Є зустрічі, після яких світ неначе фокусується по-новому. Нехай не надовго, але це відчуття є ще і зараз. 3 грудня відчинилися двері в світ театру – прийшла на зустріч циклу «Брама», яка цього разу була присвячена мистецтву сцени, акторській майстерності та режисурі. Гостем вечора був Іван Данілін, актор і режисер, добре знаний кожному чернівецькому поціновувачу театру. Модератором і автором циклу мистецьких зустрічей традиційно був письменник Максим Дупешко.
Питання про Театр. Про Театр, як шлях, як сенс, що одного дня оформився у просте слово «Пішли…». Так само, як у «Божественній комедії» Вергілій звертається до Данте й веде його крізь темряву до світла, так і в професійному шляху Даніліна з’явилася людина, за якою він пішов без вагань. Це був Григорій Володимирович Агєєв — керівник народного театру, перший учитель, який, почувши в приймальній комісії фразу «Цей хлопчик хоче поступати на режисера», просто сказав: «Пішли». З того моменту почався шлях, що визначив усе подальше життя митця.

П’ять років Данілін добивався, щоб театр носив ім’я Григорія Агєєва, — і добився, адже пам’ять про вчителя для нього не формальність, а внутрішній обов’язок і глибока вдячність. Іншою ключовою постаттю став народний артист України Володимир Адольфович Сніжний у Рівному, людина, яка стала другим дороговказом і знову підтвердила: учителі живуть далі у своїх учнях…

На зустрічі Іван Данілін говорив про народження персонажа, про магію сцени, про режисерські рішення, які іноді здатні повністю змінити постановку. Питання були і від гостей зустрічі:
— як пішов у актори;
— як прийшов до режисури;
— роботу в театрі імені Ольги Кобилянської;
— творчі пошуки й «профнепридатність», яка виявляється не вироком, а точкою зростання;
— роботу в театрах Рівного та Чернівців;
— великий вплив театру ляльок, який, за його словами, вчить точності, пластики і театр ляльок, як більш умовний, часто виступає джерелом сценічної свободи та метафоричності.

Згадали і про фільм «Ти — космос» Павла Острікова, де головну роль виконує непрофесійний актор Володимир Кравчук. Саме у таких акторів переважає відсутність штампів, природність і ефект документальної присутності — коли в кадрі бачиш не гру, а людину.

Іван Данілін закінчив акторську освіту, а також магістратуру з режисури — саме це дозволило йому поєднати дві ролі: актора й постановника. Нині він очолює Народний драматичний театр ім. Г. В. Агеєва при Центральному палаці культури Чернівців і водночас керує дитячою театральною студією «Бу-Бу-Бу». Як актор, Данілін грає Гамлета у постановці Володимира Петріва на сцені Рівненського обласного драматичного театру… Участь у Незалежній театральній лабораторії, вистави  «За годину» за новелами А. Шніцлера, «Пісок з урн» за поезією Пауля Целана режисера Олега Мельничука. Іван Данілін долучався до фестивалю Meridian Czernowitz як режисер і актор театральних перформансів та поетичних читань.  Пригадали і документальний фільм «Виживуть тільки закохані. Траян Попович та інші». Фільм присвячений діяльності мера Чернівців Траяна Поповича, якому 1941 року вдалося врятувати від загибелі близько 20 тисяч чернівчан єврейського походження. Перформанс «Запалювання ліхтаря», міні-вистава «Трояндова легенда»… Водночас — здатність бачити за межами сцени, виховувати, створювати простір, де живе творчість…

Наприкінці зустрічі Іван Данілін презентував фільм «Будучність України», створений за сценарієм загиблого відеооператора Максима Шварцмана. Це фільм-пам’ять, фільм-вшанування сміливості, болю й віри в майбутнє.

Зустріч із Іваном Даніліним — це завжди досвід: людський, творчий, емоційний. Це щирість, якої часто не вистачає в сучасному світі…
І, виходячи з тієї зустрічі, я подумала: добре, коли людина має  своє «пішли». Свою людину, за якою варто йти.
Свій шлях, який відкривається з одного короткого, але вирішального слова.

А такі митці, як Іван Данілін, нагадують:
Театр — це не професія. Це сенс. Це спосіб бути. 

