…Чернівці – не як низка історичних фактів, архітектурних пам’яток чи видатних особистостей. Місто як набір вражень і спогадів знакових для Чернівців людей… Портрет міста – розмаїття його відомих мешканців. Образ-емоція, образ-відчуття, образ-душа – такий же різноплановий і різнорівневий, як і самі Чернівці…

Чернівці без Гени – не Чернівці. Але й Гена без Чернівців… Цю людину за будь-якої погоди можна бачити біля книжного прилавку вздовж бічної стіни кінотеатру «Чернівці». Та лише друзі знають, що Геннадій Васильович – пристрасний колекціонер, збирач старожитностей, автор книги про історію Чернівців у листівках…

Інтернаціонал  у чернівецькому дворику

Двоповерховий будинок на розі Руської та Маяковського – «мала батьківщина» Геннадія. Батьки його, чернівчани з діда-прадіда – були простими трудівниками. Мати працювала двірником на тій же Руській, тато був відомим чоботарем, а на старості років влаштувався сторожем у єпархіальному управлінні біля Миколаївської церкви, майже навпроти дому…

Та спілкування з батьками заклало в хлопцеві – тоді ще несвідомо – початки спілкування з історією рідного міста. Вже набагато пізніше він став записувати це так, як запам’яталося з дитинства:.

«Мій батько був 1897 року народження і встиг послужити в австрійській армії у Першу Світову війну. Дослужився до капрала. З його оповідей мені запам’ятався епізод, коли до міста увійшли російські війська, козачі сотні.

Вони вдиралися в оселі, грабували мирних жителів. Особливо, коли у помешканні не було ікон – значить, єврей або німець. Забирали гроші, коштовні прикраси, золоті монети. Якщо господарі пробували опиратися, безжалісно заколювали багнетами.

Ґвалтували жінок – теж не православних. Тобто не чіпали українців та румунів – тих, хто розмовляв українською чи румунською, а у квартирі були ікони.

Вони казали, що ненавидять євреїв за те, що вони мучили й розіп’яли їхнього бога Ісуса Христа… А самі навіть не знали, мабуть, що носять давньоєврейські імена: Іван, Ілля, Микола, Петро тощо…»

Мати працювала двірником ще «за Румунії», а коли 1940 до міста увійшли «совєти», однієї ночі прийшли енкавеесівці й забрали молоду жінку на шахти в Донецьк. Привезли їх туди вже на початку 1941-го. В ешелоні майбутня мама Гєни подружилася з дівчиною-львів’янкою і та підбила товаришку тікати з Донецька. Пересувалися нелегально, на товарних поїздах, але додому дісталися! І жінка знову пішла працювати на тій же ділянці двірником і навіть кімнату їй віддали ту ж саму… І працювала там аж до пенсії.

Малим Гєну водили до садочка на Ломоносова, далі була 27-ма школа – вона займала тоді приміщення нинішнього технічного училища на вул. Руській.

Перші свідомі спогади самого Геннадія – утім, багато хто з чернівчан упізнає в них своє дитинство – багатодітний двір, перші поняття про радянську ієрархію й перші мовні університети.

Коли в кінці війни до міста увійшли радянські війська, багато будинків стояло порожніми. Заможні люди залишали усе, забравши із собою тільки те, що на собі, та коштовності.

«Найкращі квартири з усім, що там було – меблями, люстрами, посудом – займали старші офіцери, які після війни залишалися служити в Чернівецькому гарнізоні й виписували сюди сім’ї. Військові нижчих чинів оселялися на перших поверхах, у підвалах тулилися сім’ї молдовських євреїв.

По суботах, коли євреям заборонялося щось робити, мама мала у них приробіток: вмикала в оселях світло, палила пічки. За це їй давали каструльку «аюх» – бульйону, «абеселе інгале» – трохи курки або «гефелка фіш» – фаршированої риби.

У нашому будинку мешкало 2-3 російських та українських сімей, одна польська – наша, решта були євреї. Діти були в кожній родині, майже усі післявоєнні, 47-49 років народження – більше двох десятків хлопчиків і дівчаток. Грали в козаки-розбійники, хованки, доганялки, інші рухливі ігри… Дорослі зробили у дворі турнік, на якому ми підтягувалися по черзі. А граючи у футбол, скільки вікон побили!..»

Ідиш, румунська, українська, польська

«Ази німецької та ідиш я отримав у сім’ях своїх друзів. Євреї майже зовсім не спілкувалися українською чи російською, навіть до друзів своїх дітей зверталися на ідиш. Невдовзі я вже розумів, що мама мого товариша кличе його обідати, а він каже, що без Гени (тобто без мене) не піде. І мене запрошували також. Спершу давали тарілку бульону, потім лиш йому давали шматок курки. А він потай ділився м’ясом зі мною.

