Постійні читачі газети добре знають заслуженого майстра народної творчості України Івана Назаровича Снігура: інтерв’ю з ним регулярно друкуються у «Версіях». Відомий він і багатьом буковинцям – своєю невтомною працею і любов’ю до рідного краю. Його яскраве життя заслуговує на цілий роман або художній фільм. Тим часом – про головні віхи непростої біографії талановитого митця, справжнього народного філософа, якому напередодні Дня міста присвоїли звання почесного громадянина Чернівців.

З подачі американців до різних сучасних мов потрапив вираз «self-made man», що означає «людина, яка сама себе зробила». Цей вираз влучно характеризує активну особистість, що долає вкрай несприятливі обставини і постійно рухається вперед, здобуваючи суспільне визнання.

Коли 1929 року в селянській родині Снігурів, що мешкала у селі Грозинці на Хотинщині, народився хлопчик, якого назвали Іваном, доля не обіцяла бути до нього ласкавою. На нього чекала важка селянська праця, нестерпний національний гніт – наш край тоді перебував під владою румунського короля. Шовіністи з Бухаресту давили українську мову, культуру. У споконвічно українських Грозинцях школа була румунською, але й її Іванко не встиг закінчити: треба було заробляти на життя. Тож почав навчатися ковальству, виготовленню візків.

А тут – війна. Коли у 1944 р. повернулися «совіти» і батька мобілізували до Червоної армії, Іванові довелося на собі відчути, що таке виснажлива праця під гаслом «все для фронту, все для Перемоги!». З війни батько повернувся інвалідом, прогодувати родину вже не міг. А біда насувалася: Радянська влада почала створювати колгоспи і 1946-го Бессарабію охопив голод. Щоби заробити на харчі, Іван пішки пішов до Чернівців. Паспорта селяни тоді не отримували – і він не мав. Тож й влаштуватися на постійну роботу в місті не міг. Спочатку розвантажував вагони на станції, ночував тут же, серед таких, як сам. Довелося пізнати найтемніші боки життя. Особливо врізалися у пам’ять безрукі й безногі інваліди війни, яких цинічно називали «самоварами». Вони жебрали на вокзалі, тут же пропиваючи отримані гроші. Через деякий час нещасних вивезли з великих міст у безвість, щоби не псували картину «щасливого радянського життя»…

Історик і краєзнавець: зліва направо Ігор Буркут та Іван Снігур 

Жебрак і художник

А хлопцеві й самому довелося жебракувати, аби не померти з голоду. Проте він все ж таки знайшов собі заняття: з бляшаних банок від консервів робив терки й продавав їх. Раптом поталанило: Івана упізнав далекий родич, допоміг йому зробити документи і влаштуватися на постійну роботу.

Різні професії опановував Іван Назарович, але викристалізувалася головна – художника. Йому треба було здобувати вищу спеціальну освіту, однак відсутність атестату не дозволяла це зробити. Тоді художник пішов до вечірньої школи, отримав потрібний документ і поїхав до Північної Пальміри. Там розпочав навчання у Ленінградському вищому художньо-промисловому училищі ім. В. Мухіної. Проте не завершив його. Але перебування в культурній столиці багато дало художникові. Від природи мав неабиякий талант і великий художній смак, а глибоке знайомство з експонатами Ермітажу та інших музеїв дозволило розвинути ці якості.

Російські фахівці гідно оцінили знання свого молодого буковинського колеги. Згодом Іван Снігур офіційно отримав статус експерта Державного Ермітажу – одного з найвідоміших музеїв світу. Постає питання: як простий хлопець із Грозинців, без спеціальної історичної й мистецтвознавчої освіти зміг отримати таку високу оцінку фахівців? Тож слід розповісти про головне захоплення Івана Назаровича – його дивовижну колекцію.           

Колекція зі… смітника

Тривалий час на Буковині накопичувалися значні культурні багатства як тутешнього походження, так і завезені з європейських країн. Але під час Другої світової війни край опинився у складі СРСР. Нові господарі не володіли іноземними мовами і викидали на смітник книги, що зберігалися у зайнятих ними «буржуйських» квартирах. Туди ж відправлялися ікони – атеїстам непотрібний був «релігійний дурман». Викидали вони й «мазанину» незрозумілих «простій радянській людині» західних художників. Опинялися на сміттєзвалищах і ті предмети побуту, що були незвичними для Ваньки-Маньки з рязанської «дярєвні». Цілі пласти культури виявилися непотрібними «робітничо-селянській владі». Викинуте ж і збирав Іван Снігур.

