Вернісаж» у Чернівцях відкрилася виставка пам’яті заслуженого художника України Івана Дмитровича Балана,  присвяченої 212-й річниці від дня народження Т. Г. Шевченка.

Іван Балан народився 2 серпня 1941 року в селі Стрілківці на Тернопільщині. Художню освіту здобув у Чернівцях, а згодом навчався на факультеті графіки Український поліграфічний інститут імені Івана Федорова у Львові. Багато десятиліть його життя було пов’язане з Буковиною, де він сформувався як художник, графік і книжковий ілюстратор. З 1992 року був членом Національна спілка художників України, брав участь у численних обласних, всеукраїнських та міжнародних виставках.

Творчість Івана Балана вирізнялася багатогранністю. Він працював у галузі станкової графіки, живопису, книжкової ілюстрації, створював плакати, листівки та екслібриси. Митець є автором понад трьохсот книжкових знаків і численних ілюстрацій до літературних видань. Його роботи супроводжують книги українських письменників — від класиків до сучасних буковинських авторів.

На відкриття виставки у «Вернісажі» прийшло багато людей: художники, друзі, учні, науковці, шанувальники мистецтва. Приїхали і родичі митця з Тернопільської області, його малої батьківщини. Атмосфера була одночасно світлою і зворушливою: люди згадували Івана Балана як талановитого художника, мудру й доброзичливу людину, яка все своє життя присвятила українській культурі.

Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?..
Тарас Шевченко, «Думи мої, думи мої», 1840

У видавництві «АНТ ЛТД» вийшла  книга Корнелії Товстюк “Радість поруч із нами” (Іван Балан: життя і творчість (з архіву родини Товстюк), яка  базується на матеріалах з приватного архіву родини Товстюк.

Важливою сторінкою творчості Івана Балана була його багаторічна співпраця з істориком і дослідником визвольного руху Нестором Мизаком. Художник став постійним оформлювачем його книг, присвячених складним і драматичним сторінкам української історії — боротьбі за незалежність, долям учасників підпілля, пам’яті про національний спротив. Саме графічні роботи Івана Балана — обкладинки, ілюстрації, символічні композиції — створювали особливу візуальну атмосферу цих видань.

Завдяки такій співпраці книги Нестора Мизака стали не лише історичними дослідженнями, а й цілісними культурними явищами, де слово і зображення працювали разом.

Під час відкриття виставки історик Нестор Мизак також згадав, що пам’ять про митця варто увічнити і в міському просторі Чернівців. Він висловив думку, що одну з вулиць міста можна було б назвати ім’ям художника — адже саме тут, на теперішній вулиця Княгині Ольги, де колись була вулиця Маршала Рибалка, жив і працював Іван Балан. На думку Нестора Мизака, така назва стала б символічним знаком вдячності місту художникові, який багато років творив у Чернівцях, оформлював книги, працював у сакральному мистецтві й залишив помітний слід у культурному житті Буковини.

Знову повертаюся в минуле… 11 вересня 2015-го у чернівецькому центрі культури «Вернісаж» можна було переглянути виставку «Підпільна графіка ОУН, УПА» , повстанські світлини, графіка заслуженого художника України Івана Балана у книгах Нестора Мизака «За тебе, свята Україно». Я була на цій виставці і тоді зробила невеликий (чи не зовсім невеликий) фоторепортаж, можна подивитися за цим покликанням – «Нам пора для України жить!»…

Художник працював і в сакральному мистецтві. Однією з його останніх робіт став розпис храму Різдва Івана Хрестителя, де він працював разом із художником Миколою Пелешуком. Цей храмовий живопис став своєрідним духовним підсумком творчого шляху митця — поєднанням майстерності, віри та глибокого відчуття української традиції.

Для Івана Балана екслібрис був не просто декоративним знаком. Це була особлива форма діалогу з книгою, з її автором і читачем. Саме тому його книжкові знаки вирізняються індивідуальністю і часто пов’язані з українською історією, культурою та літературою, зокрема з творчістю Тараса Шевченка.

Видавничий дім «Букрек» (Чернівці) здійснив перше за часів незалежності повне академічне видання
творів Ольги Кобилянської у 10 томах. Оформленням обкладинки та художнім наповненням серії
займався заслужений художник України Іван Балан.

Друзі, художники, колеги, з якими він працював і спілкувався багато років, ділилися теплими спогадами, говорили про його людяність, доброзичливість і відданість мистецтву.

На завершення виступила дружина художника. Вона подякувала всім, хто прийшов на виставку, хто пам’ятає і цінує творчість Івана Балана, підтримує добру пам’ять про нього і зберігає його мистецьку спадщину.

Після завершення урочистої частини учасники виставки зробили спільну світлину на пам’ять. Щира вдячність  пану Юрію Грунтовському за це фото, адже й мені дуже хотілося бути разом з усіма, серед людей, які прийшли вшанувати пам’ять художника.

Після офіційної частини відвідувачі ще довго не розходилися: розглядали роботи, спілкувалися, ділилися спогадами про Івана Балана. Його графіка, книжкові ілюстрації, екслібриси й сакральний живопис ще раз нагадали, наскільки багатогранним був талант митця і наскільки глибоко він відчував українську культуру.

Щира вдячність усім, хто долучився до організації цієї виставки, хто зберігає і популяризує творчу спадщину художника. Такі події допомагають нам відчути живий зв’язок поколінь і силу українського мистецтва.

Світла пам’ять Іванові Балану…

Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине…
От де, люде, наша слава,
Слава України!
Тарас Шевченко

©Тетяна Спориніна,
фото автора

p.s. Пам’ять у світлинах…  Пропоную переглянути світлини Івана Балана  із виставок у «Вернісажі» та Художньому музеї. Усі світлини з особистого архіву: Світлій пам’яті Івана Балана присвячено…

Запис Наша дума не вмре… Пам’яті художника Івана Балана спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Афіша запрошення у краєзнавчий музей досить красномовна. Маю на увазі світлину на афіші.

«Працюючи в різних формах, включаючи живопис, фотографію, інсталяції, відео та перформанс, концептуальні роботи Полатайка поєднують політичні та культурні теми та часто спираються на його досвід як українського канадця. В одній з найяскравіших робіт Полатайка, «Колиска» 1995 року, художник піддавався впливу радіоактивності в забрудненому регіоні поблизу Чорнобиля, повернувся до Канади та протягом 14 місяців брав у себе кров, а потім створив інсталяцію в Художній галереї Менделя (Саскатун), яка включала нікельовану ванну з кров’ю» /інформація з Саскачеванської мережі колекціонування творів мистецтва/.

У дворику Чернівецького краєзнавчого музею зібралися представники мистецької спільноти, журналісти, студенти, мешканці міста — щоб слухати, бачити, згадувати, сперечатися і просто бути поруч. Це була частина перша зустрічі з Тарасом Полатайком — митцем, що несе в собі досвід глобального, але не зрікається локального. Він наголосив: завжди відчував себе чернівчанином, хоч і працював у різних країнах. Та все ж усе зафіксовано: запис події вже оприлюднений Краєзнавчим музеєм, і його можна переглянути.

Хто такий Тарас Полатайко?

Українсько-канадський художник. Тарас Полатайко народився 1966 року в місті Чернівці. «Потім вирішив стати художником і вступив спочатку у Косівське художнє училище, а потім — у московський Строгановський художній інститут». 1989 – емігрував з України до Канади. Навчався у Канаді. Магістр образотворчих мистецтв (живопис, перформанс, критична теорія), Університет Саскачевану, Саскатун, Саскачеван. У середині 1990-х здобув визнання як концептуальний художник у Північній Америці. У Канаді став відомим перформансами, інсталяціями та відеоартом. У 2014 році через події Революції Гідності повернувся в Україну, де активно включився в культурні процеси країни.

Полатайко є яскравим представником сучасного мистецтва, але його роботи завжди мають живу нервову енергію — болю, спротиву, надії.

Серед публічних виставок Полатайко в Канаді – Музей сучасного канадського мистецтва в Торонто, Музей сучасного мистецтва Монреаля, Художня галерея Вінніпега, Музей Лондона, Художня галерея Великої Вікторії, Художня галерея Маккензі, Художня галерея Данлопа та Художня галерея Менделя.

На міжнародному рівні роботи художника виставлялися в таких місцях, як Національний художній музей України (Київ), Український інститут Америки (Нью-Йорк), Künstlerhaus Schloß Balmoral (Франкфурт), Фонд Антоні Тапіеса (Барселона), Замок Уяздовський (Варшава), Artspace (Сідней), Національний музей сучасного мистецтва (Белград) та 25-та Бієнале в Сан-Паулу.

