А ми й далі забалакуємо проблему власного виживання   

Водозабори, з яких буковинці беруть питну воду, замулені. Ліси в Карпатах через  безсистемне вирубування винищені, зазіхнули вже навіть на національні парки, яких на Буковині три.  Сміттєзвалища в краї хаотичні та неконтрольовані. Неочищені стічні води трують довкілля. Такими фактами відрив обговорення екологічних проблем краю перший заступник голови ОДА Іван РИБАК, який, до слова, ще кілька років тому очолював місцеве управління екології…

Тож саме Іван Петрович, як ніхто інший, знає катастрофічність ситуації з охорони навколишнього природного середовища не тільки на Буковині, а й в Україні. Та знати – це одне, а щось робити – зовсім інше.

Любить природу, розуміється на ній і, головне,  вболіває за неї не на слвоах, а на ділі й  кандидат на посаду директора  департаменту екології та туризму Ярослав КОГУТЯК, який постійно воює за чистоту та збереження довкілля. Але чи змінить це ситуацію на краще, коли проблема екології в Україні давно забалакана й віддана на відкуп бізнесовим інтересам. Особливо це стосується лісової галузі. Чи не вперше правда про неї зазвучала на загал, привселюдно та ще й з вуст науковця-практика. І ніби впала пелена облуди з усього, про що автор цих рядків чула щонайменше 30 років поспіль. Бо нібито й говорили чиновники від природи про проблеми, але не називали їхніх причин. До прикладу наведу такий сумно-радісний факт: державній екологічній інспеціії довелося стукати до міністрества екології кілька десятків літ, щоби штраф за вибір гравію на річках збільшилися від 17-51 грн. бодай до 200 грн. А це – напіврішення лише однієї із тисяч нагальних проблем. Саме тому й зупинюся на виступі  професора-еколога Юрія МАСІКЕВИЧА.

Ю.МАСІКЕВИЧ, професор-еколог: «Охорона довкілля: без грошей, і без правди»

Напевне, багатьох присутніх пан професор просто шокував своїм виступом. Адже він закликав говорити правду.  І тоді стан довкілля постане перед нами як голий король.

Природоохоронні служби працюють без фінансування. А це означає, що ніхто нині не може визначити ГДК (гранично допустимі концентрації) шкідливих речовин у воді, повітрі тощо. Бо обладнання застаріле, з реактивами проблема, тож дані для звітів контрольні органи беруть просто з… довідників.

На тлі того, що торік були знищені екологічні органи в усіх районах усіх областей України, а закон про громадські слухання відсутній (у Чернівцях його, до слова, скасував Микола Федорук, ввівши положення про необхідність збирання тисячі підписів – тільки за такої умови громадяни можуть зібратися та обговорити проблему), Масікевич зробив дуже сумний висновок: влада, що захищала свій бізнес, поскасовувала все, що заважало їй збагачуватися. Тож замість того, аби в центрі всього сущого була ПРИРОДА, її місце посів його величність ПРИБУТОК. Чи не тому Національне агенство екологічних інвестицій, яке є розпорядником грошей за кіотськими протоколами, зовсім не переймається екологією? За словами професора Масікевича, Буковина могла би мати за цими протоколами стільки грошей, що в неї не було би потреби рубати ліс.

Лісова галузь – окремий біль пана  Юрія. Достатньо було професору-екологу переглянути статистику, щоби зрозуміти: нині на Буковині під прикриттям санітарної рубки зрізають здорові дерева. Так значно вигідніше – менший податок державі платиться. Бо ж хіба може бути, щоби половина зрубаних дерев була хворою?

Біда ж у тому, за словами виступаючого, що заготівлею лісу займаються не фахівці, а підприємці. Та й громадськість відсторонили, щоби вона не заважала рубати прибутки з природи.

І насамкінець, кілька кумедно-трагічних фактів, наведених заступником начальника держекоінспекції Сергієм РОБУЛЬЦЕМ. Інспекція, за словами, Сергія, подала до суду на браконьєра. Здогадайтеся, яким було рішення захисників закону? Повернути сіті браконьєру. А якими були збитки, завдані вирубуванням лісу в Черемоському національному парку, навряд чи вгадаєте навіть із трьох разів. Робулець назвав суму в 2,7 млн. грн.

