Запис Тил — для передової: у чернівецькому «Вернісажі» відкрили благодійну виставку 21 митця спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Енергія Сергія була ренесансною і не вміщалася в рамки одного жанру. Він писав музику, створював складну станкову графіку,  окремим виміром його життя став розпис храмів та іконопис. Світ бачив його талант на виставках у Бельгії, Німеччині та США, проте головним його прихистком завжди залишалися Чернівці.

Пам’ятаю, ще й переглянула свої світлини з різних виставок, на спільні вернісажі Сергій Колісник майже ніколи не приходив першим. Поки звучали урочисті офіційні промови, Сергія не було в перших рядах. Він з’являвся пізніше — тихо, майже непомітно, десь на периферії виставкової зали, коли офіційна частина вщухала, залишаючи місце для розмови глядача з картинами.

Колісник був надто автономним. На одному з рідкісних архівних фото зафіксовано момент, коли офіційне визнання наздогнало художника. Посеред церемоніального простору стоїть Сергій — у своїй незмінній джинсовій куртці, з довгим волоссям. На його обличчі — легка і напрочуд іронічна посмішка. Він побув у кадрі стільки, скільки вимагала ввічливість, і знову пішов у тінь — туди, де панувала магія.

Відомий напис Целана на чернівецькій стіні — це не просто туристичний маркер, це внутрішній камертон міста. Для Сергія, який умів чути це місто і трансформувати його життя у графіку, цей напис був символом служіння Знаку. Вони обидва — Целан у поезії, Колісник у живописі — безжально відсікали все зайве, оголюючи нерв буття і залишаючи графічно чіткий, глибокий відбиток на стінах нашої спільної пам’яті.

Своїми спогадами про Сергія поділився чернівчанин Володимир Попович.

«У 2010 році, коли я почав працювати тоді ще в Художньому салоні, мне серед усіх робіт одразу кинулась в очі робота Сергія “Хмара”, виконана яєчною темперою. Для мене це було величезне відкриття в живописі. Я просто не міг надивитись на цю картину!

Згодом ми познайомились і з самим Сергієм, тоді ще в “Пабліку”. Я просто не міг повірити, що тепер знаю такого видатного художника! Бо для мене він був саме таким — ніби якимось чародієм, який подарував це неймовірне відчуття магії своїх робіт. З тих пір я просто закохався в його творчість.

Пізніше, вже в Художній галереї, ми робили виставку робіт Сергія. Це було просто якесь свято для мене. Стільки його робіт в одному місці, та ще й я міг насолоджуватись ними довгий час! Я просто годинами роздивлявся ці неймовірні картини темперою.

Зараз нема Галереї, нема “Пабліка”, і нема вже Сергія! На жаль! Але магія його робіт залишилась! Дякую тобі, Сергію, за твій світ, яким ты поділився з нами! Твори свої небесні роботи і небесну музику, а у нас залишилися пам’ять і твої земні таланти!»

Сьогодні міський ландшафт Чернівців невблаганно змінюється. Зникають культові локації, йдуть у засвіти митці. Але виставка у «Вернісажі» доводить: безкомпромісне мистецтво Сергія Колісника виявилося міцнішим за плин часу. Його магія, зафіксована у жовтковій темпері та філігранній графіці, досі тримає небо над Чернівцями, нагадуючи нам про справжню, неконформну висоту людського духу.

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис Світло безкомпромісного пошуку: шлях і магія Сергія Колісника… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

11 лютого 2025-го у Чернівецькому обласному художньому музеї відкрилася персональна виставка відомого чернівецького художника, члена НСХУ Анатолія Житарюка. На експозиції   під назвою «Гола правда» було представлено близько 40 творів автора, що розкривають його сучасний погляд на людину, буття та внутрішню сутність людини. «Гола правда» стала не лише назвою виставки, а й запрошенням до роздумів про те, що насправді ховається за зовнішнім шаром життя — про правду, яку ми щодня бачимо, уникаємо, прикрашаємо або не помічаємо… Художник залишає глядачеві простір для уяви.

Світло в залі було щедрим. Воно грало на поверхні скла, у якому віддзеркалювалися люстри й силуети глядачів. Тож на деяких світлинах можна побачити не лише картини, а й їхній живий контекст — присутність людей поруч із мистецтвом. Та й фото довелося робити вже після повітряної тривоги — трохи поспіхом, із внутрішнім відчуттям крихкості моменту. Та навіть у цій напрузі відчувалося: мистецтво триває.

Атмосфера відкриття була теплою й невимушеною. У залі зібралося багато людей — друзі художника, чернівчани різних поколінь, поціновувачі живопису. Хтось уважно вдивлявся в полотна, хтось ділився спогадами про попередні виставки митця. Згадували й його льодові скульптури на Театральній площі — яскравий мистецький експеримент, який колись здивував місто. Було відчуття не просто мистецької події, а живої розмови — про межі дозволеного, про красу, про щирість.

Анатолій Житарюк залишається вірним своїй музі. Його роботи впізнавані, емоційні, сповнені внутрішнього руху. Попри всі обставини нашого часу, він продовжує працювати й дарувати глядачам нові виставки — продумані, цілісні, щирі.

Хочеться подякувати художникові за цю відвертість і побажати натхнення, творчої сили та нових ідей. Бо мистецтво, яке народжується з внутрішньої потреби, завжди знаходить свого глядача.

Бажаємо нових творчих успіхів! Дякуємо ЗСУ за мирне небо над Чернівцями, можливість працювати і творити…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Відвертість як мистецький жест… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Сьогодні — день народження Броніслава Тутельмана. І сьогодні ж мені здається, що його виставка стала ще одним доказом неминучої присутності життя, яке попри темряву вибухів шукає світло. Вчора я бачила його твори як гру форм і барв, а сьогодні бачу в них ще й тихий спротив злу.

Сьогодні я б дивилася виставку інакше. І, напевно, ще уважніше вдивлялася б у кожну деталь. Бо мистецтво – це не тільки про красу. Це про нашу пам’ять. І про наше право на життя навіть у час війни.

З нагоди дня народження хочу побажати пану Броніславу Тутельману сили, натхнення і мирного неба.  Нехай його мистецтво й далі відкриває нам нові грані світу, спонукає замислюватися  і нагадує, що світло завжди сильніше за темряву.

11 липня 2025-го у залах Центру культури «Вернісаж» відкрилася виставка знаного чернівецького фотохудожника Броніслава Тутельмана. Проєкт із промовистою назвою — «Неминуча присутність (Н. Пр.)» — автор створював упродовж кількох років. Виставка приурочена до ювілею митця.

Броніслав Тутельман — одна з яскравих постатей чернівецького мистецького середовища. Його знають як фотохудожника, режисера, культурного провокатора, візуального оповідача. Його мистецтво — це завжди пошук, несподівані ракурси і спроба подивитися на реальність під іншим кутом.

У кожному проєкті — своєрідна гра з уявою глядача, з реальністю, з контекстом. На відкриття завітали друзі й колеги митця, представники різних культурних товариств, музейники, художники, фотографи, журналісти та гості міста. Для багатьох це була нагода не лише побачити нові роботи, а й зустрітися зі знайомими, однодумцями, митцями, з якими перетинаються творчі шляхи. Власне, ця виставка стала місцем зустрічі прихильників мистецтва взагалі — незалежно від напрямків чи уподобань.

Головна героїня нового проєкту — муза Марина, або ж «ХРУНЯ», як ніжно називає її автор. Вона — свідок часу, з власною іронічною оптикою на політичні, соціальні та особистісні процеси. Її образ знято в різних локаціях, і кожна серія кадрів — це своєрідний коментар на теми розпаду імперій, політики, гендерних питань, феномену блекаутів і багатьох інших аспектів нашої реальності.

