Про це повідомила Голова партії «Батьківщина» Юлія Тимошенко під час брифінгу після вручення відповідної заяви.

«У злочині по зриву підготовки до опалювального сезону є дві складові. Перша – не закачали газ у газові сховища. Треба було мінімум 25-27 мільярдів кубів, а закачали для державних потреб – всього 10. Маючи влітку на своєму рахунку майже 2 мільярди доларів, НАК «Нафтогаз» не використав ці гроші для того, щоб виконати свій обов’язок. І тепер, у найхолодніші часи, країна залишиться без тепла й електроенергії. Друга складова – замість необхідних 2,5 мільйона тонн вугілля, на склади поклали лише 700 тисяч тонн. Як наслідок – ми сьогодні мусимо просити Білорусь давати нам електроенергію в той час, коли наші потужності можуть виробляти вдвічі більше електроенергії, ніж споживає вся країна», – наголосила Юлія Тимошенко.

На її переконання, Україна стоїть на порозі серйозних випробувань – невдовзі можливі віялові відключення електроенергії та тепла. Також лідер «Батьківщини» зауважила, що штучно створена енергетична криза негативно позначитися й на вітчизняній промисловості.

«Цієї зими Україна втратить сотні мільярдів гривень, послабить себе і зруйнує частину свої промисловості, тому що вже зараз закриваються сотні підприємств, які не можуть оплачувати газ по 35-40 гривень за куб. Треба знайти винних, хто не закачав газ влітку, коли він коштував у 6 разів дешевше! Адже тепер видатки з місцевих і державного бюджетів не направлять на пенсії, зарплати бюджетникам, субсидії чи іншу соціальну допомогу, а віддадуть їх «Нафтогазу», щоб покрити збитки, спричинені тим, що не закачали газ у газові сховища», – обурилася Юлія Тимошенко.

https://ba.org.ua/yuliya-timoshenko-vinni-v-energetichnij-krizi-mayut-ponesti-kriminalnu-vidpovidalnist/

Запис Винні в енергетичній кризі мають понести кримінальну відповідальність спершу з'явиться на Медіа-Версії.

За схемою, за якою ми начебто купуємо вугілля, українці платять за пальне, яке надходить в найбільший порт Європи “Роттердам”. А також за доставку від Нідерландів до українського порту та ще й залізницею до ТЕС. Це і є скандальна формула “Роттердам+”, інформує 24 канал.

Запис Як грабують українців за формулою “Роттердам+” спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Ситуація в енергетичній сфері України напередодні зими: енергетичний дефолт чи міжособистісний конфлікт на урядовому рівні?

Попри тривалу спеку, українці все ж замислюються над майбутньою зимою. Тим паче, що спека вже й спала.

Експерт Реанімаційного пакету реформ (РПР) і керівник європейської ініціативи «Угода Мерів-Схід» Святослав ПАВЛЮК, розповідаючи про те, як держава створювала ілюзію дешевого тепла, чому наші будинки – це наше особисте горе та чи тепло нам буде цієї зими, доволі песимістично зауважує: «Цього року у нас дуже мало газу і зовсім немає вугілля»

Визнаючи певні успіхи енергетичної реформи, змін у законодавчій базі, він окреслює найбільшу, на його погляд, проблему:  «Я не впевнений, що наш прем’єр добре розуміє, що енергоефективність є таким самим рівноправним мотором економіки, як і енергетика. Хоча вона могла би стати її новим хребтом». Адже «неможливо забезпечити енергетику України лише нарощуючи постачання додаткових енергоносіїв. Логіка має бути у скороченні потреби в енергії». А прийняті начебто непогані закони за останні півроку (про енергосервісні закупівлі (ЕСКО) і про право власності багатоквартирних будинків) – не працюють. «Їх треба доповнити низкою підзаконних актів, хоча в загальному вони правильні, – вважає С.Павлюк. – У принципі, енергетична реформа просувається. Були допущені альтернативні виробники, встановлений тариф на рівні газу мінус 10%. З’являється мінімальна конкуренція на ринку. Скорочено норми списання газу без лічильників, це мотивує облгази їх ставити. А от на ринку енергоефективності зроблено дуже і дуже мало. По суті ми мали півтора роки, але цей час ми просто втратили».

