Керівниця пресклубу Тетяна Заволічна презентувала результати дослідження «Регіональна журналістика України в розбудові толерантного інформаційного простору». Дослідження в лютому-березні 2024-го провели на замовлення ВОГО «Вінницький прес-клуб», а аналіз отриманих даних зробили соціологи ГО «Інститут соціальних досліджень і політичного аналізу». Ідея полягає в тому, щоби на основі спільних проблем, потреб та викликів напрацювати можливості об’єднання журналістської спільноти регіональних медіа для подальшої розбудови інформаційного простору.

Опрацювавши 591 анкету з 24 областей України, відповіді журналістів в областях згрупували за 4-ма регіонами для визначення регіональної специфіки (центр, схід, південний захід і північний захід)

З’ясувалося, що наразі локальні ЗМІ в переважній більшості мають сьогодні жіноче обличчя (77% жінок і 23% чоловіків), дві третини з опитаних мають значний фаховий досвід (10 і більше років у професії).

Журналісти відзначають різносторонні негативні професійні наслідки для своєї роботи, що проявилися після початку повномасштабної війни Росії проти України: збільшення навантаження (58%), зростання небезпек під час роботи (41%), закриття медіа (40%) та скорочення колективу (пішли до лав ЗСУ/ТрО/виїхали) – 37%.

Умови воєнного стану в країні змінили вимоги до підготовки журналістських матеріалів. Тому частина опитаних вказували на недостатність знань та навичок для верифікації достовірності інформації (29%) і звуження вибору тем, про які є можливість писати (21%).

«Помірно позитивно» оцінює журналістська спільнота доступ своїх ЗМІ до інформації, матеріалів та рішень органів місцевого самоврядування щодо доступності/інклюзії для вразливих груп людей. Більшість підкреслює наявність часткового доступу (52%). Кожен п’ятий журналіст вказав, що у їхніх ЗМІ існує повний доступ з цих питань до рішень влади (20%). Негативні оцінки доступності до матеріалів і рішень ОМС також присутні: кожен сьомий респондент вказав на відсутність доступу (14%).

Натомість більшість стверджувала, що публічний діалог у місцевих громадах за участю ЗМІ щодо прийняття рішень стосовно послуг вразливим групам населення існує лише щодо окремих рішень (45%). Майже четверть представників регіональних медіа (23%), вважають, що діалог між владою і громадою за участі ЗМІ у них відсутній.

Журналістське середовище добре усвідомлює загрозу ворожої пропаганди. Третина опитаних журналістів (30%) відзначили широкий вплив фейків та дезінформації у своїх громадах. Та найбільша частка журналістів (54%) вважають, що фейки та дезінформація в їхніх громадах мають помірний вплив. Лише 5% опитаних не надають йому жодної ваги.

Абсолютна більшості опитаних представників регіональних ЗМІ володіють критеріями визначення фейків та дезінформації. Водночас абсолютна більшість регіональних журналістів відчувають потребу в навчанні інструментам перевірки інформації. Підтвердили це сумарно 78%.

Журналісти місцевих медіа в усіх регіонах країни в абсолютній більшості схвально поставилися до ідеї створення Всеукраїнської коаліції регіональних медіа. Переважно одностайно висловили і своє бачення ролі майбутньої Коаліції: навчання, підвищення кваліфікації (74%), реалізація спільних проєктів (71%), обмін досвідом (68%) та обмін інформацією (59%).

Рівень готовності журналістів особисто долучитися до Коаліції та стати членом/членкинею організації менший, хоча в цілому баланс також позитивний.

Маріанна Антонюк,

фото Чернівецького пресклубу

Запис Локальна журналістика і війна: зміна тем, акцентів, доступу до інформації спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Женя з дитинства мріяла стати журналісткою, до того ж – саме військовою, і своєю місією вважає – розповідати історії доль різних людей. І хоч спочатку здобула іншу професію, зараз абсолютно поглинута улюбленою справою – вона кореспондентка 5 каналу і фронтові відрядження – її стихія. Розпитуємо, як їй вдалося переконати керівництво, що саме вона має вести репортажі з передової.

«Людина впускає журналістику у своє життя, і та заполоняє весь її всесвіт»

– Об’єктивно журналістика спочатку була ніби «чоловічою» професією – у радянські часи більшість студентів журфаків складали хлопці. Потім чоловіки-журналісти «виросли» в редакторів і головних редакторів, а «рядова журналістика» стала… «жіночою»: і на факультетах навчаються переважно дівчата, і в редакціях працюють у більшості жінки. Помічали це?

– Відповім чесно і щиро: для мене це навіть не професія і не робота. Я до журналістики ставлюся більше як до покликання, тому що журналістика – це, мабуть, стиль життя. І ти робиш цей вибір і пріоритетом ставиш більше її, ніж все інше у своєму житті. Тут немає визначеного графіка, немає вихідних у вихідні. Від цього трошки далі, на якийсь другий чи третій план відходять твої друзі і твій соціум. Тому я не можу сказати, що це професія і що вона «більше чоловіча» чи «більше жіноча». Тому що, коли людина це собі обирає, – то вона впускає журналістику у своє життя, і та заполоняє її всесвіт. Ну принаймні, у мене так.

– За освітою Ви – інженер геоінформаційних систем та GPS-навігації . Це також нетипова для жінок професія.

– Я ще коли була дитиною, то казала татові, що буду писати про війну. Що коли в людей буде війна і горе, я поїду до них і писатиму про них, щоби інші читали і їм допомагали. А потім так склалося, що я добре знала фізику. І не змогла вступити на безоплатне навчання на факультет журналістики, а з грошима була трохи скрута. А на інженерську спеціальність вступила на безкоштовне навчання. Тобто через отаку «матеріальну історію» вийшло так, що я отримала іншу освіту, а не журналістську. Але ні про що не шкодую. Знання за плечима не носити, а те, чого мене навчили – якогось алгоритмічного мислення – воно мені зараз дуже стає в нагоді, навіть під час журналістської роботи.

– А от військова журналістика – це вже стереотипно «точно не дівчача справа». Як керівництво для цієї роботи обрало саме Вас? Вам пощастило з керівництвом?

– Чесно кажучи, не те щоб вони вибрали мене. Я зробила свій вибір сама, я себе нав’язала. Бо для мене це справді було важливо, а якщо людина до себе дослухається по життю, то вона розуміє, що хоче робити, а що не хоче. Я, як тільки прийшла в журналістику, сама сказала: я хочу робити оце! Мені відповідали: ну стій, ну почекай, ми лише почали виписуватися з тобою… І якийсь період часу – недовгий, може, до року – мене справді не пускали на Схід. Тобто в 2014 році я туди не їздила. Бо я ще не була професійною журналісткою! Перші мої поїздки – як фотокореспондентки і журналістки, яка пише (я писала художні репортажі на сайт «п’ятірки»). Але потім шеф-редактор запропонував зробити сюжет на телебачення. Тож перший мій сюжет – взагалі перший! – був із лінії фронту.

Справді, стереотипно так і є – трапляється, що кажуть «Ну ти ж дівчинка, краще ти залишся в Києві, чи ще десь, не їдь туди, а ми тебе будемо оберігати» – але ти розумієш, що в тебе є ресурс для цього, і ти можеш це зробити. Тому я борюся з цим.

«Ми висвітлюємо війну в своїй країні, і в нас ще є громадянська позиція»

– Ще й доля сприяє і допомагає – те, що Ви потрапили до Баку, коли там розпочалися бойові дії – це також, мабуть, неспроста?

– Часто буває таке, що життя саме тебе веде. Так, ми самі творимо свою долю і все від нас залежить… Але життя дає можливості, і якщо ми їх помічаємо і хапаємося за них – тоді ти робиш те, що маєш робити. Насправді я дуже хотіла поїхати в «гарячу точку», і відпрацьовувала варіант, як поїхати в Сирію. Хоча на той момент, коли я над цим думала, там не було активних бойових дій, і від того в мене було таке зерно сумніву: чи варто витрачати свій ресурс – і матеріальний, і психологічний – щоби просто поспілкуватися з людьми про минуле? І тут приходжу я на роботу і читаю новини, що розпочалася друга Карабахська війна, офіційно оголошена і з вірменської, і з азербайджанської сторони. І я просто відчула, що дуже хочу там бути! І все, доля посприяла. Дуже допомогло посольство Азербайджану в Україні, і все склалося.

– Ви розповідаєте про своїх героїв – і військових, і мирне населення. Наскільки вдається зробити так, щоби вони вам довірилися?

