Проте те, що відбулося на сцені 31 травня — це зовсім інша історія! Народний драматичний театр ім. Григорія Агєєва під керівництвом Івана Даніліна перетворив класику на динамічний вир подій, діалогів та неймовірних перевтілень. Відірвати очей від сцени було просто неможливо!

Ця вистава підкорює формою та атмосферою. Режисер майстерно поєднав драматургію з неймовірним технічним наповненням. Окремої уваги заслуговує світлове оформлення: динамічні контрасти та точкові акценти створювали відчуття ігрового простору, де кожен крок героя — це хід у небезпечній простір. Музичний супровід не просто доповнював дію, а диктував цей божевільний темп, перетворюючи розмови XVII століття на актуальний, живий перформанс.

Актори буквально тримали енергетичний запал від першої до останньої секунди. Вони видавали живі, гострі, динамічні емоції. Це було сміливо, гучно, часом провокативно, але неймовірно талановито!

Браво, Театре!

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис «Тартюф»: як режисер Іван Данілін та Народний драматичний театр ім. Г. Агєєва переосмислили Мольєра… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Тож під завісу сезону Чернівецький облмуздрам підготував прем’єру. За іншою п’єсою цього автора – монологом-трагікомедією «Справжня історія фрекен Хільдур Бок, ровесниці століття».

Сюжет – невідома історія життя відомого персонажа: «домоправительки» фрекен Бок з трилогії Астрід Ліндгрен про Карлсона.  Історія драматична, місцями навіть трагічна, але розказана дотепно, легко і до певної міри весело.

Тож обраний режисером Дмитром Леончиком спосіб подачі матеріалу – бурлеск – цілком відповідає ідеї поєднати невідповідне, сміятися крізь сльози, виливати біль через регіт. У цьому ключі вдало підібраний і костюм героїні – рожеві лосини, пір’яне боа, спідниця-пачка. Час від часу на цей травестійний «лук» накидався то банний халат, то кумедний плед, то лікарняна уніформа – залежно від повороту оповіді. Монолог фрекен (панни) Бок, чи то пак, уже фру (пані)  Йенсен за півтори години стільки разів змінював структуру і «жанрові різновиди», що не втомив глядача: вона і оповідала усамітнено, і комунікувала з глядачами, і відповідала невидимим співрозмовникам по телефону, і співала зі спеціальної маленької сцени, і мовила з імпровізованого екрана… Загалом було не нудно.

Чи такою хотів би бачити свою героїню автор п’єси? Важко сказати, адже на самому її початку зазначається, що «це дуже стара і огрядна жінка, одягнена просто, по-домашньому. І розмовляє вона просто та спокійно. І нікуди, нікуди не поспішає». Натомість режисер запропонував глядачеві персонажа дуже активного, і до того ж у чудовій (браво, Лариса Попенко!) фізичній формі. Має на це повне право. До речі, у київській постановці Стаса Жиркова «Білка, яка жила сто років» за цією ж п’єсою актриса Віталіна Біблів узагалі, можна сказати, юна дівчина: зіграла «ровесницю століття» у свої неповні 40. І наскільки можна судити з доступних на ютюбі уривків відео з вистави, ця володарка минулорічної нагороди за найкращу жіночу роль також всупереч автору не обрала стиль «розмовляти просто та спокійно і нікуди, нікуди не поспішати».

Читала передпрем’єрні зізнання чернівецької акторки, що ця роль стала для неї експериментом, на який непросто було наважитися. Якщо геть відверто – я не впевнена до кінця, що це справді роль для пані Лариси. Наскільки вона переконлива як драматична актриса, настільки переграними і неприродніми виглядають мені її комедійні прийоми. Та це суб’єктивне відчуття. Зрештою, фрекен Бок зіграна і приязно прийнята публікою.

Не надто вдаються нашому театру (не лише в цій виставі) і моменти живого спілкування з глядачем. Для експромтів потрібні або актори з блискучим почуттям гумору (а це, погодьтеся, таки Божий дар), або  «імпровізації» мають бути дуже ретельно підготовлені.

І про деталі. Адже можна списати з корабля історії Чехова, але забувати його цитату про рушницю, яка, якщо вже є на сцені, то мусить вистрілити, неприпустимо.

Тож попри розгул бурлеску у всіх його проявах, кожна річ, яка з’являється на сцені, має мати сенс. Який глибокий сенс численних іграшкових каченят, окрім крякання невпопад – незрозуміло. Також не дуже ясно, яку роль грала у постановці ванна, яку тягали туди-сюди по сцені і постійно шукали їй застосування. Та і в п’єсі її не було. Але хай, вважатимемо, що це нагадування про оригінальний текст – там, звісно, була не велика ванна, а маленька балійка, в які фрекен Бок мила ноги, та вже гай. Художник так бачить.

На мій особистий превеликий жаль, не обійшлося без похабщини – дрібноепізодичної, та все ж. Коли героїня зазирає на телефон крізь розчепірені ноги. Ну якось то… реально ні до чого. Навіть попри те, що бурлеск – це  «навмисна вульгаризованість». Але чи є сенс обмежувати режисера, якщо він відгукується на запит публіки: адже на цій доволі-таки глибокій і дотепній виставі чернівецький глядач найголосніше сміється зі слова «какати»…

А загалом вечір був доволі милий. Зрештою, завдяки цій прем’єрі захотілося знов пролистати старого-доброго Карлсона, глянути його пригоди, намальовані норвезькими аніматорами і озвучені українською (зокрема, фрекен Бок – Тамарою Яценко), погортати ютюб з фрагментами вистав столичних  театрів. Мистецтво таки спонукає

Маріанна Антонюк, спеціально для «Версій»

Запис Зворотний бік Карлсона спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Після гучного успіху в Києві, до нашого міста завітає з гастролями Дніпровський театр «Віримо», який за свої попередні візити вже встиг закохати у себе багатьох поціновувачів мистецтва.

Цього разу у містян є нагода побачити на сцені Чернівецької обласної філармонії нову прем’єрну виставу цього потужного колективу – «Біла пошесть» за п’єсою чеського драматурга Карела Чапека.

Процитуємо відгуки з соцмереж дніпровських та київських глядачів, які вже мали змогу побачити виставу:

Вражаюча режисура, сценографія (потужно алегорична, метафорична і, одночасно, багатофункціональна центральна декорація), «високовольтна» акторська гра

Це не передати словами… я в захваті, як і завжди. П’єсі майже 100 років, а актуально – ніби написано зараз. Майстерність театру на вищому рівні. Наполегливо рекомендую

В залі вражаюча, напружена тиша. Скільки сатиричних, історичних, літературних, сучасних алюзій, що поглиблюють сприйняття

Мої сльози в кінці були тихі, але гучніші за всі оплески

Це тільки мала частина відгуків, якими глядачі діляться на просторах інтернету, але судячи зі всього – вистава вартує того, щоб бути побаченою.

Крім того, після кожного з показів відбудеться зустріч із постановниками та акторським складом вистави. Так чином театр має змогу отримати «наживо» зворотній зв’язок, відповісти на питання та розповісти про процес створення постановки.

Вхід на подію – безкоштовний, але обов’язковою є попередня реєстрація за посиланням https://forms.gle/sRsVt642GgmFYunx9

Творча команда проєкту буде щиро вдячна за добровільні донати глядачів на користь ЗСУ

Початок вистав о 18.30

Показ вистави та форуми відбуваються в рамках проєкту «Біла пошесть: фантастичний реалізм часів однієї війни», який реалізується ГО «Народна допомога Україна» у партнерстві із Дніпровським драматичним молодіжним театром «Віримо!», та співфінансується програмою ZMINA: Rebuilding, створеною за підтримки Європейського Союзу в рамках спеціального конкурсу заявок на підтримку українських переселенців та українського культурного і креативного секторів, за підтримки МБФ «ІЗОЛЯЦІЯ» , Trans Europe Halles та Malý Berlín

Запис Прем’єра “Білої пошесті” Дніпровського театру “Віримо” – у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

“Одна з наймасштабніших цього сезону” – Шпальта

                                                                           “Погляд на ворога, з яким ми воюємо” БукІнфо

Нарешті Чернівецький Драм Театр зробив прорив та поставив гарну виставу. З перших секунд “Біла Пошесть” зачарувала: використання можливостей сцени, гра світла, пластика акторів – усе було ідеально. Перші секунд сорок, поки персонажі не відкрили рота.

Вистава, яка «намагалася в епатаж», але на виході змогла в абсурд. І це той випадок, коли, на жаль, це не є позитивною характеристикою.