Більше того, ми, виявляється, втратили набагато більше часу. «Якщо по правді, то перша постанова про виробництво газових лічильників і повний облік всіх споживачів була прийнята в липні 1995-го року. Тобто країна мала 20 років, щоб їх поставити, – стверджує експерт. – План підвищення тарифів до ринкового рівня був оприлюднений в березні 2014-го року, не можна сказати що це було дуже коротко. Коли я був ще молодий і наївний, я вважав, що державні службовці і міністерства приймають погані рішення, тому що не вміють або не знають. Але рішення завжди є артикуляцією певних інтересів. Те, що в нас немає обліку, нормального регулятора, відкритих тарифів та нормальної комісії – це не просто так. Комусь це вигідно, і це – постачальники послуг

Людям просто треба зрозуміти, що громадського інтересу у відсутності обліку немає. Результатом є те, що третина національного бюджету пішла на субсидії. Такого більше ніде нема, у всіх нормальних країнах енергетичний сектор на себе заробляє сам».

Ну і найактуальніше, на чому наголошує експерт РПР: нам, «маленьким українцям», таки варто турбуватися про зиму. Бо, за передбаченням С.Павлюка, наближається армагедон: «Минулого року ми виїхали на тому, що у січні, коли у нас закінчувалося вугілля, ми почали палити залишки газу в ТЕС. Нас врятував лише теплий лютий – ми пройшли майже носом по асфальту. Цього року вугілля у нас нема взагалі, а газу дуже мало. Цієї зими у нас почнеться армагедон.

 – Ви хочете сказати, що у людей вдома перестануть топити?

– Так. Про це особливо ніхто не говорить, але я вважаю, що так воно і буде. За браку вугілля ми будем вимушені купувати в Росії електроенергію, хоча цим баланс закрити повністю не вдасться.

 – І що робити? Держава має про це подбати?

– Держава взагалі не повинна цим займатися, це функція бізнесу. За нормальних тарифів і нормальних цін знайдеться мільйон бажаючих продати вам тепло – так само як пиво чи хліб. Питання конкурентного ринку послуг стукає в двері давно.

 – До зими ще є час. Хіба цьому не можна запобігти?

– На цьому етапі, нажаль мабуть, уже ніяк, до опалювального сезону трохи більше двох місяців. Максимум що ще можна зробити – ставити індивідуальні теплові пункти в багатоповерхівках – для регулювання споживання. . Я не згущую фарби, але пам’ятаючи історію Алчевська, думаю, що нормальний мер зараз мав би подумати про резервні приміщення для аварійного відселення людей зимою. Треба визначити, які будинки є абсолютно неефективними і сказати їх мешканцям, що вони будуть першими в черзі на відселення. Третьої теплої зими підряд швидше за все не буде”. (Platfor.ma)

Інші експерти підстав для паніки не бачать.

Свою позицію тезово обгрунтовує незалежний експерт-енергетик Наталя СЛОБОДЯН:

«1.     Характеристика поточної ситуації в енергетиці як енергетичний дефолт та драматизм навколо перспектив майбутньої зими має суто політичний характер та виглядає як міжособистісний конфлікт на урядовому рівні.

2. Газові сховища наповнені до 13 млрд. куб.м., теоретично з урахуванням температурного режиму та обсягів транзиту газу до ЄС (ми відповідаємо за безперебійність транзиту), Україна додатково потребує від 2 до 7 млрд.куб.м., технічні можливості нам дозволяють щомісяця закачувати до 2 млрд.куб.м. газу. Таким чином, до опалювального сезону залишається ще 2 місяці і немає причин для паніки. Але проблема у цьому сенсі полягає в іншому: держава не має вільних грошей для закупівлі потрібних обсягів блакитного палива. У цьому сенсі нам потрібні пільгові кредити від європейців. Адже вони зацікавлені у цьому не менше за нас. Україна закуповує додаткові обсяги газу для того, щоб у випадку низького температурного режиму забезпечити подачу газу з Росії до країн ЄС.
3. Ситуація з вугіллям більш складна. Це політична дилема, як купувати вугілля зі східних територій, кому платити. Пропозиція платити напряму шахтарям, – це абсурд, бо ціна вугілля – це не лише зарплата шахтарів, а й техніка безпеки, транспортування, амортизація тощо. Купівля у них вугілля – це своєрідне визнання ДНР та ЛНР. Тому правильніше цю проблему передати енергогенеруючим компаніям. А от у випадку з ДТЕК, як бачимо, відбувається саботаж і, в певному сенсі, шантаж щодо закупівлі вугілля. Для проходження зимового періоду залежно від температурного режиму потрібно від 3 до 5 млн.т. вугілля. Зараз на складах є близько 1,5 млн.т. Тим більше, що є досвід співпраці з ПАР, відлагоджена логістика, і це не проблема, якщо 50% сировини ми будемо імпортувати. Минулого року з вугіллям була складніша проблема, необхідно було терміново шукати постачальника, шляхи поставки тощо.
4. У цьому сенсі лишається питання: чому не відбувається перехід енергетичної інфраструктури (обладнання) з антрацитної марки на газову марку вугілля. Вже давно зрозуміло, що конфлікт на Сході буде замороженим і ми не отримаємо вугілля «антрацит» у потрібному обсязі. Втім, газове вугілля є на Заході держави у великих обсягах. На такому вугіллі тримається 60% енергетичного балансу Польщі. А для Західної України це розвиток регіонів, тамтешньої інфраструктури, створення робочих місць, зменшення відтоку заробітчан. Та й зрештою, газове вугілля купити набагато легше, ніж антрацитове».

