У 2022 році День винахідника і раціоналізатора України припадає на 17 вересня. Відповідно до Указу Президента № 443/94 від 16   серпня 1994 року щорічно, в третю суботу вересня в Україні відзначають це професійне свято.    Україна має великі інноваційні досягнення світового рівня – літаки із сімейства «Ан» Антонова, числені винаходи у галузі зварювальних процесів, металургії і технології металів сімейства Патона, ядерні технології Адаменка, технології стимулювання росту рослин в сільському господарстві Пономаренка тощо. За всіма цими досягненнями стоять люди-винахідники та раціоналізатори, які творять і креативно мислять, знаходять цікаві технічні рішення багатьох життєвих задач, але не про всіх цих людей ми з вами чули і знаємо…

Саме про таку людину, інженера, Заслуженого раціоналізатора України, невтомного робітника, для якого технічний пошук та винахідництво стали невід’ємною частиною життя і який 52 роки пропрацював у транспортній галузі нашого рідного міста Чернівці — Антона Пилиповича Торчинського та один з його перших винаходів ця розповідь…

Все найцікавіше з винахідницва і раціоналізаторської роботи розпочалося у січні 1959 році, коли А.П.Торчинський почав працювати водієм у Чернівецькому автотранспортному підприємстві АТП-25021 на автобусі марки ЛАЗ-695 «Львів» №ТЯ 48-71, який був сконструйований з  системою водяного опалення салону. В липні 1959 року до АТП-25021 приїхали представники Львівського автобусного заводу у складі головного інженера і  головного конструктора, які на місці ознайомилися з рацпропозицією по заміні водяного опалення на повітряне калориферне в салоні автобуса ЛАЗ-695 №ТЯ 48-71 і схвально оцінили її. Антон  Пилипович передав креслення до своєї рацпропозиції для використання і впровадження її у серійне  виробництво автобусів  ЛАЗ-695 Львівським автобусним заводом. В подальшому завод почав випуск автобусів марки ЛАЗ-695Б з калориферною системою опалення салонів автобусів з використанням теплого повітря від радіатора системи охолодження двигуна автобуса.

Ідея системи калориферного опалення використовується і у теперішній час в сучасних автобусах та знайшла широке застосування на практиці не тільки в нашій країні, а й далеко за її межами. Загальна кількість випущених автобусів марки ЛАЗ-695 “Львів” різних модифікацій складає понад 250 тисяч машин. Все це в  цілому по країні дало значний економічний ефект, економію палива, економію матеріалів та запасних частин, а найголовніше — салони автобусів стали теплими і перебування пасажирів в них стало на багато комфортнішим. Не раз Антону Пилиповичу доводилося чути вдячні слова  пасажирів, які користувалися модернізованим автобусом.

Найбільш вагомими у винахідницькому та раціоналізаторському плані були 20 років трудової діяльності Антона Пилиповича саме у  Чернівецькому автотранспортному підприємстві АТП-25021, де йому довелося працювати на посадах: водія, механіка, старшого механіка, інженера по безпеці руху, інженера з раціоналізаторської роботи, начальника колони автобусів марки «ЛІАЗ-677», начальника виробництва АТП-25021.  За роки своєї роботи винахідник запропонував 12 рацпропозицій по вдосконаленню роботи автобусів та безпечному їх ремонту, які були успішно впроваджені у виробництво АТП-25021 (нині Чернівецьке ВАТ «Денисівка»).

23 серпня 2011 року Указом Президента України №845/2011 Антону Пилиповичу Торчинському було присвоєно почесне звання «Заслужений раціоналізатор України». Вручено посвідчення і державну нагороду «Заслужений раціоналізатор». Ця нагорода присвоюється  авторам упроваджених  у економічну  сферу раціоналізаторських пропозицій,  за значний внесок у  підвищення  ефективності  суспільного  виробництва,   створення конкуренто спроможних видів техніки і механізмів в Україні.

Антон Пилипович Торчинський також був прекрасним сім’янином: разом зі своєю коханою дружиною Торчинською Ларисою  Олексіївною в мирі та злагоді прожив 57 років подружнього життя,  виховав двох дітей – сина Ігоря та донечку Наталію, радів народженню онуків – Сергія та Ольги.

Про А.П.Торчинського сьогодні можна дізнатися на уроках шкільного факультативного курсу «Фізика в русі» (Визначні технічні відкриття та винаходи XV-ХХІ століття) 8(9) клас (автор Деркач Н.А.).

