«Залізниця нині – найнебезпечніший транспорт»

Цю фразу почула від людини, яка тривалі роки обіймає не останню посаду на залізній дорозі у Чернівцях.  Йшлося, зокрема, і про те, що на окремих перегонах не вистачає рейок. (!!!)  Написати ж мені про це не випадало, бо усвідомлювала: назвавши посаду і прізвище цього працівника, залишу його без роботи.

Та ось цими днями на Економічній правді з’явилася публікація; «Повний провал»: УЗ провалила ремонт і роботи з утримання колій – менеджер». У ній заступник директора департаменту комерційної роботи УЗ Валерій Ткачов написав про те, що  основною причиною аварій та частих випадків сходження поїздів із рейок  є повний «провал» у проведенні ремонтних робіт і робіт з утримання верхньої будови колії, залізничної інфраструктури в цілому. І розмістив повідомлення на Facebook. Ось цитати із цієї публікації:

«Хто винен? У чому причина сходжень? Чому все частіше ми чуємо в ЗМІ інформацію про аварії на мережі Укрзалізниці? Може у нас партизани завелися?

На мій суб’єктивний погляд, основна причина аварій – повний провал у проведенні ремонтних робіт і робіт з утримання верхньої будови колії, залізничної інфраструктури в цілому. Зношена інфраструктура просто не витримує робочого навантаження»,– підкреслив Ткачов.

За його словами, ремонти верхньої будови не робляться тому, що немає фінансування, не закуповуються запчастини, УЗ нічим ремонтувати шляхи.

«Ось і отримуємо! Ви знаєте, скільки рейок було закуплено УЗ до серпня 2021р.? Аж цілих 130 тн на всю мережу УЗ! Це тонн, не тисяч тонн.

Я порився в статистиці і виявив цікаві цифри. У 2012 р. Укрзалізниця закупила близько 110 тис т рейок, у більш-менш стабільні роки – 2013, 2016-2018 рр – річна закупівля рейок коливалася в діапазоні 35-44 тис. т у рік. Навіть у важкий період військової агресії 2014-2015рр. закуповувалося 10-30 тис т у рік. У 2019 р. закупівля рейок знизилася до 17,5 тис т, у 2020 р. до… 12 200 т. І нарешті до серпня 2021р закуплено всього 130 т!», – обурюється він.

Ткачов зазначив, що річний обсяг закупівлі рейок для потреб УЗ ніяк не корелює з одержуваним фінансовим результатом компанії: при загальному збитку в 0,5 млрд грн за підсумками 2018 року купили 40 тис. тонн рейок, а в 2019 році при отриманому прибутку 2,429 млрд грн. було закуплено лише 17,5 тис тонн рейок.(виділено «Версіями»)

«Протягом останніх трьох років ситуація із закупівлею рейок виглядає катастрофічною! При необхідному річному споживанні УЗ рейок в обсязі 50-100 тис тонн, щорічно закуповується мізер.

І нестача рейок – це тільки верхівка айсберга! Хронічно недофінансовуються всі основні засоби УЗ, зростає їх фізичне і моральне зношення», – резюмував заступник директора департаменту комерційної роботи УЗ Валерій Ткачов.

Нагадаємо, пише Економічна правда, на Львівській залізниці стався схід 13 вагонів вантажного поїзда «Клепарів – Батьово», що перевозив щебінь та залізну руду.

Здавалося б, після такої публікації керівництвом Укрзалізниці мали би зайнятися якщо не СБУ, то поліція. Адже йдеться про безпеку громадян України та перевезень вантажів. І це ж у період війни! Та правоохоронні органи держави ця ситуація чомусь не зачіпає – реакції ж бо нема?!.

А що керівництво УЗ? Воно, мабуть, чекає, доки вагони з пасажирами не полетять шкереберть?!. І тільки тоді всі кинуться перевіряти залізницю,та буде пізно. Втім, по-іншому в нас і не буває…

«Версії»

Запис «Залізниця нині – найнебезпечніший транспорт» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Нібито вже давно всі знають, що забруднене повітря погано впливає на здоров’я,  скорочуючи життя. Та науковці спромоглися підрахувати, на скільки коротшим стає наше життя через погану екологію. Фахівці університету Техасу проаналізували статистику 185 країн і з’ясували, що в середньому погане повітря забирає в кожного з нас понад рік життя. У найбрудніших країнах Африки та Азії ця цифра становить понад 2 роки, а тамтешнє повітря вважається гіршим за чинник онкології. Україні в цьому розумінні пощастило трохи більше: погане повітря забирає 9 місяців.
Йдеться про забруднення частками, меншими за 2,5 мікрометри. Вони можуть спричиняти хвороби серцево-судинної системи, легень і передчасну смерть. Безпечної норми забруднення немає, але гранично допустимим вважається забруднення у 10 мікрограмів часток на кубічний метр повітря.
Статистика засвідчує, що 95% жителів нашої планети дихають забрудненим повітрям, живучи в містах. Здебільшого забруднення повітря відбувається через спалювання викопного палива. Науковці закликають шукати інші джерела енергії.
Варто приплюсувати, що куріння забирає в нас 1,82 року, нездорове харчування – 1,67 року, погана питна вода – 0,57 року.
Відтак щороку на планеті Земля від забруднення повітря помирає 8,8 млн людей, а від куріння – 7,2 млн, тобто забруднена атмосфера  є найбільш серйозним чинником ризику, – повідомляє Politeka.

Запис Скільки років життя ми втрачаємо через брудне повітря спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Українське мистецтво – і та його галузка, що розвивалася поза межами самої України (достатньо, мабуть, згадати тих митців, що жили й творили у Франції – хоча б  Олександра Архипенка чи того ж Темістокля Вірсту), і та, що мала свій розвій на теренах самої України – надзвичайно самобутнє у кожному своєму прояві. Як усе феноменальне, воно доволі глибоко й багатогранно вивчене – і залишається все ж таки незбагненною загадкою.

Одна з найзагадковіших фігур у цьому сонмі богів – звичайна сільська жінка, яка на усіх відомих фото постає перед нами у сорочці та в хустці, вже й  не надто молодою…

Марія Примаченко в образотворчому мистецтві українців – фігура, можливо, найбільше ні на кого не схожа. Минулої п’ятниці виповнилося 110 років від офіційної дати її народження – 12 січня 1909 року. Хоча мистецтвознавчі розвідки подають навіть кілька дат – 30 грудня 1908, 1,2,3 січня… Більшість серйозних дослідників зупиняються все ж таки на даті 12 січня.

Тож і прізвище її в різних джерелах існує у двох варіантах – Примаченко, як вона підписувала картини, і Приймаченко. Приймаком, усиновленим, був її батько, від чого, за сільською традицією, пішло й подальше прізвище роду. У селі, стверджувала художниця, казали «примак». Хоча бульвар її імені у Києві пишеться як «Приймаченко». В усіх документах на державні нагороди (а це й ордени, і звання народної художниці УРСР, і Шевченківська премія) фігурує також прізвище «Приймаченко». Але  ці різночитання – мабуть, найдоступніші із загадок художниці.

Народилася Марія Овксентіївна уселі Болотня на Київщині. 

Її батько, Овксентій Григорович, займався теслярством і різьбленням по дереву, бондарював, майстрував дворові огорожі у вигляді  давньослов’янських  споруд. Мати, Параска Василівна, була визнаною майстринею вишивання, сама одягалася і одягала сім’ю у власноруч вишиті сорочки. Бабуся фарбувала і розписувала писанки. Від них і перейняла художниця вміння створювати той чарівний український орнамент, у якому, цитуючи Гоголя,«птахи виходять схожими на квіти, а квіти – на птахів».

Серйозно малювати Марія почала у 17-річному віці. Вона знайшла синюватий глей, яким розмалювала власну хату. Це сподобалося усій околиці – незабаром на Марію чекало перше замовлення. За розмальовану хату сусідів Марія отримала винагороду – порося. Згодом, саме це порося допомогло усій її сім’ї вижити в голодні часи.

Більшу частину свого життя Марія Приймаченко жила дуже скрутно. Це зараз за її картини пропонують тисячі доларів. Марія Овксентіївна не продавала свої картини – лише дарувала. Та навіть присуджену художниці Шевченківську премію художниці не віддали, а, нібито на її бажання, передали у фонд миру. І це тоді, коли художниця з сином роками будували новий будинок, бо в старій хаті жити було вже навіть небезпечно. А 2006 року її будинок, у якому жив син художниці Федір, пограбували. Винесли понад 70 картин, кожна вартістю до 10 тисяч доларів. Частину правоохоронним органам вдалося повернути, частина ж вважається втраченою і ймовірніше за все перепродається на чорному ринку.

Картини художниці демонструвалися на міжнародних виставках у Варшаві,Софії,Монреалі, Празі. Вона створила Чорнобильську серію картин. Марія Примаченко була сучасницею багатьох з нас. Померла у віці неповних 88 років, там же, у Болотні й похована.

Життя Марії Овксентіївни дивним чином зробило повне коло біля Києво-Печерської лаври.

1935 року тут заснували майстерню народного мистецтва, де 26-річна Марія починала з вишивки.  І тут, у лаврі розташований нині Національний музей українського народного декоративного мистецтва, де й проходила експозиція, присвячена 110-й річниці від дня народження мисткині. Кураторка виставки – науковиця музею й багаторічна дослідниця творчості художниці Олена Шестакова.

У чарівному саду Марії Примаченко нас зустрічають дивовижні звірі, які нібито й асоціюються з тими тваринами, яких ми знаємо в світі реальному, – і дивовижно не схожі на все, що нам знайоме. Зауважимо, Марія Приймаченко малювала з власної уяви, жодного разу не була в зоопарку, наприклад.

Особливої уваги заслуговують твори художниці, на яких можна побачити українських парубків та дівчат у вишитих строях. Марії Примаченко не треба було виголошувати, як вона ставиться до України, до її народу – цей патріотизм видно з її картин…

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис Ювілеї 2019-го: Дивовижний світ Марії Примаченко спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Регулярні пробіжки знижують ризик смерті від серцевих нападів та інсультів, а також продовжують життя на 3 роки.

Про це повідомила в.о. міністра охорони здоров’я Уляна Супрун у Facebook.

Так, дослідники, які аналізували стиль життя більш як 55 тисяч людей протягом 15 років визначили – регулярні пробіжки продовжують життя на 3 роки, зазначає Супрун.

“Все завдяки тому, що біг дає кардіонавантаження, які так потрібні для здоров’я серця. Не обов’язково пробігати довгі кілометри. Мінімальна корисна доза фізичної активності вас приємно здивує. Бігайте протягом 5-10 хвилин щодня у комфортному для вас темпі і це вже спрацює! Втім, якщо можете – бігайте більше”, – наголошує в.о. міністра охорони здоров’я.

За її словами, щодо бігу є різні дослідження, але майже в кожному цифри вражають: для людей, що регулярно бігають, ризик смерті від серцевих нападів та інсультів знижувався на 45%, а передчасної смертності – на 30%.

Так, фізична активність – пігулка від багатьох хвороб і профілактика надмірної ваги.

“Водночас, що нижче рівень активності, то вищий ризик смертності з будь-якої причини. Саме малорухливий спосіб життя є причиною близько 9% передчасних смертей серед населення всього світу. Він займає 4-е місце після куріння, діабету та високого тиску.

Тож намагайтеся все життя проводити в русі. Будь-яка мінімальна, проте регулярна фізична активність дуже корисна для здоров’я”, – повідомляє Супрун.

Запис Регулярні пробіжки продовжують життя на 3 роки, – Уляна СУПРУН спершу з'явиться на Медіа-Версії.

*для збереження здоров’я треба щодня з’їдати не менше 5 порцій овочів і фруктів (порція – це одне яблуко, або морквина, банан тощо);

* люди із зайвою вагою живуть у середньому на 8 років менше від струнких;

* підвищений тиск скорочує тривалість життя на 10 років;

* куріння 20 і більше сигарет на день забирає 10 років життя;

* регулярне споживання алкоголю скорочує життя на 23 роки;

* той, хто мало рухається, живе на 6 років менше за того, хто веде активний спосіб життя;

* хронічне недосипання скорочує життя в середньому на 5 років;

* люди, які щодня здійснюють 30-хвилинну прогулянку, одужують від застуди швидше, ніж ті, що сидять удома і не виходять на вулицю;

* годинна прогулянка на свіжому повітрі на 20% знижує кількість помилок у тестах на інтелект. Крім того, вчені з’ясували, що в тих, хто часто гуляє, пам’ять краща, ніж у людей, які люблять сидіти вдома;

* для збереження здоров’я серця й судин треба займатися фізкультурою не менше 30 хвилин на день 5 разів на тиждень. Оптимальним навантаженням вважається 300 хвилин вправ на тиждень, тобто 5 годин;

* молодим людям слід вимірювати артеріальний тиск не менш як двічі на рік, а з віком це слід робити частіше. При цьому нормальний тиск не повинен перевищувати цифри 140/90;

* при відмові від куріння здоров’я відновлюється досить довго, але вже через 10 років після останньої затяжки ризик інфарктів та інсультів у колишнього курця стає таким же, як у людини, незнайомої з цією звичкою.

Тривалість життя і здоров’я людей на 50% залежать від способу життя, на 20% – від генетики, на 20% – від стану довкілля й лише на 10% – від системи охорони здоров’я.

Запис Золоті правила для вашого здоров’я спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Володимир КИЛИНИЧ – великий шанувальник Чернівців і примножувач міської міфології. І хоча сам зауважує, що, як чиновник, тривалий час бачив місто переважно з вікна службової автівки, – вікно це не було ні затемнене чиновницьким тонуванням, ні затьмарене бризками партійного бруду. Він любить місто і не соромиться розповідати про це у своїх численних оповіданнях, частина яких увійшла до книжок «Це Чернівці», «Місто спраглих споминів» і «Місто N в країні У», «Якщо ви часом не з Чернівців», публікаціях у США, Австрії тощо, а частина – ще у планах.

А минулої суботи містяни та гості Міжнародного поетичного фестивалю «MERIDIAN CZERNOWITZ» побачили його ще й як співавтора ілюстрованого картинами художників Броніслава Тутельмана, Сергія Лопатюка і В’ячеслава Тарновецького збірника «Черновицкие рассказы». До нього увійшла написана 1979 року й опублікована досі лише у США повість Бориса Брикера й Анатолія Вишевського про від’їзд з Чернівців євреїв, а також оповідання різних років чернівчан і закоханих у Чернівці не-чернівчан. Вихід цієї книжки Володимир Килинич вважає особистим святом, а зустріч зі співавторами, дехто з них є частиною веселої і змістовної чернівецької юності нашого співрозмовника – великим щастям.

ПО СУСІДСТВУ З МАЙБУТНІМ ПРЕЗИДЕНТОМ

«Я не чернівчанин: приїхав разом з бать­ками сюди 1962-го, коли мені було сім років, завдяки татовій роботі, – розповідає Володи­мир Килинич. – А народився на Кіровоград­щині. До того бував тільки в Києві, інших міст не бачив. Перші півроку, поки очікували на квартиру, жили в невеличкому готелі на вул. Крилова – колишньому особнячку німецького посла. Посольство колись було на сучасній вул. Кафедральній, нижче славнозвісного гастроному «Берізка». З нашого підвальчика по суботах чи неділях виходили гуляти на вул. Кобилянської, де звучали ідиш, російська, якою я тоді не говорив і не знав, німецька, польська… Я потрапив просто в центр Європи! І вона була справжньою, незважаючи на те, що тут також був СССР…

Згодом ми отримали квартиру навпроти стаді­ону. Нашим сусідом був майбутній перший Прези­дент Незалежної України. В 34 квартирі жили ми, а в 35 – тодішній помічник секретаря Чернівецького обкому КПУ Леонід Макарович Кравчук. Пам’ятаю його сина Сашка, дуже гарне враження справляла його дружина Антоніна.

Навчався я в 30-й школі, моя мама викладала там фізику. В цій же школі – і в моєї мами – вчився і майбутній, один з найкращих, чернівецький імпре­саріо Сєня Цидельковський. Він був на кілька років старшим, але це не заважало нам товаришувати все життя. Я дуже цінував його, як чернівчанина – перш за все.

Потім ми переїхали на вул. Челюскінців. Коли закінчував школу, то директором була Нінель Георгіївна Латишева, яка викладала російську мову і літературу. І я вже пробував щось писати. Саме Нінель Георгіївна навчила мене викладати мої враження на папері. Це вийшло якось непо­мітно, але я почав писати твори із задоволенням. Натомість мама робила акцент, зрозуміло, на фізи­ку. Тож почався такий собі негласний «двобій» за мене, в якому перемогла фізика. Я став студентом фізфаку ЧДУ».

