– Під час уроків учні змушені сидіти, тому на перервах повинні більше рухатися, – зазначив Михайло Йозефович.  – Тому для усіх шкіл слід купити скакалки, гантелі та обручі. Зізнаюся, що я ненавиджу, коли в коридорах стоять лавки. Їх треба забрати, щоби школярі бігали, а не сиділи на перервах.

За словами начальника, для того, щоби закупити спортивний інвентар, можна один рік не пофарбувати класи в школах.

Інтернет-збори для батьків будуть щоквартальними.

– Під час батьківських інтернет-зборів ми щоквартально обговорюватимемо шляхи підвищення якості освіти школярів, – повідомив п. Михайло. – Наразі працюватимемо над покращенням  комп’ютерної техніки та доступу до інтернету в закладах освіти, щоби збори в онлайн-режимі легше було проводити.

Нагадаємо, перші онлайн-збори відбулися 22 березня цього року. У них взяли участь 655 осіб із 23 загальноосвітніх навчальних закладів. Директору департаменту адресували 93 запитання, 2 з яких надійшли на його особисту пошту. Як зауважив очільник від освіти, на всі питання він не відповів, бо не вистачило часу. Тому на ті питання, що залишилися, зацікавлені отримують відповідь електронною поштою.

Школярам заборонять їсти чіпси й пити кольорові напої

– Я особисто проти, щоби біля шкіл розміщувалися торгівельні точки, які продавали б дітям тютюн, алкогольні, різнобарвні напої і чіпси, – зауважив очільник департаменту освіти. – Це отрута. Всім добре відомо, що пепсі-колою труять шкідників на трояндах. Це вельми радує. Адже до такого рішення ми йшли два десятиліття.

За словами п. Бауера, раз на п’ять років в області проводяться фронтальні перевірки районів. Нещодавно така закінчилася в закладах освіти Кіцманщини. З квітня почнуть «трусити» школи Новоселиччини.

Щороку кількість дітей у позашкільних закладах зростає

У 2011 році вони охоплювали понад 33% дітей, а у січні 2013 року – понад 42%. Загалом позашкільна система краю нараховує 68 закладів, де займається більше 41 тис. дітей. З них 32 – позашкільні заклади та 36 – спортивні.

– На Буковині працює 750 гуртків, які відвідує майже 27 тисяч вихованців, – наголосив Михайло Бауер. – Щороку з’являються нові.

Лідія КИРИЛЮК, «Версії»

Запис Михайло Бауер: на перервах діти повинні бігати спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Іронією  долі  стало вручення на сесії грамоти облради керівникові управління капітального будівництва ОДА Валерієві Карвацькому, навколо якого останнім часом розгорівся так званий «тендерний скандал». Йдеться про перевірку правоохоронцями чималої кількості тендерів, які проводило управління, а вигравали фірми-одноденки,  причетні до керівника управління. Сам чиновник не заперечує, що тендери вигравали його родичі, але наполягає, що все це робилося законно. Голову облради не обходить, що облрада нагородила  чиновника, ділова репутація якого, як і законність дій на посаді, наразі під великим питанням. «Грамота облради вручається за роботу і, як правило, до якоїсь дати, – пояснив лідер крайового самоврядування. – Карвацький заслужив цю нагороду. Механізму відкликання  грамот у нас немає, і сподіваюся, що ми до цього не дійдемо».

Майстерно лавірував пан Гайничеру і в питаннях регламенту. Чому зміни про поіменне голосування були внесені до регламенту облради лише на одну сесію, а не на всю каденцію – журналісти так і не з’ясували. Але голова облради запевнив, що поіменного голосування ніхто не боїться, і навряд чи хтось буде проти, і взагалі всі двома руками (добре, що не двома картками – авт.) «за».  Хоча Михайло Іванович тут же розповів, як депутати можуть приховати свою істинну позицію й уникнути участі в голосуванні, – варто лише вийняти картку з гнізда і таким чином перетворитися на «відсутніх».  Майстер-клас від голови облради?

Пояснив Михайло Гайничеру і появу на сайті облради так званого Звернення до народних депутатів України від Чернівецької області – тексту, який не обговорювався ні на сесії, ні на депутатських зборах, не голосувався і не приймався. На запитання, чи не створить це прецедент і відтепер будь-хто з депутатів зможе претендувати на розміщення своїх звернень на сайті облради, голова ради відповів обтічно: «Там можуть розміщуватися звернення, які закликають до консолідації і натякають, що ліміт революцій у суспільстві вичерпаний». Хто вимірюватиме суспільство на предмет ліміту революцій, не зазначалося.