Так виглядає, що ні уряд, ні його опоненти не повідомляють громадянам правди. Глава уряду Арсеній Яценюк у своїй традиційній «десятихвилинці спілкування з народом» переконує людей утеплювати будинки і переобладнувати котли, беручи кредити в «Ощадбанку» (чому кредити, а не просто відшкодування?), і обіцяє економію в 700 грн. за опалення 90 кв. метрів житла (це ж скільки, за його уявленням, за нього треба платити, щоб 700 грн. тільки зекономити??). Опоненти уряду залякують людей «армагедонами» і повсюдними «алчевськами». А правда – десь посередині.

Можливо, ситуацію розглядають саме під таким кутом, щоби зняти незручного міністра і провести приватизацію в енергетиці більш лояльно і для «своїх» компаній? Адже  нагнітання ситуації навколо майбутньої страшної зими розпочалося з публічної суперечки між главою уряду Яценюком та міністром енергетики Демчишином на початку липня на  засіданні Кабміну. Тоді прем’єр фактично диктаторськи дає наказ на підготовку термінової приватизації державної компанії «Центренерго». Демчишин не погоджується з таким поспіхом, пояснюючи незгоду побоюванням, що в разі приватизації «Центренерго» дві-три компанії, які залишаться на ринку, зможуть маніпулювати тарифами, досягнувши змови. Після публічного скандалу – далі за класикою жанру роздувають енергетичний дефолт. Тож причинно-наслідковий зв’язок цієї проблеми начебто очевидний.

Отже, якщо минулого року ми спожили 40 млрд.куб.м газу, а цього року навіть за умови холодної зими (проте з урахуванням падіння виробництва і уже офіційної відмови постачати газ на окуповані території) споживатимемо приблизно 33-34 млрд. В сумі, 20 видобуваємо самі, майже 13 вже закупили (дані з відкритих джерел), то звідки паніка, чоми ми маємо замерзнути зимою? А з вугіллям складніше – відкритих джерел немає, тож і про прозорість галузі не йдеться.  Та підстав для паніки також наразі не спостерігається – принаймні, наші співрозмовники в області в неї не впадають.

Ярослав Манчук, в.о. Сторожинецького міського голови:

• Сторожинець ще 2011-го року повністю відмовився від централізованого теплопостачання. Нині сторожинчани користуються індивідуальним опаленням – хтось газовим, а хтось електричним. Це однозначно краще, адже раніше теплопостачання було неякісним, натомість – дуже дорогим. Зими не боїмося, досі жодних відключень не було, тож сподіваємося, що і не буде. Про наявність чи відсутність належних запасів газу мені невідомо – про це може знати тільки приватна компанія, яка постачає газ. Але будемо бачити, як воно буде. Людей сам-на-сам з вірогідними проблемами не залишимо, будемо допомагати.

Василь Гончар, перший заступник голови правління – головний інженер ПАТ «Чернівцігаз»:

• Важливо розуміти, що постачальник газу, а з 01 липня 2015 року це інше підприємство – ТОВ «Чернівцігаз збут», отримує газ від НАК «Нафтогаз України». Відповідно, свої зобов’язання постачальник зможе виконати, якщо отримає ліміти газу від «Нафтогазу».

Щодо тарифів та цін, які встановлює НКЕРКП (Національна комісія, що здійснює державне регулювання в сферах енергетики та комунальних послуг), можемо констатувати, що встановлений розмір тарифу не перекриває фактичних затрат. Не дивлячись на те, що 1 квітня 2015 року ціна на природний газ піднялась майже ушестеро, розмір тарифу не збільшився пропорційно до загального зростання.

Незважаючи на такий стан справ, для забезпечення безаварійного та безперебійного газопостачання, станом на сьогодні, ПАТ «Чернівцігаз» вже виконало 90% робіт з підготовки до опалювального періоду.

