Новий цікавий проект запропонувала газеті Галина ПЕЛЕПЮК-МРИХІНА –  чернівчанка, закохана у своє місто, яка роками досліджує його історію й долі його мешканців. Авторка  спілкується зі своїми персонажами-будинками так само тепло, як і з людьми. Відтак на читачів «Версій» чекають відкриття – а отже й несподіванки.                                          

Утім, нагадаємо лише, що наша авторка Тетяна СПОРИНІНА вже розповідала на шпальтах газети про свій унікальний будинок №4 на вул. Кароля Мікулі (колишня К. Лібкнехта) та його мешканців. Отож, запрошуємо небайдужих чернівчан узяти участь у цьому проекті.  

ВІЛЛА  МІЗЕЛІСА

 Добрі слова слухати приємно, а говорити радісно. А кому ж дарувати такі слова, як не своєму другові? Вілла Мізеліса – мій друг. Я пам’ятаю її відтоді,  як пам’ятаю себе. Цю велику круглу башту, конусоподібний купол, покритий коричневою фарбою (так у Чернівцях фарбували всі бляшані дахи), стрункий шпиль, який ніби простромлюює небо. Ця вілла – моя добра сусідка. Бо для нас із нею місцем прописки  –  від народження й донині  –  є Neueweltgasse, Новий Світ, вулиця Шевченка.

Повз цю красу пройти важко

Розкішну віллу на розі вулиць Тараса Шевченка й Гулака Артемовського обізнані містяни називають віллою Мізеліса. Її кутову вежу завершує високий конусоподібний купол, фасади з обох вулиць прикрашені вікнами різного розміру і форми. Нижній ярус вікон, так само як і вхідні ворота, захищають  ажурні ковані решітки. Верхівка високої  кам’яної  огорожі з боку Гулака  викладена  старовинною помаранчевою черепицею.

Фасад  вілли з двору – справжній витвір архітектурного мистецтва. На рівні другого поверху  розташовані два симетричні балкони. На одному з них  установлювали сукку на честь свята Суккот. Широкі кам’яні сходи розгорнутим віялом збігають до саду. Вони – казкові і святкові, створені для неквапливої, поважної ходи, їм не подобається недбайливий біг поспіхом. Біля підніжжя сходів – дві  стрункі високі колони, вивершені  кам’яними чашами для вазонів з квітами. Чаші спираються  на спини трьох лютих звіроподібних чудовиськ. Сходи піднімаються на відкриту  терасу з широкими парадними дверями, за ними – просторий овальний зал. Стеля залу унікальна: це великий, на вісім квадратних метрів, світловий ліхтар, викладений з фігурного скла. Над ним, на другому поверсі, такий же, лише складений зі скляних прямокутних полотен. А над двома скляними стелями – похилий прозорий дах. Стеля-ліхтар не лише  неймовірно гарна, але й практична. Вона дарує сонячне світло ранками й вечорами, доповнюючи колись свічне освітлення. А погожого дня наповнювала – і наповнює до сьогодні – простір залу променями, що ллються просто з неба…

Дефіле у чарівному саду    

Колись зал, тераса й віялоподібні сходи перетворювалися на подіум, яким прогулювалися прекрасні моделі. Глядачі, чернівецькі денді та елегантні  світські дами, розташовувалися по периметру тераси й милувалися черговою колекцією модного одягу.

Чернівці завжди виособлювалися  високою культурою й слідували віянням моди. У 19-му та на початку 20-го століття вважалося за правило шити одяг на замовлення, послуговуючись  майстерністю кравців  і модисток. Щойно у Відні чи Парижі з’являлися нові моделі суконь чи капелюшків, через короткий час вони вже прикрашали вітрини чернівецьких магазинів.

Вілла на розі вулиць Neueweltgasse (Новий Світ, Шевченка) і Merangasse (Гулака Артемовського) була чернівецьким будинком моди. У період  між першою та другою світовими війнами тут жив відомий  кравець Макс Мізеліс із дружиною Розою. Та мало, що жив! Трудився, творив, чаклував. Про цього віртуозного майстра і до нині ходять легенди. За свідченнями старожилів, він одягав  не лише вимогливих і вередливих чернівецьких модників, але й шив мундири для румунського короля Міхая. Макс продовжив і надав нових барв справі свого батька Соломона Мізеліса, який володів у Чернівцях кількома швейними ательє.

За рекомендацією… Георга Дроздовського

Уперше про Макса Мізеліса я дізналася з чудової книги Георга Дроздовського «Тоді в Чернівцях і довкола». Часом дотепно, з посмішкою, а десь із ностальгійним сумом автор розповідає про життя чернівчан на початку 20-го століття, у період між двома війнами. Пам’ятні події, веселі бувальщини, незвичайні міські історії, а серед них – розповідь про особистий візит автора до майстра Мізеліса. Як описує Георг Дроздовський, шукати аудієнції у знаменитого кравця його спонукало молодече честолюбство та бажання справляти враження. Адже Макс Мізеліс шив одяг тільки заможним клієнтам: директорам банків, відомим підприємцям та… міським авантюристам. Вартість його роботи була удвічі вищою, ніж у решти чернівецьких шевців. Затамувавши подих, боязко, Дроздовський ступив на поріг елегантної вілли. У цьому святилищі моди він опинився віч-на-віч із вишукано вбраним паном. Знічено він повідав мастрові своє потаємне бажання: бути зарахованим до його клієнтури. Але Мізеліс повівся так зверхньо і чванькувато, що молодий Дроздовський, не стримавшись, їдко підколов його і, не обертаючись, пішов… Надалі він шив одяг у іншого  чернівецького майстра, приємного і привітного чоловіка із значно меншими амбіціями на ім’я  Берл Горовіц. Цей кравець був надзвичайно низеньким на зріст і, обмірюючи клієнта, мусив ставати на стільчик. Водночас, пригадує Дроздовський, Берл Горовіц був  великим у своїх судженнях та життєвій мудрості.  Доля його – одна з тисячі трагічних доль чернівчан: він загинув у Трансністрії разом зі своєю дружиною і п’ятьма синами…

Вони любили місто і його мешканців

І якщо  вілла Мізеліса асоціюється зі словами «чернівецькі кутюр’є»,  не зайвим буде згадати й інших  відомих кравців, які одягали міських модниць і модників у подальші роки. А їх у місті було багато. Багато! Згадаю лише тих майстрів, із ким пощастило зустрічатися особисто.

