Осип Юрій Федькович ( Осип Домінік Гординський де Федькович).  8 серпня 1834, Путила — 11 січня 1888, Чернівці — український письменник-романтик, передвісник українського національного відродження Буковини.
Народився в родині небагатого шляхтича-службовця Адальберта Федьковича у містечку Сторонці-Путилові на буковинській Гуцульщині (тепер смт Путила Чернівецької області). Учився в Чернівецькій німецькій реальній школі (1846—1848), пізніше працював у Ясах і Нямці (Молдова, 1849—1852).
Відбував військову службу (1852—1863) в Семигороді, 1859 року став поручником; тоді ж брав участь у поході австрійського війська до Італії, під час якого написав перший вірш українською мовою — «Нічліг» (1858).
Писав спочатку німецькою мовою. По звільненні з військової служби працював війтом у рідному містечку, був шкільним інспектором Вижницького повіту (1869—1872).
Запрошений до Львова, у 1872—1873 працював редактором у видавництві «Просвіти» і театрі «Руська Бесіда».
Останні роки провів у Чернівцях, де в 1885—1888 був редактором газети «Буковина».
Помер 11 січня 1888 р. у Чернівцях, де й похований на Руському цвинтарі.

«Місяцю-князю…»

Місяцю-князю,
Білий вівчарю!
В золоту сурму
По ночах граєш,
Далеко видиш,
Багато чуєш, –
Де я цю нічку,
Де заночую?
Чи в Тегерані
В рожевім гаю,
Де одаліска
Перли збирає?…
Я й сам не знаю!

Юрій Федькович

До відзначення 190-літнього ювілею Юрія Федьковича 8 червня 2024-гого у рамках проєкту «Букове зерня», зі створення рукописної книги «Наш Федькович», відбулася експедиція до Путили. Проєкт реалізується за підтримки Благодійного фонду «Кращим Бути».
Керівник проєкту: пані Лариса Курущак, завідувач відділу науково-освітньої роботи Чернівецького обласного художнього музею.

До проєкту долучилася творча молодь Чернівецьких ліцеїв – №14 (кер. Шевцова І. П.) і №16 (кер. Фочук Г.О.), гуртків МПДЮ – «Дивотвір» (кер. Бойчук Н. Р.), «Образотворче мистецтво» (кер. Тимчук О.В.), «Арт-простір» (кер. Крачило С. М.), Чернівецька художня школа ім. М. Івасюка ( директор Гакман Т. І.), Вижницький фаховий коледж мистецтва та дизайну ім. В.Шкрібляка (кер. Петращук-Гинга О.Я.). У самій експедиції взяли участь  учасники проєкту:  творча молодь та їх керівники;  науковці ЧНУ – Лідія Ковалець, художники –  Володимир  Гамаль  та Іван  Салевич, Яків Петращук, працівники Муніципальної бібліотеки ім. А. Добрянського -Катерина Теленько та Лариса Кирилюк. Екскурсоводом експедиції була пані Леся Щербанюк, директорка бібліотеки ім. А. Добрянського.

Екскурсовод експедиції: пані Леся Щербанюк, директорка бібліотеки ім. А. Добрянського.

О 8:30 автобусом  рушили до Вижниці. Дорогою переглянули рукописні книги «Наш Федькович».

Відвідування Вижниці: парк імені Юрія Федьковича біля  Вижницького коледжу прикладного мистецтва ім. Василя Шкрібляка, будинок, де жив Юрій Федькович.

“Приїзди Ю. Федьковича до Чернівців були пов’язані з переходом на православ’я. Вочевидь, саме цього дня, 3 квітня, поет уже отримав свідоцтво від військового капелана, про що свідчить піднесений тон листа і повідомлення про повернення до Путилова. А вже 7 квітня через православного священника о. Олександра Поповича Ю. Федькович заявив про своє приступлення до православної церкви. Ю. Федькович заявив про своє приступлення до православної церкви (див.: „Писаня…”, т. 4, с. 361).”, – Б.І. Мельничук, Л.М.Ковалець, Л. М.Черняк “Юрій Федькович”, лист до Данила Танячкевича, твори, том п’ятий, ПУБЛІЦИСТИКА, НАУКОВО-ПОПУЛЯРНІ ПРАЦІ, ЛИСТИ, Чернівці, Видавництво “Буковина, 1922.

В електронній бібліотеці “УКРАЇНІКА” можна прочитати і побачити цей лист в книзі: Писання Осипа Юрія Федьковича : [в 4 т.] / О. Ю. Федькович. – 1-ше повне і критичне вид. – Львів : З друк. Наук. Т-ва ім. Шевченка, 1902 – 1910. – Назва з обкл. : Твори. Т. 4 : Матеріали до життєписи Осипа Юрія Гординського-Федьковича / з першодруків і автографів зібрав, упоряд. і пояснив О. Маковей. – 1910. – XII, 653 c. – (Українсько-руська бібліотека / Філол. секція НТШ ; т. 5). Я не публікую фото з цим листом, є попередження про “без права подальшого повторного відтворення повних текстів документів”. Але можна зайти за посиланням і прочитати не тільки цей лист.

Русь. По «Mignon» Гете

Ци знаєш, де країна тая мила,
Де явір ріс і де калина цвила,
Де Дністер грав, де Галич печаліє,
Де руський край, де руське серце мліє?
Ци знаєш де, ци занєш, моя доле? –
Туда, туда піду з тобов, соколе.

Ци знаєш, де там Левова палата,
А в їй мурах вибивана кімната,
Де образи по стінах золочені.
“Де Лев наш, де?” – питають, засмучені.
Ци знаєш де, ци знаєш, моя доле? –
Туда, туда піду з тобою, соколе.

Ци знаєш, де ті сині наші гори,
Де Черемшу де буйного ізвори,
Де рутин цвіт з барвінком зеленіє,
Де божий дух на землю з неба віє?
Ци знаєш де, ци знаєш, моя доле? –
Туда, туда підемо, мій соколе.

Юрій Федькович

До Путили автобус прямував через Івано-Франківську область.

Відвідування Путили.

“Чим далі, тим гори щораз висші і дикіші. Путилівка шумить серед зарослих берегів. Село тягнеть ся за селом так, що одно лучить ся з другим: Дихтинець, Киселиці, Тораки, Сторонець-Путилів і Сергії. Ся та справдніша Федьковичева  батьківщина, звісна йому змалку. Тоді було тут певно більше нерушаних лісів як є тепер і гори не світили так голими боками і не обсипали ся так, як се тепер буває місцями, наприклад в Киселицях, що небезпечно їхати.

Чим ближче до Сторонця-Путилова, тим гори щораз низші, так що можна зрозуміти, чому Федькович, сі свої родинні сторони називав лише Підгірієм. Дійсно гори у Сторонці, коли порівняти їх хоч би з недалекими верхами в Устю-Путилови і Дихтинці, доволі низкі, хоч незвичайно живописні”, – Осип Маковей, “Рідні сторони Федьковича”. Стаття 1913 року про улюблені місця просвітника Буковини. Локальна історія. 10 серпня 2023

Перед будинком міської ради пам’ятник Юрію Федьковичу. Скульптор – Володимир Гамаль.

«У науці, у розраді…»

У науці, у розраді
України доля,
А в залізі да у крові
України воля;
А у пісні голоснії
України слава!
Благословіть Україну,
А я заспіваю.

Юрій Федькович

Дві локації у Путилі. Лутературна світлиця. І  музей-садиба Юрія Федьковича.

Мій сардак

Я ж бо тебе не звержуся,
Руський мій сардаче!
Тепер аж я заспіваю,
Тепер аж заплачу,
Бо маю ся в що утерти –
Широкії поли…
Не скину тя, мій сардаче,
Ніколи, ніколи!

Юрій Федькович

Музей-садиба Юрія Федьковича. Музей розташований на території родинної садиби  письменника Юрія Федьковича, де він народився і зростав. Це філія Чернівецького літературно-меморіального музею Ю. Федьковича.

“Федькович – се талант переважно ліричний; всі його повісті, всі найкращі його поезії навіяні теплим, індивідуальним чуттям самого автора, всі похожі на частки його автобіографії – так і здається, що автор співає і розказує всюди про те, що сам бачив, сам найглибшими нервами душі прочув. І в тім іменно й лежить чаруюча сила його поезії, в тім лежить порука її живучості, доки живе наша мова, Федькович вложив в свою поезію найкращу частину своєї душі, а така поезія не вмирає, не пропадає…”, – Іван Франко, “Кілька слів по поводу 25-літнього ювілею його літературної діяльності”, 1886

Експедиція-подорож завершилася. Дякуємо організаторам, учасникам  проєкту «Букове зерня» за можливість долучитися до творчості Юрія Федьковича, до тих місць, які оспівув Юрій Федькович, відкрити для себе і нові джерела поетичного натхнення поета, письменника…

«Япоставив собі за мету якнайгрунтовніше опанувати суть астрології всіх цивілізованих народів давнього та нового часу і після десятирічного виснажливого дослідження, котре так багато коштувало мене, досяг нарешті результату, який значно перевершив мої сподівання, тож з усією сміливістю можу стверджувати, що доля людини, її майбутнє безумовно піддаються вивченню». Так писав у День Фенікса, себто 21 березня 1883 року, чернівецький поет і екзот, відставний офіцер австрійського війська, ветеран північноіталійської експедиції 1859-го року, землемір, аптекар, улюбленець патріотичної критики, «буковинський соловейко» і «карпатський Шевченко» в єдиній особі, гуцул з успадкованою від батька доброю половиною польської крові, романтик, народник і планетник Осип Юрій кавалер фон Федькович де Гординський, якому позавчора виповнилося 165 років з дня народження…

Знаємо Федьковича іншого, а від цього, космічного, — лише відгомін, дзвін порожнечі…», – Юрій Андрухович, газета “День”, №:№145, (1999).

Нічліг

Звізди по небеснім граді —
І по одній, і в громаді —
Як то любо заснияли,
Де жовняри спочивали.

Но як збліднуть тихі зорі,
Світле сонце зійде д горі,
Хто тогді нам, бідни, скаже,
Де котрий з нас нині ляже?

Де хто ляже — божа воля:
Є де спати, много поля,
Є де голов приконити…
А зірниці ймуть світити.

Юрій Федькович

Далі буде…

p.s. Астрономією цікавляться не тільки астрономи. Астрономію люблять, в першу чергу, романтики. Обсяг і широта уявлень про світ  значною мірою визначаються як астрономічними знаннями,  якими володієш, так і  астрономічною інформацією, яку здатна людина зрозуміти. Існування людини і Всесвіту взаємопов’язані і у цьому полягає суть  антропного принципу. Я не впевнена, чи  знав Юрій Федькович теорему Птолемея, теорему елементарної геометрії,  яка стверджує, що добуток довжин діагоналей вписаного в коло чотирикутника дорівнює сумі добутків довжин його протилежних сторін, але  Клавдія Птолемея  цінив, знав, як астронома.

«Гороскопія, або Єгипетська астрольоґія Й. Федьковича. [Вступне слово]. Наслідком багаторічних студій Ю. Федьковича над астрологією наприкінці 1870-х – першій половині 1880-х років стали кілька підготовлених ним німецькомовних книжок. О. Маковей у „Житєписі Осипа Юрія Гординського-Федьковича” (1911) називає їх шість, даючи зрозуміти, що нотаріальний інвентар, на який він покликається, може бути неповний. Зокрема, це підготовлена в 1883 р. і супроводжувана різними таблицями та обчисленнями „Die Horoskopie oder aegyptische Astrologie von J. Fedkowicz” („Гороскопія, або Єгипетська астрольоґія Й. Федьковича”),» –  Б.І. Мельничук, Л.М.Ковалець, Л. М.Черняк “Юрій Федькович”.

Тепер в  електронній бібліотеці “УКРАЇНІКА” можна прочитати у книзі: Писання Осипа Юрія Федьковича : Твори. Т. 4 : Матеріали до життєписи Осипа Юрія Гординського-Федьковича /з першодруків і автографів зібрав, упоряд. і пояснив О. Маковей. – 1910. – XII, 653 c.  Лишаю оригінальний текст:

«З астрольогічних праць Федьковича.

Федькович займався астрологією головно в роках  1874-1894.

Велика на 900 аркушевих сторін астрольогічна праця Федьковича (оправлена кріпко у шкуру, з закладками) п.з. «Apotelesmata oder das  Buch der Decrete» так і лишиться певно ніколи не оголошеною, бо вона є тільки доказом Федьковичевого хоробливого наклону до містики.

Was wersteht man unter Horoskopie?

Unter Horoskopie – richtiger Chronoskopie  oder Chronomantie – ehedem  Astrologie genannt – versteht  man die Kunst aus der Stellung  der Gestirne zur Zeit der Geburt eines  Menschen die Zukunft desselben  vorherzusagen.

Kann denn die Zukunft iiberhaupt  vorausbestimmt  und  verhergesakt  warden?…»

Думаю, Осип Маковей не був романтиком і теореми Клавдія Птолемея точно не знав. І «Просвіта» відмовилася друкувати книжку Юрія Федьковича «Планіта чи Ворожка». А ми зараз дивуємося, чому у Чернівцях немає навіть планетарію,  за обсерваторію взагалі мовчу…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис «Як знаємо Федьковича?»: мистецький проєкт «Букове Зерня» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Це їм, вічно недосформованим і в той же час хоровито переповненим амбіціями світового панування чи бодай лідерства, завжди йдеться про якусь отаку «заумь» на рівні «идеи» – головно, аби пояснити (самим собі) і виправдати (перед самими собою ж) як нікчемність свою, так і злочинність. «У России свой особый путь»? Чудово. Тож і пензлюйте ним подалі від нормальних людей у свою намріяну тотальну самоізоляцію. Біда ж лиш у тому, що в неї, в цю чорну діру, вони не бажають провалюватися самі. Вони прагнуть затягнути зі собою інших. Передусім нас. Або принаймні нас. Або – нині вже можна стверджувати з певністю – тільки про нас їм і йдеться. Ми – їхня «нацидея». Точніше, їхня «нацидея» – наше розчинення, неіснування в запрограмованій ними чорній дірі. І що тут кому незрозуміло? Про що тут іще писати?

І все ж я тоді не дозволив собі роздратуватись, урешті прийнявши запрошення. На моєму шляху зненацька виринув Владімір Соловйов – тільки не той біснуватий телеканалія, що йому нині начебто заблокували італійську нерухомість, а філософ і містик Соловйов Владімір Сергеєвич (1853–1900). Я його трохи начитався у свої студентські часи, потім, ясна річ, розчарувався й забув.

Однак до цього сюжету я ще повернуся.

