Вшанувати пам’ять письменника прийшли представники владних структур міста й області, освітніх установ, громадсько-політичних організацій, національно-культурних товариств, студентської молоді. Також під час заходу  літературно-мистецькою премією імені Ю. Федьковича були нагороджені діячі культури, освіти Буковини. Премія імені Юрія Федьковича  присуджується найкращим викладачам та організаторам освіти і науки міста, вчителям та вихователям, які за переконанням колег і учнів виявляють талант вихованця, створюють умови для його розвитку, сприяють підвищенню інтелекту, формують загальнолюдські цінності, патріотичні почуття до України.

Також були вручені нагороди  “Медаль Будівничий України” Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Тараса Шевченка – за значні заслуги в політичній, громадській, науковій, культурній і освітянській діяльності та розбудові незалежної України.

…

Тепер уже знаєм…
Жніть, вжинайтесь, женці мої,
А я заспіваю.

А я заспіваю по руському краю,
Щоб було далеко, далеко мя чути;
Від Чорної гори до Дніпра-Дунаю
Розсипся ми, пісне, барвінком та рутов!
Най руські молодці затичуть кресаню,
Най руські дівчата вінки собі шиють,
Най люде не кажуть, що ми безталанні,
Най сльози кроваві личко нам не миють…
Розсипся ми, пісне, як сонечко літі,
Хай наші кроваві навіки обсушить…
Розсипся, розбийся, як грім по рокиті,
Хай шваркіт німецький нас більше не глушить.

Розсипся же, пісне моя,
Та й не схаменися!
Де попадеш руське серце,
Отам пригорнися!
Як той голуб до голубки
На новім острішку,
Пригортайся, пісне моя!

Юрий Федькович, «Нива»

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Вшанування пам’яті Юрія Федьковича з нагоди 190-ої річниці від дня народження спершу з'явиться на Медіа-Версії.

 Від заснування «Батьківщина» завжди була парламентською партією – за останню чверть століття не було жодного скликання Верховної Ради, де б не було фракції нашої партії. З’являлись і зникали цілі правлячі партії, блоки і коаліції, вже не кажучи про «одноденки», створені на гроші олігархів «на один виборчий сезон» – але завжди була «Батьківщина», а голос Юлії Тимошенко звучав у парламентських стінах вагомо і серйозно, пропонуючи системні рішення, вказуючи на найбільш болючі проблеми і проливаючи світло на закулісні схеми й домовленості, буквально хапаючи за руку тих, хто під шумок уже клав в кишеню черговий шматок національного багатства.

Але парламентські баталії – це лише обкладинка величезної хроніки успіхів нашої партії.

Чверть століття тому країна потерпала від енергетичної кризи – як і зараз, світло в домівках подавалось погодинно. Юлія Тимошенко вперше показала, як має виглядати професійна та відповідальна влада, здатна на ефективні рішення. За лічені тижні непрацююча галузь, загнана в жахливі збитки, переродилась – припинились довжелезні відключення, зникли бартерні розрахунки, за спожиту електрику почали платитись реальні гроші. Тут не було ніякої магії: лише єдиний розрахунковий центр електроенергії, запроваджений Тимошенко, та чесні формули ціноутворення.

То був лише початок. Команді Тимошенко доводилось протистояти численним спробам продати нашу газотранспортну систему, долати рукотворні кризи, і при цьому навіть посилювати нашу енергетичну незалежність. Згадати хоча б добудову Дністровської ГАЕС, яка десятиліттями стояла недобудом, а Тимошенко вистачило менше року, аби запустити її перший блок…

Навіть у найжахливіших умовах (коли в 2009 році, з одного боку, замерзала Європа, а з іншого – Кремль уже майже святкував перемогу) Тимошенко буквально вигризла прозорий контракт: більше не було кулуарних домовленостей щодо ціни, а була прозора європейська формула з правом перегляду ціни в Стокгольмі. Це єдиний газовий контракт, який був оприлюднений і розібраний по кісточках, а ціну в 232 долари за тисячу кубів не змогло спростувати навіть судилище Януковича-Путіна. При цьому вся енергетика залишились державною, країна не була вимушена торгувати суверенітетом, а жоден тариф для населення не підвищувався за всі часи, коли Тимошенко була при владі – це і є показник якості енергетичної політики «Батьківщини». Всі інші за найперших проблем одразу підвищували тарифи та здавали енергетику за безцінь…

Але енергетика – це знову ж таки лише одна сторінка.

«Батьківщина» завжди послідовно відстоювала посилення стратегічної промисловості, бо від неї залежить обороноздатність країни. Юлія Тимошенко підтримувала танкобудування, рятувала авіаційну промисловість (саме при ній було відновлено серійне виробництво літаків на «Антонові»), виділяла кошти для розробок новітніх видів зброї та техніки. Команда «Батьківщини» боронила від продажу науково-дослідні інститути, а також «Енергоатом» і «Турбоатом», бо без дешевої енергетики немає потужного ВПК.

Крім того, «Батьківщина» наполягала на перебудові армії за зразком НАТО та на євроатлантичній інтеграції. Це ж не так давно було, легко пригадати, як команда Тимошенко зібрала понад три мільйони підписів за референдум про вступ України в НАТО, попри шикання з усіх боків: «не на часі»…

Втім, «Батьківщина» має здобутки не лише на теренах внутрішньої політики.

Йдеться не лише про численні виступи Юлії Тимошенко на міжнародних майданчиках чи про її нагороди за відстоювання демократії та європейських цінностей (наприклад, відзнака університету Сорбонни за політичну мужність), а й про системну і професійну роботу партії. Ще в 2008 році «Батьківщина» стала членом найбільшої та найпотужнішої політичної сили на Європейському континенті – Європейської народної партії, до складу якої входять 83 партії та партнери з 44 країн. Рік тому, напередодні ювілею, ЄНП визнала внесок нашої партії достатнім, щоб від простих спостерігачів ми піднялись до асоційованого членства.

З 2012 року «Батьківщина» є членом Міжнародного демократичного союзу, асоціації понад 80 консервативних та демократичних партій з понад 60 країн світу. А заснували цей союз Маргарет Тетчер, Джордж Буш, Гельмут Коль та Жак Ширак – політики-титани, які формували світ і робили його по-справжньому безпечним. А у 2023 році «Батьківщину» було прийнято до лав Центристського демократичного інтернаціоналу, найбільшого альянсу правоцентристських політичних партій у світі, до якого входять 106 партій із 79 країн світу.

Але понад усе для «Батьківщини» завжди була турбота про людей – всі 25 років її існування.

Юлія Тимошенко двічі була прем’єр-міністром, і навіть стислий перелік усього, що вона встигла зробити лише за 1029 днів – попри шалений спротив – вражає. Вона одразу підіймала зарплати та пенсії, стипендії та виплати військовослужбовцям і дітям-сиротам. Вона єдина змогла виплатити компенсації за втрачені вклади – шість мільйонів людей переконались у тому, що держава здатна не лише забирати, а й віддавати борги. Шість тисяч черговиків отримали квартири – більше житла не видавав жоден інший уряд. Пенсійний вік при цьому не підвищувався, а тарифи залишались посильними для людей.

Пріоритетом розвитку при Тимошенко завжди була освіта й наука. Зокрема, в 2009 році було виділено 1,4 мільярда гривень на науку, фінансування НАН збільшено на 35%, а для Академії аграрних наук – на 43%. Бібліотекарі по всій країні вперше в історії отримали надбавку у розмірі 50% за особливі умови праці. Постійні надбавки отримували вчителі та педагогічні працівники – 20%, і медики – від 10% до 30%.

Не варто й дивуватись, чому всіх собак завжди спускають на Тимошенко – бо за короткий термін вона зажила собі слави надзвичайно ефективного кризового менеджера. Навіть наймасштабніші виклики, подібні до величезної повені на Заході України, пандемії грипу чи жахливої світової фінансової кризи, долалися в найкоротші терміни з найменшими втратами для людей.

І звичайно, «Батьківщина» не залишила народ наодинці з найстрашнішим лихом – війною.

Для нас відкрита війна з Росією, війна за нашу незалежність і свободу, розпочалася не у 2022 році, вона розпочалася ще у 2014 році. З перших днів російської агресії добровольцями до ЗСУ вступили сотні і тисячі «батьківщинівців», а вся партія стала для них надійним тилом. Кожен знайшов своє місце в строю, кожен виявився корисним.

Саме завдяки Юлії Тимошенко у 2014 було створено два військові добровольчі батальйони – «Рух опору» та «Батьківщина». І це не тилові частини, а бойові –  вони звільнили шість населених пунктів, серед яких і місто-герой Торецьк.

З перших днів вторгнення «Батьківщина» стала волонтерським хабом: вивозили хворих дітей з «Охматдиту» та лікарень прифронтових міст на півдні та сході, взяли під опіку військові шпиталі та медзаклади в різних областях. І партія досі забезпечує їх найнеобхіднішим.

«Батьківщина» була в Харкові, коли окупаційні війська стояли на його кордонах. «Батьківщина» в перших рядах заходила в Бучу та Херсон після їх звільнення.

Цифри допомоги армії вражають: на фронт відправлено майже 3 тисячі автомобілів, понад 50 тисяч комплектів форми, майже 18 тисяч бронежилетів, майже 12 тисяч окулярів нічного бачення, 1800 тепловізорів, понад 700 дронів, понад півтори тисячі генераторів…

Сьогодні Україну в лавах ЗСУ боронять 2400 партійців, серед них два голови обласних партійних організацій – Андрій Козюра з Волині та Сергій Яковлев з Хмельниччини.

Тридцять два «батьківщинівці» віддали своє життя за Україну…

На цьому наша історія не закінчується, і ми не збираємось почивати на лаврах. Ми ведемо війну, але плануємо майбутнє і візьмемось відбудовувати країну з потроєною силою.

Ми нарешті втілимо в життя стратегії розвитку кожної з галузей, напрацьовані за 25 років нашими кращими експертами.

Ми побудуємо одну з найсильніших держав континенту – не сировинний придаток Європи, яким марить сьогоднішня влада, а потужну країну з могутньою економікою та заможними громадянами.

Ми відновимо військовий та промисловий потенціал України і повернемо вкрадені у неї багатства й перспективи.