– Якщо потрапляєш в якусь гарячу точку під час обстрілу чи бою – дівчатам складніше, бо від командирів можна почути: «Та тобі би вдома сидіти, борщ варити, чи дітей глядіти». Так, це є, воно нікуди не ділося. Але якщо йдеться про спілкування – жінці набагато легше. У мене ніколи з цим не було проблем. Навіть якщо мене попереджали про співрозмовника, що «він дуже складна людина, він стільки всього пройшов, у нього є душевні травми, про які краще не говорити, треба бути обережною в розмові» і я вже навіть боялася їхати на інтерв’ю (так, були такі випадки, що мене аж трусило, як кленовий лист…) – та все вдавалося.  Спочатку має бути рішення. Якщо мислити алгоритмом: спочатку рішення, що ти маєш бути там. А далі – розгалуження варіантів того, як це рішення має бути втілене. Тобто що там ти маєш виконати свою роботу, залишитися живою, здоровою – психологічно в тому числі. А потім дивишся по підпунктах, чи ти готова. Принаймні, у моїй голові так. Наприклад, я знаю, що я маю бути фізично здорова. Витривала. Щоб я могла хоча б якийсь короткий час пробігти в бронежилеті. Потім – психологічна стійкість. І треба себе готувати.

Усі ці роки я намагаюся підтримувати себе «у формі» у всіх цих аспектах: фізично, психологічно, проходити тренінги, медичні навчання – пригадувати, як це накладати джгут… Часто навіть вдома, коли нічим на зайнята, дивлюся якийсь канал, а тим часом беру в руки і тренуюся накладати собі його на ногу. Просто щоб пам’ять м’язів пригадувала, як це робити, і якщо раптом виникне потреба – зробити це автоматично.

– Чоловіків стереотипно вважають менш чутливими, ніж жінок… Який Ваш досвід?

– Це не так. У мене є колега, чоловік, який виглядає дуже моцно, грізно, і зрозуміло, що коли військовий подивиться на нього і на мене – то швидше «в розвідку» пустять цього чоловіка, аніж мене. Але коли ми збираємося разом і пригадуємо-переповідаємо пережиті історії, то так тонко і щемливо, як він, не розповість жодна дівчина. Тобто навряд чи варто так розмежовувати – думаю, це від людини залежить, як вона все сприймає. Але мозок здорової людини нам допомагає з цим впоратися. Я, наприклад, дуже часто забуваю щось страшне. В якийсь момент здається, що я цього ніколи не забуду, воно починає мені снитися, і це дуже страшно – а потім я це забуваю. Пам’ятаю факт, що це зі мною відбулося, але не пам’ятаю дрібниць, деталей… Щоб пригадати – напружую мозок і згадую: ааа, так… Як же ж ми це тоді зробили? Може, це якась така робоча якість – що ми всі стаємо якимись адаптованими, більш черствими до цього всього. Але якщо говорити ще й про те, що ми висвітлюємо війну в своїй країні, і в нас є ще громадянська позиція, і емоції – то зрозуміло, що нам складно. Бо я не просто журналістка, а ще й людина, яка живе в цьому соціумі. Тому журналістам, які висвітлюють війну в своїй країні – складніше. Складніше емоційно себе тримати, етично себе тримати – в тому числі відносно стандартів.

«Журналістські стандарти слід було давно переглянути»

– От саме про це хотіла спитати: наскільки важко працювати на війні і дотримувати стандартів журналістики? Чи реально це, коли війна в твоїй країні?

– Ні. Для мене – ні. І я для себе прийняла це як факт і зрозуміла, що тут і зараз на цій війні в моїй країні я працюю ось так. Я не дам слово в матеріалі «тій стороні». Бо я і не поїду його записувати. Навіть якщо я захочу – я не зможу поїхати до божевільного із сусідньої країни питати, що він робить і навіщо. Я не дам слово йому в своєму матеріалі – і це вже мінус один стандарт із шести. Я не зможу дати оперативність. Не зможу видати матеріал оперативно, якщо моя армія попросить дати його пізніше на кілька днів, бо це важливо для армії. Ще один стандарт мінус… Стандарт, наприклад, достовірності фактів – він актуальний завжди і в будь-яких умовах. Інших дотримуватися, на жаль, я не можу. Та взагалі гадаю, що ці стандарти слід було давним давно переглянути і зробити їх або більш унікальними, або більш розгалуженими. Ну над цим працюють, і шкода, що почали працювати тільки зараз, після повномасштабного вторгнення, бо вісім років до того я і мої колеги отак «між крапельками» намагалися працювати і вирулювати. І насправді у нас дуже крута медіаспільнота у цьому плані. Я дуже пишаюся, що в моєму оточенні є військові кореспонденти. Вони докладають величезних зусиль для того, щоб описати все, що відбувається, пережити це в собі, видати матеріал, не нашкодити нікому, а зробити все на благо. Хоча нам спочатку було дуже складно знайти спільну мову з армією, налагодити цю схему – як ми працюємо, як співпрацюємо… Насправді це все вироблялося потом і кров’ю і авторитетом тих, хто працює на лінії фронту. Доводячи, що ми можемо, які в нас матеріали, що ми не пускаємо політику в свої матеріали, що ми говоримо винятково про людське. На це пішли роки, але воно того було варте.

– В одному з інтерв’ю Ви сказали: «Моя місія – розповідати людські історії». Це ніби не зовсім жанр «військової журналістики». А взагалі є таке поняття як «жанри військової журналістики»?

– А може, ми щойно цей жанр вигадали?))) Зараз є вже все, в тому числі «військовий сторітелінг…» Воєнкори по-різному працюють – хтось пише, хтось знімає, хтось фотографує… Все це розгалужено, але загально – все це війна, на якій ти працюєш. І люди, які тут воюють. І люди, які віддають життя за свою правду. І люди, які страждають і помирають, бо не хочуть полишати свій дім. Для мене це щось надважливе, від чого я не можу відступити, не дивлячись ні на який біль, злість, лють, які інколи виникають, як у людини.

Розумієте… Якби про Бучу, Бородянку, Гостомель, Ірпінь, Маріуполь не говорили медіа, не фотографували, не знімали – цього болю ніхто би не побачив і не відчув. Це був би винятково біль тієї людини, яка це пережила.

«Знаходити художні плани на фронті інколи складно»

– Ви знаєте ці всі назви – що стріляє, що вибухає, як воно називається і як його відрізняти за звуком?

– Звичайно, це нескладно. Зрозуміло, що в матеріалі я вкажу точну назву – «реактивна система залпового вогню» або «надзвукова ракета така-то». Але між собою, з моєю операторкою я можу сказати, що «прилетіла приблуда якась», і вона мене зрозуміє.

– Ви свідомо обрали операторку?

– Я починала свої відрядження з хлопцями-операторами і ніколи про це не замислювалася. А потім до нас на канал прийшла дівчина, яка дуже красиво художньо знімала, і також хотіла поїхати в гарячі точки. Спробували разом. У мене не було такої цілі, що мені комфортніше з дівчиною, але так склалося – і я зрозуміла після першого ж відрядження з нею, що мені так зручніше. Поруч зі мною дуже відповідальна людина, яка дуже красиво знімає. Вона мене розуміє, я її розумію. Ми можемо потрапити в якусь історію, коли в мене не буде, вибачте, спідньої білизни чи футболки – а в неї є запасна і вона може мені її віддати, або навпаки. Працюємо разом уже багато років. Це Ганка Кудрявцева. Вона дуже крута. Геніальна фото- і відеомейкерка. Знаходити художні плани на фронті інколи складно, і немає часу, бо тебе обстрілюють… Дуже складно знаходити красиву картинку, яка зачепить глядача. Але вона – вміє. Тому я її дуже люблю і поважаю за її роботу, і рада, що склалося саме так, що в мене є така операторка.

– Попри всі жахіття війни, життя триває, і в роботі – особливо журналістській – бувають же ж якісь курйози?..

