– Ірино, як на твій погляд, українці Сходу й Заходу насправді такі різні?

– Всі люди різні, і не тільки українці з різних регіонів. У мене був дуже показовий випадок. Ти, мабуть, знаєш, що засновником Донецька вважається Джон Юз (Хьюз) з Веллса, і саме на його честь наше місто (спочатку – невеличке селище) мало назву Юзівка. Історію Донецька, як виявилося, непогано знали британські гості Євро-2012. Якось під час чемпіонату я спілкувалася в кафе з компанією з англійського міста Ковентрі. Раптом до нас підійшов чоловік від сусіднього столика, веллсець, й узявся переконувати мене, що я маю сидіти з його компанією. «Ти не маєш сидіти з англійцями, ти маєш бути з шахтарями з Веллса! Засновник Донецька – з Веллса, тож ми земляки! Йди до нас!» Тож багато хто шукає між собою відмінностей. Як і спільностей. Дуже прикро, але мама моєї подруги зі Львова, проводжаючи її до мене в гості, плакала на вокзалі, бо боялася, що доньку тут уб’ють. У мешканців Заходу України стереотип, що в Донецьку ходять по вулицях з битами, як з сємками. Це не так.

– Але зараз у вас «гаряче». Хто збурює громаду, хто порушує спокій?

– Треба розуміти, що в захопленій Донецькій ОДА  сидить не монолітний колектив, не однодумці. Як мінімум там є 4 організації, кожна з яких має власне керівництво, власне бачення і відповідно до цього застосовує власні дії. Коли ми зі знімальною групою приходили туди робити сюжет, один охоронець нас пропускав, інший приходив і забороняв знімати, як тільки досягали порозуміння і починали працювати, – приходив вже третій і теж забороняв, ми домовлялися, просувалися вглиб барикад і знов починалося все спочатку… Нарешті до кінця знімального дня дозвіл був від усіх.  Вони не хочуть, щоби в кадр потрапили люди з відкритими обличчями, бояться порушення кримінальних справ за сепаратизм. Люди, які давали нам інтерв’ю, робили це в масках. Разом з тим, нам дозволили знімати в медпункті і в їдальні – і там були ті, хто не закривав облич, а навпаки відкрито демонстрував свою позицію.

– Вони не боялися?

– Донеччани – таки особливі. Там переважно шахтарі, а шахтарі мало чого бояться. Точно не смерті, бо щодня спускаються під землю їй назустріч. Тому в них заведено жити кожний день як останній. Це не означає творити що завгодно – навпаки. Жити так, щоби не було за що просити пробачення завтра, і всі конфліктні питання мають бути закриті саме цього дня.

– Російські телебачення замість чесного інформування про події на Сході України займаються пропагандою?

– Так, але мушу додати, що і українські телеканали не вирізняються об’єктивністю. Наприклад, коли повідомляли про один з мітингів, організований Комітетом патріотичних сил Донбасу, росіяни зазначали 3 тис. учасників, українці – 7 тис. А насправді мітингарів було близько 5 тис. Організатори, до речі, тоді розсилали запрошення всім впливовим політикам – аби ті приїхали і сказали, що Донбас потрібен Україні. Відгукнувся і приїхав один Ляшко… З Києва дуже просто «боротися за єдність України».

До речі, дуже показово було, що в Івано-Франківську, де за програмою обміну ми обговорювали питання спотворення інформації про ці події у ЗМІ, на місцевому телебаченні легко перекручували інформацію про нас. Наприклад, був один сюжет про те, як «гості зі Сходу відвідали музей Бандери і там плакали від побаченого і почутого». При цьому демонструвався відеоряд якихось зовсім невідомих нам людей, які плакали з невідомих нам причин…

– О, то крім роботи, ви мали в Івано-Франківську ще й культурну програму?

