З самого лише міста виїжджали аж чотири години. А тисячу кілометрів до Чернівців, де мешкає сестра Тетяни, долали три доби.

«Спочатку вирушили в бік Дніпра, – згадує Тетяна. – Годинами стояли в заторах, машини втискувалися в 4 ряди, просувалися по півметра… Уже майже перед Дніпром шукали, де б заночувати. Через знайомих телефоном знайшли (чи ж не диво?) сім’ю, родом з Чернівецької області, куди ми якраз прямували. Ці незнайомці прийняли нас, чужих людей, на ніч як рідних.

Далі ми дісталися Олександрії, але там військові і поліція цілу колону машин розвернули – щось трапилося. Тож поїхали на Кривий Ріг, далі на Кропивницький. Там знайшли місце ночівлі через волонтерів, ночували на меблевій фабриці. Спали як є  – вдягнуті, на матрацах на підлозі, куртками вкривалися…

Далі планували на Вінницю, але звідти знайомі телефоном повідомили, що у них вибухи… Тому об’їжджали центральні траси якимись маловідомими дорогами, і поки їхали – сивіли…»

У Чернівецьку область заїхали з боку Вінниччини, через Новодністровську ГАЕС. Живуть у сестри, люди – знайомі і незнайомі – допомагають, чим можуть. Літній одяг отримали з гуманітарною допомогою, сусіди і віряни розташованої неподалік церкви допомагають продуктами.

Навіть пучок петрушки несуть! – розчулено каже пані Тетяна і додає: «Бандерівці», якими росіяни всіх лякають, це золоті люди…»

І кожна допомога для родини незайва: сама пані Тетяна пенсіонерка, раніше працювала інженером в інституті проблем машинобудування, її дочка в Харкові була приватною підприємицею і мала малесеньку кав’ярню на орендованих кількох квадратних метрах… Звісно, через війну цей дохід втрачений, а годувати дітей, яким у березні і квітні уже в Чернівцях відзначили відповідно 5 і 13 років, треба.

На новому місці дочка пані Тетяни не сидить без діла – кілька днів на тиждень волонтерить, іноді й 5-річного Петруся з собою бере. А бабусі порадили звернутися по допомогу до «Карітас Чернівці».

Невідомо, як ще довго родина вимушено гостюватиме на Буковині. Щодня пані Тетяна з острахом читає новини і телефонує старшій дочці, яка з сім’єю залишилася в Харкові.

«Наша квартира зараз, на щастя, вціліла, –  зітхає наша співрозмовниця. – Ми живемо в промисловому районі міста, де уздовж Проспекту Героїв Харкова розташовані великі підприємства. Але зараз цю промзону обстрілюють щодня. Тому чи буде нам куди повертатися, і як скоро з’явиться така можливість – невідомо».

А наразі дякують Богу за все, що мають, а головне – за збережені життя. Бо впевнені, що тільки з Божою поміччю їм вдалося дістатися сюди цілими і неушкодженими.

На фото: пані Тетяна (праворуч) з сестрою прийшли по допомогу до «Карітас Чернівці»

Запис «Якби не Божа поміч, нас би вже не було серед живих» – родина переселенців з Харкова спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Попри те, що в Чернівецькій області зараз, за інформацією першого заступника голови обласної військової адміністрації Богдана Ковалюка, перебуває близько 90 тисяч переселенців і з них 9 тисяч проживає у об’єктах соціальної сфери, офіційно працевлаштовуватися вони не поспішають.

Про ситуацію з роботою для ВПО розповіла заступниця директора Чернівецького обласного центру зайнятості Ольга БАГРІЙ.

Із тих, хто звертається, працевлаштовується навіть не п’ята частина

Обласні центри зайнятості є складовими централізованої системи держустанов – державної Служби зайнятості.  Завдання Служби – бути активним посередником на ринку праці між роботодавцями і шукачами роботи. Тут безкоштовно надають послуги із пошуку підходящої роботи та підбору персоналу, послуги з державного соціального страхування на випадок безробіття, а також  здійснюють виплату матеріального забезпечення у зв’язку з тимчасовою втратою роботи.

Здається, наразі службу найчастіше бачать як джерело виплат, аніж як «зв’язкову ланку» між потенційними працівниками і роботодавцями.

Від початку повномасштабного вторгнення російської федерації ми запровадили моніторинг кількості звернень до нас внутрішньо переміщених осіб, – каже заступниця керівника обласного центру зайнятості Ольга Багрій. – Від 24 лютого до нас звернулися понад 2 тисячі внутрішньо переміщених осіб. Хтось звертався за послугами, які надає центр, хтось – у пошуку роботи. 1122 особи отримали статус безробітних і станом на 25 липня ми працевлаштували 315 внутрішньо переміщених осіб через центр зайнятості. З них 151 особа мала статус зареєстрованого безробітного. Найбільше працевлаштували в Чернівцях – 140 працівників, але і по районах також.

Тобто за працевлаштуванням звернулися трохи більше 16% від загальної кількості звернень ВПО до Центру зайнятості. Звісно, в установі фіксують лише тих внутрішньо переміщених осіб, які працевлаштовуються через центр зайнятості. Щодо інших, які знаходять роботу самостійно – інформацією не володіють. Та все ж, ця цифра доволі показова.

У центрі зайнятості не лише чекають звернень, але й самі «ідуть в народ». Як тільки область почала масово приймати переселенців і розміщувати їх по школах і дитсадках, фахівці установи почали відвідувати ці місця компактного проживання ВПО, інформувати про послуги центру зайнятості, про вакансії і можливості працевлаштування.

«З 10 тисяч людей, яких ми опитали, тільки 500 осіб заявили, що хочуть працювати, – підсумовує результат Ольга Багрій. – І з них половина вже виїхали за кордон, тому що все змінюється дуже швидко, люди приймають рішення, що бачать своє майбутнє поки що там, а не тут. Ситуація змінюється щоденно».

Що зупиняє переселенців на шляху до роботи?

Про причини, які не спонукають людей працевлаштовуватися, говорили фахівці Центру зайнятості за круглим столом із представниками територіального центру комплектування і соціальної підтримки (військкомату), обласної військової адміністрації та міської ради.