Ми скасуємо злочинні закони (а ми ведемо їх повний реєстр і не пропускаємо жодної схеми й жодного імені) та повернемо людям сільськогосподарську землю й ліси, стратегічні підприємства і порти, науково-дослідні інститути та енергетичні гіганти.

Ми встановимо чесні тарифи та прозорі правила для бізнесу.

Ми повернемо додому наших громадян і разом побудуємо країну мрії.

Бо ми уже 25 років служимо Україні, і для нас все лише починається.

Оксана Коломієць

Запис Гортаючи сторінки історії однієї політичної сили спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Про це написала на своїй сторінці у Фейсбук лідерка партії Юлія Тимошенко.

Інший формат відзначення дня народження партії сьогодні лідерка «Батьківщини» та її однопартійці вважають недоречним.

«Урочистості з цього приводу неодмінно будуть. Вже після перемоги над ворогом», – пообіцяла Юлія Тимошенко.

Водночас експремʼєрка зазначила, що пишається своєю командою, яка вміє працювати, та запевнила, що після перемоги «Батьківщина» поверне до управління країною професіоналізм, відповідальність, ефективність.

«Немає жодного сумніву, що ми, українці, переможемо ворога у війні, і після цього подолаємо всі негаразди та успішно пройдемо шлях відродження своєї красивої, європейської України», – написала Юлія Тимошенко.

Нагадаємо, «Батьківщина» була заснована 9 липня 1999 року. Її незмінна лідерка Юлія Тимошенко двічі очолювала уряд. У чинному скликанні парламенту «Батьківщину» пам’ятають за гучні виступи проти продажу сільськогосподарської землі, приватизації стратегічних обʼєктів, підвищення податків для бізнесу, проти легалізації грального бізнесу та марихуани, збільшення тарифів на газ і електроенергію.

ba.org.ua

Запис Чверть віку партії: 25 гуманітарних та військових вантажів замість святкувань спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Щороку родичі Івана Миколайчука, його колеги та люди, які ще за життя захоплювалися його творчістю, традиційно відвідують етно-фестиваль «На гостини до Івана» у Чорториї (Кіцманщина Чернівецької області). Таким чином уже понад два десятка літ на Буковині святкують день народження видатного кінодіяча. Всі кіношедеври Івана Миколайчука: зіграні, відзняті та написані – транслюють просто неба.

У Чорториї відбудували також батьківську хату Миколайчука і зробили з неї садибу-музей. Основними експонатами там є особисті речі Івана та його сім’ї, родинні фотографії, народні костюми, а також література, присвячена кінодіячу. За музеєм доглядала Фрозина Грицюк, старша сестра Івана (померла цього року), та його племінник Василь Грицюк.

У цій хаті Миколайчук проживав із батьками та ще з 10-ма братами-сестрами. Фрозина Грицюк щороку під час фестивалю розповідала про творчу кар’єру життя Івана та згадувала кумедні історії з його дитинства. Зокрема, щасливо посміхаючись, розповідала  якось журналістам: «Я була найстаршою – то, звідки б він не приїхав, завжди йшов до мене чи то поділитися, чи то порадитися. Не раз казав жартома, що «хоч вона мене критикує, але все одно я її найбільше люблю».

Молодий і гарний Миколайчук ще студентом розпочав кінокар’єру, вже тоді він ловив на собі захоплені погляди дівчат. Колеги по знімальному майданчику називали його «народним» актором.

Режисер Михайло Іллєнко у дитинстві разом зіграв із Миколайчуком у фільмі «Білий птах з чорною ознакою». Він поділився спогадами про тодішні кінематографічні пригоди:

«Була повінь сильна, позривало мости. І зйомки зупинилися через те, що проїхати нікуди не можна було. Іван мені запропонував маленьку екскурсію Карпатами. Мене вразило, що Івана знали всі, здається, і він знав усіх».

Лариса Кадочникова, яка зіграла доньку священика теж у цій стрічці, розповідала, що з Іваном було грати дуже легко: «Я ніколи не бачила, щоби він замислювався, як йому повернутися, як встати, як сказати. Його акторська гра була дуже природною».

Іван Миколайчук зіграв чимало ліричних героїв. У багатьох фільмах була присутня лінія кохання. Його дружина розповіла, що попри всенародну любов до її чоловіка, а особливо жіночої аудиторії, вона з Іваном прожила щасливо:

«У нас прекрасні стосунки були. У нас була дуже бурхлива молодість. Я не відчуваю, що його немає. Звичайно, фізично його немає, але морально він завжди біля мене. Він так любив родину свою, не знаю, хто ще так може, але правду він любив понад усе”.

Власне, за цю правду в УРСР він носив тавро «неблагонадійного». Дитинство в гуцульському селі, раннє кохання, рання кар’єра, рання смерть. Якби Іван Миколайчук жив не у закритому суспільстві, він був би героєм не лише національного, а й світового кінематографу.

У 70-ті, коли розпочалася гонитва за діячами культури, страшним ударом для Миколайчука став арешт Сергія Параджанова. Пізніше і його кваліфікували як людину ворожої ідеології, заборонили знімати та грати. У 1979-му році Миколайчуку вдалося відзняти фільм “Вавилон XX”, який завойовує приз «За кращу режисуру» на Всесоюзному кінофестивалі в Душанбе.

Подальша Іванова режисерська доля не склалась через «націоналістичний ухил». У 1983-му були написані «Небилиці про Івана», а 1984-го режисер готувався до роботи над фільмом за цим сценарієм, та його постановку було дозволено лише восени 1986 року. На жаль, через важку хворобу, розпочати зйомки фільму він так і не зміг.

Помер Іван Миколайчук 3 серпня 1987 року, у віці 46-ти років. Його дружина Марія Миколайчук згадувала, що вже під час праці над стрічкою “Вавилон XX” він часто скаржився на болі в шлунку – від 30-ти років він мав виразку шлунку. Після цієї картини йому і зовсім стало погано. В останній рік життя Іван сильно хворів. Дружина розповідала, що його останній холодний поцілунок пам’ятає досі.

 Іван Миколайчук посмертно став лауреатом Шевченківської премії 1988 року.

ЦІКАВІ ФАКТИ З ЖИТТЯ ІВАНА МИКОЛАЙЧУКА:

• односельчани розповідали, що того року, як помер Іван Миколайчук, до села Чорториї прилітали лебеді, яких прозвали Івановими;

• Іван мріяв накрити стіл на 5 км і пригостити напоями та стравами всіх із рідного села;

• перед зйомками фільму «Бур’ян» Миколайчук голодував, щоб його герой мав виснажений вигляд;

• провидиця напророкувала Івану 25 років життя. Він помер на 4-й день після 25-ї річниці шлюбу;

• фільм «Тіні забутих предків» здобув 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях у 21 країні, за це він потрапив до Книги рекордів Гіннеса (Миколайчуку під час знімання стрічки було 23 роки);

• батько Івана помер від раку під час зйомок фільму «Тіні забутих предків»;

• знімався паралельно у двох фільмах «Тіні забутих предків» та «Сон», де зіграв молодого Тараса Шевченка;

• на честь Івана Миколайчука назвали астероїд головного поясу – «8244 Миколайчук».

Запис Івану МИКОЛАЙЧУКУ могло би виповнитися 80 років…. спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Цього року виповнилося 100 років від дня народження відомого музиканта, скрипаля-віртуоза, диригента, композитора, керівника оркестру державного заслуженого академічного Буковинського ансамблю пісні і танцю України ім. Андрія Кушніренка, заслуженого працівника культури України, лавреата обласної літературно-мистецької премії ім. Сидора Воробкевича Іллі Михайловича Міського.

І незважаючи на складну карантинну ситуацію, односельчани зібралися на достойне вшанування пам’яті земляка.

На урочистості, які провели просто неба, прийшли шипинчани, приїхали колеги й учні Маестро з Чернівців, долучилася влада. Шанувальники його таланту, учні, родина, сусіди говорили теплі слова про земляка, а музиканти – грали, і це було найкращою згадкою про того, хто жив музикою.

Староста села Шипинці Василь Нявчук зізнався, що разом з енергійним і креативним керівником сільського Будинку культури, музикантом Василем Мошуком вони давно виношували ідею встановлення меморіальної дошки знаменитому односельцеві, і тішився, що це таки вдалося в ювілейний рік.

Керівник Будинку культури Василь Мошук слухає своїх колег-музикантів

«Кожен шипинчанин повинен знати наших видатних земляків, а особливо таких, як Ілля Міський, який усе життя пропагував українську культуру, прославляв свою батьківщину», – сказав Василь Нявчук, висловивши подяку причетним до виготовлення пам’ятного знаку: керівництву ОТГ, яке профінансувало цю роботу з місцевого бюджету, і авторові, скульптору Григорію Морозу, який давно і тісно співпрацює з Шипинцями і також є автором погруддя Тараса Шевченка, встановленого в селі.

Василь Нявчук: «Ілля Міський виріс у музичній родині: його батько виготовляв скрипки, цимбали і сам добре грав на них. Своє мистецтво передав синам. З малих років Ілля опановував гру на скрипці, цимбалах, трубі, переймаючи її від знаменитих глиницьких музик. Спочатку грав у духовому військовому оркестрі, коли був призваний на службу до румунської армії, пізніше – в оркестрі Чернівецької обласної філармонії, багато гастролював. Часто бував зі скрипкою і в клубі у рідному селі.

Його заслуга – відкрив усю велич і красу славної буковинської пісні, заклав міцну основу для розвитку культури нашого краю.  А відкриттям цієї дошки ми не тільки увіковічнюємо його пам’ять, а й сприяємо патріотичному вихованню національної свідомості молоді, продовжуємо наші славні культурні традиції».

Спогадами про роки співпраці з Іллею Міським поділився художній керівник обласної філармонії Остап Савчук, тепло відгукнувся про наставника керівник народного оркестру «Буковина» Чернівецького центрального палацу культури Євген Тарнавський, а народний депутат попереднього скликання Іван Рибак назвав Іллю Міського «інвестором в українську культуру, пісню, музику»: «Бо без таких, які він, не твориться мистецьке багатство народу». Зізнався, що також колись закінчив музичну школу і вміє грати на кількох музичних інструментах, додав, що ці вміння, дотичність до музичної культури дають можливість у житті ширше осягати різні галузі:  «Те, що дає музика – не дає більш нічого». І додав: «Слава Богу, Шипинецька земля велика, тут є де ставити пам’ятники – тож думаю, ще не один пам’ятник видатним землякам тут встановлять. Тут є кого вшановувати».