ВУЛИЦЯ З АУРОЮ ТА УРОКОМ НА ВСЕ ЖИТТЯ

«Усі роки навчання в університеті я ходив на пари через Кобилянську, – пригадує письменник. – Ця вулиця особлива для мене, має якусь ауру. І ці прогулянки насправді лікують душу… Коли мені дуже важко, я просто гуляю Кобилянською, і туга – за рідними, близькими, яких уже не повернеш, – відпускає.

Пам’ятаю, школярами ми після уроків бігали до дитячої бібліотеки на Шевченка за книжками, а потім йшли через усю Кобилянську (до речі, її довжина – рівно 1 км) на Центральну площу до трамвая, щоби їхати ним до стадіону, поруч із яким була школа. Одного разу я на цій вулиці з’їв цукер­ку, а обгортка випала в мене просто на бруківку. Чи я її кинув – уже й не пригадаю. Але те, що сталося далі, врізалося в пам’ять на все життя. До мене піді­йшла якась жінка, звичайна перехожа, і тихо-тихо сказала: «Мальчик, в городе так себя не ведут». Я почервонів, підняв той папірець і більше ніколи – розумієте, ніколи! – не смітив на вулицях. Це був урок на все життя».

БРИКЕР І ВИШЕВСЬКИЙ – КРУТІШІ

ЗА ІЛЬФА І ПЕТРОВА

«Студентські роки були чудові – і не тільки (чи точніше – не стільки) завдяки навчанню, – констатує Володимир Килинич. – Окрім фізики, з 2-го курсу в моєму житті по­чався КВН. Грати в КВН було весело, і в нього грали ті, хто згодом стали доволі відомими й успішними людьми. Вже тоді ми були знайомі – хоча й не надто близькі – з таки­ми знаними тепер фігурами, як Борис Брикер і Анатолій Вишевський. Вони писали сценарії, дуже дотепні – і якщо зараз їх порівнюють із Іль­фом і Петровим, то я можу сказати, що вони – крутіші за Ільфа і Петрова! Капітаном команди фізфаку був Валерій Кірсанов, який цього року, на жаль, відійшов у інший світ. На фізфаці вчився і Сергій Лопатюк, із яким ми близько товаришували і навіть були закохані в одну і ту ж дівчину… Він уже також не з нами… А відома чернівецька пись­менниця Маріанна Гончарова навіть знімалася у нашому КВНіському фільмі – грала Джульєтту. Ви­кладач і дядько нинішнього прем’єр-міністра Тадей Степанович Яценюк теж був активним гравцем. Підтягувалося молоде покоління – Саша Зінченко, який згодом став відомим політиком. Його команда називалася «Сонячний зайчик». Наша – а ми були цілим театром – звалася «Абсурд». З відомим нині журналістом Данилом Яневським теж на цьому ґрунті подружилися, близько товаришуємо й досі – я щиро радію всім його успіхам і щиро переживаю його невдачі, часто зустрічаємося, гостюємо один в одного. Він мені як брат. Саме там і тоді я почав писати серйозно.

Пам’ятаю, найзапеклішою була в КВНі бороть­ба між збірними командами університету і медін­ституту. Оскільки грати в КВН було тоді певним вільнодумством, то якогось дня (1975-го чи 76-го) команда медінституту не з’явилася на гру: їм забо­ронив ректор! Тоді наша університетська команда розділилася на дві, і грали між собою за двох.

Років 3-4 ми грали в КВН, а потім природнім чином все це якось закінчилося, всі вивчилися і роз’їхалися світами…»

ЧЕРНІВЦІ З ВІКНА СЛУЖБОВОГО АВТА

«Фізик з мене насправді був ніякий, – Во­лодимир Килинич дуже самокритичний. – Тож після двох років викладання в ТУ №2 на Садов­ського пішов у комсомол. Там познайомився ще з купою народу – починаючи від Богдана Онуфрика. Це була справді школа. І не тільки тому, що я був молодим. Була безліч цікавих зустрічей з людьми, які справді робили Чернівці особливим містом. Радий, що був знайомий з другим секретарем міськкому партії, а згодом – головою міста, уже легендарним Павлом Михайловичем Каспруком. Він був насправді прекрасною людиною. Справив дуже гарне враження, і саме в нього я вчився бути людяним. Ще один учитель тієї пори – Валерій Кирилович Євдокименко, він навчив мене практичним ре­чам: як бути керівником, як адмініструвати, що таке номенклатура тощо. Пройшли роки, і коли я усвідомлюю, що вмію, і замислююсь – звідки (адже не здобував спеціальної освіти), то маю відповідь: навчив Євдокименко.

Маю чим пишатися і на партійній роботі. На­приклад, тим, що вибори першого секретаря рай­кому партії відбувалися чи не вперше в області на альтернативній основі, з 3-х осіб – і я переміг. Це було демократично. Знаю також, що першим провів пленум райкому партії українською мовою.

Я був останнім першим секретарем Першо­травневого райкому партії. У 1991-92 р., після ГКЧП, партійні структури розпалися, та я знав, що мушу працевлаштувати всіх, хто працював під моїм керівництвом. І лише коли отримала нову роботу остання секретарка – тоді я з чистим сумлінням пішов з роботи.

Але наслідки мене «наздоганяли». Якось зате­лефонувала дружина дуже немолодого секретаря парторганізації одного з ЖЕКів і слізно просила при­йти негайно. Казала, що її чоловік дуже гарно про мене відгукувався, тож тільки я зможу їм зарадити. Коли я прийшов до них – побачив цього чоловіка на кухні на табуретці з петлею на шиї. З’ясувалось, що після розпаду Союзу людина, яка очолювала партосередок з-понад сотні пенсіонерів, для яких партійні збори й обговорення були єдиним місцем спілкування та ознакою своєї потрібності суспіль­ству, просто втратила життєві орієнтири. Сорок хвилин я, 37-річний молодик, умовляв 80-річного діда жити. Згодом я робив це ще двічі. Але він по­мер за дуже короткий час. Це була страшна криза для таких людей – а ці люди були надзвичайно сильні духом. Саме цей дідусь у часи війни керував евакуацією Харківського заводу ім. Малишева за Урал. І коли завод перевезли, розвантажили мало не в чистому полі – вночі до нього приїхав Берія і сказав: «На ранок тут мають бути зібрані 34 танки. Якщо не буде – я тебе розстріляю». І на ранок були зібрані 34 танки…

Для таких, як він, розвал Союзу був особистою трагедією. Та й для багатьох, хто не зумів перебу­дуватися – також.

…Я ж борсався. Партія закінчилася, а треба було щось робити. Бізнесмена з мене не вийшло: розумів, що це не моє. Та коли син уранці казав: «Тату, дай рубля, я до школи йду», – а в мене цього рубля не було, почав рухатися. Якось за рік заробив на машину «не першої свіжості». Сідав у неї і ночами таксував. У місті, де мене кожна собака знає… Я ж бачив життя з вікна службової машини і по суті його не знав. Тож коли зіткнувся з життєвими речами, то довелося за рік-два опанувати те, що люди знали все життя».

НАЙКРАЩІ ДВА РОКИ ЖИТТЯ – ПІДГОТОВКА ДО 600-РІЧЧЯ ЧЕРНІВЦІВ

«Дуже важливим етапом у моєму житті стала підготовка до 600-ліття міста, – зізнається пан Володимир. – На той час я працював заступником керуючого в одному з банків із великою зарплатою. Але міський голова Микола Трохимович Федорук запропонував мені посаду радника з підготовки до відзначення ювілею міста – із зарплатою, вшестеро меншою. Комусь це видасться вчинком ідіота – але я погодився. Це була велика честь для мене, і я це дуже ціную. Ми були давно знайомі з Федоруком і цілком довіряли одне одному.

Ці два роки стали кращими роками мого життя. Тисячі знайомих людей у всьому світі, безліч проектів. Багато зробленого і чимало незробленого, і я не припиняю цим займатися.

Візит монаршої особи Отто фон Габсбурга на Буковину був найяскра­вішим епізодом цього періоду. Ця зу­стріч перевернула частину мого життя.

Отто фон Габсбург ще тоді, дале­кого 2007-го, передбачив наші сьогод­нішні проблеми. Він попереджав, як важко буде Україні з Росією, і тоді ще казав: «Вам краще розійтися», – ма­ючи на увазі Схід України. Я тоді йому не повірив, навіть трохи образився. А тепер усвідомлюю…

Ми влаштували йому зустріч з Йосифом Бургом – останнім письмен­ником, який писав мовою ідиш. Коли розповіли про Бурга (а вони ровес­ники, 1912 року народження) – він одразу сказав: «Ідемо до нього!» Вони зустрілися – двоє людей, які пам’ятали найяснішого цісаря Франца-Йосифа – один блискучий нащадок монаршої родини, у білій сорочці, напрасованому костюмі, і другий, хворий і лежачий – у нас на очах були сльози. Вони поговорили півгодини німець­кою і підсумували: «Засиділися ми на цьому світі». Ми стали свідками того, як з Чернівців відходила епоха…»

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Чернівці Володимира КИЛИНИЧА: Європа посеред СРСР, театр КВНу «Абсурд», «школа» Каспрука та Євдокименка, остання зустріч епохи спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Звичайний кесарів розтин для родини Кавчуків перетворився на трагедію. Під час операції у 39-річної Жанни Кавчук зупинилося серце – і вона впала в кому. Півроку новонароджену донечку ростили чоловік, бабуся й старша донька. А потім сталося диво: жінка повернулася до життя. Більше того, вона все пам’ятає, розмовляє й заново вчиться ходити. Щоправда, родині катастрофічно не вистачає коштів для повної реабілітації.

Довгоочікувана донечка Ангеліна народилася 24 вересня минулого року. З дівчинкою було все гаразд, а от її мама так і не прокинулася після операції. Серце лікарі «завели», а от запобігти нестачі кисню не змогли. Чоловіку сказали: сподівайтеся на Бога, але готуйтеся до найгіршого.

– Хоча вагітність минула благополучно, Жанна чомусь дуже боялася пологів. Ніби відчувала лихе, – розповідає Юрій Кавчук, чоловік. – Лікарі підключили її до багатьох апаратів, які підтримували життєдіяльність організму, і веліли чекати. Щоправда, попередили: якщо вона й прийде до тями, швидше за все нікого не впізнаватиме, не зможе самостійно рухатися, їсти, дихати… Та я не міг у це повірити. Щодня заходив до костелу Воздвиження Всечесного Хреста у Чернівцях, куди завжди ходили разом із Жанною, і просив Бога про порятунок. Молилися за неї і наші парафіяни, і священики.

Майже щодня Юрій разом з двома доньками – 18-річною Кароліною та новонародженою Ангеліною – приходив до лікарні. Розмовляли з Жанною так, наче вона їх чула. Розповідали про те, як росте Ангеліночка, що їсть, скільки важить, кому посміхається. Часом помічали, як медсестри приховували сльози, спостерігаючи за ними. Проте віри не втрачали.

Взимку до Чернівецького костелу Воздвиження Всечесного Хреста приїхав священик Генріх Блащик з Польщі. Диякон місцевої парафії отець Ґжегош розповів йому історію Жанни Кавчук. Отець Генріх відвідав жінку в лікарні, а потім зателефонував з Польщі і сказав, що знайшов професора, готового взятися за її лікування.

– Щоби не втратити жодної дорогоцінної хвилини, рідні записали на відео, як Жанна реагує на подразники: дотик, смак, світло, запах. Касету та історію хвороби жінки до Польщі повіз диякон Ґжегош, – розповідає Андрій Пеканець, вікарій Парафії Воздвиження Всечесного Хреста у Чернівцях. – Польські лікарі розробили комплекс вправ і записали «відеоуроки», які мали допомогти Жанні вийти з коми. А коли це станеться, повідомили, її можна буде перевезти на лікування до Польщі.

У Чернівцях лікарі розводили руками: вони відверто не вірили в те, що «польські вправи» допоможуть жінці. Проте не забороняли їх робити. Друзі, родичі та члени релігійної спільноти встановили погодинний графік чергування. Від 8.00 до10.00 робили масажі кожного сантиметра тіла, змушуючи таким чином працювати всі м’язи.

– Менше ніж за три тижні Жанна прийшла до тями! Лікарі не могли повірити у це. Ще більше здивувалися, коли зрозуміли, що жінка пізнає рідних, розпитує про донечку і знає, що з нею відбувається, – розповідає отець Андрій. – Говорила вона дуже повільно, важко вимовляла слова. Але зрозуміти її було нескладно. Зізналася, що іноді чула безнадійні розмови лікарів і від цього було страшно. Більше про стан коми не розповідала нічого. Тільки висповідалася і попросила, щоби їй показали Ангеліну.

Вже третій місяць поспіль Жанна Кавчук проходить лікування та реабілітацію у клініці польського міста Ольштин. Із Жанною працюють реабілітологи, неврологи, логопеди та психіатри. Результати лікування вражають: з Чернівців жінка виїжджала практично нерухомою, а нині вже ходить, тримаючись за «ходунки».

– Те, що сталося з Жанною – справжнє диво, – констатує отець Андрій. – Це була надія у безнадії, віра попри всі можливі перепони. Гадаю, на прикладі цієї сім’ї Бог нам показав: довірся мені – і я тобі допоможу. У цьому випадку він послав порятунок через добрих людей, які трапилися на шляху Кавчуків. І це теж диво.

Один день у лікарні Жанні Кавчук коштує 1200 гривень. Грошей катастрофічно не вистачає, адже Юрій перебуває у декретній відпустці і більшість часу проводить то в лікарні з дружиною, то вдома з донечками. На маленьку Ангеліну отримують лише тисячу гривень на місяць. Ще тисяча – пенсія Жанни за інвалідністю. Тож чи потягнуть подальше лікування – не знають. А жінка так хоче повністю одужати, аби взяти на руки свою крихітку.

Олена ТИМОФІЙЧУК, «Версії»  

Номер рахунку у ПриватБанку, на який можна переказувати кошти для порятунку Жанни Кавчук: 4149 4978 0487 6557 – Кавчук Юрій Дмитрович

Контактний телефон Юрія Кавчука, чоловіка Жанни: 
050 618 84 91
097 965 56 29

Запис Диво в Чернівцях: Жінка повернулася до життя після піврічної коми спершу з'явиться на Медіа-Версії.

м. Чернівці, вул. Університетська,18 . тел. 095 474 02 87

ідентифікаційний код ЄДРПОУ 33466186

рахунок 26004301153100

МФО 356334

ЧОУ ВАТ «Державний Ощадний банк України», м. Чернівці

Призначення платежу: на допомогу родинам загиблих і поранених вояків в зоні АТО

 

Запис Гуртуймося задля миру! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На горі Деналі (Мак-Кінлі) він розгорнув прапор України з гербом Чернівців на його тлі. Поруч його напарник із Москви Олексій Драганов установив прапор Росії. Таку небезпечну подорож альпіністи здійснили заради миру й проти війни.

Олександр Паламарюк розповідає про підйом на одну із найскладніших вершин Аляски, про джерело натхнення, що дає сили рухатися далі, та про гори, «на яких іще не бував».

«Щороку Деналі забирає кілька життів»

Деналі – дуже складний пік, відірваний від світу. Його вершину постійно продувають крижані вітри. Температура повітря удень сягає 25-30 градусів морозу, вночі – до 45-50 градусів. Доводилося видовбувати з льоду старі троси, вморожені в лід та прокладати нові. Деякі ділянки проходили не класичним маршрутом, а новим, власним.

Підйом тривав два тижні, а вся експедиція – близько місяця. Спершу я вилетів з Борисполя до Амстердама, далі переліт до Лос-Анджелеса. Там зустрівся з другом Олексієм, а вже потім до містечка Анкоридж на Алясці.Там закупили продукти для експедиції. До речі, в цьому місті все дуже дороге, однак рівень зарплат місцевих жителів набагато вищий, ніж в Америці та Канаді. З Анкориджа ми машиною виїхали до незвичного мальовничого рибацького селища Толкітна. Незвичне воно тим, що його мер – кіт! І його обирають уже на третій строк! З Толкітни літаком вирушили на льодовик…

Щороку ця вершина забирає кілька життів. Але ми про це старалися не думати.Альпіністський сезон починається наприкінці травня, та ми пішли майже на місяць раніше. Перед намийшов один японець, але до вершини не дійшов, його тяжко обморозило. Температура в ті дні сягала нижче 50 градусів.

На підйомі нас спинила негода. Барометр показував стрімке падіння атмосферного тиску. Здійнявся шквальний вітер – десь 50-60 км/год. Уночі він сягав 80 км/год. Температура впала до 45 градусів нижче нуля. Ми одразу поставили намет і обклали його сніговою стіною. Погода не давала вийти назовні. Чотири дні провели в сніговому полоні: лише їли, пили, читали книжки. Навколо все було вкрите льодовим панциром. Однієї ночі довелося вийти і викласти нові захисні снігові укріплення навколо намету, бо вітер немов пилкою прорізав снігові блоки півметрової товщини. Ми були абсолютно відрізані від світу. Зв’язку з рейнджерами, тобто місцевою охороною, не було. Покладалися лише на показники барометра й власну інтуїцію.