«По-перше, серед них багато жінок з малими дітьми, які не мають куди їх прилаштувати – садочки не всі працюють, місць немає, – пояснює пані Багрій. – По-друге, вони отримують допомогу від держави і безкоштовне триразове харчування там, де мешкають. Якщо вони отримують допомогу – на себе, на дітей, і в них є дах над головою і їжа, іти на роботу вони не вмотивовані, оскільки мають достатньо засобів для свого існування. Коли їм пропонують заробітну плату 6500-7000 грн, люди задумуються: чи варто їм на таку зарплату йти, якщо вже мають певне забезпечення».

Серед інших причин низької зацікавленості оформлятися на роботу – намір повернутися найближчим часом до своїх домівок (і частина людей справді вже поїхали, як тільки їхні території звільнили), а також небажання звільнятися з попередніх місць роботи у великих містах. Тобто в мільйоннику вони мають високу зарплату і очікують повернутися до неї, а тим часом оформили «простій». А ще – нерідко пропоновані в нас вакансії не відповідають запитам.

«До нас звертаються люди, які працювали головними бухгалтерами, в Маріуполі, на Азовсталі, лікарями… Чим можемо з наших наявних вакансій – тим допомагаємо, – розповідає пані Багрій. – Влаштовували ВПО в зовсім різні сфери: продавці, вантажники, озеленювачі, економісти, головні бухгалтери, психологи, фармацевти… Тобто спектр доволі широкий. Але є люди, ВПО, які шукають такі ж посади, на яких вони працювали дотепер. Наприклад, працювала людина головним бухгалтером – і надалі хоче працювати тільки головним бухгалтером, інших варіантів не розглядає. Натомість є ті, хто працювали директорами чи заступниками директорів підприємств – а йдуть працювати просто продавцями. Усе індивідуально, залежить від багатьох факторів – у тому числі, від матеріального забезпечення особи. Якщо людині потрібні додаткові кошти – вона погоджується на будь-яку роботу і з більш-менш достойною заробітною платою. Тому це питання доволі складне. Звичайно, в нас немає вакансій шахтарів, чи морських якихось вакансій, які можуть бути в Херсоні, Миколаєві, Одесі.  У нас більше вакансій у сфері послуг, у торгівлі… Що нам подали роботодавці – те ми і пропонуємо внутрішньо переміщеним особам. Спектр вакансій, на який ми їх працевлаштували, дуже широкий».

Ще одну причину називає народний депутат Ярослав Железняк у своєму Телеграм-каналі.

«У нас зараз не так вже багато реєструються безробітними. В абсолютних цифрах їх навіть менше, ніж було рік тому, – пише він. – Для розуміння, з початку військових дій отримали статус безробітного лише 36 тис. ВПО. В моєму Маріуполі тільки під 400 тисяч біженців.

Моя гіпотеза була, що багато хто не реєструється через побоювання мобілізації. А інші виїжджають. І ось гендерний розподіл показує, що напевно так і є.

Зараз (02/08) у нас серед безробітних ВПО (їх станом на зараз лише 22 тисячі на обліку): 72% жінки,  28% чоловіки».

Компенсації роботодавцям: реальність і тенденції

Тим часом, до Центру зайнятості вже звернулися роботодавці області щодо компенсації за працевлаштованих.  Загальна сума, яку мають отримати роботодавці за два місяці – два мільйони сто тисяч. Хоча, йдеться всього лише про 161 особу.

«Чи є серед цих 161 працевлаштовані через Центр зайнятості – мабуть, так, – вважає Ольга Багрій. – Адже коли ми скеровували людей до роботодавців, то завжди супроводжували це інформаційно-роз’яснювальною роботою про цю можливість – що коли роботодавець візьме ВПО на роботу, то він зможе отримати цю компенсацію в розмірі 13 тисяч гривень за два місяці, якщо людина ці два місяці повністю відпрацювала».

Щоправда, загальні тенденції стосовно звернень роботодавців за відшкодуваннями доволі оптимістичні, на думку нардепа Ярослава Железняка. У своєму Телеграм-каналі він написав: «Щодо програми Уряду про компенсації роботодавцям 6 500 грн за працевлаштування ВПО:

На програму виділяли 200 млн грн, вже подали заявок на  використали з неї тільки 44% (88 млн грн). Місяць назад було лише 26%.

Працевлаштовано за програмою поки (02/08) лише 8966 ВПО. Але за місяць майже +3000.

Работодавці теж не поспішають. Тільки 5 357 подали заявку на отримання компенсації. За місяць додалося приблизно 2000 роботодавців.

Ну тенденція непогана вже».

Натомість правила виплат внутрішньо переміщеним особам від 1 серпня в Україні змінилися – уряд обмежив категорію українців, які отримують грошову допомогу.

Раніше виплати отримували ВСІ ВПО. У серпні 2022 року отримуватимуть 2-3 тис. грн: громадяни, переміщені з території, де ведуться активні бойові дії; ВПО, яким зруйнували або пошкодили житло. Якщо українці зі статусом ВПО повернулися додому, виплати їм припиняють надходити. Також у серпні продовжує діяти перелік громад, переселенці з яких отримують виплати. Загалом у списку зараз вісім областей та 300 громад.

Чи залучатимуть безробітних ВПО до суспільно корисних чи громадських робіт і в чому між ними різниця?

В умовах воєнного стану працездатних осіб можуть залучати для суспільно корисних робіт. Йдеться про роботи оборонного характеру, ліквідацію надзвичайних ситуацій (техногенних, природних та воєнних) та їх наслідків, задоволення потреб ЗС, інших військових формувань і сил цивільного захисту, забезпечення функціонування національної економіки та системи забезпечення життєдіяльності населення. Це регламентує Порядок залучення працездатних осіб до суспільно корисних робіт в умовах воєнного стану затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 13 липня 2011 р. № 753. Наприкінці червня цього року Кабмін вніс зміни в цей порядок, і серед населення почала ширитися інформація, що вимушених переселенців залучатимуть до суспільно корисних робіт, перелік яких має затвердити обласна військова адміністрація.

«До суспільно корисних робіт можуть залучатися будь-хто із наших зареєстрованих безробітних на тридцять перший день після реєстрації. Не йдеться лише про внутрішньо переміщених осіб, – пояснює заступниця директора Чернівецького обласного Центру зайнятості. – Ми можемо направляти людей, які перебувають на обліку в центрі зайнятості, на суспільно корисні чи громадські роботи, якщо є така необхідність. Тобто якщо військове командування самостійно, або із залученням військових адміністрацій приймає рішення про запровадження трудової повинності та залучення працездатних осіб до виконання суспільно корисних робіт.