Та чи не найтеплішими були спогади про Маестро його сусідки Орисі Максимюк, яка провела дитинство поруч з прекрасною родиною Міських. Дуже затишно, по-домашньому нагадала вона, що батьків Іллі Михайловича Михайла і Рахілю називали в селі «Мільо і Мілиха», а самого Іллю – «Їликом». Про те, як розповідали, що малий Їлик зробив свою першу скрипку з кукурудзиння. Що пропонували йому навчатися в Бухарестській консерваторії – та не пустили батьки дитину в світи… Розповіла про всю славетну родину: брата Іллі Михайловича Корнія, який був трубачем і мав талановитого сина, який знявся в головній ролі у фільмі «Леутари» («Мандрівний музика») студії «Молдова-фільм». Про доньок самого Іллі Міського, і його талановитого онука-скрипаля – також Іллю і також Михайловича… І запропонувала назвати в селі вулицю іменем Міських – цілої родини. Бо ж «скільки і Іллів, і скрипалів – і всі з однієї хати, як з того гнізда», – казала.

А між теплими словами линула над селом музика – співали місцеві дівчата, грали музиканти з чернівецького ЦПК, вів соло на трубі шипинчанин Микола Блищук, який щоопівдня з чернівецької Ратуші грає на чотири сторони світу знамениту «Марічку»…

І горіла свічка пам’яті, запалена перед урочистостями…

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис У Шипинцях відзначили 100-ліття від дня народження Іллі Міського спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Досьє «Версій»: Тамара Артемівна СЕВЕРНЮК (26.07.1940, Старокостянтинів, Хмельниччина) – поетеса, журналістка, перекладачка, авторка  понад 3 десятків поетичних та художньо-публіцистичних книг, численних пісенних текстів. Член національних спілок письменників і журналістів. Закінчила філологічний факультет ЧНУ. Лауреатка кількох Всеукраїнських та обласних мистецьких та журналістських премій. Заслужена діячка мистецтв України (2007). Переможниця літературного конкурсу «Книга року» (2014). 2020-го нагороджена Орденом княгині Ольги ІІІ ступеня.  Від 1961 року й донині живе і працює у Чернівцях. Вона давно переросла межі краєзнавства й навіть всеукраїнську відомість: книги її видавалися не лише в Чернівцях та інших містах України, а й за кордоном.

З роками починаєш цінувати, що належиш до небагатьох уже людей, які ніколи не були з Тамарою на «Ви». Цьогоріч ювілейне святкування виявилося вкрай обмеженим карантином з СOVID-19. Для самої Тамари Артемівни у святкуванні важливі зовсім не славослів’я, а швидше, можливість зібрати друзів, старих і нових, побути з ними, обмінятися піснями, перекладами та віршами, задіяти незмінну подругу гітару…

Спілкуватися з Тамарою Севернюк, тим паче дружити з нею – нелегка справа: що ближче людина до неї, то вимогливіша нинішня ювілярка. Але й щедра: бо дарує своїм друзям радість спілкування не лише з нею, але й одне з одним. Абсолютно природня й глибока і під час вузької зустрічі в бібліотеці – і у великому залі. Поетичні рядки її щемні щирістю почуттів і витончені в ювелірній роботі над текстом. Будь-які життєві події можуть стати поштовхом для нових поезій, у яких мудрість життя відбивається у молодому погляді авторки.

А ще її працею зіткане полотно дружби народів: переклади Міхая Емінеску, Тудора Аргезі, Вероніки Мікле, Аркадія Опайця, Ніколає Теуту тощо. І друзі з поетичного цеху, не залишаючись у боргу, перекладають її вірменською, польською, румунською, німецькою, ідиш, угорською, італійською, англійською. А українська естрада серед своїх кращих надбань зберігає пісня на поезії Тамари Севернюк.

Дуже любить Тамара Севернюк спілкуватися з молодими. Кілька років вона вела телепрограму «О, що то є поезія землі…» в Муніципальній бібліотеці імені Анатолія Добрянського – своєрідний майстер-клас для поетичної юні, яка лише починає свій шлях від чистого аркуша до виданої збірки. І для молодих Тамара Артемівна завжди знаходить якесь розважливе, але на рівних, слово. Натомість працівники бібліотеки гідно пошанували ювілярку – коли не на масовому зібранні, то серією публікацій на сайті бібліотеки.

Навколо Тамари Севернюк ще й досі вирує безліч доріг, стежин, стежок – до неї, від неї… Видаючи чергову книгу, вона щедро роздає примірники численним друзям, для кожного знаходячи неповторні слова автографу… До речі, написання автографів для Тамари Артемівні також творчість і велика душевна робота.

Друзі справжні залишаються біля нашої ювілярки роками, несправжні – відпадають, як сухе листя. За всієї доброзичливості, Тамара Артемівна має тверді погляди і переконань власних ніколи не міняла… Дехто називає її негнучкою, аби виправдати свою надмірну «пластичність». З Тамарою Севернюк можна погоджуватися, можна не погоджуватися, але не поважати – неможливо.

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Від редакції: Колектив «Версій» щиро вітає Тамару Артемівну з черговим рівнем у течії життя і бажає во Здравії, во Спасенії прожити ще Многая Літа!

Запис Тамара СЕВЕРНЮК: Молодий погляд поважної ювілярки спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Ольга Серебріян 

5-річчя клубу «Дебют-Читання»  при Чернівецькій обласній бібліотеці відзначене гідно: з новими книгами й публікаціями, новими піснями й відео сюжетами, у численному колі друзів й слухачів і в гідному місці – громадському просторі «Бель Вю». Усе це важить висновку: літературний простір міста – в постійному русі, в роботі й розвитку.

Учасники клубу  щиро закохані у своє місто й присвячують йому свою творчість.

За ці роки ми вчетверте вийшли до широкої аудиторії. 17 учасників, – а це далеко не весь склад – один за одним виходили на сцену, щоби подарувати відвідувачам радість спілкування з творчістю.

Сценарій «організував» своєрідну мандрівку Чернівцями в часі і просторі. Ми переносилися в місто дитинства Галини Пелепюк-Мрихіної, проникали  в атмосферу минулого з Сергієм Воронцовим та Іриною Горбачевською, по-доброму посміювалися з чернівчан у ситуаціях, які «підглянув» Ігор Померанський і насолоджувалися поетичною розкішшю, якою обдарувала Раїса Рязанова. Помандрували містом за сценарієм майбутнього відео-ролика із Лесею Зюбак.

Ірина Горбачевська                                                      Галина Пелепюк-Мрихіна

А «нагулявшись» Чернівцями, полинули на природу: хіба Буковина може залишити когось байдужими? Із величезною насолодою перенеслися на малу батьківщину Анатолія Томківа. Неперевершений автор-актор, він полонив нас уже давно і назавжди. А далі ще поезія: Наталія Куконіна, Тетяна Боріна, Ольга Васкан, Лілія Бойчук… Лірична і духовна, ностальгійна й оптимістична. І сюрпризом для всіх став дебют у «Дебюті»: знана як дослідниця історії єврейського населення краю авторка надзвичайно витончених прозових оповідань, Софія Березіна виступила як перекладач творів Зельми Меєрбаум-Айзінгер і  Альфреда Маргул-Шпербера.

Наталія Куконіна                                                 Сергій Гакман

«Дебютівці» часто дивують новими жанрами. Відтак приємний подарунок до 5-річчя –  відео-портрет «Дебюту» – зробила Світлана Шаханова. З екрану на глядачів дивилися нинішні учасники й усі, що за 5 років відвідали наш клуб, гості з інших міст і навіть країн. Апофеозом імпрези став подарунок для Сергія Гакмана. Художниця Раїса Рязанова створила черговий портрет із серії «Обличчя і особистості  «Дебюту», в якому напрочуд вдало передала харизматичність Сергія, який у відповідь подарував усім свої іскрометні «військові замальовки».

Звісно, свято завжди дарує феєричний настрій. Так було і в нас. І тон задала на початку  заслужена артистка України Олена Урсуляк, яка своїм вокальним вітанням-піснею «Який чарівний світ» відкрила вечір. І це була не єдина музична прикраса у програмі.  

Лариса Белова

Лариса Белова, лауреат міжнародних фестивалів, часта гостя «Дебюту», подарувала всім присутнім – і, звісно, Раїсі Рязановій – свою пісню на її слова.

Браво, «Дебют»! Довголіття тобі!

Ольга СЕРЕБРІЯН, постійний модератор клубу

Запис 5-річчя клубу «Дебют-Читання»: Чернівці таки мають талант спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Зникає відстань між глядачами і сценою – починається справжнє диво. Десь здалеку цимбали огортають тебе веріткою  сумних та веселих передзвонів. Журливо та ніжно беруть за душу скрипки та флояри…

75 років Заслуженому академічному Буковинському ансамблю пісні і танцю – це не просто поважна ювілейна дата. Це довге творче життя кількох поколінь талановитих артистів та їх творчих керівників.

У листопаді 1944-го при Чернівецькій обласній філармонії був створений вокально-хореографічний колектив. Знавець хорового співу, буковинський композитор та диригент Григорій Шевчук зібрав закоханих у народні співи й танці шістнадцятьох хлопців і дівчат. Вони вийшли на сцену з рідними серцю буковинців співанками та коломийками. А першими сценічними костюмами було те вбрання, у якому ходили щоденно: дівчата в домотканих горбатках і сорочках, вишитих своїми руками, а хлопці – в гачах і сардаках, які носили у побуті. Та головним було мистецтво.

Збігали роки, мінявся репертуар, змінювалися покоління талановитих виконавців. 1962 року Буковинський ансамбль очолив Андрій Миколайович Кушніренко, 13-й художній керівник і головний диригент, який став безпрецедентним випадком на мистецькій сцені. Упродовж 50-ти років він очолював колектив і відійшов у вічність народним артистом, лауреатом Національної премії ім. Т. Шевченка, членом-кореспондентом Національної академії мистецтв, членом Національної спілки  композиторів, професором.

Нині Заслужений академічний Буковинський ансамбль пісні і танцю під орудою народного артиста України Ярослава Солтиса гордо носить ім’я маестро А. Кушніренка й розвиває славетні традиції, започатковані 75 років тому.