Також  до друку підготовлено  другу, осучаснену  програму під назвою курс за вибором  «Фізика в русі» (Визначні технічні відкриття та винаходи XV-ХХІ століття як передумова STEM-освіти) для учнів 8(9) класу (автор Деркач Н.А.), яка була схвалена  науково-методичною комісією з фізики та астрономії  Науково-методичної ради з питань освіти Міністерства освіти і науки України для використання у загальноосвітніх навчальних закладах (Лист ІМЗО №22.1/12-Г-1152 від 13.12.2019 р.), яка присвячується до 90-річчя від дня народження А.П.Торчинського.

Про інженера А.П.Торчинського йшла мова на відкритому бінарному уроці  в 10 класі Чернівецької ЗОШ І-ІІІ ступенів №30 з теми «Що винайшли українські інженери, і як ці винаходи змінили світ» під час «Інженерного тижня-2021», який проводили вчителька фізики та інформатики Н.А. Деркач та вчителька історії О.Г. Яремко, на якому учням було запропоновано взяти участь у Всеукраїнському конкурсі «НАШІ. Інженерна історія України» з пошукової роботи про вивчення спадщини видатних і маловідомих винахідників та інженерів минулого та сучасності нашого краю, про яких світ мав би дізнатися більше. Горобець Вікторія, учениця 10 класу долучилася до написання конкурсної роботи про А.П. Торчинського, за що школа отримала можливість безкоштовно ознайомитися з електронним унікальним виданням книги «НАШІ. Інженерна історія України», в якій представлено 50 цікавих ілюстрованих історій про українців які надихають і сьогодні, чиї відкриття змінювали світ 100, 200, а то й 300 років тому, чиї наукові ідеї вражали та прискорювали розвиток світової науки, які своїм прикладом доводять що творення інновацій — є однією з наших давніх традицій…

Цього року минає 10-річниця, з того часу як немає з нами Антона Пилиповича Торчинського, але щира вдячність і пам’ять про шановного винахідника, заслуженого раціоналізатора України, чернівчанина і просто позитивної, порядної, достойної поваги людини –  Антона Пилиповича Торчинського має залишитися на довгі роки не лише у тих, хто його знав, любив та мав щастя  спілкуватися з ним, а й у нашого підростаючого покоління, нашої сучасної молоді…

Тетяна Спориніна, фото з архіву родини А.П. Торчинського

Запис Раціоналізатор – не професія, а покликання… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Новина про те, що американський астронавт Ніл Армстронг висадився на поверхні Місяця, вчинила у Москві неабиякий переполох: Кремль вважав,   що першою там побуває радянська людина…
А коли  один з авторів проекту «Аполлон» зізнався, що свій політ вони здійснювали «равликовою трасою», запозиченою з невеличкої  книжечки механіка елеватора Юрія Кондратюка, переполох переріс у скандал: Радянський Союз у глибокій таємниці готував свій Місячний проект, у якому головна роль відводилася ще одному геніальному українцеві – Сергію Корольову. Звісно, що КДБ одразу розпочав розслідування: хто і як допоміг клятим американцям нас випередити? Сліди привели до Полтави, де кадебістські нишпорки знайшли старого  вчителя Володимира Оголівця.  

– Та це ж наш гімназист – Сашко Шаргей! – вигукнув той, коли йому показали фото «елеваторника».

«Ходив у одному чоботі й одному черевику…»
Сашко Шаргей народився 1897 року в Полтаві. Ще у материнському лоні потрапив до Лук’янівської в’язниці: вагітну жінку запроторили туди за участь в антиурядовій демонстрації. Звідти вона вийшла з важким психічним захворюванням і невдовзі пішла з життя. 1910-го, коли хлопчині виповнилося 13 років, він втратив і батька. Тож  його виховували дідусь та бабуся – Яким Микитович і Катерина Кирилівна.  Після закінчення зі срібною медаллю гімназії  вступив до Петроградського політехнічного інституту.
У роки Першої світової війни студента Шаргея мобілізували до війська. Він був на  фронті, коли в Російській імперії стався жовтневий заколот і владу захопили більшовики. Дізнавшись про це, Олександр тікає з армії та їде до Києва! Та незабаром його знову мобілізовують. Цього разу стає вояком Добровольчої армії генерала Денікіна. Та він не бажає брати участь у братовбивчій війні і за першої ж нагоди дезертирує. Діставшись містечка Сміла, що на Черкащині, оселяється там.
Життя було важким. У пошуках кращої долі часто переїжджав з місця на місце й брався за будь-яку роботу: працював вантажником і мастильником на залізниці, механіком на млині та олійні, кочегарив на цукровому заводі та елеваторі. Місцева жителька Варвара Шпак пізніше згадуватиме його так:
«Він дуже бідний був. Ходив у одному чоботі й одному черевику…».
Олександр розумів: будь-якої миті  його  як колишнього білогвардійця можуть арештувати. Розуміла це і Олена Киреєва  – далека родичка, киянка, яка дуже прихильно до нього ставилася. 1921 року помер її знайомий студент Юрій Кондратюк, який мав із Сашком схожість і був молодший за нього лише на три роки. Метрику померлого передали Олександру. Тож на військовий облік він ставав уже як Юрій Васильович Кондратюк, 1900 року народження, син викладача гімназії з Волині, батьки якого загинули у вирі громадянської війни…
Співробітники КДБ після польоту американців на Місяць розшукали й Олену Киреєву. Жінка, смертельно хвора на рак, не відкрила їм усієї правди, поділилась нею лише зі своєю донькою. Та довго мовчала, але незадовго до смерті, 1977 року, все ж дала письмові свідчення працівникам ЦК КПУ:
«Я вважаю, що причиною зміни прізвища О. Г. Шаргеєм було бажання уникнути серйозних наслідків, пов’язаних із його службою в білій армії».

