Почну з двох речей, які можуть розчарувати певну кількість читачів-початківців: Ні, вас не навчатимуть правильно й зі смаком вибирати собі одяг і створювати ансамблі-луки. Ні, це не легеньке, так зване «дамське чтиво». Насправді текст нового роману Оксани Драчковської дуже суворий, жорсткий, часом навіть жорстокий. Авторка не шкодує свого читача – але й себе так само. Та в усьому цьому простежується беззаперечність: усе тут правда.

Не автобіографія, але переплавлений в літературний текст власний досвід. Читач може просто сприймати твір як літературу, а може шукати у ньому, як у квесті, відповіді на власні запитання чи відгомін власному досвіду й власним враженням. І радіти цим знахідкам або сумувати з приводу таких збігів. Але ці зауваження для тих, мабуть, хто уперше зустрічається з твором переможниці Коронації слова, адже давнім читачам Оксани такі застереження не потрібні.

Не переказуватиму зміст, адже а) читачам не буде цікаво читати самим і б) я можу переказувати лише власне враження від змісту твору, тобто власне його тлумачення.

Книга Оксани Драчковської номінується як роман в оповіданнях. Кожне таке оповідання – а їх одинадцять – має назву певного предмету гардеробу – і оголошена вдяганка подається як певна предметна домінанта цього оповідання. Вона може бути поштовхом для подій, може бути забутою на певний проміжок часу – а в одному з оповідань головною «героїнею» узагалі стає щойно куплена новорічна ялинка – і знову випірнути в потоці оповіді. і, як це буває в музичних композиціях, завершити композицію оповідання. Недаремно ж предмети одягу на обкладинці зібрані у формі тієї ялинки…

І з персонажами оповідань відбуваються так само дивні речі. По-перше, це доволі пересічні особи, без особливих успіхів чи особливих провалів, такі зустрічаються нам мало не щодня, може, за винятком одного видатного спортсмена і одного мільярдера. Герої та героїні можуть фігурувати в певному оповіданні, так би мовити, до кінця, а можуть кудись зникнути, не довівши до пуття власну сюжетну лінію – щоби за деякий час знову ж таки випірнути в іншому сюжеті. Адже так буває, що ми втрачаємо зв’язок із дорогими нам людьми, ми можемо далі нічого про них не знати – але ж, поки живі, вони десь існують, живуть якесь своє життя… Не поспішайте прочитати цю книгу. Розтягуйте задоволення, робіть паузи хоча б між окремими оповіданнями. Недаремно ж у книгу вклеєно стрічечку-закладку: вона прямим текстом каже нам: не поспішайте.

Довго думала, з чим я можу порівняти композицію цієї книги. Мабуть, доречніше згадати макраме – сплетіння мотузок і вузликів, але це макраме без геометричної основи, без орнаментальної обов’язковості розташування елементів. Власне, це і є справжнє життя: у кожного воно має власний взір. І дай Боже кожному брати участь у його створенні.

Я навіть не впевнена, що Оксанина книга навчає мене Основам гардеробу чи показує, що є його основами для самої Оксани. Але одна фраза таки «бабахнула» мені як не по голові, то по серцю, Ось вона: «У злих випирають з очей сірі сутінки». Мало того, що це правда. Треба таке спостерігати часто, щоби помітити й сформулювати.

І, коли дозволите, замість коди – власний висновок. У кошику моєї пам’яті дуже багато «гардеробних історій». І прочитавши Основи гардеробу до кінця, я не боятимусь, що мене хтось звинуватить у мавпуванні, якщо я їх занотую: це ж мої власні історії.

Лариса Хомич, «Версії», усі фото – з фейсбук-сторінки письменниці Оксани Драчковської

Запис Як осягати «Основи гардеробу» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Цими вихідними в обласному академічному музично-драматичному театрі пройшли прем’єрні покази вистави «Зрадь мене» за п’єсою Володимира Винниченка «Закон» у постановці народної артистки України Людмили Скрипки.

У Людмили Іванівни – особливий сентимент до цього драматургічного матеріалу: в давній постановці Анатолія Литвинчука п’єси Винниченка «Закон» (тоді постановка називалася «Розплата», 1990 рік) молода актриса Людмила Скрипка  грала панну Люду. Майже три десятиріччя проминули відтоді…

Що б там не було, ніхто не зобов’язаний недільного вечора бути налаштованим на сприйняття проблем, чужих страждань, на роздуми й висновки… Сама я того вечора прийшла до театру, так би мовити, позапланово, подивитися прем’єрну виставу із другим складом акторів. І не пожалкувала.

Сцена зустрічає глядача вистави «Зрадь мене» розкраяною пересувними рамками – порожніми або затягнутими білою тканиною (художник-постановник – Наталія Тарасенко). Сучасно й з філософським підґрунтям: усі ми обмежені рамками. Не вільні у своїх бажаннях, не ладні виправити скоєне колись… Вистава вирішена зорово у чотирьох-п’яти кольорах: біле-червоне-чорне, трохи морської хвилі… Зосереджує увагу на домінантах й запрошує до роздумів і висновків.