Тим часом про значно ближчий до нас у часі епізод. Можливо, не всі звернули увагу, як цікаво висловився – в один із останніх тижнів перед початком сьогоднішньої війни – провідний менеджер ірландської авіакомпанії. Суть його вислову була така, що Ryanair не припинить літати в Україну і з України, аж поки не почнеться «радянське вторгнення». Гаразд, в оригіналі це звучало як Soviet invasion, отже, є сенс і в перекладі окреслювати його як совітське чи совєтське – тут уже на вибір, яка з форм кому більше подобається.

Вислів ірландця багато хто сприйняв як анахронічний: які совіти, про що він? З якого часу промовляє цей авіабос, що йому сниться? Навіщо йому ця плутанина з історичними паралелями, які вічно кульгають?

Однак це все були ще передвоєнні реакції. Вони залишилися там, у передвоєнному світі. Його зруйновано бомбами і ракетами, його вже ніколи не буде.

Нинішній перебіг війни свідчить про ірландцеву правоту. Так, це вторгнення – совітське. Дуже совітське, типово совітське, додав би я. Ніби сто з гаком років тому, на нас посунула червона більшовицька навала. Нас хочуть знищувати все ті ж, донині краснознамьонні збройні формування – як наприклад, «окрема, орденів жукова, леніна і жовтневої революції (!), дивізія імені дзержинського (!)». От вам і вся «нацидея»: масовий терор, розстріли, катування, зґвалтування – все по-дзержинському, все по-сталінському, по-жýковському, все як щоразу. Вся погана спадковість, усе зло імперії. Все у згоді з ними ж обраним символом: Z як зомбі.

Цим зомбі протистоять наші бригади й полки з назвами не менш промовистими: імені Лицарів Зимового Походу, Чорні Запорожці, Холодний Яр. І Герої Крут, і Генерал-хорунжий Юрко Тютюнник їм протистоять, а далі за ними й Король Данило, і Князь Аскольд, і Святослав Хоробрий. І слово «Січ» логічно виростає у «Відсіч».

На цьому дуже символічному тлі я повертаюся до символіста Соловйова, точніше до його визначення: національна ідея – не те, що сама нація про себе думає, а те, що замислив для неї Бог. Яке Він для неї знайшов призначення. П’ять років тому, обмірковуючи свій внесок до альманаху Мухарського, я вирішив припустити, що для нас Він замислив доволі неординарну місію. «З ранньої весни 2014 року, – підсумовував я тоді, – фактичне унезалежнення України від Росії стало процесом незворотним. Для того, щоб воно стало остаточним, себто виповнилося, потрібно не так уже й багато – розпад російської державності.

Саме це і вигадав наш добрий Творець як українську національну ідею. Це ми, українці, маємо довести російську імперію до загибелі.

І найсмішніше те, що аж ніяк не військовими методами. Себто з нашого, українського, боку зовсім не військовими».

Тепер я мушу виправитися: передусім військовими. Мирного (хоча б відносно) демонтажу імперії, на який я тоді сподівався, таки не вийшло. Zомбі зачули близький кінець і полізли зі Сходу, з Моря та з Білорусі.

Тепер кожного з них доведеться ще безліч разів убити. Ця робота невимовно тяжка, напружена й вимагає подвигу. Мало хто на цьому світі може похвалитися почеснішим і нагальнішим завданням. І хай Бог помагає завершити свою вікову багатоходівку.

18.03.2022

Запис Юрій АНДРУХОВИЧ: «Раян мав рацію» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Більше про перший день фестивалю за посиланням – ХІІ МІЖНАРОДНИЙ ПОЕТИЧНИЙ ФЕСТИВАЛЬ MERIDIAN CZERNOWITZ CТАРТУВАВ У ЧЕРНІВЦЯХ… 

Пауль Целан, поети, поезія вже удванадцяте у Чернівцях об’єднали, зблизили, згуртували, зібрали українських та закордонних поетів, письменників, журналістів та митців, тих, хто закоханий у поезію, поетів і поеток.

5 ВЕРЕСНЯ 2021

Поетичні читання: Ізраїль. Учасники: Ноам Партом, Томер Дотан-Дрейфус; модерація та переклад – Андрій Любка; вітальне слово – Наталія Федущак, директорка з комунікацій організації «Українсько-єврейська зустріч»; перекладачі: Петро Рихло, Марк Бєлорусець; локація – Головна синагога Буковини ім. Ісраеля та Зельди Майберг.

Публічна дискусія «Україна очима світу крізь призму культурного менеджменту». Учасники: Крістіан Дімер (Керівник проєкту «Дім Європи»), Володимир Шейко (Перший генеральний директор Українського інституту); модерація – Євгенія Лопата; переклад – Юрій Сильвестров; локація: Центральний палац культури /колишній Єврейський дім/

Подія: Презентація антології «Пауль Целан 100»
Учасники: Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Катерина Калитко, Андрій Любка; модерація – Євгенія Лопата.
Локація: Центральний палац культури / колишній Єврейський дім/.

Антологія «Пауль Целан 100» приурочена до сторіччя поета та міститиме 14 есе. Есе для антології були написані в рамках проєкту «Літературні дні Пауля Целана 2020» такими авторами: Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Оксана Забужко, Катерина Калитко, Андрій Любка, Таня Малярчук, Ігор Померанцев, Нора Боссонг, Александру Булуц, Рон Вінклер, Даніела Данц, Клаус Райхерт, Йоко Тавада, Макс Чоллек. Упорядниця антології – Євгенія Лопата.

З Відня він утікає в Париж. Парадоксально: Целан утікає від німецької мови, але саме її – як багаж – бере з собою. Німецька мова є його валізою, спадком і статком. Та водночас кожен поет – особливо добрий поет – таки є біженцем із рідної мови. Бо пишучи, він мимоволі покидає її традиційні кордони й синтаксичні пункти пропуску, продирається крізь колючий дріт синонімічних рядів, щоб вийти в нейтральну зону метафори. Поет покидає рідну мову, щоб створити власну.

Целан намагається збудувати новий дім у Парижі – із сім’єю, дітьми, знайомими, роботою, але втеча в Париж – попри позірний успіх – також стала поразкою.

Востаннє Пауль Целан стає біженцем – із життя. Спосіб його втечі символічний: поет стрибає в річку. А що таке річка? Плин, рух, течія. Втеча – від слова втікати, текти.

Тому нині, коли я бачу біженців на вулицях європейських міст, мені важко не приміряти на них долю Целана. Скільки з них і якою ціною досягне визнання? Хто напише геніальні вірші, а хто, так і не знайшовши для себе дому, втече із життя?

Андрій Любка

Целан – біженець, який утікав від себе

“Нічия троянда” – четверта книга Целана – з цього погляду є особливо прикметною. З одного боку, це об’єктивно чи не найсильніша книга поета (попри всю умовність подібного визначення стосовно книг Целана, що вибудовуються у хронологічно щільний та логічно узгоджений наратив, із якого насправді складно вилучити ті чи інші текстові фрагменти), з іншого – суто формально вона може слугувати взірцем гармонійного поєднання всіх складників у поетичну цілість. “Нічия троянда” – самодостатній закритий простір, структура, що поєднує в собі безкінечну кількість елементів і витворює універсальний поетичний світ...

Сергій Жадан: Троянди мають шанс

(про “Нічию троянду” Пауля Целана)

Целан – поет, який навчив мене чесно чути, пропускати крізь себе і проживати біль. Біль як міцелій, який невидимо пронизує європейську культуру, спалахуючи на нервових закінченнях часом у дуже віддалених точках, але щоразу знайомим відлунням. Він змушує смикнутися і торкнутися або власної живої рани, або давнього рубця. І шукати перекладу. Присмеркова поетика, збите дихання, живий біль Целанових текстів – те, що йому часом закидає читацтво з не надто тонко відкаліброваним інструментарієм, радше звикле до бравурності, – зробило його винятково важливим у моєму особистому пантеоні, аж настільки, що не всі трепетні внутрішні іскри хочеться показувати назовні.

Катерина Калитко
Розколупування рани

Целан від цього вибору втікав як міг: Бухарест, Відень, Париж. Але його Михайлівка йшла за ним. Целана від неї лікували, рятували, витягували з неї щосили, з ним зав’язували й розривали стосунки, його зраджували й покидали, а відтак знову знаходили. Йому йшов 50-й рік, коли “фрайтод” остаточно схилив його на свій бік, де вже чекали батьки, Зельма, Зельмині батьки, і покликав з моста Мірабо у Сену, яка, цілком можливо, тої миті назвалась йому Летою.

Юрій Андрухович
Садгора-Михайлівка. Фуга смерті

Міжнародний поетичний фестиваль Meridian Czernowitz засновано у 2010 році з метою повернення Чернівців на культурну мапу Європи та розвиток і сприяння діалогу між українськими письменниками, перекладачами, культурними менеджерами й журналістами та їхніми закордонними колегами.

Після презентації  «Пауль Целан 100»  пригадували вірші поетів, читали на пам’ять і вже почали чекати ХІІІ Meridian Czernowitz… Дякуємо організаторам, учасникам Meridian Czernowitz за позитив зустрічей цих трьох днів фестивалю, натхнення, творчість… Друзям дякую за чудові миттєвості спілкування.

Більше фото третього дня фестивалю за посиланням – ХІІ МІЖНАРОДНИЙ ПОЕТИЧНИЙ ФЕСТИВАЛЬ MERIDIAN CZERNOWITZ. 3-5.09.2021…

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис У Чернівцях завершився ХІІ міжнародний поетичний фестиваль Meridian Czernowitz спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Міжнародний поетичний фестиваль MERIDIAN CZERNOWITZ – дійство, побудоване на фундаменті культурної спадщини Чернівців, продукт генної та історичної пам’яті його мешканців. Метою фестивалю є повернення Чернівців на культурну мапу Європи й розвиток діалогу між сучасними українськими поетами та їх зарубіжними колегами.

З вітанням Фестивалю виступила Марина Кирилюк,  секретар Чернівецької міської ради.

Модератори заходу: Святослав Померанцев, президент літературної корпорації «Meridian Czernowitz»; Євгенія Лопата, директорка Міжнародного поетичного фестивалю Meridian Czernowitz. Перкладач: Оксани Матійчук, голова Українсько-німецького культурного товариства м. Чернівців, заступник директора Центру німецькомовних студій при центрі Gedankendach ЧНУ.

Директорці фестивалю Євгенії Лопаті вручили медаль за заслуги перед Федеративною Республікою Німеччина. Нагороду передала представниця відділу культури посольства Німеччини Катаріна Шаупп-Карманн.

Святослав Померанцев звернув увагу на те, що Чернівці перше в рейтингу у конкурсі на звання «Книжкової столиці України – 2022», оголошеного Українським культурним фондом.

Дякуємо за позитив зустрічей  першого фестивального дня! Фестиваль продовжується…

Більше фото з відкриття фестивалю за посиланням – ХІІ МІЖНАРОДНИЙ ПОЕТИЧНИЙ ФЕСТИВАЛЬ MERIDIAN CZERNOWITZ CТАРТУВАВ У ЧЕРНІВЦЯХ…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис У Чернівцях стартував XII Міжнародний поетичний фестиваль Meridian Czernowitz спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Традиційно у Тернопіль завітають відомі літератори, музиканти та митці зі всієї України та зарубіжжя. Протягом 5 днів триватиме 8-ий «Мистецький фестиваль «Ї», який проведуть у Тернопільському драматичному театрі ім. Т.Шевченка.

Минулого року, у зв’язку з пандемією коронавірусу, організатори скасували проведення фестивалю та перенесли спершу на травень 2021, а згодом відтермінували ще на місяць до стабілізації ситуації зі захворюваннями на COVID-19. Відтак, 8-ий «Мистецький фестиваль «Ї» відбудеться 16 – 20 червня 2021 року.

Співорганізаторами фестивалю є Тернопільська міська рада. Спільно з нею, організатори склали насичену програму заходів відповідно до трьох сцен: музичної, літературної та кіно- театральної. Цьогоріч фестиваль триває 5 днів, перших два з яких тематичні: виступи тернопільських письменників у середу, 16 червня, у бібліотеці «Літературне Тернопілля» та кінодень з сучасними українськими стрічками у Палаці Кіно, 17 червня. Вхід на ці події вільний для всіх охочих, лише потрібно попередньо зареєструватися за посиланням. Під час кінодня транслюватимуть стрічки «Однокласник», «З України до Голлівуду», «Ваш Василь» та «Чорний ворон».

Хедлайнерами 8-го фестивалю «Ї» стануть музичні гурти Vivienne Mort, Kalush та Лінія Маннергейма. Завітають і відомі сучасні літератори: Юрій Андрухович, брати Капранови, Юрій Іздрик, Андрій Любка, Тарас Прохасько, Галина Крук, Мар’яна Савка, Дара Корній, Дмитро Лазуткін, Марк Лівін, Олександр Ірванець та ще понад 25 інших відомих письменників.

«Мистецький фестиваль «Ї» уже став доброю традицією та нешаблонним символом Тернополя, адже щороку проводиться він саме у Файному місті. Одного року фестиваль проходив навіть у форматі Громадського бюджету, що засвідчує неабияку зацікавленість тернополян у сучасному мистецтві та популяризації української культури. І це прекрасно, адже без власної унікальної культури неможливе існування сильної української нації. Я пишаюся, що саме мистецький фестиваль «Ї», який формує новий потужний культурний ландшафт української нації, щороку проводиться у Тернополі. На жаль, через пандемію у 2020 році довелося відмінити проведення 8-го фестивалю «Ї», тому дуже хочеться, щоб у цьому році нічого не завадило поціновувачам якісної української музики, поезії, гумору та кіно насолодитися виступами, перформансами і несподіванками, які для нас підготували організатори та гості фестивалю», – наголосив міський голова Тернополя Сергій Надал.

8-ий фестиваль «Ї» відбудеться з дотриманням усіх карантинних вимог. Розміщення посадкових місць на всіх локаціях фестивалю буде здійснено з дотриманням соціальної дистанції. Окрім цього, у приміщеннях будуть розташовані антисептичні засоби та усі відвідувачі фестивалю повинні носити захисні маски. З послабленням карантинних вимог відповідно до рівня жовтої зони захворюваності, дозволено заповнення залів на 2/3. Тому організатори знову відкрили продаж додатково ще 150 квитків.

Найскладніше було через карантинні обмеження по кількості відвідувачів закрити продаж квитків. Одразу після цього наші соцмережі переповнювали повідомлення та коментарі про те, що люди не встигли придбати квиток, але дуже б хотіли. Це чудово, що ми можемо збільшити продажів ще на 150 місць для наших відвідувачів. Для нас це дуже цінно, –  прокоментував послаблення карантинних вимог у місті Юрій Матевощук, директор «Мистецького фестивалю «Ї».