Тарас Полатайко: мистецькі акції та проєкти в Чернівцях /подій і акцій було набагато більше, але це те, що я знайшла в інтернеті і на деяких була сама/.

2015
Повернення з Канади після Майдану. У Чернівцях засновує Центр сучасного мистецтва «Bunker», платформу для сучасної культури Чернівців, де відбуваються виставки, концерти, лекції, кінопокази та дискусії що стосуються сучасної культури, а також соціально важливих акцій.
2016
15 серпня — закликає мешканців та ЗМІ допомогти відродити забутий парк GÖBELSHÖHE у Чернівцях.
Початок проєкту «Австро-Грецький стиль» на локації залізничного вокзалу.
8 вересня. Перформанс «Перестаньте вивозити ліс!» на вокзалі Чернівців із критикою вирубки Карпат.
2017
Українсько-польска виставка «Гібридна Виставка» у Bunker, Національному художньому музеї України та галереї Лабіринт.
11 серпня — у єзуїтському костелі презентує проєкт «Хода Довіри» Роберта Саллера як куратор від Bunker за підтримки Zenko Foundation.
2019
Організатор першого у Чернівцях Джазового фестивалю «MuzaHyst».
2020
29 серпня — мистецький перформанс «1923–2020» на Центральній площі, присвячений поверненню та пам’яті пам’ятника «П’єта». Художник: Віолетта Олійник. Куратор: Тарас Полатайко.
Інтерактивна звукова інсталяція «Пам’яті полеглих» на руїнах пам’ятника «Чорний орел» . Художник: Віолетта Олійник. Куратор: Тарас Полатайко.
2021
Організатор міжнародної мистецької резиденції «Frontera Frustrata». 
Акція «Паспортизація Австро-Греції» на Центральній площі.
7 травня — в Bunker (за запитом) відбувається акція «Паспортизація Австро-Греції».
18 січня — «Діамантовий пес» — мультимедійна акція у громадському просторі Чернівців.
Видання артбуку «Дух та Історія Австро-Греції».
2022
Із початком повномасштабного вторгнення запускає онлайн-платформу Someone Prays for You — спершу фотопроєкт, потім платформа для міжнародних митців. Кошти від мистецтва спрямовуються на підтримку трьох підрозділів ЗСУ.

2023

«Народний арт-об’єкт» – інтерактивна інсталяція на Соборній площі перед пам’ятником радянській армії.

2024
19 грудня — офіційне відкриття виставки «Someone Prays for You» у Bunker. Представлені твори 20 українських і західних митців, кошти від продажу яких спрямовується на термінові потреби фронту. 

…Вперше побачила і почула Тараса Полатайка у листопаді 2014-го, коли у Чернівецькому художньому музеї відкрилася виставка «Війна. 11 портретів»… Його слова про роботу над проєктом звучали про те, як мистецтво, що не прикрашає реальність, а говорить про неї прямо. Тепер, через майже 11 років, я знову слухаю Тараса Полатайка — але вже в іншому просторі, в іншому часі, коли війна дужче нависла над нашою державою.

Тарас Полатайко справедливо й проникливо пояснює, що дитинство в Чернівцях (місті з декількох культурних шарів, насиченому архітектурою сецесії) формувало його внутрішній культурний код — природно західний, а «рускій мір» був чужим і окупаційним… Дві точки — листопад 2014 і червень 2025 — обрамлюють величезний пласт мистецької і людської роботи. Пройдено довгий шлях, у якому художник залишався вірним собі: не мовчати. Він висловлює свою правду — можливо, незручну, провокативну, таку, з якою не всі погодяться. Але саме це і є сутність справжнього мистецтва: бути простором для діалогу, сумнівів, заперечень. Адже правда — не те, що подобається всім, а те, що змушує думати. Його перформанси, живопис і тексти — це завжди сміливе висловлення позиції, небажання бути «декорацією» режимів чи політики.

Одним із ранніх і показових прикладів політичного перформансу Тараса Полатайка стала його робота 1992 року «Художник як політик: у тіні пам’ятника». Про це автор розповідав у дворику музею, але роздивитися слайди презентації на екрані у ще світлу годину доби було майже нереально. Але знайти інформацію про цей перформанс у просторах інтернету є можливим. У цій роботі митець поставив під сумнів рішення увічнити постать генерал-губернатора Рея Гнатишина як символу всіх українців Канади до 100-річчя української імміграції. Стоячи нерухомо біля пам’ятника, повністю вкритий бронзовою фарбою, Полатайко сам став «живим пам’ятником» тим, хто залишився невидимим для історії.

У 1995 році  Полатайко представив серію Glare, створену за мотивами репродукцій картин Казимира Малевича. Він навмисно включав у живопис «засвітки» — відблиски, що символізували інформаційні спотворення. Серія Glare – це діалог між ілюзіонізмом та абстракціонізмом, фотографією та живописом як жанрами мистецтва.

Продовженням цієї теми стала виставка «Скотома» (1998), де художник через автопортрети досліджував явище «сліпої плями» — метафору чогось, що є настільки очевидним, що стає непомітним, невидимим, зникає з поля зору.

Отож. 6 червня у дворику Чернівецького краєзнавчого музею відбулася перша частина презентації творчості художника та перформансиста Тараса Полатайка.

Це була подія, в якій поєдналися спогади, діалог, мистецтво і присутність. Чернівці слухали — хтось уперше, хтось давно знайомий із його виставками, перформансами, кураторською роботою. Митець говорив щиро й просто. Про війну, про відповідальність, про шлях у мистецтві — від навчання в художній школі до сьогоднішніх нових форм висловлення. Про Чернівці, які завжди були частиною його внутрішнього дому, і про те, чому важливо бути тут зараз.

Попереду — друга частина, вже цієї п’ятниці. Це ще одна можливість побачити, почути, осмислити. І, можливо, не лише мистецтво, а й себе.

Окрема вдячність Тарасу Полатайку — не лише за його творчість, а й за волонтерську діяльність. Упродовж цих років війни він активно підтримує українських військових, організовуючи допомогу і з-за кордону, шукаючи обладнання, амуніцію… 

Наступна презентація і зустріч із Тарасом Полатайком відбудеться 13.06.2025 о 20:00 у контексті міжнародного дня «Ніч в Музеї». Вхід вільний.

Більше інформації про зустріч 6 червня за покликанням – Розповідь Тараса Полатайка про творчість у дворику Чернівецького краєзнавчого музею… 

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис «Моя культура там, де сецесія…», – Тарас Полатайко спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Для Богдана Макаренка найбільшим джерелом натхнення є природа, в усіх її проявах. Він працює в основному на пленерах. В природі художник намагається знайти душевну рівновагу. Через спілкування з природою він прагне до гармонії з оточуючим світом.

Запис Персональна виставка живопису Богдана Макаренка у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Василь Рябченко — український живописець, графік, фотохудожник, автор об’єктів, цифрових робіт та інсталяцій. Один із ключових художників сучасного українського мистецтва та «Нової української хвилі». Роботи Василя Рябченка періоду 1980-1990-х років, їх тематика, сюжети та масштабні формати започаткували новий напрям образотворчого мистецтва Одеси. Рябченко одним із перших в Україні почав працювати у жанрі інсталяції. Також з початку 1970-х художник активно експериментує з фотографією, яку, згодом, використовує в інсталяціях та колажах, а також застосовує як матеріал при написанні мальовничих робіт та створення цифрової графіки. 1996 року – «Кращий художник України» за підсумками арт-фестивалю «Золотий перетин». Цього ж року заснував творче об’єднання «Арт Лабораторія».

Сьогодні роботи Василя Рябченка зберігаються чи не у всіх головних музеях України й відомих приватних колекціях. На його рахунку — участь у більш ніж 80-ти програмних виставках в Україні та за її межами. Відбулася тільки одна персональна виставка, за яку художник отримав у Києві на фестивалі «Золотий перетин» премію «Найкращий художник 1996-го року»

«Безумовно, мені цікава реакція на мої роботи — її інтерпретація глядачем, аргументована, не пов’язана з “актуальними” тенденціями, чесна критика. Я проти революцій, я за еволюцію та абсолютну свободу в цій еволюції. Моя внутрішня прихильність  та орієнтація — безконфліктність», – Василь Рябченко

Василь Рябченко народився 23 липня 1954 року в Одесі в сім’ї художника-графіка Сергія Рябченка. У 1969 році вступає до Одеського художнього училища ім. М. Б. Грекова на відділення живопису. Від 1974 до 1976 — навчання як вільного слухача в ЛВХПУ ім. Мухіної у Ленінграді, а після повернення в Одесу — знайомство та дружба із Валентином Хрущем й одеськими «нонконформістами». У 1978 — 1983 роках навчався в Одеському державному педагогічному інституті ім. К. Д. Ушинського на художньо-графічному факультеті. Від  1987 — член Спілки художників СРСР, згодом — Національної спілки художників України.