На щастя, за чотири дні негода вщухла і ми прорвалися до наступної стоянки. Все йшло за планом.9 травня, у День Перемоги, ми вийшли на штурм вершини.

На вершині було 43 градуси морозу, але через шквальний вітер здавалося, що температура знизилася вдвічі. Коли спробував зняти маску й окуляри – склери миттєво помутніли і замерзли. Трохи відморозив пальці. У горах холод сухий, тож відмороження не відчувається. Просто в якийсь момент розумієш, що рука перестає рухатися.

На вершині з’явився зв’язок з рейнджерами, ми відзвітували, що все гаразд і почали спуск. Під час спуску погода дозволила нам сфотографувати гірські краєвиди. До пункту призначення залишалося лише 20 км, це приблизно 4 години ходу, коли нам по рації передали, що наш літак вилітає через дві години. І ми з наплічниками вагою майже 35 кг і волокушами (арктичними санями) поспішили, щоби встигнути. Було десь 5 градусів морозу, та сонячні промені, відбиваючись від льодової лінзи ущелини, створювали палючий жар. Моє обличчя обгоріло навіть крізь захисний крем. Усі наші речі повигоряли від сонячної радіації. Того моменту ми відчули себе справжніми марафонцями. Коли проходили Схил Розбитих сердець (Heartbreak Hill), побачили як сідає наш літак. Слава Богу, встигли. Але це було понад можливості – на спуск виклали всі сили.

Така екстремальна поїздка не з дешевих – приблизно 7 тис. доларів плюс екіпіровка – 4 тис. доларів. Найбільше коштує переліт та перміт – дозвіл на сходження. Але воно того вартує. Заради таких вражень та емоцій жодних грошей не шкода.

«Ельбрус – моє перше кохання»

На гори «захворів», коли друзі витягли мене ледь не силоміць у Карпати. Я полазив із ними і зрозумів, що гори – це та віддушина, яку я давно шукав. Так похід за походом я почав сам витягати друзів у гори. Але з часом відчув, що Карпат мені стає мало і я прагну інших вершин.

Хотілося піднятися на Ельбрус. Тоді я ще не знав, що таке екстремальний туризм, що таке гірська хвороба… Пам’ятаю, як посеред ночі прокинувся від того, що не можу дихати. Це був перший напад гірської хвороби або «горняшки», як її ще називають. Мені пояснили тоді, що слід просто спокійно дихати носом. Зараз, перебуваючи у горах, я «горняшку» відчуваю не так гостро.

Ельбрус став для мене першою серйозною вершиною і моїм першим гірським коханням. Саме там я «заразився» на вірус альпінізму, що мотивує на подальший рух.Мене часто запитують, чи страшно в горах? Ні, під час сходження страх зникає. Залишається неймовірне відчуття того, що ти зміг переступити через себе, вийти за межі своєї зони комфорту. Кілька разів внутрішній голос казав мені: «Повертайся, ти далі йти не зможеш». Але моє друге Его підказувало: «Навіщо ж ти прийшов сюди, якщо хочеш повернутися». Ти ставиш мету і йдеш до неї. А після спуску в тобі залишається внутрішній стрижень, який допомагає легше долати буденні проблеми.

«Кожна експедиція – балансування на межі життя та смерті»

Улюбленою «прогулянковою» вершиною став Монблан. Там було значно простіше: я вже знав, із чим зіткнуся. Та, на відміну від Ельбрусу, це більш технічна вершина. Потрібна постійна концентрація, щоби працювати на скельних льодових ділянках і не зірватися вниз. Один невірний рух – і другого шансу в тебе не буде. На Монблані ми з друзями закриваємо альпіністський сезон. Літа я в основному не бачу. У альпіністів навіть є така приказка: «Альпінізм – це хороший спосіб «перезимувати» літо».

Під час кожної експедиції є моменти, коли відчуваєш, що балансуєш на межі життя і смерті. Скажімо, між вершинами Хан-Тенгрі та Піком Чапаєва є прохід, який називається «Пляшкове горло». Треба вийти вночі та якомога швидше пройти цей тунель, бо як тільки сонце торкнеться снігових шапок, вони починають сходити вниз і всю ущелину забиває лавинами. Там загинуло багато відомих альпіністів.

До підкорення піку Хан-Тенгрі мене готував мій товариш Володимир Петлицький. Я ще багато чого навчився би в нього. На жаль, він так і залишився на своїй горі: торік під час його сходження на Пік Перемоги зв’язок з ним раптово урвався. Володю досі так і не знайшли. Найголовніше, що він дав мені – це впевненість у тому, що ти робиш. І те, що я зміг пройти гору Деналі – його заслуга.

«Мій Мобі Дік»

Найбільше вабить мене Маттерхорн – один із найскладніших альпійських піків. У мене були дві невдалі спроби піднятися на цю вершину. Перший раз – соло-сходження, вдруге – уже з напарником ми майже дійшли до вершини. Та нас зупинила негода. Щоби дістатися до Маттерхорна, треба два дні безперервно лізти скелями. Якщо підіймається сильний вітер, тебе може просто здути. Та взимку я спробую зійти-таки на цю вершину. Вона дуже гарна, моя улюблена. Це мій Мобі Дік*.

За півтора місяця вирушу до Паміру на Пік Комунізму та Пік Корженевської . Маю мрію «закрити Снігового Барса» (неофіційне звання в альпінізмі) – підкорити 5 найбільших семитисячників колишнього Радянського Союзу – пік Хан-Тенгрі, пік Комунізму, пік Перемоги, пік Леніна та пік Корженевської. Хан-Тенгрі уже підкорив, залишилося ще чотири. І, найголовніше, хочу на Піку Перемоги встановити табличку на честь загиблого друга.

Маячок, що мотивує на повернення додому

Такі складні вершини займають рік щоденних тренувань. Отож з наплічником бігаю майже щодня сходами у під’їзді. Іноді в наплічник залазить моя восьмирічна донечка. Це найприємніший у світі вантаж. Вона також займається скелелазінням і часто ходить зі мною в Карпати. Доня хвилюється за мене і з нетерпінням чекає мого повернення. Це мій маленький маячок, який дає мені сили і мотивує на повернення додому.

Руслан КОЗЛОВ, «Версії»

—————–

* «Мобі Дік» – роман американського письменника Германа Мелвілла. Капітан китобійного судна «Пекод» Ахав одержимий ідеєю помсти гігантському білому киту, убивці китобоїв, відомому як Мобі Дік. Вираз «Мій Мобі Дік» означає найголовнішу мету всього життя.

Вершини Олександра Паламарюка:

Ельбрус – найвища вершина Кавказького хребта (5 642 м).

Монблан – кристалічний масив й однойменна вершина в Західних Альпах, на кордоні Франції та Італії, найвищий шпиль в Західній Європі (4 810,45 м).

Хан-Тенгрі – пік на стику кордонів Казахстану, Киргизстану та Китаю, друга за висотою вершина гірської системи Тянь-Шаню (6 995 або 7 010 м).

Деналі (Мак-Кінлі) – гора в Кордильєрах, найвища точка Північної Америки і Аляскинського хребта (6 194 м).

Запис Герб Чернівців – на вершині Аляски спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Всесвітній день боротьби з глаукомою припадає щороку на 6-е березня. Цей день уже вшосте (від 2008-го) відзначається і в Україні.

Про це захворювання більше знає Марина КАРЛІЙЧУК, лікар-офтальмолог вищої категорії, кандидат медичних наук, доцент кафедри офтальмології ім. Б. Л. Радзіховського БДМУ, консультант-офтальмолог обласного медичного діагностичного центру.

– Глаукома – хронічне захворювання очей, яке прогресує, призводячи до поступової загибелі зорового нерва. З-поміж усіх офтальмологічних захворювань глаукома є найпідступнішою. Непомітно, як правило, безболісно, вона проявляється коливаннями внутрішньоочного тиску, виникненням дефектів у полі зору і, за відсутності лікування, може призвести до сліпоти.

За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, в усьому світі глаукомою вражено майже 70 млн. осіб, а понад 5 млн. повністю втратили через цю хворобу зір. До цієї кількості кожні 10 років додається близько 20 млн. Фахівці прогнозують до 2020 року збільшення кількості хворих на глаукому до 80 млн., пояснюючи це прискоренням процесу старіння населення. При цьому зір втратять вже понад 11 млн. осіб.  

Серед причин сліпоти в Україні глаукома посідає друге місце. У Чернівецькій області 2013 року виявлено 509 нових хворих на глаукому. Ще стільки же можуть і не здогадуватися про наявність у них цієї недуги.

Давні греки називали «глаукомою» так зване «синє помутніння ока». Нині так називають велику групу очних хвороб, які характеризуються постійним чи періодичним підвищенням внутрішньо очного тиску із подальшим розвитком типових дефектів поля зору, зниженням зору й атрофією зорового нерва.

Своєчасно виявити захворювання, призначити лікування й запобігти сліпоті допоможуть вимірювання внутрішньоочного тиску, огляд зорового нерва, перевірка поля зору та інші методи діагностики.

Глаукома належить до захворювань, які мають хронічний тривалий перебіг і потребують постійного лікувально-діагностичного спостереження. Профілактичні огляди не рідше одного разу на рік є необхідними для осіб старших від 40 років. На тисячу людей, які звертаються до офтальмолога, в середньому у восьми виявляють глаукому.

Захворіти на неї може будь-хто, але до чинників ризику входять: наявність в роду хворого на глаукому, вік понад 40 років, короткозорість або далекозорість, цукровий діабет, мігрені, схильність до спазмів судин, паління, перенесені травми чи хірургічні втручання на оці.

Розрізняють відкритокутову й закритокутову глаукому.

Відкритокутова глаукома – це найбільш поширена форма, при якій не спостерігається чітко виражених симптомів. Людина може не відчувати підвищення внутрішньоочного тиску, яке вже згубно впливає на зоровий нерв.

Про наявність захворювання можуть свідчити поява «сітки» перед очима; наявність «веселкових кіл» при погляді на джерело світла; відчуття дискомфорту в оці; незначна різь в оці; затуманення; зміни в полі зору; головний біль тощо. За таких симптомів слід негайно звернутися до офтальмолога, – наголошує п. Марина. – На превеликий жаль, значна частина пацієнтів із розвиненою стадією захворювання залишається поза увагою лікаря аж поки не стає пізно.

Закритокутова глаукома часто перебігає у вигляді нападів. Гострий напад такої форми глаукоми має характерні ознаки: значне підвищення внутрішньоочного тиску, сильний біль в оці, головний біль. Під час нападу можуть додатися нудота, блювота, загальна слабість. Зір у хворому оці різко знижується. Хворі часто цей напад приймають за мігрень, зубний біль, гостре шлункове захворювання, менінгіт, грип…

Варто пам’ятати, що глаукома не заразне захворювання. Як правило, вона вражує обидва ока, але не водночас.

Для пацієнтів із глаукомою важливо жити активним, енергійним, повним і збалансованим життям. Фізичні навантаження і вправи  дуже корисні не тільки для збереження загального стану здоров’я, але можуть допомогти у зниженні внутрішньоочного тиску.

Діагноз «глаукома» – це не привід упадати у відчай, панікувати та не радіти світові, – додає Марина Аксентіївна. – А своєчасне звернення до лікаря та рання діагностика допоможуть зберегти один із найдивовижніших дарів природи – зір.

Лідія КИРИЛЮК, «Версії»

Запис Глаукома – найпідступніша хвороба, що краде зір спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Кінь «стане на чергування» 31 січня 2014-го. Він полюбляє працьовитих і цінує волю, не терпить несправедливості. А більш за все не любить нещирих спритників, які намагаються робити щось нишком за спиною. Стрімкий, рухливий, водночас делікатний і приязний, Кінь допомагатиме тим, кого вважатиме гідним цієї допомоги.

ПАЦЮК

1936,1948,1960,1972,1984,1996

Пацюк для Коня – занадто розсудливий. Хоча інколи вони здатні об’єднатися – коли обом встромляють палиці в колеса. Потенціалу здоров’я Пацюкові вистачить приблизно до вересня. Розтягнути цей період можна за рахунок відпочинку й зміцнення імунітету. У фінансовому та кар’єрному плані рік буде доволі спокійним для тих Пацюків, які здатні наполегливо працювати й стрімко реагувати на ризики. Наприкінці року родині знадобляться гроші. В особистому може стати на заваді постійна зайнятість Пацюків.

БИК

1937,1949,1961,1973,1985,1997

Бик здається Коневі егоїстом. Але він терплячий та поблажливий, чим завоює прихильність Коня. Стриманість Бика може стати причиною неврозів, та не варто знімати стреси алкоголем. Бику не завадило б знайти солідного спонсора, бо час від часу виникатимуть непередбачені витрати. Наприкінці року в Биків може виникнути можливість кар’єрного зростання чи започаткування власного бізнесу. А ще в рік Коня Бики будуть привабливими для протилежної статі.

ТИГР

1938,1950,1962,1974,1986,1998

Символ сильний, тож важливе ставлення Тигра до Коня. Тигрові Кінь здається дивакуватим, але з господарем року Тигр буде співпрацювати. Здоров’я Тигра цілковито залежатиме від якості харчування, бо під прицілом шлунок та кишечник. Фінанси Тигрів у рік Коня, окрім квітня-травня, стануть предметом їхніх гордощів. А ще Тигри намагатимуться не допустити, щоби хтось обійшов їх у кар’єрі. В особистому ж плані рік у Тигрів буде повен дрібних сварок. Але йти на розрив не варто: є ризик залишитися самотнім.

КРОЛИК (КІТ)

1939,1951,1963,1975,1987,1999

Коневі подобається приязність Кролика. Йому приємно, що Кролик завжди на місці, спокійно вирішує проблеми й рухається до мети. Здоров’я не підведе Кролика. Остерігатися треба хіба що сезонних застуд, принаймні не виходити холодної пори без головного убору. Щодо фінансів, то для Кроликів є значний ризик стати здобиччю шахраїв, тим паче, що звична діяльність перестане їх задовольняти. Радимо Кроликам внести в особисті стосунки деяку романтичність.

ДРАКОН

1940, 1952, 1964, 1976, 1988

Кінь порозуміється з Драконом: обидва волелюбні. Дракон завжди комусь допомагає – і Кінь це схвалює. Критичного в плані здоров’я Драконів не очікується, але зміцнювати його не завадить. Літо – травмонебезпечний період. Навесні Дракон збиратиме фінансове каміння: завершуватиме старі проекти, отримає старі борги й поверне власні. Дуже важлива підтримка друзів у фінансах і кар’єрі. Та хтось із них може виявитися не тим, за кого приймали. В особистому не варто поспішати ні з вибором, ні з розривом.

ЗМІЯ

1941,1953,1965,1977,1989

Змії не важко буде домогтися прихильності Коня, та важливо не хитрувати. Змія мусить бути дуже уважною до інфекцій і стерегтися травматизму на дорогах. Заробленого в рік Коня Змії вистачатиме для забезпечення сім’ї й навіть на ремонт чи завершення будівництва. Але з новими проектами доведеться почекати – і не варто брати кредитів. Дехто зі Змій розширить сферу своїх занять, а може, й зовсім змінить поле діяльності. Сім’я – найважливіше для Змії, тож улітку порадуйте рідних спільним відпочинком.

КІНЬ

1942,1954,1966,1978,1990

Кінь проведе 2014-й у постійній активності. Найбільшою проблемою здоров’я стануть нерви. Варто заздалегідь вжити заходів проти осінньої депресії. Тим паче, що далеко не всі, кому Кінь намагатиметься допомогти, будуть порядними й вдячними. Треба на це зважати, інакше можна збанкрутувати. У кар’єрі можливе зростання. Найбільш діяльними виявляться Коні – начальники та представники творчих професій. Рідним не вистачатиме уваги Коня. Самотнім Коням не варто намагатися зав’язати нові стосунки.

ВІВЦЯ (КОЗА)

1943,1955,1967,1979,1991

Вівця щаслива перекласти відповідальність на Коня. Якщо не знайде підтримки господаря року, тупцюватиме на місці. А варто почати хоча б зі здоров’я: скажімо, кинути курити чи позбутися зайвих кілограмів. Доходи нерівномірні, як і витрати: доведеться не тільки сім’ю забезпечувати, а ще й робити значні покупки. Натомість цього року вдасться повертати кредити. Робота дає задоволення, хоча без особливого злету. Особисте теж у широкому діапазоні – від нового кохання до розлучення.

