Антоніна — внутрішньо переміщена особа із міста Пологи Запорізької області. До повномасштабного вторгнення працювала на залізниці — займалася технічною документацією, бухгалтерією. Втім, поруч із основною роботою завжди була ще одна справа, яка приносила їй задоволення.

— Я все життя стригла. Чоловіка, сина: як придумала, так і стригла, — сміється вона. — І завжди мріяла: от піду на пенсію – і вивчуся на перукаря. Хоч мрія здійснилася трохи дивним способом…

До Чернівців родина переїхала вже в перші дні великої війни. Російські окупанти зайшли у Пологи 3 березня 2022 року.

— А ми виїхали 12-го. Тут у нас були родичі, тому сюди перебралися всі: донька, син зі своїми сім’ями і ми, — розповідає Антоніна.

Попри складний переїзд і нове життя в іншому місті, жінка не втратила бажання розвиватися. Одного дня вона побачила оголошення про набір на профорієнтаційне двомісячне навчання на перукаря, яке реалізує ГО «Вектор руху: підтримка, розвиток, лідерство».

— На попередній потік я не встигла, то чекала наступного набору, — каже вона.

І ці два місяці стали для неї справжнім відкриттям.

— Колористику тут вивчила – цих знань не мала зовсім. Техніку стрижки… Хоч і здається: ну що там складного? А насправді — безліч нюансів. Навіть елементарне: як правильно мити голову чи загортати рушником. Вдома ж про таке навіть не задумуєшся, — ділиться Антоніна.

Окрім технічних навичок, на курсі наставниця Тетяна Нікітіна вчила і роботи з клієнтами.

— Як поводитися з людиною, як налаштувати її на позитив — це теж дуже важливо, від цього залежить, з яким настроєм клієнт від тебе піде.

До речі, творчість у житті Антоніни була завжди. У Пологах вона танцювала у колективі «Файні пані» під керівництвом заслуженого артиста України Ромео Самвеловича Гаспаряна. Разом із колективом виступала навіть на міжнародних фестивалях. Сьогодні ж її нова сцена — перукарське крісло і дзеркало.

Після завершення навчання Антоніна планує шукати роботу у сфері краси. Каже, вже почала потроху працювати і головне — відчула впевненість у собі.

— Я тепер знаю, що завжди матиму хоч якийсь заробіток. Бо за все треба платити, а пенсії не вистачає.

Її історія — про те, що нову професію можна опанувати у будь-якому віці. І про те, що навіть після вимушеного переїзду та втрати звичного життя можна знайти нову справу, нових людей і нову віру в себе.

Маріанна Антонюк, Медіа-Версії

Запис «Мрія здійснилася, хоч і в дивний спосіб»: історія колишньої залізничниці з міста Пологи, яка у 63 роки стала перукаркою спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Іванові та Любі – за 70. До Хотина вони переїхали ще минулого року, залишивши свою домівку в Харкові. Пенсіонерам бракує грошей, адже з невеликої пенсії треба сплачувати за оренду та комунальні послуги, купувати необхідні ліки. Кажуть, що допомагають діти. А добрі сусіди в Хотині подарували їм велосипеди, на яких подружжя і приїхало за допомогою, яку надають доброчинці.

Під час очікування черги на отримання продуктової допомоги, Іван переглядає новини в месенджері. Його серце болить від новин з Харкова, де останніми днями окупанти завдають жахливих ударів від яких страждає мирне населення. Людей, витягують з-під завалів зруйнованих будинків, серед вбитих та поранених – діти…

Чоловік розповідає, що в Харкові залишилися його син та донька. Син – лікар «швидкої», якраз рятує поранених після обстрілів. Донька також медик, і разом з братом не могли залишити місто в цей тяжкий час – потрібно рятувати багато життів…

Іван дякує за продуктову допомогу, яку вони отримали в «Карітас Чернівецької Єпархії», бо знає, наскільки це важлива підтримка для них обох.

Днями набори для приготування гарячих обідів «Карітас» привіз 32 вимушеним переселенцям, які проживають в Хотинській громаді. Така допомога дозволить забезпечити потребу в харчуванні вразливим категоріям населення на 2 тижні.

Окрім продуктів, «Карітас» дбає і про духовну підтримку потребуючих. У Хотині з отримувачами допомоги спілкувався парох парафії Преображення Господнього УГКЦ о. Юрій Перхун, кожне слово підбадьорення відгукувалося в серцях людей і додавало їм сили долати випробування.

Фейсбук-сторінка “Карітасу Чернівецької Єпархії”

Запис На велосипеді – за допомогою від доброчинців спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Він був націлений на покращення стану психологічного здоров’я та соціального становища у новому для внутрішньо переміщених українців та українок середовищі; їх інтеграцію до культурних та суспільних цінностей Буковини та створення умов для задоволення гуманітарних потреб.