«Я завжди чимось був зайнятий: читав, фантазував, малював, ліпив, клеїв і навіть шив, але ніколи не думав, що буду художником. Хоча з інтересом спостерігав за роботою батька. Мені особливо подобалися його малюнки — неперевантажені та повітряні, вони прекрасно передавали настрій сонячного або похмурого дня, я був вражений цим і не міг зрозуміти, як він цього досягає», – Василь Рябченко.

У 2009 році твір «Смерть Актеона» переосмислив син автора, художник Степан Рябченко. Рябченко-молодший створив цифрову версію сюжету у власній інтерпретації і згодом представив його на виставці двадцяти номінантів на премію PinchukArtCentre 2011 року.

Василь Рябченко одним з перших починає працювати в жанрі інсталяції. Його роботою цього напряму стала «Гойдалки для пеньків» для кураторського проєкту Єжи Онуха «Степи Європи» (1993).

Надалі були створені інсталяції «Великий Бембі» (1994), «Посвята мадам Рекам’є» (1994), «Принцеса» (1996), «Академія холоду» (1998) та інш. За цикл  фотографій «Naked Dream» він отримав звання «Кращий художник України» за підсумками першого всеукраїнського Арт-фестивалю «Золотий перетин» 1996 року. Цього ж року  Василь започаткував творче об’єднання «Арт Лабораторія».(Кристалізація краси зусиллями трьох поколінь Рябченків, Олена Голуб, АНТИКВАР)

Альтернативні історії героїв, візуалізація життя, подій  у серіях  (наприклад  серія «Захопливе конструювання фонтанів»,  серія «Героїчні пупсики», серія «Поцілунок крадькома», «Contemplation», «Сусанна й старці» та інші) дають можливість ще раз перегравати задум, концепцію твору.  Автор корелює той самий матеріал, ту саму історію у різний спосіб. Відбувається формальне (чи неформальне) експериментування. Але це не фізичний структурований експеримент, візуальні образи,  маленькі істини, персонажі  розшаровуються, варіюються і створюють нові альтернативи… Неочікувані та привабливі.

«Думаю, що архітектура — моє друге покликання. У мене є багато проєктів, але більшість їх не реалізовано та існують вони тільки на папері. Одних тільки музеїв сучасного мистецтва — три. Два з них для Одеси», – Василь Рябченко

«У майстерні прагну бувати частіше, де намагаюся завершити велику кількість розпочатих, але не завершених робіт. Звичайно, є плани, звернені в майбутнє. Проте починати нові проєкти, не закінчивши розпочаті, утримуюся.

Кожна картина, кожний  проєкт художника – це його інтелектуальний світ. Який тільки віддзеркалює наша уява. Мистецтво і життя майже завжди знаходиться у суперечності.  Напевно мистецтво є ідеалізацією життя, альтернативною реальністю… У мистецтві для свободи уяви немає нічого неможливого.  Таке  мистецтво приречене грати роль, яку йому визначає сам художник: революційну чи нереволюційну, залежну чи вільну, авантюрну, індиферентну чи брутальну, небайдужу… Мистецтво Василя Рябченка інтелектуальне, витончене та відверте, незалежне, із своїми історіями,  драмами, жанрами, сюжетами, з біблійними сюжетами, з відчуттям авторської свободи та відповідальності.

Особливо вдячна за прекрасну і щиру розповідь, думки назагал: ВАСИЛЬ РЯБЧЕНКО ПРО ВАСИЛЯ РЯБЧЕНКА.

Вітаємо з ювілеєм! Дякуємо за любов до мистецтва!

Далі буде…Нові виставки, нові картини, нові успіхи, нові виклики…

Деякі інші роботи майстра можна подивитися за посиланням: Василь Рябченко і про «час, коли дарують зірки»…

©Тетяна Спориніна,
фото з архіву родини Василя Рябченка

Запис Василь Рябченко – про еволюцію в мистецтві та абсолютну свободу в цій еволюції… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Олександр Володимирович  Гармидер народився 12 липня 1956  року в селі Леміщиха Жашківського району Черкаської області. У 1980 році закінчив Вижницьке училище прикладного мистецтва.  Олександр  Гармидер – відомий живописець, член Національної спілки художників України, активний учасник обласних, всеукраїнських, міжнародних виставок, нагороджений почесними грамотами Чернівецької ОДА, обласної та міської ради. Працював у галузі станкового малярства. Помер 12 квітня 2023 року.

Олександр Гармидер – творча людина і все своє життя присвятив мистецтву. Мета виставки – вшанування одного із знакових митців Буковини  – Олександра Гармидера та показати, підкреслити його особливе значення у розвитку сучасної української культури. На відкритті виставки  виступили рідні художника, друзі, колеги, шанувальники творчості Олександра Гармидера.

Дякуємо організаторам за шану мистецтву Олександра Гармидера! Вічна і світла пам’ять…

Більше фото з відкриття виставки за посиланням – «ОСТАННІЙ АРКАН» ОЛЕКСАНДРА ГАРМИДЕРА

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис У Чернівцях відкрилася виставка пам’яті художника Олександра Гармидера «Останній аркан»… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Дякуємо організаторам за чудову виставку, а художникам – за цікаві та унікальні роботи.

Більше фото з заходу відкриття виставки за посиланням – V ВСЕУКРАЇНСЬКЕ ТРІЄНАЛЕ АБСТРАКТНОГО МИСТЕЦТВА «АРТ-АКТ»…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис V Всеукраїнське трієнале абстрактного мистецтва «АРT-AKT» – у Чернівцях… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Хочу додати, що саме у Чернівцях  у 2011 році відбулася  перша персональна виставка живопису Богдана Макаренка, у 2015 році – персональна виставка Богдана Макаренка і Валерія Козуба.  Тоді я написала: «Ніби прості і очевидні, людяні, емоційні, надмірно працелюбні, надихають своїм прикладом, намірами, іронією, азартом, безпосередністю, твердістю переконань і інших, не менш провокаційних шукачів пригод, визнання і мрійників…» Незалежні та вільні…  І ми з нетерпінням чекаємо завтрашню  виставку  «Вільні». Успіхів!

p.s. 13.09.2022 відкриття виставки київського художника Богдана Макаренка. Віктор Завальнюк, десантник 7 роти 25-ї окремої повітряно-десантної бригади Високомобільних Десантних Військ  дуже хотів побувати на виставці і у 2015 році, але він повертався на фронт. Знайшла відео зустрічі художників Богдана Макаренка і Валерія Козуба з Віктором Завальнюком, бійцем АТО, який у березні 2015 приїхав у Чернівці у відпустку. Ця зустріч відбулася 24 березня 2015року… Художники  тоді йому допомагали… Нехай зараз Бог береже всіх захисників України!

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Художник-живописець Богдан Макаренко презентує у Чернівцях благодійну виставку «Вільні» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Центр культури «Вернісаж» чекає завтра, 26 травня, о 17.30 (м. Чернівці, вул. І. Франка, 15) усіх шанувальників живопису на відкриття виставки заслуженого жудожника України, членкині Національної спілки художників України Катерини Косьяненко «Місто Че».

Напередодні події з відомою українською художницею зустрівся голова Чернівецької обласної ради Олексій Бойко. Катерина Косьяненко мешкала в Києві та, аби зберегти свої роботи, перевезла їх до Чернівців. Виставка триватиме до кінця червня. Серед представлених робіт будуть, зокрема, етюди Чернівців.

Вхід на виставку безкоштовний, проте кожен охочий матиме змогу придбати картини і  30% їхньої вартості з продажу витратять на потреби ЗСУ. Так, після подібного заходу в Івано-Франківську художниці вдалося придбати автономну сонячну станцію для Збройних сил України.

Очільник обласної ради подякував Катерині Косьяненко за громадянську позицію та її увагу до нашого краю, а також висловив сподівання, що спільними зусиллями вдасться зібрати необхідну для допомоги нашим захисникам кількість коштів.