Додати до цього нічого. Хіба що репліку з місця екс-експерта-еколога Марії Вороненко, адресовану природоохоронному прокурору Володимиру Харабарі, якому вона передала документи щодо перевірки прокуратурою очисних споруд одного з районів. Але реакції з його боку, за словами експерта, не було. У відписці Володимира Харабари значилося: перевірки тривають. Які ж перевірки, зауважила п. Марія, коли очисні споруди у більшості райцентрів не відповідають вимогам! А управління екології і далі видає дозволи на спецкористування.

Та, як з’ясувалося, пані експерт сказала «А», та не сказала «Б». Йдеться про дозволи на спеціальне водокористування житлово-комунальному господарству, яке  забезпечує населення питною водою та водовідведенням. Та заглянувши до законодавства, дізнаємося: підприємство ЖКГ зобов’язане отримати дозвіл на водопостачання та водовідведення. Зрештою, хіба можна не видавати такі дозволи й залишити людей без води?

Причиною ж усіх цих негараздів є відсутність державного фінансування. От вам і вся правда про нашу охорону природи.

Людмила ЧЕРЕДАРИК, «Версії» 

Запис Природа вже мститься людині за її жадібність спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Наслідки глобальної кризи все сильніше позначаються на слабких державах. А до них, на жаль, належить і Україна. Ось думка відомого київського політолога Вадима Карасьова: «Це буде рік виживання, вичікування і накопичування сил для вирішальних битв, у якому головним завданням влади буде втримати ситуацію від фінансового, боргового та інших обвалів, не допустити економічної катастрофи, відповідно, соціальних вибухів».

Експерт вважає цілком можливим проведення влітку всенародного референдуму стосовно вступу до Митного Союзу, який здатен з тріском розколоти Україну.

Тема розколу стає однією з найголовніших у прогнозах. Особливо експлуатують її українські письменники: в них загострене сприйняття політичних подій і нерідко переважають емоції. Юрій Андрухович, наприклад, про майбутній розпад України говорить уже кілька років поспіль. До нього приєднався з подібними прогнозами відомий львівський письменник, редактор «Пост-Поступу» Юрій Винничук. Власну точку зору на цю проблему щойно висловив і популярний прозаїк Василь Шкляр. Він наполягає: без відокремлення Криму й Донбасу Україна не зможе розвиватися як незалежна держава. Для збереження самобутності вона має позбутися всього, що заперечує українськість самої України.

Шкляр навів тут власний, незаяложений аргумент. Він згадав, що після розгрому гітлерівської Німеччини зі складу останньої було вилучено Східну Пруссію. Кремль мав намір долучити її до Литовської РСР. Проте вільнюське керівництво рішуче відмовилося від такого «подарунку», бо розуміло: Литва ніколи не зможе культурно перетравити Пруссію. Історія це підтвердила. Нинішня Калінінградська область РФ, утворена на території Східної Пруссії, так і не змогла остаточно інтегруватися до Росії й прагне особливого статусу широкої автономії чи ж повернення до складу Німеччини. Так само й Крим не зміг мовою й культурою інтегруватися до України, відтак українцям важко вважати його своїм. Так міркує Шкляр.

А талановитий український публіцист Микола Рябчук, виступаючи нещодавно в Чернівцях, висловив іншу думку. Він вважає, що на Україну чекає доля Ольстеру (Північної Ірландії). Населення цієї британської провінції розколоте: ірландці-католики орієнтовані на сусідню Ірландію, а місцеві протестанти бажають зберегти провінцію у складі Великої Британії. М. Рябчук давно проповідує свій погляд на етнічний склад сучасної України, виокремлюючи так зване «креольське» населення. До «креолів» він зараховує російськомовних, не пов’язаних з українською культурою. Така держава не може бути сильною: її послаблюють внутрішні суперечності.

Слід підкреслити: населення східних і південних областей України, а надто Криму, прагне зближення з Росією та все активніше вимагає вступу до Митного Союзу.  Російські ЗМІ, що домінують в українському інформаційному просторі, нарощують пропагандистські зусилля в цьому напрямку. Натомість українці Заходу й Центру України дотримуються іншої геополітичної орієнтації – західної. Хоча вступ України до ЄС є віддаленою перспективою, 2013 року може бути підписана угода про асоційоване членство нашої держави в Європейському Союзі. На думку першого заступника директора Київського Інституту світової політики Сергія Солодкого, таке підписання «поставить хрест на будь-яких євразійських інтеграційних ініціативах». А без України об’єднавчі зусилля Москви приречені на поразку. Не дивно, що 2013 року Кремль посилюватиме тиск на Київ, щоби змусити останній вступити до Митного Союзу.