Першу годину вистави нас знайомлять із персонажами: бородатою помічницею головного лікаря, головним лікарем, лозунгом якого є “не ділом, а словом”, інтелігентною сім’єю головного бухгалтера, яку у п’єсі чомусь подали як сім’ю алкоголіків із стереотипною вульгарною прастітуткою донькою, залетівшою непонятно від кого, яких навіть готель «Київ» не бачив (при тому, що в оригінальній п’єсі дівчина готувалася до державних іспитів та вступу до університету). І, що найголовніше – зі скромним та щирим гуманістом “лікарем-дитиною”, який віддавав усе та нічого не брав за лікування бідняків, простого люду.

Символи

Символів у п’єсі багато, на сцені – ще більше. От тільки потрібно розуміти межу, бо на сцені їхня кількість просто перетворюється на інформаційний шум. У останній сцені “народ” вдягнув шапочки з фольги, що, мені здається, навіть мусить стати обов’язковим елементом луку для глядачів, які вирішили відвідати театр – може, хоч це захистить мозок від впливу так званого мистецтва на нєокрєпший мозок відвідувачів так званого тєатру.

Персонажі та їх подача

Якого, скажіть мені, кхм, дідька, персонаж доктора Галена у п’єсі – попаяний Ісусік? Це відсилка на що? У п’єсі цей персонаж – головний герой, скромний та щирий. Це людина, яка безкоштовно рятувала бідняків від страшної смерті внаслідок білої пошесті, а на сцені ж – якийсь нємножко притрушений тіпочок із не сільно понятною мотивацією своїх дій.

Персонажі, які мали би бути негативними, сподобалися найбільше: Маршал та Барон Крюг були прекрасними, хоча мали би викликати найбільшу огиду.

Повертаючись до Галена. Сцена із булочкою, яка є однією із ключових у створенні розуміння персонажа доктора глядачем, була просто дибільною: після того, як усі “високопосадовці” пішли із лікарні, скромний доктор вийшов із палати, у якій лікував бідняків, що вже не поміщалися на ліжках та лежали на підлозі, та сів у коридорі їсти булочку, яку приніс із собою. Асистентки обговорюють, що Гален вже такий бідний, що не має чого їсти, і що одна з них вже хотіла приносити йому їжу для хворих. Тобто ця сцена демонструє нам Галена ледь не в образі “мами Терези і Діви Марії”, про яку співала Наташа-Наташа. На сцені ж Гален сидить в оточенні бідняків, які танцюють навколо нього ритуальні танці та гримають тарілками, що символізує їхній голод та те, що він – їсть, а вони – голодні (не поділився, мразота попаяна).

Вульгарність

Я не те, щоби часто ходжу у театр – живу в Чернівцях, а ходити у Івано-Франківськ нагода випадає рідко. Та все ж, із досвіду відвідування цього, кхм, центру кУлЬтУрНоГо розвитку громади – вистави вульгарні. Я цілком спокійно ставлюся до теми сексу у виставах, кіно та музиці (мій улюблений альбом – дарк сайд оф зе мун Пінк Флойда, хто поняв – той поняв), але те, що було на сцені – пошло і огидно.

Жарти про відрізання яєць, імітація фрикцій, демонстрація процесу чи то клізми, чи колоноскопії, стереотипна прастітутка у образі вагітної доньки, похлопування по сідницях. Я розумію, що це мало би продемонструвати нам відсутність традиційних сімейних цінностей та моралі у суспільстві країни-нападника, але бляха. Це гидко і мені тепер вкрай потрібен візит до психіатра. Не до психолога – тут нужні тяжолі транквілізатори.

Висновок

У п’єсі Маршал наприкінці вирішує, що його місія – нести мир та зупинити білу пошесть. Від погоджується на умову лікування хвороби від лікаря, що лікує бідняків – припинити війну. Погоджується і запрошує лікаря. Він чекає свого рятівника. І доки Гален біжить із рятівними ліками, його зупиняє та вбиває натовп: з криками “хай живе війна” та “хай живе маршал” вбивають гуманіста, який біг рятувати їхнього провідника. І це є символом того, як іпсо впливає на психіку і того, що агресивний натовп, яким його зробив сам маршал, знищує і самого маршала.

Що ж відбулося у виставі: а фіг поймеш, не знаю, у мене ще не діагностували шизофренію. Всі скоїли самогубство, а потом вбили і лікаря. Після того ще й почали танцювати странні танці. В чом смисл? Де мораль? Не понятно(

І мені сумно. Сумно, що усе так. Сумно, що режисер – типовий збоченець, який вирішив, що він «може у мистецтво» і якому дали можливість свої сексуальні травми демонструвати на публіку. Який не відчуває. І не дає відчувати іншим.

Іванна Антонюк, чернівчанка

Фото авторки

Запис Вистава, яка “намагалася в епатаж” спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Актори вистави: Тарас Козловський, Яна Тараненко, Антоніна Берна, Світлана Ковальова, Юлія Квятковська. Також буде і другий образ Швейка у ролі Олексія Григорчука. Версію роману для театральної постановки створила Світлана Новицька. Художник-постановник – Наталія Балабан, художник зі світла – Володимир Калінін, художник костюмів – Еріка Гулей, композитор – Оксана Рошка.

Велика доба потребує великих людей. На світі є невідомі скромні герої, не увінчані славою Наполеона. Марно ви шукали б їхні імена в історії. Та коли проаналізувати, – їхня слава, можливо, затьмарила б навіть славу Александра Македонського. У наші дні на вулицях Праги можна зустріти чоловіка в приношеному вбранні, який, власне, і сам не уявляє свого значення в історії нової, великої доби. Він скромно йде своєю дорогою, нікого не турбує, і до нього не чіпляються журналісти з проханням про інтерв’ю. Коли б ви запитали, як його звуть, він би відповів дуже просто і скромно: «Я Швейк…»… Я дуже люблю цього бравого вояка Швейка і, змальовуючи його пригоди під час світової війни, переконаний, що всі ви сповнитесь симпатією до мого скромного, невідомого героя. Він не підпалював храму богині в Ефесі, як це зробив отой дурень Герострат, щоб потрапити до газет та шкільних хрестоматій.

АВТОР /Ярослав Гашек/

«У той час як тут короля били тузом, далеко на фронті королі били один одного своїми підданими»…

Ми з окружним начальником завжди, бувало, говорили: «Патріотизм, почуття обов’язку, самовдосконалення — це найкраща зброя на війні». Нагадую вам про це саме сьогодні, коли наші війська вже ось-ось перейдуть кордони...

Дякую за виставу! Наслідком Першої світової війни була трансформація кількох імперій. “В ході австро-німецького наступу в червні 1915 року до Галичини вступає солдатом 91-го Будейовицького піхотного полку (насправді Богемського; серед чотирьох полкових батальйонів лише один дислокувався в Будвайсі, нині Ческе Будейовіце) колишній журналіст-фрілансер, анархіст і богеміст Ярослав Гашек. Сюди ж проліг і маршрут його літературного героя“, – Іван Банах “Доба Франца-Йозефа: галицький рахунок. V.” Будь-яка війна це не лише величезна трагедія і важке випробування, а й час великих змін, яким можна скористатися або згаяти…

Браво! Дякуємо! Миру нам і  перемоги!

Більше фото з вистави за посиланням – «ПРИГОДИ БРАВОГО ВОЯКА ШВЕЙКА, АБО ПРО МАЛЕНЬКУ ЛЮДИНУ ПІД ЧАС ВЕЛИКИХ ПОТРЯСІНЬ» РЕЖИСЕРА ІВАНА ДАНІЛІНА.