– Знаєте, війна повністю змінила моє почуття гумору. Чорний гумор тепер присутній постійно. Розкажу історію – вона не зовсім смішна, але от таке з нами трапилося… Кілька років тому в колег з іншого телеканалу помер водій у відрядженні, саме у відрядженні в зону бойових дій. Ми дуже товаришували і любили дядю Вадіка. Його родина попросила зробити кремацію прямо там на місці – тому що доправляти тіло було б дуже складно і дороговартісно. Тожу нас з собою тепер була ваза попелу дяді Вадіка. Два тижні він їздив з нами в машині, і як тільки увечері в нас траплялася можливість спокійно повечеряти, або й випити вина за вечерею, то дядя Вадік у тому «брав участь». Ще два тижні після того, як помер, він був з нами у відрядженні, так два тижні і тривало: сідаємо за стіл… ой, а ми дядю Вадіка забули. Гуп-гуп-гуп, хтось побіг до машини, тягне ту вазу з дядею Вадіком… Насправді це дуже круто – мабуть, кожна людина хотіла б, аби її так проводжали після смерті. Так, ми не родина – але ми люди, які з ним товаришували, були поруч постійно. Це історія ніби з чорного гумору-не-гумору, це з життя. Для журналістів на війні це норма. Ми віддаємо шану так. Наче з гумором, наче дивно це, але –ось так. І ні для кого з нас це не було дивно чи страшно – «ой це прах померлої людини, я не буду при ньому їсти…» Ні, ми тягали ту вазу, жартували, пригадували… могли лунати жарти на кшталт «ой, це було ще тоді, коли дядя Вадік ще не в вазі був»…

Насправді від людей, з якими разом ми працюємо, в нас є дуже велика підтримка. У мене було дуже багато друзів до того, як я почала працювати військовою кореспонденткою. Але так сталося, що зараз найближчі мої люди, які мене розуміють і підтримують – це колеги з інших телеканалів, які роблять ту саму справу, що і я. І якщо мені потрібно поговорити, просто видихнути і поїхати за місто – це воєнкори, які тебе розуміють.

У нас колись була група з психологічної реабілітації, люди від душі нам допомагали. І цією допомогою вони нас дуже міцно скріпили, ми там розповідали багато чого, навчилися не тримати це в собі, а розповідати один одному… Цієї групи вже немає кілька років, психологині давно працюють з військовими і людьми інших професій, а ми – лишилися і один одного підтримуємо. Оце і є той, мабуть, ресурс, який дає нам не вигоріти.  Бо поруч люди, які тебе розуміють і підтримують, і переживають те ж саме, що і ти.

Маріанна Антонюк,

фото з Facebook-сторінки Євгенії Китаївої

Запис Воєнкорка Євгенія Китаїва: “Перший мій сюжет був із лінії фронту” спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Тільки справді демократичне суспільство не має цих вад, або Кілька слів про журналістські стандарти й анонімки

Зеленський боїться журналістів, тобто – критики? Таку тезу чула неодноразово після того, як глава держави запропонував законодавчо врегулювати «стандарти новин», себто діяльність медіа в Україні. Про це, зокрема, йдеться в його указі №837/2019 «Про невідкладні заходи з проведення реформ та зміцнення держави», оприлюдненому 9 листопада. Згідно з документом, до 31 грудня 2019 року уряд має розробити та внести на розгляд ВРУ законопроєкти, у яких міститимуться «положення щодо вимог та стандартів новин».

Того ж дня на Фейсбуці міністр культури, молоді та спорту Володимир Бородянський запевнив, що уряд не збирається врегульовувати стандарти новин, а слова в Указі президента про «вимоги й стандарти новин» є термінологічним непорозумінням, атому ніхто не збирається втручатися у питання, які належать виключно до компетенції професійної спільноти.

Щось цей виступ Бородянського живо нагадав запал, із яким пані Герман захищала колись «ляпи» проФФесора Януковича. Тим паче,що влада планує запровадити законодавче визначення понять «небезпечна інформація», «дезінформація», «недостовірна інформація», як додав міністр. За його словами, це є важливим в умовах інформаційної війни з РФ і з огляду на те, що деякі ЗМІ фінансуються  країною-агресором. Бородянський також написав про запровадження визначень характеру інформації як новинної, розважальної тощо із можливим зобов’язанням позначати поширюваний контент відповідно до цих визначень.

Ініціативу президента вже розкритикував голова Національної спілки журналістів (НСЖУ) Сергій Томіленко. Він назвав пропозиції Зеленського «драконівськими» й такими, що не мають нічого спільного зі зміцненням держави.

Собі, як члену НСЖУ, дозволю провести таку паралель. Чому, приміром,  Зеленський не пропонує встановити стандарти лікування? Адже такі протоколи вже існують і за ними працюють в усьому світі. Їх, як відомо, розробляли професіонали високого ґатунку. Те саме можна сказати і про стандарти для ЗМІ, які вже давно існують і весь цивілізований світ їх дотримується. Україна ж, наскільки я розумію, демократична країна?! Про що ж тоді мова?

…Так сталося, що саме цими дня до редакції надійшов лист – анонімний – від колективу (чи може однієї особи, хто ж його знає?) колишнього будівельного технікуму, а нині  коледжу ЛНАУ. У ньому був крик про допомогу. І, мовляв, «Версії» у цій справі – остання інстанція. Хоча з’ясувала, що таку ж анонімку отримала і газета «Буковина». Автори листа просили привернути увагу громадськості до виборів директора коледжу, бо якщо залишиться нинішній керівник, то колишній флагман підготовки будівельників може просто зникнути з мапи навчальних закладів області. Бо вже зараз учні практично взимку не навчаються через відсутність опалення, хоча, за словами авторів листа, якби всі гроші, що збирають на навчання, спрямовувалися на потребу закладу, то коледж мав би дуже пристойний вигляд і такі ж умови для здобуття професійної освіти.

Тож за стандартами діяльності ЗМІ анонімки не розглядаються. Та попри це мені стало образливо за людей, за страх, який залишився в них пережитком минулого. Хоча добре усвідомлюю, наскільки це важко – сказати керівникові правду в очі. Та коли це зробить увесь колектив, справа зрушить-таки з мертвої точки. Наразі, мабуть, не все гаразд і з колективом… Утім, гадати не буду. Є чимало шляхів для утвердження своєї позиції, своїх життєвих принципів – власних стандартів. А їх варто дотримуватися, якщо себе поважаєш…  

Людмила ЧЕРЕДАРИК          

Запис Погляд Людмили ЧЕРЕДАРИК: Заборони, як і анонімки, породжують страх спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Нинішнє число «Версій» вийшло 6 червня – у День журналіста. Тож пропонуємо кілька думок про інформацію та новітні способи її подання і, зокрема, про блогерство.

Журналістика, як на мене, одна з найцікавіших професій, яка передбачає чесність, неупередженість і певну відчайдушність. І одна з найбільш публічних, що дозволяє максимально швидко  поширювати інформацію. Головне ж – правдиво подати цю інформацію, адже від цього значною мірою залежить суспільна думка. А ще зі Словом треба бути вкрай обережним, бо воно – зброя. Проте, не тільки журналісти публічно подають інформацію.

Блогери. Хто це?

Блогер – це людина (автор), яка на добровільних засадах висвітлює у своєму блозі довільно вибрані теми. Блогерство не вивчають в університетах, для цього не потрібен диплом, писати блоги може кожний. Їх і пишуть – політики, журналісти, письменники, лікарі, бізнесмени, люди з мистецьких кіл, фітнес-тренери та домогосподарки… Їхня аудиторія вимірюється десятками, а подеколи – й сотнями тисяч передплатників. Тож не можна недооцінювати вплив блогерів на суспільну думку та свідомість. Хтось вважає це своїм хобі, хтось – професією, а дехто – й тим, і іншим. Тревел-блогер Богдан Логвиненко вважає, що для нього це – поєднання хобі та професії: «Мені дуже подобається ділитися тим, що я для себе відкриваю. В цьому найбільший сенс. Отримую задоволення від того, що передаю свої враження й думки».

Відомий політичний блогер Роман Шрайк вважає блогерство швидше звичкою.  «Починаючи з 2000-х років, я спілкувався на спеціалізованих форумах, а від 2004-го, під час та після Помаранчевої революції, почав обговорювати політику та перейшов на політичні форуми. Після цього я вже став блогером. А швидше, «фейс-блогером» – так іноді називають людей, які використовують Facebook як блог-майданчик».

Інший політичний блогер Олег Пономар, який очолив ТОП-100 блогерів за версією каналу ICTV, вважає це своєю професією: «Я присвячую цьому весь свій час. Пишу щодня вже чотири роки. В середньому в мене виходить два-три пости на день». За його словами, для цього потрібно багато їздити по світу, зустрічатися з різними людьми, отримувати від них ту інформацію, якої ще ні в кого немає.

На відміну від ЗМІ, блогери досить активно спілкуються з читачами і глядачами. Таке спілкування з автором є доступним, оскільки можна прокоментувати його пост в соцмережі, запитати щось в особистому повідомленні чи висловити свою думку на його сайті.

Та чи можна назвати блогерів журналістами? Безперечно, ні. По-перше, блогер, на відміну від журналіста, насамперед висловлює власну позицію. Тому він ближчий до пропагандиста, а пропаганда й інформування – принципово різні речі. І хоч яким популярним є Олексій Навальний, хоч як йому довіряють, він лише пропагандист, а не журналіст.