– Так, і нам дуже сподобалося місто. Хоча відчувалося, що нас сприймають дещо інакше і постійно намагаються «додати нам культури». Один з наших гідів (не професійний, а посадовець-доброволець) дещо зверхньо дивувався, що ми не знаємо достеменно родинних зв’язків київських князів. І водночас називав вірменську церкву «вірменським костьолом» і щиро вважав, що її віряни підкоряються Папі Римському, плутаючи слова «католик» і «католикос» (верховний ієрарх). Ну… таке.

– Ірино, які стереотипи стосовно донеччан не мають під собою підстав?

– Не тільки стосовно донеччан, а й «македонців» та інших східняків (сміється – авт.) Тих, хто з Макіївки на Донеччині, жартома називають «македонцями». Образливо, коли нас називають «Даунбасом», вважають нерозумними, безкультурними… Дивно, що так кажуть про край, який дав Україні і світові артиста балету і хореографа Писарєва, композитора Прокофьєва, співака Солов’яненка, кінематографіста Ханжонкова … У нас прийнято ходити в театр, абонементи в Оперний продані за місяць до початку сезону! Іноді кажуть, що ми негостинні – це неправда. Це вводить в оману певна суворість східняків. Можу відзначити, що справді тут, на Заході, більше усміхаються. Тут зазвичай не вимагають довести, що ти чогось вартий, перш ніж засвідчити свою повагу. А там треба довести, тому спочатку до тебе ставляться стримано, нейтрально.

– Який побут шахтарів?

– Колись це були заможні люди. Навіть ходив анекдот, що шахтар після «получки» на двох таксі додому повертається – в одному сам їде, у другому свій капелюх везе. Це засноване на реаліях: шахтарі справді гарно заробляли, гарно вдягалися. Зараз цього нема, немає поваги до їхньої роботи. Зрештою, зараз до жодної професії немає поваги.

А побут… Люди тиждень працюють. У п’ятницю – що є, то є – наші джентльмени випивають і закусують. У суботу займаються домашнім господарством і ходять в гості, в неділю приводять себе до ладу, а з понеділка – знову працюють. Зараз, щоправда, на прогулянку в центр вийти складнувато. Адже в пішохідній зоні, яка починається прямо від ОДА, від бульвару Пушкіна, «прогулюються» ті, що ходять з металевим пруттям.  Їх небагато, але вони помітні. Їх називають сепаратистами, а вони кажуть, що борються за незалежність Донецької республіки.

– А насправді?

– У багатьох з наших цей вибір – усвідомлений. Хтось ностальгує за СРСР і вважає, що нинішня Росія – це СРСР, адже Росія багато обіцяє і є такі, що вірять. Хтось хоче жити в неподільній Україні, а хтось – окремо, щоби не залежати ні від кого. Більшість хоче визначатися самостійно. Куди б кнутом не заганяли, нічого доброго з того не буде. Насправді не так багато тих, кого називають сепаратистами. Якщо грамотно розподілити сили – їх легко здолати. Просто треба все робити розумно.

– Кажуть, Донецьк – дуже чисте місто.

– Це правда. Пам’ятаю, колись мене дуже дратувало, коли сміття кидають повз смітник… Тоді й вирішила зайнятися екологією, але не великих підприємств, а особисто кожної людини. Адже збереження довкілля залежить від кожного з нас. Пам’ятаю, як перед Євро-2012 бракувало коштів на відновлення Галявини казок у парку Ленінського комсомолу в Донецьку, тому об’єкт просто хотіли знести. Але ми влаштували флеш-моб на захист цієї родзинки нашого міста. Запросили всіх донеччан, які мають дитячі фото з Галявини казок (це з 80-х років було улюбленим місцем для фотографування малечі) прийти до Галявини і долучитися до акції у форматі «фотосушки». Самі такого не сподівалися, але прийшло 18 тис. людей!!! І міська влада пішла нам назустріч, надавши частину коштів, був художник, який реставрував казкові фігури в сквері, решту мешканці робили власними силами – садили дерева, встановлювали лавочки.