Західні політологи саме цей факт вважають визначальним для нашої держави на 2013 рік. Вони звертають увагу на спроби президентської «сім’ї» відібрати власність в українських олігархів і витіснити цим їх з політики. Німецька «Дойче Велле» повідомляє, що в Донбасі готується масова приватизація шахт в інтересах Олександра Януковича. На думку оглядача, це прискорить соціальний вибух. Така ж точка зору характерна для декого з американських фахівців.

Найбільш резонансним виглядає прогноз Олександра Мотиля, професора політології Ратгерського університету (США). Він вважає, що «розкуркулення» українських олігархів неминуче спричинить значний опір в їхньому середовищі. Політолог не виключає, що ображені олігархи можуть навіть очолити народне повстання проти нинішнього політичного режиму в Україні. На думку О. Мотиля, після повалення цього режиму для України можливі три сценарії: польський, чехословацький та югославський. Найбільш оптимістичний – перший. Він можливий за умови досягнення компромісу між головними угрупованнями, що визначатимуть долю України після відходу від влади нинішніх її правителів. У цьому випадку збережеться територіальна єдність держави, яка розпочне швидкий рух на Захід.

Чехословацький сценарій передбачає мирний розділ України на дві частини. Одна приєднається до євроінтеграційних процесів, друга піде до Росії. Розлучення відбуватиметься у більш-менш цивілізованій формі.

І, нарешті, найгірший варіант – югославський: кривавий вибух, через який Україну охоплює збройне протистояння, що остаточно зруйнує державу.

Російський політолог Андрій Окара у своєму блозі на «Українській правді» запропонував ще один варіант силового сценарію. «Свята скінчилися, – написав він. – Починається війна». Нинішню ситуацію в Україні, на його думку, здатні змінити «кілька сотень радикально налаштованих і озброєних ветеранів бойових дій».

Добре фантазувати на таку небезпечну тему в затишному московському помешканні! А українці живуть у цій некомфортній країні, де проблеми не вирішуються, а лише накопичуються. Невдоволення народу зростає, оптимізму в суспільстві вже майже немає. Який прогноз втілиться в життя, невдовзі побачимо…

Ігор БУРКУТ, політолог

Запис Україна: політичний прогноз на 2013 рік спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Молитва Блаженнішого Любомира за жертв Голодомору

Страшне совєтське кредо «Незамінних людей немає» призвело до винищення мільйонів. А насправді – ніхто нікого не може замінити. Це точно знають ті, хто пережив втрати. І мільйони втрачених життів – це мільйони людських трагедій, мільйони особистих втрат, мільярди спогадів, що переслідують усе життя і до самого його кінця не дають  стати знову такими, якими були ДО голоду… А Голодоморів в Україні було три: у 1921-23рр., 1932-33рр. та 1946-47рр.

У 16 областях України, зокрема на Сході та в Бессарабії, в 1946-1947 роках від штучного голоду, який виник внаслідок примусового вилучення у селах не тільки зерна, а навіть насіннєвого фонду та інших сільгосппродуктів, померло понад 800 тис осіб. Ще чимало громадян загинули у тих регіонах, куди вони відправлялися для порятунку від голодної смерті, зокрема у Львівській, Івано-Франківській, Тернопільській областях. Відомому буковинцеві Іванові Снігуру голодна смерть дивилася прямо у вічі. Але – відступила.

Сьогодні важко уявити, що  84-річний Іван Снігур – почесний громадянин рідного села Грозинці, що на Хотинщині, власник багатющої (понад 100 тис. експонатів) колекції картин і старожитностей, чиє ім’я носить Музей побуту Західної України в місті Севастополі, автор семи книжок, які вже вийшли в світ і чотирьох, які готові до друку – бродяжив і їздив на дахах потягів, бачив смерть у Чернівцях з-під опухлих повік, рятувався від неї часником і вимиканим з землі пророслим зерном. Йому самому важко про це згадувати, тому деякі розпочаті речення він не закінчував – душився сльозами і пояснював: «Вибачте, не можу про це згадувати…»

«Хто не відчув душею і не був опухлий від голоду тілом – той не зрозуміє…»

«Про голод сьогодні мало пишуть, – розпочинає Іван Назарович. – І на те є причини. Правдиво його описати і ті нещастя, які він несе – людині, яка не пережила і не бачила того, важко. Хто  не відчув душею і не був опухлий, не може відчути. А написати без відчуття – не складається стаття… Я сам писав про голод, мої статті друкувалися. Збирався навіть написати книжечку, хоча б брошурку. Але як починаю згадувати… Страшно і боляче. Я двічі пережив голод, був з опухлими очима і ногами. Як наслідок – випали в молодості всі зуби, і залишилися страшні думки. Як бачу шматок  хліба, що впав, і який люди обминають – серце кров’ю обливається.