«Відтак невеликій команді проєкту за чотири місяці вдалося зробити чимало: провести 40 групових тренінгів та індивідуальних консультацій, більше 20 історичних та мистецьких лекторіїв, літературні зустрічі та творчі вечори, заняття з рукоділля, автентичних кулінарних традицій; 7 поїздок у територіальні громади Чернівецького району. У заходах проєкту прийняло участь більше 1300 осіб, для яких Буковина та ми, буковинці, стали ще ріднішими», – повідомляє пресслужба ГО «Буковинська медична громада».

Проєкт «Почни життя спочатку» впроваджувався ГО «Буковинська медична громада» у рамках проєкту «Термінова підтримка ЄС для громадянського суспільства», що впроваджується ІСАР Єднання за фінансової підтримки Європейського Союзу».

Запис Щоби Буковина і буковинці стали ріднішими спершу з'явиться на Медіа-Версії.

З самого лише міста виїжджали аж чотири години. А тисячу кілометрів до Чернівців, де мешкає сестра Тетяни, долали три доби.

«Спочатку вирушили в бік Дніпра, – згадує Тетяна. – Годинами стояли в заторах, машини втискувалися в 4 ряди, просувалися по півметра… Уже майже перед Дніпром шукали, де б заночувати. Через знайомих телефоном знайшли (чи ж не диво?) сім’ю, родом з Чернівецької області, куди ми якраз прямували. Ці незнайомці прийняли нас, чужих людей, на ніч як рідних.

Далі ми дісталися Олександрії, але там військові і поліція цілу колону машин розвернули – щось трапилося. Тож поїхали на Кривий Ріг, далі на Кропивницький. Там знайшли місце ночівлі через волонтерів, ночували на меблевій фабриці. Спали як є  – вдягнуті, на матрацах на підлозі, куртками вкривалися…

Далі планували на Вінницю, але звідти знайомі телефоном повідомили, що у них вибухи… Тому об’їжджали центральні траси якимись маловідомими дорогами, і поки їхали – сивіли…»

У Чернівецьку область заїхали з боку Вінниччини, через Новодністровську ГАЕС. Живуть у сестри, люди – знайомі і незнайомі – допомагають, чим можуть. Літній одяг отримали з гуманітарною допомогою, сусіди і віряни розташованої неподалік церкви допомагають продуктами.

Навіть пучок петрушки несуть! – розчулено каже пані Тетяна і додає: «Бандерівці», якими росіяни всіх лякають, це золоті люди…»

І кожна допомога для родини незайва: сама пані Тетяна пенсіонерка, раніше працювала інженером в інституті проблем машинобудування, її дочка в Харкові була приватною підприємицею і мала малесеньку кав’ярню на орендованих кількох квадратних метрах… Звісно, через війну цей дохід втрачений, а годувати дітей, яким у березні і квітні уже в Чернівцях відзначили відповідно 5 і 13 років, треба.

На новому місці дочка пані Тетяни не сидить без діла – кілька днів на тиждень волонтерить, іноді й 5-річного Петруся з собою бере. А бабусі порадили звернутися по допомогу до «Карітас Чернівці».

Невідомо, як ще довго родина вимушено гостюватиме на Буковині. Щодня пані Тетяна з острахом читає новини і телефонує старшій дочці, яка з сім’єю залишилася в Харкові.

«Наша квартира зараз, на щастя, вціліла, –  зітхає наша співрозмовниця. – Ми живемо в промисловому районі міста, де уздовж Проспекту Героїв Харкова розташовані великі підприємства. Але зараз цю промзону обстрілюють щодня. Тому чи буде нам куди повертатися, і як скоро з’явиться така можливість – невідомо».

А наразі дякують Богу за все, що мають, а головне – за збережені життя. Бо впевнені, що тільки з Божою поміччю їм вдалося дістатися сюди цілими і неушкодженими.

На фото: пані Тетяна (праворуч) з сестрою прийшли по допомогу до «Карітас Чернівці»

Запис «Якби не Божа поміч, нас би вже не було серед живих» – родина переселенців з Харкова спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Учасники події, внутрішньо переміщені українці та українки з Запорізької, Харківської, Донецької та Луганської областей, самі взяли участь в приготуванні буковинської ухи на молоці, почули розповіді про буковинські кулінарні традиції, насолодились буковинським гумором та заспівали пісень – ну і, звісно, частувалися запашною і наваристою стравою.

Майстер-клас та частування буковинською юшкою на молоці організувала ГО «Буковинська медична громада», а провів відомий у Чернівцях громадський діяч, закоханий у свій край, його історію, у минулому – депутат міської ради та чиновник  Юрій Бурега.

Подія є частиною проєкту «Почни життя спочатку» від ГО «Буковинська медична громада» у рамках проєкту «Термінова підтримка ЄС для громадянського суспільства», що впроваджується ІСАР Єднання за фінансової підтримки Європейського Союзу».