©Тетяна Спориніна, фото автора

Запис Прем’єра вистави «Пригоди бравого вояка Швейка, або Про маленьку людину під час великих потрясінь» у Чернівцях спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Надзвичайна структура п’єси, її будова, відважна й новаторська мова, обрана для розповіді про Голокост, вберегли п’єсу від надмірного пафосу та смутку. Історію Франсуа Жако розказує таємничий Оповідач, який разом зі своєю супутницею, Автовідповідачем, спостерігає, переживає і коментує всі етапи шляху Франсуа. Ці дві лінії п’єси і сильні оповідні рамки сприяють тому, що ця заснована фактах історія набуває внутрішньої динаміки, створює, здавалося б, легку, але водночас надзвичайно глибоку й актуальну розповідь. /Інформація з сайту: Польський Інститут у Києві/

…Тут нічого не міняється
В цьому музеї
Я вже Вам казала: то неможливо витримати.
Я щодня приходжу на роботу
На стінах висять жінки
Кожного ранку вони однаково голі
Що тут можна вдіяти?
Діти
Ці діти постійно плачуть
Або усміхаються
Проте найгірше, що вони ніколи не виростуть
Не одружаться не вийдуть заміж
Лежать іграшки
Кожного ранку вони тут лежать
Їх ніхто
Не приходить забрати…

Ця валіза є дуже вартісною
Її ретельно відреставрували
Я вже на початку казала Вам
Тут можна прочитати
Старанно написане
Прізвище власника,
Старанним письмом,
Може, то рука люблячої дружини…

Російсько-українська війна почалася 20 лютого 2014 року, і вона триває дев’ять років. Перші вісім років війни намаглися війну не називати війною, вживалося слово «конфлікт», але тепер війну називають війною. Будь-яка війна несе смерть, руйнування, і зараз є  фільтраційні табори, катівні, біженці, переселенці, валізи… Віримо у Збройні Сили України, віримо у перемогу, мир.  Дякуємо акторам, режисеру і всім, хто брав участь у виставі!

А у Будинку естетики та дозвілля /чернівчани ще використовують назву  «Шепетівка»/ традиційно цікаві вистави, зустрічі…

Більше фото з вистави за посиланням – ФРАНЦУЗЬКА ІСТОРІЯ ПОЛЬСЬКОЇ АВТОРКИ – «ВАЛІЗА» У ЧЕРНІВЦЯХ.

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Вистава за п’єсою Малгожати Сікорської-Міщук «Валіза» – у Чернівцях… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Керівниця простору Анна Негрило за кілька воєнних місяців запалила своєю невгамовністю не лише родини переселенців, з дітками яких займається щодня, а й цілий Новодністровськ. На заняття, які вона проводить з дітьми ВПО, просяться і місцеві – і малюки приходять сюди із задоволенням. Підлітки радо долучаються до перегляду і подальшого обговорення фільмів, які демонструють у залі приміщення простору, дружнього до дитини, мами разом з дітьми – до майстер-класу зі скрапбукінгу, який тут проводить волонтерка «Карітасу», а нещодавно батьки вихованців простору навіть організували тут самодіяльний театр і зіграли для дітей казку «Ріпка»!

«Для того, щоб утвердитися у своїх театральних спробах, мусимо не лише самі вправлятися, а й навчатися у досвідченіших майстрів, – розповідає Анна Негрило про ідею «театральної зустрічі на Дністрі». – Дізналися про проєкт «Марко з Котигорошівки» відомих чернівецьких театральних гуртків – «Театру юних чернівчан» міського палацу дітей та юнацтва і студії «Бу-бу-бу» Чернівецького центрального палацу культури, замахнулися на організацію гастролей. Режисери з акторськими колективами радо відгукнулися. І не обійшлося без Божого втручання – усе вдалося за сприяння «Карітас Чернівці»!

Вдалося навіть більше, ніж планувалося. На оголошення про майбутню виставу відреагували не лише мешканці (постійні чи тимчасові) міста Новодністровська, а й охочі із сусідньої Сокирянської ОТГ. Знайшли транспорт і привезли на «Марка з Котигорошівки» ще юних глядачів з родин ВПО і не тільки! Зал Будинку народної творчості і дозвілля «Молодіжний», сцену якого апробовували юні чернівецькі актори, був повний! (Окрема подяка за цей палац – його директору Паламарчук Віктору Семеновичу).

«Подія, можна сказати, історична для нас – каже режисерка, керівниця гуртка «Театр юних чернівчан» Інна Даніліна. – Лиш у червні відбулася прем’єра «Марка…», а вже у серпні – перші гастролі! У нинішні складні часи це удача. Адже через карантини і війну мистецьке життя взагалі майже завмирає. Але ж діти ростуть, розвиваються у грі, і мусить розвиватися їхня уява, творчість. Тому ми продовжуємо працювати з дітьми і для дітей. І для дорослих, звісно, також».

Режисерку підтримує керівник студії «Бу-бу-бу» Іван Данілін:

«Такий швидкий шлях від прем’єри до перших гастролів – це нам винагорода за те, що до прем’єри ми йшли дуже довго – майже півтора роки репетирували – більше онлайн, ніж вживу через ковідні карантини, – сміється актор і режисер. – Уже цього року ми мали би поїхати на театральний фестиваль «Від Гіпаніса до Борисфена» в Очаків на Миколаївщину – але війна унеможливила поїздку. Та фестиваль відбувся – хоч і онлайн, і наша «Котигорошівка» взяла там Гран-прі. Буквально півтора тижні тому ми грали цю виставу і в рамках фестивалю «Мельпомена Таврії» на підтримку окупованого Херсона. І вже зараз – у Новодністровську, де серед глядачів були дітки з банером «Ми вдома, в Україні». Мистецтво не спинити, і ми вдячні тим, хто це розуміє і робить наші зустрічі з глядачами можливими».

Окрім сприяння інтеграції родин вимушено переселених осіб у громаду і їхній адаптації до мирного життя, привезена в Новодністровськ вистава «Марко з Котигорошівки» у постановці чернівецьких режисерів Івана на Інни Даніліних створила в Новодністровську атмосферу свята і новизни, і принесла величезне взаємне задоволення від спілкування.

Маріанна Антонюк,

«Карітас Чернівці»

Запис У Новодністровську «Карітас Чернівці» об’єднав мистецтвом дітей з трьох ОТГ спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У грудні буковинці зможуть разом з акторами знову поринути у пошуки відповідей на питання «смертельного диспуту» (саме так означений жанр цієї п’єси у постановці режисера і засновника театру Володимира Петренка). А ще – випробувати свої нерви напругою трилера за п’єсою сучасного іспанського драматурга Жорді Гальсерана «Метод Грьонхольма» і посміятися крізь сльози над старою, але нестаріючою трагікомедією Григорія Горіна «Забути Герострата».

«Забути Герострата», Дніпровський драматичний молодіжний театр «Віримо» на фестивалі «Золоті оплески Буковини»-2018. Фото – Євгенія Калюжка

Молодіжний театр, який народився з драмгуртка при Палаці піонерів, а цього року вже відзначив свої перші 30 творчих років, у Чернівцях вперше побував на фестивалі «Золоті оплески Буковини» в 2018-му. Також він став улюбленцем регіонального театрального фесту Дніпропетровщини «Січеславна», а загалом в Україні зібрав звання лауреатів і переможців міжнародних фестивалів «Добрий театр» (м. Енергодар), HOMO LUDENS (м. Миколаїв), МОЛОКО (м. Одеса). За межами України колектив отримав Гран-прі міжнародного фестивалю «Золотой витязь» у Москві та став лауреатом фестивалю «Балтийские встречи» у Санкт-Петербурзі. Звісно, після 2014 року до Росії, незважаючи на запрошення, не їздять.

Чому театр «Віримо!» до Чернівців привезе саме ці названі вистави, чим завойовує любов глядача і чи вважає свою роботу гідною Шевченківської премії – дізнаємося у його засновника і художнього керівника, Заслуженого діяча мистецтв України Володимира Петренка.

Фото 056.ua

Театр «Віримо», як і гурток, з якого він зародився, досі розташовується у приміщенні Палацу дітей та юнацтва у Дніпрі. Але тепер він перебуває у комунальній власності, хоча спочатку 12 років був аматорським і вільним. Чому було прийняте таке рішення і чим воно позитивне?

– Перейшовши у комунальну власність, театр нічого не втратив, а тільки надбав. Нас почали фінансувати, наша праця стала більш професійна і ефективна, а відсутність будь-якої цензури ніяк не обмежила нашу свободу. А головна проблема роботи театру в чужому приміщенні полягає в тому, що  доводиться ділити з господарями велику сцену. В Палаці, згідно з домовленостями, ми граємо на великій сцені лише пʼять разів на місяць. А останні півтора року взагалі не граємо у звʼязку з карантинними обмеженнями… Нас рятує мала сцена, яка повністю належить театру, де і відбуваються останнім часом більшість наших вистав. Пошуки придатного для роботи театру приміщення тривають.

«Авторський театр, який виріс з театральної студії режисера і педагога Володимира Петренка. У трупі театру – його учні, в репертуарі – вистави самого Петренка та молодих режисерів, які виросли в театрі» – цитата з сайту театру «Віримо». Чому досвід залучення інших режисерів не був успішним?