На сьогодні спільно з представниками центру комплектування, військової адміністрації та міської ради прийнято рішення, що наразі наша область не має потреби  запровадженні трудової повинності і залучення усіх громадян. Наразі наша область відносно безпечна, у нас немає ніяких завалів і місць, до розчищення яких могли би долучатися ці люди.

Проте, в нас є ще громадські роботи. Їх ми щороку проводимо разом з громадами. Визначається перелік робіт, на які можуть бути направлені безробітні: це благоустрій, захист навколишнього середовища, соціальна сфера. Це відбувається за рахунок співфінансування коштів нашого центру і місцевих бюджетів. Наразі у громадах є нагальний вид робіт – це упорядкування бомбосховищ. Адже очікується навчальний рік, і де ці бомбосховища є – вони мають бути приведені у відповідність. Про суспільно-корисні роботи поки що не йдеться, лише про тимчасові громадські роботи, які були у нас і до воєнного стану.

Тобто громадські були завжди, а для суспільно-корисних – має бути  розпорядження військового командування, можливо – із залученням військових адміністрацій, про трудову повинність. Потім на основі цього розпорядження приймається рішення, доводиться до центру зайнятості, оприлюднюється через ЗМІ. І тоді на ці роботи направляємо наших зареєстрованих безробітних. Поки що в нашій області потреби в цьому немає».

Маріанна Антонюк

Запис Шукати роботу вмотивовані дуже мало переселенців спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Осередок надійної допомоги  створили у гірському містечку на Буковині для вимушених переселенців. 

У Вижниці в церкві Святих апостолів Петра і Павла УГКЦ щодня годують гарячими обідами 60-70 вимушених переселенців. У цокольному приміщенні храму облаштували кухню, оснащену сучасним обладнанням. Обладнання ще раніше отримували за грантовими заявками для підтримки малозабезпечених, самотніх, маломобільних мешканців міста, а також для створення молодіжного простору.

Парох Василь Стефанко розповідає, як Бог так усе спрямував, що з початком широкомасштабного вторгнення парафія виявилася підготовленою до прийому втікачів від війни: тут є чудово обладнана кухня, яка до того годувала незаможних місцевих жителів, а тепер радо стала у пригоді переселенцям.

«Два роки тому Львівська освітня фундація через «Карітас» підтримала нашу заявку і ми виграли грант щодо годування незаможних тут у Вижниці, отримали професійну плиту, – розповідає отець Василь Стефанко. – Ціле літо ми годували потребуючих: хтось приходив сюди, а комусь наші волонтери розвозили готову їжу по місту: лежачим, маломобільним, хворим. З цього починали. Під час повені годували наших МНС-ників, які  рятували мешканців від стихії. Згодом Бог так це все помножив, що пізніше я написав наступний проєкт, і французька благодійна католицька організація «Діло Сходу» виділила нам кошти на пекарню. Минулого року Владика нам її вже освятив. Пізніше від Української соціальної академії ми ще мали проєкт, у межах якого докупили обладнання для піцерії – це було облаштування простору для молоді, перед тим закупили меблі – столи, крісла. Почали розширюватися. Це все було до війни. Тож  фактично до війни ми виявилися готовими».

27 лютого на парафії вже готували обіди для потребуючих. Першого березня вперше переселенці залишилися ночувати у цокольному приміщенні церкви, де й розташована кухня і молодіжний простір, який тепер став їдальнею.

«У нас залишилися ночувати два десятки переселенців із Харкова, – продовжує отець Василь. – Чотири дні вони їхали в легкових машинах сюди – тому були щасливі, що можуть лягти і вирівняти ноги… Ми тут нагодували їх борщем – то вони казали, що такого смачного борщу ще в житті не їли. Поступово збільшувалася кількість тих, хто приходили на обід. Бувало і більше 80 людей, і їх спочатку забезпечували сніданком, обідом і вечерею. Зараз їх уже трохи менше, більшість якось облаштувалися, і в нас обідають лише  60-70 осіб щодня».

Уже після початку масштабних бойових дій отець Василь Стефанко подав заявку на наступний грант.

«Написали проект, аби докупити обладнання на кухню – щоб покращити умови праці – так, щоби за менших зусиль вдавалося готувати для більшої кількості потребуючих – адже готують тут волонтери, у вільний від основної роботи час, без вихідних».

Парафіяльна кухня очікує промислової посудомийної машини, конвекційної печі, професійних жарочних поверхонь, посуду.

Зараз кухня перелаштувалася на забезпечення харчування ВПО. Обіди тут готують волонтерки – як місцеві (які поза цим служінням працюють – хто психологом, а хто викладачкою англійської мови), так і з числа переселенок.

Красива струнка жінка з дівчинкою виявилися бабусею й онучкою. Тетяна й 9-річна Марія охоче розповідають про себе. Вони з Києва, приїхали 24 березня – разом з мамою і дідусем Марії. У столиці протрималися місяць після початку обстрілів – сподівалися, що Київ надійно захищений. До Вижниці потрапили випадково – їхали на Закарпаття. Але дорогою натрапили на волонтерів, які порадили це тихе містечко, дали потрібні номери телефонів… Зараз мама дівчинки повернулася до столиці, а бабуся й дідусь залишилися з онучкою. Хоча також уже планують повертатися додому – адже столиця стала безпечнішою, а батьки скучили за дитиною.

Обідають у церковній їдальні. «Спочатку було незручно, – ніяковіє пані Тетяна. – Але потім, коли гроші почали геть закінчуватися, звернулися по допомогу. Тут дуже чисто і дуже смачно готують. Спасибі тим, хто нами опікується».

Дарія допомагає пароху отцю Василю Стефанку – і за кухнею наглядає, і для привезеної допомоги від «Карітас Чернівці» визначає місце в приміщенні… А ця молода жінка – з Харкова. У Вижниці – від 7 березня. Їхала сюди цілеспрямовано – тут уже трохи раніше зупинилися її друзі і забронювали житло. Інші харківські знайомі розповіли, що є церква, де допомагають переселенцям.