Натомість голова облради розставив пріоритети в роботі керованого ним органу: «Насамперед – закон, потім – прийняття рішень, і лише в третю чергу – регламент. Бо можна так захопитися регламентом, що жодні рішення не прийматимуться». Така позиція, втім, не завадила депутатам трішечки обійти закон. Попри те, що, згідно з Законом про доступ до публічної інформації, питання порядку денного сесії мають бути оприлюднені за 20 днів до дати її проведення, облрада розглянула і те, що не було вчасно донесене до громадськості. Приміром, на сесії прийняли Комплексну програму забезпечення молоді житлом на 2013-2017 роки, хоча звіт місцевого – багаторічного і незмінного – «шефа від молодіжного будівництва» пана Шульги не був ні оприлюднений на сайті, ні навіть заслуханий на профільних комісіях! Але й тут пан Гайничеру з безпосередністю милої панди відповів, що насправді закон не вимагає завчасного оприлюднення усього звіту, а лише – питання порядку денного. Тож і молодіжне будівництво краю відбулося якщо не жартом, то принаймні не більше, ніж легким переляком.

Не вбачає голова облради проблеми і в поєднанні однією людиною двох відповідальних посад: у виконавчій структурі і в самоврядуванні. Їх суміщає голова Вижницької РДА Василь Ткачук, який очолює також постійну комісію облради з питань земельних ресурсів. Попри те, що, за словами пана Гайничеру, Василь Ткачук уже й сам скаржився на складнощі в одночасній роботі на двох таких важливих ділянках, досвід чиновника і депутата у питаннях земельних ресурсів загалом і у спілкуванні з користувачами цих ресурсів – добувачами нафти на території області є просто неоціненним. Тому – людина на своєму місці.

На решту питань від журналістів голова облради відповідав так само легко, невимушено і місцями жартівливо. Виглядає, що власною «п’ятничною пандою» він залишився задоволений. Та чи підняла вона настрій виборцям?

_______________________________________________________

*«П’ятничною пандою» називають набір жартів (текстів, афоризмів чи фото), які офісні працівники поширюють під кінець робочого тижня

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис «П’ятнична панда»* від Михайла Гайничеру спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Це була психологічна революція

Такий потужний музичний супровід поетичного вечора – не випадковість. У 70-х молодого поета знайшов Валерій Громцев, керівник одного з перших українських вокально-інструментальних ансамблів, – ВІА «Карпати». Він запропонував Миколі спробувати писати українські тексти до популярних зарубіжних пісень. Так і розпочалася плідна співпраця двох митців. Зокрема, Валерій Громцев на слова чернівецького поета створив пісні «Чекання», «Вже дощі зупинились», «Дивоцвіт», «Івана Купала»…

ВІА «Карпати» був створеий 1967 року в Чернівцях при Будинку культури текстильників під керівництвом студента місцевого музучилища Валерія Громцева. До першого складу входили: колишній директор Центрального палацу культури Віктор Обдуленко, музикант Євген Тарнавський, солістка Світлана Юрченко (нині Кобевко), поет Микола Бучко.

Цікаво, що попервах хлопці навіть самотужки виготовляли деякі музичні інструменти. «Карпати» давали власні концерти, а іноді акомпанували вокальному жіночому ансамблю «Марічка», створеному Степаном Сабадашем.

– Валерій Громцев попросив мене, щоби я на мелодії, популярні на заході, написав власні оригінальні тексти, адже робити переклади було ризиковано, – каже Микола Бучко. – «Карпатівці» слухали те, що можна було слухати (бо багато було забороненого), підшуковували собі сучасний репертуар, намагалися створювати щось «попсове», – тобто те, чого ми зараз соромимося. Тоді ж і поняття такого не було – попса. Просто люди пробували ставати особистостями в тоталітарному суспільстві, це була психологічна революція…

До 1979 року Радянський союз (і В’єтнам) не підписував міжнародну конвенцію з авторських прав – друкував усю світову літературу, не платячи жодної копійки!