Запис На Буковині переселенці вчилися готувати юшку на молоці спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Осередок надійної допомоги  створили у гірському містечку на Буковині для вимушених переселенців. 

У Вижниці в церкві Святих апостолів Петра і Павла УГКЦ щодня годують гарячими обідами 60-70 вимушених переселенців. У цокольному приміщенні храму облаштували кухню, оснащену сучасним обладнанням. Обладнання ще раніше отримували за грантовими заявками для підтримки малозабезпечених, самотніх, маломобільних мешканців міста, а також для створення молодіжного простору.

Парох Василь Стефанко розповідає, як Бог так усе спрямував, що з початком широкомасштабного вторгнення парафія виявилася підготовленою до прийому втікачів від війни: тут є чудово обладнана кухня, яка до того годувала незаможних місцевих жителів, а тепер радо стала у пригоді переселенцям.

«Два роки тому Львівська освітня фундація через «Карітас» підтримала нашу заявку і ми виграли грант щодо годування незаможних тут у Вижниці, отримали професійну плиту, – розповідає отець Василь Стефанко. – Ціле літо ми годували потребуючих: хтось приходив сюди, а комусь наші волонтери розвозили готову їжу по місту: лежачим, маломобільним, хворим. З цього починали. Під час повені годували наших МНС-ників, які  рятували мешканців від стихії. Згодом Бог так це все помножив, що пізніше я написав наступний проєкт, і французька благодійна католицька організація «Діло Сходу» виділила нам кошти на пекарню. Минулого року Владика нам її вже освятив. Пізніше від Української соціальної академії ми ще мали проєкт, у межах якого докупили обладнання для піцерії – це було облаштування простору для молоді, перед тим закупили меблі – столи, крісла. Почали розширюватися. Це все було до війни. Тож  фактично до війни ми виявилися готовими».

27 лютого на парафії вже готували обіди для потребуючих. Першого березня вперше переселенці залишилися ночувати у цокольному приміщенні церкви, де й розташована кухня і молодіжний простір, який тепер став їдальнею.

«У нас залишилися ночувати два десятки переселенців із Харкова, – продовжує отець Василь. – Чотири дні вони їхали в легкових машинах сюди – тому були щасливі, що можуть лягти і вирівняти ноги… Ми тут нагодували їх борщем – то вони казали, що такого смачного борщу ще в житті не їли. Поступово збільшувалася кількість тих, хто приходили на обід. Бувало і більше 80 людей, і їх спочатку забезпечували сніданком, обідом і вечерею. Зараз їх уже трохи менше, більшість якось облаштувалися, і в нас обідають лише  60-70 осіб щодня».

Уже після початку масштабних бойових дій отець Василь Стефанко подав заявку на наступний грант.

«Написали проект, аби докупити обладнання на кухню – щоб покращити умови праці – так, щоби за менших зусиль вдавалося готувати для більшої кількості потребуючих – адже готують тут волонтери, у вільний від основної роботи час, без вихідних».

Парафіяльна кухня очікує промислової посудомийної машини, конвекційної печі, професійних жарочних поверхонь, посуду.

Зараз кухня перелаштувалася на забезпечення харчування ВПО. Обіди тут готують волонтерки – як місцеві (які поза цим служінням працюють – хто психологом, а хто викладачкою англійської мови), так і з числа переселенок.

Красива струнка жінка з дівчинкою виявилися бабусею й онучкою. Тетяна й 9-річна Марія охоче розповідають про себе. Вони з Києва, приїхали 24 березня – разом з мамою і дідусем Марії. У столиці протрималися місяць після початку обстрілів – сподівалися, що Київ надійно захищений. До Вижниці потрапили випадково – їхали на Закарпаття. Але дорогою натрапили на волонтерів, які порадили це тихе містечко, дали потрібні номери телефонів… Зараз мама дівчинки повернулася до столиці, а бабуся й дідусь залишилися з онучкою. Хоча також уже планують повертатися додому – адже столиця стала безпечнішою, а батьки скучили за дитиною.

Обідають у церковній їдальні. «Спочатку було незручно, – ніяковіє пані Тетяна. – Але потім, коли гроші почали геть закінчуватися, звернулися по допомогу. Тут дуже чисто і дуже смачно готують. Спасибі тим, хто нами опікується».

Дарія допомагає пароху отцю Василю Стефанку – і за кухнею наглядає, і для привезеної допомоги від «Карітас Чернівці» визначає місце в приміщенні… А ця молода жінка – з Харкова. У Вижниці – від 7 березня. Їхала сюди цілеспрямовано – тут уже трохи раніше зупинилися її друзі і забронювали житло. Інші харківські знайомі розповіли, що є церква, де допомагають переселенцям.