МАВПА

1944,1956,1948,1980, 1992

Мавпа не дуже подобається Коневі: вона для нього легковажна. Навіть до власного здоров’я ставиться несерйозно, про що пожалкує вже у квітні або травні, отримавши травму чи харчове отруєння. За першу половину року Мавпа може спустити всі гроші, що мала. Але тут-таки візьметься їх заробляти. Червень порадує новою роботою чи новим статусом. Можливий і новий партнер. На початку року Мавпа може пережити кризу в особистих стосунках, але не за горами нове знайомство.

ПІВЕНЬ

1945,1957,1949,1981,1993

Півень схожий на Коня сміливістю, чесністю, цілеспрямованістю. Зате буває зарозумілий та пихатий. У такі моменти Кінь каратиме його. Скажімо загостренням старої хвороби. Особливої уваги потребуватиме печінка. Відмовтеся від алкоголю. Золотого дощу не очікується, доведеться чітко контролювати витрати, особливо інвестиції. Власний бізнес цього року Півню краще не починати. Він примудриться посваритися, з ким тільки встигне, і на роботі, і в особистому житті. І винуватим себе не вважатиме.

ПЕС

1946,1958,1970,1982,1994

Пес подобається Коневі: він порядний, нежадібний, вірний. Почавши рік легко, Пси відчують перевтому під кінець літа, що восени може загрожувати застудами. Тож уже зараз варто взятися за зміцнення організму. Пси люблять витрачатися на близьких людей, що час від часу ставитиме їх у нелегке становище. Доведеться навіть брати додатковий заробіток, ризикуючи пропустити участь у цікавому проекті на основній роботі. Навесні в житті Пса з’явиться нова особа. Симпатія буде обопільною.

КАБАН

1947,1959,1971,1983,1995

Господар року прихильний до Кабана й прощає йому запальний характер. Кабан теж може брикнути, коли на нього занадто тиснути. Проблеми зі здоров’ям можуть з’явитися влітку чи восени, найбільша – головні болі. У рік Коня Кабану доведеться заощаджувати і дуже обережно поводитися з фінансами, обмеживши себе у витратах. У кар’єрі може завадити любов до тривалих святкувань. В особистому наступає гармонія та порозуміння. До нових знайомств Кабан мусить ставитися розважливо.

Запис Кінь – енергійний, розумний і… нетерплячий спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Секрет успіху» народного обранця

«Перш за все треба працювати, – каже Юрій Буега. – Уперше я пройшов до районної ради за списками партії «Батьківщина». Висока довіра людей до партії забезпечила гарний результат: депутатами стали багато «батьківщинівців». Вони підтримали мою кандидатуру і обрали головою районної ради. Перший термін мого головування я працював, водночас навчаючись цієї роботи. Уже перед наступними виборами був настільки зайнятий, що не мав часу зустрічатися з виборцями для агітації. А потім ще й захворів. Так, не провівши жодної агітаційної зустрічі, не витративши жодної копійки на біг-борди та іншу рекламу, виграв вибори в мажоритарному окрузі. Бо люди знали мою роботу. І їхня довіра не дає розслабитися. Не можу бути безвідповідальним перед людьми, які знають  мене з дитинства: друзями, їхніми батьками, моїми родичами, однокласниками з 38-ї школи… Це специфіка Садгори, тут чужому важко здобути довіру, а своєму ще важче її втримати.

«Месьє Паганель»

Вища освіта історика-політолога дає розуміння політичних процесів. Середньо-технічна освіта енергетика дозволяє орієнтуватися в господарчих питаннях. Служба в армії, куди сам узяв направлення і купив квиток до Комі ССР (хоч і мав «бронь») підтримала войовничі чоловічі гени. Робота упродовж 9 років у профілакторії режимної частини, де примусово лікували злочинців від алкоголізму, навчила життя. Створений за 3 дні до ГКЧП на останках військового заводу власний бізнес – будівництво очисних споруд для військової промисловості – зорієнтував у новому для того часу підприємництві.  А улюблений шкільний предмет – географія – дає можливість реалізувати себе у мандрах. Переважно уявних, адже окрім близьких до нас країн пострадянського простору та Польщі, Румунії й Угорщини фактично ніде в світі й не бував… Хоча про деталі стосовно багатьох країн світу може посперечатися з запеклими мандрівниками – і виграти суперечку! Недарма ще в юні роки отримав прізвисько «месьє Паганель».   

«У самоврядуванні самоврядуванням і не пахне»

Фактично самоврядування в країні не існує. Це спотворена гілка влади, де самоврядуванням і не пахне. У нас не відбулося ні адміністративної, ні територіальної реформи. А без зменшення видатків із державного і місцевих бюджетів, без укрупнення адміністративних одиниць ми не обійдемося. Мусимо децентралізувати владу, як це зробили країни пострадянського простору. Довелося бувати в Латвії, там є реальне самоврядування. Збільшені адмінодиниці, до того – збільшені повноваження, зменшена кількість управлінців, відповідно зменшені видатки на управлінський апарат… У нас же централізація влади зашкалює: кожний свій найменший крок ми узгоджуємо в Києві. Тож реформа потрібна. Так, буде важко. Б багато управлінців залишаться без роботи. Для цього й мусимо домовитися з Євросоюзом про створення стабілізаційного фонду, де б акумулювалися кошти для першої допомоги тим, хто втратив роботу, для їхньої перекваліфікації, для створення нових робочих місць… Не може бути інакше. Без шокової терапії не обійдемося.

Європа йде до Чернівців

Ми маємо всі підстави, аби жити так, як живуть люди в європейських країнах. Для цього потрібно забезпечити прозорі і зрозумілі «правила гри». У серпні Чернівці відвідали представники польської фірми, які готові зробити для міста сучасне зовнішнє освітлення, готові в це інвестувати. Вони самі здійснюють енергоаудит, готові самі вкладати кошти.

Ми щороку витрачаємо 3 млн. грн. на освітлення. Втілення пропозицій польських інвесторів забезпечило б економію половини цих коштів. Якби ми запропонували прозорі правила гри та гарантії повернення вкладених коштів за рахунок економії, то мали б європейське освітлення.

Ті ж поляки – компанія, яка займається електроенергетикою, – готові працювати й над модернізацією водоканалу. Нові італійські насоси можуть забезпечити таку економію, що відпаде необхідність піднімати тарифи. Та йдеться не лише про насоси, а й про заміну мереж, навіть джерел… Європа дає безліч можливостей. Приклад Польщі це підтверджує. Я бачив дві різні Польщі: на початку 90-х і на початку 2010-х. Вони, перш ніж почати заробляти власні гроші, отримали європейські та американські кошти. І спромоглися під час світової кризи мати менший спад економіки, аніж навіть Німеччина.

Кому не вигідна модернізація?

Якщо до країни підходити по-господарськи, то можливості заощаджувати з’являються на кожному кроці. Лише за останні кілька років Україна відмовилася від 18 млн. кубів газу, і це без модернізації виробництва й мереж! Міста можуть (а деякі й роблять це!) перейти на альтернативні джерела енергії. Це міста-супутники атомних або теплових електростанцій. Їхній принцип дії – рух турбін завдяки гарячій парі. І цю пару цілком реально використовувати для опалення. Це наше майбутнє. Це може забезпечити економію ще 10 млрд. кубометрів газу! Але ніхто не займається серйозно цим питанням, говорять лише про зменшення ціни на газ. Та поки газ не буде дорогим, ніхто не буде його заощаджувати!

Візьмемо Запорізьку АЕС. Там з шести блоків-мільйонників працює лише один. Якщо запустити всі, збільшити потужність у 6 разів, доставити цю енергію в місто, поставити там електричні котли опалення – буде суттєва економія навіть без вкладень у модернізацію! Питання лише в створенні умов для доставки цієї енергії в потрібне місце, у прокладанні мереж.

Чернівці зуміли в числі 5-ти міст України потрапити до програми уряду з модернізації теплопостачання житлових будинків. Садгора напросилася в делегацію до Мінрегіонбуду. Ми довели що маємо можливості і ресурси для участі в програмі: знайшли інвесторів-литовців, які готові поставити свої котли для органічного палива (будь-якого). За рахунок міністерства зробили техніко-економічне обгрунтування. Передбачаємо, що вже невдовзі мікрорайон вул. Хотинської (дев’ятиповерхівки №№45, 47, 49) заощаджуватиме 50% ресурсів за рахунок запровадження альтернативних джерел палива!

Нам кажуть, що ми за технічним оснащенням не готові йти до Європи. Але ж модернізація – це процес безперервний. Ніколи не можна буде сказати: ось сьогодні ми готові. Щодня з’являється щось новіше. Тому готовність має бути моральна. А все решта – здобудеться.

«Заступником бути важче, ніж першою особою»

У будь-якій галузі є виконавці, які працюють на сьогодення, і ті, хто працює на завтрашній день, на перспективу. До других належать, наприклад, науковці та… заступники керівників міст, районів. Перша особа зазвичай має вирішувати основне: кадрові питання, давати напрямок роботи, контролювати її виконання, здійснювати представницькі функції. А детально розбиратися в конкретних проблемах мусить заступник. Сьогодні місто, окрім прозорих правил гри, потребує заміни мереж. Якщо цього не зробити зараз, то будь-який мер, який прийде через 2-3 роки, буде поганий. Бо він уже нічого не вдіє з розрухою. На жаль, сьогодні в місті практично не залишилося фахових заступників з міської господарки.  Людей, які займаються сьогоденням і які працюють на перспективу. Таких сьогодні в місті практично немає. Є чиновники, яких ще й обрали депутатами. А чиновник не має бути депутатом. Неприпустимо, аби керівник  ЖРЕПу в сесійній залі ставив умови безпосередньому начальникові – мерові, як і неприпустимо, аби авторитарний мер впливав на депутатські дії прямого підлеглого, який очолює ЖРЕП.

Що потрібно і що буде у Садгорі

Садгорі, і не тільки їй, а ще й Першотравневому району, потрібен захист від повеней. Далекого 2008-го була навіть розроблена програма захисту від повеней, яка передбачала будівництво дамби (9 км в Садгорі і 3 км в Першотравневому районі), розширення русел малих річок, будівництво акумулюючих споруд, які б затримували час добігання води на кількадесят годин. Цього було б достатньо для регулювання стихії.  Та програма не була затверджена, нині її техніко-економічне обгрунтування застаріло. А стихія як була, так і залишилася непередбачуваною.

Тож спільно з громадою, покладаючись на Божу ласку, голова райради прокладає дороги, робить водовідведення, вуличне освітлення… І створює умови для того, щоби молодь займалася спортом, а не дурницями: «Вже завезли щебінь, метал, синтетичне покриття, будуємо два волейбольні майданчики на вулиці Надрічній. Туди вже доставлено 70% металу для турніків, брусів – для занять воркаутом. Там же плануємо спорудити тенісний корт – поки що з трав’яним покриттям, а поле для міні-футболу – із синтетичним. Все це в одному місці. Недарма садгірчани жартують, що Чернівці – це передмістя Садгори!».

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Голова Садгірської райради Юрій БУРЕГА: «Без шокової терапії Україна не обійдеться…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Будинку на вул. Кобилянській, в якому розташована Чернівецька обласна універсальна наукова бібліотека, уже більше 100 років. Але за весь цей час жодних ремонтів та реконструкцій приміщення не проводилося. Наразі частина будівлі перебуває в аварійному стані. Про це віщує червона стрічка з грізним написом про небезпеку для життя, що огороджує частину двору під балконами.

Дерев’яні перекриття австрійської доби вже не витримують ваги сотень тисяч книжок. Як наслідок, по стінах сховищ пішли великі тріщини. До деяких приміщення небезпечно заходити, люди побоюються за своє життя…

Продовження читайте у газеті «Версії» №47

Запис Будівля бібліотеки на вул. Кобилянської може впасти щомиті спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Все, за що би він не брався, вдавалося йому блискуче…»

–  Увечері Женька зателефонував дружині зі службової квартири у Києві: «Як готуються вдома до зустрічі героя?̓» – від передчуття зустрічі голос звучав радісно. Він загалом був вселою й сонячною людиною. А вночі в нього відірвався тромб,  і наш Женька просто… не прокинувся,  – розповідав В’ячеслав ЯВКІН, найближчий друг Євгена Вікторовича ПАНАСЕНКА .

Наш зірковий клас, випускники якого, переважно дівчата, стали кращими лікарями Чернівців. А хлопці роз’їхалися світами: Тарас Фініков працює у Варшаві, а був першим заступником міністра освіти України; Жорка Пісько очолив один із інтитутів Академії медичних наук України; Сашко Молдаван став головним мовником Росії, він директор Інституту мовознавства Академії наук Росії; про полковників трьох розвідок уже говорилдося… Женька Панасенко третій у нижньому ряді справа.

У неділю буде 40 днів, як ми без Женьки. Ще кілька днів – і його душа відлетить. І залишиться лиш пам’ять про нього в тих, кому він допомагав, кого любив, ким опікувався, з ким дружив або навіть просто з ким перетинався.

Пішов з життя дуже хороший, типовий чернівчанин: втрата міста непоправна. Бо Женька – не просто людина рідкісної  душі, це була ціла епоха, носієм якої він був. Дуже багато людей у день його похорону щиро плакали,  хоча він не був їм ріднею. Та й плакали не тільки у Чернівцях, а й у Штатах, Австралії,  Ізраїлі, Росії, Німеччині, Польщі…

…Женька ПАНАСЕНКО народився у 1950-му, в сім’ї режисера місцевого телебачення і вчительки. Дружимо ми з ним, чи то пак дружили, від першого класу. До 9-го навчався у середній школі №5 , а старші класи закінчував у СШ№4. Та це не стало на заваді дружбі.

А знаєте, чим ми всі тоді захоплювалися? Фізикою та математикою. Мабуть, час такий був… технічний. Та й учителів  мали геніальних. Чого тільки вартував чернівецький фізик Гребля! Його випускники навчалися у найкращих технічних вузах Союзу  – інституті ім. Баумана, МФТІ, на фізфаці та матфаці МГУ, у ленінградських і новосибірських вишах, як і учні математика Степана Трофименка!

Женька усіх возив на риболовлю, оплачував навчання дітей своїх друзів. Я, приміром, міг спокійно залишити на нього своїх манюнь  – Антошку і Катрусю. Він був надзвичайно надійним…   

Після школи Євген всупив на оптику, де навчався разом з відомим чернівецьким ученим Ушенком. Та хлопець рано одружився і, кинувши університет, поїхав на Певек, де начальником радіостанції приймав усі суда, які йшли Північним Морським шляхом.

У нього була дуже світла голова і надзвичайно вмілі руки. Таке зустрічається рідко. Тому й очолив свого часу на  «Електронмаші» бригаду наладників нестандартного обладнання: електронником був від Бога!  Його переманювали до Москви та Ленінграда, обіцяючи одразу ж дати квартиру. Та він, по–перше, дуже людбив Чернівці, а по-друге, був справжнім д’Артаньяном: друзі для нього – понад усе. Не міг він їх залишити. І це не порожні слова. Він нас настільки любив, що оплачував навчання дітей тих своїх друзів, кому це було не під силу. Уявляєте? А крім того, всіх возив на риболовлю. От я особисто міг спокійно залишити на нього своїх манюнь – Антошку і Катрусю. Він був надзвичайно надійним…  

Женька був центром, довкола якого все крутилося. Приміром, одного разу на його київській квартирі зустрілися наші однокласники – три полковники розвідки: … з Росії, … з Ізраїлю та … з України. Можете собі таке уявити? Й усі вони навчалися в одному класі! Ось такі наші Чернівці! І такими бувають зигзаги долі.

Женька завжди й в усьому був успішним. За що б не брався – все виходило якнайкраще і навіть у  найскрутніші часи. Цікаво, що в будь-який період життя Чернівців він знаходив своє місце під сонцем і там завжди було затишно й захисно його друзям. Більше того, діти його друзів ставали його друзями. І це коло постійно зростало…

Його не можна відділяти від Чернівців. Разом з ними він розвивався і змінювався.