Гімназійний зошит про польоти у космос

Думки про Всесвіт Олександра захопили ще під час навчання у гімназії. В окремому зошиті він записував свої перші розрахунки й думки, що стосувалися польотів у космічні простори. Наприклад, у своїй першій книжці «Для тих, хто буде читати, щоби будувати»,  написав: «Насамперед, щоби питання цієї праці саме по собі не лякало вас і не відвертало від думки про можливість здійснення, весь час твердо пам’ятайте, що з теоретичного боку політ на ракеті у світовий простір нічого неймовірного собою не являє».
У цій праці він вивів основне рівняння руху ракети, навів схему та опис чотириступінчастої ракети, камери згоряння ракетного двигуна, параболоїдного сопла й багато іншого. А також запропонував використовувати опір атмосфери для гальмування ракети під час її спуску,  а для посадки на неї людини й повернення на корабель – застосувати компактний злітно-посадковий модуль, що й реалізувало американське агентство NASA у програмі «Apollo».
Він також пропонував використовувати гравітаційне поле небесних тіл для додаткового розгону або гальмування космічного апарата при польотах у Сонячній системі, розглянути можливість використання сонячної енергії для живлення бортових систем космічних апаратів і розміщення на навколоземній орбіті великих дзеркал для освітлення поверхні Землі.
Яким чином такі ідеї могли народитися в голові юнака майже 100 років тому? Адже старий примірник журналу «Вісник повітроплавання» зі статтею Костянтина  Ціолковського про польоти в космос потрапив йому до рук значно пізніше! Згодом Олександр підготував до друку ще одну книгу – «Завоювання міжпланетних просторів», надрукувавши її власним коштом. В ній було лише 73 сторінки, але автор зажив із нею світової слави. Бо в ній запропонував  послідовність перших етапів освоєння космічного простору і розвинув деякі ідеї, сформульовані у першій книзі.
Кондратюк писав також про можливість спуску корабля на крилах і розробив схему «космічного човника», передбачаючи, що під час першого польоту на Місяць у складі екіпажу космічного корабля буде троє людей, двоє з яких за допомоги спеціального модуля дістануться місячної поверхні, а третій залишиться в кораблі на навколомісячній орбіті. Цю ідею американці і втілили в життя  майже через 40 років.