Дарія почала тут волонтерити з першого дня: «Побачила, що люди працюють, то чому ж я не можу? Спочатку чистила картоплю. Зараз – готую». У попередньому, мирному житті вона працювала в галузі екології, але цікавилася дієтологією, це було її хобі. Тож тепер вона втілює своє захоплення в життя. Спочатку їй здавалося, що ці зміни дуже тимчасові, але зараз бачить, що війна затягується. Треба якось пристосовуватися і налаштовуватися на довший час.

Оксана з чарівною шестилітньою донечкою Софією-Марією приїхала на початку березня з Миколаєва. Вона журналістка, була власкором одного з центральних телеканалів. Втікала з дитиною від обстрілів практично без нічого – просто рятувала життя своє і доньчине. І тривалий час уже тут, у тихому гірському містечку, вони першими вибігали в укриття, ледь зачувши сигнал повітряної тривоги…

«Дуже важко їхали – у вантажівці, не бачили дороги. Від’їжджали під обстрілами, тож не були впевнені, що зможемо виїхати. Тоді на підступах до Миколаєва вже були загарбники, область частково була окупована. Дуже важко було, – каже Оксана.– Навіть зараз там уже трохи краще. Тож виїхати ми робили кілька спроб, і нарешті це таки вдалося – майже випадково, завдяки волонтерам. Сюди також дісталися випадково – нам було байдуже, куди їхати, головне подалі від війни. Дитина мала величезний стрес. Та дуже вдячні місцевим людям, «Карітасу», отцю Василю за допомогу. У нас узагалі закінчилися гроші, на два місяці взагалі забули, як вони виглядаються, приїхали практично без речей… Усе, що зараз на нас – нам дали тут. Дівчата-волонтерки тут чудові, вони не лише годують, а й розмовляють з нами, допомагають як психологи. Зараз завдяки усім цим людям ми потихеньку отямлюємося».

Маріанна Антонюк

Запис Переселенці у Вижниці: «Завдяки місцевим людям ми потихеньку отямлюємося» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Літературна зустріч «Буковинський колорит у поезії Юрія Буреги» відбулася завдяки проєкту «Почни життя спочатку: зміцнення психологічної, соціальної та культурної стійкості внутрішньо переміщених осіб для життя у Чернівецькій області». Із Юрієм Бурегою гості мандрували історією краю та сторінками творчості щирого буковинця. А невимушене спілкування розчулило всіх присутніх до сліз…

Зустріч  із українцями, які тікаючи від війни, знайшли у нас не просто прихисток, а стали уже частинкою дружньої чернівецької родини, не залишила нікого байдужими.

Проєкт «Почни життя спочатку» впроваджується ГО «Буковинська медична громада» у рамках проєкту «Термінова підтримка ЄС для громадянського суспільства», що впроваджується ІСАР Єднання за фінансової підтримки Європейського Союзу».

Запис Літературна зустріч з Юрієм Бурегою: вірші, сльози, «Лелеченя» і буковинський колорит спершу з'явиться на Медіа-Версії.

2 червня, у день Вознесіння Господнього, команда проєкту «Почни життя спочатку: зміцнення психологічної, соціальної та культурної стійкості внутрішньо переміщених осіб для життя у Чернівецькій області» передала допомогу (медичні засоби, побутові миючі засоби, засоби особистої гігієни, одяг, постільну білизну) КУ «Чернівецький геріатричний пансіонат» , БО БФ «Ми – Україна Єдина», КЦ «Турбота» (пункт 4 видачі допомоги переселенцям) та ГО «Чернівецьке товариство людей з інвалідністю «Мрія» , яка буде направлена для потреб внутрішньо переміщених осіб у м. Чернівці

«Дякуємо за надану допомогу Муніципалітету міста Кракова. Особливу подяку висловлюємо меру м. Кракова п. Яцеку Майчровському, п. Юлії Жиліні-Худзік, головному спеціалісту бюро міжнародних відносин міської ради Кракова та директору ГО «Центр регіональних ініціатив Яворівщини» Андрію Маковецькому за допомогу у транспортуванні вантажу», – зазначають у пресслужбі ГО «Буковинська медична громада», яка ініціювала проєкт.

Проєкт «Почни життя спочатку» впроваджується ГО «Буковинська медична громада» у рамках проєкту «Термінова підтримка ЄС для громадянського суспільства», що впроваджується ІСАР Єднання за фінансової підтримки Європейського Союзу».

Запис Чернівецькі доброчинці передали потребуючим містянам допомогу від милосердних краків’ян спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Вечірка вдячності

В останній день липня друзі, знайомі, поціновувачі творчості Олени Федосової та Аліни Тимохіної зібралися на останню виставку-вечірку в Чернівцях. Ця подія була варта навіть окремого сюжету в програмі «Добрий ранок,Буковино!»