Запис «Місто Че» Катерини Косьяненко спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Більше 100 творів живопису, графіки та декоративно-ужиткового мистецтва від 55 буковинських митців формують експозиційний простір весняної імпрези, відображають сучасність та роки минулі, наводять на роздуми, бентежать чи викликають захоплення, або просто дарують глядачеві радість споглядання!

В ці чудові березневі дні вклоняємось Великому Кобзареві, який не є для нас теперішніх застиглим образом, а живим та креативним художником та поетом, слово якого, як ніколи, актуально для сучасної України.

Тарас Григорович Шевченко — багатогранний геній і одна з найяскравіших постатей українського образотворчого мистецтва середини ХІХ століття. Він проявив себе як художник-живописець, офортист, майстер рисунка, акварелі, сепії та гравюри.

Виставка триватиме до 22 березня.

Дякуємо митцям і організаторам виставки за експозицію.

Більше фото з виставки за посиланням –  ВКЛОНЯЄМОСЯ ВЕЛИКОМУ КОБЗАРЕВІ!

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис ОБЛАСНА ХУДОЖНЯ ВИСТАВКА ДО 206-РІЧНИЦІ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА спершу з'явиться на Медіа-Версії.

14 вересня 2017. Виставка Артемія Присяжнюка.

Художник, митець, патріот, мрійник,
незалежний, переконливий, цікавий, спостережливий, стійкий,
для мене – неосяжний…
Ми зустрічалися здебільшого на виставках,
іноді в місті, коли наши шляхи випадково перетиналися,
ми зустрічалися і в буремні часи – майже і на барикадах…
Виставка не те, що здивувала, вона приголомшила.
Артем Присяжнюк знову подарував нам свій особливий погляд на світ,
справжній, сповнений натхнення,
свою прихильність і щирість таланту…
Дякуємо.

Більше фото з виставки за посиланням – АРТЕМ ПРИСЯЖНЮК… ЩО БУЛО, ТО І ТЕПЕР Є…

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис АРТЕМІЙ ПРИСЯЖНЮК. ЖИВОПИС спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Виставка «КОРІННЯ І КРОНА» є зрізом сучасного мистецтва Закарпаття, яка жодним чином не претендує на узагальнюючий обсяг реального та практичного стану живопису регіону. Презентація даних творів та митців є виключно частковою та передбачає щось недоказане, присутнє на будь-якій виставці або в художньому творі. Тим не менше: тут презентовані усі покоління, всі творчі спілки, всі напрямки та динаміка розвитку мистецтва краю. Таким чином, представлені різноманітні стилі і напрямки – від реалістичних пейзажів та натюрмортів до складних стилізованих композицій і абстрактних творів.
Ідея проведення виставки закарпатського мистецтва в Угорщині виникла досить давно, й ініціатив було та є багато. Це пов’язано передусім зі становленням закарпатської школи живопису, яка сягає своїм корінням глибоко в угорське мистецтво. Йосиф Бокшай (1891-1975), Адальберт Ерделі (1891-1955) вчилися в Королівському художньому інституті у Будапешті у видатних художників світового рівня – Імре Ревеса, Бели Грюнвалд-Івані, Пала Сіньєі Мерше та інших. Як засновники закарпатського малярства, Ерделі та Бокшай мають послідовників упродовж декількох поколінь, що чітко простежуються на цій виставці, незважаючи на різноманітність жанрів та напрямків у мистецтві.
Наразі з розмаїттям яскравого і самобутнього сучасного закарпатського мистецтва знайомляться на батьківщині, в різних містах України. 
Цього разу – у Чернівцях.

На згадку про виставку відвідувачі виставки одержали каталог “Коріння і крона. Зріз сучасного мистецтва Закарпаття”.

Дякуємо за чудову виставку!

Більше фото з відкриття виставки за посиланням – ВИСТАВКА «КОРІННЯ І КРОНА» У ЧЕРНІВЦЯХ

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис «КОРІННЯ І КРОНА» – зріз сучасного мистецтва Закарпаття спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Ювіляри 2016. З музейних колекцій

Член Національної спілки художників України Іван Онуфреїв (1946-2012) –  митець зі складною історією життя. Його живопис – це розмова про нас, про світ. Розмова щира, відверта й справжня, стримана й подеколи сувора.

Іван Онуфреїв.

Автопортрет. Виставка НСХУ  2014 р. «У вінок Кобзареві».

Приватна власність

Важливо згадати, що творчий почерк художника формувався під благодатним впливом таких відомих педагогів Львівського інституту декоративно-прикладного мистецтва, як славнозвісний живописець Любомир Медвідь і улюбленець студентів, портретист і монументаліст Іван Скобало. Тож післяінститутське десятиліття Івана Онуфреїва позначене цікавими творчими здобутками. Він проявив себе як майстер психологічного портрета із внутрішньою динамікою образу та напрочуд виразною стилістикою. Якнайкраще про це свідчать ранні твори художника з музейних колекцій Чернівців і Тернополя:  «Портрет заслуженого майстра народної творчості України Михайла Катеринюка» та твір «Сум».

Іван Онуфреїв. Сум. 1972, картон, темпера. З колекції Тернопільського художнього музею.

Жіночий портрет «Сум» створений через рік після закінчення інституту (1972 ). Але в ньому вже яскраво розкриваються талант митця та його творча індивідуальність. Це особливо помітно в декоративному ефекті композиції, виразно утвореному контрасністю кольорів, дещо сплощеними об’ємами та темною пружною обводкою. Воднораз із декоративністю простежується і властива пензлю Івана Онуфреїва монументальність. Із цим портретом пов’язана драматична історія зі щасливим завершенням. Він протягом кількох років разом з іншими творами був одним з експонатів картинної галереї у палаці графа Бадені на Тернопільщині. Від підвищеної вологості картини почали псуватися. В украй занедбаному стані вони потрапили до реставраторів Тернопільського художнього музею. Таким чином було врятовано  цей чудовий ранній твір Івана Онуфреїва, який отримав нове життя.

Іван Онуфреїв. Портрет заслуженого майстра народної творчості М. Катеринюка. 1977,  ДВП, олія. З колекції Чернівецького художнього музею.

1977 року творчу спадщину митця збагатив портрет Михайла Катеринюка.  Автор яскраво розкриває непересічну індивідуальність і характер творчої особистості уславленого різьбяра. Головний акцент зроблено на висвітленому й немов вихопленому з темного тла обличчі. Лаконічна художня мова твору будується на узагальненій пластиці та декоративному трактуванні об’ємів. Підкресленої виразності та стрункості надає композиції майже скульптурна ліпка форми та чітка контурна лінія. Така стилістика є характерною особливістю творів Івана Онуфреїва 1970-х років.

Іван Онуфреїв. Червоні маки. 1978, картон, олія. З колекції Чернівецького художнього музею.  

Притаманна йому манера виразно відчувається і в іншій роботі з Чернівецького художнього музею: в ошатному натюрморті «Червоні маки» (1978) приваблює енергійна експресія кольору та темпераментний пастозний мазок.

У наступні 80-і та 90-і роки  митець звертається до історичної тематики та релігійних мотивів. Водночас із такими творчими задумами, Іван Онуфреїв перебуває у пошуках відповідних їм засобів художнього вираження. Відтак у художньо-образному ладі композицій та їхній пластичній структурі спостерігаються зміни та поява нової образної символіки.  Письменник Георгій Шевченко характеризує їх як роботи, у яких промовляє «напружена одержимість» («У зблисках дивосвіту й реальності»: газета «Час», 1996, 12 січня). Творів цього часу збереглося вкрай мало. Вони здебільшого розпорошені. Серед них: «Голгофа», «Месія», «1933», «Роксолана», «Плач», «Скеля Довбуша» тощо.

Про цей період творчості митця читаємо у статті Мирослава Лазарука «Не зупинився на півдорозі» (газета «Молодий буковинець», 1995, 16-22 грудня). Автор статті зазначає про художника, що в роки «застійного офіціозу його твори вирізнялися прагненням заглибитися в життєві реалії, які спричиняли внутрішній спротив і біль». Далі автор згадує про картини пізнішого часу – твори філософського забарвлення, які «виразно окреслюють тему національного, духовного відродження. Зокрема, пам’ятна «Капличка» роботи Онуфреїва. У творі «Думи мої» «оригінально вирішено Шевченківську тему». Цінними є відомості про роботи І. Онуфреїва на тему національного відродження: «…його розп’яття символізує шлях України до визволення. Світлі тони, на які, до речі, автор досить скупий, віщують пробудження. Вдале звертання й до історичної теми, зокрема, до постаті гетьмана Сагайдачного».