– Громадянсько активні, розумні, освічені люди. Як до них достукатися і зупинити те, що відбувається?

– Владі, політикам – їхати і розмовляти. Причому, їхати не Ляшкові…

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Донеччанка на Бандерівщині спершу з'явиться на Медіа-Версії.

…Переломний 2012 рік відзначився як пора «реорганізації» міської культури: та, що дісталася у спадок від «папередників», прийшлася не по зубах і не до апетиту новим менеджерам демократії. До 10-ліття Культурно-мистецького центру «Українська книга» у фарватері прийняття «мовного закону» усміхнена міська влада підняла податок на торгівлю українською друкованою продукцією. Коли легендарний «Букініст», а з ним і менш легендарну, хоча і знану в радянські часи, «Науку» та інші книгарні реорганізували разом із директорами, в ролі найпочесніших цапів-відбувайлів року опинились Наталія Барановська і Марина Лібанова, а з ними письменники та депутати, яких «покращили» і «розвели як котят». Потиском кнопок у залі обласної ради і розчерком найгуманнішого у світі Шевченківського районного суду в Чернівцях поставлено крапку на славі міста книгарень. На черзі кав’ярні?..

…Або фонтанчики. Гріх не пригадати помпезне відкриття мініатюрного фонтана на розі вул. Головної і Шолом-Алейхема. Благотворна аура «в.о.» міського очільника виявилася, щоправда, нетривалою: вже через кілька днів після реконструкції вода почала час від часу зникати, а у спекотному липні чернівчани про питну воду на «будинку-кораблі» й думати забули. Страшно сказати, але в грудні начальник водоканалу Володимир Андрущак «порадував» чернівчан звісткою про розбудову прутських водозаборів – після такого повороту вода, варто очікувати, гарантовано зникатиме і в річці…

Синьківський олігарх елегантно купує місто – а місто не менш елегантно продається

…Усмішка Віталія Михайлішина, однак, не пережила виборів до Верховної Ради: міський очільник так і не визначився між любов’ю до міста і любов’ю до законів, тож із мерського крісла вирішив стрибнути одразу до парламентської зали. При цьому примудрився не лишень із тріском програти кампанію, але й «дістати» всіх чернівчан посмішкою щасливого «представника обласного центру». Після того, як Микола Федорук «на кого ж нас полишив», чернівецька толерантність не витримала наруги і дала тріщину у самому фіналі кампанії: мова Геннадія Москаля 2012 року втратила інтимний ореол і відтепер стала нормативним лексиконом міста. Втім, чернівецька аудиторія «Facebook» і без того не нудьгувала: з віртуальним троллем Іваном Трачем на невибагливий чернівецький грунт перекочували куди дотепніші заморські технології політичних розборок…

…А з газовими закупками Дмитра Фірташа – і його мільйони, з барського плеча розкидані між Чернівецьким університетом, театром, філармонією, органною залою, Різдв’яним «палацом» і фестивалями поезії й маланок. Синьківський олігарх елегантно купує місто – а місто не менш елегантно продається. Якщо професійний залізничник Дмитро Фірташ зглянеться на подорожніх і виконає обіцянки Михайла Папієва про прискорення потягу «Чернівці-Київ», подарує додаткові вагони та профінансує добудову гілки в обхід молдовського кордону – чесне слово, продамося і ми. А поки що терплячим чернівчанам доводиться хіба що відкладати кошти на авіаквитки з надією, що повітряне сполучення зі столицею колись таки відкриється. І буде по кишені.