Як казав Андрій Кушніренко: «Якщо хтось думає,що творчість артистів полягає тільки в тому, щоби купатися в славі та оваціях, то це далеко не так. Мистецтво співака і танцюриста потребує щоденної каторжної праці до сьомого поту… Перш ніж голоси зіллються в єдину мелодію, а танцювальні рухи будуть схожими на полум’я.  Бо поки живе народне мистецтво, живе й народ, нація, поки люди тягнуться до пісні, до прекрасного, є сподівання, що життя наше налагодиться та потече своїм справжнім руслом».

Буковинському ансамблю 75, а він як і колись у повному розквіті сил, сповнений новими задумами, у пошуку сучасного прочитання народної та класичної хорової спадщини.

І ніколи не зміниться головне – благословенна Богом буковинська мистецька спадщина.

Відтак буковинців та гостей нашого міста артисти та керівники славнозвісного колективу запрошують до зали обласної філармонії на ювілейний концерт 28 листопада.

Неля МАРКОВСЬКА, лекторка-музикознавиця

Запис Заслуженому академічному Буковинському ансамблю пісні і танцю – 75 спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Нинішнього вівторка  у «Вернісажі» на вул. Івана Франка презентувала свою ювілейну персональну виставку «Акварель» художниця Лариса Куваєва. Святкувати ювілей у такому велелюдді, може,й не надто спокійно, але для цього треба багато чого зробити у житті попередньому, а не просто у підготовці імпрези. І перш за все – створити оте величезне свято акварелі. Точного малюнка. Прозорих кольорів. Чарівного світла. Створити громадську організацію «Буковинська акварельна асоціація», в якій обʼєднала понад двадцять художників-акварелістів нашого регіону.

Найперше враження від виставки і від імпрези – очі розбігаються. Від сюжетів картин на стінках і сюжетів спілкування в залі. Броунівський рух – від картини до картини, від людини до людини. Сполуки зіткнень-зустрічей, споглядання, обміну думками. Жодної  містики в картинах, сюжети й види навіть знайомі, що ж так тягне постояти біля кожної, ніби побувати у зображеному на ній місці, вдихнути аромат квітів – у букетах, на гілках, просто на столі?…

Містика – в таланті й праці. Починаючи від 16 років. У навчанні, що триває все життя і виливається у виховання нових талантів. Недарма ж до виставки долучилися інші акварелісти й маленькі вихованці Лариси Куваєвої. Недарма ж усі вони разом з батьками прийшли на відкриття виставки своєї наставниці.

Музична оздоба імпрези звучала у виконанні як молодих, так і відомих професійних музикантів, із якими центр культури «Вернісаж» реалізував чимало яскравих мистецьких проектів. 

Виставка триватиме до наступної середи, 24 липня. Хто ще не бачив – поспішайте.

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис Прозора магія акварелей Лариси Куваєвої спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Коли поїдеш, любий друже,

Із краю гір, шовкових трав,
Візьми з собою мою пісню —
Я в неї щастя наспівав.

                        Володимир Івасюк.

Відомі митці української естради й артисти Чернівецької обласної філармонії запрошують шанувальників української пісні розділити з ними вечір на честь великого Лицаря української музики – Володимира ІВАСЮКА, який відбудеться 4 березня о 17.00 у приміщенні драмтеатру.   

Доля відміряла цьому дивовижному українцю лише 30 років.  Але й таким коротким проміжком часу талановитий композитор скористався сповна. Природа нагородила Володимира величезною кількістю талантів – умінням писати музику та  малювати, віртуозно грати на скрипці, фортепіано, віолончелі, гітарі. Професійний медик Володимир писав пісні та чудово виконував їх. Він устиг створити 107 пісень і 53 інструментальні твори, музичний супровід до кількох вистав. Писав музику до опери про запорозьке козацтво і мріяв писати класичні твори. У його особистому фонді зберігається кількадесят малюнків різних років, переважно шкільних і студентських. Це виконані олівцем або акварельними фарбами натюрморти, пейзажі, портрети видатних людей, автопортрет, шаржі та карикатури. 

Він був надзвичайно скромним – як справжній художник, що працює на майбутнє. Не спекулював своїм ім’ям, яке було тоді на устах у мільйонів людей. Ні зовні, ні внутрішньо ніколи не виділяв себе серед інших, що було дивно як для молодого композитора, на якого раптом звалилося визнання. Володимир не тиражував успіх, як це часто відбувається з багатьма початківцями, які шукають легкого хліба. Жодна нова пісня його не була схожа на вже написані…

Неля МАРКОВСЬКА, музикознавиця

Запис «І не треба нести мені квітку надії…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Свою 65-ту річницю буковинський художник Андрій Житару, який постійно живе в Малинівці на Новоселиччині, відзначив персональною виставкою в Художньому музеї Чернівців. На те, що буде щось незвичне, відвідувачів виставки наштовхує вже фраза-назва на афіші: «Добрий день, Кандинський!».

«Версії» кілька років тому публікували велике інтерв’ю з художником і вже тоді розповідали про особливий мистецький сентимент Андрія Житару до знаменитого художника Василя Кандинського, одного із засновників абстракціонізму. Сам ювіляр не наслідує Кандинського буквально, в нього своя, власна азбука абстрактного мислення, але немов звертається через плин часу до художника, який помер за 10 років до народження самого Житару.

Переповідати абстрактні картини – марна справа, але при нагоді автор нинішньої ювілейної виставки охоче розповідає, що саме наштовхнуло його на ту чи іншу картину. Одне безперечно: Художник живе з нами в одному часі й просторі і болить йому те ж, що нам. І коли хочете побачити, як він це висловлює, у вас ще є час завітати до художнього музею на цих вихідних.

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис Особлива абетка Андрія ЖИТАРУ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

До 4 березня, коли Україна відзначатиме 70-ту річницю з дня народження автора «Червоної рути», Чернівецький обласний меморіальний музей Володимира Івасюка, що на розі вул. Маяковського/Шевченка, відкриється в оновленому вигляді. Музей в родинній оселі Івасюків існує вже 20 років (його відкрили 1999 року до 50 річчя Володимира Івасюка), і відтоді тут жодного разу не робили ремонту. Тим паче, що самій старовинній будівлі – понад 100 років. Нині на ремонт і реставрацію музею витратять майже мільйон гривень.

Директор Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка, заслужений діяч мистецтв України Мирослав ЛАЗАРУК каже: «Час змінюється, і музей мусить іти в ногу з часом і теж змінюватися та оновлюватися». В оновленому вигляді постане все: вікна, двері (яких тут більше двох десятків), стіни, підлога і, звісно, сама експозиція. У виставковій залі, що у підвальній частині будинку, теж зробили ремонт

Головний зберігач фондів музею Івасюка Наталія МОРОЗ розповідає, що заклад налічує майже 14 тисяч експонатів – ті, що виставляються, і ті, що зберігаються у фонді. Понад 5 тисяч – це архівні документи. Понад три тисячі – книги, тобто бібліотека Івасюків. Далі – багато фото, трішки менше – особистих речей. Є також багато бібліографічних матеріалів.

З’ясувалося, наприклад, що в Чернівцях немає дизайнера, який займався б музейними експозиціями. Тож художника-дизайнера Михайла Москаля запросили зі Львова.

За словами директора, приблизно 500 тис. грн музей отримав на ремонт від Чернівецької міської ради. Ще 200 тис. – на реставрацію дверей. Допомогли й облдержадміністрація та обласна рада, виділивши на експозицію  майже 200 тис. грн.

Нагадаємо, нинішнього року відзначаються три важливі дати в житті Володимира Івасюка  – та й у житті всієї країни. 4 березня композитору виповнилося б 70. 22 травня – 40 років від дня його смерті. А у вересні – 30-річчя фестивалю «Червона рута», який уперше відбувся у Чернівцях 1989 року.

Запис Великий ремонт в оселі Івасюків спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Коли на ювілейному концерті Лариси Белової в залі Чернівецької філармонії звучали пісні цілого нашого життя, а в залі молодшали обличчя наших ровесників, мені крізь образ дорослої, впевненої в собі жінки проступали риси маленької Лариски-Бориски (дівоче прізвище – Борисова), що як була заводійкою в тодішньому піонерському таборі, так нею й по сьогодні залишилася.  Протягом концерту Лариса не потребувала ведучого, бо сама розповідала історії зі свого життя, пов’язані з тією чи іншою піснею. Дуже слушним був і ретельно відібраний фото-відеоряд. Як в усіх, в її житті було всяке, та, переживши це «всяке», співачка рухалася далі – а допомагала триматися «на поверхні» Музика.

Як зауважив на ФБ про концерт Лариси Белової Сергій Воронцов, «хіти шістдесятих-вісімдесятих та й новіші, повернулися до зали філармонії «без порошинки». Кожна пісня  у виконанні Лариси ставала маленькою виставою зі своєю режисурою, умовностями і беззаперечностями. А слухачі-глядачі виймали з глибин пам’яті кожен своє, пов’язане з молодістю, коханням, надбаннями чи втратами. Майже тригодинний концерт Лариса проспівала вживу й практично без пауз – хіба що переодягалася до нової пісні-вистави…  

І це ж була лише, як кажуть, верхівка айсберга – репертуару пісень у її виконанні. Адже, помандрувавши кілька десятиліть Україною, колишнім СРСР, а згодом Європою, Лариса звідусіль привозила пісні. Я спеціально порахувала: на концерті звучали пісні українською, румунською, німецькою, російською, французькою, італійською, польською, ідиш, болгарською… І весь цей феєрверк видавався без видимої напруги, а головне – щиро й доброзичливо.

Оскільки знаю Ларису Белову практично «ціле життя», маю можливість для порівняння й відчуваю: її голос, манера виконання, сміливість поводження з музичним матеріалом з роками лише набувають обертів, розкривається повніше голос і характер цієї непересічної особистості.

Лариса немов обдаровує своїми піснями й романсами присутніх у залі. І недаремно ж через кілька днів після концерту (подаю цю історію з дозволу ювілярки) до неї зателефонувала незнайома жінка. Не зізнавшись, звідки вона дістала номер мобільного, й не назвавшись, жінка розповіла: коли їй виповнилося 60, вона вирішила, що життя закінчилося, й почала старіти – доживати. А коли майже випадково потрапила на концерт Лариси Белової і побачила жінку, за паспортом на 10 років старшу, але молоду душею й голосом, прослухавши весь чудовий концерт, вона вийшла з філармонії ніби окриленою: їй знову захотілося жити, з’явилися якісь справи, плани… І вона не втрималася, щоби не подякувати співачці за цей подарунок!