Дарія почала тут волонтерити з першого дня: «Побачила, що люди працюють, то чому ж я не можу? Спочатку чистила картоплю. Зараз – готую». У попередньому, мирному житті вона працювала в галузі екології, але цікавилася дієтологією, це було її хобі. Тож тепер вона втілює своє захоплення в життя. Спочатку їй здавалося, що ці зміни дуже тимчасові, але зараз бачить, що війна затягується. Треба якось пристосовуватися і налаштовуватися на довший час.

Оксана з чарівною шестилітньою донечкою Софією-Марією приїхала на початку березня з Миколаєва. Вона журналістка, була власкором одного з центральних телеканалів. Втікала з дитиною від обстрілів практично без нічого – просто рятувала життя своє і доньчине. І тривалий час уже тут, у тихому гірському містечку, вони першими вибігали в укриття, ледь зачувши сигнал повітряної тривоги…

«Дуже важко їхали – у вантажівці, не бачили дороги. Від’їжджали під обстрілами, тож не були впевнені, що зможемо виїхати. Тоді на підступах до Миколаєва вже були загарбники, область частково була окупована. Дуже важко було, – каже Оксана.– Навіть зараз там уже трохи краще. Тож виїхати ми робили кілька спроб, і нарешті це таки вдалося – майже випадково, завдяки волонтерам. Сюди також дісталися випадково – нам було байдуже, куди їхати, головне подалі від війни. Дитина мала величезний стрес. Та дуже вдячні місцевим людям, «Карітасу», отцю Василю за допомогу. У нас узагалі закінчилися гроші, на два місяці взагалі забули, як вони виглядаються, приїхали практично без речей… Усе, що зараз на нас – нам дали тут. Дівчата-волонтерки тут чудові, вони не лише годують, а й розмовляють з нами, допомагають як психологи. Зараз завдяки усім цим людям ми потихеньку отямлюємося».

Маріанна Антонюк

Запис Переселенці у Вижниці: «Завдяки місцевим людям ми потихеньку отямлюємося» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Літературна зустріч буковинського письменника Георгія Боти з переселенцями, які наразі проживають на території Чернівецького обласного центру соціально-психологічної допомоги, відбулася завдяки проєкту «Почни життя спочатку…» громадської організації «Буковинська медична громада».

Повна назва проєкту – «Почни життя спочатку: зміцнення психологічної, соціальної та культурної стійкості внутрішньо переміщених осіб для життя у Чернівецькій області», – повідомляють у пресслужбі «Буковинської медичної громади. – Цим проєктом ми прагнемо покращити стан психологічно здоров’я та соціального становища у новому для внутрішньопереміщених осіб середовищі, інтегрувати їх у Буковину, долучити до її культурних та суспільних цінностей, створити умови для задоволення гуманітарних потреб. Адже починаючи з першого дня агресії росії, Буковина дала прихисток багатьом українцям, хто змушений був покинути свої домівки. Віримо, що вже найближчим часом більшість зможе повернутися додому, та знаємо, що дехто точно стане нашими земляками.

Час пролетів легко, весело та з гумором, а Буковина стала ще на один крок ближчою та ріднішою до наших нових земляків. Георгій Бота передав в бібліотеку БО БФ «МИ-УКРАЇНА ЄДИНА», який опікується переселенцями саме в цьому закладі, свої книги «Долі з вогню, землі та любові». Модерував зустріч Юрій Бурега – закоханий в історію Чернівців і їхній національний колорит, а також сам трохи поет.

Також у межах проєкту заплановані практичні заняття з рукоділля, автентичних кулінарних традицій, творчих вечорів та серія психологічних тренінгів й індивідуальних консультацій психолога для внутрішньо переміщених осіб.

Проєкт «Почни життя спочатку» впроваджується ГО «Буковинська медична громада» у рамках проєкту «Термінова підтримка ЄС для громадянського суспільства», що впроваджується ІСАР Єднання за фінансової підтримки Європейського Союзу».

Запис Стати земляками – вивчити культуру землі, де знайшов прихисток спершу з'явиться на Медіа-Версії.

– Спершу ховалися від обстрілів у підвалі – протягом тижня. І вдень, і вночі було чути дуже сильні вибухи. Спершу обстрілювали військові частини, потім все підряд. Але в наших серцях жила надія, що скоро цей жах закінчиться. Та коли один із снарядів упав зовсім близько біля нашого будинку, схопили донечку й усі необхідні речі та поїхали. Ми не знали куди, та потрібно було тікати,–  згадують  Анастасія та Микола, подружжя переселенців із Харкова. – Першу ніч ми ночували в одних господарів, потім – у других. Дуже вдячні цим людям за їхню доброту та чуйне серце.

5 березня родина із Харкова прибула до Чернівців. Нині вони оселилися у Заставні. Житло у користування – безкоштовно і безстроково – надала їм сім’я  Маруняків. Тепер харків’янам є де жити. У будинку є кухня, спальня, туалет та все необхідне для комфортного проживання.

…2019-го Маруняки поїхали на заробітки в Італію. Коли дізналися, що з початком повномасштабної війни на Буковину приїхало понад сто тисяч біженців, одразу ж вирішили поселити у своєму будинку східняків, які втекли від нальотів літаків, бомбардувань та ракетних ударів. Отож розмови про те, що буковинці наживаються на чужій біді, поселяючи у своїх будинках нещасних людей та беручи за це тисячі баксів, не відповідає дійсності.

До слова, Маруняки також  активно займаються волонтерством у Італії: зустрічають біженців,  інформують, де можна безкоштовно поїсти, прийняти душ, отримати SIM-карту.

Та попри те, що, як каже переселенка Анастасія, їм «дуже пощастило з господарями» і вони «безмежно вдячні, що в цей час знайшли такий прихисток», їм дуже хочеться якомога швидше повернутися додому. У Харкові у них була квартира та чи вціліла  не знають. Анастасія працювала вчителькою, Микола займався ремонтом машин.

– На початку червня планую повернутися до Харкова, – каже чоловік –. Але поки один, без дружини. В мене є багато справ у місті, спробую повернутись до роботи, щоби забезпечити сім‘ю.

Подружжя вірить, що розлука буде недовгою і після перемоги вони зможуть усією сім‘єю повернутись до Харкова, щоб відбудувати рідне місто.

Юлія Калинчук, студентка кафедри журналістики філологічного факультету ЧНУ

Запис Будинок буковинці надали нам безстроково і безкоштовно! – переселенці з Харкова спершу з'явиться на Медіа-Версії.

У Харкові зруйновано понад 2000 будинків.