У людей є дві страшні речі, яких бояться і які, зрештою, не можна виправити: самотня  старість і голод. Їх і передбачити важко. Хоча голодомори в Україні, зокрема й голод на Буковині і в Бессарабії, не лише були передбачувані, а й штучно створені.

Історична довідка. Румунська влада 28 червня 1940 р. залишила Північну Буковину, яка була окупована радянськими військами. Згідно з рішенням Верховної Ради СРСР від 2 серпня 1940 р. було утворено Чернівецьку область у складі Української РСР.

3 перших днів Великої Вітчизняної війни Буковину окупували румунські війська. У березні-квітні 1944 р. Чернівецька область була звільнена від румунської окупації і знову включена до складу УРСР. Мирний договір, укладений союзниками з Румунією у Парижі 10 лютого 1947 р., затвердив кордон між СРСР і Румунією станом на 28 червня 1940 р.

«Нами керують залишки комуністів і ті, кого вони виховали – неспроможні і несамостійні»

«Передумови голоду на Буковині  створювалися ще з сорокового року. Бо в 40-му румуни, покидаючи буковинську територію, забрали в людей всіх коней і фіри. Далі прийшли «русскі», забрали те, що лишилося. Коли втікали в 1941-му, ще забрали з краю 14-15 тис. людей, які «тримали село». У нас заможні госоподарі допомагали тим, кому не вистачало їжі чи дров. Коли ж багатших забрали до Сибіру – бідні залишилися без допомоги. Знов повернулися румуни, а вже нічим було землю обробляти. В  44-му румуни забрали останнє, а повернулися «русскі» – забрали чоловіків на фронт. Так дійшло до 45-го. Сніг тоді випав у кінці вересня, коли ще й кукурудзу не зібрали. Сніг налипав на дерева, валив їх, неможливо було проїхати дорогами… Кукурудза вся пропала.

В 46-му вже навесні заставили здати поставки хліба. А здавати нема чого. Посіпаки-комсомольці, шантрапа комуністична ходили в села, шукали по хатах, у підвалах, на горищах. На подах (горищах – авт.) забирали навіть фасулі (квасолю – авт.) 10-річної давності. Люди вимирали цілими сім’ями, родами.

Країною взялися керувати комуністи й їхні прихвостні. Та й тепер керують залишки комуністів і ті, кого вони виховали, – неспроможні і несамостійні».

«Покинути Чернівці мені не дали спомини» 

«У моєї мами нас було 4 дітей, – продовжує Іван Снігур. – Тато повернувся з фронту поранений – я мусив піти з села шукати роботу. Без документів, без досвіду… У селі ж уже почали вмирати. Нас рятувала своїм молоком коза, яку ми тримали. Коли почалася весна, їли кінський щавель, лободу, з Галичини возили жом. Там десь поблизу Калуша було розкопано великий став, у якому дубили шкіри – висівками з дубовою корою. Завжди та яма була закрита зверху, бо то отрута. Але в голод люди самі її відкрили. Я там був. Голодні люди набирали того жому, ліпили палянички, чекали, щоби трохи підсохло – і пекли на вогні. Хто не промивав перед цим – усі померли. По дорогах бачив багато загиблих…

Майже два роки бродяжив, їздив на дахах потягів, з військовими. У Чернівцях пережив голод – це найстрашніше в моєму житті. Страшніше за тюрму, до якої потрапив 1976-го за те, що колекціонував старожитності, і де мене били так, що трісли барабанні перетинки та повибивали останні зуби. Саме вони й не дали мені можливості покинути це місто – спомини…

Якось я упав з даху поїзда на старій станції – Жучка (зараз – ст. Чернівці Південна – авт.). Підібрали мене незнайомі жінки, коли був без свідомості. Але вже хтось встиг роззути і зняти одяг. А була весна.