Маріанна АНТОНЮК, “Версії”

Запис Ситуація в енергетичній сфері України напередодні зими: енергетичний дефолт чи міжособистісний конфлікт на урядовому рівні? спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Що об’єднує такі, здавалося б, різні речі: буковинськ, гірські й міські чернівецькі пейзажі, горян у народних строях і витончених пань у ремінісценціях з історії, святість ікони та лукавинку повсякденного життя?

«Якби тато був музикантом – може, грав би на якомусь інструменті»

У буковинських селах учитель завжди був фігурою помітною та шанованою. Саме в учительській родині в Горішніх Шерівцях на Заставнівщині на Петра й Павла влітку 1956 року народився хлопчик. Не назвали його, утім, ані Петриком, ані Павликом: тато був на виду, викладач фізики й математики, згодом голова сільради. Мама теж викладала математику. Закінчили вони різні вузи, а познайомилися й побралися вже тут, у буковинському селі.

Зрештою, Олександр – теж гарне ім’я, тим паче, що його носії – зазвичай люди непересічні, навіть амбітні, яскраві й творчі, за що б не взялися.

Малий Сашко, єдина дитина в родині, поводився тихенько лише коли вмощувався коло татка й споглядав, як той малює: навчався бачити світ у світлі й кольорі. Учитель фізики  брався до малярства самоуком, писав пейзажі навколо Шерівців та робив копії відомих картин:

– Я дуже любив татка, мені подобалося займатися з ним однією справою. Тож, якби тато був музикантом, може, я теж навчався б грі на якомусь інструменті, – зізнається художник.

А згодом  синок і собі щось почав малювати. Уже школярем постійно черкав щось на першому-ліпшому папірчику, навіть поїздив трохи до художньої студії в Будинку піонерів, та невдовзі кинув, як зізнається, «через лінощі» і через те, що керівник студії, якого він досі тепло згадує, поступив на навчання до Академії мистецтв у Ленінграді.

 Господь, подарувавши Сашкові Гармидеру любов до батьків, до родини, не забув ще про дві речі: талант і працелюбність. Із цим аж ніяк не сперечається власне твердження художника про лінощі, воно позначає лише віхи на шляху…

Утім, майже ідилічні дитинство й юність тривали недовго: коли Олександр вчився у 9-му класі, батько, давно хворий на сухоти, помер. А далі було Вижницьке училище прикладного мистецтва, яке успішно закінчив 1980 року.

– Поступаючи в училище, – розповідає Олександр Гармидер, – свідомо обрав відділення ткацтва: тут у розкладі було найбільше навчальних годин із живопису. Ось тут я взявся за роботу всерйоз. Тоді в училищі панувала здорова обстановка. Усі навчалися за здорової змагальності і без жодних заздрощів. Але я старався, багато працював. І нарешті прийшов день, коли відчув: думки зрослися з роботою, рука з головою стали єдиним інструментом – і це дало позитивний результат.

 До членства в Національній спілці художників України залишалося ще 25 років.

 «Ким у житті були оті мадонни?»

Навчаючись у Вижниці, Олександр встиг, поміж живописом і ткацтвом, ще й у «Смеречині» потанцювати.

Служити в армії довелося далеко від рідного краю, в Росії. І там багато малював, але при черговій перевірці казарми усе намальоване позабирав старшина: «Нє положено!».

Там же, у Вижницькому училищі Олександр знайшов музу своєї творчості, Галю. Після армії одружився. Їхньому союзу – понад 30 років. До речі, дружині Олександра Гармидера, дуже пасує її ім’я: гарна, ставна, темноока й темнокоса, вона ніби й справді вийшла з українських пісень. Її обличчя ввижається серед буковинок, постає на портретах, то й не диво, що найкращий серед своїх жіночих образів – «Буковинську Мадонну» – Олександр теж писав з неї.

 Якби я зустрілася з цією картиною десь за кордоном або зовсім без підпису, і тоді назвала б її безпомилково так, як сам художник. Навіть коли б жінка була зображена на ній не в буковинській вишиванці. Дуже характерне обличчя на цьому портреті: буковинське й материнське. І що ж може бути величнішим, ніж образ матері з дитям на руках?!

Звертання художника Гармидера до ікони, сакральність багатьох його полотен – тема особлива. Це не данина моді, не кокетування вивертами пензля. Зображення буковинських храмів, в усіх архітектурних подробицях, водночас і самі стають іконами. Стежечка до церкви між квітучих яблунь – чи не образ тієї самої Дороги до Храму? Як відомо, вона в кожного своя, та художник ніби запрошує: ступи, йди, рухайся.

