Чесно кажучи, збираючись на презентацію, сподівалася на щось неповторне і несподіване. І отримала. І неповторне, і несподіване. Може, й не писала би про все це, але ж почула, що готуватимуть другий том… Може, хоч у ньому врахують ці думки – навіть не мої особисті, а багатьох з тих, хто встигли подивитися книгу.

Сама презентація, відома майстром своєї справи Ольгою Серебріян, пройшла цікаво й традиційно: спогади, вірші, пісні. Спроби якось узагальнити своє ставлення до особистості Володимира Михайловського – і невеличкі, та не менш цікаві деталі спілкування з цією непересічною людиною. Дехто з виступаючих уже бачив книгу – у верстці чи на попередній імпрезі у рідних Кадубівцях Володимира Ілларіоновича. Але більшість з присутніх власне побачили її вже наприкінці презентації, коли її визволили з тісних упаковок, аби віддати людям…

Та несподіванки не в цьому. З досвіду знаю, що підготовка такого меморіального видання – справа важка, копітка й нешвидка. І підготувати його практично самотужки двом упорядникам – навіть і з великим газетярським досвідом, як-от у Василя Джурана та Віктора Максимчука, і з їхнім поетичним чуттям – все ж таки нереально. Будь-яке серйозне видання, окрім авторів-упорядників повинне мати редактора – фахівця, знавця творчості Михайловського в цьому випадку, людину з пильним оком, яка вміє побачити та усунути якісь прикрі помилки чи недолугості, коли такі виникають… Таке видання має проходити і серйозну коректуру, попри те, що багато статей вже було у друку в різних виданнях. Не кажучи про художнього редактора, технічного тощо. Все це у вихідних даних зазначене, але…

Не знаю, в чому полягала роль, скажімо, Дана Чевки, зазначеного технічним редактором, бо до верстки – безліч претензій. І точно знаю, що Раїсі Рязановій – художньому редактору книги – показали вже готову книгу в PDF-форматі, коли змінити щось було вже неможливо. І прикро, бо якби Раїса Леонідівна вчасно втрутилась би у верстку, не було б фотографій з іменем автора у кінці сторінки, наповзаючого на фотографії тексту – і голих місць по півсторінки та більше; темних, непідготовлених до друку фотографій, на яких, навіть знаючи їх раніше, важко щось розгледити; абсолютно неграмотно сканованих документів із незрозумілими чорними полями й плямами;  і незрозумілих дефісів біля кожного прізвища у змісті книги.

А ще додайте два різних обличчя Анни Поповчук, рідної племінниці пані Олени Михайловської (підкреслюю спорідненість, бо було ж кому упізнати! Не кажучи про те, що Анна – відома поетеса на Буковині). Мабуть, тим кого не удостоїли фотографії, пощастило більше – чужого обличчя не поставили.

Відсутній єдиний підхід до розміщення матеріалу на сторінках. Перекинуті наліво шмуцтитули, коли усі вони були орієнтовані на правий бік розвороту книги – за прийнятим стандартом…

Мені дорікнуть дріб’язковістю? Але прикрих недолугих дрібниць стільки, що кількість діалектично переростає в якість – вірніше, у відсутність такої. Не чіпатиму дещо випадковий відбір матеріалів, названу поетесою з Чернівців Валентину Мацерук, заступника головного редактора Буковини, заслуженого журналіста України, автора численних матеріалів про Володимира Ілларіоновича. Саме їй Михайловський довіряв ведення презентацій його книг у рідному колективі «Буковини».

Може, упорядники боялися долучати до роботи над виданням інших людей, аби не здорожчувати книгу? Але ж я точно знаю, що в Чернівцях знайшлося б десятків зо два-три людей, які сумлінно й безкорисно зробили б усе це до ладу! І Володимир Ілларіонович, високопорядна і високопрофесійна людина, за життя вчинив би так само – для когось із друзів. Лише не заслуговує його пам’ять приблизності й недбалості за принципом «і так зійде».

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Запис Непрофесійна книга про високого профі спершу з'явиться на Медіа-Версії.