Того ранку 24 лютого, коли почалася війна, 34-літній харків’янин Ілля прокинувся не від будильника, як завше, а від того, що його ліжко легенько трясло.

«Я відчув тремтіння свого ліжка лише о 5:00, тобто вже годину як раша нас обстрілювала і бомбила. Харків – велике місто-мільйонник, у ньому багато районів. Я знав, що Росія має на нас напасти. Адже не можуть просто так проводити навчання, розташувавши поблизу кордону 150 тисяч особового складу і розгорнувши мобільні шпиталі. Я був готовий до цього, тому в нас був зібраний «тривожний чемоданчик» –  документи, продукти, речі першої необхідності. Розбудив дружину та дитину. Пояснив, що відбувається. Ми без паніки пішли до магазину і купили все необхідне. Обдзвонили рідних та сіли читати новини. Так почався наш ранок», – розповідає Ілля, який зараз мешкає разом зі своєю дружиною та 9-річним сином у чернівецькому прихистку для вимушених переселенців.

«Син у мене запитав: «Війна – це як у фільмах?», – ділився далі чоловік. – Я не хотів його лякати та сказав, що війна немає нас торкнутися. Але вже через годину він сидів у мене на руках у підвалі під звуки вибухів. Тоді почув від нього: «Тату, я не хочу війни».

У лютому в Харкові не було сирен, які повідомляли б про повітряну тривогу, тому в ночі спали по черзі, щоби відстежувати повідомлення у Телеграмі та вчасно спускатися до бомбосховища. Родина Іллі не хотіла покидати свою домівку. Вони, які багато інших українців,  сподівалися, що все скоро минеться.

«Вважайте нас дурнями, але ми справді гадали, що все має закінчитися  якщо не завтра, то післязавтра. Ми чекали цього. Але з кожним новим вибухом ця ілюзія танула. Через тиждень до нас у двір прилетіла міна. Ось тоді я зрозумів, що маю зберегти життя своїх рідних – мушу їх як найшвидше вивезти».

Найважчим для Іллі був час, проведений у дорозі. Величезні затори, нерви, втома. Над головами шугають літаки: «Страшно, коли позаду тебе сидить твоя дитина, а над вашими головами – винищувачі», – згадує він. – Це був кошмар. Досі не можу збагнути, як ми подолали і пережили ту дорогу! Їхали дуже довго. Коли виїжджали з Харкова, то побачили, як російські солдати на парашутах спускаються на невеличкий аеропорт, який ми проїжджали. Пізніше прочитали, що цей аеропорт розбомбили».

У Полтаві сімейство зупинилося на ночівлю. Дякуючи волонтерам, було що їсти та де спати.  Під Уманню вони стояли 9 годин. Та попри всю складність дороги Іллі вдалося доїхати до місця призначення. Наразі вся його сім’я перебуває у безпеці в Чернівцях. Радіє, що  сину вже не доводиться чути вибухи. І планує повертатися до Харкова. Їхня багатоповерхівка, на щастя, вціліла. З усього під’їзду, за словами Іллі, там залишався лише один чоловік. Він і доглядає за усіма квартирами.

«За фахом я інженер-будівельник – роботи по відбудові міста зараз у мене буде дуже багато. Харківська спільнота архітекторів уже на зв’язку. І скажу вам, що плани у нас грандіозні».

«Хочу скористатися можливістю та всім сказати, що мене, російськомовного чоловіка з Харкова, не треба рятувати. Хіба що від рашистів!  Я доволі часто бував у відрядженнях у Львові. Вільно спілкувався там з друзями і за російську мову мене точно ніхто не карав. У нашій країні немає нацистів, окрім російських військ! Коли їх виженемо з України, тоді й настане мир у нашій славній, гордій та незалежній державі».

Марія Боднарашек, студентка відділення журналістики філологічного факультету ЧНУ

Запис «Буду вертатись відбудовувати місто» – переселенець з Харкова про свій досвід біженця, мову і плани на майбутнє спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Чи не найдревніша відома людству історія про знедолену біженку, яка змушена була з немовлям утікати від переслідувачів – це біблійна оповідь про Святе сімейство: Марію, яка разом з новонародженим Ісусом і чоловіком Йосипом вирушила з Віфлеєму до Єгипту, рятуючи малюка від царя Ірода. Яким би дивним не виглядало повторення такого в XXI столітті, але новітній московський «Ірод» змушує українських жінок масово втікати з-під обстрілів, щоби дати або зберегти життя своїм дітям – майбутнім чи щойно народженим. І це зовсім не мовний зворот, це реальність.

“Втеча в Єгипет”. Художник Олександр Антонюк

Обнадійливі історії пацієнток «при надії»

Гінекологиня Галина Паламарюк за свої 32 роки лікарського стажу бачила чимало. Але й вона була вражена, коли до неї на прийом у приватний кабінет у селищі Берегомет на Вижниччині прийшла жінка після двох діб у дорозі, яка виїхала з-під обстрілів столиці наступного дня після пологів з одноденним дитям…

– Вони прийшли на прийом утрьох: Роза і її чоловік з малям на руках, – згадує Галина Дементіївна. – Етнічні вірмени. Кажуть, обстріли були такі сильні, що тривала дорога видалася безпечнішою. Тож через добу після пологів чоловік забрав своїх найрідніших і вони поїхали. Поки дісталися Буковини, поки знайшли де оселитися… Коли звернулися, жінка була, звичайно, у стресовому стані. Післяпологовий період і сам по собі передбачає стрес, до того ж це була її перша вагітність, а тут ще й такі події… Ми з Розою щонайменше півтори години говорили, перш ніж вона заспокоїлася. Я її оглянула, навели лад з накладеними швами… Чоловік був поруч, у кабінеті, тримав дитину весь час на руках, дружину підтримував морально. Вже потім ми спрямували їх до волонтерського штабу, де можна було отримати памперси, пелюшки, якісь речі для себе. Потім – до селищної ради, щоб зареєструвати дитинку, адже зрозуміло, що ні про яку реєстрацію в Києві не йшлося. На щастя, з жінкою все добре і в фізичному плані, і психологічно. Вони оговталися, і як тільки малюку виповнився місяць – повернулися до Києва. Їхній будинок вцілів, тож вони вирішили, що найстрашніше позаду і їм варто жити вдома.