По-друге, є ще одна кардинальна відмінність між блогерами й професійними журналістами, й полягає вона в якості продукту. Продукт і перших, і других – інформація, а головна біда інформації, яка вільно гуляє в інтернеті – недостовірність. Будь-яке повідомлення може виявитися брехнею або пліткою, а будь-яке відео на Youtube – фейком. Ба більше, існують цілі групи, метою яких є фальшування інформації. Професіональні журналісти ж, своєю чергою, вирізняються тим, що перевіряють дані, тому їхній продукт якісний. А якісний продукт – це репутація, отже, довіра тих, хто цю інформацію споживає.

Наталія ХОТИНЬ, студентка кафедри журналістики філологічного факультету ЧНУ

Запис Блогер vs журналіст: хто є хто спершу з'явиться на Медіа-Версії.

З цією молодою жінкою ми знайомі цілу вічність (якщо таке можна казати про молоду жінку ;)). І вона справді – бездоганна. Красуня, розумниця, чемна, щира, товариська… Колективам, яким вдавалося отримати її у співробітники, насправді щастило! І «Версіям» – також.

• Ти мріяла про журналістику, чи вона увірвалася у твоє життя несподівано?
• Скажімо так: я це припускала. Усі, хто вчаться на філфаці, рано чи пізно починають собі думати, що можуть писати. Не всім, правда, це вдається. Я теж собі колись таке вигадала (сміється – авт.). Але «все сталося саме собою». Так, колись хотіла бути журналістом. А ще хотіла бути психологом. Тому після факультету філології закінчила ще й психологію. Конкретної мети «працювати журналістом» після університету не було. Перше місце роботи було на державній службі. А до гарних людей в газету я вже пішла тоді, коли втомилася від певних речей, коли захотілося творчості, свободи. Все ж таки, державні установи передбачають рамки. Хоча і в журналістиці є певні рамки, але вони зовсім інші.
• Рамки? А як же те, що журналісти – творчі люди, яким іноді «не пишеться»?
• Якщо починаєш з держслужби, то звикаєш, що тебе не питають, «пишеться чи не пишеться». Просто знаєш: має бути дисципліна. Звісно, не можна сказати, що вона в усіх є, але принаймні є таке розуміння. Є елемент натхнення, але журналістика – це ж не лише окрилення, а й так само робота. Якщо хочеш її виконати професійно – сідаєш і пишеш. Я, наприклад, не люблю нічого відкладати і робити в останній момент. Все готую заздалегідь. Якщо свіже число газети виходить у четвер, то вже цього ж дня, найпізніше – наступного я зустрічаюся з героями свого майбутнього матеріалу, експертами, беру коментарі, в суботу-неділю пишу, а в понеділок здаю. Мені так простіше.

У прес-службі так само. Бувало, виїжджали в район, повернулися увечері. Сідаю і пишу. До півтретьої ночі написала, на сайт поставила – і з чистою совістю спати. Зрозуміло, що ніхто ту новину вночі не читає. Зате ми поширили її перші! А ще ж прийшов уранці хтось з керівництва перший на роботу – читає, тішиться (сміється – авт.) Тож мені – пишеться. Завжди.

• Навіть у офіційних повідомленнях прес-служби ОДА тобі вдавалося «протягнути» якусь таку деталь, що вони ставали людяними і справді цікавими. Якось, пам’ятаю, у повідомленні про збудовані житла для потерпілих від повені мешканців с. Чоногузи, ти підмітила маленького павучка, який вже оселився у новій хаті… Тебе не зупиняли в таких речах?
• Справді, чому мене ніхто не зупиняв? (сміється – авт.) Мабуть, усе, що ти робиш, потребує шматочка душі. Мені пощастило – я завжди займаюся тим, що мені подобається, і мене оточують люди, до яких лежить душа. І в облдержадміністрації мені не хотілося, щоб те, що я роблю, було сухе і безбарвне. Мусить з’являтися такий умовний «павучок» час від часу. Хотілося вкласти душу в щось. В газеті це вдається краще, ніж у прес-службі.
• Тому ти і пішла в газету?
• Не зовсім. Просто закінчився певний період внутрішнього ресурсу, і настав час, коли я подякувала за досвід, співпрацю і за те, що було, як було – і все змінила. Без жодного негативу.
• Ти згадувала і про роботу у вихідні, і про нічну писанину… Як до цього ставилася родина?
• Тоді це було «саме те», що мені потрібно. Сім’я сприймає мене і те, чого я потребую – і зараз, і тоді. Цікаві відчуття, коли була потреба бути на роботі з 7 ранку, і коли в людей лиш починається робочий день – ти вже 2 години працюєш. А закінчуєш о 9 вечора… На той момент я почувалася органічно. В будь-якому разі це цікаво. І я не можу сказати, що розчарована. Кожна людина, яка мені траплялася – була потрібною. Адже всі люди різні – а не хороші чи погані! І від всіх можна чогось навчитися. Той графік був цікавий, корисний для досвіду, і там, можливо, здобувалося відчуття дисципліни (хоча ні, його таки Мами з Татом заклали). Мені було гармонійно в тому середовищі. Зараз – ні. Я б не змогла і не захотіла б знову працювати в такому режимі. Я маю дитинку, яка потребує моєї уваги, і мої життєві акценти зараз інакші, ніж тоді.
• Хто вчив тебе журналістики, на кого ти рівнялася?
• Гарна журналістська освіта – Київський чи Львівський журфак – сьогодні закінчують далеко не всі, хто приходять у цю професію. Та принаймні є можливість спілкуватися з випускниками «ще тієї школи», і коли є емоційний контакт – вони погоджуються ділитися тим, що знають самі. Сказати щиро: недостатньо бути філологом, щоби вважатися журналістом. Можна грамотно писати, правильно ставити коми і читати правильну літературу. Але й безграмотний журналіст – це якийсь… недожурналіст, чи шо. Колись сперечалися з колегою, яка казала: «Та що там ті філологи… От журналісти – це да, це сила!» Я переконана, що талант і фаховість мають бути поруч.

Коли я навчалася – кафедри журналістики в ЧНУ ще не було Зараз є. І слава Богу, що кафедра сьогодні долучає до викладання журналістів-практиків.

Тож я закінчила філфак. А потім мені просто щастило на людей. Повально! Завжди! Куди би я не прийшла! На людей, якими захоплюєшся, яких радієш бачити: і в прес-службі, де за сусідніми столами сиділи журналісти, і в газеті – зокрема, пощастило з Людмилою Флорівною Чередарик – вона з тих людей, у яких є поєднання таланту і професіоналізму. Коли я прийшла сюди – розуміла, що не знаю цієї справи, але хочу її знати і буду вчитися!

• Та так захопилася, що продовжувала писати навіть з декретної відпустки…
• Коли тебе оточують люди, які тебе розуміють – твоя душа відкрита. Відчуття потрібності для людини, певне, найголовніше. І все, що ти робиш – має бути комусь потрібне. Інакше ми втрачаємо будь-який сенс.

Я намагаюся відчувати цю грань: якщо тебе десь не треба, який зміст тобі там бути? Хоча, оцього «мене не треба» ніколи не відчувала. Вважаю, що всі люди, які приходять в твоє життя – мають у ньому бути. Якщо йдуть від тебе – просто мають піти. І ніхто нікому не має дорікати. Я стараюся аналізувати свої відчуття, зловити себе на неприхильності до когось, чи навіть на страшному – ненависті. І цілком щиро кажу: я не знаю цього відчуття. І не уявляю, що має зробити людина, аби в іншій викликати ненависть.

• Який написаний тобою матеріал набільше запам’ятався?
• Період роботи в газеті був доволі недовим, але надзвичайно сконцентрованим, насиченим. Було багато легкого і цікавого – наприклад, про черепах в ботанічному саду, чи про слона, вирізаного якимось майстром з дерева. Але було й серйозне. Гадаю, якщо ти написав і тобі вдалося торкнутися найглибших людських емоцій – оце тема!

Якось спілкувалася з жінкою, яка працювала в Італії. Говорили десь 2,5 години. Звісно, що все в газету не вмістиш. З усього, що вона розповіла, вибрала кілька історій. Про те, як люди їдуть в чужі країни за кращим, за надією, за позитивною картинкою, мріють допомогти дітям. І комусь справді щастить. А іноді – ні. Такою нещасливою стала й історія заробітчанки, яка багато років надсилала гроші доньці в Україну, а коли в самої виявили онкозахворювання, донька по телефону відповіла маминим приятелькам-заробітчанкам: «Мені її не треба, залишайте її там».  Ця історія – про справжнє життя, і вона мене вразила. Не знаю, чи пам’ятають мої тодішні колеги Люба Плахіна і Ліда Кирилюк, але я застала їх в редакції з почервонілими очима і шморгаючими носами, коли вийшла газета…  Певне, це і є «те». Якщо є емоція, і якщо люди відчули героя, про якого ти пишеш. Те, що кажеш – не має залишати байдужим. Якщо ні – наскільки воно успішне і має зміст?..