Ця виставка — не просто фотовернісаж, а візуальний щоденник, мистецьке дослідження, інколи епатажне, але завжди впізнаване за стилем. Броніслава Тутельмана можна не завжди розуміти чи з ним погоджуватися, але важко заперечити: він має свій власний стиль, чітку концепцію і коло відданих прихильників.

Сам автор зізнається: «Іронія не може бути відповіддю на всі життєві проблеми, але вона служить своєрідним лейкопластирем». І справді, у світі, де часом надто багато болю, його виставка пропонує іноді іронічний, легший спосіб подивитися на життя — і замислитися.

Виставка  вже залишила свою «неминучу присутність» у мистецькому просторі міста. І, безперечно, присутність дивної, як на мене, Хруні — тієї самої музи, яка то смішить, то провокує, то змушує дивитися на світ інакше. Броніслав Тутельман говорить: «Я не завжди згоден з музою, але повністю готовий бути співавтором». Можливо, я теж не завжди поділяю симпатію до цієї химерної героїні, але я і не автор.

Тому, дякую пану Броніславу Тутельману за можливість побачити світ очима його музи. І за нагадування, що навіть у найсерйозніших темах завжди залишається місце для іронії.

Більше фото з виставки за покликанням – «Неминуча присутність» Броніслава Тутельмана.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис «Неминуча присутність»: світ очима музи Броніслава Тутельмана спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Поки що саме так сприймає нас світ, бо московія донесла і до Європи, і до Америки вкрадену в нас історію, подавши її, як свою, а ми, українці, досі цього не спростували. Без активної участі України світ і далі сприйматиме нас крізь чужу оптику.

У цьому вкотре переконалася на виставці «Шрам крізь усю Європу. Наслідки пакту Гітлера-Сталіна», нещодавно експонованій у Чернівецькому художньому музеї та приуроченій до 85-ї річниці підписання пакту. Від нас експозиція помандрувала до Кам’янця-Подільського, а звідти — до Львова.
Подія нібито вже й минула, та вона не з тих, які можна замовчувати, адже вписана у контекст сучасних історичних подій, усього того, що нині відбувається з нами і на нашій території.
…Не одну сотню років світ сприймав Україну через призму, встановлену московією, яка захопила та привласнила нашу історію, історію Київської Русі. Та, на жаль, Європа досі бачить українську історію виключно з огляду на свої інтереси та виходячи зі свого розуміння реалій. Це яскраво засвідчила згадана виставка. Зрештою, й буковинськими істориками вона не сприйнята однозначно.
Для тих, хто не готовий читати лонгріди (з англ. longread, буквально — «довгочит, довготекст») — жанр журналістики, якому притаманний великий обсяг контенту), викладу проблему коротко, а вже потім подам факти більш розлого — для читача, який віддає перевагу фактам, думкам, документам тощо. Отже:

Український погляд на європейську виставку

Після повномасштабного нападу рашки на Україну 2022 року колишній російсько-німецький музей у Берліні отримав нове ім’я: Музей Берлін-Карлсхорст. Саме цей музей привіз до Чернівців виставку «Шрам через усю Європу. Наслідки пакту Гітлера-Сталіна», приурочену до 85-ї річниці підписання пакту.
Пакт Гітлера–Сталіна (відомий ще як пакт Молотова–Ріббентропа) фактично став вироком для країн Центральної та Східної Європи, поділивши їхні території між двома тоталітарними режимами. У супровідних матеріалах виставки наведені важливі факти — анексії, депортації, репресії. Проте уважний аналіз будить запитання: а де в цьому викладі місце України?

Історична однобокість через небезпечні перекручення

Ознайомившись із виставкою, виявила низку небезпечних спрощень і навіть фальсифікацій. Зокрема, стверджується, що Радянський Союз «українізував» землі, на яких історично мешкали українці. Це твердження суперечить елементарній логіці та фактам. Так само потребує заперечення те, що Північну Буковину називають частиною окупованої Румунії, забуваючи, що це споконвічно українська земля, яка входила до складу Київської Русі та Галицько-Волинського князівства.
До всього, виставка якось дивно, щоби не сказати гірше, подає позицію України щодо пакту Гітлера–Сталіна, стверджуючи, що тільки після 2014 року українське суспільство почало відкидати радянський наратив. Як журналістка з майже піввіковим стажем роботи, можу впевнено сказати: українська громадськість набагато раніше зрозуміла справжню природу цього «пакту з дияволом».

Розмова з організаторами: дипломатія чи виправдання?

Щоб розібратися, я звернулася безпосередньо до одного з організаторів виставки — Крістофа Мейснера. У своїх відповідях він визнав: так, концепція виставки базується на кордонах 1939 року, що могло призвести до спрощень. Він також погодився, що для частини українців події 1939–1940 років сприймалися як звільнення від іноземного панування.
Однак у своїх поясненнях пан Мейснер дипломатично уникає прямого визнання помилок і апелює до «обмежень формату пересувної виставки» та «необхідності спрощення для широкого загалу».

Чому важлива українська точка зору

Європа навіть нині знає про Україну обмаль. Західна Україна для багатьох досі асоціюється з колишніми територіями Польщі, Румунії чи Угорщини, а не з історичною українською спадщиною. А між тим тут зароджувалися великі українські державні утворення, саме тут відкриті осередки Трипільської культури, розташовані частини Київської Русі та Галицько-Волинське князівство.
Відтак виставка без окремої тумби з написом «Україна» є історично неповною та однобокою.
Порадувало почуте від організаторки виставки з нашого боку Наталії Нечаєвої-Юрійчук, кандидатки історичних наук, доцентки кафедри політології та державного управління факультету історії, політології та міжнародних відносин Чернівецького національного університету ім. Ю Федьковича, яка разом зі своїми студентами у Берліні працювала в архівах музею та міста, що нібито планується підготовка матеріалів і документів з українського боку. Тим паче, що Микола Кушнір, працівник кафедри міжнародних відносин факультету історії ЧНУ, дослідник історії євреїв Буковини австрійського періоду, який переклав матеріали та документи для нашої виставки українською мовою, наголосив, що ця виставка — це суто європейська точка зору на історичну подію підписання пакту Гітлера-Сталіна. Суто європейська!
Коли почала цікавитися, а хто ж має представити українську позицію, почула різні думки: мовляв, ініціатива має виходити від Кабінету міністрів, а, може, міністерства освіти чи Інституту національної пам’яті. Водночас наголошувалося, що для цього потрібні відповідні матеріально-грошові вливання.
А де ж наша роль? Громадян-українців? Хіба не могли б студенти-історики з нашого ЧНУ на волонтерських засадах підготувати додаткові матеріали, аби розповісти світові правду про українську Буковину та Західну Україну загалом, аби виставка мала повний доконаний та закінчений вигляд, де український погляд на означені події органічно вписався б у канву європейської виставки? Питання, думаю, риторичне. Щоправда, поклавши руку на серце, доводиться визнати, що й держава нічогісінько для цього не робила раніше, як не робить і зараз. То, може, почнімо самі рятувати ситуацію? Адже тут жити і нам, і нашим дітям та онукам…

Висновок: історія потребує чесності

Як би не прагнули окремі куратори виставки примирити всі виявлені наративи, без відображення реальної історії України виставка перетворюється на чергову версію зручного, але дещо викривленого минулого.
Історія — не обслуга політичних інтересів. Вона або є правдивою, або стає знаряддям маніпуляцій.
Без української правди в європейській пам’яті не буде справедливості для всієї Східної Європи. У цьому переконана. гадаю, не тільки я. Тож треба обов’язково додати до експозиції відсутню там українську історичну правду.

Північна Буковина подана як «частина Румунії».
Українські землі начебто «українізували»… українців!
Боротьба українців за свою державність замовчана, а на тлі нинішньої війни це неприпустимо.