Організатори фестивалю «Ї» прагнуть  зробити мистецтво доступним для кожного. Завдяки підтримці низки органів місцевого самоврядування, вхід для пенсіонерів, учасників бойових дій, людей з 1 та 2 групою інвалідності (з супроводжуючим за потреби) та дітей до 7 років у супроводі батьків – безкоштовний. Для отримання квитка потрібно показати на місці відповідне посвідчення для підтвердження особи.

Команда організаторів впевнена, що фестиваль, попри карантинні обмеження, пройде з дотриманням усіх традицій, до яких уже звикли відвідувачі та гості протягом 8 років.

До слова, “Мистецький фестиваль “Ї” – одна з провідних культурних подій в Україні, яка поєднує різні креативні індустрії: літературу та видавничу справу, музичне, аудіальне та художнє мистецтво, кінематограф та фотографію. Щороку, починаючи з 2013-го,  фестиваль збирає найталановитіших митців зі всієї України та найближчого зарубіжжя для презентації книг та музичних альбомів, картин, кінострічок, світлин та проведення гострих дискусій на важливі для суспільства та національної культури теми.

Продаж квитків за посиланням.

Переглянути програму можна за посиланням.

Запис У Тернополі проходитиме 8-ий «Мистецький фестиваль «Ї» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Завдяки численним інтерв’ю з людьми, які докладалися до творення образу, міфу і реальності Чернівців такими, якими ми їх знаємо, ми дійшли висновку, що Чернівці – це результат зусиль далеко не самих лише корінних чернівчан. І чимало з найяскравіших сторінок міста написані людьми, які народилися не тут, але місто стало для них другою батьківщиною, а вони для нього – рушіями.

Є й інші, які випурхнули з цього міста, як пташенята з гнізда – але завдяки своїм теплим спогадам, світлій ностальгії робили Чернівці відомими і омріяними далеко за межами окремих країн і навіть материків.

А є ще й такі, що навіть не були мешканцями Чернівців, та стали такими відданими Співцями нашого міста, що сміливо можуть називати його своїм. Серед них – письменник і поет, перший резидент проєкту «Пауль Целан 100» Юрій Андрухович.

Чернівці як географічна координата для пошуку Станіславова :) 

Рідний Івано-Франківськ через складність назви для іноземців Юрій Андрухович часто позначає описово, як «місто між Чернівцями і Львовом». Каже, що з винайденої ним «формули» співрозмовникові одразу стає багато що зрозуміло – і не лише географічно, а й культурологічно. «При згадці про Чернівці Пауль Целан – перший, хто виникає перед очима, – стверджує Андрухович. – Цей великий Поет працює на ваше місто і працюватиме. Відповідно треба відчувати вдячність до нього: він досі робить розголос про Чернівці. Адже він представник когорти, плеяди письменницької, він – явище, і завдяки Целану взагалі є сенс говорити про контекст цього міста. Є безпосередній місток від постаті Целана – до цього міста».

Саме задля Целана (і, звісно, заради Чернівців) перебував Юрій Андрухович у нашому місті, ставши першим гостем резиденції «Пауль Целан 100».

Фото MERIDIAN CZERNOWITZ

Йдеться про проєкт, покликаний переосмислити історичне та актуальне значення постаті Пауля Целана й поглибити культурні відносини між Україною та Німеччиною. Загалом учасниками резиденції стануть 10 митців (5 українських і 5 німецьких), кожний з яких протягом тижня мешкатиме у столиці Буковини та працюватиме над написанням есе про Пауля Целана (Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Катерина Калитко на час виходу матеріалу вже відвідали місто). Для резидентів передбачаються виступи в Літературному целанівському центрі з читанням власних творів та обговоренням творчості Пауля Целана, екскурсії місцями відомого поета в Чернівцях, відвідування обласного архіву, вивчення оригінальних документів, пов’язаних із життям митця, знайомства та зустрічі з місцевою інтелігенцією, істориками, культурними діячами. По завершенні проєкту есе учасників вийдуть окремим виданням – українсько-німецькою антологією «Пауль Целан 100».

Місто через щілину в паркані й крізь піт, що заливає очі

Вважати Юрія Андруховича «майже буковинцем» дає підстави й те, що батько письменника замолоду кілька років провів у буковинському Сторожинці, навчаючись там у лісотехнікумі. Звісно, це було дуже давно, ще на зламі 40-х-50-х років, майбутній батько майбутнього Патріарха був геть молодим хлопчиною, тож і спогадами про цей період життя з сином ніколи не ділився. У Чернівцях же він точно бував, коли відвідував свого сина, який «виконував обов’язок перед соціалістичною батьківщиною» в лавах тодішньої радянської армії. Так, Сам Андрухович служив у Чернівцях. Точніше – у садгірському полку. Тож дещо встиг побачити ще тоді – через щілину в паркані, що оточував військове містечко.

Колишні казарми в Садгорі. Фото pogliad.ua

«Армійський період фізично був дуже важкий, – згадує письменник. – Для усіх нас, солдатів, це було ходіння по муках… Було спекотне літо, нам мало давали поспати, мало виділяли часу для себе. «Для себе» – можна було викроїти хіба з якихось власних годин, відведених на сон. Відбувалися якісь постійні абсурдні речі, коли замість військової підготовки ми займалися якимись роботами. Мабуть, ішлося про схеми, коли офіцери домовлялися з місцевими господарниками і здавали нас як робочу силу. Як-не-як, веселого там було мало, але якісь трагікомічні речі траплялися…»

Садгірське весілля і його наслідки

Згадуючи про армію у своїх літературних творах, Андрухович описував, як їх, солдатів, ганяли – то за Сторожинець на полігон, то до центру Чернівців у турецьку лазню. І перші, й другі способи «оглядин міста» були дуже побіжними – бо завжди доводилося бігти, у хмарі збитої солдатськими ногами пилюки, і бачити навколишній світ через піт, що заливав очі. І лише одного разу побачив більше, бо його возили в артполк, де розташовувався гарнізонний шпиталь: чомусь набрякла нога і потрібен був огляд хірурга.

А один спогад про «суворі армійські чернівецькі будні» особливо яскравий.

«Одного разу вночі ми спали смертельним сном – ці години дуже нами цінуватися, а на ранок нас мали гнати за Сторожинець на полігон, відповідно підйом мав бути не о 6 ранку, а о 5 по тривозі… – поринає Андрухович у спогади молодості. – А тим часом дещо трапилося.

В нашій роті всі були з вищою освітою. Троє курсантів (один з них – директор ресторану з тодішнього Дніпропетровська, другий – диригент симфонічного оркестру з Мінська, і третій – простий інженер з Житомира) вночі порушили статут: зникли з частини через шпарину в паркані й погуляли на садгірському весіллі. Зіткнулися з чернівецькою гостинністю, їх оточили увагою, і на ранок сержанти просто не спромоглися їх підняти. Ми схопилися по тривозі – а троє наших друзів лежать просто як трупи. Звісно, одразу з’ясувалося, що вони смертельно п’яні – адже лиш десь з годину тому повернулися з того весілля, лиш заснули – і не змогли встати… Це було жахливе зухвальство! Бо начальство весь час намагалося нас доводити до рівня якихось тваринок – а ці посміли повестися як вільні люди, самовільно пішли з частини, і ще й десь понапивалися!

Помста була страшна. Їх перед строєм голили налисо – вони і так були майже лисі, але їм машинкою повистригали якісь такі смуги на головах, і був це ще й дуже болісний процес… До речі, тепер якраз мода на такі зачіски. Потім їх на тій спеці змусили вдягнути протигази і виконувати складні бойові вправи. Якби хоч хтось з них мав би найменші проблеми зі здоров’ям – це була б вірна смерть. Бігти, маючи на собі близько 40 кг усього, падати, повзти, стріляти…

Та наш радіоінженер з Житомира, на щастя, навіть у цьому стані дуже прицільно стріляв. За ту складну вправу отримав найкращий бал. І коли зняв цю газ-маску, перевернув її, то аж вихлюпнув, вилив з неї піт… І тільки тоді, здається, протверезів і зрозумів, що відбувалося…»

Знайшовся компаньйон до коньяку

«Років через 15 знову почав відвідувати Чернівці, – продовжує письменник. – Ні, не тому через такий тривалий час, що я, може, зненавидів їх через армію – насправді мені дуже цікаво було побачити це місто, якого я насправді ж і не бачив. Хіба що турецьку лазню, але й її я до пуття не бачив:  знову ж таки піт заливав очі, бо нас туди і назад гнали…

Отже, у 98-му я вперше сюди приїхав уже як відомий письменник, на авторський виступ. Пам’ятається, разом з австрійськими колегами – двоє австрійських і двоє українських авторів. І познайомився з чоловіком, який сказав мені, що він викладає тут в університеті зарубіжну літературу і вже має кілька статей, написаних про мою творчість. Це був Олександр Бойченко. Я не кинувся його обіймати:  по-перше, я його не знав, а, по-друге, та чи мало є таких, які статті по моїй творчості написали? Вони вже й діставали потрохи мене, ці науковці. Але Сашко виявився ще й хорошим компаньйоном і до коньяку з кавою, що відповідно тоді зародилася ця дружба.

І загалом те перебування так приємно мене здивувало, що відтоді я Чернівці раз і назавжди полюбив і відтоді вже навіть без виступу, навіть приватно, навіть просто в гості люблю приїжджати.

Особливості чернівецької «інтелігентської тусовки»

«Пригадую, що тут, на вул. Кобилянської, ще не було такої кількості кафе і ресторанів, – озирається навкруги, ведучи бесіду на літньому майданчику кафе поруч з Целанівським центром, Патріарх. – Це явно змінилося. У нас тоді традиція склалася: чи після виступу, чи без виступу, але в нас був один пункт призначення – «Колесо» на Кобилянської. Ще оте, старе…

І там ми просили, щоби нас приймали в окремому «кабінеті» із такою кічевою шпалерою. І це вже був не тільки Бойченко, а певне коло людей, яке збиралося, коли я приїжджав. Досить часто тут були і Богдан Загайський, і Петро Васильович Рихло – ми з ним як германісти спілкувалися, художники – як-от Бума Тутельман. Це мене вражало у порівнянні з моїм Франківськом. У мене там теж була моя традиційна тусовка – хтось трохи старший за мене, хтось трохи молодший, але в нас воно було не таке поліетнічне і двомовне. Цікаво було, що тут тусувалися люди, які говорили різними мовами. Тобто двома – не скажу, що тут хтось говорив ще французькою чи іспанською, йдеться про українську і російську. І це було нормою. У нас же це дуже людей віддаляло. Російськомовні не крутилися біля нас у Франківську, то таки були різні світи – хоча не можна сказати, що були не знайомі між собою чи ворогували. Я так розумію, що це відгомін настрою і атмосфери тих габсбурзьких часів: тут до такої різномовності ставляться значно спокійніше. Виникали в цій тусовці різні чернівецькі автори – Борис Бунчук, Мирослав Лазарук. Були й такі, яких я раніше й не знав. Через дружину Сашка Бойченка долучалася значна частина медичної тусовки: якийсь видатний психіатр, чи видатний терапевт… Це теж було дивно: що все не так поділено професійно, як у нас у місті. Але мені пояснювали, що інтелігенції тут не так густо на квадратний метр, то вже як вона є, то тримається разом (вдає серйозного – авт.)».

Місто поетів, які виїхали…

Назвавши колись Чернівці «містом поетів, які втекли», Андрухович насправді не вважає таку ситуацією трагедією – ні колись, ні тепер.

«Це було, є і буде – людині притаманно змінювати місто, де вона живе, – каже письменник. – Тут не винні ні Чернівці, ні Коломия, ні Київ, ні Франківськ. Є доволі значний відсоток людей, які шукають самореалізації, – зокрема, і в тому, що їдуть геть. Ті поети, яких я мав на увазі в своєму тексті, – це поети «до залізної завіси», коли виїзд не пов’язувався з драмою, коли не означало, що виїжджаєш – це назавжди (як-от це було з Мішею Фішбейном).

Сам Целан уже в якийсь «останній вагон» застрибнув, бо «залізна завіса» тоді вже насправді виникала. Але Роза Ауслендер могла ще собі дозволити трохи в Америці жити, трохи сюди наїздити – це було ще «до залізної завіси». Думаю, що єврейській нації це притаманно – постійно переміщатися в цьому світі, тому, власне, так багато поетів звідси належали саме до цього етносу. Для них такий виїзд за океан, в Америку – це був один із спокійних варіантів, як влаштуватися в цьому житті. Сьогодні маємо іншу ситуацію – коли багато людей не для самореалізації їдуть, а просто для більшого заробітку. Обирають те, що десь їм заплатять тисячу євро. І якраз про поетів тут не йдеться. Їм ні тут, ні там не платитимуть за те, що вони поети. Тому це явище змінило суб’єктність. Це не пов’язане з творчою амбіцією завоювати світ…»

«Резиденція – можливість побути ближче до Целана та його міста»

«Не мав жодних вагань, чи приймати пропозицію участі в резиденції, – зізнається Андрухович. – Буваю тут так часто, як тільки можу, а можу, на жаль, не часто… Зазвичай це кілька разів на рік, але ніколи не складалося так, щоби це був цілісний період часу. І резиденція стала найтривалішим часом цього перебування (не рахуючи, звісно, піврічної служби в армії, яку проходив у Садгорі). Це не приїзд на власний виступ, і не на фестиваль, де численні учасники певною мірою затуляли собою Пауля Целана. А це можливість побути і ближче до Целана, і до його міста. Хоча зовсім розчинитися в цьому навряд чи вдасться:  ми живемо в іншому часі, і це об’єктивна обставина. Але відчути щось особливе саме в ювілейний рік, який завершує сторіччя Целана, сто років його присутності в поетичній пам’яті людства – його рідне місто тут, безумовно, відіграє вирішальну роль. Це місто, в якому Целан сформувався, поліфонічність його поезії значною мірою пов’язана з тим, що він не просто тут прийшов у світ, а й активно його вбирав: саме завдяки чернівецькій аурі, атмосфері. Сподіваюся, що цей час буде для мене не тільки продуктивний, а й особливий і незабутній. Це можливість запізнати архівні речі, документи – тогочасні, звісно; можливість відвідати місця, безпосередньо з ним пов’язані… Напевно, все це спрацює і дасть ефект.

Запланував такий підхід: спробую нарешті Целана перекладати. Відберу трохи його поезій – і це буде молодий Целан. Впевнений, що розпочати цю роботу треба тепер. Бо коли ці ночі пролетять і я повернуся до свого місця – щось буде втрачено. А важливо розпочати тепер, і це буде поштовхом для пізнішого написання якихось речей.