– Якось за кордоном Назарій Яремчук на концерті виконував мою пісню «Христина» на музику югославського композитора. Мені надійшло повідомлення, щоби я приїхав отримати гонорар – 20 доларів за разове виконання – до Москви, у Внешторгбанк. Проте я так і не поїхав, бо порахував, що мені дорога обійдеться дорожче, – згадує пан Микола.

Коли я писав «Шевченка», до мене повернувся біль

Проте іноді гроші (тобто, гонорари) таки «знаходили» автора в Румунії. В Бухарестському університеті, – а також Люблінському, Варшавському, Краківському – Микола Бучко намагався на прикладі творів Нью-Йоркської групи поетів (Бойчука, Андієвської, Тарнавського) розповісти студентам, як будується поетичний твір.

– Це була спроба погляду зсередини, – каже пан Микола. – Чому цей текст саме такий? Чому автор розгортає свою думку саме в такий спосіб, шукає контакт із читачем саме через такі слова, через такі метафори? Тобто, це структурний аналіз поетичного твору, поетична механіка, конструктор…

– Що спричиняє рух цієї поетичної механіки всередині людини? Як назвати цей творчий імпульс? Чи це бажання самовиразитись, сублімація усього, що накипіло всередині, чи просто бунт?

– Швидше, сублімація… Хоча усяке може бути, тут усе перемішане. Про психологію творчості є море книжок. Але те все абсурд. Те не підлягає ніякому поясненню. От чому я пишу? Чую якусь фразу, зачепилося слово… Щось за тим стоїть, мене мучить, мучить, потім – все: орієнтуюся, починаю писати, писати, але не знаю чим закінчиться! Причому спочатку думаю – мало би ось так закінчитися. Проте далі ще щось додається, не знаю навіть звідки це береться! Ліна Костенко казала, що поету не треба нагород, його доля нагородила. Я б додавав: тяжким ярмом, від якого не можна відчепитися. В ті моменти, коли я писав Шевченка, – «Як важко дихати! Не тільки тіло, а й душа холоне, моя душа самотняя…» – до мене біль повернувся. Біль, якого вже не було. Відтоді як я лежав пластом у квартирі на вулиці Гагаріна. Сусід побачив мене з веранди, розбив скляні двері, бо я не міг дотягнутися до знеболювального…

Під час служби в тодішній армії Микола Бучко отруївся парами ракетного палива – на полігон солдати-транспортувальники впустили ракету. Через деякий час розпочався тривалий період боротьби за власне життя…

– В армію мене не брали, бо я був один у мами, а вона – пенсіонерка. Тато помер коли мені було ще 10 років. Проте я сам написав заяву, мовляв, як це – здоровий хлопець, і не відслужить у армії, – каже Микола Бучко. – Хоча в дитинстві я був невеличким. В одинадцятому класі на фізкультурі стояв передостаннім за зростом. Виріс уже в університеті, за рік – на 17 сантиметрів! Чи це на мене так зміна клімату вплинула, не знаю…  Мав велику проблему з одягом. Щомісяця додавав кілька сантиметрів зросту. Штани – закороткі, відпускав їх, доки міг, весь час знизу. Здавав кров, щоби відпустили на три дні додому, їхав негайно до мами за одягом, бо стипендії у 28 карбованців заледве вистачало на гуртожиток, зошити, чорнило, авторучки…

Вірші Микола почав писати з десяти років. Відтоді ж і друкувався – у гайсинській районній газеті «Трибуна праці» та інших газетах.

– Я тоді думав: «треба писати як Рильський чи Тичина (не ранній, бо раннього я не знав того часу) – урочисті, висновкові вірші:

 Кожен порух і кожен подих,

Кожне слово, що кличе до бою,

Найвеличніше, навіть подвиг,

Ми вимірюємо добротою.

Бо життя – це не випадковість,

І довіра твоя не хвилинна.

З доброти виростає совість,

З доброти виростає людина.

«Я півдня думала, що ти мав на увазі», – сказала мені мама. Але вірш їй сподобався. А потім я написав:

Скоро старість, немічні турботи,

В грудях біль нестерпно цебенить,

(це я накаркав собі, – Бучко.)

Скоро зойкне з півдороги потяг,

Обірветься молодості мить.

Чумака засуджено до страти,

В Симоненка з горла сірий дим.

Вже й мені пора, либонь, вмирати,

Щоб зостатись вічно молодим.