…Тож і закордонних гостей приймати не соромно буде – чи то хасидів у резиденції чудотворного садгірського цадика, переданій міською владою у півстолітнє користування єврейській громаді міста, чи то міністрів закордонних справ і патріархів, які періодично навідують Чернівці з інспекціями автомобільних доріг і роботи комунальних служб. Як з’ясувалося, для жителів міста не таким страшним виявився ймовірний кінець світу, як гарантований початок зими – традиційно не обійшлось без поламаних депутатських ребер, розбитих голів, обірваних проводів і засипаних сміттям вулиць. Принаймні, тепер чернівчани зрозуміли, що для комунальників різниці між прізвищами мерів немає – «цирк поїхав, клоуни залишилися», а з клоунами – і гори снігу на кожній чернівецькій площі…

…А з горами снігу залишився і Михайло Папієв, якого, всупереч усім очікуванням, Президент так і не відправив до багатонаціональної Індії переймати досвід вибіркової газифікації, вирубки лісів і зрощування місцевого сепаратизму. Як і в далеких екзотичних країнах, у місті 2012 року з’явився власний мистецький шедевр вартістю 250 тисяч гривень – пам’ятник чи то квітці, чи то равлику на знак солідарності з усіма футбольними фанами, які з нагоди Евро-2012 не приїхали до Чернівців.

…Мабуть, тому, що сучасне мистецтво вже й без цього освоїлося в місті Че: у рамках III Міжнародного фестивалю «Meridian Czernowitz» поезія і музика лунали не лишень у нічних клубах і на верандах кафе, але й на Калинівському ринку, звідки тягнеться живильне коріння всілякого чернівецького меценатства. Однак прихильність Фортуни плинна: один з перших спонсорів поетичного фестивалю Іван Ринжук протягом 2012 року так і не зміг вийти з-за грат чи вдало застрибнути до опозиційного виборчого потягу. Або зістрибнути з нього: значно вдалішим цей рік видався для Віталія Ткачука, який після креативних обіцянок-цяцянок дослужився таки до власного кафе на вул. Кобилянській, відкритого одразу після зняття кандидатури – вірогідно, на заощаджені на кампанії кошти…

…Та не всюди політика робиться гладко: у грудні парламентські методи дискусії перекочували й до буковинської провінції, відзначившись першою та, вірогідно, не останньою бійкою на сесії обласної ради. З іскрами дискутували й за кулісами: цілий рік небайдужі чернівецькі ЗМІ гуділи навколо звільнення актора Івана Даніліна та його феєричне поновлення після тривалої судової тяганини. 2012 рік продемонстрував, що питання культури в місті так само не обходяться без скандалів, як і звичайний «дерибан»: горезвісні кінотеатри «Чернівці» та Івана Миколайчука вчергове з фанфарами шукали інвесторів. Хто здивується, якщо й вони скоро вилетять у чиюсь «газову трубу». Якщо так триватиме й надалі, то як земельні, так і освітні питання в місті стануть звично вирішуватися гранатами. Покращення констатуватимемо вже сьогодні.

Запис Чернівці-2012 очима медіа-експерта Святослава Вишинського спершу з'явиться на Медіа-Версії.

6-річний малюк Тимур, який прославився завдяки тому, що по-дитячому щиро вболівав за збірну України на Євро 2012 року, за два дні встиг стати не тільки зіркою інтернету, але і телебачення.

Збірна України завершує виступи в груповому турнірі з високо піднятою головою

Здобувши перемогу у Києві, наші футболісти двічі програли у Донецьку. Проте, за словами президента УЄФА Мішеля Платіні, ми «вже виграли Євро».

 – У Львові народився і жив засновник руху «мазохізм» Захер-Мазох. Обов’язково знайдіть його пам’ятник. У цьому місті не можна відмовляти собі в каві і шоколаді – вони не поступаються кращим сортам світу… У Донецьку є цілий парк кованих фігур, а в Києві сувеніри купувати варто на Андріївському узвозі, – нахвалює Україну німецька газета «Express».

«Виродки та неадеквати»: ось так на всю країну обізвала газета «Московський Комсомолець» російських футболістів після вильоту збірної Росії з Євро-2012

 «Відкриті для світу партизани»

Найбільше дифірамбів від вболівальників дісталося, звісно ж, маленькому Парижу сходу – Львову. Зокрема, німецька преса не втомлювалася висловлювати свій захват.