– Театр «Віримо!» ставиться до своїх вистав дуже вибагливо, цей максималізм ускладнює роботу режисерів-початківців. Друга причина полягає в тому, що актори, виховані в певній методиці і звиклі до неї, можуть досягти якісного результату саме в подібній методиці. Зустріти близького по духу режисера ззовні – це велика рідкість. Ми намагалися зробити це чотири рази, всі рази — без результату.

Театр сам себе називає молодіжним, а йому вже виповнилося 30 років. Чи є у вас плинність акторських кадрів, як часто берете на роботу нових-молодих-юних акторів? Чи є з кого вибирати? Це дніпровські «кадри» чи приїжджі? Хто готує сьогодні гарних акторів, які навчальні заклади?

– Будь-який театр у географічній провінції має серйозні проблеми з кадрами. Вже стало нормою, що випускники київських мистецьких вузів залишаються в Києві, тому за межами Київа театри самостійно готують для себе поповнення. Але для театру «Віримо!» це природний шлях, оскільки він виник саме таким способом. Щодо віку акторів, середній вік трупи сьогодні близько 30-ти років, а присутність в назві театру означення «молодіжний» стосується віку цільової аудиторії, на яку розраховує театр.

В одному з інтерв’ю Ви зауважили, що у нас більшість театрів в країні «змагаються з «95-м кварталом». Ще одна Ваша цитата: .«Модних тенденцій ми скоріше уникаємо, у мене немає в кожному спектаклі відео­проєкторів, фізіології, крові, целофану та інших неодмінних атрибутів сучасної сцени». А «Віримо» цього уникає. Наскільки це вдається? Як знаходите ту тонку грань між естетичним і похабним?

Уникати змагання з “95-м кварталом” дуже просто. Треба памʼятати, що гроші пахнуть, треба мати професійну гідність і трохи смаку.  Я хочу спілкуватися з душею і розумом глядача. В мене немає бажання розпалювати людські пристрасті та інстинкти. І в кожній виставі я створюю саме такі стосунки з глядачами.

У вас загалом близько двох десятків вистав, серед яких – і постановки за класиками, і за сучасними авторами. Зокрема, спектакль «Голодна кров» про події Голодомору в Україні, створений разом з драматургами Дніпропетровщини, був номінований на Шевченківську премію. Це висока оцінка. Чи сподіваєтеся, що і «Оргія» матиме таку ж високу оцінку?

– Номінування на Шевченківську премію – це відповідальний крок. Наша “Оргія” живе ще досить мало, щоб я встиг прийняти таке рішення. Якщо успіх вистави буде зростати і розвиватися, ми подумаємо про це.

“Оргія”, фото з сайту http://www.verim.dp.ua/

Набрав чинності мовний закон, і ви знайшли спосіб його дотримуватися – субтитри українською мовою для вистав, які йдуть російською, можна скачати за QR-кодом на квитках. Хто робить переклад? До речі, ваша вистава «Порцеляновий кролик», яку ви якось привозили у Чернівці, йшла пречудовою українською! Це був переклад спеціально до постановки, чи це був уже готовий матеріал українською?

Перекладом займаємося самі. В сучасних пʼєсах це взагалі дається без труднощів. Коли настане час перекладати класичні пʼєси, думаю, буде важче. «Порцеляновий кролик» також перекладався співробітниками театру.

Яка доля перших двох спектаклів театру «Віримо!» – «Дом Бернарди Альби» (Ф. Г. Лорка), який пройшов двічі, і «Отак загинув Гуска» Миколи Куліша, який витримав десяток показів? Вони ще колись будуть на вашій сцені?

– Ці постановки відійшли у минуле і зайняли гідне місце в історії та фундаменті театру «Віримо!» Чи будуть вони ставитися в майбутньому, залежить тільки від співзвучності часу. Якщо ці сюжети і теми знову стануть актуальними, то чому б їх не воскресити.

У вас до кожної вистави після її назви в дужках іде означення жанру, якщо так можна сказати. Ну бо коли написано «трагікомедія», або «чорна комедія», або «філософська драма» – то більш-менш зрозуміло. Але іноді ви пишете «містичний атракціон» або «гра уяви». Це також спосіб зацікавлення глядача? Чи ви фактично засновуєте нові театральні жанри?

– Театральному мистецтву вже тисячі років, воно весь час ускладнюється, тому «чистих» жанрів сьогодні майже не існує. Багато вистав виникає на перетині, на сінергії, на симбіозі  жанрів.  Це не просто бажання здивувати, це моє відчуття часу. Тому чеховська «Чайка» стала для глядачів  «спробою комедії», а сучасна мелодрама отримала жанр «казка, якщо хочете»))

Серед іншого, на вашому сайті зазначається: «Ми віримо, що наші автори – генії». Йдеться ж, мабуть, і про авторів текстів, а не лише про авторів постановок. Хто ваші сучасні автори? Чи відчуваєте брак авторів текстів?

-Автори — це перш за все саме драматурги. Тому що актори та режисер — це виконавці. У всі часи театр мав труднощі з сучасною драматургію. ЇЇ завжди мало і вона завжди здається неякісною, тому що не витримана в часі. Тому відкрити сучасного автора — завжди честь для театру.
Для Чернівців ви обрали на ці гастролі три вистави: «Оргія» («смертельний диспут»), за поетичною драмою Лесі Українки, «Метод Грьонхольма» (трилер), Жорді Гальсеран і «Забути Герострата» (трагікомедія) за Г.Горіним. Чому саме ці?

“Метод Грьонхольма”. Фото надане театром “Віримо!”

Це лише технічні особливості гастролей. З задоволенням привіз би всі чи будь-яку виставу нашого репертуару.

Маріанна Антонюк

Запис Режисер Дніпровського театру «Віримо!» Володимир Петренко: «ТРЕБА ПАМʼЯТАТИ, ЩО ГРОШІ ПАХНУТЬ, ТРЕБА МАТИ ПРОФЕСІЙНУ ГІДНІСТЬ І ТРОХИ СМАКУ» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Цими вихідними в обласному академічному музично-драматичному театрі пройшли прем’єрні покази вистави «Зрадь мене» за п’єсою Володимира Винниченка «Закон» у постановці народної артистки України Людмили Скрипки.

У Людмили Іванівни – особливий сентимент до цього драматургічного матеріалу: в давній постановці Анатолія Литвинчука п’єси Винниченка «Закон» (тоді постановка називалася «Розплата», 1990 рік) молода актриса Людмила Скрипка  грала панну Люду. Майже три десятиріччя проминули відтоді…

Що б там не було, ніхто не зобов’язаний недільного вечора бути налаштованим на сприйняття проблем, чужих страждань, на роздуми й висновки… Сама я того вечора прийшла до театру, так би мовити, позапланово, подивитися прем’єрну виставу із другим складом акторів. І не пожалкувала.

Сцена зустрічає глядача вистави «Зрадь мене» розкраяною пересувними рамками – порожніми або затягнутими білою тканиною (художник-постановник – Наталія Тарасенко). Сучасно й з філософським підґрунтям: усі ми обмежені рамками. Не вільні у своїх бажаннях, не ладні виправити скоєне колись… Вистава вирішена зорово у чотирьох-п’яти кольорах: біле-червоне-чорне, трохи морської хвилі… Зосереджує увагу на домінантах й запрошує до роздумів і висновків.

Інший час, інші посили, інші емоції. Але класична, невмируща ситуація: стосунки двох, обтяжені давньою помилкою. З огляду на майже сто років від написання п’єси – це вже класика. Емоція вистави «Зрадь мене» змушує замислитися над природою кохання… Найгірша помилка подружжя Мусташенків, на мій сьогоднішній погляд, психологічна: це намагання «краще за свою половину» знати, що їй потрібне, що для неї добре. І певне маніпулювання такою своєю впевненістю призводить уже до помилок системних. Спершу чоловік підштовхує дружину до «спільного рішення» позбутися дитини – у Винниченка це сором’язливо називається «операція». А тепер, через 8 років, дружина настільки запалюється бажанням все-таки мати дитину, що наполягає на іншому «спільному рішенні»: чоловік має отримати цю дитину від сторонньої жінки й передати її законній дружині. Не чіпаймо тут етичний бік вчинків, але дивно, що професор Панас Мусташенко (Андрій Циганок) – філософ і психолог – абсолютно не передбачає і не пробує передбачити – ані в першому, ані в другому випадку – хоча б частини можливих наслідків від цього. І ключ можна відшукати вже наприкінці вистави, коли професор занурюється у свої книжки, залишаючи жінкам самим давати собі раду. Йому просто байдуже. Кохання, надто фізичний його прояв – просто одна з життєвих зручностей…

Коли дивилася виставу вдруге, згадала класичний балет, хоча б балети Чайковського у постановці геніального Маріуса Петіпа. Розписані до кожного руху й кожного музичного такту, вони щоразу робляться відкриттям, коли танцює інша балерина.