Натомість, коли я виходив у двір зі шматком хліба, намащеним смальцем та з цибулиною, – мій друг отримував свою заборонену смакоту. І з усім цим у пам’яті відкладалися фрази на ідиш.

Приблизно тоді ж отримав перші знання з розмовної румунської.

У 50-ті роки минулого століття майже до кожного двору заходили селянки з найближчих сел – Остриця, Гарячий Урбан – із тайстрами, в яких приносили молочні продукти – сир, молоко, сметану – та яйця. Приходили вони двічі на тиждень, вдягнені завжди чистенько, продукти – свіжі. Заносили харчі й до нас. Крізь сон – бо це відбувалося десь після шостої ранку – я чув «Буна зіва! Чі есте? Кит коста? Дей мі о літре лапте» або «кіло сминтине» – і щось таке схоже далі… А якщо в покупців на той момент не було грошей, селянка давала у борг – без жодних розписок чи записів…

Удома ж ми розмовляли українською чи польською: тато був українець, а мама – полька.

Російської мови навчалися вже у школі, як і англійської.

Усе це дуже згодилося мені, коли з розпадом Союзу відкрилися можливості побачити світ. Хоча мені ніколи не хотілося поїхати з Чернівців назовсім. Тут моє місто, тут моє місце…»

З ранку і до ночі…

«До 6-ї ранку мама вже поверталася з роботи, прибравши свою ділянку вулиці Руської обов’язково до того часу, коли люди починали виходити на роботу – аби не здіймати пилюку під ногами пішоходів. Після прибирання теплої пори року тротуари обов’язково поливалися. Узимку двірники змітали з них сніг і кололи лід…

Батько підіймав мене перед школою й давав 50-60 копійок. Я виходив до підворіття, куди щоранку дядько Сьома прикочував  свого візочка із хлібобулочними виробами щойно з пекарні, ще гарячими. Чого там тільки не було: і бублики, і рогалики, і булочки, й, звичайно, хліб, за яким виходили з усіх квартир. І дуже рідко дядько Сьома повертався з частиною свого запашного вантажу.

Ще одна нехитра радість була, коли приїжджала підвода і візник скупав макулатуру, металевий брухт чи старі, зношені речі. Усе приймали на вагу й платили копійки. Та для нас, дітей, найбільше задоволення було, коли ми всі разом могли здати стільки, що на обмін отримували керамічну свистульку у вигляді слоника чи козлика!

Ранкове життя у дворі вирувало далі: з’являвся точильник і вигукував: – Точу ножі, ножиці! – І починався вереск точильного круга, а ми дивилися, як з-під леза вилітають іскри…

Після роботи теплої пори року дорослі у дворі за столом грали – в доміно, карти, зрідка – в шашки. Вони розходилися біля 8-9-ї, а діти збиралися за столом і обговорювали, хто що прочитав. Це дуже заохочувало до читання, бо не хотілося відставати від товаришів. Книжки ми брали у дитячій бібліотеці на вул. Шевченка, куди ходили усією компанією.

…Пам’ятаю, дратувало, коли шофер сміттєзбиральної машини забігав у двір і калатав дзвоником, сповіщаючи мешканців, що час виносити сміття… Так хотілося ще трохи поспати!

Але це недовго тривало: будинкоуправління (так називалися тоді ЖРЕПи) вирішило виставити ящики для сміття у підворіттях. В одному з таких ящиків я знайшов «клад», через який захопився історією міста й колекціонуванням старожитностей, а надто поштових листівок. Це був 1964 рік…»

Колекція зі смітника й старих горищ

«У нашому будинку жив старий самотній антиквар на прізвище Рібер – може, німець, може, єврей… Люди, що жили в нього на квартирі, вирішили зробити ремонт і навести лад у помешканні. Вони витягли з хати все, що здавалося їм сміттям і кинули на смітник у підворітті, в мішках і пакунках. Я узяв деякі з тих пакунків і приніс додому. Розгорнув – і зрадів страшенно.

Кажуть, що Бог ніколи не запізнюється. Люди, які розуміються на старожитностях, відчують мою тодішню радість. Книги, починаючи ще з австрійського періоду, серед них величезні різномовні словники. Срібні, бронзові й латунні деталі старих підсвічників. Старовинні монети. Нагороди – ордени й медалі. Настільні медалі у спеціальних футлярах. І цілі стоси старовинних листівок – із написами, слідами чийогось життя у давні роки…

Це був початок моєї колекції. Ордени й медалі я розвішав на килимку, що висів у нас на стінці. Чесно кажучи, листівки мене спершу якось не зачепили. Я просто склав їх у себе й час від часу милувався видами. Показував друзям. Зате настільним медалям одразу знайшлося використання: усі хлопці в нашому дворі мали тепер важкі бити для гри у бляшки.