Іван Онуфреїв. Портрет Володимира Івасюка. 2003, полотно, олія. З колекції Чернівецького меморіального музею Володимира Івасюка.

Одним з небагатьох творів наступних років є живописне зображення Володимира Івасюка 2003 року, створене за мотивами незабутньої поетичної  світлини українського композитора, відзнятої крізь листя дерев. Із портретом можна познайомитися в експозиції Чернівецького меморіального музею Володимира Івасюка. Щемні інтонації композиції передають глибокий біль, тривогу та тривожні передчуття. Видається, що цей образ навіяний пісенними рядками Володимира Івасюка, які стали пророчими:

«Одинокий лист,

гнаний вітром,

пролітає повз мене.

Він більше сюди не повернеться.

Не повернуся і я».

Протягом  2009-2010 років Іван Онуфреїв  працював над створенням ікон для нового іконостасу домової церкви Івана Сучавського в Резиденції митрополитів – нині храму теологічного факультету ЧНУ. Про враження від роботи митця із захватом відгукується отець Микола Щербань: «Зроблено високопрофесійно. Талант! Помножений на працю до сьомого поту…».

Мистецькі здобутки Івана Онуфреїва залишаються в пам’яті сучасників. Адже найкращі твори художника є яскравою та своєрідною частиною творчої спадщини чернівецького станкового малярства нашого часу.

Тетяна ДУГАЄВА, мистецтвознавець, член Національної Спілки художників України

Щира подяка всім, хто сприяв появі цього матеріалу: художникам, родині митця, Олені Банніковій (Чернівецька обласна універсальна наукова бібліотека ім. М. Івасюка), а також заслуженому художнику України Євгену Удіну (Тернопіль).

Запис У портреті Володимира Івасюка художник передав тривожні передчуття спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– Цього року у Вас, пані Марино, відбулися цікаві виставки у Чернівцях, Києві, Львові. Як Ви все встигаєте? Після виставки у Києві (не була на відкритті, але виставку відвідала) бачу, що додалися багато нових робіт. Ваші роботи випромінюють тепло, впевненність і красу. Як Вам вдається бути оптимістом у наш складний час?
– Я намагаюсь до живопису ставитись, як до професії. Так воно насправді і є. В мене немає іншого заняття та іншого доходу. Я живу за живопис. Спостерігаю невтішну тенденцію, коли малярство переходить у сферу хоббі. А то вже зовсім інший підхід і зовсім інший результат. Мистецтвом треба жити і кожного дня напрацьовувати нове і нове.
А в складний час просто не маєш морального права кидати справу, якій присвятив більшу частку свого життя. Все минеться, а картини, то така річ, яка преживає катаклізми, войни, скруту…

Марина Рибачук
Живописець, член національної спілки художників України.
Народилась 7 вересня 1964 року в Донецькій області, Украіна.
Закінчила художньо-графічний факультет Івано-Франківського педінституту в 1988 році.
Отримала диплом з вiдзнакою.
Член мистецької спілки БЖ-АРТ.
Лауреат міжнародної літературно-мистецької премії ім. Ольги Кобилянської в номінації живопис, 2013 рік.
Живе та працює в місті Чернівці.
Учасник обласних, всеукраїнських та міжнародних виставок і пленерів.

– Хто є для Вас безперечним авторитетом?
– Я вчилась у народного художника Івана Холоменюка в свій час, і то планка дуже висока. Він був зразком та особистістю. Дуже рідко хвалив, а коли хвалив, то ти розумів, що чогось досягнув. Працювати постійно, то і необхідність і задоволення, і страждання і гордість, коли щось насправді вдається…

– А чому, пані Марино, така назва виставки? «Терасове місто в зеленій спідниці… Провінційні історії, продовження»…
– У мене була попередня виставка у Києві – «Провінційні історії»… Там теж були і роботи, написані у Франції.
А Чернівці – це терасові місто (5 терас, рівнів) «в зеленій спідниці»… Ось як звучить у вірші Рози Ауслендер в перекладі Петра Рихла :
Терасове місто в зеленій спідниці
Дроздів непідробні трелі

Дзеркальний короп
приправлений перцем
мовчав п’ятьма мовами …
Вірш Рози Ауслендер, який написаний про Чернівці воєнних часів, і зараз звучить дуже сучасно і проникливо…

Дякуємо, пані Марино, за чудову виставку!

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора і SergyiS

Запис І не тільки провінційні історії Марини Рибачук… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Мене особисто вразив цей автопортрет,
у якому поєднані почуття, думки, спостереження, світ художниці…

Кожна робота пані Лариси не залишається поза уваги.
Кожен пейзаж має свій настрій.
Чарівні квіти, ніжні пелюстки підкреслюють  поетичність  автора.
Образ Чернівців –  загадковий і прекрасний.
І такий, що при бажанні відкриває вам свої таємниці…

Тетяна Стрільчик, “Версії”,
фото автора

Запис Живопис і акварелі від Лариси Куваєвої спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Понад 5 тис. рукописів надіслали цього року на літературний конкурс «Коронація слова». 28 членів журі відзначили 74 авторів романів, кіносценаріїв, п’єс та пісенної лірики. Переможців нагородили 5 червня у столичному Будинку офіцерів.

Коронація слова — Міжнародний літературний конкурс романів, п’єс, кіносценаріїв, пісенної лірики та творів для дітей. Проект заснований 1999 року компанією «Крафт Фудз Україна» і подружжям Логушів.

Метою конкурсу є підтримка новітньої української культури, пошук нових імен, видання найкращих романів книжками, стимулювання й підтримка сучасного літературного процесу кіно й театру, і як наслідок — наповнення українського ринку повнокровною конкурентоспроможною літературою, а кіно й театру — якісними українськими фільмами й п’єсами.
«Коронація слова» відкрила для широкого кола читачів імена Ірен Роздобудько, Марини Гримич, Анни Хоми, Олександра Вільчинського, Наталки Очкур, Марини Мєдникової, Андрія Кокотюхи, Василя Шкляра та інших молодих письменників.

Ми зустрілися з Крістіною Кельті у Літературному кафе після її поїздки до Києва.

Крістіна Кельті — перекладач з англійської та німецької мови. Перекладами почала займатися з мистецької точки зору, першими були художні — переклади листів Нінон Гессе до Германна Гессе, які були надруковані. Від 2010-го до 2012-го Крістіна Кельті була автором та ведучою “Віртуальних мандрівок”. Від 2011-го є членом Чернівецького відділу Союзу Українок та заступником з виховної роботи при Школі шляхетних українок.
2012-го пані Крістіна працювала перекладачем міжнародних спостерігачів під час проведення Парламентських виборів в Україні, 2013-го перекладачем волонтерів Американського Корпусу Миру, 2014-го працювала перекладачем міжнародних спостерігачів під час дострокових Президентських виборів. У лютому 2014-го відбулася персональна виставка молодої художниці «Яскраві миттєвості життя» у Художньому музеї.

– Ти, Крістіно, мала змогу оцінити масштаб та атмосферу урочистості під час вручення премій «Коронації слова»,  твій голос ще й став визначальним, вирішальним для одного з номінаниів конкурсу. Це роман «На чужих вітрах» Ольги Яворської. Як довго триває такого роду відбір? Чому саме цей роман?
– Письменницю, якій я вручала спеціальну відзнаку, вперше побачила на сцені конкурсу. Імені також не знала. Коли вичитувала твори, то вони надходять із псевдонімом. Я вважаю це дуже гарна традиція і тут немає місця стереотипам чи особистим, навіть підсвідомим, вподобанням.

Я не знала ні звідки письменниця, ні скільки їй років, нічогісінько. Приблизно два місяці я вагалася і обирала. Хотіла нагородити роман, який би не просто сподобався мені для прочитання, а який, на мою суб’єктивну думку, мав би бути помічений виданнями, який буде гідно представляти українську літературу, який не загубиться на полиці, тобто не є для одноразового прочитання. Таким для мене став історико-психологічний роман “На чужих вітрах”. Пізніше вже дізналася, що авторкою його є львівськи письменниця Ольга Яворська. Її твір надихнув мене на вручення спецвідзнаки за психологічну глибину та розкриття міжособистісних стосунків. Якою гарною і вишуканою українською мовою написаний цей твір! І вже після церемонії я дізаналася, що пані Ольга від 1997-го є Членом національної Спілки письменників України .