І жодної удаваної величі. От як вийшло в Олександра Гармидера в серпанку зимового дня побачити в одній картині (навіть із деяким порушенням топографії – утім, це не дратує, а навпаки, гармонізує) силуети усіх чернівецьких храмів? Символ величезної любові до Чернівців – і символ єдності світу Божого: Господь же один!

Мимоволі напрошується паралель із нещодавно відреставрованою в Художньому музеї паломницькою іконою «Град Єрусалим»: інші канони живопису, але таке ж стремління показати на одному полотні всі святі місця християн.

Є в доробку Гармидера й авторські ікони. І коли «Святий Георгій» все ж таки ближче до канонічних зображень цього святого, то «Благовіщення» – без сумніву авторське полотно, живе, динамічне – і неймовірно чисте у рухах і помислах!

 «Найперші мої уподобання в живописі – буковинські, карпатські мотиви та образ Чернівців»

Нові полотна, виставки, пленери… Художник скаржиться, що ідей дуже багато, не вистачає часу, аби все втілити. Та тут же додає: «Коли нічого не робиш – закисаєш».

Спробуйте порівняти пейзажі й так звані жанрові сцени Олександра Гармидера із світлинами. Мандруючи Карпатами, Олександру нецікаво зображувати гарний, але сталий момент життя. Він і сам непосидючий, тож і на картині йому потрібний рух. Динамізм підкреслюється завершеною композицією, мазками й кольорами настільки, що придивившись до кола гуцулів чи до учасників Маланки, побачиш, як вони кружать у танці! І «Молодята» його – живі. Це потім пара ця замре на фото з сімейного архіву чи етнографічного альбому. А наразі ходять селом, примовляючи: «Казали тато й мама…».

І мчать у шаленому колі коні в «Тінях забутих предків»:  історія персонажів так і не завершилася, вона триває, поки ми дивимося на них.

А дубки на гребені схилу? Щойно по них пробігся порив вітру, гілки ще не піднялися, листя ще тріпоче. І вода в річках Гармидера ллється й дзюрчить. Скажете, вигадую? А ви постійте й прислухайтеся.

 Хто знає, як виглядав Олекса Довбуш? Відомі зображення подають нам чоловіка не надто молодого, чорноокого, з кучмою темного волосся… Типовий гуцульський чоловік, може, лиш в очах щось невпокорене… Тож чи треба дивуватися, коли на полотні із назвою – рядком з відомої «Пісні про Довбуша» «Ой, попід гай зелененький» – побачите автопортрет художника?

І може, найголовніша загадка Гармидера – наші Чернівці. Тут кожному глядачеві такий простір для фантазії!

… Темні, майже без освітлення, двори, задні фасади величезних будинків, у яких чернівчани час від часу упізнають ті, якими доводиться ходити – і яскраве вуличне освітлення центральних вулиць, сяючий трамвай гримить повз ратушу, фігури перехожих у легкому флері часу… Дощ, чи сніг, чи минулі роки розвішали над містом цей (туман, серпанок, димку?). Хто вони, ті що входять на полотні Олександра Гармидера до кафе «Габсбург» чи поспішають мимо ринку, за яким угадується силует «Бристоля»? Ми не знайдемо тепер їхніх імен, але прочитайте будь-що про старі Чернівці – і знатимете їхні долі! А зважаючи на те, скільки змінилося в Чернівцях з точки зору архітектури, полотна Олександра – безцінні свідоцтва нашої історії.

 «На жодній моїй картиніпід фарбою не знайдете й сліду олівцю»

Загальне враження від картин митця – неймовірна впевненість його пензля. Чудово відчуваючи простір, пропорції, перспективу, Олександр не переймається геометричною точністю. Та будинки його стоять несхибно, а все, чому належить рухатися, не завмирає ні на мить. При цьому Гармидер пише без ескізів і не накидає на чистому полотні олівцем чи вугіллям контурів майбутньої картини. Між тим, на його полотнах немає зайвих порожнин, а будинки, кожний сам по собі – архітектурне свято, виглядають один із-за одного: чи то показатися поспішають, чи нас розгледіти хочуть.

Олександр Гармидер – художник пожадливий: він хоче показати нам якнайбільше. Може, тому чернівецькі міські пейзажі виповзають на поля картин, сплітаються по кілька у диптихи й триптихи.

Вибаглива впевненість ліній,

Вигадлива перспектива:

В історії, ніби незмінній,

Залишений простір для Дива…

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис Олександр ГАРМИДЕР – художник, якому затісно на полотні спершу з'явиться на Медіа-Версії.