Чому так сталося? Бо ніхто, крім нас самих, не розповість світу нашу правду.
Україна має бути активною: готувати свої матеріали і знайомити з ними світ та Європу зокрема, захищати свою історію, пояснювати, що Західна Україна — це не «анексовані землі», а частина української нації.
Ми зобов’язані говорити про себе самі. Інакше за нас говоритимуть інші. Та приходитимуть на нашу землю, щоби нас «захистити»…

____________________________________________________________________

А тепер перейдемо, так би мовити, до розбору польотів. І почнемо з пресрелізу виставки, підготовленого німецьким музеєм. Ось його текст:
«23 серпня 1939 року Німецький рейх і Радянський Союз підписали пакт про ненапад, до якого було додано секретний протокол. Цей договір увійшов в історію як Пакт Гітлера-Сталіна або Пакт Молотова-Ріббентропа після його підписання двома міністрами закордонних справ. Секретний додатковий протокол до пакту розділив Центрально-Східну Європу між Балтійським і Чорним морями на німецьку і радянську сфери інтересів. Між підписанням договору 1939 року і вторгненням Німеччини в Радянський Союз 22 червня 1941 року і Радянський Союз, і Німецький рейх поступово посилювали цей поділ. Обидва суб’єкти використовували для цього військові засоби, анексуючи й окупуючи території інших держав, виганяючи, депортуючи та вбиваючи людей. Пересувна виставка «Розлом через Європу. «Наслідки пакту Гітлера-Сталіна» розглядає події у Східній та Центральній Європі в період з 1939 по 1941 рік. Зосередивши увагу на всіх регіонах між Балтійським і Чорним морями, які постраждали від наслідків секретного додаткового протоколу.
Виставка вперше пропонує огляд подій. Детально розглянуто чотири географічні регіони: 1) Естонія, Латвія та Литва, 2) Фінляндія, 3) Польща та 4) Румунія. Два тематичні стенди доповнюють розповідь. Один стенд розглядає пакт і його зміст, а також короткий період німецько-радянського співробітництва між 1939 і 1941 роками, а другий — фокусується на політичних дебатах про пам’ять у Європі та на тому, наскільки 23 серпня залишається суперечливим навіть після набуття ним статусу європейського дня пам’яті жертв усіх тоталітарних і авторитарних режимів у 2009 році.
Кожен із чотирьох географічних регіонів представлений в одному виставковому модулі. (Я назвала їх тумбами, бо вони оформлені у вигляді прямокутних об’ємних тумб – Л.Ч.) Спочатку представлено відповідні країни та їхній розвиток у міжвоєнний період, а потім обговорюються наслідки пакту для політики та суспільства.

Долі трьох людей ілюструють масштаб подій. Наслідки пакту торкнулися політиків і письменників, солдатів і простих людей. Відібрані біографії показують діапазон реакцій та ефектів, які узагальнені під термінами співпраця й опір, виживання й смерть…

Секретна карта розподілу Європи

Центральну роль у виставці відіграють найрізноманітніші спогади про наслідки пакту Гітлера-Сталіна з 1990-х років. У той час як Договір про ненапад дедалі більше забувається в Німеччині та відходить на другий план після початку війни 1 вересня 1939 року і злочинів Німеччини в Європі, передусім Голокосту, в Росії сьогодні його використовують в історико-політичних цілях. На відміну від Західної Європи, де про сталінські злочини мало що відомо через секретний додатковий протокол, пакт і його наслідки все ще є частиною колективної пам’яті в постраждалих державах Східної та Центральної Європи. Вони є центральною подією та формують ядро дебатів про їхню власну історію, наприклад, в Естонії, Латвії та Литві. На європейському рівні ці відмінності знайшли відображення найпізніше після розширення Європейського Союзу на схід у 2004 році. У той час, як західноєвропейські держави зосереджені на примиренні з націонал-соціалізмом, держави Центральної та Східної Європи зосереджені на сталінських злочинах. Не в останню чергу вторгнення Росії в Україну 2014 року, яке порушило міжнародне право, відкрило шрами в цих регіонах і змусило їх замислитися про необхідність більш пильної уваги до їхньої складної історії.

Момент підписання Пакту

Виставка та супутня інформація, опубліковані у вересні 2024 року, покликані відкрити простір для дискусій і спонукати до обміну різними точками зору. Тому вона була задумана як пересувна виставка. Крім німецької/англійської версії, вже доступна українська/англійська версія; презентація в Україні запланована на 2025 рік. (І відбувається нині – Л.Ч.)
У німецькомовних країнах виставку не тільки буде представлено на місці в Музеї Берлін-Карлсхорст, а й буде поширено в цифровому форматі. У співпраці з музеєм Берлін-Карлсхорст Федеральна агенція громадянської освіти розмістила весь зміст виставки на своєму вебсайті та розробила посібник для вчителів про те, як використовувати цифрову виставку в класах. (www.bpb.de/onlineausstellung-riss-durcheuropa) Виставка є спільним проектом Музею Берлін-Карлсхорст і кафедри історії Східної Європи Університету імені Генріха Гейне в Дюссельдорфі. Його спонсорували Федеральний комісар з культури та засобів масової інформації, Рейнська регіональна рада, Цивільний університет Дюссельдорфа та Інститут культури та історії німців у Північно-Східній Європі. (Виділено для того, щоби звернути на це увагу – Л.Ч.)
Супровідна інформація
Супровідна інформація до виставки опублікована видавництвом Wallstein-Verlag у вересні 2024 року. У 12 есеях автори з усіх країн, безпосередньо зачеплених Пактом, розглядають історичні події та пам’ять про них зі свого національного погляду. Головна ідея виставки — розповісти про наслідки пакту з різних точок зору, наслідки пакту — також лягли в основу видання. Автори писали під враженням від агресивної війни Росії проти України від 2014 року, яка порушила міжнародне право та досягла нового рівня ескалації з повномасштабним вторгненням 24 лютого 2022 року. З’являються спогади про російську та радянську імперську політику та пов’язані з нею наслідки для держав Східної та Центральної Європи. Представлені матеріали вражаюче ілюструють вплив сучасності на наше сприйняття історії.»
***
Після знайомства з виставкою моя дорога пролягла на істфак, який, до слова, вразив мене сучасним підходом до навчання. Невеличкі аудиторії з круглими столами посередині. На столах — кавоварки, печиво, цукерки, замість зошитів у студентів ноутбуки. Коли навчалася у Львівському університеті, мені подібне й наснитися не могло…
Із задоволенням спілкувалася з викладачами, які брали участь в обговоренні виставки. Вони також відчули певну недовершеність експозиції через відсутність у ній України, а точніше – через короткозору оцінку подій виключно за двома роками — 1939-1940-им — і без уваги до історії України загалом. Та, як фахівці, зазначили: німецькі музейники переконали відвідувачів у головному: в результаті Пакту постраждала вся Європа без винятку. А головним підсумком виставки є глибоке переконання, що будь-яка свавільна зміна кордонів є великим злом!
Та все ж не давали спокою окремі твердження, висловлені в експозиції, і Наталія Нечаєва-Юрійчук, за що я дуже їй вдячна, сконтактувала мене з організатором пересувної виставки Крістофом Мейснером, який одразу ж відгукнувся на пропозицію поспілкуватися. Не затягуючи, п. Крістоф дав відповідь на всі запитання, що мене цікавили. Цим листуванням, опускаючи певні обов’язкові формулювання ввічливості, ділюся з читачем:

«Людмила Чередарик: – На головній тумбі виставки, де йдеться про наслідки Пакту Гітлера-Сталіна читаємо: «Невдовзі після цього Радянський Союз напав на Фінляндію, а влітку 1940 року окупував Естонію, Латвію, а також частину Румунії.»
Як я розумію, коли йдеться про частину Румунії, то розуміється Північна Буковина (Чернівецька область) , яка історично, якщо заглянути вглиб історії, є споконвіку слов’янською землею, себто українською, де було розташоване Галицько-Волинське князівство. А королівська Румунія ввела свої війська на Буковину тільки 1918 року, таким чином захопивши Північну Буковину та приєднавши її до себе. Отож, у 1940-му році сталося звільнення, бо, приміром, у Львові галичани проголосували за возз’єднання з соціалістичною Україною під час віча – загальних зборів громади. А буковинці це зробили ще у 1918 році, перед тим, як їхній край був анексований Румунією. Таким чином, важко погодитися з висновками, наведеними у матеріалах виставки. Ви якось можете це пояснити?