• З журналістики ти повернулася в чиновницьку діяльність. До того ж, від газети – до сфери телебачення і радіомовлення. Не складно?
• Зовсім ні. По-перше, всі мої колеги в областях – журналісти. З ними легко. Та й досвід роботи в ОДА допомагає. Адже там мала спілкування з усіма журналістами – як з газетярами, так і з радійниками, телевізійниками, інтернетчиками… І робота ніколи не була для мене суто роботою. Це життєвий багаж. І хоч не з усіма ми близькі друзі, бо друзів в принципі не може бути надто багато, та загалом я маю товариські стосунки з усіма. Це не складно, просто я роблю все на позитиві. Так легше.  І якщо спілкуєшся на позитиві – то і результат маєш позитивний.

Насправді – всьому свій час. Але, певно, найважливіше, аби все, що ти робиш, не суперечило твоїй власній совісті. І так воно й було… І в кожному «етапі», і після їх завершення було й залишалося щось таке, що для мене справді вартісне. У День журналіста до мене підійшов один зі старших колег і зі сльозами в очах розказував, яка я хороша… Так розказував, з душею й щиро, що я ледь сама не розплакалася. Йшлося про період роботи в прес-службі. Це – ЛЮДИ. І в «період газети» було так само: насамперед – ЛЮДИ. Треба дитині ліків – написала – влада заворушилася, допомогла. Прорвало в когось каналізацію – написала – комунальні служби заворушилися, полагодили. І тепер – теж про ЛЮДЕЙ… Бо ж телебачення і радіо – це найефективніша зброя. Людям можна навіяти що завгодно – люди вірять телевізорам і радіоприймачам… Тож ціную можливість, будучи там, де я є, вчасно робити ті речі, без яких також ніяк…

Розмовляла Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Журналістка Любов НЕЧИПОРУК: «Мені – пишеться. Завжди» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Чернівецький сайт BukNews опублікував 12 травня заяву громадян до Громадської ради при СБУ про ймовірні зловживання в цій державній силовій структурі. Вочевидь, автори заяви діяли в рамках Меморандуму про співпрацю із громадськими організаціями Буковини, підписаного керівництвом управління СБУ в Чернівецькій області 22 квітня. Відтак розіслали заяву місцевим засобам масової інформації для реагування Служби на тривожні сигнали.

Після оприлюднення цієї заяви, згадувані в ній дві посадові особи СБУ подали два позови до суду на… засіб масової інформації. Ймовірного автора заяви при цьому вони долучили до справи як третю особу на стороні відповідача. Згодом, усвідомивши безглуздість позовів, змінили статус ЗМІ в цих позовах, і сайт BukNews став третьою особою на стороні відповідача, а активіст, з поштової скриньки якого надійшла заява на адресу ЗМІ, став основним відповідачем. Хоча від цього здорового глузду у позові не побільшало, судовий розгляд розпочався.

Тож у провадженні Першотравневого районного суду м. Чернівці перебувають цивільні справи за позовами двох посадових осіб обласного СБУ до чернівецького активіста про спростування поширених засобами масової інформації недостовірних відомостей. Третьою особою на стороні відповідача зазначено інтернет-сайт BukNews, координатором якого виступає Юрій Чорней.

Що твердять закон і здоровий глузд

З публікацій чітко видно, що обговорюваний в суді текст не є авторським текстом журналіста чи координатора сайту, а лише відтворює існуючу заяву, подану до Громадської ради при УСБУ в Чернівецькій області.

Позивачі самі визнають, що відділяють журналістський заголовок статті, який не стверджує в категоричній формі, що позивачі вчинили корупційні діяння, і викладені у відтвореній заяві факти за змістом, що видно з тексту самих позовних заяв.

У публікації вказано також, що заява була направлена з електронної скриньки активіста  на електронки кількох ЗМІ  і деякими з них навіть оприлюднена.

Для дотримання принципу повноти інформації на сайті було опубліковане також спростування від громадських організацій і заява депутатів Вижницької райради, представників Народної ради, громадських об’єднань Вижницького району. Зазначені заяви були опубліковані  відразу після самої заяви про можливі корупційні дії, що фактично показує розвиток усього конфлікту: спочатку громадяни звертаються до Громадської ради при УСБУ, вказуючи на факти корупції, а потім громадські організації та депутати спростовують цю інформацію. Тобто поширені сайтом відомості фактично були спростовані ще на досудовому етапі справ. Таку можливість передбачає ст.17.4 Закону України «Про державну підтримку та соціальний захист журналістів».

Тож третя сторона на стороні відповідача аргументує твердження, що позов не підлягає задоволенню в повному обсязі: позовна заява подана до неналежної третьої особи на стороні відповідача; позовні вимоги підлягають уточненню (позивач вимагає опублікувати спростування недостовірної інформації у повному обсязі, при цьому, однак, не зазначаючи, яку саме інформацію він вважає недостовірною); поширена інформація не підлягає спростуванню, оскільки викладена в заяві третіх осіб і підлягає перевірці компетентними органами; поширення інформації, отриманої від фізичних та юридичних осіб, звільняється від відповідальності; інформація, яка спричиняє такий суспільний інтерес, поширена правомірно. Кожний з перелічених пунктів підтверджується пунктами законів.

На що «б’ють» позивачі

Адвокат позивачів намагається продемонструвати своїх підзахисних як таких, чия репутація потерпіла в результаті публікації. На підтвердження цього в судове засідання були запрошені свідки позивачів – їхні сусіди та підлеглі. Вони скрушно підтверджують, що після прочитання заяви втратили будь-які сумніви в тому, що їхні керівники – корупціонери (відповіді на запитання адвокатів сторін і третьої особи зафіксовані у протоколі судового засідання). Отака «міцна репутація», що хитається від простої заяви громадськості!

У ході опитування свідків з’ясувалося також, що офіцери СБУ переконані, що подібні заяви потрібно подавати безпосередьо керівництву СБУ, а не оприлюднювати через ЗМІ як звернення до Громадської ради при цій структурі (так само це має бути відображене у протоколі судового засідання). Отаке-от розуміння відкритості і підписаного УСБУ з громадськістю Меморандуму!

На вівторковому судовому засіданні в цій праві судом задоволене клопотання адвоката позивачів щодо психолого-філологічної експертизи оприлюдненого на BukNews тексту. Намагатимуться довести, що текст справді має якийсь потаємний вплив на підсвідомість читачів? Чи шукатимуть у ньому прихований «25-й кадр»?

Жорстока реальність

За оприлюдненою заявою обласне УСБУ розпочало службове розслідування. Як повідомили у прес-службі УСБУ в області, управлінням СБУ в Чернівецькій області з приводу публікацій в мережі Інтернет щодо можливих протиправних дій співробітників СБУ розпочато службову перевірку. Це й було метою публікації. Але замість оприлюднення результатів перевірки офіцери СБУ позиваються до суду. Офіцери, які є посадовими особами і перевірки яких є нормою в демократичному суспільстві. Зрештою, силовики могли б (чи навіть мали би) занести отриману інформацію в єдиний реєстр досудових розслідувань, поінформувати таким чином столичне керівництво і з’ясовувати обставини в такий спосіб.

Тим часом два офіцери СБУ судяться з журналістом у час, коли їхні колеги втрачають здоров’я і життя під кулями терористів на Сході. Минуле судове засідання відбулося у переддень похорону в Чернівцях загиблого земляка, співробітника спецпідрозділу СБУ «Альфа», 27-річного старшого лейтенанта Олександра Петращука.

Відповідач – активіст, який розіслав для ЗМІ заяву громадян – постійно курсує на Схід з доставкою гуманітарної допомоги нашим військовикам. Часто його й на судовому засіданні немає, бо він у дорозі.

Загальна інформація про суди зі ЗМІ, які тривають в області

1.Суд за позовом офіцера СБУ до журналіста сайту «BukNews» Юрія Чорнея ще не завершився.

2.15 липня о 9.00 у Першотравневому райсуді м. Чернівці – засідання за позовом голови Громадської ради при СБУ Володимира В. (чи не абсурд? – авт.) до газети «Час»,Юрія Чорнея та сайту «BukNews», Сергія Зарайського та сайту «БукІнфо», незалежного журналіста і правозахисника Геннадія Гекова на суму 1 млн. грн. за оприлюднення відеоцитати.

3.10 липня о 10.00 у Шевченківському райсуді м. Чернівці – засідання за позовом Рустама Агаларова до газети «Версії» та журналістки Лідії Кирилюк.