На волосину від загибелі…
Тривалий час Кондратюк працював на півдні України, Кубані, Північному Кавказі. 1923 року отримав запрошення до Новосибірська для роботи в «Хлібопродукті» – організації, до якої входило чимало елеваторів. Там він побудував свій знаменитий елеватор «Мастодонт» – величезне зерносховище на 13 тисяч тонн, яке сучасники називали технічним дивом. Як будували в нас дерев’яні церкви –  без жодного цвяха! Таке новаторство у промисловому будівництві обернулося для нього двома томами кримінальної справи. Обвинувачення було стандартним для тих часів – шкідництво. Стаття 58-7. Його щоночі допитували, піддаючи жорстоким тортурам і намагаючись отримати не лише зізнання у власному «шкідництві на користь імперіалістів», а й обмовити керівників «Хлібопродукту». Проте Юрій мужньо тримався: слідчі не почули від нього жодного прізвища «ворога народу». З камери він вийде без 11 зубів, але облудних обвинувачень не підпише. Та й це не врятує від трьох років концтаборів.
Дружина його колеги, якого теж кинули до катівні, Ольга Горчакова, під час утримання їх у в’язниці неодноразово їздила до Москви «по правду». І сталося диво: замість концтабору Кондратюк потрапляє до Новосибірського спеціалізованого бюро №14 – так званої «шарашки», де працювали засуджені інженери та інші технічні працівники. Там випадково знайомиться з умовами конкурсу, оголошеного Наркоматом важкої промисловості, на проект Кримської вітрової електростанції. Зробивши ескізи, відповідні розрахунки,  відправив їх  фахівцям. Якимсь дивом вони потрапляють на очі Серго Орджонікідзе – народного комісара важкої промисловості. За його сприяння Кондратюка залучають до реалізації незвичайного проекту. Та коли Орджонікідзе застрелився, проект згорнули, звинувативши Юрія Васильовича в гігантоманії та авантюризмі. Відкликавши до Москви, запропонували проектувати вітродвигуни для колгоспних ферм…
Перебуваючи якось у Москві, Кондратюк зустрівся з Сергієм Корольовим, який відразу розгледів у ньому неабиякі здібності й запросив до співпраці. Та чоловік знав, що робота  над військовими проектами передбачає суворий контроль з боку «органів». І  відмовився, побоюючись, що ретельна перевірка  розкриє факт підробки документів і білогвардійське минуле…
У червні 1941 року Юрій Васильович пішов на фронт. Добровольцем. Воював у складі 2-го  стрілецького полку 21-ї Московської дивізії народного ополчення.  23 лютого 1942 року  загинув на околиці одного із сіл  Орловської області.
Слава до Шаргея-Кондратюка прийшла вже після його смерті й розвалу Радянського Союзу – держави, якої він так боявся. У Києві його іменем названо вулицю, у Полтаві відкрито пам’ятник, його ім’я носить і Полтавський національний технічний університет.
Випущено також  ювілейну монету та дві поштові марки. Американці, які вважають Юрія Кондратюка родоначальником космічної ери, на мисі Канаверал установили йому пам’ятник.
Він мріяв першим ступити на Місяць. Не судилося… Але іменем геніального українця, який відкрив шлях до далеких зірок, ті ж  американці назвали кратер на зворотному боці Місяця й малу планету Сонячної системи. А ще трасу, рухаючись якою, вони й дісталися заповітної мрії Сашка Шаргея.

 Сергій ВАСИЛЬЧУК

Запис Юрій Кондратюк – українець, який працював різноробочим і проклав шлях до Місяця спершу з'явиться на Медіа-Версії.

  

«Винахідником я вважаю людину,

яка знайшла нову комбінацію

уже відомих пристроїв

для найбільш економічного задоволення

людських потреб».

 Альберт ЕЙНШТЕЙН

Олександр Михайлович БЕЗРЕДКА – мікробіолог та імунолог, який запровадив термін «анафілактичний шок» і створив метод десенсибілізації, послідовник Іллі Мечникова.

Народився 27 березня (8 квітня) 1870 р. в Одесі. І там же 1892-го закінчив Новоросійський університет. Прагнучи займатися дослідницькою діяльністю, виїхав за кордон. 1897-го здобув освіту на медичному факультеті Паризького університету й до кінця життя працював у Франції.
Здобувши ступінь доктора, Олександр Безредка став асистентом, потім професором, а 1916-го – заступником директора Пастерівського інституту в Парижі. Разом із Іллею Мечниковим розробив метод вакцинації проти черевного тифу.
Олександр Михайлович зробив великий внесок у вивчення анафілаксії, запровадив термін «анафілактичний шок», досліджував роль нервової системи в розвитку цієї реакції організму, для запобігання якій створив метод десенсибілізації (метод Безредки), який застосовують і зараз. Приділяв особливу увагу дослідженню місцевого імунітету, зокрема відкрив спосіб місцевої імунізації, який широко використовують для профілактики низки інфекційних захворювань (зокрема у формі вакцинації проти тифу, дизентерії, холери, сибірської виразки, віспи, стрептококової та стафілококової інфекцій), вивчав механізми розвитку інфекцій в організмі, специфічність сприйнятливості різних клітин до мікробів, розробив учення про рецептивні клітини й антивіруси, виокремив і дослідив токсин черевнотифозної бактерії, вивчав лейкотоксини й антилейкоцитарну сироватку.
У Франції вченого шанували як видатного французького мікробіолога й імунолога.
Помер 28 лютого 1940 р. у Парижі.
*******************************************************

Запис Українці-винахідники за кордоном: Олександр БЕЗРЕДКА спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Мартін Купер – син українських емігрантів, який винайшов мобільний телефон.