Крістоф Мейснер: — Виставка мала на меті подати історичні події 1939–1941 років із багатоперспективного підходу. Як концептуальну основу для орієнтації відвідувачів було обрано кордони 1939 року. Звісно, це підхід, який можна обговорювати. Але багатовікова історія України та зокрема Буковини не може бути повноцінно представлена у такому форматі, незважаючи на обрану концепцію. Кордони 1939 року слугують лише орієнтиром, адже вони, як і поняття націй, є умовними конструкціями, які слід критично осмислювати. Натомість суспільства завжди були різноманітними й мультиетнічними. Із цього виникають різні сприйняття подій. Тому я не можу не погодитися з Вами, коли Ви зазначаєте, що частина української спільноти сприймала польське та румунське панування як іноземне, а події 1939–1940 років – як визволення. Біографія Романа Зубика, представлена на виставці, яскраво це ілюструє.
Крім того, виставки є формою презентації історичних подій, яка через необхідне спрощення намагається донести складні історичні процеси. Це може не завжди задовольнити професійного історика, але важливо передати відвідувачам виставки найважливіші напрями розвитку подій у доступній формі. У форматі мандрівної виставки обсяг інформації був ще більше обмежений.

Л.Ч.: — А далі, вибачте, взагалі жахливі фейкові, як на мене, речі та історичне перекручування. Цитую:
«Після анексії радянські чиновники перебрали на себе адміністрацію і розпочали білорусизацію та українізацію територій.» Адже йдеться про території, на яких мешкали споконвіку білоруси та українці!!! Тож яка українізація та білорусизація??? Це не логічно, тому я цього не розумію: поясніть, будь ласка.

К.М.: — Відповідь на це запитання тісно пов’язана з попереднім. У міжвоєнний період суспільства в різних регіонах Центрально-Східної Європи були мультиетнічними й плюралістичними. Деякі уряди не хотіли цього визнавати, тому польський і румунський уряди в міжвоєнний період проводили політику полонізації та румунізації відповідно, що супроводжувалося утисками меншин, зокрема й українців. Після окупації цих територій Червоною армією у 1939 та 1940 роках СРСР намагався внести розкол у суспільство, розпочавши процес українізації та білорусизації, що шкодило іншим меншинам. Згодом це змінилося радянізацією, яка охопила всі верстви суспільства.

Л.Ч.: — Цитую: «В Україні впродовж тривалого часу Пакт офіційно асоціювався з возз’єднанням українських територій. Але з моменту російської агресії 2014 року громадська думка повністю відкинула відповідний радянський наратив. Як символ радянської окупації та злочинного тоталітарного режиму Пакт сприймають особливо жителі Західної України». Натомість, як журналіст із майже півстолітнім стажем роботи можу засвідчити, що це не так.
А далі ви друкуєте те, що спричинить конфлікт між поляками та українцями, а саме: «У національній пам’яті поляків Пакт прирівнюється до Четвертого поділу Польщі й ставиться в ряд з тими, які відбулися наприкінці XVIII століття».
До слова, Румунія протягом тривалого часу теж вважала територію Буковини своєю, тоді як у Сучавському повіті Румунії чи не переважна кількість сіл спілкувалася колись українською, а не румунською. Та хочу підкреслити свою велику повагу і вдячність сусідам-румунам, які у 2022 році щиро та з відкритими обіймами приймали наших біженців на своєму кордоні. Була цьому свідком.
Підсумовуючи, наголошу, що історія – примхлива пані й інколи викидає несподівані колінця. Тож за іронією долі два диктатори – Гітлер і Сталін спричинилися до возз’єднання західних українських земель із Великою Україною.
Одне слово, без висвітлення правдивої історії України ця виставка, як на мене, не є точною за своїм фактажем.

К.М.: — У сфері пам’яті особливо складно давати однозначні оцінки, адже пам’ять є динамічною і змінюється з часом.
Незаперечним є той факт, що для Польщі події, пов’язані з пактом Гітлера–Сталіна, є національною травмою, і значна частина населення сприймає їх як поділ країни. Але якщо з цього випливають ревізіоністські територіальні претензії, то це слід засудити й вважати неприйнятним, оскільки недоторканність територіальних кордонів закріплена у низці міжнародно-правових угод. Тому надзвичайно важливо забезпечити транскордонний і транснаціональний обмін, який охоплює й суспільство загалом. Українсько-польські та українсько-румунські історичні комісії та публікації, які виникли внаслідок їхньої роботи, заклали чудову основу для цього».

…І ще одне: додати голос України можемо тільки ми, українці

Так, виставка намагається подати історичні події в різних перспективах. Але поки серед цих перспектив бракує української, виставка залишатиметься неповною. Адже правда — не у формальних рамках і «орієнтовних кордонах» 1939 року, а й у глибокому та чесному розумінні того, як ці події вплинули на народ, який століттями виборював свою ідентичність, на українців. Буковина — не «спірна територія», і не тільки невід’ємна частина української цивілізації, де українське слово звучало задовго до імперських карт. Сьогодні Україна — це серце людської цивілізації добра. Останній її оплот. І саме ми, українці, маємо це сказати Європі та світові.
Можливо, я надто категорична, та, як на мене, ця виставка без української складової має бути призупинена і допрацьована, адже в такому вигляді її треба, поки що, зняти. Поясню, чому. По-перше, в ній присутній швидше політичний аналіз, аніж мова документів. Хоч це, мабуть, і не головне. У виставці простежується, як через Пакт Гітлера-Сталіна втратили свої території поляки, румуни, угорці. І слова немає про те, що Румунія у 1918 році, після Буковинського віча, на якому люди проголосували за приєднання до Великої України, ввела свої війська й анексувала Північну Буковину.
Виникає питання: А хто здобув? Відповідь однозначна — Радянська Україна. На польському стенді так і написано, що Східна Польща — а це нинішні і дуже стародавні західноукраїнські землі, була радянізована. Хіба таке не псує сусідські стосунки? І чи не від раші цей наратив із твердженням, що Ленін і Сталін створили Україну? Ось у чому проблема!
Ба більше, у німецькому пресрелізі до виставки йдеться про те, що матеріали виставки видані окремою книгою та запущені в освітній простір. А це означає, що на них виховуватимуть учнівську молодь і ними користуватимуться політики…
Отже, повертаюсь до того, з чого почала: наші чернівецькі студенти разом із професійними істориками з ЧНУ вже мають досвід роботи в європейських архівах, озброєні фактами, мовами та правдою. То чому б їм не долучитися до доопрацювання цієї виставки — не формально, а по-справжньому?
Бо якщо ми не додамо український голос — на заміну його прийде чужий зі своїми інтерпретаціями. А з ними прийдуть і спотворення, і забуття. І повторення того, що нині коїться на українській землі.
Ми маємо право на правду. І ми маємо обов’язок — донести її світові.

Людмила Чередарик, «Версії»

#Україна #ІсторіяУкраїни #ПравдаПроУкраїну #БоротьбаЗаПравду

Запис Україна крізь чужу оптику спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На зображеннях переважає м’який, теплий теракотово-брунатний тон — колір випаленої глини, землі, що зберігає сонце. Це поєднання кольору охри, кори, іноді навіть паленого цукру.