Фото Альони Чорної, shpalta.media

Целан – страшенно складний для розуміння поет. Мені уявляється, що він, народившись у румунський період, міг піти в бік румунської мови. Та на певному етапі своєї творчості Целан пішов доволі ризикованим шляхом у виборі мови – він став поетом німецькомовним. Чому цей шлях ризикований? Тому що він обрав дуже консервативну структуру німецької мови: вона дуже впорядкована, а він її хаотизував. Тобто він настільки любив ту мову, в якій працював, що дозволяв собі експериментувати з нею. І мені це страшенно цікаво! Я далекий від того, щоби власний досвід ставити поруч, але як поет, який працює українською, скажу, що вона набагато пластичніша за німецьку і дозволяє собі значно більше «вольностей». Але все одно це завжди цікаво:  змагатися з мовою, вносити в неї якісь невпорядковані, хаотичні речі, випробовувати її постійно.

Перекладати і створювати власний текст – це різні процеси. Ви нічого особливого не побачите ззовні: письменник однаково заходить в свій комп’ютер, думає і щось записує. Але при перекладі є ще один активний учасник процесу – оригінал. І тут є ще один рівень відповідальності. Адже погано перекласти великого поета – це просто вчергове його вбити. І це несправедливість: коли люди іншої культури, які не знають мови і не можуть читати його вірші в оригіналі, отримують поганої якості переклад – неоковирний і незрозумілий…»

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис ЧЕРНІВЦІ ЮРІЯ АНДРУХОВИЧА спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«В 2017 р. чернівецьке видавництво «Книги – ХХІ» явило світові роман Максима Дупешка «Історія, варта цілого яблуневого саду», зміст якого, на мій погляд, свідчить про те, що Чернівці вкотре підтверджують, що вони є місцем творення сучасної української літератури», – пише Іван Монолатій у рецензії на роман Максима Дупешка «Історія, варта цілого яблуневого саду».

Іван Монолатій – почесний громадянин міста Коломиї, академік Академії наук вищої школи України, доктор політичних наук, професор, член Національної спілки краєзнавців України, Наукового товариства імені Шевченка, професор Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника, редактор фахового видання з політичних наук «Думка» («Прикарпатський вісник НТШ»). Іван Монолатій є автором монографій, численних публікацій періодичних та академічних видань. У 2017 році вийшли друком дві його книги:
«Діри пам’яті. Як пам’ятаючи, місто забуває» та «Перша республіка. Коломия в часи ЗУНР».

Максим Дупешко письменницьку діяльність почав ще в студентські роки. Твори Максима були опубліковані в періодичних виданнях, а також в антології молодих письменників «Під простирадлом / Піт простирадла» Письменник.
Письменник неодноразово брав участь у різноманітних літературних фестивалях, серед яких такі престижні, як «Meridian Czernowitz», Літературний фестиваль Львівського форуму видавців, «Трикутник», «Обнова-фест», «Арт-ефект».

Максим Дупешко спробував також себе як кінорежисер, екранізувавши в короткометражному фільмі своє оповідання «Кілька запитань до тебе».
Громадський активіст. Голова ГО «Європейський культурний простір». Учасник Київського безпекового форуму.
Максим Дупешко є автором роману «Історія, варта цілого яблуневого саду».

Нижче подаємо текст рецензії Івана Монолатія на роман Максима Дупешка.
Роман «Історія, варта цілого яблуневого саду» Максима Дупешка, дійсно, чарує, бентежить, відзеркалює та проектує у просторовому обсязі реальність життя, ідеалізуючи його у своїх спогадах, мріях…
Але зауважу, що рецензія Івана Монолатія так само мене зачарувала. Не менш цікаві інтонації, інтерпретації ілюзій, мрій, дійсності…

Іван Монолатій,
переможець конкурсу рецензій
«100 німецьких книг в Україні»

Програти не можна виграти.

МНЕМОТОПОСИ ЧЕРНІВЦІВ

(Рец.: Дупешко М. Історія, варта цілого яблуневого саду: роман / Максим Дупешко. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2017. – 160 с.)

Схоже, що однією з особливостей українського літературного постмодернізму стала і потреба і, водночас, мода писати про місто як пам’яттєву парадигму, його (міста) пам’ять і постпам’ять. Як тут не згадати Й. Рота, котрий ще 1924-го застерігав, що «потрібна велика самовпевненість, аби описувати міста» [9, с. 228]. Ця парадигма, актуалізована після здобуття Україною незалежності, лише тепер, після більш як двох деслюзій і мрій…ятиліть після серпня 1991 року, а також з’яви перших «міських» літературних текстів, набула того реального виміру в дослідженнях «масок пам’яті», «ландшафту пам’яті», «простору пам’яті», вибудовуючи і/або інтерпретуючи колективну й індивідуальну пам’ять як чинники ідентичностей «своїх» і «чужих».
Вже нині на полицях «післячорнобильської бібліотеки» (поняття Т. Гундорової) знайдемо тексти про топоси пам’яті Львова («Танґо смерті» Ю. Винничука), Станиславова («Фелікс Австрія» С. Андрухович) чи Коломиї («Торговиця» Р. Іваничука). Звісно, не могли вони з’явитися на порожньому місці: як тут не згадати Іваничуковий «Манускрипт з вулиці Руської», протагоністом якого став амбівалентний православно-католицький Львів з його людністю, чи ж зовсім нещодавній «Лексикон інтимних міст» Ю. Андруховича, заявлений як «довільний посібник з геопоетики та космополітики», у якому автор ще й «заплутався у переходах між реальним та вигаданим» [1, с. 3, 4]?
У паралельних світах такої «містоцентричної» парадигми віднайдемо й «Ворошиловоград» С. Жадана і «Рівне/Ровне» і «Харків 1938» О. Ірванця, присутність Міста як головного героя (нехай і символічного) у їхніх текстах лише додатково свідчить про авторські спроби відшукати пам’ять як подорож у авторське і, не дуже, минуле. До цієї ж когорти текстів слід додати й романи Ю. Андруховича «Перверзія» і «Московіада», зміст яких балансує між історією, фікцією і пам’яттю, увиразнюючи вияви ціннісно-ідентифікаційного континууму двох абсолютно неподібних міст – Венеції і Москви – їхні топоси пам’яті і контрпам’яті (у першому – «історія тіла» митця у просторі пам’яті, у другому – авторська боротьба із жахами імперської столиці й «прощання з імперією» (поняття О. Гнатюк). Ці два романи можна ще уважати прикладом ментального картографування, – тих «масок пам’яті», що їх одягають на себе і автор, і його герої.
Зауважмо, що, побіч, ґротесково-карнавальних сюжетів і забавляння в т. зв. альтенативну історію, у згаданих творах описані цілком реальні українські (а, інколи, ні) міста з реальними персонажами, однак, в різних, інколи неправдоподібних ролях. Ця обставина вирізняє «нашу» сучасну літературу від вигаданих «Міст незримих» І. Кальвіно, Макондо Ґ. Ґ. Маркеса чи ж Йокнапатофи В. Фолкнера. Воно ж і добре, і зле, бо геопоетика вимагає ще й вигадування ландшафтів пам’яті власне українською мовою і українськими авторами. Мабуть, поки-що, поодиноким прикладом такого «вимудровування» залишатиметься окупаційний роман з елементами фантастики «Одісея Шкіпера та Чугайстра» Г. Гусейнова. Цілком відмінна тональність просторів пам’яті Ялівця, що їх описав Т. Прохасько у своїх «Непрόстих» – виразно людиноцентрична.
Інший приклад темпоральних сценаріїв репрезентації колективної пам’яті – «вписування» «тіла» в просторі пам’яті прийомами художнього слова. Зокрема йдеться про твори сучасної української літератури «Забуття» Т. Малярчук (про В. Липинського), «Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма» Н. Сняданко (про Василя Вишиваного) і, можливо, історико-документальний роман С. Германа «Via Романа» чи роман «Два пасинки Митрополита» Вл. Івченка (обидва тексти про А. Шептицького) (До цього переліку я б додав ще роман Г. Пагутяк «Маґнат» – про Я. Гербурта з Добромиля). В них, певною мірою, засобами художнього мовлення відбувається інструменталізація міста (одного чи багатьох) як «місця пам’яті», а цілком конкретна історична особистість маркується як носій тієї чи іншої пам’яті.
Тож підсумовуючи цей невеликий, але потрібний, вступ до проблеми, котра ще розглядатиметься, зауважмо, услід за українською вченою А. Киридон (дещо її перефразовуючи): з погляду студій пам’яті, сучасна українська література також наділена множинністю змістів, а тому має гетеротопічний вимір [6, с. 5]. Саме він, якщо послуговуватимуся міркуваннями західного авторитета Е. Саїда, дозволяє на проникнення всередину процесу мови, який вже відбувається у словах і розкриває приховане, неповне, замасковане або спотворене у будь-якому тексті [10, с. 67]. Відтак слова, а ширше – література, ставатимуть маркерами культурної топографії пам’яті.

***
Символічний простір Чернівців («міста на вершині гори» [13, с. 271]) та колективна пам’ять й ідентичності його місцевих спільнот вже давно стали поняттям метаісторичним. Не беручись досліджувати його витоки, розвиток і тенденції, зауважмо, що, з одного боку, пам’ять про Чернівці як самобутній маркер набутого життєвого досвіду його містян, а з другого боку – конструювання пам’яті про Чернівці та його мешканців з метою конструювання самої міської ідентичності, мають, щонайменше, більш як двостолітню традицію. І першість тут належить власне красному письменству.
Якщо для К. Е. Францоза, Чернівці на початку своєї історії у складі Габсбурзької монархії – це «гуцульське село з псевдовізантійськими, псевдоготичними та псевдомавританськими будівлями» [8, с. 9-10], а вже потім – «найсимпатичніше, найпривітніше місто австрійського Сходу» [12, с. 107], то для Ґ. Дроздовського, це місто – «осердя провінційних форм і звичок» [4, с. 25], котре «належало багатьом націям» [4, с. 17]. Цей мулькультурний топос, міф Чернівців окреслив Ю. Андрухович, сказати б, різносюжетно: «місто, на яке поклав Око (в Його випадку Всевидюче) Бог» і «одне з тих місць, де утопія не дратує, а тішить» [1, с. 450]. Це й зрозуміло, адже місто, в якому «дзеркальний короп приправлений перцем мовчав п’ятьма мовами» [2, с. 53], а потім стало «затонулим містом» (Р. Ауслендер) [2, с. 338], незважаючи на трагічність своєї долі у ХХ столітті, витворило культурологічний тип містянина окреслений як Homo сzernoviciensis, вкотре доводячи живучість спільної, «чернівецької», пам’яті [14, c. 9 (ненум.)], що її характериними рисами можна вважати «уповільнений час […] та приголомшливу зустріч з образом міста, якому довелося пройти всі стадії совєтизації та провінціалізації…» [13, с. 272].
Не вдаючись до підрахунку й аналізу авторів та їх творів, створених у Чернівцях чи їм присвяченим (у відомому дослідженні про Чернівці як літературне місто, П. Рихло вказав 27 найвідоміших авторів та подав переклади їх текстів [8, с. 18]), зауважмо, що про Чернівці як місто, а водночас «місце пам’яті» писали автори різних вір і народів, увиразнюючи своїми текстами етнічне і конфесійне розмаїття міста і регіону. Досі крайніми точками, ба полюсами таких текстів у ХХ ст. були роман-фікція «Горностай з Чернополя» Ґ. фон Реццорі (1958) і ретро-детектив «Срібний павук» В. Кожелянка (2004).