Чернівці 60-их: Студенти й старшокласники того періоду були захоплені західним мистецтвом: бітли, зарубіжні фільми, книги… Молодь тоді не бухала. Ми більше переймалися тим, як дістати ту чи іншу платівку, запис закордонних ансамблів. Слідкували за виступами вокально-інструментального ансамбю «Карпати», Софії  Ротару. На танці бігали в ДКА (Будинок офіцерів) на «чердак», у тектсилку. Ми всі тоді вчилися танцювати, бо без цього ти ризикував залишитися без дівчини. У Женьки була безліч романів. Він був надзвичайно привабливим, відкритим і щирим. Розбирався в музиці, літературі і був «своїм» і серед «ліриків», і серед «фізиків». Адже тоді між ними точилася непримиренна боротьба за лідерство – хто, мовляв, важливіший…

Чернівці 70-их: Вони пройшли під знаком Івасюкової «Червоної рути» та ВІА  «Смерічка», яким керував Левко Дутківський. Володя Івасюк, Назарій Яремчук і Василь Зінкевич за кілька років спромоглися перетворити російськомовні Чернівці на українське місто. Адже до того в Чернівцях навіть українці спілкувалися переважно російською. А коли по телебаченню на весь СРСР – від Карпат до Сахаліну – зазвучала «Червона рута», а відтак у Москві на телевізійному конкурсі «Алло, ми шукаємо таланти» Яремчук і Зінкевич разом з ансамблем «Смерічка», виконавши пісню Дутковського «Горянка», посіли перше місце і стали лауреатами Всесоюзного конкурсу, українська естрада, яка стартувала саме з Буковини, заполонила весь Союз. Ми були дуже горді з того. А Женька згадував, що коли його, російськомовного хохла, називали в армії гуцулом, він не ображався, а навпаки радів з того.

До слова, жив Женька поруч з університетським Актовим залом (нині Академічний театр медуніверситету). І саме там відбувся пам’ятний для Чернівців виступ Володі Івасюка. Ажіотаж був шалений. Охочі потрапити на концерт заполонили всі прилеглі вулиці. Якби він потрапив до рук прихильників, вони, напевне, розірвали би його на шматки – аби мати щось на пам’ять про нього. Володя розгубився і не знав, що робити. Тоді Женька разом з його одноклсником Жорою Піськом забрав «зірку» і вивів через дах до своєї картири. Там ми з хлопцями відзначили виступ Івасюка улюбленим молодіжним напоєм – «шипучкою». На вигляд вона була подібною на шампанське, зате коштувала менше карбованця…

Чернівці 80-их: Цей період позначений масовим від’їздом євреїв; застоєм, що почав переходити у кризу; а ще – зародженням двох рухів – громадського та бізнесового.

У кінці десятиліття буковинців об’єднали два лиха – чорнобильська радіація та екологічна недуга (облисіння) дітей 1988 року. Останнє й стало поштовхом до зародження Зеленого руху, який пізніше переріс у Народний. Але саме тоді Марик Клейман клепав кришки для банок і закладав свій капітал. А Женька бригадирував серед таких же талановитих наладників нестандартного обладнання на «Електронмаші». Неймовірно розумна голова й «золоті» руки Панасенка могли продукувати все, що йому тільки заманеться. А заводи військового комплексу тоді  процвітали. І Чернівці разом з ними. Для прикладу, фізичний факультет університету мав на договорних темах з виробничниками 11 млн. карбованців на рік. Тоді як бюджет усього тодішнього ЧДУ становив 5 млн. крб. Розробки буковинської технічної інтелігенції прикрашали найповажніші павільйони ВДНГ, а за випускників-оптиків була мало не бійка: Мінськ, Москва, Київ, Красногорськ… – таким було розподілення.

Чернівці 90-их: Тоді змінилося все і кардинально – на 180 градусів. То був час, коли кожний рятував свої сім’ї. Скрізь – суцільна руйнація. Особливо перша половина 90-их. Учителі замість школи стали за прилавки або «бомбили» на дорогах, але ніхто нікого тоді не дурив. – Це я не про схеми, завдяки яким оббирали народ. – Усім точно було відомо, скільки баксів та пляшок горілки треба дати митнику. Тоді ж з’явилися перші «спортсмени». Одне слово, можна було опуститися до рівня звіра.  Але навіть у цей період дикого виживання Женька дбав не лише за себе. Якби ви тільки знали, скільки заробленого він роздав знайомим! Приміром, мій син, завдяки подарованим Женькою 900 маркам, купив машину і почав підробляти.      

А було й таке: братва наскочила на «Калинку». Спочатку їм протистояло четверо – Женька, ще один інженер, учитель і викладач уніерситету. Панасенко був сміливим та ще й переконливим. Він зумів кинути такий клич, що всі, хто був поруч, стали разом з ними і відбили бандитський наліт зайд. Відтоді підприємці Калинівського ринку нікому не сплачували дань і не розраховуавлися за «дах».

А потім він став… кур’єром. Транспортуав із Сибіру гроші за нафту. Не хотів влізати у цю справу, та змусили обставини. Рятував друзів. Без нього 2-3 десятки чернівецьких сімей залишилися б без квартир і без засобів до існування. Просто загинули б. Бо через безвихідь чимало його друзів потрапили до лабетів шахраїв-«пірамідників». Коли все прийшло до логічного і надто сумного кінця, йому запропонували дуже небезпечну, але надзвичайно грошовиту роботу. Женьці довелося погодитися. І точно знаю: його кошти врятували життя багатьом. Страшними вони були – ці «лихі» 90-ті. Але Женька розібрався і з ними.

Останнє десятиліття він працював у нафтовій кампанії. І кожний його не тільки друг, а й просто знайомий знав, що коли життя схопить за горло – Женька Панасенко буде поруч.

Та ось тепер його не стало. І спорожніли Чернівці…

Записала Людмила Лебединська, “Версії”

Запис Слово про друга, чиє життя переплелося з історією Чернівців спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Ви зараз прочитаєте крамольне твердження. Більшості воно видасться страшним і неприйнятним. Але це – правда. Наркотики – серед нас. Це частина нашого життя. Це – як гриби, серед яких є отруйні, але цього ніхто не жахається. Тож потрібно навчитися жити поруч з ними. Знати про них, але робити свідомий вибір і не вживати. Цьому можна навчитися. І цього вчать у денному реабілітаційному центрі для молоді, який уже рік працює в Чернівцях.

Вчитися одужувати

– Не допустити вживання наркотиків тими, хто з ними не стикався – це лише один з напрямків діяльності фонду «Нова сім’я», – каже Тетяна БЕРЕЖНА, президент Фонду «Нова сім’я», на базі якого діє реабілітаційний центр. – Другий напрям – допомогти тому, хто залежний, своєю бідою приносити якомога менше шкоди і собі, і своєму оточенню, наскільки це можливо. Третій напрям – зробити все можливе для тих, хто вирішив позбутися залежності й буди щасливим без наркотичних речовин.

Саме цим займаються фахівці денного реабілітаційного центру для молоді. За всіма напрямами роботи не бракує. На жаль – чи на щастя, ми розвиваємось. На жаль – бо це означає, що родин, яких торкнулась проблема вживання наркотиків, не меншає. На щастя – тому що є можливість їм допомогти, а не вдавати, що проблема надумана.

Денний центр – це можливість для людей із досвідом вживання наркотичних речовин соціально реабілітуватися. Це не лікарня і не чарівні пігулки, які вирішать усі проблеми одразу. Тут дають знання й психологічну підтримку, допомагають у соціальній адаптації тим, хто вважає, що залишився зі своєю проблемою наодинці. А також вчать жити без вживання хімічних речовин, любити й бути частиною життя інших.

– Важко оцінити ефективність стаціонарних центрів лікування наркозалежних, – ділиться директор денного центру, психолог, автор просвітницьких та психокорекційних програм для молоді Альона БЕЖАН. – Трапляється, що на момент завершення лікування 60% пацієнтів відмовляються від уживання наркотиків. Але немає даних, скільки з них залишаються тверезими й надалі, а не кидаються в обійми своєї залежності одразу після повернення до звичного середовища. Ефективність нашого центру протягом року становить 17%, тобто саме 17 наших випускників живуть у звичній обстановці і залишаються тверезими. Це дуже високий показник: подібні центри в Росії визначають свою ефективність на рівні 3-5%.

Особливість денного центру – орієнтація на молодь, на людей, які, можливо, не мають досвіду постійного та системного вживання наркотиків. А головне, тут дають свободу вибору. Нікого не зобов’язують прийти наступного разу. Але більшість приходить. На них чекають групові й індивідуальні заняття, зустрічі з консультантом-психотерапевтом. Психологічну допомогу клієнти отримують за індивідуальним планом одужання. Тут діють групи з арт-терапії, сімейної терапії, фінансової освіти, проводяться заняття за програмою фізичного розвитку й одужання. При центрі працює телефонна «гаряча лінія». За рік надійшло понад 800 дзвінків, переважно від родичів наркозалежних. А серед клієнтів денного центру – підлітки 14-16 років, які пригощалися дурманом з десяти років…

Батьки й діти

Проблема наркозалежності – не індивідуальна. Це проблема цілого суспільства і родини. Більшість вихованців – з неповних сімей. Напруга в стосунках з батьками – один з каменів спотикання на шляху одужання від залежностей. Тому в денному центрі працює й «батьківська група». Щоправда, її відвідують лише четверо мам і тат. А клієнтів денного центру за рік роботи загалом було 86. Лише в чотирьох родинах усвідомили, що боротися з бідою краще разом, усією сім’єю.

Із 86 сімей тільки у 4-х усвідомили, що боротися з наркологічною пристрастю дитини треба усією родиною.

– Батьки наркозалежних – це найважча аудиторія, – визнає віце-президент, юрист, координатор Бюро соціального супроводу «Діалог» Алла ШКРЕТА. – Нерідко легше привести залежного до одужання, аніж його батьків до визнання проблеми. А молодим людям буває надзвичайно важлива підтримка родини. Нещодавно юний клієнт привів до нас на «батьківське» заняття маму. Він дуже хотів, щоби вона зрозуміла його. Тренер затримався на кілька хвилин, і хлопець чекав разом з мамою, аби переконатися, що вона не піде геть. Заспокоївся і пішов лише тоді, коли вона зайшла разом із тренером до кімнати, де розпочалися заняття. Для нього це було суперважливо, але після першого разу його мама більше не прийшла.

Батьки соромляться того, що їхні діти вскочили в таку халепу. Замість того, аби рятувати свої чада, вони дбають про репутацію, приховують проблему. А вона від цього не зникає.

Але проблема батьків і дітей у середовищі залежних – це не лише діти з досвідом вживання наркотичних засобів, яких «раптом» виявили у своїх родинах цілком нормальні батьки. Це й наркозалежні батьки, які мають ні в чому не винуватих дітей. І знову ж: допомоги потребують обидві сторони. І обидві можуть її отримати в денному центрі. Педагоги і психологи займаються з дітьми наркозалежних від трьох років:  розвивають розумові здібності, усувають педагогічну занедбаність, підвищують самооцінку, формують здорові звички. Водять до музеїв, вивчають разом з вихованцями традиції і культуру рідного краю, ходять до театру, влаштовують пальчиковий театр у центрі, навчають логічного мислення, зокрема й передбачати наслідки їхніх вчинків.

Раз на тиждень дітей водять до кафе. Дітки здобувають елементарні навички: миють руки, сидять за столами з білою скатертиною, тихо розмовляють, кажуть «дякую» офіціантам, користуються ножем і виделкою. А в цей час їхні батьки намагаються одужати. Адже вони залишаються для своїх малюків найріднішими людьми, а наркозалежність – це хвороба, яка потребує лікування.

«Толерантні чернівчани» і «чужі діти»

Коли мешканці будинку, де розташований денний реабілітаційний центр для молоді, дізналися, який заклад функціонуватиме поруч з ними, обуренню не було меж. Зібрали понад 70 підписів проти. Приходили до центру і вимагали звільнити приміщення… Вони остерігалися, що тут будуть «ошиватися наколоті й обкурені», намагалися відгородити від проблеми наркозалежності власних дітей. Їхні мотиви можна зрозуміти, але й відмовити в допомозі тим, хто її потребує, – не можна. «Позиція страуса» не дасть результату. Від реальності не сховаєшся.

Сьогодні, коли денний центр працює вже рік, його відвідують і четверо молодих людей з мікрорайону, який так виступав проти розміщення закладу. Хтозна, чи їхні батьки не були серед протестувальників і не вважали, що їхніх родин це не стосується. – Не доросли ми ще до того, що чужих дітей не буває, – з болем зауважує Алла Шкрета. Та й багато «правильних» дорослих, на жаль, не доросли до рівня своїх «недосконалих», залежних дітей: діти чесніші, відкритіші, без гордині.

На щастя, необхідність спільних дій навколо проблем «чужих дітей» усвідомили  нарешті чернівецькі офіційні та неофіційні структури. Вони підписали Угоду про створення Партнерської мережі установ і громадських організацій з профілактики наркоманії та інших залежностей серед молоді й дітей. Їхня реальна, не «для галочки» робота – ще один крок до перемоги над залежностями…

Примітивні успіхи на паперових квітах 

До денного центру молоді люди часто звертаються із проханням знайти їм роботу. Мовляв, якби працював – не мав би часу на наркотики. Насправді біда таких юнаків і дівчат не в надмірі дозвілля, а в невмінні керувати – собою і своїм часом. Адже і ті,хто працюють, буває, знаходять час для наркотику, а безробітні, навпаки, віднаходять сили й мужність для зміни ситуації. Тому в центрі вчать людей… дозвіллю: займатися спортом, володіти комп’ютером, створювати мультики і навіть поводитися із грошима. Свої перші успіхи клієнти центру записують на пелюстках паперових квітів, які чіпляють на спеціально поставлене при вході в центр «Дерево успіхів». У когось досягнення доволі серйозні, скажімо, на пелюстках записано: «Тверезий 105 днів» «Зробив паспорт», «Шукаю роботу», «Знайшов свою половинку». Такі кроки почасти і для людей без досвіду вживання наркотичних засобів – важливі й непрості. А чиїсь успіхи можуть здатися примітивними. Комусь – але не тим, хто вже знає, що таке наркозалежність. Запис на паперовій пелюстці «Сьогодні тверезий» – це вже один з найперших успіхів клієнта центру. А найперший крок до подолання залежності в собі – «Дійшов. Попросив допомоги». Паперові квіти на штучному дереві стають першими свідками одужання клієнтів центру.

Клієнтка центру: «Моя найперша і найбільша мрія – залишатися тверезою»

Я не знаю її імені і як вона виглядає. Мені відомо лише, що вона відвідує денний реабілітаційний центр і вже півроку залишається тверезою. До того сім років вживала наркотичні речовини. Вона зателефонувала до редакції, щоби розповісти про те, що наркотики – це ілюзія реальності. Сама ж реальність – справжня, нефальшива – поруч, і її ніщо не замінить.

– Уперше я спробувала наркотик із цікавості. Це було під впливом компанії, але зараз я вже впевнена, що насправді не компанія шукала мене, а навпаки – я шукала компанію, де це було б можливим. Не мала бажання ставати дорослою і брати на себе відповідальність. Позаду були дві невдалі спроби вступити до вузу, попереду – невідомість. Я кинулася в обійми наркотичної ейфорії.

Я не хотіла б деталізувати, що відчуває людина під дією наркотику. У цьому треба бути дуже обережною: це може підштовхнути, стимулювати тих, хто шукає такої розваги. Усе, що начебто знаходиш у наркотику – легкість спілкування, настрій, – усе є в тверезості. Усе! Тільки я лінувалася це здобувати, хотіла, аби воно прийшло само собою. Насправді ж ейфорія, розслабленість від наркотику – це лише ілюзія. Реальністю ж є купа проблем, які в результаті отримуєш. І вирішувати ці проблеми далі треба самому.

У денний центр я потрапила завдяки мамі. Вона завжди за мене боролася, хоча стосунки в нас були напруженими. Їй було нестерпно боляче дивитися, як я себе вбиваю… Вона возила мене до монастиря, наді мною читали молитви, поїли мене настоянками різних трав… Двічі я проходила стаціонарне лікування. Після першого разу вкололася того ж дня, коли вийшла з лікарні. Другого разу протрималася один день і вкололася вже наступного. Я дозволяла, щоби зі мною все це робили – аби лише відчепилися.

Потім мама побачила оголошення в тролейбусі і зателефонувала в центр. Грошей на лікування й реабілітацію в мами не було, а тут пропонували безкоштовну допомогу. Це було важливо. Вона вибрала момент, коли мені було насправді дуже погано, і сказала мені про центр. Я погодилася прийти. Якщо зовсім чесно – ця згода мала дві сторони. Так, я хотіла загладити вину перед мамою, але водночас для себе проблеми в своїй залежності не бачила. Аж тут, у центрі, зрозуміла, наскільки це мене руйнувало. Тепер я сама хочу цього позбутися.

Зараз я працюю. Поки що робота не вимагає освіти, але надалі хочу вчитися.

У центрі мені дуже допомогли індивідуальні консультації. Я впевнена: те, що скажу консультантам – ніхто не буде оцінювати, обговорювати. Це мені підходить. Дуже важко розкриватися в групі, в присутності когось. Бо довіри подекуди нема не те що до когось – до себе! Але сьогодні я вже займаюся в групах анонімних наркоманів, сімейної терапії, дуже подобається група емоцій. Бо, перебуваючи у залежності, я встановила собі заборону на почуття. Тепер повертаюся до них, вчуся відчувати. Частина програми – спілкування  з тими, хто одужує. Це допомога одне одному. Хоча допомогти залежним може і той, хто не має досвіду вживання. Мені, наприклад, потрібне спілкування і з тими, і з тими.