Цей птах справді вражає — ніби виліплений із теплої землі, згустку пам’яті чи сну. На перший погляд – він застиг. Але тіло, хоч і стилізоване, сповнене напруги: нахил голови, загострений дзьоб, «перо-крила», мов лезо чи знак. Птах, який не летить – і водночас завжди у польоті в нашій уяві. Так, це не буквально живий птах, але живий символ…

Майже всі роботи у кольорах теплих і стриманих, не палає, а тліє… Давність… Спадкоємність… Матеріали, які не зникають – кераміка, камінь, дерево. Земні кольори. Вони не викликають галасу, а вселяють тишу і глибину…

«Скам’яніла, щоб не зів’янути…» – Олег Любківський справді вкладає у свої образи глибокий сенс: краса, яка застигла, щоб вічно жити.

Пані Світлана Балінченко розпочала з Мішеля Фуко. «Народження біополітики».
– Король – це не той, хто керує, а той, хто піклується. І, власне, як керманич, не той, хто керує кораблем, а той, хто знає, де кинути якір, той, хто піклується про цей корабель. Коли дивилася цю виставку, подумала, що певною мірою це є і піклування про минуле, тобто збереження минулого, але це є і піклування про майбутнє… Щоб майбутнім чернівчанам було де кинути якір…
Не буду повторювати цей невеликий виступ пані Світлани до завершення виставки, можна послухати відео.

Тарас Возняк, письменник, філософ, культоролог, головний редактор і засновник Незалежного культурологічного журналу «Ї», генеральний директор Львівської національної галереї мистецтв імені Б. Возницького відзначив в статті «Елімінація митця і простір інтерпретації.  Любківський»:
…у цій діалектиці полягає таїна кожного мистецького твору. Твір не «відмирає», не «кам’яніє» після написання чи висихання пензля майстра. Твір стає справжнім мистецьким твором, коли починає жити своїм, дуже інтимним, невідомим та в натуральний спосіб скритим від свого першого творця, художника, життям. Твір, що називається, – йде в люди…

Тарас Возняк порівняв митця з Робінзоном Крузо, який з уламків корабля створив власну міні-Британію. Але ж Олег Любківський дійсно будує власний світ із фрагментів пам’яті, простору й часу.
Олег Любківський поділився спогадами про витоки своєї творчості. У 17 років, під час навчання у Вижниці, він створив першу умовну фантазію – вид з висоти пташиного польоту на Кути: гора Овідій, річка Черемош, поле, маленький будинок… Композиція вийшла природною, органічною, такою, якою її уявляв молодий художник. А вже у часи перебудови Любківський повернувся до цього образу. Зріло, свідомо, він завершив картину, надавши їй символічну назву – «Земля обітована». Назва виникла інтуїтивно, як відгук на бажання повернення – у місце, де хочеться жити, куди хочеться повертатися.

«Художник не має права мовчати в війну.
У нього не має танків, не має солдатів. В нього є пензлі і олівці.
І він може показати інтелектуальну перевагу над ворогом. Що вміє тільки вбивати і стріляти…
А я вмію таке, що не по їхньому рівню розвитку.
Тобто морально я вище, ніж війна і та агресивна сторона…», – Олег Любківський.

Доктор філософії німецької літератури Judith Schifferle /Юдіт Шіфферле/ звернулася до учасників персональної виставки «Земля обітована» Олега Любківського, яка у січні 2025-го презентувалася у великих виставкових залах відділу «Палац Лозинського» у Львові. Judith Schifferle у Чернівцях знають і як поетесу з Швейцарії. Пан Юрій Якимчук зачитав звернення присутнім на виставці у Чернівцях 4 квітня.

– Мистецтво може творити нові світи і фігури з усього, що нас оточує. У кращому випадку художник не має робити нічого іншого, крім як зменшувати, забирати, підкреслювати. Приведення чогось до суті має щось спільне з кінцем. Так само, як крапка завершує речення, але оповідь тільки починається…

– Ці надгробки утворюють пейзаж без географії. Зараз, коли ми пишемо і так близько підходимо до малюнків, тут і там вони знаходяться на відстані всього одного кроку одна від одної. Роботи Любківського настільки зменшені і загострені, що залишається каркас життя, звільнений від усіх зайвих елементів. Це фрагмети, які стосуються нас усіх…

– Ці кладовища – це також наш світ. Але де небо, земля і кольори життя. Тут не має навіть горизонту, що розділяє верх і низ. Художник тримає в руках свої інструменти, як каменярі надгробки, і лише дає простір речам. Життя заховане в них. Вони розростаються в порожньому просторі і залишаються свідками. Пелюстки зкам’яніли, щоб не засохнути… Доктор Юдіт Шіфферле, Базель, 2024

Вислів «Під кожною могильною плитою ховається історія людства» набуває особливого звучання, це не просто фраза – це роздуми про пам’ять, спадок, минуле, яке формує наше сьогодення, усе те, що робить людське існування унікальним. Це світ, де важливо не лише пам’ятати про смерть, а й шукати в ній відображення життя – з його кольорами, небом і землею. І в цьому пошуку мистецтво відіграє надзвичайно важливу роль: воно оживляє пам’ять, дає голос тим, хто вже мовчить.

«Земля обітована» це свого роду і медитація над історією, пам’яттю, життям і смертю. Це простір, де художнє слово і візуальні образи об’єднуються, щоб нагадати нам: під кожною плитою – цілий світ, якого більше немає, але який усе ще живе в нашій пам’яті й культурі…

І ще пані Світлана Балінченко на умовних листівках підписала нам на ідиш різні побажання. Слово «וועלט» — «мир» — на цих картках звучало як благословення, як надія…

Далі буде… І нехай «Земля обітована» живе у наших серцях не тільки як місце, а як стан – глибокий, чутливий і сповнений надії. Дякуємо Автору!

Більше фото з виставки за покликанням – «Скам’яніла для того, щоб не зів’янути…», – Олег Любківський

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Краса, яка застигла, щоб вічно жити: виставка «ЗЕМЛЯ ОБІТОВАНА» Олега Любківського у Чернівцях… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Проєкт триває на онлайн-платформі практично від початку повномасштабного вторгнення. А нещодавно частково «матеріалізувався» у виставку в галереї «Bunker» у Чернівцях – там, де, власне, й зародився насамперед як спосіб допомоги найближчим людям місцевої художниці Віолетти Олійник, батько і двоє братів якої стали на захист Батьківщини з перших днів великої війни. Віолетта і сама перетворювала свою творчість на зброю: і ювелірні вироби на продаж виготовляла, і навчилася дрони робити… А згодом відгукнулася на пропозицію об’єднати зусилля для більшого результату.

Виставка увійшла в 13-ку найяскравіших сучасних мистецьких подій в Україні, які рекомендує до відвідування «Суспільне Культура».  Про ідею проєкту і етапи її втілення розповідає куратор виставки, відомий українсько-канадський художник, чернівчанин Тарас ПОЛАТАЙКО.

Доброчинна інтернет-галерея

«Почалася війна, і Віолеттині рідні – тато і два брати, старший і молодший, – одразу пішли на фронт. На власних машинах, у цивільному одязі – боронити Київ. Вони вже мали досвід війни від участі в бойових діях від 2014 року. Треба було десь брати амуніцію… Це тепер ми вже ці всі слова знаємо – «броніки», «дрони», «реби» і т.д. – а тоді для нас це все лише починалося… – згадує Тарас. –

З’явилася ідея мистецької акції – зробити серію фотографій і спробувати продавати онлайн. Саме фото – тому що це робиться швидко, і можна роздрукувати тираж. Спало на думку, що у нас же багато хто вміє робити якісь невеличкі речі руками: вишивають, вирізають… Навіть старші люди роблять якісь маленькі гарні речі. Знаю, що багато знайомих моїх батьків точно таке роблять. Я попросив у них такі невеличкі штучки – які би, умовно, поміщалися в кишеню.  Щоб я міг ходити з ними Чернівцями і при нагоді шукати якийсь контекст для фото. Серед них були різьблені твори мого батька Яреми Полатайка і вишивки маминих подруг: Євдокії Несторяк, Ніни Фень та Лідії Мельник.