Лариса Белова так само вдячна нам, глядачам, бо й завдяки нам їй хочеться співати й «триматися на поверхні».

Лариса ХОМИЧ, «Версії». Фото з архіву співачки  

Запис Лариса БЕЛОВА: Тридцять до ста – і все життя з піснею плюс Історія одного подарунку від співачки спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Чернівецькі студенти Аркадія Володимировича Памфілова – давно вже самі успішні люди, професори, доценти, шкільні вчителі, які кожний у своїй справі служать науці, до якої долучив їх Учитель.     

Аркадій  Памфілов народився 9 листопада 1893 року у  Ставрополі. Закінчив Московський університет.  Ще студентом  почав займатися науковою роботою. І від 30-х років минулого століття викладав у вишах.  І всюди він долучав до наукової роботи своїх студентів.

1940-го року захистив дисертацію, здобувши  науковий ступінь доктора хімічних наук. У 1949-му  на запрошення ректора Чернівецького державного університету (ЧДУ) очолює кафедру неорганічної хімії. І вже через 5 років його стараннями на хімічному факультеті  створюється кафедра фізичної хімії, яку Аркадій Володимирович і очолив. Невдовзі вона стала провідною. На кафедра фізхімії сформувалася визнана наукова школа електрохіміків, спеціалістів у галузі термодинаміки незворотних процесів, кінетики хімічних процесів і каталізу.

Варто зауважити, що учні Аркадія Володимировича не замикалися у стінах Чернівецького університету. Так, випускники кафедри, очолювані лауреатом Держпремії в галузі науки і техніки, доктором технічних наук, професором В’ячеславом Кузубом, створили у Сєверодонецьку всесвітньо відому лабораторію з проблем захисту металів і сплавів від корозійного руйнування.  Учні проф. Памфілова відомі від Чернівців до Москви.  Він підготував 61-го кандидата і 8 докторів хімічних наук, які продовжили його справу.

Та, може, не менш важливі і по-людські більш цікаві спогади учнів Памфілова про його особисті риси як науковця й людини. Він багато читав, до чого привчав і своїх учнів та співробітників: соромно було не відповісти на його запитання: «А ви читали…?»

Багато хто з учнів згадує, як Памфілов умів відстояти свою думку.  А ще, як згадує доц. Віра Кашпор, текст після його редагування був чітким, лаконічним і зрозумілим, а наукова ідея – сконцентрована. «Наш Учитель, – каже доц. Наталя Лесина, – був щирим, уважним, суворим, по-справжньому дбайливим щодо нашої професійної підготовки керівником. Водночас  це було «навчання особистістю». Ми цінували його доброту і чуйність, бо у скрутну для нас хвилину був по-батьківськи уважним».          

І зовсім зворушливо через кілька десятиліть по відходу Учителя у вічність сприймаються спогади про те, як Аркадій Володимирович з власної кишені давав гроші, щоб студенти чи аспіранти могли поїхати на наукові конференції, допомагав влаштуватися на роботу після закінчення навчання в аспірантурі.

«У моїй пам’яті, – згадує Роман Марусяк,  колишній директор НДІ галургії (Калуш),–  професор  Памфілов. залишився простою і доступною до спілкування Людиною».

І нарешті, по-науковому чіткою фомулою згадує його колишній аспірант, а згодом доктор хімічних наук, професор і громадський діяч Олег Панчук:  «Я не був би тим, ким став, без нього». Ми всі вдячні долі за те, що у нашому житті був професор Памфілов – Особистість, Людина, Вчитель.

Ярема ТЕВТУЛЬ, доктор хімічних наук, професор   

Запис Хороший учитель – це вдала доля учня. До 125-річчя від дня народження видатного хіміка Аркадія Володимировича ПАМФІЛОВА (1893-1973) спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Володимира і Марійку Лобураків і сьогодні називають «дуетом закоханих», бо саме з  кохання розпочалася їхня спільна пісенна кар`єра. Але йшли вони до неї від дитинства.

Музичний шлях Володимира почався від 6 років, коли батьки вирішили віддати  сина на навчання до Коломийської музичної школи. Співак і композитор Володимир Лобурак розповідає: «Мама моя, Мирослава Станіславівна, була скрипалькою, а батько, Микола Дмитрович, грав на баяні і  все життя співав у хорі. Навіть мені для прослуховування підібрав складний твір».

Марійка Лобурак, згадуючи своє післявоєнне дитинство, каже, що  в трирічному віці бігала за мамою в поле підглядати, ховаючись між снопами, як жінки жнуть льон і співають народних  пісень.

Подружжя Лобураків зізнається, що в певний період життя їх об’єднали спорідненість душ та українська народна пісня.

«Лінія нашої долі була тісно переплетена із Анатолієм Добрянським»

Дует «Скриня» невипадково підтримує тісний зв’язок із Муніципальною бібілотекою імені Анатолія Добрянського: це ж Анатолій Миколайович майже за руку вивів молодих артистів на професійну сцену. 

Марійка та Володимир познайомилися з Добрянським  в Українському Народному домі. Марійка тоді пішла з телебачення й працювала  в Народному домі референтом з питань культури. З’ясувалося, що Добрянському  дуже подобаються пісні їхнього дуету. «Він дуже трепетно до нас ставився, – розповідає Марійка Лобурак. – Викладаючи в університеті, створив програмну сторінку про наш дует і розповідав про нас студентам. Тоді мало хто знав про дует «Скриня», бо ми лише починали».

Коли в Чернівецькій філармонії готувався творчий вечір Добрянського, той запросив подружжя до участі. І тут Лобураки вперше зіштовхнулися з інтригами у творчому середовищі: майже останньої хвилини їх викреслили зі списку учасників концерту. Добрянський вступився – і «Скриню» знову внесли до концертної програми.

«Того вечора ми заспівали навіть не одну,  а дві пісні: «Білі журавлі» Василя Михайлюка  і  «Музику весни» Павла Дворського. А непорозуміння ще більше нас здружили. Добрянський  практично став нашим негласним продюсером: намагався всюди, де міг, представити дует, тривалий час був ніби опікуном «Скрині». А ще, приїжджаючи з районів, Добрянський привозив артистам новий репертуар. Не гаячи часу, телефонував молодій парі: «Марійка, я таку пісню народну чув чудову, що не втримався й записав для вас».

     «Ми вдячні їм за те, що вони були в нашому житті…»

Йдеться про поета Миколу Юрійчука та композитора Василя Михайлюка. Навколо панувало безгрошів’я, коли Марійка та Володимир  задумали зробити  книгу – посвяту   своєму  дядькові  Миколі Юрійчуку, який  помер від важкої хвороби. «Тоді ж  і Василь Михайлюк, почуваючи себе дуже  хворим, приніс нам  свої ноти, партитури всіх своїх пісень і сказав: «Це можете зробити тільки ви», – згадує солістка дуету «Скриня». Працюючи на громадських засадах, Лобураки почали збирати  кошти для книги «Пісенний килим Василя Михайлюка». У ті скрутні часи хтось міг вирвати зі свого бюджету на книгу 5 доларів, хтось 5 гривень, але артисти були вдячні всім, хто допомагав. Попри зібрану суму, вони все одно заборгували  друкарні.  І тоді Добрянський підставив своє плече: «Не хвилюйтесь, – сказав він, – друкарню я  візьму на себе, а коли презентуватимете цю  книгу, я вечір проведу». 

Після чотирьох інфарктів автор «Черемшини» таки побачив довгоочікувану книгу. До цієї збірки увійшли також поезії та пісні автора слів  славнозвісної «Черемшини» Миколи Юрійчука.

«Ми везли її до Михайлюка прямісінько з друкарні, ще «гарячу», щоб він устиг її побачити. Побачивши її, Василь Пилипович  довго тішився, мов дитина. Ця книга продовжила йому життя ще на цілих два роки…», – згадує Марія Лобурак.

«Я солідарна із земляком, співаком Іваном Бобулом, який стверджує, що наша українська естрадна пісня суттєво різниться від світової естради. Нам не варто її втрачати. Та, як на мене, ми вже втрачаємо, посилаючи від України на Євробачення з піснями, які не мають ні глибоких українських текстів, ні української мелодики..».

     «Не було би слів – не було би музики»

Добрянський завжди повторював: «Не було би слів – не було би музики». 

«Свого часу ми були співорганізаторами концерту Василя Михайлюка в нашій філармонії,  у Вашківцях теж провели його концерт із моєї ініціативи, – розповідає М.Лобурак. – Ми  з Володею знайшли спонсора  і сконцентрувалися на філармонії. Тоді ж запросили до нас оперного співака  Дмитра Гнатюка, чиє імя нині носить наша філармонія.

Концерт відбувся  17 травня 1996 року, – пригадує співачка. – Приїхало дуже багато людей. Добродій, який нині мешкає в Америці, приніс нам 5 мільйонів купонів, щоби  ми могли пригостити гостей. Добре пам’ятаю, як Дмитро Гнатюк віз нас своєю  розкішною «Волгою»  до  Вашківців  і назад  до Чернівців. У Вашківцях, звісно, теж був аншлаг.  Досі зберігаю світлини з того вечора.

Ми дуже любимо співати народні пісні, але не полишаємо нагоди працювати з поетами, чиї вірші  легко лягають на музику і западають людям  в душу. Дуже вдячні українському поету і композитору Теодору Кукурузі за те, що він першим побачив нас як «дует закоханих» і донині дарує нам свої пісні. Хоча ми намагаємось не співати трагічних пісень, та неймовірно вдячні нашому дядькові, поету Миколі Юрійчуку, за пісню «Білі журавлі», яку написав на музику Василя Михайлюка як посвяту Іванові та Марії Миколайчук після смерті Івана. Вдячні за те, що є в нашому репертуарі пісні неперевершеної поетеси Тамари Севернюк, такі, як відомі всім енергетичні «Чорні коралі». За багато років співпраці Тамара Артемівна вже стала частинкою нашого серця. А спеціально до нашого ювілею  відомий земляк Павло Дворський  написав на слова Петра Маги пісню «Музика любові». За це ми теж йому безмежно вдячні. І звичайно в нашому репертуарі є чимало пісень Володимира Лобурака…»     

Наше життя – «Автограф» і концерти

Робочим майданчиком дуету Лобураків є сьогодні не лише сцена під світлом софітів, а й Будинок культури творчої молоді «Автограф». І поки Володимир Лобурак займається там організаційними питаннями, його дружина вчить співу вихованців вокальної студії «Автограф». 2017-го цій  студії виповнилося вже 10 років.