У мене був хлопець, ми разом вживали наркотики. Коли я вибрала інший шлях – запропонувала йому йти разом. Він не захотів, і подальше спілкування показало, що продовжувати стосунки немає сенсу. Але я його не позбавляю своєї підтримки, коли він мені телефонує, ми розмовляємо. Насправді дуже важко зберігати стосунки двом залежним людям, якщо один стає на шлях одужання, а інший ні. Важко і боляче. Але це має свої плюси. Мій колишній хлопець знає, що з мого боку завжди буде підтримка, і він має позитивний приклад, як можна змінити своє життя. На сьогодні я вибрала позицію самостійності, бо не вважаю себе готовою до стосунків.

Я півроку не вживаю наркотику. Але залежність залишається з людиною назавжди. Ми, залежні,  не можемо дозволити собі розслаблятися. Жити з цим усвідомленням доведеться завжди. Але це усвідомлення не є ультимативним, воно завжди дає право вибору.

Можливо, я навіть вдячна своїй хворобі: вона спонукала мене щось зрозуміти, переглянути своє життя. Моя найперша і найбільша мрія – залишатися тверезою. Друга – як у всіх жінок: створити сім’ю, мати дітей, будинок, освіту, бути реалізованою особистістю. Хочу тепла, затишку, любові.

Тим, хто цікавиться наркотиками і, можливо, вже задумується про «перший раз», порадила б дати собі відповідь на два питання: що я роблю і що я від цього отримую. Ці питання мені допомогли розібратися в собі. Адже бажання жити є в усіх, і в тих, хто вживає наркотик – також. Але питання – яка якість цього життя? Спожити наркотик, а натомість отримати зруйноване здоров’я і хаос у голові та житті… Якщо ти цього хочеш – то де ж правда? Ти хочеш жити чи ні?

«…Поговори зі мною відверто»

Профілактика наркозалежності – для першачків

Для школяриків початкових класів діє чи не єдина в Україні превентивна програма «Нова сім’я» з профілактики адиктивної поведінки, тобто такої, що виникає в результаті зловживання різними речовинами, які змінюють психічний стан, та соціально небезпечних захворювань (ВІЛ – інфекції, туберкульозу, вірусних гепатитів, наркоманії). Погодьтесь, сьогодні молода людина оточена сучасними технологічними звабами розвитку людства, модними трендами та течіями, які нерідко диктують ту чи іншу модель поведінки дитині, підлітку, юнакові. «Тому говорити про наявні ризики та надавати достовірну інформацію на доступній для дитини мові, є не менш важливим, ніж навчати англійської та правопису, – стверджує президент фонду «Нова сім’я», психотерапевт, один з авторів превентивної програми Тетяна БЕРЕЖНА. – Програма унікальна й тим, що орієнтована не лише на інформаційні потреби дітей віком  від 6 до 10 років але й на потреби батьків учнів. Рішенням обласної експертної комісії науково-методичного центру практичної психології і соціальної роботи Інституту післядипломної педагогічної освіти Чернівецької області (від 1 червня 2012р.) вона  рекомендована до використання в роботі з дітьми освітніх навчальних закладів як фаховий корекційно-розвивальний та психодіагностичний інструментарій».

+Інтерактивна метода роботи тренерів схвалена не лише дітьми та батьками, але й учителями, які також можуть бути присутніми на заняттях. З дітьми працює пара тренерів, чоловік та жінка, з досвідом роботи та вищою освітою. Тематика занять для дітей 6-10 років така: «я й моє тіло»; «я та мої почуття й бажання»; «я та моє оточення й підтримка». Діти отримують відповіді на різні запитання, як от: чому варто берегти свою шкіру, чому важливий сон та чисте повітря, як сказати «ні» у моменти ризику для здоров’я та як навчитись бути толерантним. А що таке реклама та чи є її продукти безпечними для здоров’я? А безпечна дружба? Перша ж бо спроба вжити наркотики відбувається, як правило, у компанії, а не на одинці, й багато іншого.

+Тематика занять для батьків: вікові особливості та потреби дитини; безпека в родині та побудова діалогу з дитиною; причини, симптоми та методи попередження наркоманії; профілактика інфекційних захворювань та репродуктивне здоров’я дитини тощо. Практика шестирічної превентивної роботи довела: діти віком 6-10 років, які брали участь у заняттях, у підлітковому віці володіють достатнім рівнем знань і навичок для відмови від пропозиції однолітків спробувати наркотичні речовини чи пропагувати іншу ризиковану до інфікування ВІЛ, туберкульозом поведінку.

Головна умова участі дітей у заняттях програми – бажання батьків. Та учасники програми здобувають не лише знання, досвід, але й друзів та підтримку в особі спеціалістів благодійного фонду «Нова сім’я», які відкриті до контакту й діалогу.

Вам здається, що такі розмови малоефективні? А ви самі здатні поговорити зі своєю дитиною про таке? Не маєте часу? То не дивуйтеся, коли на це знайде час людина на вулиці і розповість зовсім не те, що ви вважаєте правильним та безпечним для її здоров’я. Своєчасна, відверта розмова вже сьогодні може врятувати щасливе життя та спокій вашої родини завтра.

Тренери програми первинної профілактики пригадують випадок, коли до них звернувся батько дитини, яка кілька років тому проходила цей курс, і попросив дозволу відвідати заняття. Після участі він зізнався: захотів особисто перевірити, про що тут розповідають, адже його син був свого часу настільки захоплений програмою, що тепер шукає можливості продовжити спілкування з тренерами. Відзначив, що завдяки саме цій програмі відновив довірливі стосунки з сином-підлітком, якого після смерті дружини виховує сам. У чому успіх програми? У простоті і побудові мови дружби між дорослою людиною та дитиною.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»         

Телефон «гарячої лінії» денного центру реабілітації наркозалежних: 066 012 55 35

Запис ЖИТТЯ БЕЗ НАРКОТИКІВ: спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Рувен Рубін (Reuven Rubin), справжнє прізвище Zelicovici – видатний представник сучасного ізраїльського мистецтва, один з найбільш відомих художників цієї країни. Прикметно, що митець успішно поєднував заняття живописом з дипломатичною діяльністю. У 1948-1950 роках він був першим послом Ізраїлю в Румунії.

Народився Рувен у румунському місті Галаті 1893 року. Його дитинство та юні роки пройшли в єврейському провінційному середовищі селища Фалтічені поблизу Сучави. Професійну освіту майбутній художник здобував у школі мистецтв і ремесел у Єрусалимі та в Паризькій школі красних мистецтв.

Чернівецький період: «Культур-ліга»

Ранній період  творчості Р. Рубіна припадає на роки, проведені у Чернівцях (1919-1921). Відомо, що для Чернівців 20-30-ті роки ХХ століття були часом мистецької активності та яскравого творчого піднесення культурних кіл – митців та літераторів. Такі помітні індивідуальності, як живописці Євзебій Ліпецький, Яків Айзеншер, Артур Кольнік, скульптор Бернард Редер стояли в центрі культурного життя нашого міста. Однією з найбільш цікавих серед них постатей був Рувен Рубін. Його особиста творчість відчутно впливала на забарвлення тієї унікальної культурної метрополії, якою були тодішні Чернівці. Разом з художником Артуром Кольніком він був ініціатором створення в місті відділу культурно-освітньої організації «Культур-ліга», брав участь у мистецьких виставках. Саме тоді й постали його перші модерністські живописні твори, скульптури та графічні аркуші. Він захоплюється християнською символікою, біблійними мотивами, створюючи композиції з пророками й аскетами. Його експресивні твори сповнені загостреного драматизму та емоційності, позначені образною містичністю та духовністю. Вже тоді роботи Р. Рубіна вирізнялися промовистою й лаконічною формою, чіткою силуетною лінією та стриманим колоритом («Спокуса у пустелі», «Мойсей», «Ісус та останній апостол»). Скласти певну уяву про творчий почерк митця тих років дозволяють репродукції, надруковані в раритетному Єврейському альманасі 1922-23 років, який експонується в Чернівецькому художньому музеї («Автопортрет», «Мадонна та бездомні»). Свої картини тих років  Рувен Рубін позначав підписом латиницею «Rubin», часом «Reuven», пізніше – на івриті. На жаль, оригінали творів митця відсутні у збірці музею. З Чернівців Рувен Рубін їздив до Нью-Йорка, де з успіхом пройшла його перша персональна виставка. Експозицію було відкрито у галереї Андерсен. Цю поїздку він здійснив разом зі своїм другом  Артуром Кольніком.

«Ерец-Ісраель» – не просто стиль, це доля митця

Після повернення з Америки в житті Рувена Рубіна  сталася подія, від якої  розпочався новий етап у його біографії. 1923 року він переїздить до Єрусалима, згодом оселяється в Тель-Авіві, де стає одним із засновників Асоціації живописців та скульпторів, яку й очолив 1924 року.

У подальшому митець активно і з великим ентузіазмом працює, розробляє власний мистецький стиль, відомий в історії ізраїльського мистецтва як  Eretz-Yisrael (Ерец-Ісраель – Земля Ізраїлю). Він створив серію жанрових композицій і портретів рибалок, молочників, двірників. Водночас постали цікаві групові сімейні портрети й автопортрети. Яскравою сторінкою творчої біографії художника став цикл натюрмортів і пейзажів із зображеннями Єрусалима та природи країни у стилі близькому до символізму та наївного мистецтва. Палітра митця набула відчутного колористичного багатства. Рубін плідно працював і як театральний художник.

Життя після смерті

Протягом життя Рувен Рубін брав участь у великій кількості виставок у різних країнах. Серед них – участь у Венеціанських Бієнале 1940-50-х років та численних виставках у Франції, Америці, Італії тощо. Його персональні виставки проходили регулярно у багатьох країнах протягом усього його життя. У 1960-х роках відбулося кілька його персональних виставок у Тель-Авіві та Єрусалимі. 1969 року вийшла автобіографічна книга митця «Моє життя – моє мистецтво». 1973 року майстер отримав Державну премію Ізраїлю за досягнення у мистецтві.

Рувен Рубін помер у віці 80 років 1974-го. В його будинку в Тель-Авіві відкритий меморіальний музей. Твори Рубіна зберігаються в численних музеях світу, серед них Музей сучасного мистецтва на Манхеттені та Єврейський музей у Нью-Йорку, «Ангел-галерея» у Тель-Авіві та Музеї єврейського мистецтва в Лондоні, у галереї «Віфлеєм» у Манчестері та в Національному музеї сучасного мистецтва у Парижі.

Тетяна ДУГАЄВА, мистецтвознавець, член Національної спілки художників України

Запис Художник із Чернівців – посол Ізраїлю в Румунії спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Новозбуований п’ятиповерховий медичний центр вартістю 30 млн. грн дитячої обласної лікарні,  поруч з уже існуючими корпусами, вражає. І це неправильно, бо така лікарня – норма, яка має бути повсюдно. Та поки що йдеться про приємний виняток, яким задоволені і лікарі, і пацієнти. Архітектор-проектант Центру Лариса Мурашко не лише зберегла в його формах елементи віденської Сецесії, притаманні старій, 105-літній споруді лікарні, а й розвинула ідею європейського модерну початку ХХ століття.

…25 червня 1908 року на цій земельній ділянці бургомістр Чернівців Фелікс фон Фюрт, виконуючи волю міської громади, заклав наріжний камінь у будівлю першої на Буковині дитячої лікарні — Фішеркіндершпиталю. Рішення про її спорудження було прийняте з нагоди 500-річчя Чернівців, а кошти на зведення й обладнання взяв на себе магістрат і землевласник Герман фон Фішер. Відтоді медичний заклад врятував не одну сотню маленьких життів, допоміг тисячам хворих дітей, яких привозили з усього регіону.

Євген Микитинський: “Маємо лікарню-мрію”

– Новий корпус – це лікарня-мрія, навіть попри те, що ми завжди є заручниками ситуації – браку коштів і перманентної надії на «авось», – зізнаються лікарі.

Михайлик на операційному столі

Кореспонденти «Версій» побували в «святая святих» дитячої хірургії – в операційній. Приміщень, де відбуваються найвідповідальніші в хірургії події, тут два: планова операційна та екстрена. Стерильність – ознака, яка в цих випадках не підлягає обговоренню – обов’язкова і невід’ємна. Але все решта – сучасний інтер’єр, величезні вікна, блискучі стіни, наявність операційного рентген-апарату, відеокамера, яка дає можливість виводити зображення на екран у конференц-залі – все решта нагадує кадри з зарубіжних кінофільмів.

…Того дня у відділенні вранці було близько восьмидесяти пацієнтів і мали провести дев’ять планових операцій. До дверей операційної на каталці підвезли хлопчика, вже під наркозом. У медсестри каталку перехопив лікар у різнокольоровій шапочці. Усміхнувся у відповідь на наш жарт про  веселість медичного головного убору: «Ми ж у дитячій хірургії, маємо бути веселими». А тим часом за прозорими шибками дверей операційної хірурги чаклували над шестирічним Михайликом, якому робили планову операцію, аби усунути вроджену гіпоспадію – несформованість уретри. Операція нескладна, але потребує тривалого післяопераційного догляду упродовж 10-14 днів. На щастя, у відділенні є всі умови для одужання, тож тут до дітлахів повертається здоров’я завдяки оточенню, а не всупереч, як подекуди буває.

Кондиціонери в палатах і вертолітний майданчик на даху

Коли новий корпус лікарні був лише в проекті, лікарі вже знали, що і де тут буде розташоване. Тому, коли виникала потреба внести зміни – вносили їх просто в ході будівництва. Лікарі говорять не просто про вдалий проект закладу, а про цілу ідеологію лікарні! Двокоридорна система розміщення палат, лише дві палати по 5 місць, решта – двомісні, санвузли (туалети й душові) в кожній палаті або навпроти, якщо це не передбачене в самій палаті. Усього – 30 (!) ідеально чистих туалетів на одне (!) відділення. Гаряча вода двічі на добу. Іграшки повсюди – від кабінету заввідділенням до палат. Чотири ліфти – два вантажні і два пасажирські. І всі працюють! А на даху – практично готовий майданчик для посадки вертольотів санітарної медицини. Технічні можливості для цього є, були б вертольоти…

Натомість є жалюзі на вікнах і кондиціонери в палатах. Безкоштовний очищувач питної води в коридорі. Їдальня і ще додаткова кімната для прийому їжі. 20 дитячих хірургів і 15 анестезіологів та реаніматологів у відділенні. Два професори у цьому базовому відділенні кафедри дитячої хірургії БДМУ. Більшість операційних медсестер – з вищою освітою і практичним суворим вишколом, який забезпечує старша операційна медсестра Поліна Жук. Усе це дозволяє відпрацювати механізм «хірургії одного дня», коли діткам усі необхідні маніпуляції роблять упродовж доби і вже наступного дня, за можливості, виписують одужувати додому – адже вдома, як кажуть, і стіни допомагають. Усе разом дало змогу знизити в цій лікувальній установі показник так званих «ліжко-днів» до одного з найнижчих в Україні. Але найголовніше – не формальні показники, а реальний результат, який дає лікарня.

Інтерв’ю в операційній

Байдуже, яке підпорядкування – аби на користь дитини!

Дитяча лікарня по вул. Буковинській – міська. А хірургічне відділення в її новому корпусі – обласне. Хоча й фінансується з міського бюджету. Водночас тут лікується близько 65% дітей з області і лише 35% малих чернівчан. Завідувач відділення Євген Микитинський не бачить у цьому жодної проблеми: байдуже, хто кому підпорядковується, аби це було на користь юних пацієнтів.  За правильної організації лікувального процесу, в районах мають бути педіатри або дитячі хірурги, які б за потреби направляли дітей на лікування в область. Переважно так і є, але і без направлення пацієнтів приймають тут без зайвих запитань: хірургія – це галузь медицини, де нерідко йдеться про порятунок життя, коли часу на це виділено лічені години, а то й хвилини. І лікарі рятують, адже кожні два місяці вдосконалюють свої знання і навички на курсах, які проводить Асоціація дитячих хірургів області.

Екстрена операційна: дай Боже, щоби потреба використовувати виникала не часто 

Із введенням в дію нової реанімаційної апаратури дитяча смертність меншилася в рази. За цифрами – життя дітей і щастя батьків.