– Яке місце критики в «ієрархії» літературних жанрів жанрів?
– Коли мені запропонували вручати спеціальну відзнаку прийшло усвідомлення того, що твір потрібно оцінювати, отже мають бути певні критерії. Подобатися можуть багато творів, але обрати потрібно було один. І тут постало таке питання до мене, не як до перекладача, а вже як до філолога, які критерії являються пріоритетними. Це питання я вивчала трохи раніше, коли цікавилася творами нобелівських лауретів, Пультцерівської премії, Букер прайза. Тоді я вишукувала англійською автобіогрофічний твір Кеннеді, який був відзначений Пулітцерівським призом. Випадково знайшла курс Оксфордського університету у вільному доступі, який стосувався літератури і одна з відео-лекцій була присвячена літературним нагородам. Я погоджуюся з тим, що є літературні прийоми, правила, художня навантаженість оцінюються, але найбільше оцінюється «вміння» твору змінити людину у кращу сторону, змусити її замислитись над справжніми цінностями. Тому в цьому ракурсі жанр критики для мене виступає як направляючий вектор розвитку літератури, такий своєрідний компас, який має орієнтувати розвиток творів у кращу сторону.

– На фото – авторський диплом, який ти підготувала для номінації. Для нагородження вибрала власну картину. Свою спеціальну відзнаку ти назвала промовисто «Живописне перо». Як ти готувалася до нагородження?
– У дипломі хотілося наголосити на мистецькій ноті. Номінантом може стати людина з чудовою філологічною освітою, а може за своїм покликанням чи натхненням. Ці фактори ніяким чином не впливають, головним залишається сам твір. Я вирішила назвати спеціальну відзнаку «Живописне перо» і використати в оформленні диплому власну картину, яка стала символом і афішою першої художньої виставки «Яскраві миттєвості життя». Тут ми схожі, бо я в живописі роблю такі кроки, як і номінати літературного конкурсу «Коронація слова». Розробити свій власний диплом це було моїм бажанням, адже оргкомітет конкурсу також відзначає дипломом, де вказана спеціальна відзнака.

– Урочистості у Києві тривають усього один день, ми бачили церемонію вручення нагород по телебаченню, читали в ЗМІ. А чи мали час на спілкування, обговорення. Адже велика, кропітка робота великої кількості людей, учасників, організаторів сконцентрована тепер в один святковий день. Яка атмосфера, які відчуття, настрої?
– Засновники Міжнародного літературного конкурсу романів, кіносценаріїв, п’єс, пісенної лірики та творів для дітей Коронація слова Тетяна та Юрій Логуші. Раджу подивитися відео з заключним словом організаторів, бо воно поза коментарями. Це приклад людей, які люблять свою країну всім серцем, і їх проект — результат цієї любові.
Це було справжнє свято для переможців та номінантів конкурсу. Я особисто віддаю велику шану, вони знаходять час творити якісну українську літературу. Це не просто конкурс, після якого номінанти поїдуть з нагородами, це — початок майбутньої їхньої творчої співпраці з колегами, видавництвами і т п. Після церемонії номінати вже розслаблені і починається творчий обмін думками, контактами, планами на втілення майбутніх ідей та проектів. Часу надто обмаль, тому довго говорити про “погоду” ніколи, адже всі роз’їдуться до своїх домівок у свій звичний ритм життя. Хоча, для таких творчих людей звичним вже стало поєднання активності, дому, сім’ї, творчості, роботи і багато іншого…Це атмосфера віри у розвиток української культури і водночас результати, які демонструють цей розвиток. Все, що не встигли обговорити після церемонії — продовжуємо обговорювати в приватному порядку тепер.


– Дякую, Крістіно, за цікаву розповідь.

В Україні проводиться багато щорічних літературних конкурсів, на яких відбувається нагородження найкращих творів та творців. Деякі з них: «Книжка року», конкурс «Найкраща українська книга» від журналу «Кореспондент», премія «Книга року Бі-Бі-Сі», «Коронація слова», Гоголівська премія, Літературна премія імені Лесі Українки, «ЛітАкцент року», Премія фундації Антоновичів, Національна премія України імені Тараса Шевченка…
Втім, літературу визначають з одного боку як мистецтво, а з іншого – як індустрію. Мета конкурсів теж не зовсім однозначна, кожний у свій спосіб впливає на літературну ситуацію. Для одних – це ринковість, прагнення просувати авторів. Але є література, яка іноді має мало шансів бути прочитаною. Участь у конкурсах дає змогу відкривати читачу різних авторів.
І «Коронація слова» на сьогодні чи не єдиний конкурс, який дає шанс письменникам-початківцям ввійти в сучасну літературу: видати свою першу книжку, мати медіапідтримку та здійснити презентаційний тур Україною.

Тетяна Спориніна, «Версії».
фото автора, з архіву К. Кельті та з сайту конкурсу «Коронація слова»

Запис «Живописне перо» від Крістіни Кельті спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Крістіна Кельті — перекладач з англійської та німецької мови.
Крістіна Кельті була автором та ведучою “Віртуальних мандрівок” у 2010-2012 роках.
У 2012-2013 роках була перекладачем волонтера Американського Корпусу Миру.
У 2012 Крістіна Кельті працювала перекладачем міжнародних спостерігачів з Канади під час проведення Парламентських виборів в Україні.
“Саме такий досвід роботи посприяв тому, що я мала змогу звернути увагу на прекрасні миті у перервах між плідною працею, адже часу не просто було обмаль, моє життя на той період розчинилося у заходах, які я перекладала.
Я не маю мистецької освіти, але мала спроби займатися малюванням, намагаючись висловити те прекрасне, що відчувала всередині. Так сталося і з виставкою “Яскраві миттєвості життя”, це моя перша персональна виставка, головна ідея якої висловити свою повагу та поцінування тим митям життя, які надихають підкорювати нові вершини. Я це висловлюю через квіти, поєднання кольорів та контраст. В застосуванні переважно темних тонів ябачу можливість ще більше наголосити на яскравих кольорах, на виразності композиції. Настає час, коли своїми творчими і водночас світоглядними поглядами варто ділитися, що я і роблю. Прогрес надає нам багато нових можливостей, але й ми платимо за нього дорогою ціною. На мою творчість певним чином впливає японське мистецтво. Побачити велике в малому, це те, що хочу висловити я своєю творчістю”,- розповідає Крістіна Кельті.

Інформація з сайту Чернівецького художнього музею.

У ці тривожні дні лютого дякуємо Крістіні за тепло і яскравість її картин, за сонце, за неповторність, відвертість і ніжність.

Від 5 лютого до 2 березня у Чернівецькому художньому музеї можна переглянути персональну виставку мисткині.

Спасибі, Крістіно, за твій подарунок, за твій світ образів, роздумів та віру у майбутнє…

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора

Запис Розмай від Крістіни Кельті… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Композиція чудової світлини знайдена особисто Миколою Івасюком для роботи над задуманим живописним портретом Ольги Кобилянської, як пише про це 23 лютого 1899 року сама Кобилянська Василеві Стефанику: «…Се Івасюк (маляр) уложив мені таку позицію, бо хотів мене раз малювати; се не для «Вістника» я фотографувалася. Іншої фотографії не мала — і дала сю Маковею, застерігаючи, що для «Вістника» дам іншу. Але нім я зібралася на іншу — він вже сю післав»…

Продовження читайте у газеті «Версії» №47

Запис Ольга Кобилянська: “Се Івасюк уложив мені таку позицію, бо хотів мене раз малювати…” спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Що об’єднує такі, здавалося б, різні речі: буковинськ, гірські й міські чернівецькі пейзажі, горян у народних строях і витончених пань у ремінісценціях з історії, святість ікони та лукавинку повсякденного життя?

«Якби тато був музикантом – може, грав би на якомусь інструменті»

У буковинських селах учитель завжди був фігурою помітною та шанованою. Саме в учительській родині в Горішніх Шерівцях на Заставнівщині на Петра й Павла влітку 1956 року народився хлопчик. Не назвали його, утім, ані Петриком, ані Павликом: тато був на виду, викладач фізики й математики, згодом голова сільради. Мама теж викладала математику. Закінчили вони різні вузи, а познайомилися й побралися вже тут, у буковинському селі.

Зрештою, Олександр – теж гарне ім’я, тим паче, що його носії – зазвичай люди непересічні, навіть амбітні, яскраві й творчі, за що б не взялися.