©Тетяна Спориніна,
фото автора

Вже вдома я переглядала світлини з вистав, де грав Іван, де він  режисер…  шляху, який триває. Дякую Івану Даніліну за позицію, за щирість і за власне кредо: служити Театру, як Богу…

Запис Театр, що стає сенсом: історія одного вирішального слова… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Іван Данілін – актор і режисер, керівник народного драматичного театру імені Г. В. Агеєва при Центральному палаці культури Чернівців, і там же він очолює дитячу театральну студію «Бу-бу-бу». Щойно повернувся з Рівного і Тернополя, де 9 і 10 листопада був з театром на гастролях.
Наразі в репертуарі театру вистави: М. Гоголь «Одруження», «Записки божевільного», Х. Венгринюк «Про мого старого білого качура», «Діти SOS» – за творами дітей переселенців, А. Чехов «Дядя Ваня», Т. Шевченко «Великий льох», Н. Ворожбит «Голодомор», Ж.Б. Мольєр «Літаючий лікар», Гі Абекасіс «Приїжджий з Рангуна», І. Вирипаєв «Сни».

– Твоя дружина, Інна Даніліна, недавно на ФБ написала: «Осінь у Рівному – це вже традиція!». А в Ірени Боровець, завліта Рівненського обласного академічного музично-драматичного театру, перед вашою виставою «Про мого білого старого качура» у Рівному 9 листопада, на ФБ прочитала: «Кажуть, у Чернівцях ця вистава наробила шуму. Їхати у Чернівці далеко та й сполучення «не фонтан». Тому це величезне щастя, що театральний колектив під керівництвом Івана Даніліна їде з постановкою до нас! Отже, мала сцена Рівненського драмтеатру вже цієї суботи!».
Знаю, що ти вчився в Рівному. Що для тебе Рівне? Із яким настроєм навідуєшся туди?
– Рівне для мене – це другий дім, приїжджаю туди, як додому. Бо я там учився, там моя альма-матір. Я закінчив Рівненський інститут двічі. Перша освіта – акторська, друга, нинішнього року, – магістратура з режисури.
Мала сцена в Рівненському обласному академічному муз драмі – особлива. Коли я вчився на акторському в народного артиста України Володимира Адольфовича Сніжного, всі наші пари проходили на цій сцені. Мала сцена – це як у кіно «крупний план»: глядач сидить дуже близько до тебе, він чує твоє дихання, ловить твій погляд – і ти вже нікуди не сховаєшся, мусиш бути абсолютно чесним. Ось зараз, через стільки років, повернутися на цю сцену й показати свою режисерську роботу – стало для мене великим щастям. До речі, дружина моя також вчилася у Володимира Адольфовича, тільки на рік пізніше. Для неї, як і для мене, це теж приємна зустріч – з друзями, однокурсниками, колегами.

– Театр – це пристрасть. Навіть для глядача. Сучасний театр – це живий театр. Він синтезує музику, рух, філософію, містерію, дію. Ти, Іване, і актор, і режисер. Чи навпаки: і режисер, і актор? Що для тебе наразі є первинним?
– Я багато років працював актором і вважаю, що як актор я ще не все сказав… За певних обставин почав займатися режисурою, закінчив магістратуру. Як режисер, встиг поставити в Рівненському муздрамтеатрі «Войцека» Георга Бюхнера на великій сцені – це ще під час навчання режисури. Наразі перевагу віддаю режисурі, хоча як актор у деяких своїх виставах теж беру участь.

– Театр – це режисер, актори, художники, декоратори, , бутафори, гримери, костюмери, звукорежисери, освітлювачі, робітники сцени… І водночас – це єдиний, унікальний організм, де все майстерно сплетене воєдино… Театр іноді здається химерою, вигадкою… А що є реальністю у театрі, найвищою реальністю?
– Так, театральне мистецтво – це колективна творчість. Найбільша удача – коли з тобою працює команда однодумців, або, як ми любимо говорити в колективі, – «банда» Коли всі розуміють тебе з пів слова, – тільки тоді приходить відчуття єдності. Реальністю в театрі є щоденні репетиції, репетиційний процес загалом, а потім – прем’єра, народження самої вистави. У будь-якого театру, навіть у того, що вважає себе експериментальним, є власні базові, консервативні, академічні принципи. Та якщо не «порушувати» закони, не шукати свою власну мову, то застигнеш на місці, не рухатимешся вперед. У якій пропорції «змішувати» нове і старе, кожний вирішує для себе сам. У мене один принцип: роби те, що любиш, працюй з тими, кого любиш…