Безнадійні ситуації – не догма

Якщо планове усунення патологій не складає проблеми для чернівецьких дитячих хірургів, то при  хірургічних втручаннях в екстрених випадках і при вроджених вадах медики покладаються на Господа. «Щоби виходити хвору дитину, потрібні колосальні гроші, – зауважує заввідділенням Євген Микитинський. – Багаті країни мають таку  можливість. У нас фінансове забезпечення порятунку дитини переважно покладається на батьків. Але ніколи, ніколи навіть безнадійні ситуації не є догмою. Господь дав життя, і ми маємо зробити все, аби його врятувати. Не можна рахувати, чи це економічно виправдано. Життя людини й економічна доцільність – це різні речі. Буває, що вдається врятувати дитя, в якого дуже мало шансів з нашої, людської чи навіть медичної точки зору. А за кілька років приходить розумна і гарна дитина – і ти розумієш, що ніколи не можна опускати рук!»

Лікар вважає, що коли новостворений перинатальний центр у Чернівцях буде обладнаний так, як планується і як цього вимагає сучасність, – це буде проривом у неонатальній хірургії. З введенням в дію нової реанімаційної апаратури летальність уже зменшилася в рази. За цифрами – життя дітей і щастя батьків.

Хірурги оперують Михайлика

Рівняння – на радянську медицину?

Як це не дивно, але за нинішньої відсутності доктрини медицини в Україні, не лише пацієнти, а й лікарі згадують з ностальгією радянську систему охорони здоров’я. Автор цих рядків як мати двох дітей не відчула позитиву від реформи в медицині. Принаймні нині державна медицина в Україні є такою лише за деклараціями: насправді пацієнти змушені її послуги оплачувати.  У «лікарні-мрії» – новому корпусі Чернівецької міської дитячої клінічної лікарні – також. Ні, не лікарям на зарплату йдуть гроші – цим, слава Богу, держава ще так-сяк забезпечує. Батьки купують медичні препарати для лікування дітей, а медики «сушать голови» над тим, з яких коштів і який інструментарій замовляти – пакистанський, якого вистачає  на 2-3 операції, чи німецький, який коштує сотні євро за одиницю.

На жаль, чомусь у нашій медицині досіє панує рабовласницький лад. Тільки в радянські часи в категорію рабів намагалися поставити медперсонал – невеликими зарплатами і високими навантаженнями, – а нині в позі раба перебуваємо всі.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Фото Руслана Козлова

Запис Дитячий хірург Євген МИКИТИНСЬКИЙ: «Людина й економічна доцільність – це абсолютно різні речі!» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Принаймні, Білий дім готується до глобальної катастрофи, яка вб’є сотні мільйонів людей. Про це йдеться на багатьох сайтах в Інтернеті. Бо вже у вересні, мовляв, на планету чекають катаклізми, зупинити які людство не в змозі.

…Почалося ж усе з повідомлення Едварда Сноудена про те, що уряд США очікує на сонячний катаклізм – величезний викид корональної маси, який може негативно позначитися на голубій планеті. Астрофізики кажуть про ймовірність магнітної бурі, яка може вбити десятки мільйонів людей і вивести з ладу всі системи життєзабезпечення на всіх континентах. Нині саме завершується одинадцатирічний цикл сонячної активності,  пік якої припаде на вересень 2013 року.

Дехто з аналітиків припускав, що Сноудену цю інформацію вклали до вуст, аби його дискредитувати.

Але у провідних американських газетах почали з’являтися статті з дуже схожими повідомленнями. Причому їхні автори посилалися на зовсім інші джерела і наводили «залізні» докази. Приміром, документ агенства з надзвичайних ситуацій США, яке замовило і закупило за дуже короткий термін величезні партії предметів першої необхідності та продуктів тривалого зберігання у фірми, яка займається їхніми поставками. Лист-замовлення опублікувала відома американська газета.

Але чи дійсно спалах на сонці здатний знищити життя на Землі?

А, може, просто на складах корпорацій залежалися продукти й від них хочуть позбутися з найбільшим наваром? – запитують скептики. Тим паче, що від останнього кінця світу, який відбувся, чи то пак, не відбувся 21-22 грудня 2012-го, минуло тільки 8 місяців.

Та все ж 22 серпня вже стався доволі сильний викид сонячної плазми, що спровокувало сильну магнітну бурю. Тому чимало людей минулого четверга почувалися доволі зле. Крім того, простежувалися збої в роботі зв’язку. Як відомо, напередодні ІТАР-ТАСС повідомив, що 20 серпня космічна обсерваторія SOHO зафіксувала корональний викид: було сфотографоване зображення плазми, що покидає Сонце. Відтак учені виміряли швидкість переміщення часток і спрогнозували ймовірний термін початку магнітної бурі на Землі. Відзначалося, що це явище дещо незвичайне, оскільки, як правило, плазма, що покидає Сонце під час коронального викиду, проходила повз Землю.

Що уявляє собою цей викид? Як пише Вікіпедія, він містить у собі плазму, що складається в основному з електронів і протонів разом з невеликою кількістю більш важких елементів — гелія, кисню, заліза тощо.

Розрізняють також корональний викид у міжпланетний простір (англ. interplanetary coronal mass ejection, сокр. ICME). Один із різновидів такого викиду є магнітна хмара. Коли вона досягає Землі, то доволі суттєво впливає на її магнітосферу, викликаючи різноманітні ефекти космічної погоди. Серед цих ефектів — полярне сяйво, магнітні бурі, порушення в работі електрообладнання, погіршення умов розповсюдження радіохвиль.

МАГНІТНІ БУРІ У ВЕРЕСНІ

Наступного місяця Сонце проявить найбільшу активність 7-го вересня, та ще у період від 13 до 17 вересня. Незначні коливання геомагнітної активності прогнозуються також на 6, 8 і 27 вересня. Одне слово, магнітні бурі у вересні найбільше турбуватимуть нас у середині місяця.

Під час магнітних бур метеозалежні люди можуть відчувати головні болі, безсоння слабість, занепад сил, зниження працездатності, зниження опору до стресів, депресивні стани: порушується робота серцево-судинної системи, загострюються хронічні захворювання, зростають викиди адреналіну в кров.

Реакція організму на магнітні бурі в кожної людини різна. Чому сонячна активність так сильно впливає на наш організм, наукою досі достеменно не вивчено. Вважається, що причиною поганого самопочуття людини може бути стан її здоров’я на цей момент. Здорові ми чи хворі, в якому стані наш імунітет, потерпаємо ми від депресії або інших психічних розладів – усі ці чинники впливають на те, як ми переживемо чергову магнітну бурю.

Запис У вересні – черговий кінець світу? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

В Україні вже підросло покоління, представники якого особисто не пам’ятають серпневих подій 1991-го року, коли історія різко прискорила свій плин.

Те, що Радянський Союз доживає останні дні, відчувало тоді чимало людей. Популярним став вираз: «Так далі жити неможливо». Порожні полиці магазинів, неспроможність влади вирішувати елементарні життєві проблеми величезної країни. Зростання ненависті у суспільстві, поява в містах України переляканих біженців з Кавказу і Середньої Азії, де прокотилися хвилі кривавих погромів (Баку, Сумгаїт, Ошська й Ферганська долини тощо). Про вихід з СРСР оголосили три балтійські республіки та Грузія, за незалежність боролися опозиційні сили в Україні, Молдові, Вірменії, Азербайджані. Проте ще існувала КПРС, ще діяли загальносоюзні КДБ та МВС, і гарнізони Радянської армії стояли повсюдно. Цей величезний апарат насилля міг застосувати грубу силу до опонентів чинної влади.

…Коли 24 серпня з Києва надійшла інформація про те, що Верховна Рада прийняла Акт проголошення незалежності України, у Чернівцях цього моменту відбувалася велика народна маніфестація під українськими національними прапорами біля обкому КПРС. На очах людей міліція очистила будівлю від партійних функціонерів і опечатала вхід до неї.

Притискаючи портфелі до грудей, партійці розбігалися врізнобіч, а простолюд глузував і сміявся над ними. Втім, недарма кажуть, що добре сміється той, хто сміється останнім. Партноменклатура виносила з собою документи про приватизацію підприємств та інших об’єктів власності! Невдовзі її представники стали капіталістами, а вчорашні маніфестанти-рухівці у більшості своїй опинилися на узбіччі життя. Колишні науковці й інженери, вчителі та лікарі пішли продавцями на ринки або мусили емігрувати за кордон, бо втратили роботу вдома. Ейфорія минула швидко, їй на зміну прийшли злидні й розчарування. Чимало активістів Руху в перші роки незалежності відійшли у кращий світ через інсульти та інфаркти, а хтось з них остаточно втратив працездатність через важкі хвороби.

Ілюзії розвіялися як дим, на зміну революційній романтиці прийшов цинізм періоду первинного нагромадження капіталу. Замість омріяної процвітаючої України отримали імітацію держави, влада і власність у якій залишилася у руках старої номенклатури, що об’єдналася з криміналітетом. До них долучилася незначна частина кар’єристів, що деякий час співпрацювала з Рухом, здобуваючи імідж «борців з комуністичним режимом». Проте більшість справжніх борців від влади була відсторонена. Найбільш небезпечних з них знищили фізично – як В’ячеслава Чорновола.

На жаль, українське суспільство не зуміло скористатися сприятливим моментом і висунути зі своїх глибин нову політичну еліту. Українці вкотре проявили невміння захищати власні права і закріплювати плоди перемоги. Тож нині у нас стільки розчарованих і охочих виїхати з України назавжди.

Звідси й ностальгія за радянськими часами. Наївні люди тішать себе черговою ілюзією про можливість відродження СРСР і вважають його зразком соціальної справедливості. Але труп оживити не вдасться. Радянський Союз відійшов у вічність, проте в сучасній Україні ще догнивають його рештки. Не варто тішити себе казками про повернення у минуле, слід зважати на реалії життя і дивитися вперед. Лише громадянська активність дозволить вирватися із зачарованого кола та збудувати таку державу, яка за європейськими зразками захищатиме власних громадян, а не паразитуватиме на них.

Ігор БУРКУТ, політолог

!!!!!

Радянський Союз відійшов у вічність, проте у сучасній Україні ще догнивають його рештки.

Залежна незалежність або Все на продаж

Жити в супільстві і бути вільним від нього неможливо. Це – класика. Подібне стосується і держав: не можуть вони виокремлено існувати у світі, ще й такому глобалізованому. Але завдання будь-якої держави – забезпечити нормальне життя своїм громадянам. Українці – не виняток, вони теж хочуть жити гідно.

Отримавши 22 роки тому незалежність, ми сподівалися, що, нарешті, дихатимемо  і житимемо вільно. Та не так сталося, як гадалося. На зміну диктатурі «совєтів» прийшла не менш, а, може, й більш жорстока диктатура капіталізму, а точніше – так званого вільного ринку.

Дороговказом для нашої країни став МВФ – Міжнародний валютний фонд. Зрештою, він і був створений 1944 року для того, щоби допомагати державам, які потрапили в економічну, м’яко кажучи, халепу, виборсатися з неї. Прикладами такої допомоги стали відроджені національні економіки Німеччини та Японії. Втім, цим країнам допомагали щиро, бо боялися впливу СРСР. Подальші дії МВФ, як і Всесвітнього банку, почали відбуватися в іншому ракурсі. Про це відкрито говорять різні вчені й політики, серед яких – вчений зі світовим ім’ям, Нобелівський лауреат Джозеф Стігліц. Він, до речі, доводить, що сучасна глобалізація, яку й запроваджує МВФ, зберігає пережитки економічного колоніалізму.

Підступність практики МВФ у тому, що він надає позики тільки за умови виконання країною певних вимог. Найперші з них – свобода пересування капіталів і  праватизація, себто створення вільного ринку. Як відомо, уникнути цього вдалося тільки Польщі. Її громадяни вчасно зорієнувалися щодо шокової терапії та «прокатали» на виборах Солідарність, яка вже мала домовленості про подальші дії МВФ у країні.

Уряд, що прийшов на зміну Лєху Валенсі, підбивши підсумки співробітництва з МВФ, відмовився діяти за його рекомендаціями, збагнувши хибність прискореної приватизації, а точніше – дерибану національних багатств і національної економіки. Адже скрізь, де похазяйнував МВФ і Світовий банк, – а це Болівія, Індонезія, Філіппіни, Чілі, Аргентина, Мексика, ПАР тощо, корисні копалини та інші багатства цих країн перетекли до рук транснаціональних корпорацій, власники яких живуть у Штатах.

А Югославію Міжнародний валютний фонд просто знищив. Кредити Фонду пішли на обслуговування самого боргу та вирішення проблем, спричинених виконанням рецептів МВФ. Зокрема, Фонд змусив Югославію припинити економічне вирівнювання регіонів, що призвело до сепаратизму і громадянської війни, яка забрала життя понад 600 тисяч людей. Одне слово, програми МВФ знищили індустріальний сектор Югославії та демонтували югославську державу загального благоденства, якою вона тоді була. Люди старшого покоління пам’ятають, якою мрією для багатьох було побувати в Югославії.

Ще гірше сталося 1989 року в Раунді: МВФ змусив уряд цієї країни відмовитися від підтримки фермерських господарств, що спровокувало обвал доходів громадян і криваву громадянську війну між хуту і тутсі, в якій загинуло понад 1,5 млн. людей.

Так звана «допомога» фонду розорила й Мексику: її змусили надати колосальні пільги американським корпораціям. Країна, де була вперше одомашнена кукурудза, почала її імпортувати, підтримуючи американських фермерів! До слова, в усіх цих історіях є одна спільна складова. Керівники роздерибанених держав стали мультимільйонерами. Таким чином з ними розахувалися за знищення національних економік.

А тепер повернімося до України. Ми теж пройшли через шокову тепапію, втрату заощадженнь і знецінення життя. Нині приватизовані навіть природні монополії – такі як  облгази та обленерго. На черзі – водоканали, комунальні послуги та залізничний транспорт. А чим все це обертається для громадян, відчуваємо на собі. З нас деруть три шкури, не забезпечуючи якісних послуг.

Але на цьому рано ще ставити крапку. Серед вимог МВФ – мінімізація, а то й ліквідація урядових витрат на соціальні програми – освіту, культуру, медицину, здороження житла, громадського транспорту, скорочення зарплат, обмеження прав трудящих, посилення податкового тиску на бідних і відмова від захисту довкілля… Нині все більше українців висловлюють незадоволення медичним обслуговуванням. Але своє обурення спрямовують чомусь проти медиків. Уже навіть лікарів швидкої допомоги навчають самозахисту. Та хіба медичну реформу запровадили лікарі? Відтак явно не в той бік спрямовані протестні настрої людей. І не туди рулять наші державні мужі… Та й чи державні вони?

Людмила ЧЕРЕДАРИК

Захарій ШЕВЧУК: «Польща почала свій рух до Європи з  адмінреформи»

Сподівався, як івсі, що справдиться багатовікова мрія народу й українці нарешті житимуть у могутній державі. Подальші роки звели нанівець цю мрію. Пішли у вічність творці незалежності, які залишили своє здоров’я у таборах, а декому й допомогли піти, як, приміром, Чорноволу…

…Коли Польща почала свій рух до Європи, я саме був там. Тож бачив, як поляки починали з того, до чого ми ще й досі не прийшли, – з адміністративної реформи. А без неї на стабільність розраховувати не доводиться. Тим паче, що Верховна Рада пише і затверджує закони під себе. Хоча б раз приїхали в село й порадилися з людьми щодо того чи іншого законодавчого акту, який стосується саме села та його громади. Але ж ні, ми бачимо нардепів лише протягом трьох місяців, коли вони приїжджають до нас у ролі кандидатів. А потім вони одразу ж потрапляють «на небо» – і далі ми живемо з ними в різних площинах. Я навіть сказав би – на різних планетах. А відтак трапляється, що ліг при одному законі, а прокинувся вже при іншому, який ще й заднім числом ввели.

Сталін свого часу переселяв цілі народи. А нам треба лише відмовитися від призначення згори трьох ключових фігур у регіоні. Вони мають не призначатися, а обиратися. Тобто ті, хто керує нами, мають бути підзвітні нам, людям, а не Президенту.

Водночас кожному українцю, який мріє про зміни у державі, треба розпочати із себе. Бо про свої права ми знаємо всі, а щодо обов’язків, то намагаємося їх не помічати. Тож хіба можна почуватися захищеним у державі, в якій ні вгорі, ні знизу не дотримуються законів? Отож де-факто ми не маємо правової держави, є лише її декларація.

А ще ми маємо жовто-блакитний прапор і тризуб, але не маємо національної ідеї. Тому й не знаємо, куди з цим бігти: до Митного чи до Євросоюзу? А жити сьогоднішнім днем державі якось не личить…

Захарій ШЕВЧУК, сільський голова с. Михальча Сторожинецького району

Юрій ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ: «Маємо незалежність, та не маємо держави

або Які люди, таке й суспільство»

Перші роки незалежності асоціюються в мене з нерозумними малими дітьми, яких батьки залишили удома самих – без керівництва й нагляду. А дітлашня знайшла сірники, почала ними гратися та запалила хату…

За незалежність 1991 року висловилося понад 90% населення України. Себто люди воліли її. Та будувати державу не схотіли. Значно легше – красти, що й роблять у нас усі – й багаті, й бідні.