– І я отримав «рецензію» від мами, – згадує Микола Бучко. – Вона взяла рушник, намочила його, скрутила, потім вхопила мене за чуба – і по спині рушником, по спині: «А подумав, на кого ти мене залишиш?!» Я образився страшенно. Вирвався і в сльозах вигукнув страшні слова: «Почекай, я до тебе доросту!» Вже коли студентом університету приїздив на канікули, і бувало відмовлявся від якоїсь роботи, то мама мене питала: «То що, уже доріс?» І постійно плакала… І от, мене стільки років гризло: нащо я такі слова сказав. Але вже студентом університету до мене дійшло: людина, яка повірила, що я був справжній – то була моя мама! І той рушник – то була моя перша рецензія…

Хто такий Бандера, я дізнався в КДБ

– На філфаці, де вчився, був головою літературної студії університету. Мав через це проблеми. 69-го року організовували вечір пам’яті Василя Симоненка. Він тоді був дуже популярним. Студенти зачитували про нього реферати, читали напам’ять його вірші. 40 студентів-учасників, викладачі… І от один зі студентів на вечорі прочитав фрагменти з щоденника Василя Симоненка. Ніби позитивні речі, які «підходять» радянській дійсності. Але ніхто ж не знав, що щоденник Симоненка заборонений! Василь був спеціальним кореспондентом робітничої газети в Черкаській області, газети ЦК Компартії України. І записував у щоденник різноманітні ситуації, які були «не для радянської газети». Його в Мюнхені, у видавництві ім. Степана Бандери надрукували: «От ваш Радянський Союз справжній, а не те, що ви пишете в газетах»…

– Хто такий насправді Бандера, я дізнався вже в КДБ, – каже Микола Бучко. – Адже я виріс в такому середовищі, що для мене Бандера – це або місто Бендери, або прапор іспанською (бандера роса – червоний прапор).

Мене чи не щоранку викликали до КДБ, тягали по зборах: комсомольської групи, українського відділу, потім курсу, університету, закриті партійні збори… Дійшло до того, що в мене вдома, на Вінничині, в селищі Удич, у школі були закриті партійні збори, куди запросили мою маму і обговорювали питання: «Як сталося, що я, мовляв, з радянської сім’ї, став українським буржуазним націоналістом?!» То була неймовірна напруга, адже вся країна готувалася святкувати наступного року сторіччя Леніна.

– Я іду з одного корпусу до іншого, зупиняється машина, а звідти: «Коля, старий, привіт! Сідай, треба поговорити!» Здається, ніби якісь хороші знайомі, а насправді це – КДБ. Коли вранці вони приїздили в гуртожиток перед парами, Міля Померанцева, мати Ігоря Померанцева, тихенько мене будила: «Коля, за тобой приехали». Вона тоді в гуртожитку вахтером працювала. Більшість тих хлопців з КДБ я знав ще з істфаку, ми разом ходили на гімнастику в університеті. Щоби влаштуватися на роботу, вони негайно одружувалися, їм давали квартиру – і от вони вже КДБ.

Від КДБістів я почув і про інших учасників вечора – що родичі деяких студентів, які читали вірші, були виселені до Сибіру. Бо таких як я, зі східної чи центральної України, в університеті вчилися одиниці. Наприклад, уся рідня моєї дружини виросла в Комі СРСР. Бо в сусідньому з їхнім селі Угриніві народився Степан Бандера. Відповідно, усі довколишні села відправили до Сибіру, «замели» усіх…

Паровози не писав

– Як вам удавалося не писати віршів на замовлення? – запитую Миколу.

– Так звані політичні вірші я писав, – каже Микола Бучко. –  Наприклад, до дня Перемоги про жінку, яка чекала сина з війни, чисто ліричні речі… Не писав ура-патріотичних віршів. До річниці Жовтня тощо… Мене і не змушували: не те що жаліли, але якось по-людськи ставилися. Хоча були жорсткі вимоги… У мене з першою книжкою були проблеми. Я хотів назвати збірку «Доброта». А редактори – «Сонячні сходи». Мовляв, експресія, так по-сучасному. Хоча російською ж незрозуміло, чи то про «ступеньки» йдеться, чи про «всходы». І ще – потрібен був «паровоз»: перший вірш у збірці мусив бути а-ля «Вперед заре навстречу». Проте «паровози» я не писав… Я пишу вірші. І згадую першого рецензента – маму.

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

Запис Микола БУЧКО: «Першу «рецензію» я отримав від мами. По спині… Мокрим скрученим рушником…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.