Згодом я цю серію надрукував і виставив. А хлопець моєї доньки в Торонто створив щось на кшталт інтернет-магазину: щоб можна було зайти в будь-якій точці світу і придбати те, що сподобалося. Заходиш на наш сайт, вибираєш роботу, купуєш – гроші надходять на рахунок. А роботу треба надіслати покупцю – цим я і займаюся уже три роки.

Україна тоді була на перших шпальтах усіх світових медіа, тож купували дуже жваво. Відповідно, за ті кошти ми дуже багато закуповували необхідних речей для фронту. І згодом наше житло перетворилося на склад, який був цим усім завалений: бронежилетами, берцями, прицілами, тепловізійними дронами, ребками, кровоспинними та іншим такмедом…

З термодронами, до речі, була цікава ситуація. На самому початку війни брат Віолетти сказав що було б класно якби на дрон причепити тепловізор, для спостереження вночі!… А виявилося, що така «штука» вже є! Тож ми кинулися їх купувати. Але тоді якраз уже всі за тим кинулися… Тому товар від нас «втікав» – спочатки шукали в Румунії, і Польщі, потім знайшли і купили у Франції на Лазурному березі. Поступово все було викуплено. Так дійшли до Аляски, звідки треба було переправляти у валізах знайомих, бо термодрони не можна переправляти через американський кордон …»

Гасло «Слава Україні!», викладене кровоспинним такмедом

«І от у цей період, коли житло більше було схоже на склад, а я – на СММщика, який постійно оновлює дописи на сторінці в інтернеті, Віолетта якось, розбираючи ці завали і сортуючи, що кому відправляти,  виклала із кровоспинних засобів літери «СЛАВА УКРАЇНІ», – продовжує художник. – Я тоді аж загорівся: це точно треба сфотографувати, це мусить зберегтися! Це ж із кровоспинних засобів викладено, ці слова! Аж мурашки по шкірі пішли від усвідомлення потужності цього символізму.

Десь у цей час мені написала давня знайома з Канади, художниця Дженет Кардифф, мабуть найвідоміша в світі художниця з аудіоарту, роботи якої представлені в найбільших музеях світу.  Як і більшість сучасних художників, вона працює з різними жанрами. Тож повідомила, що спеціально для нас зробила серію колажів і хоче передати їх задонатити. А я ж уже собі сформулював концепцію – що це моя серія фото маленьких мистецьких штучок, розміщених у якомусь контексті…

Тож за якийсь день я цю ідею переформатовую так, що проєкт стає відкритим для всіх охочих художників. І вони починають донатити! Так це переросло в онлайн-галерею, до якої долучилися понад два десятки митців».

Віртуальна платформа і реальний «Bunker»

«У галереї «Bunker», що в Чернівцях, представлені роботи шести художників – тих, які фізично є в місті. Решта митців-доброчинців, які долучилися до проєкту, живуть в Канаді, Англії, Австрії, Штатах. Їхні роботи купують по інтернету, а якщо хочуть придбати роботи, які бачите тут – я їх пересилаю.

Хотів у чернівецьку виставку включити роботу Дженет Кардифф – якщо не зображення (акварелі можна придбати на інтернет-платформі), то саунд-арт.  У неї є чудова звукова інсталяція, поліфонічна вокальна композиція  Spem in alium за твором, написаним англійцем Томасом Таллісом у 1570 році. Це дуже складний хоровий твір, розписаний на 40 партитур, його виконують 8 хорів по 5 голосів у кожному, виконавці мають стояти «підковою», тоді мелодія «рухається змійкою» – і коли слухач перебуває в центрі «підкови», тоді ця музика має найбільший ефект, справляє найбільше враження.  Дженет це відтворила: записала 40 треків, розмістила «підковою» 40 якісних колонок у приміщенні, і це виконання можна слухати, як «вживу». Цю роботу закупили найвідоміші музеї світу.

Та я усвідомлюю, наскільки важлива для цього проєкту якість звуку, тож не хотів би спаскудити цю ідею поганим втіленням…  Також постало би питання авторських прав – як їх правильно оформити, якими фінансами вкластися, і чи доцільно це робити в благодійному проєкті, яким ми акумулюємо кожну копійку для фронту… Тож роботу Дженет ми не представляємо – але в нас у «Бункері», як тло виставки, просто звучить твір Томаса Талліса, а я розповідаю цю чудову історію (сміється). Висловлюємо подяку Дженет таким способом…

Другим до нас додався Стас Туріна – знаний український художник, який певний час був важливою частиною відомого мистецького колективу «Відкрита група», яка репрезентувала Україну на кількох Венеційських Бієннале поспіль. Зараз він працює самостійно, в нього є серія рисунків «Нескінченний натюрморт». Нам він прислав конверт з рисунками «Новою поштою» і сказав – просто беріть…

Далі почали додаватися інші. Чернівчанин Сергій Колісник – художник і музикант, надав серію, яка називається «Птахи». Це зображення, створені ним з модулів, які він обертає, накладає, крутить і компонує, по-різному суміщає – і в цьому процесі ці форми починають нагадувати традиційний буковинський орнамент. А ще схожі на fpv дрони. Тож кошти від продажу цих робіт також спрямовуються на купівлю дронів.

В окремому залі розміщені роботи Івана Салевича. Ми з ним давні друзі, і він запропонував свої роботи тоді, коли прочитав у газеті про те, що Віолетта сама робить fpv дрони. Передав серію своїх пейзажів, які почали дуже гарно продаватися. Тож довелося навіть ще додати робіт.

Ще один художник, який долучився до виставки – киянин Богдан Макаренко, який опинився в Чернівцях одразу після початку повномасштабного вторгнення, коли Київ був під загрозою, і так і залишився тут дотепер. Мав виставку в нашому Художньому музеї, творить у нашому місті. Живописець з твердою рукою і тонким відчуттям кольору.

«Брати»

Важливе місце на виставці посідає згадка про перформанс 2023 року «Брати» Віолетти Олійник у Люблінській галереї «Лабіринт». Це велике фото дівчини з кропив’яною сорочкою, яку вона плела для своїх братів.

«У Любліні Віолетта упродовж трьох днів втілювала казковий сюжет про зачарованих братів, яких злі чаклуни перетворили на лебедів, і тільки жертовні дії сестри можуть їх урятувати від закляття,- розповідає Тарас Полатайко. –  Треба лише за три дні встигнути сплести сорочку з попередньо зірваної кропиви, не проронивши при цьому ані слова. Віолетта це робила. Причому робила серед розміщених на стінах галереї фотографій братів і сестер, яких розлучила війна. Це були дитячі світлини її подруг, знайомих – брати яких зараз воюють. Дехто надав світлини з братами, які вже загинули. Віолетта зробила їх чорно-білими. Тобто на світлині хлопчик і дівчинка, він – чорно-білий, а вона – в кольорі…

Відвідувачі галереї сприйняли її акцію дуже щиро – навіть бігали в аптеку і приносили дівчині якісь креми для її зранених рук. Також високу оцінку подія отримала від польських художників».

Коли говорять музи – ворожі гармати мовчать

«Насправді за три роки хвиля зацікавленості війною дещо вляглася, – визнає Тарас Полатайко. – Та й коло покупців замкнулося: спочатку роботи купили друзі – всі, хто хотіли підтримати Україну, потім друзі друзів, далі охочих стає все менше. Війні три роки, іноземне оточення з нею звиклося, ця ситуація для них стала, на жаль, нормою. Вже немає такої динаміки, яка була спочатку, але все одно наші спільні зусилля генерують донати для ЗСУ».

Куратор виставки зауважує, що твори, які виставлені на продаж у галереї «Bunker» – порівняно недорогі, 50-100 доларів. Ціни в канадських доларах що є 2/3 від американського долара. Купують їх зазвичай не колекціонери, а просто ті, хто переживає за Україну та наших захисників. Покупці онлайн-галереї – переважно закордонні – у нас справжні поціновувачі не мають грошей, а багачі не аж так кохаються у мистецтві. Та перед Різдвом продажі були дуже гарні. І на виручені кошти вдалося закупити знову багато турнікетів, які спиняють кров і рятуються життя. Як не дивно, їх досі бракує.