А державність і незалежність – це різні речі. Чому не маємо держави? Бо відсутня національна ідея. Нині вона зводиться до шматка хліба з маслом. Коли ж у соціуму немає потреби в державі, то ніхто її й не збудує.

На загал державою мала б опікуватися нова політична еліта  України. Та наразі саме державних мужів Україні катастрофічно бракує. Владоможцям не вистачає мізків зрозуміти, що для того, аби утвердитися назавжди, їм потрібно плюнути на тимчасові інтереси.

До слова, як би ми не ставилися до президентства Кучми, але саме при ньому та його Адміністрації формувалася Українська держава. Однак вони не встигли довести справу до кінця. Їм завадили сили ззовні. Адже кому, крім українців, потрібна нова сильна держава в центрі Європи? Це ж кістка в горлі не тільки для східного сусіда, а й для Заходу та навіть США. Тож Помаранчева революція успішно розвалила закладений фундамент української державності.

Теперішні владники теж не будують державу: вони уражені так званим ленінградським синдромом, тобто психічною залежністю від накопичення. Хапати-хапати-хапати – ось їхня мета. Так свого часу ленініградці, які пережили голод і блокаду під час ІІ світової війни, потім ще протягом десятиріч ховали про запас кусень хліба, кілограм борошна тощо

Нинішню ситуацію в Україні я назвав би саботажем.  Себто ніхто і ніде в нас не працює, а тільки роблять вигляд. Українці пластичні й текучі: вони перетікають за кордон, на городи й дачі, на хутори, де й рятуються й виживають.

І все ж за 22 роки незалежності Україна продемонструвала кілька надзвичайно позитивних речей. Найперше – суспільну толерантність, що дуже позитивно характеризує українське суспільство. Під час Помаранчевої революції ми замінили владу мирним шляхом, а таке вдається дуже рідко.  І, напротивагу цьому, на Тузлі продемонстрували незалежний вольовий дух і державне самоусвідомлення. Керченський пролив – це ж Крим, а не Західна Україна. Та, коли прикордонники отримали наказ розвернути кулемети в бік Ставропольського краю, звідки прибули на українську землю російські будівельники, вони чітко його виконали і російські загарбники втекли. Це свідчить, що самоусвідомлення й самоорганізацію українці мають. Залишилося лише пробудити політичну волю в української еліти.

Юрій ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ, кандидат технічних наук

Які думки – таке й життя

За 2 дні мине 22 роки від дня проголошення незалежності України. Що ця подія змінила в моєму особистому житті? Багато. По-перше, як народного цілителя мене тішить, що на законодавчому рівні створені умови для роботи народних цілителів. Уже не потрібно ховатися, а можна цивілізовано надавати послуги зі зцілення людей. І хіба це не позитив, що вперше за час існування України, в період незалежності, створено Українську академію цілительства, яка переймається, зокрема, і виявленням людей, наділених даром зцілювання, їхнім навчанням та об’єднанням. Першочерговим завданням діяльності академії є просвітництво. Ми вчимо людей самотужки гармонізувати своє життя відповідно до Закону Всесвіту, тобто Бога!

Але, попри це, є низка запитань, на які практично немає відповідей. Приміром, Україна декларативно є незалежною державою. Але від кого вона незалежна? Від Росії? Держав західної Європи? Чи Міжнародного валютного фонду? Адже насправді залежність від них ще більше поглибилася. Україні нав’язують чужі правила життя, чужі правила гри, схожої на «гру в одні ворота».

Крім того, на державному рівні в Україні визначено стратегічний курс – шлях до Європи. Але, вибачайте! Хіба Україна перебуває в Азії чи в Африці, а може в Америці? Не треба забувати, що центр Європи розташований на території незалежної України. Не потрібно нам під чиїмсь тиском переймати «цінності» життя країн Заходу чи наших східних сусідів. Український народ дуже мудрий, він у змозі облаштувати собі умови гідного життя. Йому тільки не треба заважати. І тоді він самотужки розбереться з усіма внутрішніми проблемами. Тож не ми повинні бажати об’єднання з тими чи іншими, а нас повинні просити об’єднатися, враховуючи нашу історію, наш український менталітет.

А ще я дуже прошу вас, співвітчизники: налаштовуйтеся на позитив і тільки на позитив! Відомо ж усім:що які у нас думки – таке і життя!

Благо дарю вам,

Гавріїл ШУРПІН, народний цілитель, майстер, член Ученої ради Української академії  цілительства, біоенергоінформтерапевт

Інженерів перетворили на крамарів і контрабандистів

Пан Кравчук якось висловився, що фатальною помилкою його уряду було нехтування економікою, промисловістю. Мовляв, на часі було утверджуватися новій країні у світі, здобувати гарантії безпеки, територіальної цілісності, визнання. А за економіку забули. Мовляв, нехай сама видряпується.

Воно, може, так і сталося б, якби справді – забули. Досвідчені виробничі колективи, отримавши нові стимули й можливості, були спроможні відшукати лоцію для успішного руху в ринковому морі. Звичайно, якась частина підприємств зникла б, але більшість, напевне, модернізувались би, змінили би продукцію,  оновили би керівництво і стали конкурентноспроможними.

Та ні, не забули нові можновладці про економіку. Вона була потрібна їм для того, щоби встигнути перевтілити нетривкі  свої особисте становище та політичну владу у непотоплювану фінансову. Тому за різними схемами з підприємств «вимивалися» обігові кошти, знецінювалася продукція. І знекровлені заводи припиняли діяльність та приватизовувалися за папірці (!) – приватизаційні сертифікати. Потім «ефективні власники» за безцінь продавали придбані флагмани індустрії на металобрухт. Спеціалізовані приміщення, часто з унікальним енергозабазпеченням, здавалися під склади, кустарні майстерні тощо. А потребу в товарах задовольняли імпортом, який самі ж можновладці й контролювали.

У цей вир безумства кинули цілу армію конструкторів і технологів, токарів і фрезерувальників, хіміків і фізиків, перетворивши армію кваліфікованих фахівців на дрібних крамарів і контрабандистів. Величезний потенціал вітчизняних спеціалістів – колишніх працівників промисловості – доводять новостворені в сараях виробництва, які й нині постачають технічні вироби на експорт. На жаль, ці виробницва можна перелічити на пальцях однієї руки.

Колись мене познайомили з пенсіонером машзаводу – токарем-легендою. Я поцікавився, за скільки років він досяг такого рівня. Поміркувавши, він сказав – за 7 років. «А в кого вчилися?» – вів далі.

– Тоді на заводі ще працювали німці – неперевершені механіки, у них і навчався.

Уявляєте, який шлях до відновлення доведеться ще нам долати! А до того сходитимуть з рейок поїзди, вибухатимуть колонки, падатимуть на голови будівлі. Та й лікуємося вже без лікарів, самотужки зібраним зіллям. Прикро і сумно.

…І все ж незалежність країни не оцінюється лише економічним станом, тож і не варто  задаватися питанням – чи варто було? Кожний етнос прагне мати свою територію, свій культурний простір, своє незалежне місце у світі – інакше він просто зникне чи розчиниться. Мабуть, економічно недоцільними є поділ Чехословаччини, Югославії, як і теденції до суверенітету Каталонії, Шотландії, Північної Ірландії, Фландрії, Квебеку тощо. Але ці прагнення зміцнюються всупереч об’єктивним вимогам сучасності до об’єднання економік, валютних систем, спільності науково-технічних проектів. У час глобалізації природа вважає за потрібне зберігати розмаїття. Може, в цьому наш порятунок?!.

Іван ІВАНІВ, колишній інженер заводу «Кварц»      

«Банківська система стала вільною, але нестабільною», – засвідчує Раїса ЮРІЙЧУК, начальник відділення ОТП банку:

– На момент проголошення Незалежності в Україні уже були створені чотири комерційні банки – Промінвестбанк, банк «Україна», Укрсоцбанк та Ощадний банк. Клієнтів на той час було дуже багато, з державних підприємств створювалося по кілька малих, кооперативи росли, мов гриби після дощу. Через це між банками існував чіткий розподіл клієнтури: якщо зараз клієнт обирає банк, то тоді банк обирав собі клієнтів. Так, до прикладу, важка промисловість і будівництво перейшли до Промінвестбанку, соціальна сфера і легка промисловість дісталися Укрсоцбанку, банк «Україна» співпрацював з агропромисловим комплексом, а Ощадний банк забрав на себе населення. Пізніше банків ставало все більше, в їхній роботі почала з’являтися комерційна жилка. Чи могла я, як банкір, сподіватися на таке? Напевно, ні. Банки потрохи виходили з-під суцільного контролю з боку держави, з’являлися нові нюанси в їхній роботі. Банківська система ставала незалежнішою.

Я вважаю, що збільшення кількості банків не є негативним явищем, але й не є позитивним. Почну з доброго. Позитивним є те, що з’явилася свобода вибору як для клієнта, так і для банку. Клієнти звертають увагу на те, чи задовольняються їхні потреби в розрахунках, валютних операціях, кредитуванні. На жаль, в Україні, порівняно з європейськими країнами, ринкова ставка за кредитом дуже висока. Але маємо те, що маємо…

Більшість обирає той банк, у якому вища ставка за депозитом чи нижча за кредитом, що є абсолютно неправильним. Великий процент за депозитом не є ознакою надійності банку. Якщо кредит надається, наприклад, під 15%, то депозит аж ніяк не може бути вищим від цієї ставки. Банк – це комерційна структура, він не буде працювати собі на збиток. Усі ми покупці, усі ми продавці. Банки не можуть залучати депозити і не вкладати їх у кредитування. Це нонсенс. Навіщо потрібний такий банк? При такому стані речей вони не зможуть розрахуватися за своїми зобов’язаннями, тобто утриматися на ринку фінансових послуг – і почнуть закриватися. І це є негативним явищем.

Українські банки швидко розвиваються, але їм бракує внутрішньої стійкості, тож будь-які кризові явища в економіці можуть призвести до нестабільності в банківській системі. Що й продемонструвала криза 2008 року.

Життя для своїх дітей в Україні не бачу

Я сподівалася на краще, але не на те, що маю зараз. Утім, десь дуже-дуже глибоко в душі надія ще жевріє…

Пригадую, як тільки в середині 90-х до влади прийшов Кучма і нам з чоловіком почали видавати заробітну платню горілкою, консервами, зрідка сиром і маслом, ми зрозуміли: це крах. Світло в селі вмикали тільки на годину, діти змушені були вчитися при свічках.

Ми були у відчаї. Адже навіть ті банальні свічки не було за що купити, а дітей треба ж іще годувати та вдягати. Від безвиході хотілося рвати на собі волосся. Така біда тривала понад три роки.

Хоча тепер цього немає і нібито все стало стабільніше, та стверджувати, що почуваюся впевнено, не можу. Навпаки, не покидає відчуття непевності. Чомусь здається, що скочуємося до прірви.

…Дякуючи Богу, ми вже вивчили дітей. Але майбутнього для них в Україні я не бачу. Бо держава не забезпечує своїм громадянам упевненості у завтрашньому дні. Сподіватися доводиться тільки на себе. А віжки затягуються все тугіше: найбідніші платять найбільше.

Ми з чоловіком нині, як і тоді, важко працюємо: маємо город, господарку, зранку до вечора заробляємо на будівництвах. А це, повірте, важка фізична праця, тим паче для жінки.

Найбільш активні тікають за кордон, шукають там кращого життя. Людям набридло існувати, їм хочеться жити повноцінно. Такої долі я бажаю й своїм дітям. І зовсім не хочу, щоби вони повторили моє власне життя, в якому немає нічого, окрім праці.

Ольга КИРИЛЮК, Веренчанка Заставнівського району

Запис ЗАЛЕЖНА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

ЦРУ дослідило рівень нашої смертності

Україна посідає друге місце серед держав світу за рівнем смертності. Як повідомляє РБК-Україна, така інформація оприлюднена у звіті Центрального розвідувального управління США. Місця в рейтингу залежать від кількості смертей на 1 тис. мешканців країни. На першому місці – Південна Африка (17,36), слідом за Україною (16,4) – Лесото (15,02) і Чад (14,85).
Росія недалеко відірвалася від України, хоча й з набагато меншим рівнем смертності: 10-та позиція з 13,97 осіб на 1000 жителів.
Інші сусіди України: Польща опинилася на 46-му місці (10,31); Білорусія – на 13-му (13,68); Угорщина – на 23-му (12,71); Молдова – на 24-му (12,61).

ООН попереджає: до 2030-го кількість українців зменшиться до 39 млн.

В Україні найнижчий у світі природний приріст населення, – зазначається в демографічному звіті ООН. Тож, якщо динаміка суттєво не зміниться, у 2030 році кількість населення України скоротиться до 39 мільйонів чоловік.

Держкомстат опублікував демографічні показники за попередній рік. Висновки для країни не втішні: щорічно помирає понад 700 тис. громадян, третина з них – люди працездатного віку. У 2011 році населення країни скоротилося на 162 тис. осіб, а загалом за роки незалежності українців стало менше на 6 млн. Це домірно з вимиранням за часів Голодомору 1932-33 рр.

На 1 березня 2012 року чисельність населення України становила 45,603 млн осіб. Таким чином, від 1993 року спостерігаємо впевнене падіння чисельності населення. З кожним роком ці темпи лише посилюються.

Крім повальної еміграції українців за кордон, фундаментальними причинами зменшення населення України є низька народжуваність та висока смертність.

В окремих регіонах України темпи смертності майже такі ж, як у роки Голодомору. Скажімо, у Дніпропетровській області смертність у 1932 році склала 17,0 на тисячу осіб, а в 2011-му смертність склала майже 16 випадків на тисячу осіб.

Між тим у західних областях демографічна ситуація покращилася, зазначає «Німецька хвиля». Приріст населення, хай і незначний, практично в усіх областях Західної України фіксують медики. Релігійність мешканців західного регіону, відмова від штучного переривання вагітності дає свій позитивний результат, кажуть чиновники медичних управлінь. Духовний чинник та діяльність громадських організацій в західних областях зменшують розповсюдження алкоголізму, наркоманії та суїцидів, що є дуже поширеними явищами на сході і збільшує кількість смертей серед підлітків.

Українці живуть у середньому 68,74 років, на 10 років менше, ніж жителі ЄС. У цьому показнику наша країна відстає навіть від багатьох країн СНД, зокрема, Грузії (77,32), Вірменії (73,49), Узбекистані (72,77) тощо. Зокрема, ми посідаємо 153-е місце серед 221-ї країни світу за показником середньої тривалості життя (CIA World Factbook 2012)..

Житимеш довго, якщо не помреш рано?!

Проте український Держстат стверджує: до кінця 2013 р. середня тривалість життя громадян України досягне… 74 років! Поступове зростання середньої тривалості життя громадян України, яке почалося від 2008 року, досягло рекордної позначки 2011-го – 71 рік. Статистики вважають, що до кінця 2013 року буде зафіксована ще більша цифра: громадяни нашої країни житимуть у середньому до 74 років.
Фахівці констатують, що найнижчий віковий поріг смертності припадав на 1995-1996 роки і становив у середньому 66 років. У цілому, від 1996 до 2007 року середня тривалість життя в нашій країні становила 67-68 років.

Держстат стверджує, що найдовше протягом останніх п’яти років люди живуть у Києві (72,6 року), Тернопільській (72,1), Чернівецькій (71,8), Львівській (71,6), Івано-Франківській (71,7) областях.

Гірші справи в Донецькій, Кіровоградській, Дніпропетровській та Одеській областях, у яких середній рівень життя фіксується на позначці 68 років.

За даними того ж Держстату, кожний десятий українець не доживає до 35 років, а кожний четвертий – до 60 років. Тобто, житимеш довго, якщо не помреш рано?!

Україна передує у СНД за отруєннями спиртними напоями. Скажімо, 2009-го на кожні 100 тисяч осіб трапилося 23,4 смертей чоловіків. Більше було тільки в Білорусі та Росії (44 і 25 відповідно).

В Україні – один з найвищих у світі показників смертності від серцево-судинних захворювань: 71% у структурі загальної смертності. Близько мільйона людей хворі на онкологію, ще мільйон – на цукровий діабет. ВІЛ-інфікованих у нас також більше, ніж в інших країнах СНД та Європи.

Підготував Дмитро ЦАРЕНКО, «Версії»

Запис Вимираємо. Повільно, але впевнено спершу з'явиться на Медіа-Версії.