– Піднімаючись на Замкову гору, де в гайку досі ще чути відлуння незліченних зізнань у коханні, можна знайти свою любов прямо там, вгорі, закохавшись у це місто, – пише Хельге Бендль, авторка журналу Spiegel.

– Таке не часто зустрічаєш на подібних великих подіях. Старші пани на лавочках грають у карти, на Ринку грає духова капела, неподалік виступає танцювальна дівоча група. 200 метрів звідти весільна пара виходить з Домініканського собору і прокладає собі шлях серед фанів, – йдеться у матеріалі «Morgenweb.de».

– Львів – це середньоєвропейська скриня скарбів Ренесансу і Модернізму, з бруківкою, ароматом кави і церковними передзвонами, – це вже газета Frankfurter Allgemeine Zeitung.

– Серця німецьких фанів ринули до Львова. Деякі з німців почувалися у Львові так, ніби знову в їх спогадах ожила річна казка 2006 року, – відзначив посол Німеччини в Україні Ганс-Юрген Гаймзьот, маючи на увазі Чемпіонат світу з футболу 2006 року в Німеччині.

Подібних відгуків – безліч. Проте хіба тільки Львовом єдиним тішилися приїжджі фани?

– Іноземні вболівальники приємно здивовані Україною, її атмосферою і організаційною роботою, – повідомляє, наприклад, Polskie radio dla zagranicy. Зокрема, журналісти стверджують, що після 10 днів проведення турніру хвиля критики і песимізму в західних ЗМІ змінилися на захоплення, викликаний українськими містами, організацією матчів, прийому та розваг для уболівальників Євро-2012.

 Ян-Крістіан Мюллер, журналіст Frankfurter Rundschau, здивував своїх українських колег тим, що за кілька годин до фінального поєдинку своєї збірної в групі примудрився написати аж три тексти. Перший був розрахований на те, що суперником Німеччини у чвертьфіналі стане Чехія, другий сповіщав про те, що німцям доведеться грати проти Чехії, а третій уже зовсім здивував. Один з найвідоміших німецьких журналістів написав ще й коментар щодо вильоту підопічних Йоахима Льова з турніру! Це, звичайно, було досить малоймовірним, проте… Як показала практика російської збірної – і таке можливо.

 Виробники пива шоковані кількістю випитого вболівальниками

– Коли грала збірна України, у нас випили взагалі все пиво на всіх чотирьох фан-зонах, – дивується генеральний директор компанії-виробника пива Петро Чернишов. – Нам просто реально його не вистачило! Ми до такого не були готові!

Зокрема, у Києві шведам на Труханів острів пиво доводилося підвозити по кілька разів на день. На відміну від батьківщини, скандинави із превеликим задоволенням виявили, що алкоголь у нас набагато дешевший, тому відривалися – по повній.

«Помаранчева чума» сколихнула Харків – веселих голландських фанів міліціонери, у буквальному сенсі… осідлали

– Тверезих – п’ять відсотків зі ста, – зітхає Юрій Григорович, лікар із тамтешнього медпункту. Більшість пацієнтів-шведів звертаються до нього через похмілля або ангіну, бо п’ють здебільшого холодне пиво.

– Дуже сильно засмучуються, коли я їм призначаю антибіотики, і кажу, що при цьому не можна пити горілку! Це для них найгірше, – засвідчує лікар.

«Пісяти прямо на газон! Клас!»

Саме так британські вболівальники оцінили гостинність голови Київської міської держадміністрації Олександр Попова, який заявив, що іноземців, на відміну від українців, не штрафуватимуть за справляння нужди у непередбачених місцях. Адже «люди приїхали відпочивати, нехай відпочивають». Мовляв, туалетів в Україні вистачає, та й завжди можна добігти…

Звичайні кияни від таких ініціатив, звісно ж, не в захваті. Справді, вболівати на смердючих газонах не надто приємно. Українські фани теж обурюються: «Ми що – не люди? Чим це «вони» кращі за нас?!»

