У минулому числі писав, чому націоналістам не варто було бити комуністів на пагорбі Слави у Львові, і про те, що країні навіть не вистачає комунізму. У цьому номері обіцяв написати, чому комуністам не варто було дратувати і бити націоналістів.

Помітив, що серед моїх знайомих прорадянської орієнтації щодо націоналістів дуже розповсюджена фраза:«Вони стріляли нам у спину». Зазвичай про це говорять дужі люди зрілого і перезрілого віку з абсолютно цілими спинами та іншими частинами тіла. Через те ця претензія в їхніх устах здається трохи дивною. А самі вони стають схожими на дітей, які грають у війну, де є хороші і погані.

І, зауважте, ніхто не хоче бути поганим. Всі «воюють» у команді, де тільки хороші. Але те, що добре у дитинстві, у зрілому і перезрілому віці виглядає дещо по-дебільному. Тож почнемо не з націоналізму. А з пояснень, чому стріляли. В кого. І чи варто було очікувати чогось іншого.

Коли я дізнався, що буковинка Марта Блюм (пізніше – канадійка) написала свою першу книгу в 86 років, то гадки не мав, що завдяки їй мені стане глибоко зрозумілою одна неймовірна річ. Її приклад особливо цікавий, тому що Марту Блюм навряд чи взяли б в українські націоналісти, навіть якби вона дуже просилася.

Про що ж згадувала Марта у своїй книзі? Звісно, про дівочу любов, про батьків і брата, про дерева на Університетській, про сукню, в якій вона була особливо гарною, про чудову резиденцію, будинки на розі, біля яких хотілося цілуватися, а ще – про «радянський» 1940 рік і про одну дату, яку не будуть святкувати – 12 червня 1941 року.

За десять днів до початку війни сім тисяч буковинців відправили у товарних вагонах «освіжитися» на Північ, деякі повісилися просто у вагонах. Молода дівчина Марта, яка ні в кого не стріляла, була просто донькою аптекаря, який мав свій будинок (це і був її злочин) їхала разом з усіма. І хоча мета цього роздуму – не ятрити рани, але наведу цитату з тих спогадів.

«Настало дванадцяте червня 1941 року. Татари в’їжджають у місто. Маленькі коні і маленькі вершники. Азіати з вузьким розрізом очей, але розмовляють російською. На місто опускається тиша у передчутті терору. Навіть жалюзі рухаються магічно тихо. Двері зачиняються так тихо і ввічливо, ніби бояться розбудити дитину. У місті немає світла й шуму, але ніхто не спить. До цокоту копит приєднується гуркіт великих вантажівок, чуємо стукіт кулаків у двері, крики, команди відчинити. (…)

Було дивно, якось окремо, неначе сон, який відбувається десь не тут, в іншому місці. П’ятеро людей з п’ятикутними зірками на погонах, що говорять російською, та капітан заходять до нас, читають якийсь наказ, в якому нема жодного сенсу. Вони звинувачують мого батька, мати, бабуню у злочинах, яких ніхто не розуміє. Вони кажуть їм запакувати те, що вони можуть нести. (…) Крики: «Ворушіться, ворушіться, сучі діти». У вантажівці щільно, тіло до тіла, чоловіки та жінки на дерев’яних лавицях, їх розділяють лише вузли, на їхніх сонних обличчях цілковите нерозуміння.

Три дні й три ночі збирають вантажівки городян і селян, щоб запакувати їх у вагон для худоби. Старенька суха гуцулка з гір нічого кращого не придумала, ніж узяти курку під пахву. Криками й стусанами у вагоні курку хочуть забрати в неї. Моя мама стає на захист гуцулки. З її окулярів навіть випадають скельця, які мало не губляться.

Йде швидкий розподіл на сильних та безпомічних. У спільному вагоні, де їдуть близько 50 людей, лише одне невеличке віконце, залізна хрестовина біля стелі. Сильні борються за право володіння цим маленьким прямокутником повітря і світла.

Закони швидко стають драконівськими. Всі хочуть жити за рахунок смиренних – матерів, бабунь з курками під пахвою. Кожен намагається боротися за свою площу. Це дає хоч трохи особистого життя. Людина стає простою як тварина. Всередині вагона знаходиться параша».