– Сьогодні ти очолюєш відомий на Буковині Народний драматичний театр ім. Г.В. Агеєва Центрального палацу культури м. Чернівців. Чи є у вас свій глядач?
– Народному драматичному театру Центрального палацу культури Чернівців ще не присвоєне ім’я Г.В. Агеєва. Ми з директором Олександром Мадеєм лише працюємо над цим. Дуже хочеться, щоби театр носив ім’я мого вчителя і багаторічного режисера, керівника і натхненника цього театру Григорія Агеєва.
Щодо власного глядача, то він у нас є. Це люди, що ходять на наші вистави. Народний драматичний театр знають не тільки в Чернівцях, але й у Рівному, Тернополі, Львові, Кам’янці-Подільскому, Коломиї, Одесі…

– Два роки тому до Рівного ви привезли виставу за п’єсою Антона Павловича Чехова «Дядя Ваня». І присвятили цей показ пам’яті свого учителя, народного артиста України Володимира Сніжного. Народний драмтеатр у Чернівцях поки й не офіційно, але носить ім’я Григорія Володимировича Агеєва… Відчувається, що ти з великою повагою ставишся до своїх учителів, наставників театральної майстерності. Яку роль відіграє такий майстер, педагог у долі актора, режисера?
– Виставу за Чеховим «Дядя Ваня» я присвятив двом своїм учителям – Агеєву та Сніжному, нею ж захищав магістерську. Мої вчителі посіяли в мені те зерно, з якого я, як митець, виріс, чим і завдячую їм. Що суворіше й вимогливіше учитель, що вищий приклад його життя, то глибше твоя творча совість, чесність, переконаність, то твердіше твої митецькі принципи. А без цього не можна жити в мистецтві.

– Що було найважчим у твоєму становленні як режисера? Режисер, як відомо, допомагає акторам розкрити і творчий задум постановника, і розкритися самим. А як ти сам розкриваєшся, як розвиваєш себе?
– Коли пішов з обласного музично-драматичного театру ім. Ольги Кобилянської, як актор почав грати менше, більше займався викладацькою діяльністю й режисурою. Почав ставити вистави – спочатку з дітьми, а далі й з дорослими. Як режисер, я вже поставив чотири вистави у Коломийському Franko-театрі, одну виставу в Рівному, 12 вистав у Народному драматичному театрі.

– Кілька слів про дитячу студію, з якої розпочиналася твоя режисерська кар’єра. Адже робота з дітьми – це ж трохи інше?
– З дітьми працювати важче, але надзвичайно цікаво. Ти бачиш, як вони творчо зростають на твоїх очах – і це тебе тішить. У кожну дитину треба засіяти те зерно, з якого потім щось проросте. До кожної дитини треба знайти свій підхід. Коли працюєш з дітьми, сам починаєш навчатися разом з ними. Актори – теж як діти: впадають у відчай, панікують, якщо відчувають, що під час репетицій заплуталися, зайшли до якогось дивного місця, звідки не можуть рухатися… Обожнюю працювати з такими дітьми, які готові вирушити з тобою у тривалу і небезпечну театральну «подорож».

– Хто твій улюблений письменник чи письменниця? Чи хотів би ти поставити виставу за його чи її твором?
– Я дуже люблю Чехова й Гоголя. Чехов як письменник і як драматург – лікує: «Він ставить людині діагноз, щоби та вижила». А Гоголь мене переконав у тому, що «навряд чи є вища з насолод, ніж насолода творити». Шекспіра теж обожнюю, він писав про вічне. Мрію поставити «Короля Ліра»…

–  Вдячні тобі, Іване, твоїм колегам, театру за творчість і переконливість, за  нові відчуття (кажу це як твоя постійна глядачка), за міф і реальність, за неповторність і мандрівки інтерпретаціями. І, як сказав Лесь Курбас, ідучи до театру, людина шукає загострення свого почуття життя. І ваш народний дарує таки своєму глядачу жагу до життя! Браво!

©Тетяна СПОРИНІНА, «Версії»,
фото SergyiS і з архіву Івана Даніліна

Запис Іван ДАНІЛІН про театральне мистецтво як колективну творчість і про талановиту… «бандочку» однодумців спершу з'явиться на Медіа-Версії.