Висновок: корисно таки знати якусь іноземну мову. Адже ж не за кольором дзюрка міліціянти відрізняють туристів від місцевих!

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

Запис Євро-2012: боролися як могли спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Багато води спливло з того часу, а разом з нею – і надій на швидке входження в омріяний «європейський рай». Виявилося, що крім словесних декларацій, необхідно дуже багато працювати. Адже приймають до ЄС не просто всі країни, географічно розташовані у Європі, а лише такі, що відповідають цілому комплексові жорстких вимог. Країна-претендент повинна мати ринкову економіку, бути демократичною і привести своє законодавство у відповідність з європейськими стандартами. Останні два роки Україна саме з вимогами демократії та відповідності законодавства нормам об’єднаної Європи має чималі проблеми, що тільки поглиблюються. Тому їй і не дають твердих обіцянок повноправного членства в Європейському Союзі, і навіть не поспішають визнати за нашою державою статус асоційованого члена ЄС. Не ми перші – турків на європейський поріг не пускають вже двадцять років, хоч вони і заяву подали, на відміну від нас.

Тим часом сама об’єднана Європа опинилася у досить відчутній кризі. Хвилі розширення ЄС призвели до того, що до складу союзу увійшли держави з доволі різними рівнями розвитку. Найменш розвинуті опинилися на межі дефолту, а найрозвинутіші відмовляються оплачувати вихід «бідних родичів» з боргової ями своїми грошима. Навіть у складі єдиної держави не завжди мешканці багатих регіонів погоджуються на перерозподіл коштів для підтягнення бідних до вищого рівня. А що тоді чекати від союзу держав? Декілька років тому мудрий Любомир Гузар сказав, що йому доводилося зустрічати чимало італійців, готових померти за Італію, і чимало поляків, готових померти за Польщу. Але жодного разу він не зустрічав європейця, готового померти за Європу.

Європейська єдність ще не стала органічною суттю самих європейців, залишаючись чимось ілюзорним. А Європа поступово готується до нової хвилі розширення, цього разу до ЄС твердо обіцяють прийняти Сербію, Македонію, Чорногорію, Боснію і Герцеговину. На відміну від України, вони отримали запрошення. Правда, не обійшлося і без проблем. Серби щойно обрали нового президента, який встиг зробити декілька різких заяв, що ставлять під сумнів прийняття його країни до ЄС. Дехто з наших оглядачів з цього приводу зловтішно посміхнувся. Є серед нашого брата такі, яким до повного щастя не вистачає, аби у сусіда корова здохла. А радіти тут немає чому. Краще братися за наведення порядку у себе вдома, щоб Україна знову стала привабливою для європейців. Чимало з них матимуть власний погляд на нас після відвідин Євро-2012 в Україні. І якщо у більшості враження складуться негативні, то футбольним чемпіонатом наша участь в євроінтеграційних процесах обмежиться надовго.

Ігор БУРКУТ, політолог

Запис Євро – 2012 замість євроінтеграції? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Євро-2012, свідками якого ми скоро будемо, в Україні має свою цілковито особисту історію з потягами Hyundai, з послугами low-cost авіакомпаній, з цінами на готелі, які здивували навіть Мішеля Платіні, з захисниками тварин в Україні на італійських стадіонах, з бурхливим будівництвом  стадіонів у Харкові, Донецьку, Києві та Львові, з дивними талісманами Славка та Славека, які більше нагадують диснейлендівських героїв, з чутками про бойкот та різними фінансово-балансовими плітками… Але Джанні Інфантіно підтвердив, що фінал ЄВРО-2012 достеменно відбудеться у Києві. А ось у Чернівцях 15 травня на Центральній площі, яка колись називалася площа Ринок, де була клумба для квітів,   відбулася презентація сучасної футбольної скульптури.