Не знаю, хто як, а ми отримали персональне запрошення. Відчуття були неоднозначні. З одного боку, приємно, що згадали. Бо не так вже й часто зустрічаємось. З іншого – сумно. Бо дівчата їдуть з Чернівців назавжди.
У 2014 р вони їхали назавжди зі Станиці Луганської – від війни, від обстрілів, від загрози життю. В Чернівцях вони вписалися в художньо-мистецьку спільноту.

Через півроку після переселення Олена взяла участь в проекті «Успішна пані» і стала «Пані Романтичність». У 2018 році таку саме номінацію виборола і Аліна.

Від «Успішної пані» з майстринями прощалася Іванна Герасимчук

Тут, в Чернівцях, народилася Єва і бренд «Речі для душі»

Речі для душі

Авторський стиль Олени Федосової дуже впізнаваний. Якщо ви хоч раз бачили її роботи, то зрозумієте, чиї то котик, лисичка, янголятко, або дівчинка, що летить над містом

Багато місця в творчості займають будиночки з відкритими дверима,вікна яких світяться теплом

А ще коли Олена нервує, вона випікає пироги. Нам запропонували з тунцем, з бринзою та з ягодами. Поки я була захоплена роздивлянням та спілкуванням, залишились тільки з чорницею. Тож відповідально заявляю – смачнющі! Щодо інших, то повіримо на слово.

Вільний мікрофон

Від частування присутніх намагалися відволікати друзі родини. Наталя Сливка співала пісень,

вдягнена у сукню бренду «Речі для душі»

А Карен Гамбарян, за традицією, проголосив тост,

який написав на початку минулого століття Аркадій Аверченко

Легкий присмак

Ми пішли далеко до завершення. Мала вдосталь вражень і світлин для репортажу.

І дотепер маю теми для роздумів. До прикладу, чому митці і мисткині їдуть з Чернівців, впираючись «в стелю, яка є чиєюсь підлогою»? Чому важче втримати творчих людей, ніж спорудити меморіальну дошку? До речі! Вже можна готувати таку з написом «В цьому будинку відбулася прощальна вечірка видатних діячок мистецтв Олени Федосової та Аліни Тимохіної, які мешкали в Чернівцях 2014-2019 рр»
А ще маю на згадку сум з легким присмаком чорниці і «Закоханих песиків» з «Сажотрусом».

Ірина Гамбарян

Фото: Карен Гамбарян, Ірина Гамбарян

Запис Прощання з присмаком…  чорниці. Блог Ірини Гамбарян спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Карен – актор за освітою і попередньою роботою – після участі в АТО повернувся у Чернівцях до мистецтва. За допомоги друзів з ГО «Міжнародний рух ЕКО-КУЛЬТУРА» організував об’єднання ZELЁNKA (від армійського «зеленка» – лісиста місцевість, чагарники). Запропонував містові за рахунок «бюджету участі» відремонтувати одне з приміщень Будинку естетики та дозвілля (в народі – «Шепетівка»). Отримав підтримку кількох своїх ідей і проектів від різних організацій і фондів. І тепер робить те, до чого душа лежить: організовує змістовне дозвілля, як він сам каже, «чернівчан і «понаєхавших», паралельно привертаючи увагу громадськості до реальних і важливих проблем.

Арт-терапія, режисування фестивалю культур, фотовиставки і фотосушки, екологічні акції, «перша читка сценарію», зрештою, просто вечірки – це те, що робить Карен для людей, не поділяючи їх на місцевих і переселенців. А Ірина, експертка й тренерка з гендерних питань, долучається до його подій і як учасниця, і як майстриня репортажного фото.

Напередодні Старого Нового року на вечірку в «Шепетівці», яка відбулася за підтримки  МОМ і ГО «КРИМ SOS», прийшли люди різного віку й інтересів: були цілими сім’ями, були з друзями і були поодинці. Зустрілися знайомі раніше – і знайомилися тут (адже й сама назва вечірки – «Знайомимось!»). Танцювали під хіти 80-х і приміряли на себе ростових ляльок, малювали із зав’язаними очима, розповідали про себе і своє відчуття навколишнього світу, співали, розважалися конкурсами, промовляли тости під колу і смакували солодощі…

Тут був Сергій з Луганщини, який вже також близько трьох років мешкає у Чернівцях, але якось досі близько не перетинався тут ні з ким зі Сходу, аж поки в маршрутці не познайомився із Кареном. «Я почув у транспорті, що хтось говорить російською – але не «тутешньою» російською, а іншою, особливою, – розповів Карен. – Просто підійшов і представився: «Карен, Донецьк». А у відповідь почув: «Сергій, Алчевськ»…

На вечірці були й зовсім молоді дівчата й хлопці – й ті, що пам’ятають, як ходили у «Шепетівку» ще навіть не на дискотеку, а на танці! Були буковинці, вкорінені тут, і «люди світу», які не уявляють свого життя без мандрів і змін. Були «технарі» («фізики») і люди мистецтва («лірики»)… І, як не дивно, в старій добрій «Шепетівці» їх зібрав Карен з Донеччини. Тепер уже – чернівчанин Карен.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії», фото Ірини ГАМБАРЯН

Запис Переселенці згуртовують чернівчан спершу з'явиться на Медіа-Версії.