Якось узяв одну з медалей із собою до школи. У нас був дуже цікавий вихователь у групі продовженого дня. Історик за освітою, він переїхав з Хотина і лише згодом отримав години історії. Коли я показав йому свої скарби, він запитав, де я це взяв, адже він був колекціонером. Він просив принести й показати, що в мене ще є. Я приніс те, що залишалося (але не листівки!). Учитель попросив подарувати це йому: хотів організувати у школі історичний музей – і мої «скарби» стали тоді основою його експозиції. А в мене виник інтерес до історії, я став активістом музею. Ми тоді не знали, як можна поповнювати свої знахідки. Допоміг знову ж таки випадок. Мати попросила мене віднести на горище у мисці випрану білизну, і в одному з кутів я побачив ящик. Там лежали старовинні книги, якісь папери німецькою мовою. На документах були наклеєні марки. Це вже тепер я думаю, що це були документи на якусь власність з марками про сплату мита. З книг я вибрав ті, що з ілюстраціями. Та історик наказав – неси усе, що є! Тож я став потроху забирати ті книжки й носити їх до шкільного музею. Одного дня я виявив там і коробку з листівками на різні теми: там були репродукції картин, Перша Світова війна… Листівки я вчителеві навіть не показав».

Старожитності та книги в епоху тотального дефіциту

«Жили ми, відверто кажучи, бідно. Мама купила мені у розстрочку болоньєву куртку з теплою підкладкою і твідовий піджак. А до того мама прала в єврейських сім’ях речі, а вони замість грошей віддавали мені те, що отримували від родичів з-за кордону, – тепер ми звемо це «секонд хенд».

Якось, гуляючи, опинився на Руському базарі – не на Зеленому, а біля мосту, на барахолці. І там я побачив двох чоловіків, які оглядали й купували старожитності. Це були Іван Назарович Снігур і його друг на прізвище, здається, Косован. Тоді я зрозумів, що мої знахідки мають якусь матеріальну вартість. У мене залишалися ще деталі від старовинних підсвічників – і я продав їх на базарі. Це був мій перший у житті заробіток. Мені вистачило повести дівчину в кіно.

Тотальний дефіцит змушував молодих людей, які хотіли виглядати гарними та сучасними, «крутитися» – постійно перебуваючи на межі тодішніх законів. Бо те, що тепер називають торгівлею, в радянські час називали спекуляцією. Хтось продавав речі з посилок від родичів, хтось їздив за дефіцитом до Прибалтики. Поїхати за кордон у ті час могли лише вибрані: партійні та комсомольські діячі.

Тоді у Чернівцях легально працювали так звані «клуби за інтересами», де збиралися колекціонери. Там можна було купити чи обміняти антикварні предмети, марки, етикетки, листівки. Маленький приробіток давав змогу відвідувати кіно. Інших розваг у місті не було, до «злачних місць» я й мої друзі не ходили, а танці я не любив.

Від шкільних років я завжди читав. Домашню бібліотеку не збирав: не було де тримати. Обмінювалися книгами з друзями: Мікаелом Куперблюмом (нині живе в Їзраїлі) та Шуриком Юриздицьким. Ходили разом до бібліотеки. Якось дізналися, що на перехрестя Стасюка й проспекту – де нині Будинок Побуту – раз на тиждень приїздить автобус із Молдови з книжками, які видавалися там російською й коштували порівняно недорого.

Коли ми у визначений день прийшли на місце, автобуса ще не було, а вже зібралася чималенька черга бажаючих придбати Дюма, Ремарка, Андерсена, Булгакова, Сіменона, Стейнбека, інших дефіцитних тоді авторів. У черзі довідалися, що в місті є клуб книголюбів, де можна обмінюватися книгами. Тоді він діяв у «Шепетівці», яка офіційно називається Палац культури та естетики.

Влада ніяк не могла визначитися зі своїм ставленням до колекціонерів: то відкривала клуби колекціонерів, то закривала. Тоді ми збиралися нелегально у провулках чи прохідних дворах, звідки нас ганяла міліція. І хоча ми збирали внески й платили з них за приміщення, довелося змінити чимало адрес».

Листівка як свідчення історії

«Коли в мене накопичилась значна кількість листівок, я вирішив залишити з них ті, що розповідають про Чернівці. Це стало основною темою моєї колекції. Решта були обмінним фондом.

Колекція дійшла приблизно до семи сотень, коли я відчув, що час систематизувати свої знання про цей культурний знак різних епох.