А окрім придбання творів з галереї, можна також взяти участь у їх розіграші, долучившись до збору на банку для 117 бригади. За донат від 100 грн можна виграти роботу Стаса Туріни, а за найбільший донат – отримати принт Віолетти Олійник.

Таким чином мистецтво допомагає нашим військовим нас захищати, а ворожі гармати змушує мовчати.

Маріанна Антонюк

Запис Коли «Хтось молиться за тебе…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Для Богдана Макаренка найбільшим джерелом натхнення є природа, в усіх її проявах. Він працює в основному на пленерах. В природі художник намагається знайти душевну рівновагу. Через спілкування з природою він прагне до гармонії з оточуючим світом.

Запис Персональна виставка живопису Богдана Макаренка у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Кожний твір виставки унікальний і має і свого глядача. І на виставках завжди є трохи часу на спілкування із колегами, знайомими, висловити свою прихильність і захоплення.

З Днем Незалежності, Україно! Ангела-Хранителя всім нашим воїнам, нашим захисникам! Дякуємо кожному за єдність, віру, силу духу, відданість та патріотизм!

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Художня виставка до Дня Незалежності України у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

10 липня 2024-го у Чернівецькому художньому музеї відбулася презентація  проєкту художника з Дніпра Валерія Сосни «Pine’s Paint» – «Живопис Сосни». Експозиція виставки складається з 23 робіт митця, виконаних протягом останніх декількох років.

Запис Виставка Валерія Сосни з Дніпра «Pine`s Paint» у Чернівцях… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

14 травня 2024-го в Чернівецькій обласній універсальній науковій бібліотеці ім. М. Івасюка відбулася творча зустріч із художницею Тетяною Хоменко. В одному із залів бібліотеки відбувся мистецький  вернісаж «Миттєвості».  Модератор зустрічі: Тетяна Місько, завідувач відділу краєзнавства.

«Її картини багатозначні, цікаві, різнопланові. Вона вже давно має власний почерк. Яскравим свідченням цього є численні виставки в Україні й за кордоном. У своєму виступі пані Тетяна говорила про розуміння мистецтва, вічні життєві цінності, вічний діалог з собою. Музичне привітання від Олени Урсуляк, демонстрація телепередачі Людмили Мельник, відеоряд робіт з афоризмами героїні заходу, слово колег-художників Юрія Твердохліба, Костянтина Кравчука, питання присутніх – якнайглибше розкрили живопис талановитої художниці. Тетяна Хоменко розмовляє зі світом своїми картинами, і кожен із вас може долучитися до цієї розмови», – Тетяна Місько  про основні моменти вернісажу на сторінці у фб.

Привітати  художницю Тетяну Хоменко з відкриттям виставки прийшли колеги, друзі, поціновувачі мистецтва, земляки, музейники, працівники бібліотеки.

Ми вдячні пані Тетяні Хоменко за світ мрій, дійсності, споглядання, краси. І за вірність своїм ідеалам.

Виставка діє від 14 до 31 травня на II поверсі обласної бібліотеки ім. М. Івасюка. Велика вдячність художниці пані Тетяні Хоменко за вернісаж. Дякуємо організаторам  виставки,  глядачам за цікавий діалог і спілкування, що відбулися. Дякуємо ЗСУ за можливість творити, працювати, жити.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис «Миттєвості»: творча зустріч і персональна виставка художниці Тетяни Хоменко… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На відкриття виставки пам’яті Рудольфа Лекалова до музея прийшли шанувальники творчості художника, друзі, земляки, колеги, митці, родичі, небайдужі до живопису художника. Прихильники творчості художника говорили про різнобічні таланти майстра, його позитивну манеру спілкування,  неповторний індивідуальний стиль малярства. А скільки світлин він робив і дарував своїм знайомим і друзям!

Рудольф Миколайович Лекалов (20 жовтня 1933 — 12 грудня 2021) – український художник-графік, журналіст, редактор, член Національної спілки художників України, Національної спілки журналістів України, лауреат обласної літературної премії імені Івана Бажанського. Рудольф Лекалов – не тільки унікальний художник, а й був людиною надзвичайною, світлою, багатогранною, позитивною, щирою, скромною. Зразу зазначу, про це говорили у своїх виступах друзі, колеги художника, Рудольф Лекалов при життя заслуговував бути більше пошановуваним від відповідних владних структур. Хто, як не він, заслуговував мати звання «Почесний громадянин Чернівців”, медаль «На славу Чернівців», почесну відзнакою «На славу Буковини»?…

Рудольф Лекалов – художник, який працював для душі, для краси, був вірний своїм ідеалам. Світла пам’ять про чудового художника і людину…

Більше фото з відкриття виставки за посиланням – «ДОЛЯ МОЯ ВЕРБОВА» – ВИСТАВКА РУДОЛЬФА ЛЕКАЛОВА ДО 90-РІЧЧЯ ВІД ДНЯ НАРОДЖЕННЯ…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Виставка до 90-річчя від дня народження художника-графіка Рудольфа Лекалова «Доля моя вербова» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Представляємо всі види образотворчих мистецтв: живопис, графіку, скульптуру, декоративно-ужиткове мистецтво, книжкову графіку і, сьогодні всім відому напевне, також нашу інсталяцію. Усі жанри: і пейзажі, і портрети, і тематичні композиції, тематичні портрети» , – розповів голова Чернівецької обласної організації Національної спілки художників України Юрій Гушкевич.

Роботи, створені під час війни. Яка триває десятий рік… Тривога під час війни, нагадування про незламність волі українського народу до свободи та незалежності, віра у Перемогу. Для українців життя і воля — синоніми.

Кожний твір виставки приваблює своєю унікальністю, зрештою, кожний твір має і свого глядача. І на виставках завжди є трохи часу на спілкування із колегами, знайомими, висловити свою прихильність і захоплення.

З Днем Незалежності, Україно! Ангела-Хранителя всім нашим воїнам, нашим захисникам! Дякуємо кожному за єдність, віру, силу духу, відданість та патріотизм!

Дякуємо організаторам і авторам виставки!

Більше фото з виставки за посиланням – ВИСТАВКА ДО ДНЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Художня виставка до Дня Незалежності України у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Володимир Михайлович Івасюк (04.03.1949 — 24–27.04.1979) — видатний український композитор і поет, один із основоположників української естрадної музики. Є автором ста семи пісень, п’ятдесяти трьох інструментальних творів, музики до двох спектаклів. Був професійним медиком та скрипалем. Чудово грав на фортепіано, віолончелі, гітарі, майстерно виконував свої пісні. Мав художній талант, був неординарним живописцем. Також захоплювався фотографією та кінозйомкою. Трагічно загинув, проживши всього 30 років… Музей було відкрито в Чернівцях в 1995 році до 25-річчя пісні «Червона рута» у будинку батьків композитора, де він жив у 1971-1972 роках. Збережено інтер’єри кабінету Володимира Івасюка та його батька – письменника Михайла Івасюка, кімнати батьків.В експозиції представлено рояль композитора, багато його особистих речей, фотографій, документів. Експонати музею розміщені в чотирьох кімнатах і коридорі.Окремо, в цокольному приміщенні, знаходиться виставкова зала музею.

У доробку художника портрети, краєвиди, натюрморти, картини чернівецьких храмів, вулиць, серія робіт «12 величних жінок України». На виставці експонується 65 робіт художника.

На відкриття виставки Йосипа Захандревича завітали шанувальники творчості художника, друзі, земляки, колеги, митці, небайдужі до філософії живопису художника. Любов до мистецтва, любов до життя, патріотизм, оригінальна творча індивідуальність притаманні Йосипу Захандревичу. Прихильники творчості художника говорили про різнобічні таланти майстра, про неповторну філософську манеру, про поетичність його малярства.