• Склалася ситуація, що вимушені переселенці та трудові мігранти не беруть участі у місцевих виборах – через те, що мають прописку там, звідки переїхали, – каже активістка, голова ГО «Право. Захист. Справедливість» Анна КІТОВА. – Вони не беруть участі у розбудові тієї місцевості, де мешкають зараз і куди сплачують податки. В Україні налічується близько десяти мільйонів трудових мігрантів, а ще є майже 1 мільйон 700 тис. переселенців, із них майже три тисячі — на Буковині. Тобто велика частина нашого суспільства залишається просто без свого права голосу. Це неправильно. Ми хочемо своєю акцією привернути до проблеми увагу суспільства через мистецтво.

Запис У Чернівцях нагадали про виборчі права переселенців спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Важко сказати, чи обговорення проблеми війни в Україні на такому високому рівні – за участі наших урядовців і досвідчених міжнародних експертів – дасть відповіді на гострі питання сьогодення, але принаймні озвучити ці питання, визнати їх наявність і примусити суспільство замислитися – це вже значний результат.

Розбудова миру – справа довгострокова

Зазвичай є два варіанти сприйняття нами високопосадових іноземців: ми їх або вважаємо месіями, які дадуть готові рецепти на всі випадки нашого непередбачуваного життя, або відверто насміхаємося з їхньої наївності, коли бачимо, як вони не розуміють усієї глибини корупції, непрофесіоналізму і байдужості, в яких ми досить-таки успішно виживаємо. Обидва варіанти хибні. Адже ці експерти, як правило, бачили речі, значно страшніші за українські недоліки, і мають чималий досвід у їх врегулюванні. А ще вони чітко усвідомлюють, що не кожен досвід можна просто «відрізати і пришити» до України, тобто матрично застосувати. Саме про досвід подолання конфліктів, розбудови миру і можливості його застосування в нас говорили представники ООН – координатор з гуманітарних питань в Україні Ніл ВОКЕР, представник Агентства ООН у справах біженців Павло МАТЕУ та інші – під час міжнародної конференції.

На їх переконання, недостатньо просто подолати конфлікти і «отримати мир». Далі йде процес, коли необхідно зупиняти насильство всіма способами і «творити мир». А далі – «розбудовувати мир», створювати структури, інструменти і втілювати практики – як через всеможливі інституції, так і через, наприклад, культуру – аби просувати стійкий мир. І це – завдання далеко не тільки і не стільки політики. Йдеться не лише про відновлення зруйнованої бойовими діями інфраструктури чи забезпечення потребуючих соціальними виплатами, а й про зміни в свідомості людей, про руйнування стереотипів, поділу на «своїх і чужих».

Коли «пиріг» зменшується – конфлікт збільшується

Ніл Вокер наводив конкретні – як вдалі, так і не дуже – приклади «розбудови миру». Важкі уроки виніс світ з етнічного конфлікту між киргизами і узбеками у Ферганській долині Киргизстану. Так, толерантність потрібно плекати: проводити для людей спільні заходи – творчі, спортивні події, залучати до них дітей, створювати можливість, аби люди могли РАЗОМ обговорити існуючі проблеми – від вивезення відходів до планування бюджету. Але це все буде слабким інструментом без економічного зростання. «Коли «пиріг» зменшується – конфлікт збільшується», – підсумував експерт. А ще – не буде результату, коли не буде підзвітності. Коли не буде публічного результату роботи, коли не порівняєш «як було» і «як стало». На противагу конфлікту в Киргизії наводили приклад розв’язання конфлікту в Гватемалі. Коли 1996-го після кількадесятилітньої війни і геноциду індіанців був підписаний мирний договір між ворогуючим сторонами, вже 1999-го могили загиблих розшукали, здійснили ексгумацію, ідентифікували, а винних у цих смертях командувачів притягнули до відповідальності…  Незаангажованим інституціям було непросто забезпечувати підзвітність – погрози лунали і на їхню адресу. Але справу довели до логічного завершення.