На цьому місті у 1827 році встановили перший мистецький пам’ятник Матері Божій. У 1918 р. Буковину зайняли румуни і встановили пам’ятник під назвою «Уніря» (Возз’єднання). У 1940 році в місто прийшли радянські війська і за одну ніч зникли і «Уніря», і тур, що стояв поруч. А на цьому місці обладнали клумбу для квітів. У 1943 році на постаменті стояв бюст Гітлера, а у 1951 р. відкривали пам’ятник вождю пролетаріату — В. І. Лєніну, у 1991 р. його демонтували. Зовсім недавно, у серпні 2011 на Центральній площі Чернівців встановили триметрову фоторамку, яку у травні вже цього року перенесли на Театральну площу, і клумбу теж не лишили у спокої. Її накрили червоним постаментом для арт-скульптури. Чому до слова «скульптура» додається «арт», я так і не зрозуміла ( під час відкриття у деяких виступах звучало саме таке словосполучення).
Адже скульптура і art – мистецькі терміни.
Може це андеграунд такий?
Те, що він не підтримує класичні шляхи видно навіть і не фахівцю з мейнстріму, бо для класичних форм і скульптур не потрібно підтвердження будь-яких реєстрів. Вони красномовніші за рекорди, ажіотаж та антураж флешмобів…

Арт-інсталяція з футбольних м’ячів «Футбольна квітка», що приурочена до проведення в Україні чемпіонату Європи з футболу ЄВРО-2012, має розміри 6 х 3,8 м і складається з 1600 футбольних м’ячів. Представник Національного Реєстру рекордів України запевнив, що скульптуру визнано найбільшою, яку виконано з футбольних м’ячів. Нова «скульптура» у чернівчан викликала неабиякий інтерес, а клумба поки перечекає у справжньому underground. 

А ми, як і  мільйони вболівальників,  з нетерпінням очікуємо футбольного свята чемпіонату Європи з футболу ЄВРО-2012.

Тетяна Стрільчик, “Версії”,
фото автора

Запис «Футбольна квітка», Євро-2012, андеграунд… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

З наближенням чергових виборів в Україні нерідко згадують про «національну ідею». Кожен вкладає у це поняття своє значення, але взагалі ним означають духовну першооснову, що об’єднує цілу націю.

У випадку України дуже непросто її визначити. Мова? Ні, бо пів-країни розмовляє українською, а інша половина – російською. Православна віра? Ні, бо православні у нас розколоті на три конфесії, а є ще католики, протестанти та інші. Спільні історичні герої? Знову ж – ні. Адже для одних героями є Сидір Ковпак та молодогвардійці, а для інших – Степан Бандера і Роман Шухевич. Тим більше не можуть об’єднатися всі українці навколо сучасних політичних сил та їхніх лідерів. Протистояння між «помаранчевими» та «біло-блакитними» засвідчило, наскільки розколотим є наше суспільство.

І все ж Україна не розпадається, а самі українці сповідують якісь спільні цінності, котрі й сформулювати словесно ще нікому не вдалося. Час від часу з’являються «конструктори національної ідеї», які видувають чергову мильну бульку. Наприклад, на роль об’єднуючого чинника загальнонаціонального масштабу пропонують … «Євро – 2012»! Мовляв, якщо немає перемог економічних або військових, то хай будуть хоча б спортивні. Справді, перемоги вітчизняних спортсменів є важливим чинником зміцнення гордості за свою державу, вони сприяють розквіту патріотичних почуттів. Проте у багатьох українців «Євро – 2012» асоціюються зовсім не із спортивними  змаганнями.

Упродовж декількох років громадськість спостерігає, як жменька олігархів ділить бюджетні мільярди під приводом спорудження стадіонів, готелів та іншої інфраструктури для футбольного чемпіонату. Апетити у «будівничих» величезні, от і виходять споруди «золотими» за своєю вартістю. Наскільки якісним було саме будівництво, покаже час. Але наслідки такого витрачання державних коштів відчуває більшість громадян України. Зведення помпезних споруд на фоні падіння життєвого рівня простолюду стабільності державі не додає.