Без цього маленького пристрою неможливо уявити наше життя і навіть важко зрозуміти, як ми раніше без нього обходилися. Подякувати світ повинен не лише Мартіну, а й його батькам, розповідає 24 Канал. Переїхавши у Штати з маленького містечка під Києвом, ті намагалися зацікавити сина інженерією від самого малечку. Мартін не протестував і згодом без жодних проблем отримав диплом магістра Іллінойського інституту технологій. 1954 року йому вдалося влаштуватися в компанію «Motorola». Це нині її назва відома в усьому світі, а за тих часів це була малопомітна телекомунікаційна компанія. Річ у тім, що на ринку існував один монополіст – фірма «AT&T», яка цілком забезпечувала країну телефонним зв’язком. Саме їй вдалося, здавалось би, неможливе – перенести телефони в автомобілі. Хоча все обладнання важило 15 кілограмів, та можливість їхати по місту в автомобілі і спілкуватися зі світом приголомшила людей. І тільки в компанії «Motorola» розуміли:  і такі телефони обмежують людину, прив’язуючи її до певного місця. Одного дня керівництво зібрало інженерів і в наказовому тоні заявило, що чекає від них інноваційних рішень. За роботу взявся Мартін Купер – і не минуло 2-х місяців, як на столі в боса опинився перший прототип: довжина 25 см, вага – понад кілограм, заряду акумулятора вистачало на 20 хвилин. Усі розуміли – це успіх. Залишалося лише ефектно представити свій винахід світу, тобто, сучасними словами, провести яскраву PR-акцію. Довірили її, звісно, автору винаходу.

3 квітня 1973 року, взявши свій мобільний, Купер вийшов у центр Манхетена, запросивши з собою журналістів та фотографів. Це була перша мобільна телефонна розмова. Вона увійшла в історію. Диво-пристрій негайно захотіли побачити в Білому домі, кажуть, президент Рейган був зачарований ним. Утім, простим людям довелося чекати ще 10 років, доки новинка з’явилася у звичайних крамницях. За цей час «Motorola» вдалося зменшити вагу телефона до 800 грамів. Утім, дозволити їх собі могли лише багаті. Ціна, м’яко кажучи, кусалась – $3500. За такі гроші можна було купити автомобіль. Невдовзі Мартін Купер заснував власну компанію і став мільйонером. А от на батьківщині його батьків мобільний зв’язок з’явився ще через десятиліття – 1 липня 1993 року, коли тодішній президент Леонід Кравчук поспілкувався з послом України в Німеччині, – повідомляє expres.ua

Запис «Батьком» першого у світі мобільного телефону був син українських емігрантів спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Дармове біопаливо пан Олександр навчився виготовляти у себе на дачі із різного органічного непотребу – голубиного посліду, листя, гілок тощо. Конструкція, в якій винахідник виготовляє біогаз, на диво проста. Це дві металеві бочки. Більша куди винахідник закладав сировину, становила 250 літрів. Він заливав сировину водою і після того обережно занурював туди другу меншу 200-літрову діжку. До речі, вона маєбути без нижнього дна, щоби виконувати функцію поплавця.

–  Через 12 днів я вже отримував газ, – продовжує п. Шевченко. – Він виділявся, накопичувався та відповідно піднімав внутрішню діжку. Тоді я цю конструкцію під’єднував до кухонної плити і ми з дружиною вдосталь мали газу для приготування їжі. Одна конфорка могла горіти годину 45 хвилин.

Зрозуміло, що наш геній не щодня бував на дачі, тому в нього виник залишок газу. Тоді умілець почав напомповувати його до газових балонів. А звідти перекачував газ у балон, автомобіля. І машина їхала… їхала на власному біопаливі! Відтоді винахідник перестав купувати газ на заправній станції. Щоправда, одного такого балону вистачало лише на 100-120 кілометрів. Це тому, що тиск газу слабенький.

Та все ж п. Олександр проїздив на власному газі від 1988 до 1995 року. Про свій винахід розповідав навіть на Всеукраїнському телебаченні. Там його і помітили.

–  Раптом телефонують мені з нашої Державтоінспекції, – продовжує розповідь п. Шевченко. – Запитують, чи правда, що я їжджу на власному біопаливі. Я відповідаю, що так. Тоді вони напрошуються у гості. Я, звісно, їх приймаю, все їм показую та розповідаю. А потім від них чую: «На це немає букви закону». І кажуть, мовляв, прийдеться мені знову заправлятися там, де й усі. Я запитав – чому? Мені сказали, що немає такого закону, який би дозволяв водіям їздити на біопаливі власного виробництва!

На це кмітливий винахідник попросив показати закон, який би це забороняв. Та працівник із Державтоінспекції вдав, що не почув, попередив: ще раз побачимо на машині, заправленій власним пальним, зупинемо і заберемо машину на штрафмайданчик. А десь через два тижні телефонний дзвінок і знайомий голос каже: «Шевченко, припини експерименти з біогазом, а то раптово зникнеш і ніхто тебе й не знайде». А через два тижні зникла і газова конструкція з дачі: вирізали діру в паркані та вивезли її у невідомому напрямку.

