Наші фахівці ведуть мову про Другу українсько-польську війну 1942-1947 рр., яка розпочалася на Холмщині зі знищення мирних українських селян польським озброєним підпіллям. Потім взаємна різанина перекинулася на Волинь, а далі – в Галичину. Завершився весь цей жах депортацією українського населення Лемківщини, Підляшшя, Надсяння в ході зловісної операції «Вісла», проведеної польськими силовими відомствами.

Особливої запеклості кривавому протистоянню надавало те, що в ньому брали участь звичайні селяни, далекі від політики. Навіть жінки і підлітки йшли вбивати і грабувати своїх сусідів іншої національності. Водночас відомо чимало прикладів, як прості українці рятували своїх польських друзів і знайомих від жахливої смерті – чи від рук хлопців у мазепинках з тризубом, чи від озброєних вилами й косами сусідів. Так само і порядні поляки ховали українців від забризканих невинною кров’ю убивць з білими орлами на конфедератках – або від розлючених селян, спраглих сусідського майна. В цьому пеклі неможливо одну сторону оголосити винною, а іншу зображувати лише як жертву чужих злочинів.

Польські сенатори пояснили українцям, що їхня резолюція лише повторила положення постанови Сейму – нижньої палати парламенту, прийнятої 2009 року. І жодних юридичних наслідків цей документ не матиме. Справді, міжнародне право чітко визначає, що політику геноциду може проводити лише держава. Адже вона має могутній апарат насильства і примусу, ставити дієвий опір якому мирні громадяни неспроможні. А українці 1943 року власної держави не мали, у поляків же для захисту була Армія Крайова, тому й термін «геноцид» тут недоречний.

Керівники України та Польщі у недавньому минулому дали чітку оцінку тим страшним подіям і висловили надію, що своє майбутнє два сусідні народи будуватимуть на взаємоповазі та добросусідстві. Таку позицію підтримує інтелектуально розвинута частина і українського, і польського народів. А хто ж спекулює на минулих трагедіях? Як завжди – нездари-політики. У Польщі наближаються вибори й деяким політичним силам хотілося б скористатися емоціональним фактором, щоби здобути додаткові голоси виборців. Це ж не розробляти реальні шляхи розвитку власної країни й подолання кризових явищ у її житті – для цього необхідно мати світлий розум і великі знання. А згадати про невинні жертви в черговий раз звинуватити в них своїх сусідів – розум непотрібний, досить лише емоцій. До того ж на роздмухуванні суперечностей з Україною можна заробити певні дивіденди й від Росії. Москва робить все для того, щоби восени не була підписана угода про асоціацію України з ЄС, тому конфлікт українців з поляками в такому контексті виглядає для неї привабливим.

Проте, і у Варшаві, і в Києві лунають заклики не політизувати історію. Минуле треба знати, але жити необхідно сучасністю і закладати підвалини майбутнього. Воно ж повинно бути добросусідським, взаємовигідним.

Ігор БУРКУТ

Запис Політизація історії: кому вигідно? спершу з'явиться на Медіа-Версії.