***
В 2017 р. чернівецьке видавництво «Книги – ХХІ» явило світові роман Максима Дупешка «Історія, варта цілого яблуневого саду» , зміст якого, на мій погляд, свідчить про те, що Чернівці вкотре підтверджують, що вони є місцем творення сучасної української літератури і, водночас, той факт, що авторська «особиста історія в декораціях минулого» (с. 2) цілком може бути «мовним» інструментом осмислення сучасної політики пам’яті, репрезентувати роль пам’яті в історії окремого узятого міста.
Власне вже з перших сторінок роману категорії «місто» і «пам’ять» уміло використовуються автором, який окреслює свою історію «міста з украденою душею» (с. 2); цілком іншого міста, або такого, що ніколи не існувало (с. 5); міста, яке обрало свого головного героя, бо він його не обирав (с. 9); міста з «іншим» запахом (с. 11); міста, в якому «румунські няньки співали німецьким дітям українських колискових» (с. 12); міста, яке хоче повернути собі обличчя (с. 53). Тому, побіч окремих зовнішніх «краплень» (виходу поза межі міста), оповідь наратора описує хронотоп, місце дії якого «ніколи не змінювалося – це були Чернівці» (с. 55).
Гадаю, що це не випадково, адже у ХХ-му столітті («…де сталося найбільше вбивств за всю історію…» (с. 13) саме міста були епіцентрами епохальних змін на лише на геополітичній шахівниці, а й у долях і свідомості пересічних городян. Саме про ці зміни і розповідає роман М. Дупешка. У цьому задумі немає нічого нового, адже сучасна західна гуманітаристика вкотре наголошує на необхідності актуалізування теми взаємодії політики і літератури, вивчення важких і трагічних сторінок європейської історії через призму саме художнього слова [17, s. 59-66]. Тим паче, що пам’ять тут виступатиме трансдисциплінарною категорією, тим, за визначенням Е. Рибіцької, «досконалим містком між літературним та історичним дискурсами» [16, s. 301]. Щоправда, з погляду літературознавства, простір і місце пам’яті можуть мати різне прочитання: для Е. Рибіцької , котра оперує передусім категоріями кризового стану історичного роману, пам’ять матиме індивідуальний вимір, що ґрунтується на особистому досвіді автора [16, s. 301], натомість К. Маґріс твердить про пам’ять як певний колективний досвід, підставу формування будь-яких ідентичностей [15, s. 201-202]. В українському ж випадку цієї проблеми, політизація літератури і/або «олітературнення» політики (читай, політики пам’яті) свідчить про необхідність вироблення смислів і цінностей, які б об’єднали українців сьогодні [7, с. 22]. Відтак смисловим полем такого об’єднання громадян України – етнічних українців та представників інших національних спільнот, громадян України – могли б виступати пам’ять, мови та ідентичність [6, с. 186].
Центральним тлом роману, без сумніву, є війна, ця, з визначенням Я. Поліщука, «невигойна рана пам’яті» [7, с. 89]. Про неї головний герой твору – Павло (Павел) Бачинський – на початку своєї оповіді так зауважив: «У поляків, українців та євреїв була своя війна. І всі ми її тоді програли. І всі ми її тоді виграли» (с. 14). Показово, що наприкінці дії роману не письменницька уява, а сам автор – офіцер українського війська – переносить читача у війну сучасну – в зону АТО, зокрема на блокпост у селі Гранітному. Вона, ця війна, в очах автора «трохи знімає провину з тих, хто жив у 30-х та 40-х століття минулого. Сьогоднішня ситуація для мене накладається на те, що відбувалося тоді» (с. 116). Адже, пишучи уявного листа до однієї з героїнь твору – Марії Бачинської – автор у 2015 р. розмірковує над її записом, зробленим 74 роки тому: «… люди починають убивати через нерозуміння. […] цілі війни починаються через небажання зрозуміти» (с. 117).
Як бачимо з твору саме військово-політичні конфлікти ХХ століття є тлом цієї оповіді, а водночас найважчими для героїв роману, а також і для автора, який висновує про сучасний російсько-український конфлікт, як свідчення того, що окупанти «прийшли не шукати порозуміння, а витісняти ваш світ іншим» (с. 118). Маємо тут опосередковані натяки на агресивну ідеологію «русского мира», методи пропаганди якого лише підтверджують давно знану тезу Р. Брюбейкера про «державу, що націоналізується». Тому пам’ять про війну як явище глобальної і техногенної руїни людства у романі М. Дупешка виступає таким собі містком, який парадоксально поєднує події нетривкого міжвоєння, Другої світової війни, Голокосту, перед- і повоєнних совєтських окупацій Буковини і загалом України, а також сучасну російсько-українську війну на Сході України, окреслену владою і політичними елітами евфемізмом «АТО».
Однією з тем роману М. Дупешка, яка взаємопов’язана і «взаємоперетікає» з проблеми війни і конфлікту, є ідеологія, яка у цьому випадку формує певною мірою пам’ять історичну. Її вияви теж є, як правило, різні: від ствердження загалом нейтрального (читай, потаємного) габсбургофільства серед окремих містян повоєнних (після Великої війни 1914–1918 рр.) Чернівців (с. 8, 13, 25) до емоційно-забарвленого твердження, пов’язаного з власним дослідом героїні роману М. Бачинської про те, що люди мусять порятуватися «від цієї війни, і від нацизму, й від комунізму, і від усякої іншої холери та чуми, яку ще наплодить стара сука Європа» (с. 43). І якщо це твердження датоване 1940-м, то цілком пророче звучать рядки, озвучені героїнею у її щоденнику ще у листопаді 1938-го: «Тепер цей нахабний берлінський осел рятує німців у Чехословаччині. […] Може, Гітлер схоче й мене, наполовину німкеню, тут рятувати, то я перша вийду і скажу, що не треба» (с. 30). Ці рядки доповнює й авторський пасаж про саму природу тоталітаризмів, який опирається на історичний факт про спільний парад у Бересті німецьких та радянських окупаційних військ 24 вересня 1939 р. (на відміну від автора, в історичних джерелах вказується день 22 вересня 1939 р. – І. М.): «Найбільші гопники ХХ століття потисли одне одному руки, послинились у поцілунках, посміялися над тілами вбитих і стали чекати нагоди помірятися своїми гарматами» (с. 34).
Зауважмо, що цими сюжетами автор привертає читацьку увагу до проблеми, яку свого часу озвучив Р. Брюбейкер, говорячи про «переобрамлений націоналізм»: надто вже схожі тут Веймарська Німеччина і пострадянська Росія, котрі, використовуючи націоналізм, провадили політику захисту прав нібито своїх «співвітчизників» [3, с. 190-205], увиразнюючи риторику щодо легітимності їхнього силового втручання і дефраґментації суверенних держав. А здійснюючи зі своїми героями таку художньо забарвлену «подорож у минуле» Європи 30-х – 40-х років ХХ століття, автор натомість враховує ще й характер суспільно-політичних процесів і чинного політичного режиму сучасних саме йому, скажімо російської агресії на Сході України у 2014–2015 рр. Зокрема для нього вплив людиноненависницьких ідеологій комунізму і нацизму відчутний і у 2015-му, бо саме вони спричинили «амнезію», якою страждала вся Центральна Європа ще півстоліття після закінчення Другої світової війни (с. 121), а тому ця війна для автора ще не закінчилася. Звертаючись у своєму щоденнику з фронту до М. Бачинської, автор стверджує: «Будь-яка війна рано чи пізно закінчується. […] Здавалося, Маріє, що тоді, в 1945 році, війна закінчилася. Але це міф. Та війна триває досі і прямо тут. […] Сьогодні я воюю на тій самій війні, яка начебто закінчилася з падінням двох атомних бомб на Японію» (с. 121). І саме тут маємо дуже важливий авторський натяк (адже він, автор, є носієм цієї картини світу), який вказує повною мірою на присутність у пам’яттєвому дискурсі «масок пам’яті», що, фактично, конструювалися унаслідок спровокованих зовнішніми чинниками (анексією Криму у березні 2014 р. і агресією РФ на Сході України від 2014 р.). А що автор використовує й «живу» пам’ять і пам’ять про пережите ним – перебування на сучасному фронті російсько-української війни (с. 117-118, 125), ситуації в зоні АТО (с. 133, 144), недолугі Мінські домовленості (с. 125), – ці «маски» мають захисну функцію у боротьбі із зовнішнім агресором (с. 144), а також свідчать про авторський пошук нових «масок пам’яті» у світі, що «стискає нас своїм інформаційним валом до розмірів інфузорії-туфельки» (с. 97).
Відтак війна й ідеологія є тими зовнішніми «світами», на тлі яких розгортається дія Дупешкового роману. Відтак процеси зовнішнього, сказати б, геополітичного порядку є фатальними для головного героя: «Те, що відбувається за тисячі кілометрів звідси, за яких кілька днів впливає й на нас. Тобі, можливо, здається, що Європа і світ великі, та це не так… І щонайгірше, з кожним днем вони стають ще меншими…» (с. 52).
А втім, внутрішній світ твору цілком присвячено не лише проблемі «міської» пам’яті, а почасти – постпам’яті, спробі руйнування вже нібито усталеного забуття про події не лише 1930-1940-х років, а й про часи після 1991-го. Адже, як висновує автор, «коли стаються якість надзвичайні події, то кожен пам’ятає не тільки те, що сталось, а й те, як саме дізнався про це і що робив у той час» (с. 97). Це спостереження він адресує передусім собі, а вже потім своєму героєві – П. Бачинському, адже, як мешканці місця пам’яті (Чернівців) вони вже живуть в історії, але нею ще не займаються. Перше свідчення цього вбачаю в характеристиці, що її дає собі головний герой, риторично запитуючи: «Які тоді були перспективи у мене, хлопця з української гімназії, поляка за національністю, чиї батьки крім польської та української – цими мовами розмовляли вдома – змушували вчити насамперед німецьку, а не румунську» (с. 8). І справа тут, вочевидь, не лише у позірному мультикультуралізмі, т. зв. «буковинській згоді», що, мовляв, сформувала знану «буковинську толерантність» яко притчу во язицех, а у тому, що «в тогочасних Чернівцях слова переходили з мови в мови, з діалекту в діалект дуже легко» (с. 14). Бо ж тут, за словами героїв твору – М. Бачинської, яка «чула всілякі мови […]: і чеську, і вірменську, і турецьку, й італійську, і, звичайно, французьку…» (с. 104), або П. Бачинського «…де кельнерки знал більше мов, ніж теперішні професори» (с. 138). Як тут не згадати Р. Ауслендер, котра поетизуючи про довоєнні Чернівці, писала: «Мирне небо на пагорбах/ оторочене буковими лісами/ […] Чотири мови/ уживаються вкупі/ голублять повітря […]» (переклад П. Рихла) [2, с. 263], або ж знову ж таки її виснування про функціонування мови у Чернцівцях: «Вона мала своє особливе обличчя, свій власний колорит. Під поверхнею мовленого лежало глибоке, широко розгалужене коріння різноманітних культур, які багатократно взаємопроникали одна в одну й давали словесному листю, відчуттю звуку й образу соки й силу» [2, с. 335]. Щоправда, описане у романі М. Дупешка, уміння «чути», вочевидь, не завжди означало «розмовляти» і/або «розуміти».
Саме тут маємо приклад того, як мова виступає ідентифікаційним чинником пам’яттєвого дискурсу [6, с. 186], позаяк, по-перше, мова дає можливість «відчути, як навіть віддалене минуле все ще присутнє в сьогоденні» (вислів В. фон Гумбольта) і, по-друге, «постійному розриву часу мова надає неперервності простору» (вислів М. Фуко) [6, с. 188].
Натомість доказом того, що пам’ять є не лише проекцією мови, а роль мови у процесі реконструкції минулої реальності залежить зокрема від збігу мовної та культурної складових ідентичності і/або історичного періоду розвитку нації [Киридон, с. 195], є авторові роздуми про «мовний» сегмент у сучасній війні Росії проти України: «Чому українці ніколи не напали б на росіян? Бо ми їх розуміємо. Ми знаємо їхню мову, А вони нашу – ні. І тут річ не тільки в мові. Бо порозумітися можна і без знання мови, але потрібно хотіти зрозуміти. […] Уміння розуміти когось крім себе, а не праця чи мовний апарат робить людину людиною» (с. 117-118). Адже, як розмірковувала в 1941 р. у своєму щоденнику героїня твору М. Бачинська, «іноді мені здається, що десь поряд стоїть вавилонська вежа і люди стали глухонімими вавилонянами, не здатними почути інших. А коли люди не здатні чути, вони хапаються за зброю» (с. 104).
Суттєвою для автора є й категорія постпам’яті місця, котре вже нині втрачене. Головний герой твору у розмові з автором роману не тішить себе ідеалізацією «буковинської толерантності» як вияву багатонаціонального міста: «Те, що люди різних національностей жили у тих Чернівцях майже без конфліктів, зовсім не означає, що це була якась суцільна мішанка. Зовсім, ні. Румуни горнулися до румунів, євреї – до євреїв, українці – до українців, а німці – до німців» (с. 50-51).
Саме тому таке міжетнічне співіснування і/чи міжетнічне протистояння знаходило своє відображення в існуванні т. зв. паралельних світів – коли представники різних народів мешкали на сусідніх вулицях чи в окремих дільницях у межах одного населеного пункту, але в щоденному житті не контактували між собою. Незважаючи на факт проживання разом, ці «паралельні світи» жили окремішньо, загострюючи опозицію «наше» – «ненаше» місто, адже національні чи загальнодержавні дати святкувалися нарізно (Натомість, так не було у родині героїв рецензованого роману: «Так уже в нашій сім’ї прийнято, що ми святкуємо обидва Різдва: і католицьке, і православне. […] ми співали і польські колядки, й українські, й німецькі» (с. 87). Цьому сприяли й багатовікові традиції, і позиції церков чи релігійних спільнот, і різні календарно-обрядові відмінності. Далося взнаки й те, що утворення спільних християнсько-єврейських чи будь-яких інших економічних, політичних і культурних товариств було надзвичайною рідкістю. Якщо ж таке й траплялося, то дуже швидко ці організації ставали лише моноетнічними. Такі ситуації можна було змодифікувати як явища «потрійного Львова» (був Львів український, Львів польський, Львів єврейський) або «квартетних Чернівців» (були Чернівці українські, Чернівці румунські, Чернівці єврейські, Чернівці німецькі), «подвійних чи потрійних», а часами і «квартетних» Станиславова, Дрогобича, Тернополя, Ярослава, Яворова та ін.
Про явище «етнічної геттоїзації» (поняття Ярослава Грицака) головний герой мовить далі: «…ці національні групи не лише святкували свої свята, співали свої пісні, говорили своєю мовою, вони й родичалися передусім між своїми», проте «…такі родини, як моя, де батько – поляк, а мати – півнімкеня-півукраїнка, траплялися не дуже часто. Хоча найлегше знаходили мову з іншими саме українці. […] А найрідше одружувалися не зі своїми саме євреї, бо мали іншу віру. І що більш віруючою була така сім’я, то менше було шансів у дітей побратися з людиною іншої національності» (с. 51). Такі ситуації, що їх час від часу використовують сучасні письменники (згадаймо, хоча б героїв з «Торговиці» Р. Іваничука), можна пояснити наступним чином. По-перше, історична ретроспектива як компонент і засіб збереження етнічної пам’яті сприяла збереженню власної (етнічної) ритміки урочистостей. По-друге, належність до кількох культур завжди була притаманна строкатим у етнічному й конфесійному відношенні регіонам довоєнної (до вибуху Другої світової війни) Європи. Їх дієвими репрезентантами яких були різні, однак «сусідські», етнічні спільноти. Тож їхні актори, власне, вимагали від членів «своїх» етнічних груп однозначності щодо «подвійної» ідентифікації, а щодо тих, які не могли і/або не хотіли виконати цієї вимоги, використовували інструментарій внутрігрупової ізоляції. Для батьків, які могли бути такими, «подвійними» чи, навіть «потрійними» ідентифікаторами, було очевидним, що вже їхні діти мусять однозначно визначитися з таким вибором (героїня твору М. Бачинська, зауважує: «Дора гебрейка, але це не має значення. Я впевнена, що вона прийме наші традиції так само, як і ми приймемо традиції її родини» (с. 87). Адже таке «нове» покоління в якийсь час починало шукати недвозначної відповіді на питання про свою національність та ідентичність. Найважче було обирати тим, у родинах яких паралельно культивувалися дві національні традиції: змішувалися тут два світи, дві культури, часом дві мови.
Така ситуація й описується М. Дупешком. Відтак головним «подразником» більш менш мирного співжиття різноетнічних містян Чернівців (в якому «торгувати вчилися ледь не з пелюшок, а основи маркетингу без усіляких дипломів знали навіть продавці перегною» (с. 92), автор вважає зміни політичних режимів і держав, адже «від постійних жонглювань владами, розпорошувалися по світах його (міста. – І. М.) люди, родини й цілі національні громади» (с. 59). Своєрідним маркером цього була зміна «кольору прапора, що майорів над ратушею» (с. 59). Тому й пропонувалося, щоби «на вежі не було жодного прапора», а був «спокій, таке собі магдебурзьке право ХХ століття» (с. 59).
Натомість символічним, зате надто вже реальним об’єднавчим фактором чернівецьких містян, була взаємодія національних кухонь. Її, вустами головного героя, автор описав як спогад, коли «… пахло мацою (тут і далі у цій цитаті – мої спостереження – єврейська кухня. – І. М.), мамалигою (молдавська/румунська кухня), червоним борщем (українська кухня), біґосом (польська кухня) та баварськими сосисками (німецька кухня). Й здавалося, що так буде завжди, що ніщо не здатне порушити гармонію цього міста […], що все законсервується…» (с. 29). Бо ж за допомогою смаків і запахів різних кулінарних потрав можна зрозуміти й певні межі міських дільниць, а у ширшому сенсі – границі культурні [16, s. 255]. Особливості приготування і споживання їжі, виступають певною мірою репрезентантами тих національних спільнот, котрі ще мешкали пліч-о-пліч у Чернівцях напередодні Другої світової війни (та й, зрештою, ще задовго до неї). А тому така усталеність, сказати б, «смакового» задоволення гарантувала, нехай і позірно, діалогову культуру взаємодію «іншостей» (поряд з одягом, музикою, анекдотами тощо). І саме вона вибудовується в тексті М. Дупешка, а оповіді П. Бачинського, як процес взаємозалежності «пам’яті мозку» і «пам’яті тіла».
Саме запахи є, як побачимо з роману, одними з тих маркерів «тіла», що закорінені в просторі пам’яті Чернівців. Бо ж, «місто мало зовсім інший запах», а тому «його вже неможливо відчути зараз» (с. 11). Цю варіативність тілесності головний герой розуміє як прояв внутрішньої природи тогочасного, західного, міста: «…вулиці були значно більш залюднені, на кожній площі був ринок з усілякими свійськими тваринами, цибулями та часниками, рибою та ковбасами. А ще люди з сіл, які пахнули сіном і гноєм, землею і травою. А ще натуральний одяг з овечого хутра, коров’ячої чи свинячої шкіри» (с. 11). Відтак, якщо у «класичному» варіанті функціонування дихотомії «свій» – «чужий» найвагомішу роль відігравали конфесійна (релігійна) і/або етнічна належності, то, тут саме запахи були ключовими для виразної конфронтації міста і села. «Міщани пахнули вогкістю своїх помешкань, чиновники – папером, милом і цифрами з рахункових книг» (с. 11). До цього додавалася й повільна, але відчутна модернізація у сполученні між містом і селом, хоча «не кожен тоді міг собі дозволити користуватися шампунями» (с. 11). Тож запахи містян і селян, які горнулися час від часу до міста, шукаючи передусім клієнтів для своїх товарів і послуг, фактично, визначали «тональність», характер сприйняття «своїх», які взаємодіяли зі «чужими». Єдиним місцем, де запах не змінився досі, автор називає берег річки Прут, що «… досі пахне камінням, мохом, хвоєю, рибою і трошки багнюкою…» (с. 11). Тож, як бачимо, тожсамості міста визначали й запахи, наявність і/або відсутність котрих додатково свідчила про особливості геопоетики «втрачених місць».
А що Й. Рот зауважував, що «міста переживають народи, що їм завдячують своїм існуванням, і мови, що ними розмовляли їхні будівничі», а «народження, життя та смерть міста залежить од багатьох законів, які неможливо систематизувати й які не коряться правилам» [9, с. 228], цікавим є показ автором діалектики окупаційних режимів – совєтського і нацистського.
Зокрема саме за першої такої окупації, «для самих мешканців життя в місті припинилося», і «саме тоді померло гарне європейське місто Чернівці» (с. 39), бо 1940-й «став для Чернівців роком погибелі», бо ж тоді місто перетворили у «забігайлівку для красноармєйца» (с. 53). В таких умовах містяни виявилися безпорадними перед хамством, брехнею, насильством непроханих «визволителів». Зосібна героїня роману М. Бачинська так записала у своєму щоденнику 29 серпня 1940 р.: «Найгірше, що ми не можемо вигнати їх звідси. Їх зовсім не мучить сумління, що вони прийшли до нашої оселі й нищать її» (с. 56). Таким робом автор показує символічне змагання за контроль над «домашнім вогнищем» кожного з тогочасних чернівецьких містян, адже боротьба з ним, як територією приватності і однією зі сфер сучасної культури, означала й отримання контролю над своєрідним соціальним й етнічним простором. Зі свого боку, містяни мусили визначатися в координатах громадянського й морального вибору: чи й надалі залишатися в оточенні «своїх», або, за якийсь час, опинитися серед «чужих». Бо, як згадував П. Бачинський, «куди було тікати нам, нашій польсько-українсько-німецькій родині? Республіки Польщі не існувало, України теж, Німеччина перетворилася на Третій Райх. А місцевим українцям, заради яких начебто й забрано Північну Буковину?» (с. 39).
Натомість за нацистської окупації, до міста повернулися румуни, «вже не ті […] яких пам’ятало місто» (с.100), котрі «уже не визнавали ніякої іншої культури, окрім румунської, і лише німецьку терпіли, зціпивши зуби» (с. 107), а тому «одразу показали своє нове звіряче лице» (с. 100), вдаючись до насильства і масового терору від якого постраждали не скільки якість архітектурні пам’ятки, а саме уже «мертве місто» з «висмоктаною душею» (с. 105), – без його єврейства. Як доказ цього, автор вкладає в уста свого протагоніста риторичне запитання: «Бо чи ж зберегло це місто душу, коли одні його мешканці дозволили окупантам чинити так з їхніми сусідами. […] Чому в цьому “толерантному” місті кожен наступного дня після приходу румунів не став євреєм, як у Копенгаґені?» (с. 105).
Йдеться, очевидно, тут про очевидців Голокосту, тих «страхітливо нормальних людей», їхню поведінку на груповому рівні в конкретній ситуації. Визнаючи, що «всяке зло на планеті твориться за мовчазної згоди так званої нейтральної частини» (с. 105), автор не звинувачує виключно українців у такій реакції на злочин, однак констатує пасивність і байдужість ще нещодавніх «сусідів» щодо порятунку ближніх: «в той час не могли постійно думати про вбивства євреїв чи про абсурдність нацистської ідеології. Нацисти десь там собі були так само, як зараз десь там є наркоторговці, педофіли чи покинуті собаки. Зло собі десь там існує, але в нас удома тепло, гарячий чай і по телевізору показують концерт. А нацисти з євреями най мастять собі голови: ми в ці брудні справи не ліземо. Ми, чесні, добропорядні громадяни» (с. 107). Цей сюжет є, на мій погляд, дуже важливим, адже увиразнює той тип «звичайних людей», що його описав Ц. Тодоров, коли «поруч із творцями зла перебувають пригноблені народи» [11, с. 194], які, зазвичай, можуть бути занадто поблажливими перед безчинствами, що відбувалися на їхніх очах. Тож автор застерігає очевидців злочину від їх пасивності, що робить зло банальним: «Такі потвори не можуть наїстися: спершу вони знищать нас, євреїв, потім перейдуть до слов’ян, потім до тих, хто пише лівою рукою, хто вірить в Ісуса Христа, хто танцює вальс, хто має правильну будову тіла, хто носить червоне…» (с. 108).
Якщо сучасні інтерпретації подій минулого є почасти свідченням «війни пам’ятей», показовою, на мій погляд, є згадка у романі участі окремих німецьких офіцерів на боці УПА (с. 122-124). Як зауважує А. Киридон, пам’ять про події минулого, зазвичай, альтернативна, а тому спогади про найважливіші історичні події є своєрідними колажами [6, с. 144, 146]. Відтак сюжет з німцем Ріхардом, дід котрого є українцем, який на запитання «А хто ти?», відповідає: «Я не знаю, хто я. Я буковинець. Я чернівчанин […] “Ich bin ein Czernowitzer”» (с. 123), свідчить, по-перше, про формування новітньої культури відповідальної та діалогічної міжсусідської пам’яті і, по-друге, про відтворення спільної чернівецької пам’яті, осердям якої є наднаціональна ідентичність.
В романі М. Дупешка уважний читач знайде цікаві, а інколи банальні, спостереження героїв твору, як-от: «кров не має жодного значення» (с. 24), «з собою нічого не забереш» (с. 32), «кохання нагадувало засушену для гербарію квітку» (с. 33), «люди не зупиняються у своїх бажаннях» (с. 44), «ми мало кому розкриваємо подробиці своїх почуттів» (с. 47), «свою історію мали не тільки люди, а й вірші» (с. 48), «нейтральна сторона не вберігає від відповідальності» (с. 123), «чи відповідають діти за гріхи своїх батьків?» (с. 142) тощо. Певною мірою ці конструкти, які промовляє у більшості випадків головний герой твору П. Бачинський свідчать про використанням автором аксіологічних аспектів старіння як незворотного фізичного процесу, зокрема старості окремої людини.
Є у тексті й згадки окремі візуалізовані у просторі маркери міської пам’яті Чернівців: символічного протагоніста твору – гору Цецино (с. 10-11), вулиці Гагаріна, Золочівську і Бережанську, героїв Сталінграда (с. 21, 40, 61), міську дільницю Клокучку (с. 40), ратушу і легендарний «будинок-корабель» (с. 49). Геть окремішніми у романі є зовнішні маркери/інституції – Берлінська стіна і Верховна рада України (с. 65-66). Окремо «виписані» у контекст твору окремі постаті та їх твори: З. Меербаум-Айнзінґер, І. Вільде, О. Довженко, М. Хвильовий, В. Стефаник, Т. Шевченко, А. Міцкевич, Ф. Кафка, Ґ. Грасс, П. Целан (с. 48, 60, 72, 83-84, 113, 158). Подекуди проглядається й інтертекстуальність, зокрема натяки на твори Р. Ауслендер чи О. Бальзака (с. 14, 27).
Доповнюють твір, хоча й по-різному, два сюжети. Перший, «Посмодерна пауза» (с. 60-71) і другий, такий собі інтелектуальний путівник туриста, який вибирається поза Чернівці, а отже, поза «своє» місце пам’яті (с. 127-128). Їх можна розглядати як певну авторську провокацію, оскільки залюблений в історію рідного краю читач знайде тут зо дві чи зо три фактологічні помилки.
Дуже важливо, що роман М. Дупешка не є багатошаровим художнім текстом, створеним за якимись вже дотепер усталеними літературними канонами. Він має досить своєрідну (хоча й знану письменникам) архітектоніку і свідчить про манеру письма автора, що не претендує на винятковість чи повноту викладу. Поза цим, «Історія, варта цілого яблуневого саду», очевидно, й була задумана як певною мірою вибірковий і фрагментарний текст про Чернівці та пам’ять міста, якого вже не існує. Тому цей роман призначений, передусім, для приватного читання. Власне це приватне письмо, яке урізноманітнює окремі академічні знання з історією конкретної людини, котра хотіла б бути почутою не лише на вершині цецинської гори, робить новий роман про Чернівці, чернівчан і не тільки, важливим путівником в культурній топографії пам’яті. Саме тому не варто нехтувати закликом автора, який стверджує: «Літери, слова, герої повинні мати своє місце. Навіть коли йдеться про ошалілий час, у якому свого місця на планеті позбулися десятки мільйонів людей» (с. 48).
Гадаю, що саме такий «олітературений» підхід до феномена міста як місця пам’яті, конструюватиме його (міста) сучасну культурну традицію, а відтак викристалізує колективну мозаїку гетеротопій пам’яті не лише мешканців сучасних Чернівців, а й цілої України.