Розуміння важливості і довготривалості процесу «розбудови миру» є і в українських учасників міжнародної конференції. Так, міністр з питань тимчасово окупованих територій та внутрішньо переміщених осіб України Вадим ЧЕРНИШ заявив: «Ми не говоримо суто про географічні речі на Сході України. Ми говоримо про цілу країну: як вона реагує на цю біду, чи поділяє цінності, які ми декларуємо? Якщо ні – то виникатиме напруга». Міністр запевнив, що нині триває робота над створенням  державної програми, яка б дозволила комплексно вирішувати наявні проблеми. І це має бути не простий, а відмінний від інших, подібних документ. І навіть у процесі його підготовки з’являється розуміння багатьох, не усвідомлюваних раніше, речей. Щоправда, невідомо наразі, як міністр збирається його втілювати – без управлінської вертикалі на місцях, без чітких відповідей на питання, які ставили йому на конференції журналісти.

 «Однаково рівні» чи «однаково нерівні»?

Важливою частиною дискусії була й спроба з’ясувати, як нам ставитися до нової для нас категорії населення – внутрішніх переселенців. На репліку про те, як насторожено сприймають переселенців, в тому числі й людей похилого віку, в регіонах, куди вони потрапляють, відгукнувся заступник міністра з питань ТОТ на ВПО Георгій ТУКА: «Їх так само зневажають, як будь-яких старих по всій Україні. Не треба нас ні за чим ділити – ми такі самі, всі українці. Ми однакові». На що отримав чиєсь зауваження: «Не так однакові, як рівні. Або нерівні».

Справді, якщо йдеться про права людини загалом – то в нашому суспільстві їх розуміння відсутнє. «Моє покоління виросло в СРСР, – каже Георгій Тука. –  До правозахисників ставилися як до зрадників, вони були гнаними. І моє покоління – нащадки цього. Молоде покоління треба цього вчити, але точно не гаслами». Маємо нагоду вчитися цього не на теоріях, а на практиці життя, яке кидає нам виклики. І долати стереотипи – як у нашому сприйнятті внутрішньо переміщених осіб, так і в їхньому сприйнятті себе в навколишньому світі. Адже у поведінці переселенця теж нерідко можна помітити стереотип – стереотип жертви.

Про необхідність пошуку спільностей переконливо говорив журналіст Андрій КУЛИКОВ – той самий Куликов, якого багато хто не зрозумів, коли він став ведучим телемосту з представниками так званої ЛНР/ДНР з Донецька.

Він наполягає на тому, що поняття «лінія» можна трактувати по-різному: як лінію зіткнення, або розмежування, або дотику. «Дотик і спільність – набагато важливіші, – каже Куликов. – І дати це розуміння якомога більшій кількості людей можуть саме журналісти». Він наводив конкретні, хоча й неоднозначні приклади. «Ми нерівні ні в житті, ні в смерті», – стверджує журналіст, нагадуючи, що в Україні не оголошували національної жалоби, коли на непідконтрольній території від снаряду загинули 8 мирних людей на тролейбусній зупинці. «Чи це не українці?» – справедливо запитує Куликов і продовжує: «Торік мене багато проклинали за день, що я провів у Донецьку. Питали: ну і що він там дізнався? Що тролейбуси їздять? Так і це нам треба знати! Пам’ятаю, як у нас люди під час Майдану в Києві навіть не в курсі були, що у столиці громадський транспорт працює. Ми не можемо вдягнути шори. Ми не можемо уподібнитися пропагандистам – навіть якщо це працює. Пригадайте весну 2014-го. Україна встояла великою мірою через той спротив, який вчинили в Донецьку і Луганську. Російські прапори спочатку піднімали і в Харкові, і в Запоріжжі. І лише потім – у Донецьку і Луганську. А вже згодом ті, хто розхитували ситуацію, стягнули сили з інших областей і посилили себе саме в Донецьку і Луганську. Якби не ці кілька тижнів, які дали нам своїм спротивом луганчани і донеччани – наші втрати були би набагато більші».

 «Ти серед своїх». Мистецтво задля інтеграції

Саме меті змінити якісь «пунктики» в нашій свідомості, соціально інтегрувати родини переселенців та їхніх дітей присвячена відкрита в Мистецькому арсеналі після конференції виставка «Як тебе звати?», зорганізована ЮНІСЕФ, Міністерством з питань ТОТ та ВПО та іншими потужними партнерами.

Показати не відмінності між тими, хто покинув домівку, і тими, хто ніколи з цим не стикався, а їхню схожість. Продемонструвати, що нас усіх пов’язують спільні цінності і у нас подібні звички, що ми прагнемо одного і того ж: безпеки, комфорту, стабільності. А відмінності і бар’єри між нами творяться в наших головах. Експозиція поділяється на розділи – це етапи, які доводиться переживати переселенцям: вимушена втеча з домівки, шлях в невідомість, спогади і ностальгія за довоєнним життям. На виставці представлені світлини, відеозаписи, малюнки дітей, фільми. Автори робіт – як українці, так і митці з-за кордону. Зустрічають відвідувачів густо помережені сухою статистикою білі стіни: скільки вимушених переселенців в Україні, скільки серед них дітей, скільки постраждали внаслідок бойових дій, скільки потребують психологічної допомоги…

Далі у центрі великої кімнати – здоровенний скляний куб, наповнений вживаними речами, які надходять для переселенців. Ще далі – лабіринт із відомих клітчатих сумок – супутників незаможних мандрівників. А за рогом – паперовий будиночок із записаними і намальованими на стінах дитячими мріями… Виставка триватиме до 25 грудня, і кожен охочий може пропустити її через свою свідомість і змінитися.