У нашому випадку малюнок ролі Інни вирішений постановницею достеменно, але зі Сніжаною Винарчук чи Ксенією Король у ролі Інни – це різні вистави. Причому, п’єса Винниченка дозволяє таку різницю. Інна Сніжани Винарчук – жінка, що за відсутністю материнства не встигає подорослішати. І коли їй забаглося (нехай дарують мені таку емоцію) все-таки мати дитину, а це не вдається, реакція – саме на нездійснену забаганку. Ксенія Король у цій ролі… доросліша. Більш жорстка. Точніша в мізансценах. І, як наслідок, трагічніша.

У виставу вплетені деталі, які – натяком чи прямим текстом – показують  неприродну «вивернутість» плану Інни. Колискова для дитини, хоча й казкова, але про любовний трикутник – в тему. Далі вихід музикантів у чорних плащах із вивернутими нагору парасольками. А ще одна сцена – на дачі, коли всі в білому, підстрибують і роблять вигляд, що це щаслива родина… Згадується Чехов, коли в його сценах ніби нічого поганого не відбувається, але фальшиве щастя обривається пострілом…

Дуже точна деталь від Циганка-професора: коли вляглися бурі, чоловік нібито миролюбно каже: «Будемо жити, як жили». І тут же заперечує можливість цього – не словами, рухами: може, навіть мимоволі, але відкидає руки Інни, яка пробує обійняти його… Тіло не приймає…

Залишиться Інна чи втече з товаришем Панаса Кругликом світ за очі? Хто зна… Але коли вона намагається сказати про це Кругликові, тут уже Достоєвський і Настасія Пилипівна з Рогожиним… Більше рогожинського чекання у Віктора Барановського, Назар Кавулич нібито спокійніший, але теж чекає…

Класика на те й класика, щоби повторюватися в інших життях і по-іншому…

Не можу не сказати про героїню Діни Анепської. Тама ( від слів –  тітка і мама), яка виховала Інну, – єдина людина з нормальними поглядами на життя. Та саме вона заважає, її відправляють до родички – і коли наприкінці повертається – це вже інша людина, готова на злочин заради своєї Інни. Детектив… Героїня ніби зістарилася за час відсутності на сцені…Як актрисі це вдалося?

І ще про одну режисерську «фішку» Людмили Скрипки – її уміння творити масовку як невід’ємний елемент вистави, причому кожний з цієї масовки запам’ятовується якоюсь власною неповторністю. В нашому випадку – це музичний гурт (хормейстер – Оксана Первова-Рошка), який практично весь час присутній на сцені – щоразу з певним завданням. Навіть якби це був би лише музичний супровід – уже доречно. Але Людмила Іванівна невтомна в пошуках і знахідках. Можна було б побажати акторам в окремих сценах грати трохи динамічніше: пошуки й вагання, затягнувшись, видаються інколи просто механічними рухами…

І на завершення: чи думав про це все Винниченко, коли писав п’єсу, не можу сказати. Але що його тексти відкриті для будь-якого модерного тлумачення – безсумніву…

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Фото з архіву театру.

Запис «Зрадь мене» – просила головна героїня вистави спершу з'явиться на Медіа-Версії.

«Зрадь мене»  – таким емоційним посилом означив Чернівецький облмуздрам свою прем’єру  за п’єсою Володимира Винниченка «Закон». Як стверджує режисер-постановник нової вистави Людмила Скрипка, назву змінили, бо таким було нове філософське та  емоційне навантаження вистави, адже п’єсі 100 років, це давно класика… На передпрем’єрній пресконференції і вона, і директор  – художній керівник театру Юрій Марчак, розповідали, що головний акцент постановки зробили на людських стосунках, на їхньому найвищому прояві – коханні. Вистава не надто велелюдна, але проблем людських у ній не менше, ніж у самому житті.

У виставі зайняті Андрій Циганок, Сніжана Винарчук у чергу з Ксенією Король, Діна Анепська, Віктор Барановський/Назар Кавулич, Марія Романова /Люсьєна Надкернична.

Діна Анепська: «Колись я грала у п’єсі Винниченка під автентичною назвою «Закон» у постановці незабутнього Анатолія Литвинчука. Проминули роки, граю тепер іншу роль, і це буде зовсім інша вистава, але знову виходити на сцену – щоразу диво… 

Особлива «фішка» нинішньої постановки – жива музика  цілого гурту (Оксана Рошка, Віктор Барановський, Назар Кавулич, Олександр Дадус, Петро Мегера, Михайло Турик).

А решту дізнаємося підчас вистави. Вже нинішньої суботи-неділі.

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис Людмила СКРИПКА про свою нову постановку: «Глядач приходить за емоціями» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

 
Найголовніше, на чому хочеться наголосити – саме на смаку, із яким закручена ця нелегка-легка вистава. Навіть деякі відверті жести не педалюються і не стають головним засобом для збурення сміху. 
Класика, ніколи не втомлююся повторюватися, на те й класика, що дозволяє говорити про сучасне «відкритим текстом», не вдаючись до викривальної риторики. Принаймні, режисер-постановник Дмитро Гусаков знайшов у ній широке поле для своєї креативності.

І, нарешті, Дмитро Леончик. Він уже у «Дванадцятій ночі» спромігся бути центром вистави, а тут, як кажуть, сам Мольєр звелів! І в них вийшло – у Мольєра і в двох Дмитрів, Гусакова й Леончика. 
А ще (даруйте, без звань, бо маю більший пієтет, ніж до звань, до самих акторів) у Андрія Циганка і В’ячеслава Стаханова, У Миколи Гоменюка, Сніжани Винарчук, Марини Тимку, Ксенії Король, Назара Кавулича і Григорія Руденка-Краєвського. У всієї скапенівської команди. 
І в нас із вами, дорогі чернівецькі глядачі, вийшло – насолодитися ще однією цікавою виставою. 
Театральний сезон завершився, але ж після літа він розпочнеться із новою цифрою… Не забудьте подивитися Скапена на чернівецькій сцені.

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис Жарти-жартами, а Скапен звів усе до купи… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

На передпрем’єрній пресконференції директор Облмуздраму Юрій Марчак не без гордості поділився тим, що виконані фінансові показники, здійснені заплановані ремонти й намічені  подальші. А на творчий фінал напруженого сезону режисер-постановник Дмитро Гусаков (на фото) ставить Мольєрівського «Скапена-Штукаря». Приблизно рік тому у постановці тоді ще режисера-фрілансера Дмитра Гусакова ми побачили «Дванадцяту ніч» за Шекспіром. Дмитро Гусаков так надихнувся класикою, якої до того не ставив, що пройшов конкурс на головного режисера Хмельницького облдраму, і на запрошення театру Чернівецького узявся за Мольєра. Художник-постановник – добре відома нам Наталя Руденко-Краєвська, балетмейстер – Марія Циба. У виставі задіяна жива оркестрова музика під керуванням Володимира Шнайдера, а спів акторам ставили Оксана Первова-Рошка. І в головній ролі – Дмитро Леончик. І що з того всього вийде, дізнаємося вже через 10 днів, у суботу-неділю 22-23 червня, найкоротшу червневу ніч…

Запис 88-й театральний сезон Чернівецький театр закриє прем’єрою вистави за Мольєром спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Зельма Меербаум-Айзінгер народилася 5 лютого 1924 року в Чернівцях в бідній єврейській родині, помешкання якої знаходилось на околиці міста.
Її батько Макс Меербаум, який походив з буковинського села й під час Першої світової війни воював за цісаря в австро-угорському війську, невдовзі осів у Чернівцях, де орендував маленьку галантерейну крамничку. Після його ранньої смерті від туберкульозу в 1926 р. мати Зельми Фріда вийшла заміж за Лео Айзінґера, чим пояснюється подвійне прізвище поетеси.
Зельма навчалася в єврейській гімназії Чернівців, була дуже товариською, багато читала, захоплювалася танцями й спортом, любила вилазки на природу. Завжди жвава, весела, вона немовби випромінювала радість життя.  Зельма була кузиною всесвітньо відомого німецькомовного поета Пауля Целана (обоє мали спільного прадіда по материнській лінії).
Після окупації Чернівців німецькими військами влітку 1941 року її разом з батьками було загнано в чернівецьке ґетто, а згодом депортовано в «трудовий» табір у Трансністрії, звідки нікому з них вже не судилося повернутися.
Зельма померла 16 грудня 1942 року в селі Михайлівка від висипного тифу й голодного виснаження.
Ліричний спадок Зельми Меербаум-Айзінґер налічує 57 віршів. Хоча вірші Зельми були написані нею у 15-17-річному віці, однак вони засвідчують доволі зріле літературне обдарування, що підтверджують оцінки ряду німецьких поетів (Стефан Гермлін, Карл Кролов, Улла Ган), які вважають її творчість невід’ємною частиною німецької літератури.