1. Андрухович Ю. Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики / Юрій Андрухович. – К.: Meriadian-Czernowitz, Майстер книг, 2011. – 480 с.
2. Ауслендер Р. Час фенікса. Вірші та проза; пер. з нім. П. Рихла / Роза Ауслендер. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2011. – 352 с.
3. Брюбейкер Р. Переобрамлений націоналізм. Статус нації та національне питання у новій Європі; пер. з анг. О. Рябов / Роджерз Брюбейкер. – Львів: Кальварія, 2006. – 280 с.
4. Дроздовський Ґ. Тоді в Чернівцях і довкола. Спогади старого австрійця; пер. з нім. П. Рихла / Ґеорґ Дроздовський. – Чернівці: Молодий буковинець, 2001. – 256 с.
5. Дупешко М. Історія, варта цілого яблуневого саду. Роман / Максим Дупешко. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2017. – 160 с.
6. Киридон А. Гетеротопії пам’яті: Теоретико-методологічні проблеми студій пам’яті / Алла Киридон. – К.: Ніка-Центр, 2016. – 320 с.
7. Поліщук Я. Реактивність літератури / Ярослав Поліщук. – К.: Академвидав, 2016. – 192 с.
8. Рихло П. Літературне місто Чернівці / Петро Рихло, Олег Любківський. – Чернівці: Друк-Арт, 2010. – 256 с.
9. Рот Й. Вибране; пер. з нім. М. Ільтичної за ред. І. Андрущенка / Йозеф Рот. – К.: Український письменник, 2011. – 305 с.
10. Саїд Е. Гуманізм і демократична критика; пер. з анг. А. Чайпай / Едвард Саїд. – К.: Медуза, 2014. – 142 с.
11. Тодоров Ц. Обличчям до екстрими; пер. з фр. Я. Салига / Цвєтан Тодоров. – Львів: Літопис, 2000. – 415 с.
12. Францоз К. Е. Ukrainica. Культурознавчі нариси; пер. з нім. П. Рихла / Карл Еміль Францоз. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2010. – 288 с.
13. Шльоґель К. Український виклик. Відкриття європейської країни; пер. з нім. Н. Комарової / Карл Шльоґель. – К.: Дух і Літера, 2016. – 356 с.
14. Antropologia urbana. Homo czernoviciensis : Фотоальбом / упор., ред. С. Осачук. – Чернівці: Друк-Арт, 2008. – 192 с.
15. Magris C. O demokracji, pamięci i Europie Środkowej / Claudio Magris. – Kraków: Międzynarodowe Centrum Kultury, 2016. – 365 s.
16. Rybicka E. Geopoetyka. Przestrzeń i miejsce we współczesnych teoriach i praktykach literackich / Elżbieta Rybicka. – Kraków: Universitas, 2014. – 474 s.
17. Wójcicki K. Nostalgia i polityka. Esej o powrocie do Europy Środkowej / Kazimierz Wójcicki. – Warszawa: Czuły Barbarzyńca Press, 2015. – 124 s.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис «…це приватне письмо, яке урізноманітнює окремі академічні знання з історією конкретної людини…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Від 5-го до 7 вересня вже вп’яте у Чернівцях проходив  міжнародний поетичний фестиваль MERIDIAN CZERNOWITZ. На фестиваль приїхали понад 50 авторів із семи країн.

Втретє у Чернівці  на фестиваль MERIDIAN CZERNOWITZ завітав  відомий письменник, музикант, актор з Данії Нільсен.