Чи знаете ви, наприклад, що листівці на території Австро-Угорської монархії – приблизно 150 років, а випускалися вони спочатку без картинок, тільки для пересилки повідомлень – і лише згодом видавці листівок стали розміщати на них малюнки та фото з краєвидами… Поштові штампи дозволяють дізнатися, що перша листівка з Чернівців була відправлена 1899 року і адресат у Відні отримав її на третій день після відправлення.

Теперішній Укрпошті є над чим працювати: до Праги, Зальцбурга, Берліна, Варшави, Кракова листівку з Чернівців доставляли за три дні, а до Парижа, Мадрида, Флоренції, Софії – за чотири.

Картки із зображеннями Чернівців уперше були надруковані у 1896 році. Цим займалися відомі чернівецькі видавці: Леон Кьоніг, Зігмунд Ягер, Йозеф Горовіц.

Текст поштівки писався на тому боці, де була картинка – на зворотному розміщали марки та адреси відправника й отримувача.

Ще нюанс: не всі поштівки з видами Чернівців мають однакову цінність. Колекціонери умовно ділять їх на платинову, золоту й срібну серії. Найвищу цінність має серія 1898 року, видана Ромуальдом Шаллі. Кожна листівка – чітке реалістичне зображення місць і подій того часу із великою кількістю учасників, що надзвичайно цікаво для вивчення історії.

Поштівки золотої серії (1905-1915 роки) – своєрідні колажі з кількох видів міста, на яких представлені усі верстви населення. Листівки з краєвидами Чернівців та околиць видавалися й пізніше, але вони були простішими.

І, нарешті, срібна серія. Це листівки видані того ж 1898-го Леоном Кьонігом, але вони зелено-синьої гамми і зображують вечірні або нічні Чернівці…

Я можу говорити про листівки годинами, тож 2009 року спромігся видати трьома мовами – українською, англійською  та німецькою – книжку про них із кольоровими ілюстраціями: «Чернівці на поштових листівках».

Уже кілька років поспіль я 1-2 рази на рік відвідую на аукціони в різних країнах, куди з’їжджаються колекціонери з усієї Європи. Побував у Кракові, Катовіце, Бухаресті, Празі, Брашові. Виставляв експонати у Варшаві, Кракові, Амстердамі. У Голландії моя колекція посіла ІІ місце в номінації де оцінювалися написи відправників листівок.

Маю грамоту-подяку від мера румунського міста Ватра-Дорней: я подарував їм деякі документи австрійського періоду про їхнє місто.

У Європі мав можливість підтвердити для себе дещо з розповідей батька.

Наприкінці Першої Світової війни він потрапив у полон в Італії. Розповідав, що там дуже чисто. А тротуари миють із милом, і вони такі чисті й блискучі, що можна було голитися, дивлячись у тротуарну плитку.

Чесно кажучи, тоді я не надто вірив у таке, дивлячись на наші тротуари. Та коли через багато-багато років побував у італійській Вероні, переконався, що там уранці миють тротуари з полірованого мармуру спеціальним шампунем і побачив у плитці своє відображення, як у дзеркалі…»

В усій Європі є вулична торгівля книжками

«1990 року книжкова торгівля розташувалася на парапеті навколо скверика на розі Університетської та Ватутіна – де нині стоїть пам’ятник Емінеску. Власне, торгували там не лише книжками: якісь домашні речі, косметика, тут же селянки з овочами-фруктами, одне слово – стихія вуличної торгівлі!

Врешті-решт ті, хто торгували книжками, отримали дозвіл на місце у проході за кінотеатром «Чернівці» – і то за наявності патентів. Міліція нібито не помічала нас, але й не всі покупці знали, що ми там стоїмо.

Нарешті 1992-го міськвиконком офіційно дозволив тим, хто має патент, торгувати книгами на вулиці біля кінотеатру. Пройшли роки. Багато з тих, із ким ми тоді починали, або пішли з цього бізнесу, або взагалі кудись виїхали.

Набагато пізніше, поїздивши Європою, я дивувався: чому влада намагається забороняти вільну торгівлю книгами з вуличних лотків? Адже книга – це частина людської культури. В усіх європейських столицях є такі вуличні книжкові ринки. А в Парижі так звані книжкові розвали тягнуться на півтора кілометри уздовж набережної Сени. Туди приходили ще Гюго й Дюма, інші класики французької – і не тільки – культури, туди водять екскурсії, там серед старих і нових книжок знаходять справжні скарби.