Малий Сашко, єдина дитина в родині, поводився тихенько лише коли вмощувався коло татка й споглядав, як той малює: навчався бачити світ у світлі й кольорі. Учитель фізики  брався до малярства самоуком, писав пейзажі навколо Шерівців та робив копії відомих картин:

– Я дуже любив татка, мені подобалося займатися з ним однією справою. Тож, якби тато був музикантом, може, я теж навчався б грі на якомусь інструменті, – зізнається художник.

А згодом  синок і собі щось почав малювати. Уже школярем постійно черкав щось на першому-ліпшому папірчику, навіть поїздив трохи до художньої студії в Будинку піонерів, та невдовзі кинув, як зізнається, «через лінощі» і через те, що керівник студії, якого він досі тепло згадує, поступив на навчання до Академії мистецтв у Ленінграді.

 Господь, подарувавши Сашкові Гармидеру любов до батьків, до родини, не забув ще про дві речі: талант і працелюбність. Із цим аж ніяк не сперечається власне твердження художника про лінощі, воно позначає лише віхи на шляху…

Утім, майже ідилічні дитинство й юність тривали недовго: коли Олександр вчився у 9-му класі, батько, давно хворий на сухоти, помер. А далі було Вижницьке училище прикладного мистецтва, яке успішно закінчив 1980 року.

– Поступаючи в училище, – розповідає Олександр Гармидер, – свідомо обрав відділення ткацтва: тут у розкладі було найбільше навчальних годин із живопису. Ось тут я взявся за роботу всерйоз. Тоді в училищі панувала здорова обстановка. Усі навчалися за здорової змагальності і без жодних заздрощів. Але я старався, багато працював. І нарешті прийшов день, коли відчув: думки зрослися з роботою, рука з головою стали єдиним інструментом – і це дало позитивний результат.

 До членства в Національній спілці художників України залишалося ще 25 років.

 «Ким у житті були оті мадонни?»

Навчаючись у Вижниці, Олександр встиг, поміж живописом і ткацтвом, ще й у «Смеречині» потанцювати.

Служити в армії довелося далеко від рідного краю, в Росії. І там багато малював, але при черговій перевірці казарми усе намальоване позабирав старшина: «Нє положено!».

Там же, у Вижницькому училищі Олександр знайшов музу своєї творчості, Галю. Після армії одружився. Їхньому союзу – понад 30 років. До речі, дружині Олександра Гармидера, дуже пасує її ім’я: гарна, ставна, темноока й темнокоса, вона ніби й справді вийшла з українських пісень. Її обличчя ввижається серед буковинок, постає на портретах, то й не диво, що найкращий серед своїх жіночих образів – «Буковинську Мадонну» – Олександр теж писав з неї.

 Якби я зустрілася з цією картиною десь за кордоном або зовсім без підпису, і тоді назвала б її безпомилково так, як сам художник. Навіть коли б жінка була зображена на ній не в буковинській вишиванці. Дуже характерне обличчя на цьому портреті: буковинське й материнське. І що ж може бути величнішим, ніж образ матері з дитям на руках?!

Звертання художника Гармидера до ікони, сакральність багатьох його полотен – тема особлива. Це не данина моді, не кокетування вивертами пензля. Зображення буковинських храмів, в усіх архітектурних подробицях, водночас і самі стають іконами. Стежечка до церкви між квітучих яблунь – чи не образ тієї самої Дороги до Храму? Як відомо, вона в кожного своя, та художник ніби запрошує: ступи, йди, рухайся.

І жодної удаваної величі. От як вийшло в Олександра Гармидера в серпанку зимового дня побачити в одній картині (навіть із деяким порушенням топографії – утім, це не дратує, а навпаки, гармонізує) силуети усіх чернівецьких храмів? Символ величезної любові до Чернівців – і символ єдності світу Божого: Господь же один!

Мимоволі напрошується паралель із нещодавно відреставрованою в Художньому музеї паломницькою іконою «Град Єрусалим»: інші канони живопису, але таке ж стремління показати на одному полотні всі святі місця християн.

Є в доробку Гармидера й авторські ікони. І коли «Святий Георгій» все ж таки ближче до канонічних зображень цього святого, то «Благовіщення» – без сумніву авторське полотно, живе, динамічне – і неймовірно чисте у рухах і помислах!

 «Найперші мої уподобання в живописі – буковинські, карпатські мотиви та образ Чернівців»

Нові полотна, виставки, пленери… Художник скаржиться, що ідей дуже багато, не вистачає часу, аби все втілити. Та тут же додає: «Коли нічого не робиш – закисаєш».

Спробуйте порівняти пейзажі й так звані жанрові сцени Олександра Гармидера із світлинами. Мандруючи Карпатами, Олександру нецікаво зображувати гарний, але сталий момент життя. Він і сам непосидючий, тож і на картині йому потрібний рух. Динамізм підкреслюється завершеною композицією, мазками й кольорами настільки, що придивившись до кола гуцулів чи до учасників Маланки, побачиш, як вони кружать у танці! І «Молодята» його – живі. Це потім пара ця замре на фото з сімейного архіву чи етнографічного альбому. А наразі ходять селом, примовляючи: «Казали тато й мама…».

І мчать у шаленому колі коні в «Тінях забутих предків»:  історія персонажів так і не завершилася, вона триває, поки ми дивимося на них.

А дубки на гребені схилу? Щойно по них пробігся порив вітру, гілки ще не піднялися, листя ще тріпоче. І вода в річках Гармидера ллється й дзюрчить. Скажете, вигадую? А ви постійте й прислухайтеся.

 Хто знає, як виглядав Олекса Довбуш? Відомі зображення подають нам чоловіка не надто молодого, чорноокого, з кучмою темного волосся… Типовий гуцульський чоловік, може, лиш в очах щось невпокорене… Тож чи треба дивуватися, коли на полотні із назвою – рядком з відомої «Пісні про Довбуша» «Ой, попід гай зелененький» – побачите автопортрет художника?

І може, найголовніша загадка Гармидера – наші Чернівці. Тут кожному глядачеві такий простір для фантазії!

… Темні, майже без освітлення, двори, задні фасади величезних будинків, у яких чернівчани час від часу упізнають ті, якими доводиться ходити – і яскраве вуличне освітлення центральних вулиць, сяючий трамвай гримить повз ратушу, фігури перехожих у легкому флері часу… Дощ, чи сніг, чи минулі роки розвішали над містом цей (туман, серпанок, димку?). Хто вони, ті що входять на полотні Олександра Гармидера до кафе «Габсбург» чи поспішають мимо ринку, за яким угадується силует «Бристоля»? Ми не знайдемо тепер їхніх імен, але прочитайте будь-що про старі Чернівці – і знатимете їхні долі! А зважаючи на те, скільки змінилося в Чернівцях з точки зору архітектури, полотна Олександра – безцінні свідоцтва нашої історії.

 «На жодній моїй картиніпід фарбою не знайдете й сліду олівцю»

Загальне враження від картин митця – неймовірна впевненість його пензля. Чудово відчуваючи простір, пропорції, перспективу, Олександр не переймається геометричною точністю. Та будинки його стоять несхибно, а все, чому належить рухатися, не завмирає ні на мить. При цьому Гармидер пише без ескізів і не накидає на чистому полотні олівцем чи вугіллям контурів майбутньої картини. Між тим, на його полотнах немає зайвих порожнин, а будинки, кожний сам по собі – архітектурне свято, виглядають один із-за одного: чи то показатися поспішають, чи нас розгледіти хочуть.

Олександр Гармидер – художник пожадливий: він хоче показати нам якнайбільше. Може, тому чернівецькі міські пейзажі виповзають на поля картин, сплітаються по кілька у диптихи й триптихи.

Вибаглива впевненість ліній,

Вигадлива перспектива:

В історії, ніби незмінній,

Залишений простір для Дива…

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис Олександр ГАРМИДЕР – художник, якому затісно на полотні спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У виставковому центрі «Вернісаж» триває виставка «Дороги майстрів та стежинки учнів» художниці Івонни Вільк та  викладачів і студентів Академії Мистецтв міста Катовіце, а також молодіжного осередку культури міста Домрова Гýрніча Катовіцького воєводства ( Польща).
Організаторами виставки стали керівник Молодіжного Осередку творчої праці, художниця Івонна Вільк та чернівецький дизайнер Світлана Крачило.
Виставка триватиме до 18 листопада 2012 року включно.

На виставці представлено графіку, живопис, фотографію, художню тканину, зразки проектування промислового мистецтва.

