Лідерами рейтингу  стали три скандинавські країни Швеція, Данія, Норвегія. На 4-му місці  Канада, за нею Фінляндія та Нідерланди. Далі до ТОП-10 увійшли Швейцарія, Австралія і Нова Зеландія, Бельгія. Наша сусідка Польща посіла 22 місце, Білорусь –  56. Замикають рейтинг Пакістан, Ірак, Іран.
При визначенні рейтингу враховували такі чинники, як права людини в державі, дружелюбність у родині, рівність статей, розподіл доходів, безпека й розвиненість соціальної інфраструктури.

Зрозуміло, що на низький результат України «спрацювали» війна на південному сході країни, окупація частини територій, низькі показники безпеки в державі, низький рівень доходів сімей тощо.

Запис Україна в рейтингу найкращих країн для виховання дітей опустилася на 4 сходинки, посівши 58-е місце спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Сучасні діти позбавлені здорового дитинства, замість цього в них є: *байдужі  батьки, які, замість спілкування з дитиною, дозволяють їм усе; *відчуття, що їм, дітям, усі заборгували; *незбалансоване харчування й нестача сну; малорухомий і майже цілком домашній спосіб життя; *безкінечна стимуляція, технологічні забавки, миттєве задоволення.

І через це «підростаюче покоління», про яке в усіх гаслах так турбуються освітяни й політики, перебуває у жахливому емоційному стані, стверджують експерти – психологи й педагоги. Небайдужі фахівці наполягають, що нинішній проблемний світ народжується у дитинстві тих, хто, вирісши, творить його.

І в багатьох випадках, як не боляче це усвідомлювати, саме батьки стоять біля витоків цієї «тихої трагедії». Тихої, бо про це зазвичай не говорять. Більше того, багато хто з батьків щиро здивувався б, коли хтось звинуватив би їх у проблемах їхніх же дітей – нинішніх і тих, що вже виросли. Адже вони нічого не жаліють своїм дітям, надаючи їм (замість уваги й небайдужого спілкування) спершу дорогі іграшки, а потім численні гаджети, без яких нині важко й уявити собі сучасну дитину.

Ми вирішили до обговорення цієї теми запросити нашого постійного експерта з багатьох питань економіки й політики, людину, яка добре розуміється на тому, що таке діти й дитинство, багатодітного батька, який і сам має 6-робратів і сестер,  успішного підприємця й громадського діяча, засновника благодійного Фонду «Подаруй дитині життя», який опікується онкохворими дітками, Франца Карловича ФЕДОРОВИЧА.

Батьки повинні розуміти, що саме від них залежить, якими виростуть їхні діти

– Як ви гадаєте, Франце Карловичу, чи вдасться у такій суцільній батьківській байдужості виховати здорове покоління?

– Однозначно – ні!

Людську природу обдурити неможливо: без батьківського виховання, як правило, виростають люди проблемні. Ми ж уже самі пересвідчилися:  коли замість спілкування й батьківського прикладу діти мають сурогат уваги,  це призводить до жахливих наслідків. І йдеться ж не про аутистів, а про ціле покоління дітей, народжених нормальними, але які живуть у режимі аутистів. І за втрату нормального дитинства діти платять втратою емоційного благополуччя.  На батьківську, м’яко кажучи, безвідповідальність  діти відгукуються… байдужістю до того що відбувається не тільки в родині, а й у навколишньому світі.

– Що ж робити, аби діти були щасливими не від новенького айфону, а просто почувалися такими?

– Мають прокинутися батьки і позбутися своєї байдужості. Адже зайнятість і байдужість – аж ніяк не синоніми! Треба повертатися до… початків. Українці ж мають гарний досвід родинних засад і традицій. І не треба казати, що світ змінився й родинні правила не пасують до сучасності. Так кажуть або ті, що погано знають історію, зокрема української родини, або ті, хто ладен купувати собі спокій будь-якою ціною, навіть засадивши дитину за дорогі іграшки, що підривають здоров’я.

– А яким досвідом сімейного виховання може поділитися ваша багатодітна родина?

– Я виростав у сім’ї, де було шестеро дітей. І всі шестеро мали свої обов’язки. Про права тоді говорилося менше, ніж зараз. Навіть найменшенький уже від трьох років пас гусей. Ми поралися на городі, в усьому допомагаючи батькам. Старші, як правило, відповідали за менших, доглядали їх. У підсумку – в усіх нас вища освіта. Кожен має роботу і свою справу.