Адже великі, глобальні зміни розпочинаються з кожного особисто. Тим більше, що і міністр Черниш, попри великі, загальні і довготермінові завдання свого міністерства закликав: «Не слід мислити глобальними категоріями, казати «Україною грають, як м’ячем». Така точка зору не дозволяє реально замислитись, що ж насправді кожен з нас може зробити».

Україна, як ви розумієте, далеко не на першому місці серед країн, які потребують негайної допомоги, – Наташа Стойковська

А робити має таки кожен з нас. Бо ніхто замість нас не зробить. Про що дуже влучно сказала під час медіа-воркшопу координаторка з надзвичайних ситуацій в Україні Наташа СТОЙКОВСЬКА: «Ви не є бідна країна. Тому важко закликати інвестувати в неї. Адже інвестують – за потребами. А ми не маємо підміняти уряд. Проводиться глобальний аналіз, наскільки великі проблеми і наскільки уряд здатен на це відреагувати. Після такого аналізу Україна, як ви розумієте, далеко не на першому місці серед країн, які потребують негайної допомоги».

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Фото www.flickr.com і автора

Запис «Людський вимір» проблем внутрішніх переселенців: від приватного до глобального і назад спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Переселенці розповідають про телефонні дзвінки від нібито операторів кол-центру групи кампаній «Дельта М». Вони повідомляють, що телефонують для уточнення місця перебування цих громадян, мовляв, для «привітання їх із новорічними святами від імені Міністерства фінансів України». Після оголошення мети дзвінка «оператори кол-центру» просять переселенця уточнити П.І.Б., рік народження, місце реєстрації на непідконтрольній території та місце фактичного проживання. Наступним запитанням уточнюють, де саме перебуває на момент дзвінка переселенець. Якщо переселенець відмовляється назвати адресу фактичного проживання, «оператор кол-центру» повідомляє, що зазначить розходження із наявними в нього даними і ця відмова вплине на подальші виплати внутрішньо переміщеним особам.
Як повідомив аналітик Громадянської мережі ОПОРА Олександр Клюжев, у цієї фірми є навіть інформація про тих переселенців, які не отримують соціальну допомогу. «Я та мої друзі телефонували до кол-центру, який має персональні дані переселенців, використовуючи реальні або вигадані дані про зареєстрованих внутрішньо переміщених осіб. При цьому оператори кол-центру надавали можливість «перевіряти» дані щодо іншого переселенця, від імені нібито його родича. Це означає, що законодавство про захист персональних даних для переселенців не діє.

І ще раз підкреслюю, нам постійно зазначали, що це «опитування» проводиться в інтересах Мінфіну. Приналежність телефонів, з яких здійснювався обзвін, до колекторів «Дельта М» підтверджується словами операторів кол-центру та автовідповідачем цієї лінії. Докази цієї протиправної діяльності є і вони будуть передані правоохоронним органам. Є реальні ВПО, готові подавати заяви в правоохоронні органи», – наголосив він.
А виконавчий директор Громадського холдингу «Група Впливу» Тетяна Дурнєва сама вирішила перевірити наявність своїх даних у операторів так званого кол-центру. «За номером телефону, який я вказувала як контактний при отриманні довідки ВПО, оператор цього невідомого кол-центру знайшла мене в якійсь базі та підтвердила, що знає моє ПІБ, дату народження тощо. Крім того, оператор наполегливо просила, щоб я назвала адресу свого теперішнього місця проживання, щоби вона перевірила ці дані зі своєю інформацією про мене. Ця ситуація є кричущим порушенням Закону України «Про захист персональних даних», – зазначила Тетяна Дурнєва.
Громадський холдинг «Група Впливу» закликає Міністерство фінансів України прояснити ситуацію, за якої невідомі особи, посилаючись на Мінфін і називаючись то «Соціальним Фондом», то «Дельта М», мають всі персональні дані переселенців. Просимо також звернути увагу на факти незаконної передачі персональних даних Уповноважену ВРУ з прав людини, народних депутатів та міжнародні структури.

Якщо ви отримали подібний дзвінок від «соціального фонду», повідомте, будь ласка, про це, зателефонувавши нам на гарячу лінію +38(050)477 08 00.

Запис Обережно, телефонують шахраї! спершу з'явиться на Медіа-Версії.