–  Звісно, я звернувся до міліції, – розповідав далі Олександр Мефодійович, вони тричі приїжджали складали акт – шукають й досіі. Бо коли прийшов до правоохоронців учетверте, вони закрили мене в кімнаті чергового райвідділу міліції та протримали до третьої ночі. Тим самим дали зрозуміти, щоби я більше до них не звертався з цим питанням. – Ось так у нашій Україні дбають про альтернативне паливо, – розпачливо підсумовує п. Шевченко. Бо саме газові мільярдери бояться втратити надприбутки, добре усвідомлюючи, що всі села України можуть мати власне біопаливо.

Для прикладу, у Кам’янець-Подільську чоловік тримає курячу ферму, де вирощує курей-несучок. Саме яйця раніше були для нього основним заробітком. Та згодом він вирішив використовувати курячий послід для отримання біологічного газу. Тепер від навозу він має дохід утричі більший, ніж від яєць.

Але й після отримання газу він має у своєму розпорядженні диво-добриво, якого немає у природі. Воно настільки ефективне, що виробник експортує його до Германії, Польщі, Чехословаччини та Угорщини. Бо біологічний газ і біодобриво нині користуються величезним попитом за кордоном.

Лідія КИРИЛЮК, «Версії»

Запис Їздив на автівці, заправленій біогазом власного виробництва – доки не заборонили спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Звісно, сушити фрукти можна ще дідівськими методами, викладаючи їх, наприклад, на даху веранди. Проте чи всі господарі мають час чи можливість робити це? Отож, без сучасної електросушарки тут не обійтися. Тим більше, що на ринках та магазинних полицях є з чого вибрати. От тільки ціни на них, м’яко кажучи, «кусаються». Маленькі – по кількасот гривень, великі – по кілька тисяч…

– Купувати сушарку за такі гроші – справжнє марнотратство, – переконаний Олександр ШЕВЧЕНКО, чернівецький винахідник із золотими руками. – Адже це насправді – простий пристрій. У корпусі встановлюються трубчасті електронагрівальні елементи, які гріють повітря. Вентилятор жене його через лотки, на яких власне, і сушаться овочі або інші продукти. За допомогою терморегулятора можна регулювати температуру повітря і швидкість висушування…

От я собі сушарку зібрав власноруч, за півдня, витративши всього 70 гривень. Придбав в одному з магазинів на Калинівському ринку двох типів профіль (будівельний, з оцинкованого заліза), склотекстоліт для обшивання корпусу та терморегулятор…

– Для того, щоб висушений фрукт був повноцінним, тобто, не втратив корисні вітаміни та мікроелементи, потрібно, щоби температура не перевищувала 56 градусів.

Відмінність моєї «домашньої сушарки» від магазинної полягає в тому, що вона, підтримуючи потрібну температуру, замість кількох кіловат споживає всього 0,3 кВт електроенергії. Автоматика підтримує потрібну температуру, вмикаючи-вимикаючи камеру. Тобто, половину часу моя сушарка взагалі вимкненою підтримує потрібну температуру, – зауважив винахідник. – Тривалість сушіння залежить насамперед від проценту вологості приміщення. Наприклад, яблука сушаться приблизно добу…

Перелік продуктів, які можна сушити, насправді не обмежується лише яблуками та сливами. Крім усіх фруктів і овочів, що ростуть у саду й на городі, сушать також зелень, гриби, навіть м’ясо та рибу. За словами продавців сушарок, на неї немає певного сезону продажу, їх купують будь-якої пори: навесні – травознавці, влітку – господарі, восени – грибники, а взимку – рибалки.

Переваги сушки

1. Ви економите гроші. Адже відкриті консервовані продукти повинні бути одразу використані. А ємності з сушеними продуктами можуть відкриватися повторно.

2. Для сушки ви можете взяти продукти прямо з грядки або з дерев вашого саду, таким чином ви встигатимете обробити (зберегти) рясний урожай сезону. Та ще забезпечити себе тими продуктами, які більше любите.

3. Ви зможете годувати свою сім’ю і ваших друзів безпечними, без пестицидів і агрохімікатів, продуктами, бо ви самі контролюєте продукцію для сушки.

4. Ви створите свій запас продуктів, який в умовах фінансових криз або природних катастроф, порівнянний із зберіганням грошей у банку.

5. Сушка продуктів – це й економія місця. При сушці своїх власних продуктів ви забудете про упаковку, переконаєтеся, наскільки мало місця буде потрібно для зберігання. В одній 250-грамовій банці ви зможете зберігати 20-25 сушених стручків солодкого перцю або 16-20 сушених томатів.