Подружжя Лобураків спромоглося ще на одну книгу – «Народна скарбівня», де зібрана сотня  побутових  народних та авторських пісень, які через популярність стали вже народними. Серед них  є чимало пісень буковинських авторів. 2016-го книга визнана одним з найкращих видань України на Міжнародній  книжковій виставці у Києві, а подружжя Лобураків отримало з рук екс-президента України Віктора Ющенка грошову премію – яка пішла на додатковий тираж популярного видання.

Найвагоміший подвиг співочого подружжя сьогодні – концерти в зоні АТО, на передовій, де «Скриня» дарує українським воїнам хвилини мирного життя, відпочинку і радості. Географія їхніх поїздок досить широка: міста, села, полігони, бліндажі – Донеччина, Луганщина, Харківщина… «Найважче виступати перед молодими хлопцями, де найстаршому двадцять років. І  які знають, що завтра вони підуть  у перший бій, одразу на передову», – діляться артисти  своїми відчуттями та переживаннями. А в очах – сльози…

Чернівецький дует доволі часто їздить за кордон для підтримки українською піснею заробітчан та українців, які живуть у діаспорі. Після цих зустрічей у Володі Лобурака народилася пісня «Родом із України». Нині вона стала настільки популярною, що і на концертах, і в Інтернеті отримує шалену підтримку українців в усьому світі.

Ювілейний концерт «Скрині» черговий раз підтвердив популярність творчого дуету. Безперечний аншлаг: шанувальники їхньої творчості  з’їхалися до Чернівців не лише з різних куточків краю та України,  а й з-за кордону. Втім, 30-річна творча дорога дуету не завжди була встелена трояндами. Надто складними були роки становлення, «Тоді в Українському народному домі, куди Добрянський часто заходив, аби поспілкуватися з учасниками  товариства «Просвіта», він часто бачив мене заплаканою, – згадує співачка. – Тож часто повторював: «Ви – талановиті люди. Тож ніколи не звертайте увагу на дріб’язки. Будьте вищі…». Вже стільки років минуло, а ми досі йому вдячні й дотримуємося його настанов».

Галина МУРМИЛЮК, співробітниця Муніципальної бібліотеки ім. Добрянського

Запис Чернівецькому дуету «Скриня»  виповнилось  30 років спершу з'явиться на Медіа-Версії.

17-19 вересня 2018 р. в рамках святкування 50-річчя Факультету математики та інформатики ЧНУ ім. Ю.Федьковича. відбулася міжнародна наукова конференція «Сучасні проблеми математики та її застосування в природничих науках і інформаційних технологіях». Учасниками конференції зголосилися бути всесвітньо відомі математики з Польщі, Румунії, Німеччини, Угорщини, Молдови та США (зокрема Філдсовський лауреат професор Є. Зельманов з університету Сан Дієго (штат Каліфорнія), а також видатні математики – вихідці з Чернівців, повідомляє buknews із посиланням на джерело з ЧНУ.

Нагадаємо, Філдсівська премія разом із медаллю є найпрестижнішою відзнакою в галузі математики і свого роду альтернативою Нобелівській премії, якою математиків не нагороджують – за особистою умовою засновника премії Нобеля.

Організаторами міжнародної конференції виступили: Інститут математики НАН України, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича.

Запис Математичні зірки зійшлися в Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

                                                                  “Антена” Сергій Жадан

“Антена” – 80 нових віршів, написаних автором упродовж останніх двох років. Невідомо, на чому тримається чутливість “Антени”, але це 80 спроб упіймати коливання повітря, вловити перетікання в просторі невидимих радіохвиль, відчути на дотик час, у якому ми живемо, яким ми дихаємо, який ми проговорюємо. Час, кожен доторк до якого лишає опік. Час, у якому приватні щоденникові записи можуть виявитися воєнною хронікою, а біблійні історії – ранковими новинами.

Що це стікає кров’ю? Це антена. Добра нагода зняти посмертну маску. На площі стоїть збита із дощок сцена. Апостоли третій день обмивають домашню поразку.

                                                         “Прощавай, зброє” Ернест Гемінґвей

“Прощавай, зброє” — один із найвидатніших американських романів про Першу світову. Захоплива, частково біографічна оповідь Ернеста Гемінґвея висвітлює жорстокі реалії війни. У ній знаменитий гемінґвеївський телеграфний стиль перемежовується вкрапленнями потоку свідомості, і від того емоції твору сприймаються особливо гостро. Це історія мужності і страху, побратимства,любові та болю. Історія, у якій однаково сильно звучать почуття обов’язку та відчуття “не твоєї війни”. Назабутня історія кохання, яке є лиш ілюзорним острівцем спокою і щастя.

                                                             “Персеполіс” Маржан Сатрапі

Колаж: WoMo

У французькому бестселері “Персеполіс” авторка іранського походження Маржан Сатрапі розповідає про своє дитинство та молодість перед, під час та після Ісламської революції в Ірані. Шахська монархія, радикальна ісламізація і початок війни з Іраком – буремні роки для дорослішання. Прагнучи дати гідну освіту та краще життя своїй дочці, батьки змушені відправити її в 14 років за кордон, до австрійського ліцею. Але реальність виявляється несподіваною…

Виданий 4 томами у Франції з 2000 по 2003 рік, “Персеполіс” отримав значну кількість нагород, зокрема на Ангулемському фестивалі коміксів та Франкфуртському книжковому ярмарку. Всі чотири частини роману вийдуть у “Видавництві” під однією оправою. В 2007 році вийшла екранізація роману у вигляді повнометражного анімаційного фільму, який отримав спеціальну премію журі в Каннах та був номінований на “Оскар”. Ну а 2010 року Newsweek поставив роман на 5-те місце у своєму списку десяти найкращих художніх книг десятиліття.

                                                              “Де немає Бога” Макс Кідрук

Фото: @dima.tarasyuk

Люди — соціальні істоти. Існування суспільства неможливе без співпраці, розуміння та дотримання справедливості. Та чи існує це все поза соціумом, коли людина опиняється на межі життя та смерті?

Доведена до відчаю українка з великою сумою грошей, яка ігнорує дзвінки від чоловіка. Росіянин-пілот, який намагається приборкати аерофобію після загибелі коханки в катастрофі рейсу MH17. Найвідоміший політик Баварії на пікові кар’єри, який ненавидить свою роботу. Гравець американської Національної футбольної ліги, життя якого розвалилося після одного невдалого розіграшу. Таємний папський кардинал, який прямує до країни, де офіційно не існує Католицької церкви… Незнайомці з різними долями. Єдине спільне для них — рейс 341, і він веде до найбільшого випробування у їхньому житті.

“Де немає Бога” — новий роман Кідрука — спроба збагнути, чи є всередині нас щось таке, що втримує від перетворення на звірів у місці, де не діє мораль, у місці, де немає Бога.

                                                          “Ночеліт” Джордж Р. Р. Мартін

Захоплива історія, яка поєднує в собі таємничість космічної безодні, як у “Чужих”, психологічний трилер, як у “Сяйві”, і, звісно ж, неповторний письменницький талант Джорджа Мартіна.

Наукова експедиція відправляється на межу галактики, щоб вивчати таємничу расу чужинців-мандрівників. Єдиний доступний корабель — це “Ночеліт”, повністю автоматизоване судно, капітан якого відмовляється показуватись пасажирам і спілкується дистанційно, навіть після того, як члени експедиції починають гинути одне за одним за нез’ясованих обставин.

Книга також містить інші оповідання та повісті з циклу “Тисяча світів”, у тому числі “Пісню до Лії”, що отримала нагороду Г’юґо 1975 року.

                                                           “Стара холера” Володимир Лис

Єва була найвродливішою дівчиною в селі, але чоловік, якого вона покохала на все життя, одружився з її сестрою Павлиною. Єва поламала їхній щасливий шлюб… А на старість лишилася самотньою. Як і Адам, що все життя до нестями любив чужу дружину. Друзі Адама, колишні хулігани та відчайдухи, “дідусі-розбійники”, вирішують одружити цих двох. Та як звести упертих самітників? Тим часом у великому місті Ліза, онука Павлини, будує своє життя разом із коханим Степаном. Однак, здається, вона втрапила у велику халепу… І тепер спалахне боротьба двох молодих за своє щастя, і несподівано в цю боротьбу втрутяться не такі вже й прості діди з поліського села…

                                                      “Вторгнення” Войтек Мілошевський

Сучасна Польща. Роман, колишній солдат спецслужб і учасник багатьох закордонних місій. Данута, яка обожнює розкіш, багато працює і повністю залежить від батька-тирана. Міхал – безробітний учитель історії з дружиною і двома дітьми. Цих героїв нічого не поєднує, допоки в їхній країні не вибухає війна. Як це могло статися? Чому Росія напала на Польщу? І де всі союзники?

“Вбивці квіткової повні: таємниця індіанських убивств та народження ФБР” Девід Ґренн

1920-ті роки. Низка таємничих убивств та зникнень прокочується племенем осейджів; на їхній території в Оклахомі було знайдено нафту, і вони – один з найзаможніших народів світу за доходом на душу населення. Родичів Моллі Буркгарт отруюють і розстрілюють одне за одним. Та це лише початок – скоро гинути починають і інші члени племені, а також ті, хто брався розвідувати ці вбивства самотужки. Молодий директор ФБР Едґар Гувер береться за справу, яка стала однією з перших для агенції. Він наймає колишнього техаського рейнджера Тома Вайта і формує команду підпільних оперативників, аби розплутати цю таємницю. Історична документальна розвідка Девіда Ґренна занурить читача у світ жадоби і корупції в одному останніх залишків Дикого Заходу США.