Сюди теж приходять не лише купувати книжки. Школярам і студентам, звичайно, потрібні посібники. Але публіка приходить різна: кандидати наук, колекціонери, народні депутати, працівники ратуші та будинку з левами, художники, офіцери міліції, актори й співаки. Дехто книгу навіть не купує, а бере на пару днів – напрокат. Що характерно: тут, біля книжок, усі полишають осторонь свої високі посади чи звання, спілкуються просто як інтелігентні люди, висловлюються, вислуховують. Я теж збагачуюсь у цьому спілкуванні – новими знаннями, поглядами.

І обов’язково маю сказати, що в усіх моїх починаннях мене – і як людину, і як колекціонера – підтримує вже 23 роки моя дружина Марія. Це таке щастя, коли тебе розуміють.»

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Фото Руслана КОЗЛОВА

Запис Чернівці Геннадія ЯНКОВСЬКОГО: Дитинство у багатонаціональному й багатодітному дворі, історія Чернівців у листівках зі смітника й старих горищ, книжкова торгівля як частина культурного процесу й неформальний клуб на тлі старого Темплю… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Та оскільки, як завжди, народні протести не знаходять відгуку в серцях чиновників, вимогу мітингувальників проігнорували. І вони пішли на штурм облдержадміністрації . Розбили скло та двері з бокового входу. Однак кордон міліціонерів не дозволив  натовпу потрапити всередину приміщення.  Тоді  мітингувальники перебазувалися  до центрального входу . Між штурмом, вигуками  «Банду – геть» та  «Папієва – сюди» співали Гімн України.

Протистояння триває .

Далі буде…

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії», фото автора     

Запис Замість позачергової сесії – штурм облдержадміністрації спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Плитка шоколаду

Прокинутися вранці… Прокинутися не від будильника і не від потреби вставати, а від відчуття… Від відчуття того, що десь у цей же час і від таких же відчуттів прокинулася близька тобі людина. І усміхаєшся промінню сонця, знаючи, що ця посмішка лине туди, туди, де хтось посміхається тобі.
Одягаєшся. Снідаєш. Умиваєшся. Весь цей час думаєш про когось і знаєш: про тебе теж думають!
Приходять SMS-ки, одна за одною, із побажаннями гарного дня. День буде гарним. Виходиш на вулицю, а назустріч мчать заклопотані люди, в заторах стоять автомобілі і всі кудись втікають, чи то від сірих буднів, чи то від самотності. А ти ідеш… ідеш, бо десь тебе чекає той «хтось», про кого ти так часто думаєш. Він не такий як усі. Ні, ні, зовсім не такий! З ним ти почуваєшся захищеною, з ним ти забуваєш усі проблеми. Він не порожній, як інші.

І ти розумієш, що він ідеальний. Хай люди кажуть, що ідеальних людей не існує, але ти знайшла його… ідеального. Він справжній мужчина: розумний, начитаний, із гарним почуттям гумору. Саме його ти бачиш в ролі батька свого сина. І зараз ти його побачиш, такого красивого, охайного й дещо збентеженого.
Проходячи повз вітрини магазинів, розглядаєш себе – боїшся здаватися смішною. Розглядаєш бруківку і знову думаєш. І навіть усі звуки цього світу не заважають думати … думаєш далі.

Дивишся на годинника: наче не запізнюєшся. Затягуєш час, ідеш повільніше… думка – зараз з’явиться ВІН і час почне «летіти» зі швидкістю світла.

Дорога… Вулиця… Люди… ВІН, зовсім не схожий на інших, щирий, такий рідний і хороший. Все змінює його привітна посмішка. Люди зупиняються, машини припиняють рух і Земля перестає крутитися довкола власної осі. Він іде і щось захоплено розказує, а ти дивишся на нього і розумієш – він твій. І якщо весь світ буде проти нього, ти станеш на його сторону, візьмеш його за руку і будеш із ним. Ти перестала звертати увагу на думку людей. Ти подорослішала. До його появи в твоєму житті ти не вірила в такі речі, а тепер ти з ним і ти без пам’яті закохана в нього. Боїшся це визнати. Червонієш. А він такий кумедний…

І плитка шоколаду. Такого улюбленого. Подарована НИМ. І все ще є переживання, боїшся розчарувати його. Завжди думаєш: чого він, такий ідеальний, такий найкращий, вибрав саме тебе??? Таку незграбну, ще зовсім дитячу та з далеко не ідеальною зовнішністю. Розповіді, безглузді розповіді. Мовчання. Руки. Все так звично, але без цього вже неможливо.
Минають 2 найкращі години цього дня. Їдеш у маршрутці з посмішкою. Напевно, всі думають, що ти – ненормальна. Посміхаєшся злим, заклопотаним людям. Розумієш, що з ним світ уже не такий сірий, як раніше. І жоден день не схожий на попередній. ЩАСЛИВА.
Приходиш додому. І знову все звично. Не можеш дочекатися наступного ранку і бути безмежно ЩАСЛИВОЮ. І знову відчуватимеш щастя, подароване КИМСЬ… так само, як плитка шоколаду…)))

Марина, 20 років, студентка

У коханні я – активний тренер

Чи подобається мені Валентинів День? Безперечно! Це ж добре, що так багато сучасників хоча б на свято охоплюються бажанням робити щось гарне й пізнавати життя через кохання, а не лише через негаразди. Навіть своєрідний спорт – зібрати чи подарувати якнайбільше «валентинок» – створює підйом і радісний азарт!