6. Сушені продукти смачні, багаті на вітамінами, мало важать, їх легко приготувати, легко брати з собою і вони просто використовуються.

Як зберігати сушені продукти?

Волога – це ворог номер один для сушених продуктів. Знаходячись тривалий час на повітрі, вони поглинають вологу і стають м’якими.

Завжди зберігайте сушені продукти в гарно закритих банках і не забудьте підписати їх. Банки зберігайте в сухому, темному місці при кімнатній температурі. Ваша кухонна шафа – ідеальне місце для цього.

Пам’ятайте, що продукти, які містять вітамін А (абрикоси, морква тощо), слід оберігати від дії прямого сонячного проміння.

Під час зберігання сушених продуктів може відбутися зараження їх міллю або її личинками. Якщо це відбулося, сушені продукти треба пастеризувати. Це можна зробити двома способами. Помістити їх до морозильної камери на 48 годин або нагріти вашу піч до температури 75°C, і помістити в неї заражені продукти на 15-30 хвилин. Відтак остудіть і покладіть у місткість для зберігання.

Запис Чернівецький винахідник радить, як зробити дешеву та енергоощадну сушарку спершу з'явиться на Медіа-Версії.

До школи – з лінійкою із чурбака

– Коли мені було 3-4 роки, я постійно «пропадав» у дідуся, адже мені дуже подобалося спостерігати за тим, що він майструє, – згадує своє дитинство Олександр Шевченко. – Вже в п’ятирічному віці я вивчив цифри і букви, скоро мав піти в школу, проте не мав з чим – час тоді був скрутний, не було ні лінійки, ні ручки. То дід мені каже: «Ось візьми шматочок чурбака дерев’яного, обтеши його, обрубай, фуганочком простругай – і буде тобі лінійка!». Мусолив я той чурбак цілий день і нарешті в мене щось вийшло схоже на лінійку. Щоправда, кривувата трішки… Дідусь топірцем її підправив: «О, тепер рівна!»

Олександр Мефодійович був старшим у сім’ї, батьки майже весь час працювали в колгоспі, тож йому доводилося наглядати за дванадцятьма своїми молодшими братиками та сестричками, бути їм і за батька, і за педагога…

– Змалечку я пас корову, пам’ятаю, як важко доводилося тягати відрами воду з колодязя, що був аж за 300 метрів від хати… Під час війни, коли німецькі війська окупували наше село Іванівку (тоді ще Кіровоградської області), навколо було багато покинутих полів з урожаєм, нікому було його збирати. Стояли покинуті поля із соняшником. То я подумав: треба зробити маслоробку, адже олія тоді була дуже дефіцитним товаром…

За допомогою дідуся маслоробку, попри брак потрібних деталей та технологічні труднощі, таки вдалося змайструвати. Отож, забезпечили олією не тільки себе, але й усіх навколишніх сусідів.

Дуже популярними в часи окупації були саморобні запальнички з патрону, які продавалися на ринку за 20 рублів. Наприклад, пуд зерна (16 кг) тоді коштував 16 рублів. Виготовляв їх і Олександр Мефодійович, по 2-3 на день, поки, зрештою, мовою маркетингу – «ринок не наситився». І тоді він надумав зробити… прялку.

– Мій хресний батько робив прялки. Одягу тоді не вистачало, тож це був добрий заробіток. Дідусь спочатку з мене сміявся, але коли побачив, що справа знову ладнається – гукнув батьку: Мефодій, рушай в ліс, липа потрібна (деталі станка робилися саме з неї).

Олександр Мефодійович не просто змайстрував прялку, а й вдосконалив її: замість традиційного дерев’яного колеса використав велике 70-кілограмове чугунне – «воно мало хороший мах, інерцію», а от веретено прилаштував на шарикопідшипниках з підбитого німецького автомобіля. Батько повіз прялку на ринок і продав… за 1600 рублів! Тоді прялки почали виготовляти усією сім’єю, по дві – на тиждень.

Дідусь Олександра Мефодійовича працював столяром в колгоспі, в тій же будівлі ковалем працював і дядько Олександра, отож допитливий хлопчик швидко дізнався, що таке залізо, сталь, як його загартовувати, паяти. Розбирався і в електриці…

– Якось партизани підбили німецьку машину. Вона лежала в лісі розбита, обгоріла, нікому не потрібна… То я конем поїхав туди, і все що можна було з неї познімав: електропровід, амперметр, вольтметр, генератор. Приволік з лісу ще високу жердину – то й на пагорбі змайстрував вітряк, почав отримувати електроенергію…

Отак, незважаючи на розруху і безлад, допитливий винахідник разом зі своїм дідусем і батьком відновлювали в занедбаному війною селі цивілізацію. Життя ніби налаштовувалося, пішов 1942 рік…

Сім разів мене ловили, сім разів я утікав!