Я хочу жити.
Глянь, який барвистий світ!
В нім стільки є м’ячів і гарних плать.
І стільки уст чекають і горять,
Щоб пити щастя юних літ…
Автор: Зельма Меербаум-Айзінгер.
Переклад: Петро Рихло

Дякуємо акторам, режисеру Івану Даніліну за виставу.

Бвльше фото з вистави за посиланням – «НЕ ВСТИГЛА ДОПИСАТИ». ПОЕТИЧНА ВИСТАВА

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Поетична вистава за творами Зельми Меербаум-Айзінгер спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Останні дні березня традиційно позначаться в мистецькому житті Чернівців прем’єрою вистави  у Чернівецькому музично-драматичному театрі ім. Ольги Кобилянської. Цього разу це будуть «Чудеса Мері»– нове трактування чудової й чудернацької Мері Поппінс. Англійська канва творів ПамелиТреверс стала основою для творчої «вишивки» авторки інсценізації та режисерки-постановниці вистави, народної артистки України Людмили Скрипки. Як розповідає Людмила Іванівна, вона давно помітила актуальність історії про Мері Поппінс та її вихованців для нашого життя. І не дивно, бо це про родину, про виховання, про стосунки між батьками й дітьмі. Відтак постановниця залишила англійські імена героїв, проте у виставі піднімаються проблеми,  актуальні і загалом в Україні, і у нас в Чернівцях: «Наразі у нас є дещо сумний час, коли ми поглинуті політичними, економічними проблемами. І ці проблеми, на жаль, проявляються у середині сім’ї, в стосунках батьків з дітьми. Захотілося зробити дуже світлу й теплу історію. Щоб на неї із задоволенням ішли до театру дідусь, бабуся, тато, мама, діти. Створити виставу, яка об’єднала б різні вікові категорії, непросто. Здається, книжки Треверс про знайому всім Мері Поппінс є саме тим матеріалом, що може всіх об’єднати», – розповіла Людмила Скрипка.

«Чудеса Мері…» – це наша версія, нас,українців, – моя, й сподіваюсь, бабусі. Тому ця історія буде цікава тут, у Чернівцях…Власне, це паралельна історія», –поділилася режисерка.

У виставі беруть участь вихованці театральної студії Чернівецького драмтеатру, вони виконуватимуть свої ролі на рівні із дорослими акторами. А це велика робота для дитини, кажуть наставники студійців. Проте самі діти зізнаються, що, займаючись у театральній студії, змінилися на краще. Серед дорослих акторів, зайнятих у виставі – улюбленець чернівецької публіки Андрій Циганок. І це своєрідний індикатор того, що нудно не буде.

Вл. інф.

Запис До Чернівців завітає чарівна няня Мері Поппінс спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Добре відомий – і не лише чернівчанам – режисер Петро КОЛІСНИК після тривалої перерви знову дебютував у Чернівецькомуоблмуздрамі. Цього разу не лише як режисер, але й як автор інсценізації роману Панаса Мирного «Хіба ревуть воли як ясла повні?», яку під назвою «Трагедія бунту» Чернівецький академічний обласний музично-драматичний театр представив минулими вихідними, 26-27 січня. Ще один прем’єрний показ відбудеться в неділю 3 лютого.

У виставі на 2 з половиною години Петро Колісник разом зі своєю командою, як упевнено називає він своїх акторів, досліджує головну колізію роману: трагедію вольнолюбної людини, яка не змирилася з неволею, але не знайшла, як вирватися з неї. Трагедію людини, яка ніби й мала певні моральні засади, але переступає через них, шукаючи виходу з безвиході.Варто зауважити одразу, що Петрові Коліснику і як авторові інсценізації, і як постановнику, вдалося впоратися з великим прозовим матеріалом. Вистава вийшла хоча й не надто короткою за сучасними мірками, але водночас компактною й динамічною. 

Відкриття та дослідження для глядача починаються водночас з відкриттям завіси. На сцені – загорожа з жердин з умовною стелею у вигляді клітки з таких же жердин, усе це «приправлене» умовним-таки сіном (художник-постановник – заслужений діяч мистецтв Петро Магратій).І що далі рухається дійство, все більше розумієш: усе це – символ замкненого кола, в якому століттями перебувають українці.

Оригінальна музика, написана диригентом оркестру театру Володимиром Шнайдером, також вдало супроводжує виставу, наголошуючи на особливих моментах дії.

Вистава багатофігурна, але масовки у класичному розумінні немає. Кожний персонаж, починаючи від матері Чіпки (цю роль грають по черзі заслужені артистки Лариса Попенко та Діна Анепська) і до станового пристава (заслужений артист В’ячеслав Стаханов) має у цій сценічній абетці своє призначення, свою роль, яка водночас працює на головного героя, Чіпку.Не втримаюся й назву всіх решту: у 2-х складах грають заслужені артисти України М. Гоменюк, Б. Братко; актори: А. Циганок, А. Топорівський, О. Дадус, П. Мегера, Н. Кавулич, С. Винарчук, К. Юрковська, М. Тимку, К. Король, К. Зборлюкова, В. Барановський, Г. Руденко-Краєвський, Д. Леончик, В. Глазнєв, А. Козир, М. Романова, Л. Надкернична, Н. Губко, Ю. Рижкова, Б. Марко, Н. Гоменюк, М. Дадус, І. Кошман, В. Престаш, В. Приходько, О. Довгань.  

Коротка газетна рецензія не дає простору для аналізу кожного персонажу, зауважу лише, що кожний з них має свої, індивідуальні риси, але працює на загальний задум. Щодо масових сцен, зауважу, що вже на першому показі не помітила ні збоїв, ні «провисань».

Ще одна важлива деталь – реакція глядацького залу на виставу. От є такий вислів «затамувавши подих» – саме так можна схарактеризувати, як сприймалася ця важка в моральному розумінні вистава. Тож марно стверджувати, що нашомуглядачеві подавай лише комедію: нашому глядачеві треба давати високе мистецтво. І особливо приємно було, що в залі сиділо багато молоді.

І нарешті, до найтрагічнішого – головного героя. Особисто мені було надцікаво, яким буде Чіпка у виконанні Олексія Надкерничного, адже не всі з його акторських робіт сприймаються однозначно. Він і сам зауважує,що найбільше боявся повторитися. Але творча робота Олексія з режисером Колісником дозволила нам побачити людину, яка на початку мала звичайні людські прагнення, та найбільше хотіла Правди. Настільки хотіла, що у своєму намаганні добитися тієї Правди непомітила, як переступила межу до Кривди.Олексієві Надкерничному вдалося передати цей рух особистості від свого роду мрійника до розбійника. Він навіть зовнішньо змінюється, набуваючи до фіналу рис ніби хворої, випаленої з середини людини. Апофеоз цієї трагедії – у фінальній сцені, коли через зал і через сцену ведуть зв’язаних товаришів Чіпки і його самого. Ведуть крізь натовп односельців, які мовчки розступаються. Між в’язнями й односельцями тепер – пролита кров…

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис Прем’єра від облмуздрама: Бунт – це завжди трагедія спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Якщо замислитися, чому в шкільні роки ми не сприймали з цікавістю роман Панаса Мирного «Хіба ревуть  воли, як ясла повні» – і як тільки не варіювали ми імення Чіпки – та  спробувати відповісти собі чесно, то зрозуміємо, що у підлітковому й юнацькому віці, коли в житті відносно мирний період, ми мало цікавого бачили в бунтарі Чіпці, якого штамповано подавали нам як «пропащу силу, якій так не вистачало керівництва «спрямовуючої партії».