Мені особисто «валентинки» дарують онучки. Теж приємно: вони нагадують мені про кохання і про те, що мене «не викреслили зі списку»… А я дарую їм щось смачненьке – тортика чи тістечок, яке ж свято без ласощів.

Як ставлюся до кохання? Якщо пожартувати – як активний тренер: прикро бачити чиїсь помилки, але розумієш, що жодна порада не замінить власного досвіду.

Хоча я б відрізняла закоханість від кохання. Свято – це саме закоханість: підйом, радість, бажання робити світ кращим, щасливі очі… Я люблю стан закоханості в собі, він може приходити в будь-якому віці.

Кохання ж передбачає обов’язок і дає досвід, не завжди радісний.

Та, аби не псувати всім радості від свята, краще наведу віршика. Він – від віку та досвіду – самоіронічний. Але це теж про кохання (і про досвід):

Лежить під плотом пес старий,

Полежує улітку,

А бджілка покида свій рій

І меду тягне з квітки,

А бджілчина ціла сім’я

Вирує довкіл хати…

А пес пригадує: «І я

Хотів… колись… літати…»

Святкуймо!

Лариса, 65 років, пенсіонерка

Любити – вважати найкращим. Найкращий чоловік – ідеальний

Хто такий у нашому, дівочому, розумінні «ідеальний чоловік»? Невже можна дати якесь загальне визначення?

Кожна дівчина, може, й вимальовує собі образ справжнього чоловіка – який розуміє, слухає, заробляє гроші, вдовольняє всі наші жіночі примхи. Та чи можна серцю наказати, кого любити, та за яким з цих критеріїв?

На нинішньому етапі, на мій погляд, «ідеальний» – дещо нереальний, тому влучніше писати – «мій майбутній чоловік».

Які ж риси повинен мати чоловік моєї мрії?..

У першу чергу, він повинен бути розумним та серйозним. Розумним – не обов’язково мати вищу освіту, а бути розумним і мудрим у житті. Мій чоловік повинен аналізувати свої вчинки і постійно працювати над собою. Як на мене, дуже важливо постійно розвиватися, хотіти більшого від життя.

Хоча мені й не багато років, та я вже усвідомила, що зовнішність немає важливого значення. Впевнені у собі люди вже привабливі, незважаючи на зовнішність і надзвичайно цікаві. А ще мій чоловік обов’язково повинен бути із почуттям гумору!

Для мене любити – вважати кращим за всіх. А найкращий – це й є мій ідеальний чоловік.

Світлана, 17 років, студентка

Людина, без якої неможливо жити

Кохання. Невже ці сім букв означають відчуття повноти і сили найсолодшого і терпкого до щему почуття?!

Так. Без кохання жити неможливо. Це те почуття, яке облагороджує людину, робить її кращою.

Я сиджу і сумую, знаючи про те, що моя друга половинка теж сумує, але цього не достатньо… Мені бракує його рук, його карих очей, які дивляться на мене з ніжністю і турботою, мені бракує його тіла, від якого виходить тепло, мені бракує його серця, яке любить мене. Мені не вистачає його! Тоді сум охоплює мене все більше. І я розумію, що без нього неможливо жити.

Немає в світі більшого щастя, ніж взаємне кохання. Як добре, що є людина, з  якою ти забуваєш про самотні вечори й похмурі ранки. Тоді тобі навіть хворіти солодко, адже він  поруч і завжди піклується про тебе.

Заплющую очі і відчуваю: це почуття не покине мене. З радістю розумію, що в цій людині  моя мрія, кохання, мій ідеал чоловіка та батька. Як мало треба для щастя: кохання, розуміння, доброта, турбота і, звичайно, людина без якої неможливо жити!

Діана, 20 років, студентка

ВІРА, НАДІЯ, ЛЮБОВ…

Хочу, щоби він був «оцерковлений»

…Я вважаю, що мій чоловік має бути схожий на мого тата. У мене тато не п’є, не курить, розумний, гарний, із трьома університетами, все життя працював. Із моєю мамою від шкільних років разом: 32 роки у шлюбі.