– І тоді німців почали бити! Здаля чути було гуркіт, канонаду… Нашу молодь намагалися примусово відправити в Німеччину на роботу. Оточували село, зганяли молодих юнаків та дівчат, і ешелонами вивозили… Сім разів мене ловили, і кожен раз я втікав. Треба думати – і я думав… Тікав і з ешелону, і з різних таборів та будівель, де нас утримували перед відправкою в Німеччину.

– Якось загнали нас в клуб, і чекали на вантажівки, щоб відвезти на відправку ешелонами до Німеччини. Ходив я тоді в німецькій формі: бо змайстрував вдома самогонний апарат – гнав самогон відрами! – а німці міняли його на своє обмундирування, годинники, румуни пропонували навіть зброю – пістолети, патрони, гранати…

Отож, ввечері нас повели колоною через село до вантажівок. І тут ми порівнялися з колоною німецьких військових. Я дочекався вдалого моменту, натягнув на голову пілотку, – і ступив крок вбік, прилаштувавшись до військових позаду. Пройшов метрів 200, звернув в під’їзд, городами добрався додому, 4 доби переховувався в сховищі – глибокій ямі під землею…

Коли радянські війська визволили Іванівку, Олександра Шевченка військкомат відправив вчитися до Кіровоградського будівельного технікуму – Радянському Союзу терміново потрібні були будівельники, щоб відновлювати країну. Проте махати ковшем і кельнею, маючи такі технічні задатки, Олександру Мефодійовичу не хотілося. Тож, перебуваючи з товаришем в Дніпропетровську на практиці, хлопці ще й ходили на підготовчі курси до Інституту інженерів залізничного транспорту, і згодом вступили до цього вишу. Проте вчився Олександр Мефодійович там недовго…

– 1947 року – голод був страшний, багато людей померло, – каже Олександр Мефодійович. – Вмирали і студенти, бо харчувалися лише одним супчиком, які готували у їдальні…

Тож дядько Олександра, полковник-танкіст, аби племінник не помер з голоду під час навчання, «посприяв», аби того забрали до армії – там тоді солдатів краще годували… По-різному складалася служба Олександра: він вчився в різних танково-технічних училищах, служив солдатом в Білій церкві.

– Капітан батальйону вишикував нас, гавриків, і каже: «Хто з вас відрізняє керосин від бензину – крок вперед!» А тітка моя працювала трактористкою – в п’ять років я кермував вже на тракторі. Отак я і служив в армії водієм.

1950 року, після завершення навчання в Київському вищому інженерному танковому училищі лейтенант Олександр Шевченко служив в Олександрії техніком танкового дивізіону, в десантному танково-самохідному батальйоні. Проте військового інженера завжди дратувало «армійське солдафонство», тож згодом він армію залишив, подався «на гражданку».

Гроші – не головне у житті

Проте цивільне життя мало свої перепони, а найбільша – комуністична партія, в яку Олександр Шевченко вперто не хотів вступати, вважаючи, що туди пхається занадто багато кар’єристів і пристосуванців. Тож, через свою принциповість, Олександру Мефодійовичу де тільки і ким не довелося працювати: конструктором на взуттєвій фабриці, інженером в «Електронмаші», нічним директором на «Гравітоні», директором в «Сільгосптехніці», викладачем, завгоспом, звичайним столяром та електриком – про все і не розповіси…

Проте, де б не працював і чим би не займався, весь час щось вигадував, модернізовував, вдосконалював… Зі своїми винаходами та розробками Олександр Шевченко об’їздив чи не весь Союз. Бо майже кожен завод, чи якесь виробництво охоче преміювало кожного умільця, який вдосконалював їхню продукцію, розробку нового. Коли ж Радянський Союз розвалився, винахідник втратив десятки тисяч рублів, які були на його банківському рахунку.

Проте він цим не переймається: «гроші – не головне у житті, інакше давно вже б виїхав десь за кордон». Каже, що завдяки його винаходам Україна могла б заробити мільярди, проте державні інтереси у наших керманичів – не на першому місці. Та й чи будуть місцеві чиновники зацікавлені, щоби громадяни вдесятеро менше платили за електроенергію, тепло та чисту воду, легко вирощували на своїх клаптиках городу величезні урожаї, не хворіли і не носили у медичні кабінети гроші? Отож і виходить, що винахідник майструє усілякі корисні речі лише для себе та своїх знайомих… Але хтозна, може до сторічного ювілею славетного винахідника щось зміниться на краще?

Запис Мислю, майструю – отже, існую! спершу з'явиться на Медіа-Версії.