Заслужена артистка України Олена Урсуляк та лауреат міжнародних конкурсів, гітарист Стас Нагорний.

Йосип Захандревич у своєму виступі висловив подяку долі, що його персональна виставка вперше відбувається саме у Чернівецькому обласному меморіальному музеї Володимира Івасюка: « …Ліс важкої пам’яті… Для Володимира Івасюка 24 лютого 2022 року настало 44 роки назад. В кожній його тривозі, що ми чуємо, там вже дзвін і по наші душі…Кожний знає, як вмонтовувати себе в Україну... Якщо пригадати німецького філософа Романо Гуардіні /Romano Guardinі/, у нього була така думка: якби взяти все Святе Письмо і відхилити другорядне, потім знову другорядне і так дальше, аж до дна, то там би лишилася молитва «Отче Наш». І я взяв цю формулу, аксіому представити до української писемності, то напевно залишилась би «Червона рута»… ».

Слова подяки і захоплення висловлювали глядачі, однокурсники, колеги, митці…

Після урочистої частини всі поринули у світ творів Йосипа Захандревича, спілкування, захоплення, фото із художником…

Дякуємо організаторам за чудову виставку. Дякуємо художнику Йосипу Захандревичу за талант, щирість, натхнення і прекрасну виставку, яку він подарував чернівчанам і гостям міста. Наступна персональна виставка має бути в художньому музеї! Бажаємо нових творчих успіхів!

Більше фото з відкриття виставки за посиланням – ВИСТАВКА ХУДОЖНІХ ТВОРІВ ЙОСИПА ЗАХАНДРЕВИЧА «НЕ СУМУЙ ЗА ВЕСНОТРАВНЕМ»

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис «Антологію музики і пісні без «Червоної рути» уявити неможливо», – художник Йосип Захандревич спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Фурлет Анатолій Борисович (нар. 13 лютого 1958 р.) — український художник, член Національної спілки художників України. Роботи художника зберігаються в Національному художньому музеї України (м. Київ), Музеї сучасного мистецтва (м. Одеса), Хмельницькому та Чернівецькому обласних художніх музеях, Музеї історії релігії (м. Львів), Художньому музеї (м. Кам’янське Дніпропетровської області), Львівському палаці мистецтв і в колекціях приватних галерей України та за кордоном (колекція Темістокля та Орисі Вірстів у Франції та ін.). 

«Залишайтеся завжди самобутніми і неповторними, спонтанними і непередбачуваними. Як картини, адже сталість – це притулок для позбавлених уяви, а, отже, і для позбавлених можливості мріяти. Не бійтесь мріяти, тому що воно того варте!» – Анатолій Фурлет.

Привітати художника прийшли друзі, колеги, шанувальники творчості Анатолія Фурлета. Лунали щирі слова і привітання на честь дня народження митця, побажання натхнення, творчої наснаги, нових здобутків і звершень в ім’я щасливого майбутнього України.

Дякуємо художнику, філософу Анатолію Фурлету за мистецтво дарувати красу, гармонію, мрії і через призму історії, надихати та дивувати!

Більше фото з відкриття виставки за посиланням – «НА ПОВЕРХНІ БУТТЯ» ВІД ХУДОЖНИКА АНАТОЛІЯ ФУРЛЕТА

©  Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Виставка «На поверхні буття» Анатолія Фурлета у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Дякуємо організаторам за чудову виставку, а художникам – за цікаві та унікальні роботи. Виставка працює до 15 січня. Більше фото з відкриття виставки за посиланням – ОБЛАСНА ХУДОЖНЯ ВИСТАВКА «НОВОРІЧНО-РІЗДВЯНА»…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Обласна художня виставка «Новорічно-різдвяна» у Чернівцях… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Дякуємо організаторам за чудову виставку, а художникам – за цікаві та унікальні роботи.

Більше фото з заходу відкриття виставки за посиланням – V ВСЕУКРАЇНСЬКЕ ТРІЄНАЛЕ АБСТРАКТНОГО МИСТЕЦТВА «АРТ-АКТ»…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис V Всеукраїнське трієнале абстрактного мистецтва «АРT-AKT» – у Чернівцях… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

По завершенню виставки Богдан Макаренко  передав подарунок у фонди Чернівецького обласного художнього музею картину з виставки «Джерело».

Виставка завершилася, але Богдан Макаренко має на меті і надалі продовжувати підтримувати ЗСУ та родини постраждалих. Дякуємо за чудову виставку! І все робимо для Перемоги!

Більше фото з закриття виставки за посиланням – МИСТЕЦЬКИЙ І ГРОМАДСЬКИЙ ВИМІР ХУДОЖНИКА З КИЄВА БОГДАНА МАКАРЕНКА…

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Мистецький і громадський вимір київського художника Богдана Макаренка… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Окупант вірив, що за декілька днів пройде парадом у центрі нашої столиці. Сьогодні на Хрещатику можна побачити цей «парад». Доказ, що ворожа техніка може з’явитися в центрі Києва тільки в такому вигляді. Спалена, зруйнована та знищена, – зі звернення Володимира Зеленського на День Незалежності України.

У Києві на Хрещатику від 21 серпня триває виставка знищеної ворожої техніки.

Головною вулицею столиці стоять експонати всеможливих видів російських військових засобів: від БТР-ів до ракетних комплексів, ракет чи станції перешкод радіопідривникам. Загалом там можна побачити близько 70 одиниць техніки ворога. Деякі з них стали здобутками Національного військово-історичного музею України.

Щодня на експозицію приходять подивитися багато людей. Серед її гостей не тільки українці, а й іноземці. Окрім української мови можна почути чимало інших, в тому числі вигук «Looks like victory!» (пер. «Виглядає, як перемога»!»)  англійською від одного з відвідувачів виставки.

З батьками на Хрещатик приходять подивитись і діти, які з особливим зацікавленням намагаються роздивитись усе якнайкраще, не покладаючи спроб залізти всередину техніки, незважаючи на заборону.

24 серпня, на День Незалежності України цей «парад» відвідав прем’єр-міністр Великої Британії Борис Джонсон разом з президентом України Володимиром Зеленським.

Трохи далі, поруч із Монументом Незалежності є меморіал загиблих героїв за час війни «Flags of  the fallen» (пер. «Прапори полеглих»). Кожен охочий може придбати маленький прапорець, написати на ньому ім’я загиблого захисника і додати до меморіалу.

Окрім цього, поруч лежить коробка з книгою, куди можна написати історію втрачених близьких людей.

Анастасія Калькутіна, студентка, Київ – Чернівці

Фото авторки

Запис Парад металобрухту: в Києві триває виставка знищеної російської техніки спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На виставці експонується 93 твори, серед яких живописні роботи, графічні твори, вироби з дерева, металу, ювелірні вироби, скульптурна композиція.

Іван Салевич. Інсталяція «Хохли». 2021р. Мала шанси бути забороненою до експонування на обласній виставці, присвяченої Дню незалежності України. Вчора, сьогодні багато про це говорили, писали, пояснювали. Робота, яка спонукає до роздумів. В залежності від свого розуму. Дякую художнику Івану Салевичу за Правду і сміливість. Дякую всім, хто підтримав Художника. Інсталяція після низки узгоджень стала легітимною та дозволеною до показу. Дивно, що змусили писати інтерпретаційний пояснювальний текст… І це не цензура, як пояснили…

І на останок… Кожний лишається з улюбленими авторами, картинами, героями і почуттям людської гідності…

Дякуємо організаторам і авторам виставки!

Більше фото з відкриття виставки за посиланням – ВИСТАВКА ДО 30-Ї РІЧНИЦІ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНИ З МЕТАФОРАМИ ТА ЛЕГІТИМНІСТЮ…

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис Відкриття обласної художньої виставки, присвяченої 30-й річниці незалежності України у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.