4.24 липня об 11.00 у Сторожинецькому райсуді – позов  так званого активіста Ігоря Б. до журналістки Галини Єреміци.

5.У серпні в Шевченківському райсуді – судове засідання за позовом прокуратури до телеканалу ТВА та журналіста Івана Гончарука на журналістське розслідування у Сокирянах «Міжгір’я у мініатюрі».

6.Зараз стало відомо, що Рустам Агаларов вимагає від телеканалу ТРК «Чернівці» за спростування сюжет про хід судових тяжб з журналістами та ЗМІ області.

Вирок

Ситуація з судовими позовами до журналістів у Чернівцях – ганебна. Замість того, щоби шукати реальних винуватців бід буковинців, певні особи – від чиновників аж до тих, хто претендує на звання громадських діячів – перекладають проблеми «з хворої голови на здорову», себто на тих, чиєю професією є лише віддзеркалювати дійсність – також ганебну і паплюжну, як це не прикро. Такого насправді не було навіть за попередньої влади, як не страшно це констатувати. Партія Януковича намагалася узаконити тиск на журналістів «диктаторськими законами 16 січня». Сьогодні диктатура юридично скасована, а де-факто ті, хто безпідставно позивається до ЗМІ, і далі живуть у диктатурі.

Хтось вважає причиною всіх бід підконтрольні комусь суди. Але суди – навіть якщо й були б задіяні у схемі тиску на свободу слова – також можуть бути лише складовою схеми. Вони реагують на позови. А позови – за виконання журналістами своєї роботи з донесення до суспільства правди – подають інші особи. Посадовці. Псевдоактивісти. Учасники потасовок, результатами яких є загибель людей…

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Буковинська журналістика як невістка: в усьому винна спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Роздуми професіонала напередодні Дня журналіста

Весь професійний досвід Максима МИХАЙЛЕНКА ламає обивательські стереотипи про журналістику як фах «людей, поверхневих у знаннях, нестійких у принципах і неперебірливих у заробітках». Блискуча освіта – вивчення іноземних мов у ЧНУ, політології і міжнародних відносин у США, магістратура в Центральноєвропейському університеті в Будапешті – передувала журналістиці Михайленка. А ще був неоціненний досвід роботи у передвиборних штабах, на державній службі… Своїх переконань, ґрунтованих на володінні широким спектром інформації, Михайленко ніколи не приховував – утім, як і еволюційних змін у цих переконаннях. А щодо заробітків… Перед революцією, каже, пропонували роботу в «Укрмедіахолдингу» з дуже пристойною зарплатою. Тільки от відмовився наш колега. За пристойну зарплату треба було заплатити свободою, а він – людина, яка асоціює себе з сабатінівським Капітаном Бладом – цього вже «наївся». Тож колонки у різних виданнях, а також – життєствердні, оптимістичні й підтримуючі бойовий дух читачів пости в соцмережі Фейсбук – це те слово, яке реально впливає на ситуацію і стає справою. І слово настільки щільно переплітається з реальністю, що вже не відрізниш причини від наслідків, взаємовпливів журналістики і життя.

Початки

«На першому курсі, 1995-го, в нас був студентський страйк, і ми тоді випустили перший номер газети «Студентський базар», – пригадує Макс Михайленко. – Оскільки страйк незабаром закінчився, то й газета більше не виходила. А перша серйозна стаття вийшла в грудні 1999-го в газеті «День» і була вона про реформи.

Я саме здобув перший досвід роботи – у виборчій кампанії кандидата в президенти Євгена Марчука в закордонному окрузі. Він не переміг, президентом на другий термін обрали Леоніда Кучму, але Марчук став секретарем РНБО, пізніше – міністром оборони України. І вже тоді, коли я почав критикувати міністра Марчука (зокрема за те, що прикордонники змушені були в горах полювати), друкувати мене там припинили, і остання публікація в «Дні» датується весною 2004-го.

Кучмі почав симпатизувати, як це не дивно, після «України без Кучми». А саме – за те, що цей президент зумів зробити з кампанії проти нього правильні висновки – хоча й задля власних цілей. І взяти курс на парламентсько-президентську республіку. У результаті – він почав покладатися на більшість у парламенті, при ньому уряд був більш-менш самостійний, і це, зрештою, дало Кучмі можливість майже красиво піти. А другий термін президентства Кучми став найкращим з точки зору економічного розвитку України».

Цензура

«Але припинення співпраці з «Днем» не стало зупинкою в журналістиці, – продовжує Макс. – На той час я вже писав у «Вечірньому Києві», у «Телеграфі», «2000» Кичигіна. Часопис «2000» був великим періодом у моєму житті. Я тоді цілком реально оцінював перспективи «помаранчевих» лідерів і, на противагу їм, підтримував прагматизм і раціоналізм «біло-синіх». 2010-го перемогли «ми», але з часом ця перемога перестала виглядати перемогою. Влада все більше «борзіла», а критика її ставала все більш специфічною, зокрема й у ЗМІ. Це стосується й «2000», яку спонсорували комуністи, і критика була можливою лише з позицій Комуністичної партії й Москви. Зрештою, звідти я пішов 2011-го, коли стало зрозуміло, що «ми» так серйозно «перемогли», що це загрожує здоров’ю і суспільству, а газета потрапила в якісь брудні оборудки з тодішньою АП.

Я не можу стверджувати, що в ті роки і в тих виданнях була цензура – принаймні, у прямому розумінні цього слова. У «Дні» почалися певні процеси. У головної редакторки, Лариси Івшиної досить специфічний погляд на редакційну політику газети. Все раптом стало підкорене одній темі – Голодомор, «постгеноцидне» суспільство, і «нєпонятий» Віктор Ющенко, чи не єдиним симпатиком якого вона, здається, досі залишається. А цензури – ні, не було. Як і в «2000». Там працювали люди, які поділяли ту чи іншу ідеологію, і вони навряд чи виходили б за рамки – навіть без цензури. Водночас, аудиторія «2000» завжди ділилася на лівих лібералів і «радянських лівих». А Кичигін, головний редактор, в першу чергу був бізнесменом, тому багато що допускав, дозволяв – щоби зберігати аудиторію. Хоча згодом ліберали просто відпали, роздратовані апологетикою сталінізму та цькуванням європейських цінностей.

Це був великий проект. Але людям набридло постійно читати огульну критику уряду, який тоді був. Тож і привели тоді до влади Віктора Федоровича Януковича. І була хвиля ентузіазму.

Здавалося, прагматики прийшли, реалісти, вони знають, що робити. І багато людей з медіа прийшли працювати в уряд. Але дуже швидко всі «прогресисти» з уряду повипадали. А згодом там уже сиділи кримінальні «смотрящі».

Не те щоби я був наївним, щоби не знати, де коріння «донецького» фінансово-промислового комплексу.

Але була ілюзія, що багато хто з «донецьких» хоче відмитися від свого минулого. Та, на жаль, кримінальна природа пересилила.

Щодо цензури в українських ЗМІ: навряд чи про це можна говорити серйозно. У наших ЗМІ завжди існував політичний плюралізм. Наше медійне середовище – одне з найвпливовіших. І революцію насправді зробили журналісти. Потім приєдналися студентські профспілки, середній бізнес тощо. Але саме журналісти є носіями «вірусу свободи». Цього боїться й Російська Федерація, тому з нами й воює. Особливо підступним для них є те, що основна частина українських ЗМІ є двомовними або лише російськомовними і незомбована частина російського суспільства читає українські ЗМІ, і це середньотермінова перспектива повалення їхнього режиму.

…саме журналісти є носіями «вірусу свободи»

До речі, і на Банковій у часи Януковича не воювали відкрито з журналістами, їх радше купували. Та все псувало недолуге мовлення президента, і з часом він почав просто боятися журналістів. Пам’ятаю, якось 2007-го, після парламентських виборів, він зібрав журналістський пул, у якому був і я, ми його чекаємо, він спізнився. Хотів якось виправдатися і каже: –Ви думаєте, ви про мене щось знаєте? Нічого ви про мене не знаєте… – Пророчі слова виявилися…»

Українці як «Інтернет-нація», або Чому варто звести монумент Цукербергу

«Попри зовнішню подібність, 2014-й дуже суттєво відрізняється від 2004-го. Тепер уже просто неможливі якісь кулуарні оборудки, інтриги – все моментально стає відомо громаді, і громада вже не допустить таких речей стосовно себе, – переконаний журналіст Михайленко. – Фейсбук у мене з’явився 2010 року як «болталка», мережа для спілкування. А тепер завдяки Фейсбуку зупиняються навіть натяки на якісь афери – як-от зовсім свіжа нещодавня спроба влаштувати перемогу в тендерах фірмам, що зберігали вхід до Мінюсту, викрита Тетяною Чорновіл…

Злам 2013-2014 років продемонстрував крах партійних структур, як на мене. Чим вони займалися весь Майдан? Щось мурчали, сподіваючись, що люди втомляться і розсмокчуться. А народ тільки злів, бо розумів, що виходу в нього нема. Тож дуже велику роль зіграло «винайдення Інтернет-нації». Думаю, тільки за це варто звести монумент Марку Цукербергу. У Києві, десь на Либідській – замість пам’ятника героям-чекістам.