                                                                  “Ініціація” Люко Дашвар

Фото: @vsiknygy

Стара Костомарова не пам’ятає, як опинилася на тому забутому богом хуторі. “Чорні ріелтери” відібрали її квартиру, а жінку спровадили подалі від Києва. Селянин Перегуда дав їй притулок, він навіть вийшов на нотаріуса Германа, який обдурив стару. А коли повернувся на хутір, то вже ні хати, ні Костомарової не було…

Тим часом у Києві дівчина Меланія потрапляє у вир дивних подій. Усе починається зі снів про мерців, далі — зустріч із нотаріусом Германом та його зникнення. І Блейк, у якого Меланія закохується до нестями і який зраджує її. Від того часу дівчині сниться вже інший сон: про розлючений натовп, стару жінку, Блейка, який прохає про допомогу… От-от шляхи всіх героїв перетнуться. І тоді кожен з них — хоче він того чи ні — пройде свою ініціацію. Ініціацію на право вважати себе людиною…

                                                             “Війни Міллігана” Деніел Кіз

Продовження історії Біллі Міллігана – людини з 24 особистостями.

Коли здавалося, що всі неприємності вже позаду, життя кидає Біллі нове випробування. На нього чекає курс лікування у психіатричній клініці для злочинців у Лімі. Це місце вважалося справдешнім пеклом на землі. Те, що коїли з пацієнтами у цих стінах, мало залишатися моторошною таємницею. І побиття та щоденні знущання було далеко не найжахливішим з того, що чекало тут на Біллі. Але він не такий, як інші хворі. Він має 24 особистості та безмежну волю до життя. У голові Біллі точаться запеклі війни, і його намагатимуться знищити, не розуміючи, що мають справу не з ним одним… Яка боротьба буде простішою – із системою чи із самим собою?

                                                       “Сеньйор Ніколо” Юрій Косач

Сюжети опублікованих у цій книжці історичних повістей та оповідань Юрія Косача — одного з найзначніших письменників ХХ століття — розкинені в часі на 2500 років: від невдалого походу перського імператора Дарія І проти скіфів у VI ст. до н.е., крізь бурхливу добу давньоруських та козацьких воєн, через витончені епохи бароко та класицизму ХVII–XVIII століть і романтичне відродження ХІХ століття — аж до українських визвольних змагань 1917–1920 рр. Віртуозний майстер історичної белетристики, Косач зачаровує читача то незвичними ракурсами погляду на вузлові моменти української історії, то яскравими зображеннями маловідомих, а то й зовсім невідомих подій з нашого минулого.

                                               “Життя без краю” Фредерик Беґбедер

“Життя — це масове убивство. 59 мільйонів смертей на рік. 1,9 на секунду. 158.857 щодня. Заки ви прочитаєте цей абзац, на світі вже помре зо двадцять людей, а якщо ви читаєте повільно, то ще й більше. Загальна байдужість косить людство. Але чому ми терпимо цю щоденну бійню під приводом того, що це природний процес? Раніше я думав про смерть раз на день. Але перетнувши межу в півстоліття, я почав думати про неї щохвилини. Ця книжка розповідає, як я вчинив, щоб не померти безглуздою смертю, як усі решта. Нема дурних помирати без боротьби”, – Фредерик Беґбедер.

                                                    “Руйнування ляльки” Степан Процюк

Фото: Василь Карп’юк

“Руйнування ляльки” є революційним романом у тому сенсі, що стоїть в опозиції до будь-яких устроїв, режимів, установ. Ба більше, це анархістський роман, у якому розвивається ідея свободи. Але не фізичної чи суспільної, як ми звикли тлумачити цей іменник, а духовної. Не моральної, коли втрачаються будь-які цінності, а саме духовної свободи, для утвердження якої потрібне не беззаконня, а саме моральний закон.

                                                            “Космополіти” Сара Шульман

“Космополіти” Сари Шульман — чудовий атмосферний роман від однієї з найтитулованіших сучасних американських письменниць. Середина ХХ століття, три долі, троє вигнанців і відщепенців: чорношкірий актор, біла секретарка і дівчина з Огайо, яка приїхала до Нью-Йорка, щоб зробити артистичну кар’єру,— оселяються у старезному будинку в напівнетряному Гринвіч-Віллиджі. Блиск і злидні Мангеттена п’ятдесятих років, прекрасний гімн людській потребі в коханні й визнанні, зворушливий і проникний. Образи героїв настільки яскраві й переконливі, що пам’ятаються ще довго після того, як книжка прочитана.

Сара Шульман — лауреатка чималої кількості американських літературних нагород, у тому числі престижної премії Ґуґґенгайма і премії Американської бібліотечної асоціації.

                                                                      “Убік” Філіп К. Дік

Фото: @imagination_books

Ґлен Ранситер, впливовий власник найбільшої в галактиці корпорації запобігання телепатичному шпигунству, помирає від вибуху, влаштованого його бізнес-суперниками. Однак колишні підлеглі й далі отримують від свого шефа дивні бентежні послання, тоді як світ навколо них поступово втрачає свої звичні обриси, а сам час, здається, починає рухатися в зворотному напрямку. Що саме він намагається їм повідомити? І чи й справді Ранситер – мертвий, а вони зуміли уникнути загибелі під час того фатального вибуху? Можливо, все якраз навпаки?

Один із найвідоміших фантастичних романів Філіпа К. Діка, “Убік” (1969) занурює читачів у моторошний футуристичний світ, сповнений інтриг, часових вивертів та кріогенних просторів, де межа між живими та мертвими видається навдивовижу тонкою та невиразною. Чи зуміють його герої знайти вихід із цього облудного тривожного лабіринту? А чи їхній час невблаганно й безповоротно спливатиме, поки не спливе до краплі? Як і у більшості найкращих своїх романів, в “Убіку” під покровом науково-фантастичного сюжету Філіп Дік зумів змалювати справжню екзистенційну людську драму, сповнену запалу, боротьби, страху, відчаю і… надії.

                          “Слов’янське небо: вірші у перекладах Романа Лубківського”

До книги вибраних перекладів відомого українського поета і перекладача Романа Лубківського (1941–2015), яку упорядкували його сини Данило і Маркіян, увійшли вірші найважливіших поетів слов’янського світу.

                                “Буфонада, або Більше не самотні” Курт Воннеґут

Події роману “Буфонада, або Більше не самотні” Курта Воннеґута відбуваються в США у недалекому майбутньому. Держава розпалася і втратила весь свій престиж, водночас зруйновано всю земну цивілізацію. У світі вирують природні й техногенні катаклізми. Попри це люди не втрачають доброти, сердечності та співчуття.

Роман поєднує в собі ориґінальний задуму і блискучий авторський стиль. Автобіографічні спогади перевтілюються у карколомні пасажі фантазії, а парадоксальні ситуацій та ґротескові персонажі описані з душевним теплом і ніжністю. “Буфонада, або Більше не самотні” сповнений м’якого гумору і тонкої іронії.

“Грай на піаніно п’яно ніби на ударних поки пальці ледь закровоточать” Чарлз Буковскі

Ця книга запам’ятається нам дуже надовго, і не тільки довгою назвою. Чарлз Буковскі був родючим андеграундним письменником, який в своїх поезіях і прозі зма-льовував розбещене міське життя і занепад американського суспільства. Його твори не вписуються в те, що нам зазвичай пропонує сучасна література. Він нагадує глюк екрану телевізора, коли сигнал раптом переривається, і химерна картина щасливого життя починає блимати, створюючи подвійні сенси.

Книга є білігвою, і читачі зможуть читати Чарлзову поезію, крім українського перекладу, ще й в оригіналі.

                                                        “Усі вогні — вогонь” Хуліо Кортасар

Збірник “Усі вогні – вогонь” справедливо вважається однією з взірцевих книжок малої прози видатного аргентинського письменника Хуліо Кортасара.

До цього видання, присвяченого пам’яті першого перекладача Хуліо Кортасара українською Юрка Покальчука (1941–2008), ввійшли п’ять перекладених ним і вперше випущених 1983 року видавництвом “Дніпро” оповідань у новій редакції Сергія Борщевського. Спеціально для цієї книги Сергій Борщевський переклав три оповідання зі збірника “Усі вогні – вогонь”, які відсутні у виданні 1983 року.

“Ми були солдатами… і молодими: Я-Дранґ — битва, що змінила війну у В’єтнамі”

Гаролд Ґ. Мур, Джозеф Л. Ґелловей

Якщо битва на Соммі започаткувала еру танків, то битва у долині ріки Я-Дранґ випробувала вогнем теорію аеромобільних військ. Завдяки фаховим знанням генерала Гаролда Мура та літературному хисту журналіста Джозефа Ґелловея, учасників цієї битви, тактичні міркування, вплив політики на стратегію, особливості застосування озброєння та інші аспекти мілітарної справи набувають зрозумілих форм, складаючись у виразну картину не лише окремої битви, але й війни у В’єтнамі загалом. Книга, за мотивами якої був створений однойменний фільм, адресована військовослужбовцям, волонтерам, дослідникам воєнної історії, усім, хто цікавиться військовою справою та вивчає вплив війни на наше життя.

                                                       “Сліпобачення” Пітер Воттс

Роман “Сліпобачення” є одним із найвідоміших і найважливіших творів Пітера Воттса, а читачі і критики одностайно вважають його головним і вершинним здобутком письменника. Кінець ХХІ століття. Розбалансоване людство, яке і без того стоїть на порозі багатьох  викликів і невідворотних змін, зіштовхується з новою проблемою принципово іншого рівня  – першим контактом. Та чи так легко контактувати з тим, хто, роздивляючись тебе майже  упритул, сам не бажає з’являтися у фокусі твого зору? Надто, якщо і зір, і всі інші чуття, на які людство покладалося протягом мільйонів років своєї земної еволюції, виявляються нічого не вартими, коли справа доходить до комунікації з “іншими”, які формувалися за геть інакших умов, і для яких всі людські поняття і концепції поведінки нічого не варті, як позбавлене сенсу навіть саме розуміння контакту.

                                                              “Гемінґвей” Мері Дірборн

Ернест Гемінґвей, поза сумнівами, один із найвидатніших американських прозаїків. Він познайомив читачів з іншим Парижем, особливою Америкою, Африкою, Кубою. А головне — показав світ яскравішим, стихійнішим, пристраснішим та романтичнішим місцем.