Через багато років  режисер Петро Колісник повернувся до твору Панаса Мирного й створив його інсценізацію. Як розповідає Петро Денисович, головним для нього було показати вибір героя між правдою і кривдою, який постає перед кожним у період реформ, коли старе вже знищене й розвалене, а нове ще невідомо яким буде. Та ще й коли реформа виявляється не такою справедливою, як мріялося людям… У своєму бажанні боротися за Правду Чіпка переступає тонку моральну рису й опиняється на боці Кривди. Назву «Трагедія бунту» режисер  – автор інсценізації пояснює своїм бажанням уже в назві показати головний посил постановки. За його словами, він ніколи не дає готових відповідей читачам, лише ставить перед ними проблему: «Я і не люблю такого театру, який вказує шлях. Бо для кожної людини є свій індивідуальний шлях. Просто людина має брати відповідальність за свої вчинки, не переносити її на інших. От Чіпка образився і переніс свою злобу на матір, на сусідів, на друзів. Тобто все навколишнє середовище стало для нього чужим і воно відповіло йому тим самим. Це дуже складна ситуація. Як кажуть, «Не дай Бог жити під час реформ», бо ламається все. І тут людина губиться», – сказав Петро Колісник.

У головній ролі глядач побачить Олексія Надкерничного. Режисер-постановник вважає, що він не помилився у виборі актора на роль Чіпки і що в процесі репетицій у нього сформувалася справжня команда однодумців. Для самого ж Олексія найбільшим ризиком у роботі над образом Чіпки було не повторити Саву Жижияна з постановки «Земля» за О.Кобилянською.

Цікаву сценографію вистави створив Петро Магратій, поєднавши атмосферу часу з сучасними сценічними засобами. Прибережу до прем’єри асоціації, які склалися при перегляді репетиції.

А диригент театрального оркестру Володимир Шнайдер створив до вистави оригінальну музику. Адже вимогливий Петро Денисович не захотів обмежитися підбором фонограми.

Побачити ж і почути, що вичитав Петро Колісник у творі Панаса Мирного, можна буде  вже цієї суботи-неділі 26-27 січня і  далі 3 лютого на прем’єрі вистави Чернівецького академічного обласного музично-драматичного театру ім. О. Кобилянської «Трагедія бунту».

Лариса ХОМИЧ, «Версії». Фото з Інтернету.

Запис «Трагедія бунту» від Панаса Мирного і Петра Колісника спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Буває, що про якусь подію чи тему знаєш коли не все, то дуже багато, –  а розповість про неї хтось інший, навіть не перетлумачуючи факти – і вже змінюється твоє власне враження і ставлення. Це ж тільки в пазлах, аби склалася картинка, кожний елемент має лежати строго на своєму місці. А у кадейдоскопі елементи можуть мінятися місцями безкінечно, але ж ніхто не каже, що калейдоскоп бреше…

Це я про враження від вистави «Поранкова душа» про нашу Ольгу Кобилянську. Ще один чернівчанин (не кажу – колишній, бо таких просто не буває), нинішній директор – художній керівник Львівської національної опери Василь Вовкун узяв відомі факти з біографії Гірської Орлиці – здебільшого, викладені нею ж у щоденниках чи листах – і написав п’єсу. І, цілком логічно, до 155-річного ювілею письменниці здійснив постановку в Чернівецькому облмуздрамі, що носить ім’я Ольги Кобилянської.

Чернівчани тривалий час сперечалися про відповідність пам’ятника перед будівлею театру їхній уяві про панну Ольгу… А нинішня вистава ніби взяла Кобилянську за руку й звела з п’єдесталу. Ні, не розвінчала, просто показала її в житті, між іншими людьми – перефразуючи її палку подругу Лесю Українку, «бідними й багатими, веселими й сумними» – показала живою жінкою, яка мріяла, рухалася, писала, любила батьків, дружила, закохувалася, ревнувала, розчаровувалася…

Актриса Ксенія Король, яку постановник особисто вибрав на цю роль, з усіма цими завданнями пречудово впоралася, укотре заперечивши розхожу думку про себе як виключно характерну, навіть комедійну актрису, показавши свій не лише акторський. але й особистісний діапазон. Не кажучи навіть не про портретну – про образну, типажну схожість з Кобилянською. Актрисі вдається не впадати в надмірну пафосність у розмовах про болючі для письменниці соціально-політичні теми – долю народу й долю жінки. По секрету тільки для наших читачів: режисер вимагав, аби Ксенія схудла – й актриса це зробила задля ролі.  

Гарне враження залишає по собі пара заслужених артистів Діани Анепської та В’ячеслава Стаханова в ролі батьків Ольги. Варто зауважити, що це враження зовсім відрізняється від атмосфери в «Апостолі черні»… Звісно, автор і режисер  бачить свою Кобилянську.

Може, через невеличкий обсяг ролей дещо хрестоматійними вийшли Осип Маковей у Григорія Руденка-Краєвського й Василь Стефаник в Андрія Топорівського. Ми менше знаємо про Івана Озаркевича, але Олексій Надкерничний у цій ролі запам’ятовується… І цю історико-літературну композицію вдало врівноважують жіві та яскраві персонажі Андрія Циганка (Ортинський) та з.а. Валентини Головко (пані Сільва).

Поява Марини Тимку в ролі Лесі Українки прив’язала виставу до реальної дати –це 1901 рік. Лесі тут 30, Ользі – 38. Хоча дружба між цими талановитими письменницями започаткувалася ще в період поїздки Ольги Кобилянської до «тієї України». Марина навіть трохи схожа на деякі зображення її героїні, та, з огляду на відомий факт смерті того ж року її коханого Сергія Мержинського від сухот, Леся здається… занадто веселою. Чому постановник ігнорує цю подію в житті письменниці, важко сказати… Адже в інших своїх розвідках він строго дотримується правди.

Я дуже обережно ставлюся до містично-романтичного забарвлення постановок, але в «Поранковій душі» це зроблено сумірно й зі смаком (балетмейстер Марія Циба. Окремо відзначимо Марію Романову в образі, який символізує Пресвяту Богородицю (написати, що Марія грає Богородицю було б некоректно). Знову ж таки, темні очі актриси додають її обличчю рис відомих ікон…
Сценографія вистави (Наталя Руденко-Краєвська), на мій погляд, перегукується із нещодавно баченою на «Золотих оплесках» версією чехівського «Дяді Вані» у постановці театру Емінеску з румунських Ботошан. Простір сцени поділений вертикалями – в чернівецькому випадку величезними стоячими вішаками, які актори час від часу використовують і за прямим призначенням, розвішуючи на них предмети одягу… Румунська версія дещо цікавіша – хоча б тим, що на сцені більш нічого немає. А в «Поранковій душі» персонажі та масовка час від часу плутаються ще й поміж різного роду столиками й кріслами…

Попри цю легку прикрість, вистава здалася мені цікавою та вдалою. Ба більше, вона сподобалася моїй подрузі, яка не так беззастережно, як я, «ведеться» на театральне дійство!

І вже зовсім не можна пропустити чудову гру на фортепіано Лілії Холоменюк. Може, їй доводиться важче за всіх, бо вона протягом усієї вистави зовсім не сходить зі сцени… Але бачила, що пані Лілія насолоджується тим, що можна музикувати ніби й на публіці. а ніби й наодинці з собою.

Певне, для мене це буде вистава, яку я час від часу дивитимусь знову…Із вдячністю Ользі Кобилянській за те, що вона в нас є, і театру – за те, що вона не стала у цій постановці заяложеною картинкою…

Лариса ХОМИЧ, «Версії». Фото Василя Салиги

Запис Зустріч з панною Ольгою у Чернівецькому облмуздрамі спершу з'явиться на Медіа-Версії.

9 листопада відбудеться інклюзивна дитяча культурно-мистецька подія: прем’єра перфоменсу «Пригоди Сонячного промінчика» в рамках Дитячого інклюзивного культурно-мистецького фестивалю  «Наш чудовий СонцеСвіт!» 

20 маленьких акторів, серед яких  дітки з особливими потребами, за  тиждень  занять в  театральній студії «Маленький театр»  створили казковий перформенс.

 Над створенням маленької вистави працювала творча група Арт-Інфо Центру «Czernowitz-Чернівці»: керівник «Маленького театру», заслужена артистка України Лариса Попенко, актриса Чернівецького музично- драматичного театру ім. О. Кобилянської,  Віра В’юга, керівник дитячого хореографічного колективу «Балет»  Палацу «Юність Буковини», автор сценарію вистави Лідія Анциперова, організатор у Чернівцях Дитячого інклюзивного культурно- мистецького фестивалю «Наш чудовий СонцеСвіт!».

Діти вперше у житті створили казку на сцені.