На долю іншої переселенки-киянки в Чернівцях, випало інше випробування – вона народила малюка в укритті під звуки тривожних сирен. Це сталося 3 березня, приблизно о 2 годині ночі, про що повідомив гендиректор комунального некомерційного підприємства «Міський клінічний пологовий будинок № 2» Альберт Куріцин. Пологи відбулись у спеціально облаштованому підвалі пологового будинку. Мати й дитина почуваються добре.

Для Тетяни з Житомира її Даринка – вже третя дитина. Вдома разом із чоловіком її чекають два хлопчики – 12 і 9 років. До Чернівців родина приїхала рівно за тиждень до народження малючки. Виїжджала Тетяна на 39-му тижні вагітності, хоча до того часу прийняла тверде рішення народжувати в Житомирі. Та коли над містом був збитий ворожий літак і його уламки впали на сусідському подвір’ї – пріоритети змінилися. Родина прийняла пропозицію від керівництва з Тетяниної роботи, головний офіс якої розташований у Чернівцях – тут їм пообіцяли забезпечити житлом. Тож терміново переїхали сюди. У Чернівцях їх спрямували до перинатального центру. Тут їм сподобалося, тут і народилася Даринка, якій на момент нашого знайомства виповнився один день.

Тетяна і Даринка. Фото авторки

Тетяна каже, що жодного дискомфорту від того, що вона немісцева і не перебувала в цьому медзакладі на обліку, не відчула. Усі документи й результати обстежень, на щастя, мала з собою. Навіть зіткнулася з таким цікавим збігом: у сусідній палаті породілля також була з Житомира, землячка!

А Альона з Києва свого первістка очікувала у власний день народження, який співпав з днем нашого візиту. На підвіконні в її палаті перинатального центру вже стояв великий букет крупних рожевих троянд від рідних – майбутній мамі пощастило, що вся родина тепер поруч з нею: хоч жінка мешкала з чоловіком у столиці, та її батьки – з Чернівців.

Альона і квіти з нагоди її дня народження. Фото авторки

Тому рішення про переїзд було прийнято в перший же день, коли Київ почали бомбити.

– Прокинулася від вибухів. Було лячно, – згадує Альона. – Крізь вікно бачили, що сусіди заметушилися у дворі, почався хаос. Почали збиратися, шукати, де заправити машину… Склали найнеобхідніші речі і поїхали. Дорога, яка зазвичай займає щонайбільше 8 годин, на цей раз тривала цілі 16. Для підстраховки назустріч із Чернівців виїхав брат із запасом пального в каністрах. Вдень було їхати простіше, коли стемніло – стало важче: всі виснажені, втомлені, колони транспорту на дорозі, багато фур, багато вже було військових машин. По ходу змінювали маршрут – наприклад, Вінницю вирішили оминути, бо там також уже пролунали вибухи, було небезпечно. Натомість тішилися, коли наближалися до Хмельницького – бо це обласний центр, місто, і якщо раптом таки доведеться народжувати, то краще там, аніж десь у полі… І я розумію, що кожен, хто поспішав їхати, – мав на це підстави. Я вагітна на пізньому терміні, хтось із грудничком, та навіть і зі старшими дітьми, в когось, не дай Боже, хтось помер і треба поспішати на похорон, комусь терміново прийняти ліки, яких немає з собою… У кожного свої причини. Якби ми просто втікали від ситуації – можна було б їхати спокійніше, повільніше. Але ситуація така, що не терпіла. У дорозі почалися перейми, і я дуже просила свого хлопчика зачекати. І він послухався.

У Чернівцях жінка навіть не побула в батьків – одразу після приїзду звернулася до приватної клініки, звідки її скерували до перинатального центру, і після додаткових обстежень запропонували лягти в стаціонар. Тут вона провела три тижні.

– А тут виявилося багато плюсів. Хоча я від державного закладу очікувала, що буде – ну «так собі», – зізнається жінка. – А тут навіть краще виглядає, аніж у приватній клініці, в якій я була досі на обліку. Усі документи і результати аналізів я мала з собою, але на місці також були проведені додаткові обстеження. І не було жодної різниці між тим, чи я місцева, чи приїжджа. Ставлення навіть набагато краще, ніж я сподівалася.

Куди звертатися вагітній, яка приїхала з іншого регіону

Наразі у виборі лікувального закладу і лікаря вагітна жінка не обмежена жодними рамками, жодними географічними прив’язками до місця проживання, вона може обирати сама лікувальний заклад, де хоче отримувати медичні послуги. Тож може стати на облік у будь-якому закладі, який має угоду з НСЗУ на пакет «Ведення вагітності в амбулаторних умовах».

Коли, наприклад, такі жінки звертаються до приватного гінекологічного кабінету Галини Паламарюк в смт Берегомет Вижницького району, лікарка пропонує медичні заклади на вибір: найближчу Вижницьку лікарню – за 18 км,  Сторожинецьку – за 25 км, або заклади в Чернівцях – які за 60 км. Адже сама вона угоди на пакет ведення вагітності не має.

Галина Паламарюк. Фото з Facebook

– Вибирають, як зручно. Я роблю первинний огляд, оцінюю ступені ризику і нагадую, що варто бути під постійним наглядом, – каже Галина Дементіївна. – Якщо жінки планують затриматися тут на довше – то вони зазвичай передекларовуються до наших сімейних лікарів, адже у вагітної не лише акушерська ситуація має бути здорова, а й її має оглянути терапевт: прослуховувати легені, робити кардіограму – до пологів вагітна має бути соматично здорова. Далі вагітні скеровуються до відповідних лікарів і спостерігаються згідно з протоколами медичної документації, безкоштовно чи відповідно до встановлених тарифів. Зазвичай на прийом планую пів години на відвідувачку, але для переселенок бронюю більше часу – бо «своїх» я вже знаю, за 30 років моєї роботи вже доньки моїх перших пацієнток самі стали мамами… а з цими треба все з’ясувати. Передивитися первинну документацію, визначитися, чим жінка хворіла, добре вивчити все.

У Чернівцях, окрім перинатального центру і його жіночої консультації, ще є пологовий будинок №2 зі своєю жіночою консультацією, також ці послуги надаються в кожній центральній районній лікарні, яка має відповідний пакет з НСЗУ. Тож якщо жінка мешкає ближче до якогось районного центру, їй рекомендують ставати на облік там, куди її за потреби можна найшвидше довезти.