Якийсь чоловік відвіз у Жидівську лікарню (тодішня Перша міська лікарня – авт.). У мене була розірвана нога до кістки, пошкоджена спина. Промили, скріпили металевими скобками – ниток, щоби зшивати, не було. Лежав у коридорі, без постелі. Через тиждень зняли скобки, бо вони дорогі, і відправили геть.

Тривалий час виживав за рахунок того, що просив милостиню на мосту на Жучці. За мною спостерігав якийсь чоловік. Розговорилися – виявилося, що це мій далекий родич, якого я доти не знав. Він забрав до військової частини, там я працював лісорубом, потім ковалем – ремонтував візки, кував коней. А до того надивився страшного…

Навпроти вокзалу, де тепер стоять лавиці, ріс лісок. Там день і ніч горів вогонь, безпритульні носили позолочені рами, картини, палили їх і грілися взимі. Щовечора приїжджала фіра (віз – авт.), на яку скидали тіла мертвих. Потім розказували, що їх навіть не ховали – було дуже багато. Скидали в яму на вул. Руській (зараз там церква). Одного разу бачив, як дитина випала з поїзда і він переїхав їй відрізав ніжку… Дитина ще валялася, а ніжку спухлі  люди, що втратили розум від голоду, вже смажили на вогні, аби з’їсти… Офіційно в області вимерло близько  14 тисяч людей, але за моїми підрахунками – десь утричі більше. Коли я писав за своє рідне село, то знаходив багато таких, які померли саме від голоду, але не були включені в офіційну статистику».

«У голод ти живий, доки чухаєшся»

«Знаєте, я помітив, що під час голоду навіть воші – особливі. Я дивувався: вони мали якийсь голубий колір. Не міг їх повитрушувати з одягу – тоді брав рубець сорочки і гриз зубами… Казали, що ти живий доти, доки чухаєшся. Бо поки людина не померла – вона реагувала на укуси. Якщо вже не реагувала – це означало, що померла.

Я помирав. Пам’ятаю: коли починалася крайність – опухали надбрів’я, наче сама природа закривала тобі очі. Далі – спухали руки, ноги і починаєш блищати…

Коли відчуваєш кінець – закриваєш очі, а перед ними крутяться блакитно-рожеві хмари. Далі це переходить в їдку зелень, яка ніби з’їдає твій мозок і всього тебе…

Я їв равликів, ящірок, маленьких горобців, лободу, кропиву, пагони винограду. Одного разу ночував у Чернівцях на поді (горище – авт.) будинку навпроти нинішнього Червоноармійського базару. Будинок був порожній, лише в одній квартирі залишилися жильці, які палили пічку, а  димар виходив нагору. Я туди пробирався через порожні кімнати з зірваною підлогою і там грівся. Заліз туди вже важко опухлим, побачив купу піску. Прийшла в голову безглузда, божевільна думка: невже в такій великій купі мені ніхто нічого не залишив? Почав перебирати пісок, і знайшов там 84 головки часнику – старого, десь висохлого, десь зіпрілого, пророслого… Тим часником і врятувався. Бо потім десь за містом натрапив на жито чи пшеницю, що почали сходити. Змикав, промив і їв то зерно з часником. Але мене впіймав господар того посіву… І ви знаєте, він мене навіть не вбив, коли побачив, що я такий уже «крайній»… Попросив лиш, аби я більше не приходив. Ішов я на Прут, на Білу, там знаходив равликів, гнізда птахів. Хай Бог простить мене за них…»

«Я не хочу вмерти раніше, ніж призначено Богом»

«З нашого села близько півтора десятка родин вимерли повністю. Ще пам’ятаю, поки не виїхав з Грозинців, то бачив, що  померлих вивозили на санках, виносили на плечах, закопували  – і не лише на цвинтарі, а кругом, де можна було вкопати землю.

З моїх братів і сестер лише сестра вкалічіла і вмерла, решта вижили, дожили до хліба. Зараз з наших родичів більше нікого не залишилося. А я не хочу вмерти раніше, ніж призначено Богом.

Дуже прикро інше. Якось у своєму селі мав розмову з учнями в школі, розповів їм за голодомор, хотів на базі школи створити музей. І якась школярка років 11-12-ти, на мою розповідь заявила: «Що ви брешете, що тут був голод…»

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис …Дитина ще лежала біля потяга, а її відрубану ніжку вже смажили на вогні… Дожити до хліба… спершу з'явиться на Медіа-Версії.