Ще для мене важливо, щоби він був «оцерковлений» – тобто, духовний, щоби ми ходили до церкви, хоча б раз на місяць. Для мене це принципово. Маю, з чим порівнювати: я ходила до церкви, а мій перший чоловік – з друзями на пиво. І коли я могла з ним у кафе посидіти, хоча я не п’ю спиртного й не курю, він зі мною до церкви не міг піти! Тож куди діти згодом ходитимуть: із татом до бару чи з мамою до церкви?

А ще чоловік має бути моїм ровесником, вищим за мене, бо не люблю, щоби було навпаки.

Мушу ще додати, що він має не пити й не курити, хоч і кажуть, що це не дуже страшно. Але, якщо у мене в родині з діда-прадіда ніхто не курив, для мене це теж принципово.

Має бути з університетською освітою, і не тому, що тойь дурний, хто не закінчував університет. А тому, що погляди людей, що живуть разом, повинні збігатися: у них мають бути спільні інтереси. От я закінчила три навчальні заклади, а мене ні свекруха, ні чоловік не розуміли: вони гадали, що я дурна, бо так багато вчуся – а все не так! Тим паче, була можливість вчитися: я працювала і вчилася, чого ж сидіти марно?

Шукаю чоловіка, який хоче дітей уже й зараз

…Для мене важливо, щоби чоловік любив дітей. Щоби чоловік їх хотів, бо нам не по вісімнадцять років, у такі роки жінка вже шукає собі чоловіка, який не чекає і не розмірковує, а хоче дітей уже і зараз. Я шукаю наразі не стільки чоловіка, швидше тата своїх майбутніх дітей. Щоби там не казали, та основне для жінки – це материнство. І чоловік мені потрібен той, який би хотів одружуватися зразу, а не жити в так званому цивільному шлюбі. Може, у 18 років це й добре пробувати, чи вживаєшся в побуті, та не в 32 – пробувати не зрозуміло що.

Ще він повинен працювати, хай навіть неофіційно. Сидіти по кілька діб у барі – це не діло, на пиво брати у батьків і казати, що немає роботи. Роботу завжди можна якусь знайти. Важко з роботою тим, кому за 50. Зрештою, хоч вагони розвантажувати, кажучи образно. Я ж не з медом за свою зарплату працюю! Проте ти в соціумі, ти в колективі, ти живеш, а не існуєш!

І не треба мені якогось принца, я не є супер-красунею, мені потрібно нормального чоловіка, нехай Господь простить – не сліпого, не кривого, не горбатого, – нормального!

Вважаю, якщо чоловікові 40 і він не має нічого – лише шкарпетки і труси – це ненормально. Один мені казав, що у нього не було мети, тому у нього нічого немає. Не було заради кого заощаджувати. А я для кого вчуся, для кого моя мама мені пів життя збирає подушки?!

Принців хочуть у 18-20 років, а нам – королів подавай!

Жінці важливо, щоби чоловік її все-таки розумів і в хворобі, і в здоров’ї. От мені потрібен такий чоловік, щоби розумів, що мене болить голова! Коли вона болить – я не йду в бар, але на город – йду, навіть коли хвора, бо город нас годує цілий рік!

Важливо мені, щоби розумів мене, поважав батьків.

Не хочу чоловіків із комплексами – наприклад, з комплексом неповноцінності. Я зустрічалася із чоловіками, котрих покинули жінки… Дуже важливо, щоби у чоловіка не було нарцисизму та едіпового комплексу (коли чоловіки прив’язані до мамами). У мене у сім’ї не повинна бути головною теща!

Принців хочуть у 18-20 років, а нам уже королів подавай (сміється, – ред.)!

Для мене важливо, щоби мій чоловік розумів мої захоплення, не обов’язково їх розділяв – але розумів… Він має бути моєю половинкою, а я – його…

Не шукай в людини позитиви – жити треба з тим, чиї недоліки ти можеш терпіти. З ким спільно переборюватимеш труднощі. Щоби коли подивишся на нього – то могла б уявити, що ви прожили дуже тяжке життя і при цьому не розійшлися: він залишився рідною людиною…

Олена, 32 роки, педагог  

Запис Принців хочуть у 18-20 років, а старшим – королів подавай! спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Цей екстремальний вид спорту виник в Америці наприкінці 60-их років минулого століття. Серед американських тінейджерів він став настільки попуярним, що його визнали видом спорту. Проте в Україні він набуває популярності лише зараз.

Карколомні трюки чергуються з найрізноманітнішими дивними переворотами, але здається,  цим хлопцям не страшні ні падіння, ні розтяжки, ні переломи. Таких у нашому місті поки що можна на пальцах перерахувати.