Зрозуміло, що коли у 44-му радянські війська прийшли визволяти край, у визволителів пострілювали. Ті дивувалися: «Як же так? Ми ж визволителі… За що?» Їм же ніхто не розповідав, як такі ж солдати забивали товарняки безневинними людьми.

Отже, чи варто роз’яснювати, чому стріляли? Дивно, що це досі треба роз’яснювати. Це ж стріляв не Бандера, а діти тієї старої гуцулки, яку гнали у Сибір з куркою під пахвою. Навіть миролюбна Марта, яка не стріляла, плюнула через п’ятдесят років в людей, які вважали, що мають право ламати чуже життя.

Цікава деталь, виявляється, радянська влада виселяла домовласників не стільки з класової ненависті, а тому що не було куди заселити офіцерів. Марту та її батьків, у силу збігу обставин, через кілька днів звільнили, і вони повернулися до рідної домівки – а там вже жили військові.

Але, звісно, це не та неймовірна річ, яка стала мені зрозумілою. Тут цікава – дата. За десять днів до початку війни радянські військові за наказом влади вчиняють у Чернівцях неймовірний злочин. Рушать долі тисяч людей, знущаються з них. Через десять днів ті самі солдати стануть героями війни, більшість з них загине, хтось дійде до Берліна і розпишеться на рейхстазі, хтось проводитиме в класах уроки мужності. Вони здійснили неймовірний подвиг – зламали фашизм.

Але раптом стало зрозуміло, що вони, як заводні солдатики тирана, йшли і на злочин, і на подвиг, на жаль, з однаковою легкістю. Не знаю, чи гідне це салюту… Але таке стається не тільки з радянськими і не тільки з солдатами.

А тепер до націоналізму. Чому націоналізм не може бути кліше, ярликом, звинуваченням? Справжнє комуністичне запитання.

Тому що в основі його – бажання захистити індивідуальне, власну гідність. Він народився від цього досить високого почуття у 19 столітті. Серед суцільних імперій.

У буковинській газеті, звісно, треба наводити саме буковинські приклади. Таким, вважаю, може слугувати звичайна адресна книга Чернівців початку століття. Там вказували не тільки прізвища й адреси. Але і професії. І серед чернівецьких євреїв, як здогадуєтеся, було багато адвокатів, лікарів, бізнесменів, так само – серед румунів, а серед українців, переважно, – візники, робітники, слуги тощо.

І все це відбувалося тому, що до українців, на жаль, держава ставилася по-свинськи (Австро-Угорщина і Румунія), і воліла їх використовувати у якості тяглової робочої сили. Штучно обмежували доступ до освіти, кар’єри тощо. Тисячам, мільйонам талановитих працелюбних людей не давали розкритися по-справжньому, змушували ставати вигнанцями, емігрантами.

Скажіть, чи не є націоналізм у таких умовах єдиним гідним виходом? Чи не йшов він від шляхетного бажання захистити людську гідність? Від огиди до несправедливості? Чи не привертав він яскравих, гарячих духом, талановитих, сміливих? Хто з комунстурбованих про це думав? Чи не є зрозумілим, що і перші радянські роки були жахливими. І ідея національної держави здавалася не тільки не застарілою, а просто нагальною.

До речі, досить багато буковинців у тридцяті роки тікали з румунської Буковини до радянської України. Серед них знаний буковинець, видатний філолог і письменник Михайло Івасюк, який не від хорошого життя тікав, а тому що не вистачило грошей на отримання вищої освіти в Румунії. Тобто, робили крок від націоналізму. Наслідки цієї помилки Івасюк згадував усе життя. Адже вдячні радянські товариші, оцінивши його вибір вислали його на Північ.

Ось, що Івасюк пише: «Поширювати ідею про соціалістичне суспільство – найбільша брехня, найпаскудніша вигадка яку тільки може проповідувати людина». Те що виглядало в теорії досить привабливим, на практиці виявилося «жахливою маразматичною картиною», за виразом того ж Івасюка.

Хто з тих, хто, вибльовуючи ненависть, кричить: «западенці», «бандерівці», «бидло», думав про ті мільйони вигнанців, котрі мріяли про свою державу, яка відновить елементарну справедливість? Хто згадував про тисячі хлопців і дівчат, чиї неповторні життя закінчилися десь у Сибіру під тваринні крики людської потолочі? Про знівечені долі їхніх матерів і батьків? Про безкінечні кола пекла, яке влаштували не біси, а заводні солдатики тирана.