А Інтернет почав входити в життя українців ще раніше. 2009-го ми з колегами започаткували проект «Хвиля» (hvylya.org) і постійно «навіювали революцію». Виходили – майже навмисно – сотні публікацій, що «розривали мозок». І, зрештою, таки накаркали. Це тепер утримування проекту вартує тисячі доларів на місяць, а тоді це була група ентузіастів і на голому ентузіазмі все й зростало. Згодом це «навіювання» підтримали й інші інтернет-видання і вже створилася суспільна думка.

У травні 2012-го (а внутрішньо – значно раніше, коли у лютому 2010-го виявилося, що ЄС серйозно налаштувався на Угоду) я повністю полишив євразійський, а згодом і лівоцентристський табір. Коли попрацював у тому середовищі, – в апараті Дмитра Табачника – побачив, що то все за люди. І зрозумів, що жодної партнерської співпраці з нами Росія не хоче. Це було можливим хіба що коли Росія була слабка. Тож я залишив державну службу і публічно підтримав «Удар» – на «Хвилі» вийшла стаття «Роздуми біло-синього демократа». А згодом вийшла стаття «Если Вильнюса не будет». У ній йшлося про те, що за умов непідписання Асоціації з ЄС за рік Янукович позбавиться президентства. Але я не думав, що буде аж такий вибух!

Насправді Янукович сам поставив себе в такі рамки. Він просто продовбав голову всім євроінтеграцією. Свого часу губернатор Дніпропетровщини Вілкул навіть мав стенди «Наші досягнення в напрямі євроінтеграції». І раптом так круто змінити курс…

От питають, хто віддав наказ побити студентів – та Янукович і віддав. Ніхто би не слухав ні Льовочкіна, ні Клюєва – тільки Віктора Федоровича чи Олександра Вікторовича. До речі, Табачник розчарував мене і помер, як політик, коли після узурпації Конституції 10 жовтня 2010 року почав показувати на портрет Януковича і казати, що це «Цар»…

Плани і перспективи

«Є прописні істини: у журналістиці слід розрізняти «новини» і «коментарі», факти й аналітику. Якщо в першому випадку оперуєш лише фактами і мусиш відсторонено донести їх до читача-глядача, то аналіз – це вже співставлення фактів, міркування і висновки. Журналіст – це такий же громадянин і він не може не мати позиції. Водночас є жорсткі стандарти – а в міжнародній журналістиці, яка є моєю спеціальністю, – й поготів. Тут взірцем можна назвати покійного Ігоря Слісаренка, жорсткі переконання якого були відомі тим, хто з ним спілкувався, але ніколи не шкодили професійному аналізу журналіста-міжнародника.

Тож громадянська позиція – це не лише право журналіста. Це те, що призвело до змін у нашій державі. Ми, слава Богу, раніше повстали, аніж той же Курченко скупив усі ЗМІ. У Росії скуплено 4/6 усіх ЗМІ, тому в них можливість повстання нижча від нашої в рази. Нам потрібне законодавство, яким якась частка, якийсь пакет у виданні були б закріплена за «трудовим колективом» (хоч це і дещо «по-соціалістичному» звучить). З іншого боку,у нас багато активів зараз просто кинуті й невідомо кому належать.

Водночас появилася безліч альтернатив ефірним каналам. Особливо стріми, кабель, мережеві проекти, в яких велика аудиторія. ЗМІ зберегли свій вплив. Саме в Україні втілилася ідея Володимира Вернадського, Едуарда Леруа і П’єра Тейяра де Шардена про ноосферу. Українські медійники винайшли ноосферне управління суспільно-політичним процесом. І це чудово».

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Спочатку було слово? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Журналістика, якою звикла сприймати її більшість освічених людей, уже померла. Це не значить, що журналісти колективно полягли в одну велику домовину, і це точно не значить, що двері редакцій забиті дерев’яними штахетами. Хоча «смерть журналістики» відбулася не тільки на символічному рівні. 

У нинішньому вигляді журналістика таки мертва

Ще до недавнього часу інформаційне середовище можна було уявити собі у вигляді  маятника. Подія породжувала повідомлення, повідомлення призводило до суспільних дискусій і змін, а фактичні зміни створювали нові повідомлення. Тепер, після запровадження надшвидких технологій, інформаційне середовище нагадує розумний Океан із «Соляріса» польського фантаста Станіслава Лема, який постійно впливає і на повідомлення, і на дискусії, і на зміни. Радикальна трансформація інформаційного поля не призвела до еволюції ЗМІ. Вони працюють, як раніше, сприймаючи не глибинну суть змін, що настали, а їхні зовнішні ознаки.

Докорінна зміна усіх попередніх інформаційних смислів, невдовзі змусить усі ЗМІ або працювати по-новому, або розчинитися в океані безкоштовної і нікому не потрібної інформації.

Нинішня епоха – це перехід до мережевої системи циркулювання інформації, де новину може згенерувати кожний, хто має мінімальні навички володіння сучасними гаджетами. Будь-який дебіл з мобілкою й доступом до інтернету зрівнявся в можливостях добувати й поширювати інформацію з висококласним журналістом, який пропрацював у професії не один десяток років.

Причини того, що трапилося з журналістикою, найкраще розкриють самі «метри» та «акули пера». Це їх невід’ємне право. Я зупинюся на причинах смерті «старої журналістики», що лежать на поверхні…

1) Знецінення інформації. Швидкість, із якою створюються та генеруються події, призводить до того, що журналісти встигають лише реагувати на інформацію. У цьому вони нічим не відрізняються від своїх читачів, слухачів та глядачів. Справжня влада в інформаційному середовищі тепер належить не ЗМІ (комунікаторам), а тим хто заздалегідь знає, яка інформація потрапить до рук журналістів завтра.

2) Соціальні мережі стали прямим конкурентом традиційній журналістиці. Понад 5 тисяч «друзів» у Фейсбуці – це вже повноцінне ЗМІ, що має прямий вплив на суспільні групи.  Друкована та тележурналістика програє  в мобільності, швидкості, наочності. На відміну від соціальних мереж, редакція не знає «в обличчя» свого читача (глядача, слухача) і не може змінювати його й змінюватися разом з ним. Відсутність зворотного зв’язку робить журналістику неактуальною й далекою від реальних проблем.

3) Журналістика здебільшого перестала створювати унікальну інформацію. Передрук новин і статей з інтернету, видання прес-релізів за власні новини, замовні репортажі на телеканалах… Репортери, що раніше були вістрям інформаційних атак, нині  не здатні навіть передати атмосферу події  – і цим особливо не переймаються. Піпл хаває. «Акули пера» стали декоративними  рибками в акваріумі політиків та фінансово-промислових олігархічних груп.

4) Занепад редакційної політики став очевидним. Наразі головний редактор видання, що не належить олігархічним структурам, займається не інформаційною політикою ЗМІ, а пошуком коштів і господарськими питаннями. Відповідно і мислить він, як бухгалтер і завгосп. Через це політика видання чи телеканалу – це прогин перед спонсорами, багатими політичними невігласами, глитаями.  Наслідок цього – маса табуйованих для журналістів тем, «тухляк» (стара інформація, що відроджується для маніпуляційної доцільності), штучні інформаційні приводи, робота на рекламодавця, а не на читача чи глядача.

5) Серед причин смерті журналістики є така особливість постмодерної доби, як «смерть справжнього героя». Журналістика перестала говорити й писати про людей, поведінка яких має служити прикладом для масс, і показувати їх. Натомість ЗМІ продукують появу «надутих» (несправжніх) героїв. Це і тупорилі політики, і дегенеративні зірки, і різного роду «фріки» (збоченці).  Зробивши вибір на користь «надутих героїв», преса здійснила ще один крок до самознищення.