Постать Клауса Бека-Нільсена і до цього часу є предметом сотень інтерпретацій і навіть деяких академічних досліджень та дисертацій. Кожна така історія породжує і нові міфи. Але іноді актуальні події перетворюються на історичні…

Нільсен Nielsen (Данія)
Народився безіменним. Хрещений як: Клаус Бек-Нільсен. Оголошений мертвим у 2001 року.
2002-2011: генеральний директор транснаціональної корпорації Das Beckwerk, яка займається розробкою серійних фотографій, відео-фрагментів, вистав, опери, інсталяцій, концертів, музичних альбомів, революцій та інших історичних подій і кількох творів художньої літератури.
2011-12: отримав річну заборону на публічні виступи у Скандинавії.
19 січня 2012: Нільсен або Святий Нільсен став постлюдиною.
У травні 2014 року Нільсен у образі Міс Світ помандрував Україною…
Інформація з сайту фестивалю

Отже, від кінця травня до початку червня 2014-го за подорожжю і пригодами Нільсена Україною у білій сукні із блакитною стрічкою Міс Світ з чорною гітарою містами України: Київ, Харків, Дніпропетровськ, Одеса, Львів… спостерігали як випадкові мешканці цих міст, так і фани Нільсена віртуально. На його (або його персонажу) сторінці у ФБ.

5 вересня Нільсен взяв участь у прес-конференції учасників фестивалю, що відбувалася просто неба на балконі Мармурової зали ЧНУ.

Нільсен зазначив, що спостереження, виступи і спілкування з людьми в Україні стали основою для написання окремої частини своєї книжки.
– Коли я приїхав в Україну, я намагався любити всіх: партизан, правий сектор, намагався любити всіх і дарувати це тепло. Звісно, це є трохи утопічним. Коли одна людина, як Ангел, спустилася до вас і буде пропагувати Мир. Я вважаю свою місію доцільною. І думаю, що це багато дасть вам, українському народу…

У перший день фестивалю купила  книгу “Нільсен. Всесвітня історія ХХІ століття”, занурилася в читання  і, звичайно,  мріяла отримати автограф від самого автора.

6.09.2014
Подія: Концерт Нільсена, презентація книжки «Нільсен. Всесвітня історія 21-го століття. Вірші, фото, пісні та оповідання з Ірану крізь Афганістан, Ірак і Єгипет до України», перекладачі – Денис Суворов, Юрій Андрухович, Катерина Бабкіна
Локація: Центральний палац культури, пл. Театральна, 5
Перекладачі: Катерина Бабкіна, Юрій Андрухович

Власне спостереження. Модератори представили Нільсена таким чином, що дали підстави для низки припущень.
На презентації переклади віршів Нільсена читали Юрій Андрухович та Катерина Бабкіна.

“Але передусім Нільсен найбільш визнаний як письменник, що використовує тільки реальні сюжети з життя, вдало балансуючи на межі документального репортажу та художнього твору.
У 2004–2012 роках Нільсен побував у Ірані, Афганістані, Іраку та Єгипті в скрутні й тривожні часи для цих країн. Мета подорожей – дослідження процесів демократизації, спроба зазирнути за лаштунки, туди, куди не потрапляють камери світових мас-медіа, відчути культурну та світоглядну спорідненість.
У травні 2014 року Нільсен в образі Міс Світ мандрував Україною…”

Але якщо свого часу актриса Аста Нільсен (Asta Nielsen) зіграла Гамлета, то чому поет Нільсен (Nielsen) не може зіграти Ангела або Міс Світ. І навіть ними стати…

Концерт «Пісень любові до України» Нільсен виконував під акустичну гітару. Це було емоційно, видовищно, ефектно…

Але якщо хтось до цього часу не вірить, що на концерті був справжній Ангел, ось доказ:

І цього разу вдячна волонтеру фестивалю  Мегі Стерліковій. Мегі – студентка-магістр  факультету іноземних мов за спеціальністю англо-український переклад,  художниця.
У 2012 році сприйняття Нільсена відбулося завдяки, звичайно,  виступу самого музиканта  та  у деякій мірі  і модераторам  зустрічі. А ось тоді Мегі додала до загального сприйняття амплуа уславленого Нільсена деякі особливі спостереження, але не такі показні чи провокаційні…

“Let’s pray together
Love do us calm…”

“Тож молімося разом –
любове, заспокой нас…”

Про книгу, мандрівки, тексти віршів, Україну, Майдан, майбутні плани ми говорили в останній день Фестивалю у скверику навпроти хімічного факультету ЧНУ…

Сонях так сомо уважно повертав голову на всі наші переміщення…

Це фото є у книзі «Нільсен. Всесвітня історія 21-го століття», стор. 15.
Фото Нільсена в Афганістані (2008) з білим прапором і діркою всередині я запам’ятала ще з минулого року. Знайшла на сайті Нільсена. Білий колір, як Нільсен дізнався випадково від норвезьких друзів, був прапором Талібану. Нільсен мав на меті пронести його через усе місто з околиць до центра Кабулу.

«Виникає питання: що це означатиме? Як я виглядатиму в очах афганців, яких я зустріну по дорозі: худий, блідий європеєць у сірому костюмі. Що рухається через столицю Афганістану із продірявленим у центрі прапором Талібану – що це означатиме? Ось у чому питання.
Відповіді не знає ніхто. І ось попри всі перепони на світі, я мушу це зробити, аби і я, і увесь світ нарешті дізнався.
Що це означає».

Персональним кухарем чоловіка, що сидить на танку, не взяли, хоч він палко запевняв готувати найкращі данські страви. Він так і залишився дивитися на чудові краєвиди…
А на прапорі з діркою написали синім по білому «Парламент – це символ миру та демократії». Вони не почули, що на символі писати не можна. Адже символ тоді перестає бути символом.
Може просто там, у Кабулі, інші символи…

… Мусульманам дай Ватикан
Хай папа стане гей-шею
Дай Тегерану Мілошевича
Напхай фашистів зеленню
Проголосуй за хаос у столицях
Посади всіх суддів
Засуди до смерті всі смертні вироки
і саму себе теж
Убий своїх коханих
Згори, Європо, згори
Щезни щоб явитися новою

«Пісня привида», Нільсен,
переклад Юрій Андрухович

Наша розмова з Нільсенем була просто розмовою. Зачитувала деякі тексти з книги, Мегі іноді навіть  не перекладала, бо Нільсен розумів, про що я читала в його книзі.

Але перше, про що я спитала письменника, чи задоволений він тим, як його представили на зустрічі. Про це просив мене спитати давній знайомий. Який теж трохи утаємничений і зовні мені видається символом письменників-восьмидесятників. Моє захоплення Нільсенем для нього не вкладалося в те представлення, яке відбулося на суботній зустрічі. Але може це я необ’єктивна…

– Чи так Вас представили модератори, як би Ви того хотіли?
– Звичайно. Модератор виконує свою місію так, як вважає за потрібне. Тут не може бути ніякої редакції. Адже потім виступаю я. І вже глядач сприймає мене таким, яким я є. Або хочу здаватися.

… (Пусти росіян в свою церкву –
З новим гімном полізуть в серце.
Пусти росіян в свою церкву –
Свою мову нав’яжуть церкві.)

Не пустиш їх у своє свято –
Почнуть зразу лісти в твій рай особистий,
і Святий Петро бородатий
попросить тебе – звільни для них місце…

“Росіяни”, Нільсен,
переклад Катерина Бабкіна

…Пусти людей з Майдану додому –
Потиснуть руки твоїм синам.
Пусти людей з Майдану додому –
Серця покрадуть дівкам.

Я якщо не пустиш їх, скажеш ні –
То попруть насильно в твій тихий рай,
І одного дня, на Судному дні,
Ти у пеклі опинишся. Обирай.

“Люди з Майдану”, Нільсен,
переклад Катерина Бабкіна

– На вечері ще читали вірш “Roma people”.  Цікаво  дізнатися, чому такі майже однозначні асоціації: росіяни, роми, люди з Майдану. Текст цих трьох віршів різниться тільки декількома словами та інтонаціями. Про росіян якось зрозуміло. До ромів у Європі є певні стереотипи. А чому люди Майдану?
– Майдан грудня, лютого, березня – центр української революції. “Дощ уже змив усі сліди Євромайдану. Порошенко переміг, а революція перетворилася на шоколадне праліне і все повернулося до звичайного режиму”…

Вже у травні Міс Світ, Янгол, що прилетів до Києва, на Майдан, був тут не зовсім бажаним…
“Я прибув сюди не для того, щоб улещувати  українців чи росіян, партизан чи правий сектор, олігархів чи безхатченків, директорів шкіл, міліціонерів, президента чи бідноту, я – янгол, я прийшов, щоб розбудити їх, спровокувати українців, розворсати їхню сутність, стару зашкарублу сутність, спонукати до дії, до невідомого, до такого, чого вони ніколи раніше не робили, не до насильства, о ні, до несподіваного, спонтанного прояву добра, любові…”

Ми ще раз занурилися на тексти  194 сторінки…
– Хіба це не утопія?
– Мистецтво спроможне, поза сумнівом, впливати на світ.
– І зупинити війну?
– У це треба вірити.

… О, любове – заспокой нас, звільни,
Щоб ми стали, як друзі…

Оця ненависть доти не мине,
Допоки ти не здашся, і мене
Триматимеш за руку, як людина

Бо ця земля аж так зближає нас,
Що невідомо, знає чи не знає,
Що за вогонь пала в серцях дітей.
Тож оце пекло доти не мине
Допоки проживатиме дні
Один за одним як нормальні люди.

Тож молімося разом –
любове, заспокой нас…

“Ця ненависть” (Українська версія), Нільсен,
переклад Катерина Бабкіна

Нільсен планує нову подорож в Україну. На схід. Не в образі Міс Світ. Не Янголом.
А просто, як людина в сірому (чи іншому) костюмі.
Побачити і відчути самому.
Бо не все подобається письменнику як в репортажах українських журналістів, так і європейських.

– “До побачення, Україно, ти сумуватимеш за мною, але недовго: я ще повернуся до тебе, моя люба Україно!”
– Ми чекаємо…

P.S. від 15.09.2014

Мій київський друг Володимир Філіппов має унікальну фотохроніку всіх дній Майдану у Київі. Від першого дня  і до сьогодні. На ФБ побачив мої світлини фестивалю і впізнав Нільсена. За моїм проханням  Володимир знайшов у своєму фотоархіві світлини перебування Міс Світ у Києві в кінці травня. 

Випадковість? Чи ця зустріч мала відбутися?… Не знаю. У травні з ФБ про приїзд Нільсена до Киева знала, попереджала друзів, знайомих, щоб не пропустили і виступу Нільсена у кнайп-клубі “Купідон”. Хтось не зміг, а Володимир  і  Янгол невипадково випадково зустрілися…

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора і SergyiS

Фрагмент концерту- http://youtu.be/LPIscGZI5ho

Запис Ідеали і чарівна утопія Нільсена, поета і музиканта з Данії… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Бруно Шульц (1892–1942), польський письменник і художник єврейського походження з українського міста Дрогобича. Його оповідання, опубліковані у збірках «Цинамонові крамниці» та «Санаторій під Клепсидрою», перекладені на понад 40 мов світу.
1992 рік ЮНЕСКО проголосила роком Бруно Шульца.

21 жовтня 2013.
Відкриття художньої виставки Олега Любківського

Фото з відкриття виставки – Дона Леона

22.10.2013. Чернівецький національний університет.
Відкриття «Днів Бруно Шульца у Чернівцях»

Проф. Надія Скотна, ректор Дрогобицького державного педагогічного університету ім. Івана Франка;
Ґжеґож Ґауден, директор Польського Інституту Книги; Ярослав Ґодун, директор Польського Інституту у Києві; Віра Меньок, директор Міжнародного Фестивалю Бруно Шульца у Дрогобичі, голова Благодійного Фонду «Музей та Фестиваль Бруно Шульца»; Ґжеґож Юзефчук, художній директор Міжнародного Фестивалю Бруно Шульца у Дрогобичі, голова Товариства «Фестиваль Бруно Шульца» в Любліні; Олександр Бойченко, координатор Проекту
Інавґураційні лекції:
Проф. Єжи Яжембський (Яґеллонський Університет, Краків),
Сучасна рецепція Бруно Шульца у світі. Перекладає Андрій Павлишин.
Андрій Павлишин, Ґенеза української рецепції Бруно Шульца.

Презентація Міжнародного Фестивалю Бруно Шульца у Дрогобичі

Віра Меньок та Ґжеґож Юзефчук: презентація Міжнародного Фестивалю Бруно Шульца у Дрогобичі.

«Бруно Шульц, якого не знаємо»: фільм-репортаж TVP KULTURA про П’ятий Міжнародний Фестиваль Бруно Шульца у Дрогобичі.

Юрій Андрухович: авторська презентація українського перекладу творів Бруно Шульца.
Модерує Олександр Бойченко.

Далі буде…

Тетяна Спориніна, “Версії”,
фото автора

Запис Відкриття «Днів Бруно Шульца у Чернівцях» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Поетичні читання, лекції, дискусії, презентації книг, поетичні прогулянки, музично-поетичні й винно-сигарно-поетичні вечори та театральні перфоманси відбуваються на різних локаціях міста… На все встигнути, нажаль, неможливо, але варто поспішити, щоб встигнути на те, що Ви запланували!

7.09.2013. Відкриття літературного Целанівського центру

Фотозвіт – http://versii.cv.ua/pohlyad/vidkrittya-literaturnogo-tselanivs-kogo-tsentru/23442.html

7.09.2013. Музично-поетичний перформанс Юрія Андруховича та дуету Вервольф Сутра

Учасники: Юрій Андрухович (UA), Петер Конрадін Цумтор (CH), Вера Каппелер (CH)
Локація: Чернівецька Обласна Філармонія

Ніч поезії. Nielsen…

Локація: Палац культури – колишній Єврейський дім

Не втрималася і попросила автогораф у поета-музиканта Нільсена. Я подарувала один паперовий екземпляр своєї минулорічної публікації у газеті “Версії” – “Про музикантів, поетів, мандрівників і перекладачів фестивалю… Мегі і Нільсен”.
А на другому екземплярі маю власноручний підпис поета Нільсена – The Nielsen Sisters…

Дякую Мегі Стерліковій за допомогу мені в перекладі.

Тетяна Спориніна, «Версії»,
фото автора і SergiyS

Запис IV Міжнародний поетичний фестиваль Meridian Czernowitz… День другий спершу з'явиться на Медіа-Версії.

27 лютого у Чернівцях презентовано Міжнародну стипендію для поетів і перекладачів  та помешкання, де будуть проживати стипендіати.