Хто зі згаданих вже дужих людей перезрілого і зрілого віку з цілими спинами та іншими частинами тіла про це думає? Я знаю точну відповідь: ніхто. Адже кричать не для того, щоби думати. Ви не повірите: коли готував у центральній обласній бібліотеці цей матеріал, то був єдиним читачем за весь день. Там не було жодного з тих, хто кричить. Здогадуюся, їх не буває там ніколи.

Ніхто не збирається перевіряти, як же все відбувалося насправді. Порівнювати джерела. Вловлювати деталі. Людям приємно грати у війну, де є хороші і погані. І бути в команді, де тільки хороші. Виглядає трохи по-дебільному. Але що вже вдієш.

Нині національна ідея виглядає трохи дивною. Справді, чи можна терміном, просто словом об’єднати націоналіста Стуса і націоналіста Тягнибока, націоналіста Чорновола і якогось міського блазня, якому кортить, щоб Ісус був українцем, а татари, росіяни, мордва були гіршими за українців (за нього). А блазнів – багато. І якщо раніше, щоби бути націоналістом, треба було бути героєм, то зараз вхід вільний для всіх. У тому числі для згаданих блазнів, політичних спекулянтів, пройдисвітів. Які поступово здобувають більшість, як це завжди буває.

Чи можна об’єднати терміном «нового українця» у сяючому костюмі з українським викладачем зі скромною зарплатою, із пенсіонером, який ледь-ледь виживає на вісімсот гривень? Але річ не в цьому.

Протиріч, які народилися у хворій історії – безліч. Та все це потрохи вгамувалося б, якби раптом нас об’єднала любов до гасла: «Мені неприємні ваші погляди, але готовий віддати життя, щоб ви могли їх сповідувати». Проте сьогодні воно здається смішним, неправильним, пришелепуватим і на Сході, і на Заході, на Півдні і на Півночі.

Запис Сім кіл пекла, що залишилися непоміченими спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Про це розповіла Світлана, дочка Петра Петровича Куцака, який 4 квітня відсвяткує свій 91 рік народження. Із 1941-го року на фронті був санінструктором, дійшов до Польщі, де його важко поранило під Віслою.

– Бої були важкі й затяжні… – згадує Петро Петрович. – Проте найбільше запам’яталася річка Вісла, де мене поранили… «Вісла, Вісла, щоб ти скисла, скільки ти нашого брата потопила…» Петро Куцак визволяв і наше місто.

У день 67-сьомої річниці визволення Чернівців від німецько-фашистських загарбників, яке відзначаємо 29 березня, безпосередні учасники тих бойових подій зустрілися з учнями Чернівецької обласної загальноосвітньої школи-інтернату.

Марія Іванівна Суботіна, фронтова медсестра, почала спогади з голодного дитинства 30-х років. Початок війни застав її в медучилищі, вона мріла чимшвидше завершити навчання і стати військовим лікарем. Зрештою, отримавши 1944-го року диплом фельдшера, сама розшукала медсанбат, працювала в польовому госпіталі. Ніколи не зітруться з її пам’яті сотні, тисячі поранених – безпорадних, безмежно втомлених, у кривавих пов’язках… Хто бодай раз побував у польовому госпіталі – ніколи не забуде отих кучугур ампутованих рук і ніг…

– Дуже шкода, що з шести ветеранів, які визволяли Чернівці, – саме сьогодні одного ховали, – Івана Митрофановича Джогу, – каже Тетяна ЗАВОЛІЧНА, яка допомагала організовувати цю зустріч. – Минуло року на основі спогадів ветеранів та архівних документів вдалося зняти документальний фільм про визволителів Чернівців. Щоб якомога більше молодих чернівчан дізнавалися про ті буремні події та їх учасників. Проте, завдяки таким зустрічам, школярі поки ще мають можливість поспілкувалися з живими людьми, а не з відеозаписами…

Нині у Чернівцях залишилося всього 5 ветеранів, які брали участь у боях за Чернівці у далекому 1944 році…

Ігор КОНСТАНТИНЮК, «Версії»

Запис Мати Петра не вкривалася всю війну, щоби земля не вкрила сина… спершу з'явиться на Медіа-Версії.