На кожному етапі його життя ми бачили нового Гемінґвея — довготелесого хронікера “утраченого покоління”, мужнього подорожувальника, що описував подвиги на арені для кориди, репортера на фронтах Громадянської війни в Іспанії і врешті-решт — бородату легенду повоєнних років на Кубі. Однак трагедію, що сталася з ним, до кінця так і не зрозуміли.

Детально аналізуючи листи, щоденники та архівні матеріали, Мері Дірборн намагається пояснити внутрішній світ надзвичайної та водночас недосконалої людини. Вона розкриває суть трагедії письменника, який змінив очікування від літератури, спосіб мислити та робити життєвий вибір для багатьох людей.

                                          “Генерал Конфедерації з Біґ-Сура” Річард Бротіґан

Фото: @humenyk

“Генерал Конфедерації з Біґ-Сура” – дебютний роман Річарда Бротіґана є, мабуть, його найреалістичнішим та найбільш «бітниківським» текстом, в якому водночас уже присутні всі риси, що пізніше стали визначальними для автора культової “Ловлі форелі в Америці”: химерна фрагментарність оповіді, пронизлива дотепність голосу, нешаблонність персонажів та ситуацій, влучність метафор і незабутність образів, які запам’ятовуються одразу і до яких потім не раз повертаєшся, але передусім здатність говорити про найважливіші речі – любов, дружбу, радість, пристрасть, смерть – із легкою, трохи сумовитою посмішкою дорослої дитини. Герої Річарда Бротіґана не ховаються і не тікають від життя, вони радше шукають можливості прожити його власним способом, інколи – з гіркотою, інколи – жартівливо й невимушено, понад усе відстоюючи це своє право на внутрішню свободу, яку вони сподіваються знайти серед незайманих прадавніх скель та лісів Біґ-Сура.

                      “Ворохтіріум” Юрій Андрухович, Олександр Бойченко, Орест Друль

“Ворохтаріум” — це неквапливі розмови трьох давніх друзів. Розмови настільки відверті та влучні, що хочеться сидіти поряд, слухати і долучатися — коментарем, посмішкою, мовчазним розумінням. Бо цю бесіду ведуть Юрій Андрухович, Олександр Бойченко та Орест Друль.

Про народження книжок, про критиків і літературні премії, про навчання літературному ремеслу. Про ритм і чуття мови, про добрий текст, про поезію та прозу. Про російську літературу і про переклад Біблії. Про життя — своє і чуже.

Підслухати ці бесіди — значить глибше пірнути у творчість митців, зазирнути у внутрішню кухню літературного процесу і, можливо, стати його учасником. Хай і дистанційно.

                                         “Дочка торговця шовком” Дайна Джефферіс

На своє вісімнадцятиріччя Ніколь отримує в подарунок маленьку крамницю шовкових тканин у Ханої. Народжена в’єтнамською матір’ю від батька-француза, дівчина сповнена надій на майбутнє. Та в долі були на неї інші плани. Неймовірна історія кохання головної героїні розгортається на тлі жорстокої індокитайської війни 50-х років минулого століття. Читача зачарує екзотика В’єтнаму, історична точність, сила характерів героїв і захопливий сюжет.

Запис 25 новинок до ювілейного Форуму видавців (книжковий огляд) спершу з'явиться на Медіа-Версії.

***

слово

побігло

кудись

і тільки про нього

і думка 

й душа

поранитись

може

упертим сучком

недовіри

байдужим камінням 

зневаги

і поглядом темним

намови

воно ж бо

недавно

народжене

мною

Кажуть, добре вино залишає по собі тривалий післясмак… Не знаю, чи можна застосувати цей образ до поезії, але з плином часу відкриваю все нові нотки, відтінки, відлуння у Поета Миколи Бучка.

Цієї неділі, на Спаса, Миколі мало би виповнитися 70. Лише 70. Хоча він майже на 2 роки пережив обіцяні колись дружині Світлані (жартома чи не дуже?) 67. Коли пишеш про Друга, важко втриматися від того, щоби поруч із цією особистістю не сказати щось про себе. Я не є ні біографом Миколи Бучка, ні дослідником його творчості. Та один раз все ж таки процитую сама себе. Колись, ще на першому курсі безапеляційно (як усе, що тоді казала чи робила…) заявила Анатолію Добрянському (мабуть, не треба пояснювати, хто це):  – Ми всі пишемо вірші. А Поет серед нас лиш один…

Сказала й забула це на довгі роки, аж поки не надійшли ці ювілейні дні – вже без Миколи. Згадується різне за понад 50 років. Але на першому місці – дбайливе, навіть трепетне ставлення Поета до Слова. Микола не обмежувався у своїй творчості лише натхненням, він шукав Слова як першовідкривач, гарував над своїми листочками, вишукуючи єдиного правильного, оглядав свою думку з різних боків, поки не збиралася вона у фокусі, як Світло… Недарма ж і книгу свою, і серію поетичних вечорів називав «При світлі Слова». Недарма ж і видання творів своїх студійців назвав «Світлослов». Невипадково ж наважився до першого речення Святого Письма – «Споконвіку було Слово,/ і Слово в Бога було,/ і Бог був Слово» додати власне, усіма його пошуками підтверджене «І Слово про це знає»…

Микола дуже обережно піднімався поетичними сходами до образу Тараса Шевченка: спершу були Майстер вуличних світлин, Моцарт, Євангеліст Матвій… Усе особистості непересічні, творчі і – нехай дарують мені цю навіть банальність – усе це було й про самого Миколу…

Поема Миколи Бучка про Шевченка названа «Пророк, або Остання ніч Шевченка». Ретельний, мало не експертний опис останніх годин життя Кобзаря дивує поетичним розширенням: думки, згадки, передостанні марення переносять Шевченка з холодного Петербурга до рідної України. Тут у Петербурзі до вікон підступає вода,  там, далеко «несмертну воду із Дніпра спиває несхитне небо…». Образ української пісні проходить через цілу поему, ніби показуючи нам, чим Кобзар тримався у кріпаччині, солдатчині…

Твір цей свого часу був представлений на здобуття Шевченківської премії. Не судилося. Мабуть, кон’юнктури поету Бучкові не вистачило, наближеності до певних кіл…

Сам він пережив це… іронічно. Ця іронія, до речі, дуже часто допомагала поетові переживати найрізноманітніші життєві колізії. А далі захопився новим, як тепер кажуть, проектом: став збирати книгу віршів-присвят «Замість поеми». Ніби йшло до видання, навіть якісь гроші виділила влада… Не володію ситуацією, чого не вистачило цього разу – грошей чи знову-таки кон’юнктури, але принесли автору книги  навіть не 15 авторських – один-єдиний примірник, виконаний у форматі покетбук, як видаються детективи й любовні романи. Чи існувала взагалі решта тиражу – історія замовчує…

А обсяг рукопису зростав усі останні роки життя Миколи Бучка. Написавши вірша, автор, чию присвяту мати – велика честь, чемно телефонував людині й запитував, чи вона не проти, щоби їй автор присвятив саме цього вірша. Усі, хто хоч раз чув або читав у газетних публікаціях ці вірші, знають – це висока поезія.

Посмертних віршів Микола не включав до цього рукопису, але за ці роки з понад 150 осіб, кому вони присвячені, до 2 десятків уже немає з нами. Як ото недавно – Тадея Сулятицького не стало… У кілька останніх, датованих весною 2017-го, увійшла… війна. Навіть усамітнений хворобою на ліжку, Микола не втомлювався любити свою Україну.

Дуже хочу почути від ще живих друзів, однодумців, колег… Яким чином нам усім скинутися та видати – нехай вже посмертно і навіть не до ювілею – але до Поезії – цю книгу?

Повторюся, Микола Бучко  не ставив собі за мету бути провидцем чи пророком. Він просто жив і писав вірші. І вірив у силу Слова – мовленого, проспіваного, написаного:

«Співає хтось./Себе виспівує…/На ясні зорі/ і на тихі води…»

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис До 70-річчя від дня народження Миколи БУЧКА: «Ми – лише подорожні, лишень перехожі…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Це знамените українське місто, як діамант, вмонтоване у буки, ялиці та модрини на схилах Буковинських Карпат, омиваних Черемошем та Виженкою, вперше згадується в літописах 1158 року, за понад 300 років раніше від Чернівців. За всіх чужих князівств та імперій, які прокотилися його землями, як чортополох, воно завжди було важливим торговельним центром і славилося величезними та ярмарками, ремеслами, талантами, самобутньою культурою.

Але Вижниця – ще й прості, звичайні люди, не менш талановиті і не менш патріотичні, які обробляють землю, будують будинки, дають освіту дітям. І Вижниччина – край дуже перспективний та важливий для загального становлення української економіки.

А ще у Вижниці діти, як усюди в Україні, полюбляють кататися на скейтбордах. Але раніше спеціально облаштованого місця в них не було. Нині ж юні вижничани на виділені з держбюджету до ювілею гроші отримали чудовий скейтпарк, обладнаний за сучасними вимогами.

Запис Вижниці 860 років: На День міста найменші вижницькі спортсмени отримали скейтпарк спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Чернівчани з мого покоління пам’ятають, як на початку 50-х музей працював у кількох приміщеннях Резиденції буковинських митрополитів, коли після огляду експозиції можна було пройти в парк, де вільно бігали козулі, лисички й зайці – це я бачила на власні очі. До музею ходили тоді цілими сім’ями й мало не щонеділі…

Нинішній ювілей відбувається зовсім в інших умовах, коли про флору й фауну, побут і мистецтво краю можна дізнатися, не виходячи з дому – з Інтернету.  Та Краєзнавчий музей існує, дихає, розвивається, знаходить нові форми роботи, докладаючи максимум зусиль для збереження історії нашого краю та передаючи знання про нашу минувшину наступним поколінням буковинців – адже, хто не має історії, той не має майбутнього. Недарма ж обласна представницька влада нагородила директорку музею Олену Затуловську відзнакою Чернівецької обласної ради «За заслуги перед Буковиною».
Тож ми вітаємо колектив Чернівецького обласного краєзнавчого музею з поважним ювілеєм  і бажаємо, щоби люди не втрачали цікавості до безцінних експозицій музею, а сам музей і далі розвивався й поповнювався.

Лідія КОСТИНСЬКА, «Версії»

Запис Чернівецькому обласному краєзнавчому музею – 155 спершу з'явиться на Медіа-Версії.