Не може «Євро – 2012» об’єднати всю націю: від нього густо тхне духом наживи. Олігархи «розпиляли» бюджетні мільярди, а дрібний та середній бізнес збирається викачати з кишень приїжджих уболівальників мільйони чи хоча б тисячі євро. Власники готелів прагнуть захмарно підняти ціни на свої послуги, від них не відстають таксисти, ресторатори та інші. Готуються до чемпіонати і такі охочі до заробітків, як проститутки, кишенькові злодії, різноманітні аферисти. Нажива перш за все!

Часу до чемпіонату залишається все менше, й пролетить він миттєво. Після «Євро – 2012» хтось рахуватиме прибутки, а хтось – втрати. Але всі побачать, що до національної ідеї футбольний чемпіонат не мав жодного відношення. Адже єднає українців не спільна участь у наживі, а любов до рідної землі, до її народу. І віра в те, що ми гідні кращого життя, ніж маємо нині.

Ігор БУРКУТ, політолог

Запис Нажива – не ідея спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– Мені дуже не сподобалися хлопці-футболісти від «Ворнер бразерс». Не знаю, скільки вона здерла за своїх клоунів, але я намалював безкоштовно, – розповів «Газеті по-українськи» Ігор Бежук. Він керує виробництвом комбікормів в українсько-угорській фірмі. У вільний від роботи час малює.

– На мою думку, «Ворнер бразерс» нічого цікавого не придумали. Скопіювали талісмани минулих Євро й одягнули їх у національні кольори України та Польщі. Але якщо чоловік у вишиванці та з крайкою – це ще не означає, що він – українець. Жодної іншої національної ознаки в них нема. Я вирішив показати, що є багато інших цікавих ідей для талісмана. У четвер увечері взяв олівець і намалював своїх Яся та Івася. Українець – козак, із чубом-оселедцем, кульчиком у вусі. Польських воїнів за часів козаччини називали крилатими гусарами. Тому в поляка позаду крильця. Рисунок відсканував, розмалював у комп’ютері й розмістив на «Фейсбуці», на художніх сайтах.

За кілька днів Ігор отримав сотні позитивних відгуків з України, Росії та Польщі.

– Усі пишуть, що мої Ясь та Івась набагато кращі від офіційних. Звичайно, я б хотів, аби мій малюнок побачили представники УЄФА. Розумію, що талісман офіційно затверджений і ніхто його змінювати не буде. Та принаймні подивляться, що існує багато варіантів. Зараз я виношую ідею створення гумористичних коміксів про те, як Ясь та Івась готуються до Євро-2012.

Нагадаємо, розробкою офіційних талісманів Євро-2012 займалася всесвітньо відома компанія Warner Bros, яка також розробляла символи двох попередніх чемпіонатів.

Проте у багатьох уболівальників їх зовнішній вигляд викликав невдоволення.

Запис Ясь та Івась – неофіційні талісмани Євро-2012 спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Документальний фільм розповідає як змінився футбол і все, що його оточує, під впливом часу та грошей. У фільмі беруть участь авторитетні представники найбільших фанатських угруповань України – Динамо, Дніпра, Карпат та Шахтаря, футболісти і тренери київського Динамо, а також віце-президент федерації футболу України і представник міліції.

Предлагаю посмотреть онлайн фильмы тут.

Учасники фільму обговорюють проблеми, що хвилюють всіх: засилля легіонерів в українському футболі, проблеми натуралізації гравців, а також наслідки зростаючої комерціалізації футболу. Події на трибунах і поза ними, відданість своєму клубу, думки про наближення чемпіонату Євро-2012, ставлення до міліції та офіційних структур – всі ці теми висвітлені у фільмі тими, без кого ця гра неможлива. Глядачам надається можливість не тільки почути правду від першої особи, але й побачити рідкісні документальні кадри. Сучасний футбол – добро чи зло – ось основна лінія цієї стрічки.

Авангард чернівецького фан-руху

Запис Документальний фільм про футбол – у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.