Коли йшла на презентацію за вказаною в анонсі адресою, шукала будинок, під’їзд, поверх, квартиру, пригадувала код, стукала у двері, і, несподівано для себе …
– У вас продається слов’янська шафа?
– Слов’янська шафа продана. Можемо запропонувати тільки ліжко з тумбочкою.
Але й ліжко та апартаменти №9 у будинку №9 , що по вулиці О.Доброго поки зайняті, бо їх випробовує тест-степендіат Юрій Андрухович…
Замість слов’янської шафи вже завезли німецький буфет із візантійськими чашами та венеціанськими келихами…
Вільний поет, перекладач та есеїст з Берліну Рон Вінклер, перший стипендіат “Meridian Czernowitz” буде другим у цьому помешканні після Юрія Андруховича та проведе у Чернівцях місяць може і не римських канікул, але таких, що будуть римуватися з Чернівцями…

Нажаль, поет-музикант із Данії Нільсен (Nielsen) цього року не буде виступати на фестивалі «MERIDIAN CZERNOWITZ». Але організатори запевнили, що надія є на 2014.
Не оминули присутні питання про реорганізацію книгарень, Юрій Андрухович заявив, що  підтримує “Букініст” і Марину Лібанову.

Щороку організатори планують приймати у Чернівцях, у цій поетичній резиденції 8-10 поетів з Європи.
Отже, 4 березня у рамках “Міжнародної стипендії для поетів і перекладачів поезії” до Чернівців приїде німецький поет Рон Вінклер. Ласкаво просимо!

Тетяна Стрільчик, «Версії»,
фото автора

Запис Презентація поетичних апартаментів і про Міжнародну стипендію для поетів і перекладачів у Чернівцях… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– Досить дивно відбувається у житті: поки ми говоримо про політику, Януковича, Тимошенко та інші не такі вже важливі речі, воно, себто життя, минає. Це схоже на ситуацію, коли ми задивилися на якусь привабливу картинку, а машина потрохи з’їжджає в кювет. Чи часто ви думаєте про вік? Як пережили кризу середнього віку?

– Загальновідома річ, що вона відбувається в околицях сорока. Я думаю, це раптове усвідомлення, що більша частина життя позаду і розчарування в тому, що довелося досягти і пережити. Людина починає рухатися різкіше. Вона ще багато чого хоче встигнути, а часу на це все менше. Для кожного це особисті, суб’єктивні терміни. Але після сорока п’яти це минає. Настає іншій ступінь усвідомлення. Ти розумієш: є речі, яким треба дати спокій. Натомість поглиблювати щось інше.

– Чи читаєте ви релігійні книги? Чи, може, якісь інші замінюють вам релігійні книги?

– Гадаю, що добра поезія може замінити релігійні книги. Суто релігійні книги я читав лише у студентські роки. Це були книги з індуїзму, буддизму, Новий заповіт.
Я прихильник точки зору, яку сформулював у своїй настанові молодим авторам відомий сербський письменник Данило Кіш. Він написав зокрема: «Не присвячуй себе теософії, теології, буддизму, трансцедентології тощо. Ти вартий кращого. Ти сам по собі можеш створити щось більше».

– Сковорода писав, що слова «поет» і «пророк» глибоко споріднені. По суті, це одне й те саме. Пророки – вони в давньоєврейській традиції, в давньогрецькій – поети. Але нині поетичний фестиваль навряд чи можна перейменувати у фестиваль пророків.

– Банально кажучи, ми перебуваємо в іншій історичній епосі. Кастова єдність жерців-поетів, пророків, яка була у давньому світі – порушена. Сучасний світ набагато більше диференційований. Як набагато складнішим і різноманітнішим став матеріальний світ. У часи біблійних пророків людині було легше зосередитися на вічному. Ми живемо, фактично, серед суцільних подразників. І поети першими на них реагують та передають це суспільству. Це такі сенсори. Натомість діячі культу виконують ту ж функцію, що і жерці.

– Ну, сформулюємо по-іншому: в чому поєднання релігійного і поетичного?

– Якщо вважати, що релігія – це сума вірувань, уявлень і переконань, яка покликана донести до нас розуміння єдності всього сущого, то в цьому сенсі велика поезія є релігійною, навіть якщо там немає слова «Бог». Поезія релігійна, якщо успішно передає, як все Суще взаємно проникає та є чимось єдиним.

Запис Юрій Андрухович: Добра поезія може замінити релігійні книги спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– …Почалося все з того, що мені здалося, що число 111 якесь таке по-своєму ідеальне, надзвичайно гарне графічно, однаково читається справа наліво і зліва направо. І воно оптимальне для книжки в тому сенсі, що 11 було б замало, а 1111 було б забагато, а 111 – це стільки, скільки можна ще «витягнути». Останнє речення цієї книжки я написав, сам не усвідомлюючи того, – 11.01.11. А сьогодні я підписую верстку цієї книжки. І сьогодні – рівно 11 тижнів до її презентації у Києві, – тобто, 11.11.11, – зазначив автор книги.

– Книжка вийшла над усі мої сподівання дуже грубою, я сам не очікував що це буде понад 500 сторінок, – зауважив Ю. Андрухович.

– Безумовно, ми не могли цю книжку не презентувати також і в Чернівцях. Тобто, ми відмовилися свідомо від ідеї промо-туру з цією книжкою, але відбудеться ще одна виняткова презентація тут. Тому, з почуттям вдячності і любов’ю до цього міста, завдяки тому, що в ньому народився такий фестиваль, ця книжка побачить світ.

Буковинці ж зможуть побачити готову книгу і взяти автограф автора 14 листопада, коли Юрій Андрухович презентуватиме її у Чернівцях.

За словами Юрія Андруховича, книгу переважно популяризуватимуть у соціальній мережі facebook.

– У facebook уже створена спеціальна сторінка, на яку можна буде перейти з моєї власної, – розповідає Ю. Андрухович. – І там раз на тиждень з’являтиметься з тексту цієї книги цитата, більш-менш розгорнута, а читачі і відвідувачі намагатимуться вгадати, про яке місто там йдеться. Переможці, тобто читачі, які може і не вгадають загадане місто, але їхні відповіді будуть дуже цікаві й особливі, у подарунок отримають примірники книжки, а також запрошення на її презентацію.

Адреса сторінки:  http://www.facebook.com/111mist

До речі, на ній вже з’явилася перша цитата-загадка…

«Утім, я завжди якось його собі уявляв – перш ніж я до нього потрапив. Він уявлявся мені передусім елеґантним. Чимось на кшталт Ужгорода. Або цигана в новеньких лакованих туфлях. Він мені снився, і в цих снах постійно виникали якісь нічні пасажі з поодинокими ліхтарями. Тобто він був загалом погано освітлений, а ще повнився старезними, просяклими дешевим і тлустим їдлом кнайпами, в яких вічно висиджують цигани з гітарами, потягують з гранчаків бичу кров і поспівують «Едерлезі». Цілковитий кіч!

І от коли я врешті туди потрапив, мені йшов сороковий рік, і все виявилося саме таким. Тобто зле освітлені пасажі, поодинокі ліхтарі, і коли десь опівночі Петер Зілагі завів мене до старезної, просяклої присмаленим м’ясом і паприкою кнайпи, то там при одному з довших столів сиділо півтора десятка циган з гітарами. І вони цідили з гранчаків своє червоне биче вино, і поспівували «Едерлезі».

У книзі буде розповідь і про Чернівці: спогади про перший візит Юрія Андруховича до Чернівців солдатом радянської армії. Проте дуже важливою складовою частиною тексту став ессей про присутнього тут видатного чернівецького митця Броніслава Тутельмана.

– Я використав частково текст, який ще давніше написав до його альбому… Взагалі, цей текст є певним переплетінням різних Чернівців з різних часів, він вийшов в мене найбільш мозаїчним, – зазначив Юрій Андрухович.

Запис Юрій Андрухович у Чернівцях підписав до друку свою нову книгу спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Слово

Оте хистке, ледь з’явлене, котре
назвало нас і темінь означило,
сягнувши споду, глибше суть бере,
аби вона повік його корила,
щоб набухали жалем бинди вен
і червоніли згагою завзяття,
аби збагнув, чий вік немов прокляття,
що він отим прокляттям і блажен.

19.7.1972, Василь Стус

На початку вересня я частіше згадую Стуса. 4 вересня 1985 року Василь Стус загинув у концтаборі на Уралі.

Темне око у вересні

Камінночубий час. І все буйніш струмують
кучері болю навколо земного лиця,
п’яного яблука, бурого від подиху
гріховної думки: гарні й чужі будь-якій грі,
котрою поневажають вони
в п’яному відображенні свого майбутнього.

Вдруге зацвітає каштан:
сліди згаслої надії на те,
що Оріон небавом поверне:
сліпих друзів неба яснозоре завзяття
кличе до себе.

Несклеплене біля дверей мрії
марудиться око самітне:
досить для нього знання
щоденних турбот:
біля східнього вікна
з’являється йому проти ночі
стрункий привид відчуття.

В солоній сльозі його ока втопиш ти меча.

Пауль Целан. Переклад В. Стуса.

Меридіан поетичного фестивалю “MERIDIAN CZERNOWITZ” перетинають передбачувані і несподівані тенденції, традиційні і авантюристичні символи, формати, фактури, проекти на будь-який смак…

А у будь-якому перформансі (performance) є певне намагання іронічного переосмислення.

Або просто переосмислення. Головне, щоб не догори дригом.
Але коли тебе ставлять перед фактом обшуку не у теоретичному аспекті, а суто практичному, то навіть цитування охоронцю з Egoist-у  «Гамлета» Леся Подерв’янського не збавляють напруги приниження. Бувший Будинок культури тепер перетворено на осередок типу Palace, позначеній на карті локацій фестивалю невідомим числом між шестіркою і сімкою. Після обшуку чи фільтрації ( слово вибирайте на свій розсуд),  глядачів концерту-вистави «Гуманісти» зосередили у фойє, який прикрашено трофейними  черепами ( здогадуєтеся чиїми). Правда, о 20.00 нас пустили до зали, концерт у якій розпочався ще через пів години.

Програму фестивалю роздають волонтери, її можна отримати в інформаційному центрі або прочитати  на численних банерах.

Етно дискотека від Олега Скрипки 1.09.11

Дрескод – вишиванка. Лідер гурту «ВВ» виступав у ролі діджея. Це, звичайно, не «Країна мрій», але популярні українські мелодії, танцювальні ритми, народні переспіви були настільки запальними, що підтанцьовували всі,  хто зібрався на Соборній площі.

Презентації книг. 2.09.11. «Поезія це є згущення…»

Вхід вільний. Після Прутської 10 це я буду цінувати.У Галереї Ратуші Ігор Померанцев  презентував книгу «Винарні», Богдана Матіяш – «Твої улюблені пси та інші звірі», Катерина Бабкіна – «Гірчиця», Ірина Вікирчак  та Мілена Фіндайз  «ZeitZug: Czernowitz-Prag-Wien», Юрій Андрухович – книжковий проект  «Лексикон інтимних міст».

Концепцію життя можна шукати і у потязі часу, головне мати туди білет. А хто немає? Їхати хіба що зайцем. Але можна піти і пішки…
Адже на протилежному боці вулиці, у Художньому музеї, відбувається відкриття фотовиставки Мілени Фіндайз «Metaphysics».

Далі  хочу додати ще декілька фото від 2.09. тих місць, де встигла побувати.

На останньому рядку інформаційного буклету надруковані слова «Це лишиться між нами…»
“Гуманісти” були вбивчо переконливі  у наш достеменно  негуманний вік…

Другий день фестивалю. 3.09.11

Поезія з Польщі та України. Учасники: Андрій Бондар (Україна), Остап Сливинський (Україна), Богдан Задура (Польща), Маріуш Гжебальський (Польща). Модератори: Олександр Бойченко (Україна), Остап Сливинський (Україна).

«Світло не розрізняє адресатів. Світло – це я», – наголосив чи то О. Сливинський, чи то М. Гжебальський. Але О. Бойченко несподівано пояснив, що Маріуш Гжебальський є псевдонім  Остапа Сливинського. І «М’яч у пітьмі» немає ніякого відношення до Євро-2012.

Алінка

У дванадцять років я мала короткі сни, в яких було сумно
й нічого не діялось.

Я прокидалася й читала під ковдрою, на сцену перевернутої долоні
виходили змоклі вершники.

Рибалки обмінювалися короткими командами, стоячи
над озерами з дрібненьких слізок.
А вранці
можна було дивитись на себе у дзеркало
і ворожити зі соляних стежин.

Я була приміткою до великої комети, котра ще ховається.
І якщо б серед ночі хтось раптом постукав у дах, я, певно, встала би
відчинити.

Світло не розрізняє адресатів. Світло – це я.

Остап Сливинський

Маріуш Гжебальський пообіцяв, що присвятить ще один вірш Олександру ( Сашку) Бойченку.

Андрій Бондар читав тексти зі свого смартфону, а я почитаю з альманаху поезій та перекладів фестивалю.

Кінець століттю. Сто летальних літ
Минає, наче пісня популярна.
Вгризається в історії бісквіт
Манірна садо-істерична панна.

Я патос днів стражденних пронесу,
Сучасних сук покусуючи піхви…
Сніги лежать… Я втілюю красу…
Я єсть Едип, що покидає Фіви

Для тебе, о вітчизно дорога,
Моя Йокасто, вічно емфатична,
Під кайфом вічно, сонячно-буха
І сонно-планетарно-лунатична.

Я викрешу з базальтових сердець
Блошину дозу щирої любови…
І я зустріну радісний кінець…

І ти усмокчеш пару літрів крови.

Андрій Бондар. Зі збірки «Весняна єресь»

Із задоволенням слухали польського поета Богдана Задуру, автора 23 збірок віршів, 7 книжок прози, головного редактора польського часопису “Twórczość”. А я вже вдома прочитала з «Nocne życie».

Odwaga

zajrzeć
pod czarną podszewkę
białego wiersza
Punkt widzenia

kiedy ktoś w przedziale
dla palących
zapala papierosa
ona wychodzi na korytarz

ma ładną twarz
pozbawioną wyrazu
i nie budzącą emocji

albo jedzie z daleka
albo dużo pije
bo litrowa butelka wody mineralnej
jest już prawie pusta

odbiera telefon

jesteś zapatrzonym w siebie gówniarzem
mam cię dość
– mówi beznamiętnym płaskim głosem
i odkłada komórkę

kimkolwiek jesteś chłopcze
masz dużo szczęścia

Богдан Задура. Зі збірки «Нічне життя»

У галереї Ратуші презентували поезію зі Швейцарії:
Ільма Ракуза, Рафаель Урвайдер, Ервін Мессмер.

Презентація поезії з Франції, Австрії

Що в око впадає

Всяка всячина найбанальніших рим, щоденне
Прибирання предметів, щоб
Горизонт упадав у вічі, балкою
По якій звідтіля світлячки
Дістаються сітківки.

Роберт Шіндель,  переклад Петра Рихла

Далі: Вхід вільний… Заключна частина. – http://versii.cv.ua/i/?p=14185

Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Перформанс – це ентузіазм і апломб… Частина ІІ спершу з'явиться на Медіа-Версії.