Подібним чином я виховував і своїх дітей. Із  двома дорослими працюємо разом, бо фірма вимагає як юридичних, так і економічних спеціалістів. Меншому лише 15 років, але й він щоліта працює на підприємстві. Усі починали з найменших посад, які не потребують особливої кваліфікації, та з часом бралися й за більш складну роботу.

Живемо ми поки що всі разом – старші зі своїми сім’ями.

Як правило, хоча б раз на день зустрічаємося за столом. Усі. І мета не просто попоїсти, а швидше поспілкуватися, дізнатися одне в одного, як ідуть справи. Крім усього, дружина смачно готує, тож ми звикли щодня їсти борщі або супи, другі страви. Здорове харчування змалку – це база для здоров’я в дорослому житті. Мої знайомі лікарі щодо цього сумно жартують, кажучи, що доки діти харчуватимуться сухариками й чіпсами, стоматологи й гастроентерологи  не залишаться без роботи.

– Нині діти вже змалку виглядають старенькими, бо чимало серед них товстих, хворобливих, малорухливих…

– Знову ж таки, щоби цього не було, дітьми треба займатися. Коли мої були маленькими, я разом із ними грався, займався фізкультурою й спортом, читав їм книжки. Ми всі разом проводили вихідні дні, як правило, на природі. І скажу, що моїм дітям ніколи не було нудно: вони завжди знаходили для себе цікаву справу. Щоправда, 15-річний син уже не уявляє свого життя без смартфону. Мабуть, я трохи-таки недогледів, хоча, як відомо, жити у суспільстві й бути вільним від нього  – неможливо!

– А як у вашій родині ведеться господарка?

– Дружина навчила синів допомагати їй на кухні, по господарству. У дітей були і є свої обов’язки. І досі вся родина дотримується розпорядку дня. Хоча, зазвичай діти вже не лягають о дев’ятій годині спати – не той вік, та коли були малими, ми намагалися вкладати їх в один і той же час. Це не тільки зберігає їхню нервову систему, а й привчає до порядку. Не можу не погодитися з народною мудрістю про те, що посіяна звичка дає характер, а посіяний характер визначає долю. Відтак, на моє глибоке переконання, майбутні  проблеми дітей закладаються ще в сім’ї.

– Усі ми родом із дитинства, чи не так?   

– Без сумніву. Поспілкуйтеся з будь-яким психологом, і вам стане зрозуміло: всі наші фобії, проблеми йдуть з далекого і нібито забутого дитинства. Та воно сидить у нас усередині намертво…

– Франце Карловичу, а ви обмежуєте в чомусь своїх дітей?

– Я б сказав, що обмеження треба встановлювати не лише для дитини, але й для самих себе. Бо ми, найперше, – її батьки, а не товариші чи подружки. Ними варто бути в дорослому віці ваших дітей. А змалку дитині треба забезпечити потрібне й корисне, а не те, чого їй хочеться. Я ніколи не боявся відмовляти дітям, якщо їхні бажання розходилися з потребами чи моїми можливостями. Фраза «в усіх, крім мене, це є!» – не аргумент. Але водночас треба знайти влучні слова для переконання…

Виховуючи своїх «кіндерів», я багато читав спеціальної літератури. І навіть нині у неї заглядаю, адже ростуть онуки. Тож можу запропонувати низку порад, розроблених фахівцями для спілкування з дітьми.

Годуйте дітей здоровою їжею й обмежуйте снеки.

Проводьте якнайбільше сімейного дозвілля разом на природі.

Щодня збирайтеся з родиною на вечерю – і без гаджетів.

Грайте разом у настільні ігри.

Щодня залучайте дитину до посильних для неї родинних справ.

Укладайте дитину спати в один і той же час – і не дозволяйте брати в постіль гаджети.

Навчайте дітей незалежності й відповідальності: мати права означає й мати обов’язки.

Не відгороджуйте дітей від дрібних невдач. Це навчатиме їх долати життєві перешкоди.

Не укладайте й не носіть за дитиною заплічник  чи ранець, не носіть їй до школи забуту спортивні форму чи бутерброд. Не очищуйте банан для 5-річної дитини. Навчайте дітей самостійно справлятися із повсякденними справами.

Навчайтеся самі й навчайте дітей… терпінню, навчайте їх із користю й самостійно проводити вільний час.

Не оточуйте дитину постійними розвагами, надайте їй можливості для творчості. Навчайте дитину самостійно розвіювати нудьгу.

Не підсовуйте електроніку як ліки від нудьги. Не заохочуйте до використання гаджетів у машині, за столом, у ресторані чи в магазині.