Отже, шановна чернівецька публіка, дітки і дорослі! Чекаємо Вас на прем’єрі театралізованого перфоменсу!  Сонячний настрій та яскраві враження  гарантуємо!  Всі діти – рівні, всі – талановиті!

 9 листопада (п’ятниця),  14:00

ЗОШ №24,  вул. Фізкультурна,  5

Запис 9 листопада відбудеться інклюзивна дитяча культурно-мистецька подія: прем’єра перфоменсу «Пригоди Сонячного промінчика» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Хмельницький обласний академічний музично-драматичний театр імені М.Старицького третього дня фестивалю показав «Собаку на сіні» великого Лопе де Вега й вразив глядача вже від декорації: сценограф Оксана  Радкевич поділила простір сцени мінімумом декорацій із мереживом прорізаних на полотнищах аристократичних малюнків-символів, а вже уява глядача дозволила побачити в цьому мармурові палаци-сходи-тераси тощо. А художниця Наталія Руденко-Краєвська, знайома чернівецькому глядачеві з постановки «Інциденту»,  вдягнула персонажів практично у відповідності до епохи автора. От скажу відверто: окрім знаменитого фільму, бачила кілька постановок «Собаки на сіні», бо  ще років 30 тому до Чернівців ціле літо приїздили різні театри колишнього СРСР і не з однією п’єсою. А вхідні квитки  за 30 копійок дозволяли мені – і школярці, і студентці – відвідувати практично усі їхні вистави. Та порівнювати постановки одна з одною – справа невдячна. Тож про те, що я побачила вівторкового вечора. Або ж не побачила…

Чудовий, талановитий склад виконавців, на жаль, не став ансамблем. У грі акторів можна було побачити усе – від реалізму й романтизму до карикатури та гротеску. Усі старалися зробити мені смішно, а мені хотілося, аби вони прожили цю історію – від неможливого до здійсненого кохання – разом зі мною. Щоби Діана (Сніжана Туткевич-Самойлова) дійсно мучилася вибором між коханням і гордістю аристократки, а не кидалася від розмови до крику. І хотілося, аби на поведінці Марчелли (Катерина Бортнічук)  більше відбивалося, що вона вже не один рік служить у графському учті: інтрижки, побачення, любовні сцени – так, усе це можливе, але ж не вульгарність: не тримали б у покоях. Саме через аристократизм. Теодоро (Олександр Віт) теж кидався у крайнощі від спритника, майже шахрая, до сільського недотепи: адже в секретарі господині могла потрапити лише освічена людина. Мені особисто не вистачило в нього руху від чоловічої цікавості до раптового почуття господині – до справжнього кохання. Слуга двох господ – це інша п’єса.

Натомість без зауважень сприйняла з.а. Ларису Курманову в ролі Анарди, старшої з служниць. І чесно кажучи, більш за все сподобалися «женихи», особливо маркіз Рікардо у виконанні з.а. Степана Бортнічука. Йому навіть не завадило користування музикою з кінофільму 1977 року, де цю роль блискуче зіграв Микола Караченцов. Рікардо виглядає навіженим і ніскільки цим не переймається – адже він закоханий (принаймні у статки графині Діани).

Після вистави глядачі перепитували одне в одного: а чому до Іспанії? Адже Лопе де Вега – іспанець?

А чому майже всі п’єси Шекспіра відбуваються в якихось умовних країнах? Мабуть, тому, щоби, побачивши виставу, хтось «із сильних світу того» раптом не впізнав себе в гостро комедійному персонажі.  Нинішні владники ніби заспокоїлися, а даремно: варто ходити на класиків: можна багато чого побачити… Та їм усе ніколи, зі ЗМІ стосунки з’ясовують.

А на початку вистави місце дії прозвучало: Неаполь. Утім, також умовний. Головно, аби сама Іспанія була десь далеко за межами вистави.

Безумовно, прикрашає виставу пластичне вирішення – іспанізовані танцювальні рухи та пози. Музичне ж оформлення – за використання гарних мелодій – було доволі еклектичним.

І все ж таки про порівняння: зовсім не обов’язково було аж так зациклюватися на старому кінофільмі: час інший, актори інші й навіть матеріальні можливості постановки теж інші. Та одна деталька все ж таки напружила: чому на своєму весіллі Теодоро був у чомусь схожому на чалму? З огляду на неї, не здивувалася б і гірляндам на грудях наречених… Сцена – простір відкритий. Читаючи п’єсу,  можна надумати собі що завгодно. А на сцені потрібна єдність задуму. Аби вистава не розвалилася на детальки. Може, й цікаво, та при чому тут театр?

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис «Золоті оплески-2018»: День третій З Неаполя до Іспанії… через Хмельницький спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Другого дня на сцену нашого театрального фестивалю Театр королеви Марії з румунського міста Орадя вийшов з «Дуже простою історією» за п’єсою Марії Ладо у перекладі румунською від Ельвіри Римбу, яка і є режисером-постановником вистави.  Гості з Орадя (історична область Кришана)в нас уперше, тож трохи про це місто. Чернівці з Орадя мають спільність у тому, що як наше місто розташоване в історичній області, де віками жили разом  українці й румуни (окрім ще багатьох національних громад), так Кришана, розташована на межі з Угорщиною, є областю співіснування румунів та угорців. Якщо ж подивитися на карту, то Чернівці й Орадя разом з Бухарестом утворюють майже правильний трикутник…

Коли й далі казати про геометрію збігів, то п’єса киянки Марії Мішуріної, яка пише під псевдонімом Ладо, із написаною російською мовою п’єсою, потрапила лише на сцену «Золотих оплесків» учетверте: російською її ставив Білоруський молодіжний театр, далі привозили іванофранківці та львів’яни. А театрознавець Галина Канарська зауважила, що бачила цю п’єсу в різних постановках мало не півсотні разів…

«Дуже проста історія», може, й приваблює постановників назвою, але, здається мені, щоразу ця простота входить з постановниками і акторами у своєрідну гру: кожна вистава напряму залежить від того, що ж вони вичитали в цій п’єсі і що зуміли показати. Слово ж бо на сцені має безліч облич..

Історія могла би здаватися навіть банальною: хлопець і дівчина полюбили одне одного, невдовзі стануть помітними наслідки їхніх стосунків, а батьки дівчини, Паша та Віра, не хочуть чи не можуть взяти зятем Олексія, батько якого – гіркий п’яниця, що ходить у дранті, а в оселі їхній порожньо, хоча сам Олексій спокійний  і роботящий, і любить свого тата таким, яким він є. (Нехай дарують мені виконавці, не всіх спромоглася дізнатися на ймення). Від банальності нас усіх рятує конкретний драматургічний хід: у п’єсі Марії Ладо нарівні з людьми, а буває, й цікавіше за них, діють і розмовляють… свійські тварини. На сільському обійсті вправного господаря Паші за всіма подіями в житті людей пильнують Корова, Свиня, Стара Шкапа, Півень і Пес. Не хочу порівнювати людей і тварин в людяності, бо Паша, якого грає наш земляк, виходець з Йорданешт Андріан Локовей, насправді не є жорстоким. Він тільки боїться, що і його статки, набуті важкою працею, розлетяться в прах від такого родичання. Тож і наказує Даші  (Анда Темешану) позбутися дитини. І тільки самогубство старого п’яниці, за умовами п’єси, зберігає ненародженій дитині життя.

Абсолютно підкорила чернівецького глядача  Свинка (Анка Сігмірян). Вже не кажучи про акторський подвиг простояти цілу дію на колінах, у другій дії, вже в образі Свинячого Ангела, вона стає на пуанти, як балерина. Утім, в кожному тваринному образі знайшлися дуже милі деталі, які допомагають нам сприймати його.

Чому в заголовок винесла про народження ніжності? Перш за все через поведінку саме тварин. А люди… Нам бракувало спершу романтичної ноти у стосунках Даші й Олексія, та можна припустити: на перше місце вийшов острах, що їм не дозволять бути разом і дитинки не буде. І тільки вже з народженням дівчинки ми бачимо їх і щасливими батьками, і люблячою парою. І мені не здається штучним пробудження цієї ж ніжності в новоявленого дідуся – Паші. Схоже, вони з мамою Вірою (Лучія Рогоз) ще змагатимуться за онучку, кому нею займатися…

Проста історія закінчується по-людськи просто. Але кожному з нас вона нагадує: не ускладнюйте своє життя, воно дуже просте, якщо в ньому є Любов. І Ніжність.

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис «Золоті оплески 2018»: День другий Коли народжується ніжність… спершу з'явиться на Медіа-Версії.