Рафаїл Стремінський. Знаменитий кутюр’є працював у ательє по вулиці Головній (тоді Леніна) навпроти зупинки «вулиця Гоголя». Це був навпрочуд імпозатний чоловік з густою гривою хвилястого волосся. Майстер з великої літери: його руку, стиль і почерк  легко впізнавали. Він відчував матеріал, вмів його покласти, винахідливо творив форму і лінію. Адже кравець працює лінією, його мета – створити виріб м’якої скульптури, підкреслити достоїнства й приховати недоліки фігури. Пальта, пошиті майстром Стремінським, були комфортними і дійсно являли собою витвори швацького мистецтва.

Майстер Іванчук (на жаль, у пам’яті не залишилося його імені) працював в ательє, що на розі вулиць Кобилянської та Доброго (тоді Котовського). Високий, стрімкої постаті чоловік, уважний і чуйний. Щоб отримати костюм «від Іванчука», чоловіки мали заздалегідь записатися в чергу. Вироби майстра ідеально підкреслювали силует і виглядали, як то кажуть, «з голочки».  

Ульріх Розенблат. Один з найкращих чернівецьких кравців працював у ательє по вулиці Головній (тоді Леніна) навпроти магазину «Союздрук та філателія». Невеличкий на зріст, привітний і завжди усміхнений, він з першої зустрічі викликав прихильність. Не кожна жінка в Чернівцях мала щастя «шити у Розенблата». Мама відвела мене до цього атель’є за величезним «блатом»: як говорив Аркадій Райкін – «через завсклад». Маестро Розенблат оглянув мою худющу фігуру і, даруючи мені стільки ж уваги, скільки приділяв дорослим чернівецьким модницям, відкинув усі наші несміливі слова на рахунок «як пошити».

– А давайте, я пошию таке модне пальто, якого ще ні в кого немає, – запропонував він. Я добре пам’ятаю його професійні, пильні і дуже добрі очі… І пошив! Що це було за пальто! Коли я йшла вулицею, мене проводжали поглядом усі жінки. Тоді я уперше в житті відчула, як це – бути красунею. Пан Ульріх був Паганіні фасонів, Шекспіром фігурної строчки…

Давид Сойфер, Соломон і Макс Мізеліси, Берл Горовіц, Рафаїл Стремінський, Ульріх Розенблат, майстер Іванчук… Чому захотілося згадати цих людей, написати про них? Мабуть, тому, що вони були істинними чернівчанами: жили, працювали й творили для жителів свого міста. Вони не могли не любити це  місто, тож заслуговують і на пам’ять, і на вдячні слова. Адже, якщо не пам’ятати минулого, то й ті  часи, і люди, які  жили тоді,  просто зникнуть. Розчиняться, як тіні….

Вілла переходила, не рухаючись з міста…

У липні 1937 року Макс і Роза Мізеліси продають віллу  іншому чернівецькому кравцеві, Давиду Сойферу. Але своєю новою, дивовижно гарною нерухомістю Давид Сойфер володів недовго. Історія й час  змінилися: від 1940 року віллу займала військова комендатура. А 1945-го будинок передали дитячим яслам при Облздороввідділі. Завідувачем господарством призначили Миколу Васильовича Миронюка: румун за національністю, він був освіченим і самовідданим господарником. Тридцять шість років  своєю енергією, силами і серцем підтримував приміщення  вілли в порядку й чистоті. Не дозволив зруйнувати розкішну пічку, зняти  двері з кришталевим склом, а точніше – не дав украсти. А зазіхали, зазіхали «добрі» люди… Чудова біла пічка з кахельним панно «Путті з кетягами винограду» і досі прикрашає овальний зал вілли.

Віддано працюючи, Микола Васильович і помер на робочому місці. Коли від воріт вілли від’їжджала машина швидкої допомоги, що забирала його назавжди, в ті ж хвилини розкололася і впала скульптурна композиція «Мати й дитина», яка стояла посеред двору. Знаєте, можна було б назвати цей випадок черговою красивою міською легендою, якби не свідки, вихователі і нянечки, яки були присутні при тому і ще донедавна працювали в  садочку…

Таланить на господарів

Вже понад 20 років дошкільний заклад на розі вулиць Шевченка і Гулака-Артемовського профільований для дітей із порушеннями опорно-рухового апарату. Завідувачка садочка – Ольга  Веніамінівна Гафійчук – гарний господарник, чудовий керівник, привітна  й чарівна жінка. Завдяки їй і колективу співробітників, дітки, які перенесли страшну хворобу – церебральний параліч  – виховуються в комфорті і чуйній увазі. Цей огляд про віллу Мізеліса написано й за допомоги пошуків та спогадів Ольги Веніамінівни.

Галина ПЕЛЕПЮК-МРИХІНА, для «Версій». Фото з архіву авторки

Запис Будинки і долі: Мандрівка у минуле Чернівців   спершу з'явиться на Медіа-Версії.