Тетяна Стрільчик, “Версії”,
фото автора

Запис «Дороги майстрів та стежинки учнів» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

З 3 по 17 червня у Базелі (Швейцарія) відбувся Український культурний двотижневик – проект «Україна ІІ. Живопис, література, музика.», який мав на меті висвітлити аудиторії філософську тему міфу в українській культурі через творчість Тараса Шевченка і Миколи Гоголя, аспекти сучасної літератури західної України та експозиція 44 творів художника Олега Любківського. Тема міфу у його творчості давно привертала увагу організаторів проекту і він був включений до програми заходів та запрошений до Швейцарії особисто. У програмі – літературні концерти, доповіді, музика Прокоф’єва, Шостаковича, Шнітке, Мішорі, солоспіви на вірші Т. Шевченка мовою оригіналу. А сам проект розпочався вернісажем художника-графіка Олега Любківського «Місто, яке колись називалось СZERNOWITZ» у відомій художній галереї «Maison 44».

Мистецтвознавець, доктор Юдіт Шиффере (Швейцарія) у доповіді «Міфи реальної і вигаданої України» міркувала про реальний і уявний світ у творчості Олега Любківського, не просто художника, а, за її словами, поетичного художника:
«Він живе задля чернівецького міфу, досліджує «своє місто» під критично-іронічним кутом зору. На четвертому поверсі будинку, на колишній вулиці Святої Трійці, яка зараз називається вулицею Богдана Хмельницького, він обладнав своє ательє. Але ательє Любківського – це свого роду книга, яку він не відкриває будь-кому. Картини з раритетами «добрих старих часів» розвішані у ретельному порядку над випадковими елементами історії. Ось навіть ці ключики над рамами покликані допомогти відкрити не тільки мистецький світ Любківського, а також зрозуміти «складну історію міста»».

У газеті «BAZELZEITUNG» Ю. Шиффере зазначає: «Його іронія – це сукупність зворушливих свідчень: так іноді габсбурзькі раритети чатують під радянськими символами і провокують українською, табличка з кабінету «Doctor Zuflucht» румунської доби для сьогоднішніх чернівчан виглядає дещо уявною легендою…

Після запрошення у Люблін на фестиваль Бруно Шульца в листопаді минулого року, наступними подіями в 2012 році стали для художника Олега Любківського виставки у Страсбурзі та Базелі.
Художника Любківського цінують як митця, хроніста й оповідача. Сьогодні офіційні екскурсії містом проводять і його слідами: не тільки до будинку Пауля Целана, а й у задній двір, де цоколь зниклого пам’ятника Шиллеру поряд з застарілою спорохнілою «Ладою» вже давно чекає кращих часів… Надії не минають.»

44 картини міста, яке колись називалось СZERNOWITZ, були представлені Олегом Любківським на виставці у Базелі.
Але не тільки про цю виставку ми говорили з художником після його повернення додому.

– Цього року Ви багато мандруєте. І не тільки бруківкою Чернівців,  стежками Карпат,  вулицями Страсбурга, Базеля, Берна… Яким  виглядає життя з вершини Вашої творчої діяльності і як почувається людина, за допомогою мистецтва якої світ пізнає Україну?

– Спокійно і гідно. Україна очима швейцарців – це більше західна частина, яка в силу історичних причин була культурно пов’язана із Західною Європою. Це в першу чергу література, включаючи сучасну, і мистецтво, зокрема і моя виставка.  Інтерес до Західної України – це інтерес заглиблений, специфічний, не пов’язаний з етнографічними особливостями або привабливістю туристичних поїздок. Цікавість викликає в першу чергу полікультурний міф Чернівців і віддзеркалення цього міфу у моїй творчості в контексті всіх сучасних колізій.
Я тільки зараз, після останніх виставок у Європі, зміг озирнутися назад і побачити, який формат зробленого матеріалу опинився за моєю спиною. В режимі постійної праці було ніколи фактично підняти голову.
Виявляється, що це вже більше 100 творів, 3 авторські цикли і каталоги, програми виставок з моїми текстами, книга «DIE DANKBARE BUKOWINA», яку читають і дивляться не тільки в Чернівцях, а і у Австрійській  національній бібліотеці, і, найголовніше – зміст моїх картин – де кожна могла би бути окремою темою. Тільки побачити цей зміст може інтелектуально освічений  і зацікавлений глядач, що трапляється не так часто, якби мені цього хотілося.
Але суттєво спочатку саме явище, а вже потім враження від нього.

– Яку роль у вашому житті відіграє краса? Що необхідно людині, щоб вміти бачити прекрасне? Чи краса – це певна абстракція.
– Краса – більше абстрактне поняття,зрештою, тема довга і невдячна. Погляд на прекрасне не купляється і не додається до диплому. Прекрасне – це традиція, що тягнеться дуже здалека. Перші малюнки, знайдені у печерах первісних людей, і вони змушують мене вірити в потойбічні вищі сили – тому що їх образність і виразність неймовірна, і вражає мою уяву щораз, коли я їх бачу в ілюстраціях.
Традиція прекрасного сьогодні – це щось зовсім не традиційне і хаотичне. Поняття критеріїв взагалі відсутнє, тому моделювати світ баченням художника абсолютно нереально. Але на прикладі нашого міста кожен міг би розуміти, що атмосфера і шарм Чернівців створює саме вишукана, рафінована і традиційна краса будинків, планування вулиць і поєднання архітектурних стилів, без базарної крикливості і дешевого звертання уваги до себе, що і є втіленням традиційної краси у матеріальні форми.

– «Мистецтво понад усе!»? Чи є мистецтво, на вашу думку, важливішим за життя?
– «Мистецтво понад усе» – це ейфорійне кліше студентів-першокурсників, яким хочеться миттєвої слави без особливих зусиль і намагання спочатку зрозуміти щось важливе. Але мистецтво важливіше ніж життя може бути лише в окремих випадках: коли митець віддає себе всього своїй праці, як унікальна особистість і як творець, свідомо. Або ж його талант від народження фатально наділяє його здатністю до життя « не від світу цього».

– Що б Ви побажали людині, яка мріє стати художником?
– Людині, яка мріє стати художником, я можу побажати бути тільки самим собою. Кожне дерево спочатку дає бруньки, потім цвіт, потім плоди. Тому вдаючись до алегорії, треба визначитися, хто ти – трава, бур’ян, квітка, що швидко зів’яне, або плодоносне дерево.

– Як з’являються нові ідеї і як Ви їх втілюєте на папері?
– Я не помічаю, як з’являються нові ідеї. Справа навіть не в ідеях – їх дуже багато. Важливіше уявити художню форму для теми, щоб вона не повторювалася і була оригінальним, виразним образом з відкритим або прихованим змістом. В цьому я вважаю і є суть мистецтва, коли художній твір є носієм художнього смаку, змістової композиції і інтелектуальної наповненості.

– Торік у листопаді виставка «ТЕЗА І АНТИТЕЗА» мала відкритися у дворику Чернівецької Ратуші. Та з певних причин вернісаж успішно відбувся у «Найкращій кав’ярні на розі Університетської та Сковороди». На відкритті Ви зачитали присутнім уривок з свого нарису «Двадцять перше кохання».
Яка доля Вашої майбутньої книги? Адже недарма доктор Юдіт Шиффере називає Вас не тільки художником, а й поетом…
– В моїх планах не одна, а дві книги. Перша – «Карпатсько-альпійська балада» в стилі «постмодерну», але в моєму власному мистецькому розумінні, а друга – це «Оповідання простим олівцем», в традиційній, на мій погляд, літературній формі. Обидві книги були б уже видані, якби не відома всім митцям проблема – відсутність коштів. Шукати спонсорів я не маю жодного бажання, тому що це означає перетворити свої художньо-літературні знахідки на pop-проект з усіма небажаними наслідками і антирекламою. Але я вважаю, що в мистецтві завжди є щасливий випадок – тому я на нього сподіваюся, і вірю, що високі сфери не залишать мене без своєї уваги. А що стосується художника чи поета, то свого часу відомий професор, літературознавець і перекладач Петро Рихло охарактеризував мої експозиції, як засновані не на розмежувальному «чи», а на єднальному «так».
Поет не може не бути художником. А художник не може не бути поетом.

– Ви не тільки художник, поет, але й філософ. Адже і за законами логіки дії логічних законів підлягає не зміст, а форма. Чи то зображення, чи думок. І нехай моделюються і здійснюються Ваші плани, ідеї та проекти. Навіть і такі, що здаються не реальними.

Тетяна СПОРИНІНА, “Версії”

Запис Оповідання простим олівцем або Правда таланту Олега Любківського спершу з'явиться на Медіа-Версії.