6) Журналістика віддалилася від суті речей. Аналізуючи факт чи подію, журналіст не може визначити причинно-наслідкові зв’язки, оскільки для цього слід провести ґрунтовну роботу, на яку в переважній більшості ситуацій журналісти не здатні… Це веде до практичної відсутності справжньої аналітики. Істина, чи то пак, правда, до якої звертаються журналісти – це їхня власна фантазія + апеляція до власного журналістського статусу. У такій ситуації цілком логічним є вибір зацікавлених і некомпетентних експертів, головне завдання яких – не знайти істину для читача, слухача чи глядача, а підтвердити  журналістські фантазії своїм авторитетом.

Цим перелік причин «смерті журналістики» не вичерпується. Повальним є відтік професіоналів з журналістики, достатньо лицемірними є відносини всередині спільноти… Але це вже не має принципового значення. Вирішувати ці проблеми – як мертвому припарки: ситуацію уже не виправити, а час буде втрачений.

Нова преса буде адвокаційною та громадською

Перероджена журналістика матиме вигляд острівців у інформаційному океані. ЗМІ  свідомо перейдуть через наявні журналістські стандарти – і ми побачимо дві гілки переродження. Перша – повністю маніпульована, де  управління свідомістю перейде на якісно новий рівень, друга ж забезпечить перехід ЗМІ від споглядання зі сторони до візіонерства та участі журналістів у реальному житті громад. Беручи участь у громадському житті, ЗМІ отримають нову надідею для власного існування.  Це буде нове, дієве громадянське суспільство, організоване на базі ЗМІ. В існуванні таких ЗМІ будуть прямо зацікавлені місцеві громади, професійні об’єднання людей та мережі, для яких буде важливим мати інструмент впливу на владу та інші організовані групи. Журналіст нового часу стане людиною, що здатна за короткий час мобілізувати своїх читачів, глядачів і слухачів на вирішення спільної проблеми.

У зовсім недалекому майбутньому міф про свободу слова доведеться підкріплювати реальною дією, реальною аналітикою і досягненням конкретних громадських результатів. Гроші журналісти отримуватимуть за захист інтересів груп (своїх глядачів), за конкретну роботу журналіста-діяча, яка починається підняттям актуального питання, продовжується якісною аналітикою, пошуком шляху розв’язання проблеми і закінчується вирішенням питання. Клас «експертів» зменшиться до прийнятної кількості і вони отримуватимуть гроші за «візію» (бачення майбутнього існування суспільних груп і пропозицію реальних шляхів виходу з ситуацій, конкретних рецептів)…

У недалекому майбутньому, навіть  якщо термін «журналістика» збережеться, це вже не буде та журналістика, до якої усі звикли. У своєму нинішньому вигляді – журналістика вже мертва.

Михайло Шморгун, координатор «FamaCom informal group»

Зміни формату подачі інформації неминуче тягнуть за собою зміну самої інформації, яка в наш час не стільки пристосовує під себе технології, скільки сама підлаштовується під особливостей як засобів, так і до аудиторії, вихованої на них. Часті дискусії в Інтернеті про те, що цей же Інтернет добиває журналістику, не позбавлені сенсу. Та найбільш наочними є приклади з повсякдення. Отже, якою є сьогоднішня буковинська – цифрова – журналістика?

Останніми роками і чернівецькі газети, й електронні видання обзавелися усім необхідним технічним антуражем для фіксації й передачі даних. Стало нормою, що будь-яка друго- і третьорядна подія «навічно» зберігається у фото-, аудіо-, відео-звітах. Кількість мережевих видань давно перевищило число друкованих. Швидкість і масштаби поширення інформації через мережі не порівняні з жодною попередньою епохою. Кожне поважне ЗМІ має власний веб-сайт і підписки в блогосфері та соціальних мережах. Та й продукування кадрів уже поставлене на конвеєр: у Чернівецькому університеті успішно функціонує кафедра журналістики.

Все це разом спричинює смерть журналістики. Зростання обсягів інформації, легкість її фіксації, поширення та продукування призводять до її ж девальвації – що нескладно помітити на шпальтах двох найбільших чернівецьких новинарних ресурсів. Стає нормою продукувати новини щохвилини – аби втримати увагу читача, який в Інтернеті купується лишень на «свіжість» і сенсації. Відтак не дивно, що третину контенту формально буковинських сайтів становлять передруки, а часто й просто машинні переклади «жовтих» новин з усієї Мережі. «Синдром ТСН» давно став нормою. Скорочення ж друкованих накладів з їхніми все ще високими стандартами говорить лише про те, що майбутнього в окремо взятому місті журналістика не має, якщо ніщо не зміниться.

Проте ніхто не зацікавлений у змінах, а найперше – редактори. За останні кілька років плинність кадрів у чернівецьких газетах, на радіо і телебаченні сягнула рекордного рівня. Паперові видання близькі до банкрутства, тож воліють наймати все тих же студентів-журналістів на смішні зарплати, а професійні журналісти залишають старі місця або зовсім міняють творчі пріоритети. Варто називати це «журналістським штрайкбрехерством» – говорити про здорову зміну поколінь не доводиться. Як і принцип «копі-пейст» називати здоровою еволюцією стандартів.

Виховані на соціальних мережах, студенти найчастіше відтворюють реальність, у якій немає місця для змістовного викладу фактів і думок, їхнього аналізу та інтерпретації. А головне, немає часу, адже логіка Інтернету штовхає тільки на збільшення обсягів інформації, глибина якої суперечить легкості та швидкості споживання. Велика стаття надто затратна у виробництві. На шпальтах інформаційного «фаст-фуду» вона все одно не затримує увагу читача, бо психологія читання з екрану принципово відрізняється від читання з паперу. А в сумарних показниках сайту це означає менше кліків, менше переглядів сторінок. Відтак менше банеро-показів – менше прибутку від реклами.

З цим можна би боротися, якби воля власників і редакторів видань орієнтувалась у першу чергу на якість і журналістські стандарти. Проте навіть поважні паперові видання на своїх веб-сторінках продукують дедалі більше інформаційного «шуму» – абсолютно однакового передруку цитат і фактів, обсяг яких уже наближається до «твіт»-повідомлень, тоді як базове авторське наповнення газети губиться в потоці знеособленого контенту. Направду, розмови про стандарти свідчать саме про їхню відсутність. А якщо відсутня планка, то немає і тих, хто її сягає. Іронія фаху в тому, що першими журналістику поховають дипломи.

Святослав Вишинський, медіа-експерт

Ольга Кулько, головний редактор Кіцманської районної газети «Вільне життя»:

–       Районна газета – найближча до людей, в ній люди можуть почитати про своїх знайомих, про місцеві події, часто самі пишуть в газету. Журналістів районки багато читачів знають особисто, тому на свої публікації маємо багато відгуків – і по телефону, і в особистому спілкуванні. Часто пишемо про події, які навряд чи покажуть на центральних телеканалах, але для наших земляків вони важливі і цікаві. Саме тому, я впевнена, місцеві ЗМІ не зникнуть, хоч, з часом будуть реформуватися, все більше нас читатимуть в інтернеті, де, крім публікацій і фото, розміщується відео. Реформування державних і комунальних ЗМІ неминуче, але за будь-яких умов буде попит на цікаву і важливу інформацію, зміниться лиш форма подачі, вдосконалиться зворотній зв’язок з читачами.

 

Ганна Вакарчук, головний редактор Новоселицької районної газети «Слово правди»:

–       Журналістика не вмре доти, доки у людей буде потреба в інформації. А така потреба, як ви розумієте, існуватиме завжди. У нашому Новоселицькому районі, де близько 40 відсотків населення приймає телесигнали з Кишинева, друковані ЗМІ, зокрема районна газета, залишається єдиним джерелом інформації, з Інтернетом у віддалених селах поки що не дуже склалося. Тому газету чекають, читають. І це обнадіює.

 

Сергій Воронцов, журналіст-фрілансер:

–       Я не вважаю, що журналістика вмерла. Коли так кажуть, то, очевидно, мають на увазі заангажованість певних публікацій. Але в таких ситуаціях не йдеться про журналістику. Насправді журналістика отримала новий поштовх у своєму розвитку. Вона переживає тимчасові труднощі, пов’язані з тим, що нею стало простіше займатися і до неї долучилися непрофесійні люди. Думаю, це явище тимчасове. З часом самі читачі своїми вимогами піднімуть рівень журналістики, вона буде змушена змінюватися.

Досліджуючи в архівах матеріали буковинських газет від початку століття до сьогодення, можу стверджувати: чернівецька журналістика в цілому зараз цікавіша, ніж журналістика 30-х років і тим паче радянських часів. Шкода, що нині в ній менше, так би мовити, «літературності», бо, як на мене, літературний смак у журналістських матеріалах таки має бути. Але раніше в місцевих ЗМІ не було матеріалів такого рівня, як тепер.

 

Запис Журналістика вмерла чи Хай живе журналістика? спершу з'явиться на Медіа-Версії.