Поважайте дитину, не відволікайтеся на телефонні балачки під час спілкування з дитиною. Коли ж дзвінок дуже важливий, обов’язково вибачтеся перед дитиною, перш ніж відповідати.

Навчайте дитину, як упоратися із злістю та роздратуванням.

Навчайте  вітатися, поступатися, ділитися, співчувати,  правильно поводитися за столом і бути ввічливими в розмові.

Не соромтеся емоційного зв’язку з дитиною: посміхайтеся, цілуйте дитину, обіймайте, читайте їй, танцюйте й стрибайте разом із нею!

І чим раніше ви прийдете до цього всього – тим більше шансів у вашої дитини не поповнити покоління на таблетках!

Запис Франц ФЕДОРОВИЧ: «Проблеми дітей починаються вдома й там мають вирішуватися» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Всеукраїнський конкурс учнівських малюнків та творів “Герої у моїй родині” зініційований ВО “Свобода” до Дня героїв України (24 травня).
Головна мета конкурсу – популяризація героїчних сторінок історії України, збереження пам’яті свого роду, підтримка культурного розвитку молоді та патріотичне виховання.

У поданих роботах, згідно умов конкурсу,  мали бути історії людей (як із далекого минулого, так і з сьогодення), які жили й працювали на благо Української держави.

Кожний учасник конкурсу,  це 29 школяра,  були нагороджені подяками та книгами, яку вибрали самі.

Переможницею конкурсу стала Оксана Філіпчук, учениця 8 класу Грушовецької школи Кельменецького району. Оксана розповіла про свого батька, героя, бійця 80-ої аеромобільної бригади Ігоря Філіпчука, який загинув під Щастям, Луганської области.

… Пригадую, як ранньої минулорічної весни ми з татом білили маленькі деревця, а вже через місяць він залишив рідну домівку, міцно обійняв маму, мене і братика і пішов добровольцем на Схід боронити рідну землю від ворожої навали. Спочатку були військові навчання: «Згадую армійську службу, відпрацьовую набуті навички, знайшов нових друзів», – ділився тато з нами у телефонних розмовах. А потім травневого ранку він повідомив, що їхню 80-ту аеромобільну бригаду направили в місто Щастя Луганської області. «Ми віримо, що ви обов’язково повернете щастя, мир та спокій цьому містові», – щиро бажала наша сім’я татові та його побратимам. Телефонні дзвінки тепер ставали все рідшими, а хвилювання все більше наростало. Щоранку ми прокидалися і ввечері лягали спати з молитвою до Бога, щоб Він вберіг батькове життя. Кожен день ми з мамою пильно слідкували за телевізійними новинами, як проходить антитерористична операція, і кожен день було неспокійно на серці, бо крім смертельної небезпеки втомлювали бійців і погодні умови: на зміну пекучому степовому сонцю приходили часті дощові зливи. Нелегкі солдатські будні доводилося проживати татові. Я гордилася, що мій батько – захисник України, бо він один із перших разом з чотирма односельцями пішов обороняти нашу землю від російських окупантів…

“Скільки разів моя родина уявляла ту мить, коли Україна здобуде перемогу у несправедливо нав’язаній їй війні, і ми будемо зустрічати тата з квітами і музикою як справжнього героя-переможця!
На Буковині спекотне липневе сонце висушило останні краплі ранкової роси, а на Сході лили сильні проливні дощі. «…А у нас ллє як із відра, здалися б мені чоботи…», – це були останні татові слова. По обіді нам повідомили, що ворожий снаряд влучив у бойову машину сержанта Філіпчука Ігоря Венедиктовича…
… Буяє цвітом і живе татів сад. Людське життя… Я хочу зрозуміти його, знати його ціну. Чому так миттєво увірвалася смерть з чиєїсь злої руки в мою родину і забрала життя мого татка? Але він живе і буде жити, бо живу я і мій маленький братик. Я знаю і вірю: герої не вмирають, а мій тато – Герой!”
Оксана Філіпчук

Моральна підтримка солдат – не менш важлива сьогодні, ніж будь-яка інша. Солдати завжди чекають і листи від рідних, незнайомих людей, дитячі листи. А ці роботи школярів будуть видані у збірці і їх передадуть на схід. Солдатам потрібна велика підтримка тилу. На цій війні ми всі маємо об’єднуватися і підтримувати одне одного.
А діти, учасники конкурсу – неймовірно щирі, з безмежним теплом, милосердністю.
На завершення всі побажали один одному миру. Скоріше б закінчилася війна!..
І бережи Боже наших воїнів!

Тетяна Спориніна,
фото автора

Запис Герої у моїй родині… спершу з'явиться на Медіа-Версії.