Мені випала нагода поспілкуватися з одним із найвправніших майстрів екстремального велокатання, юним чернівчанином Владом Федорчуком:

– А не страшно?

– Зовсім ні. Коли катаюся, не думаю про страх, думаю про те, як виконати трюк, – відповідає хлопець, для якого велофристайл не тільки хоббі, а й стиль життя.

Та хоча й боїться висоти, на фобію не зважає: вмикає музику Боба Марлі й вирушає назустріч вітру. Як виявилося, Влад катається  на велосипеді з дитинства, і вже тоді, задивляючись, що виробляють старші хлопчаки, мріяв бути таким же майстерним. Потім ганяв у футбол, грав у більярд, але дитяча мрія все ж таки здійснилася, і тепер він не уявляє своє життя без байка.

– Що кажуть на це твої батьки? – продовжую діалог із симпатичним хлопцем, якому не обійтися без адреналіну в крові.

– Батьки спочатку не були в захваті від мого небезпечного захоплення. Але проти, зрештою, вони не можуть бути, бо це краще, ніж вештатися підвалами, вживати алкоголь чи наркотики. А ще я постійно мушу бути в формі, навіть кожного ранку їм вівсянку.

– Чи не заважає твоє захоплення навчанню?

– Буває, що трапляються  травми, тому іноді не можу відвідувати навчання. Щоправда, витрачаю майже всю стипендію на постійне оновлення «залізного коня».

Найкращий велосипед – зібраний «під себе».  Але це задоволення не з дешевих – приблизно 7000 грн.

– Як плануєш поєднувати майбутню роботу зі своїм стилем життя?

-Я навчаюся на електромеханіка в індустріальному коледжі, на 2 курсі. Проте поки не впевнений, чи працюватиму за фіхом: хотів би відкрити свій магазин, зібрати команду і розвивати велофристайл в Україні, зокрема в Чернівцях.

– Чи проводяться в Україні та за кордоном змагання в категорії ВМХ (Вело-мото-екстрим)?

– До  Дня молоді проводилися змагання в ТРЦ Депот. Там я посів 3 місце. В Україні перший етап кубку проводиться в Дніпропетровську, другий – у Львові.

А щодо закордонних змагань, то для участі в них потрібні чималі гроші або спонсор…

До речі, знайомся, Денис Сегедін. ..

Після перемоги  у змаганннях 2010 року у Трускавці на Дениса Сегедіна звернули  увагу спонсори. Навіть мав їхати у Венгрію на міжнародні змагання. Мало хто на той час в Україні катався так, як він.

Бажання опанувати велосипед пробудив у Дениса брат, який катався з друзями не так прогресивно, як робимо це ми зараз,  але саме вони намагалися щось почати. Після того, як він уже перестав кататися, у нас нібито випадково з’явилася компанія за інтересами і все поступово починалося. Денисі Сегедіну було тоді 15 років.

У суто чоловічій компанії помічаю дівчину. І хоча особливо складних трюків вона ще не робить, проте хлопці мають дійсно вправну і слухняну ученицю.

Насті Павлович лише 14 років. Цьогоріч вона перейшла до 9-го класу. Дівчина почала кататися місяць тому, проте, попри страх перед  швидкістю, добре справляється із поставленими завданнями.

– Все почалося з того, що я написала Владу й запитала, скільки коштує його велосипед. Хоча він його не продавав. Запитала просто так, з цікавості. А вже потім подумала:  треба таки повчитися…

Хибною є думка, що велофристайлом займаються лише підлітки.

Один із найстарших велофристайлерів у Чернівцях – 27-річний Віталій Залевський – починав кататися ще на простому байку «Крос Кантрі ». Але йому завжди подобались стрибки на велосипеді, тож пізніше купив BMX. Саме з цього моменту і почалося справжнє зацікавлення стрибками та переворотами.

–       Катаю вже 4 роки і дуже-дуже радий, що це роблю – кайф неймовірний! Коли познайомився зі своєю майбутньою дружиною, про захоплення їй одразу не сказав – боявся. А потім,коли вона дізналася, то, навпаки, пишалася мною й раділа,що я займаюся спортом!!!

Віталій планує в майбутньому залучити до велофристайлу своїх дітей.

Для багатьох велофристайл – це лише катання на велосипеді. Але для цих хлопців– це стиль життя.  Хотілося б, щоб у Чернівцях був скейт-парк, здоровий спосіб життя набував популярності, адреналін вирував у крові і все більше молоді долучалося до дьортів для того, щоби зробити їх видом спорту.

Вікторія ЯШАН, «Версії»

Запис АДРЕНАЛІН – ПОТРЕБА, ЗАХОПЛЕННЯ – СТИЛЬ ЖИТТЯ спершу з'явиться на Медіа-Версії.