– У жінки з собою завжди має бути паспорт і обмінна карта – основний документ, – пояснює порядок дій для вагітних гость Буковини заступниця гендиректора із загальних питань і комунікації КНП «Чернівецький обласний перинатальний центр» Любов ГОДНЮК. – Якщо раптом обмінної карти немає з собою, документи про обстеження втрачені – жінці заведуть нову обмінну карту в жіночій консультації. Але коли жінка спускається в укриття під час повітряної тривоги, або коли вона десь перебуває під час комендантської години – обмінну карту бере з собою. Лікар, який приймає таку жінку в медзаклад, саме за обмінною картою бачитиме весь перебіг вагітності і зможе зробити правильні призначення і відповідно реагувати на ситуацію.

Заступниця генерального директора КНП “Чернівецький обласний перинатальний центр Любов Годнюк. Фото ТРК “Чернівці”

Отже, спочатку вагітна жінка має стати на облік у жіночій консультації. Її обстежують, призначають відповідні скринінги – залежно від терміну вагітності. І якщо виникають якісь проблеми чи питання щодо перебігу вагітності – направляють у відділення патології, наприклад,у Чернівецький обласний перинатальний центр, у якому організовують спостереження за її станом.

Перинатальний центр тепер – не лише місце народження, а й неформальної подальшої опіки

Обласний перинатальний центр відкрили у Чернівцях лише два роки тому, а відкриттю передувала його тривала шестирічна реконструкція. Зараз він навіть не нагадує той звичайний пологовий будинок, яким був раніше. Стіни, двері, вікна – ніби щойно після ремонту, коридори – світлі, палати – як готельні номери, ліфти – блискучі. Керівництво не нахвалиться сучасними пологовими залами і операційними. А ще поруч з кухнею дуже смачно пахне. За підтримку центру в ідеальному стані і за непросту в цих умовах роботу заступниця керівника Любов Годнюк дякує невтомному персоналу і доброчинцям.

– Люди, які допомагають – це величезна підтримка на сьогодні і для пацієнток, і для працівників. Багато благодійної допомоги надходить від колишніх жителів нашої області, які давно мешкають за кордоном. Передають памперси, пелюшки, дитячий одяг, дитяче харчування… І це дуже важливо, адже серед наших пацієнток зараз є чимало таких, які поспішно покидали домівки практично з однією сумочкою, тож мають потребу в цих речах…

Місцеві допомагають продуктами. Наприклад, мешканці с. Перебиківці зібрали картоплю, моркву, капусту – завдяки їм ми змогли збільшити порції їжі. На щастя, буквально за кілька місяців до війни ми повністю змінили підходи до харчування і наше меню, збільшили вартість харчування на людину. Маємо налагоджене триразове збалансоване харчування, двічі на тиждень пропонуємо м’ясо і рибу.

Обід у перинатальному центрі: гречаний суп і голубці, як удома. Фото авторки

Адже сьогодні багатьом жінкам ніхто не може принести їжу з дому: одні з них – переселенки і нікого тут не мають, інші приїхали з родиною, але не мають повноцінного житла, та й воєнний стан вніс корективи – у нас жінки з усієї області, з віддалених районів, і звідти також складно добратися рідним, зважаючи на перебої з транспортом і пальним. Тож харчування, яке ми пропонуємо, для них дуже важливе. Благодійники іноді передають яблука – печемо для пацієнток яблука, з Перебиківців передали свіжі тушонки – додаємо їх у гречаний суп. Контролюємо щоденне меню. Вареники зробили – для відділення патології вагітності, бо тим, які вже народили, особливо шляхом кесаревого розтину, призначається інша дієта, не все можна їсти.

Любов Годнюк наголошує, що для жінок, які приїхали з «гарячих точок», не менша проблема, ніж фізичне здоров’я їх і їхніх майбутніх малюків – це психологічний стан. Для усунення цього стану постійної тривоги працюють психологи – мають фахівчиню в штаті, також залучають волонтерок. Адже серед пацієнток є ті, яким вдалося виїхати в перші дні обстрілів, а є й такі, що вирвалися з облоги нещодавно і були свідками страшних речей. Попри те, що вони тут огорнуті турботою і увагою, їм  важко забути пережите, але жінки зізнаються, що робота психологів їм справді допомагає.

Хоча сирени лунають і тут, і повітряні тривоги не додають спокою… Любов Годнюк розповідає, що в перинатальному центрі працює внутрішня система оповіщення, в кожній палаті, в кожному кабінеті – для пацієнтів і персоналу. Усе відбувається організовано. У різних відділеннях розроблені відповідні інструкції, як діє персонал і пацієнти в разі надходження сигналу повітряної тривоги. Ці інструкції різні. Наприклад, у відділенні інтенсивної терапії – це одні дії: як взяти і спустити у сховище жінку, у відділенні сумісного перебування матері і дитини інші дії: як взяти дитину, що потрібно взяти для дитини для можливості тривалого перебування у сховищі. Якщо жінка перебуває у відділенні патології вагітності – які документи і що, крім документів, їй потрібно взяти з собою в укриття… Укриття тут комфортне, якщо так доречно казати – там тепло і затишно. Але якщо тривога триває кілька годин, жінкам це важко і виснажливо.

Загалом ми зараз тут не лише «місце, де народжуються маленькі українці», ми ще й місце для створення комфортного середовища для вагітних жінок і породіль з малюками, – каже Любов Годнюк. – Жінка, яка народила, зазвичай має напружений психоемоційний стан, а зараз ще й період такий, та ще й місто для переселенок чуже… Тому намагаємося підтримати жінок і після виписки. Від благодійників передаємо необхідні речі, засоби гігієни. Сконтактовуємо породіллю з дитячою поліклінікою чи районними лікарнями, у яких на контролі має бути новонароджене маля. На постійному зв’язку з ними, головний лікар дитячої поліклініки інформує про педіатрів, які працюють за місцем проживання породіллі. Нещодавно виписалася після пологів переселенка, яка знайшла помешкання в селі Керстенці на Хотинщині – я телефонувала керівнику центру первинної медико-санітарної допомоги в районі Тетяні Солодкій, щоб одразу направили туди свого лікаря.