Він з любов’ю реставрував чудові речі, зберігаючи їх для майбутнього. Антикварні меблі, прекрасний посуд, зразки скульптури, вишукані гасові лампи – все це вдалося врятувати від варварського знищення. І ще тисячі різноманітних поштівок опинилися в альбомах Івана Назаровича, а не потрапили у вогнища, розпалені сучасними вандалами. Нині врятовані ним старі поштові листівки ілюструють солідні наукові видання, підготовлені чернівецькими істориками.

Непосидючий від натури, художник-колекціонер увесь вільний час проводив у мандрах. Мабуть, немає на Буковині жодного села й навіть хутора, який він оминув би у своїх подорожах. З мандрівок приносив шедеври народної творчості. Селяни поступово відмовлялися від домотканого одягу, купуючи собі фабричні вироби. А вишиванки, кептарики, сардаки, пояси домашнього виробництва поповнювали колекцію Снігура. Потрапляли туди і традиційні знаряддя праці, що вийшли з ужитку. Предмети селянського побуту доповнювали міські речі. Зрештою, колекція перетворилася на справжній музей, експонати якого дозволяють усебічно відтворити минулі історичні епохи. Понад сто тисяч предметів зберігається у цій унікальній колекції!             

Збирач народних традицій – «Білий птах з чорною ознакою»

Та Іван Снігур збирає не лише зразки матеріальної культури. Він ретельно записує народні легенди, історії, шедеври народного гумору. Зустрічаючись з цікавими людьми, записує їхні розповіді. Близько восьми тисяч інтерв’ю зберігає він, час від часу використовуючи цей матеріал у своїх книгах. А спілкувався Іван Назарович з багатьма, в тому числі й з геніальним кінорежисером Сергієм Параджановим, іншими видатними людьми. Як до консультанта, до Івана Снігура часто зверталися кінематографісти, і помітним є його внесок у створення тринадцяти кінофільмів. Зокрема, це знакова для українського поетичного кіно стрічка «Білий птах з чорною ознакою», де використані предмети з колекції художника.

Завдяки невтомній праці Івана Снігура було зібране все потрібне для відтворення спаленої під час війни хати-садиби Юрія Федьковича у Путилі. На відкритті цього музею у 1974 р. мені пощастило познайомитися з Іваном Назаровичем. За багато років нашого знайомства не перестаю дивуватися енергії цієї людини, її інтересу до життя і людей. Багато несправедливостей випало на долю художника-колекціонера. Нині чимало наших краян ідеалізує брежнєвську епоху, а саме тоді Івана Снігура було заарештовано ні за що й кинуто за ґрати. Його катували, били на допитах – намагалися звинуватити у неіснуючих «злочинах», щоби пограбувати колекціонера. Ще й досі не покаялися ці «правоохоронці» з персональними пенсіями у знущаннях над талановитим художником.

Проте не вдалося їм зламати волю чесної людини, зберіг Іван Назарович усі найкращі якості своєї душі й у нелюдських умовах. Правда перемогла: ще за радянських часів  його випустили достроково і скасували несправедливий вирок. Художник знову взявся за улюблену справу. Він є визнаним майстром лозоплетіння, створив понад 800 зразків художніх творів із лози. Свої знання передає молодому поколінню у школі художніх виробів з лози, яку сам і створив. Виставки його творів завжди привертають увагу широкої громадськості.

Мрією Івана Снігура є відкриття у Чернівцях музею на основі власної колекції, щоб ознайомитися з нею могли всі бажаючі.

Чернівчани вітають Івана Назаровича із заслуженою нагородою і висловлюють побажання якомога швидше відкрити музей імені І. Снігура. Це був би найкращий подарунок Почесному громадянинові нашого міста і самим Чернівцям.

Ігор БУРКУТ, кандидат історичних наук

Запис «Людина, яка сама себе зробила» спершу з'явиться на Медіа-Версії.