Любов Годнюк з новонародженою двійнею – дітьми вимушеної переселенки з Києва. Фото з Facebook

Ми знаємо і пам’ятаємо зараз кожну новонароджену дитину – саме тому, що переймаємося ними і після того, як перебування їх у нас завершується. Тому, хоч це може й трохи дивно звучить, є у нас потреба в дитячих візочках. Бо якщо навіть одяг, пляшечки, дитячу суміш батьки-переселенці змогли з собою взяти – то візочок уже точно не вмістився. Тож якщо хтось має такий, яким уже не користується – приносять сюди. Вчора новоспечена матуся-харків’янка вибрала для дитини візочок, який привезли добрі люди з Клішківців…

Після реформи – потрібна буде… реформа?

Раніше при пропагуванні запровадження гендерноорієнтованого бюджетування як інструменту, що сприяє поліпшенню якості й доступності послуг, підвищенню цілеспрямованості, ефективності та прозорості використання бюджетних коштів, часто наводився один приклад. Що в певному місті, де начебто логічно планувалося асфальтування частини дороги, після ретельного вивчення питання виявилося, що насправді потрібен не ремонт дороги, на якому наполягали чоловіки, а ремонт тротуару, яким жінки пішки водили дітей до школи. Тепер, вочевидь, саме гендерноорієнтоване бюджетування просто мусить бути застосованим до медицини: зміни, які спричинила вимушена міграція українок всередині країни не можуть не бути враховані.

Наразі НСЗУ виконує свої медичні гарантії на оплату пакета послуг «Ведення вагітності в амбулаторних умовах» та надання безкоштовних медичних послуг при пологах. Як зауважила заступниця гендиректора «Чернівецького обласного перинатального центру», НСЗУ повністю фінансує  виплату заробітних плат працівникам центру. Водночас, надалі слід буде врахувати, що частина персоналу (в кожній області – у місцях активних бойових дій більше, у західних областях менше, та все ж) звільнилася з роботи і виїхала. Наразі вакансії «закривають» власними силами, поки справляються, але так не може тривати завжди.

Водночас варто зважати на те, що величезна кількість жінок, які перебували на обліку по вагітності, а також планували народжувати у населених пунктах, де вони мешкали, чи поблизу них, тепер народили чи ще будуть народжувати на Заході України. Навантаження на медзаклади в цих регіонах збільшується – тож і частки фінансування не завадило б переглянути.

Також поки складно уявити, яким боком обернеться після війни довоєнна реформа і оптимізація медзакладів. Наприклад, у вже згадуваному нами селищі Берегомет на буковинській Вижниччині гінекологічну службу (три гінекологи, жіноча консультація і стаціонарне відділення) закрили і перевели в райцентр за 18 км, хоча пологів тут було чимало. Та це було певною мірою логічно – задля того, щоби зробити потужнішу гінекологію в райцентрі,на чомусь зекономили. Для райцентру купили обладнання: кольпоскоп, гістероскоп. Хоча й збільшили навантаження на лікарів і віддалили послугу від споживачок.

Галина Дементіївна Паламарюк, якій також пропонували нову роботу, вирішила, що «своїх берегометських дівчат не покине». І відкрила приватний кабінет. Подала документи в МОЗ, вибрала ліцензію, відкрила ФОП, взяла в оренду кабінет, закупила необхідне обладнання для амбулаторного прийому. Сплачує податки, всіх радо приймає, нікому не відмовляє.

Галина Паламарюк. Фото з Facebook

А поруч із її селищем з 10-ма тисячами населення розташоване ще й село Мигове з гірськолижним курортом, де зараз усі відпочинкові будиночки і котеджі заселені вимушеними переселенками з дітьми. Приїжджі жінки спілкуються з місцевими –  в крамницях, на ринку, в перукарні… І методом «сарафанного радіо» дізнаються, де є найближчий гарний гінеколог. Тож клієнтська база пані Галини зростає. Але!

Галина Паламарюк не має пакету «Ведення вагітності в амбулаторних умовах» – для цього треба, щоби в штаті були два гінекологи. Пані Галина у своєму приватному гінекологічному кабінеті робить планові огляди з проблемами, які не потребують невідкладної допомоги: перевірка і контроль за лікуванням попередніх захворювань (запалення, ерозії тощо),  скерування вагітних, які ще не зорієнтувалися, де їм ставати на облік.

– Звісно, що з важкими випадками справді краще звертатися до центральної районної лікарні – у нас в Берегометі не було такої змоги надати допомогу при ускладнених пологах, при оперативних втручання, при додаткових поглиблених обстеженнях. Або за потреби переливання крові при кровотечі – тут нема де зберігати кров. Але в плані амбулаторного ведення і прийому краще, щоб була можливість звертатися ближче до місця проживання людини. Бо немає різниці де дивитися жінку в кріслі – у нашому селищі чи в райцентрі, або де вводити чи вилучати спіраль, чи проводити інші елементарні маніпуляції.

Тому чи не виникне згодом потреба відновлювати те, що згорнули в селищі – покаже час. Це залежить від того, як довго триватимуть бойові дії в Україні, яку кількість регіонів вони охоплять, чи зможуть переселенки повернутися до своїх домівок, а чи вирішать осісти тут. Зрештою, Галина Паламарюк уже готова була розширити штат – одна із столичних переселенок виявилася акушеркою-гінекологинею і з радістю погодилася би працювати разом з пані Галиною в Берегометі. На жаль, в НСЗУ наразі не відкривають пакети для амбулаторного ведення вагітних – тому ця ідея поки не втілилася… Але те, що нові умови потребуватимуть змін і в медицині – сумнівів немає.

Маріанна АНТОНЮК

Запис Завдання – врятуватися, народити і вижити спершу з'явиться на Медіа-Версії.

2019… Лікар- онколог Роман Володимирович Нікулін мені тоді сказав: «Все буде добре! Я чекаю на Вас!». Я повірила і поїхала на лікування з Чернівців у далекий Краматорськ… І ми разом подолали зло – хворобу…

2022… Мій Лікар і його родина потрапила в пекло війни… Краматорськ… Маріуполь… «Все буде добре! Ми чекаємо на Вас!» – сказали ми Лікарю.

Слава Богу, що змогли вирватися з пекла війни. Ви і Ваша родина в Чернівцях, у повній безпеці.

Переможемо тепер і це зло – ворога-окупанта!

Все буде Україна!

Віримо!

 Лідія Анциперова, ФБ

Запис Як у житті буває… спершу з'явиться на Медіа-Версії.