Інший час, інші посили, інші емоції. Але класична, невмируща ситуація: стосунки двох, обтяжені давньою помилкою. З огляду на майже сто років від написання п’єси – це вже класика. Емоція вистави «Зрадь мене» змушує замислитися над природою кохання… Найгірша помилка подружжя Мусташенків, на мій сьогоднішній погляд, психологічна: це намагання «краще за свою половину» знати, що їй потрібне, що для неї добре. І певне маніпулювання такою своєю впевненістю призводить уже до помилок системних. Спершу чоловік підштовхує дружину до «спільного рішення» позбутися дитини – у Винниченка це сором’язливо називається «операція». А тепер, через 8 років, дружина настільки запалюється бажанням все-таки мати дитину, що наполягає на іншому «спільному рішенні»: чоловік має отримати цю дитину від сторонньої жінки й передати її законній дружині. Не чіпаймо тут етичний бік вчинків, але дивно, що професор Панас Мусташенко (Андрій Циганок) – філософ і психолог – абсолютно не передбачає і не пробує передбачити – ані в першому, ані в другому випадку – хоча б частини можливих наслідків від цього. І ключ можна відшукати вже наприкінці вистави, коли професор занурюється у свої книжки, залишаючи жінкам самим давати собі раду. Йому просто байдуже. Кохання, надто фізичний його прояв – просто одна з життєвих зручностей…

Коли дивилася виставу вдруге, згадала класичний балет, хоча б балети Чайковського у постановці геніального Маріуса Петіпа. Розписані до кожного руху й кожного музичного такту, вони щоразу робляться відкриттям, коли танцює інша балерина.

У нашому випадку малюнок ролі Інни вирішений постановницею достеменно, але зі Сніжаною Винарчук чи Ксенією Король у ролі Інни – це різні вистави. Причому, п’єса Винниченка дозволяє таку різницю. Інна Сніжани Винарчук – жінка, що за відсутністю материнства не встигає подорослішати. І коли їй забаглося (нехай дарують мені таку емоцію) все-таки мати дитину, а це не вдається, реакція – саме на нездійснену забаганку. Ксенія Король у цій ролі… доросліша. Більш жорстка. Точніша в мізансценах. І, як наслідок, трагічніша.

У виставу вплетені деталі, які – натяком чи прямим текстом – показують  неприродну «вивернутість» плану Інни. Колискова для дитини, хоча й казкова, але про любовний трикутник – в тему. Далі вихід музикантів у чорних плащах із вивернутими нагору парасольками. А ще одна сцена – на дачі, коли всі в білому, підстрибують і роблять вигляд, що це щаслива родина… Згадується Чехов, коли в його сценах ніби нічого поганого не відбувається, але фальшиве щастя обривається пострілом…

Дуже точна деталь від Циганка-професора: коли вляглися бурі, чоловік нібито миролюбно каже: «Будемо жити, як жили». І тут же заперечує можливість цього – не словами, рухами: може, навіть мимоволі, але відкидає руки Інни, яка пробує обійняти його… Тіло не приймає…

Залишиться Інна чи втече з товаришем Панаса Кругликом світ за очі? Хто зна… Але коли вона намагається сказати про це Кругликові, тут уже Достоєвський і Настасія Пилипівна з Рогожиним… Більше рогожинського чекання у Віктора Барановського, Назар Кавулич нібито спокійніший, але теж чекає…

Класика на те й класика, щоби повторюватися в інших життях і по-іншому…

Не можу не сказати про героїню Діни Анепської. Тама ( від слів –  тітка і мама), яка виховала Інну, – єдина людина з нормальними поглядами на життя. Та саме вона заважає, її відправляють до родички – і коли наприкінці повертається – це вже інша людина, готова на злочин заради своєї Інни. Детектив… Героїня ніби зістарилася за час відсутності на сцені…Як актрисі це вдалося?

І ще про одну режисерську «фішку» Людмили Скрипки – її уміння творити масовку як невід’ємний елемент вистави, причому кожний з цієї масовки запам’ятовується якоюсь власною неповторністю. В нашому випадку – це музичний гурт (хормейстер – Оксана Первова-Рошка), який практично весь час присутній на сцені – щоразу з певним завданням. Навіть якби це був би лише музичний супровід – уже доречно. Але Людмила Іванівна невтомна в пошуках і знахідках. Можна було б побажати акторам в окремих сценах грати трохи динамічніше: пошуки й вагання, затягнувшись, видаються інколи просто механічними рухами…

І на завершення: чи думав про це все Винниченко, коли писав п’єсу, не можу сказати. Але що його тексти відкриті для будь-якого модерного тлумачення – безсумніву…

Лариса ХОМИЧ, «Версії»

Фото з архіву театру.

Запис «Зрадь мене» – просила головна героїня вистави спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Шановна редакціє, звертається до вас постійна читачка. Зі мною стався прикрий випадок, який, зазвичай ,  не є смертельним, але в душі залишив неприємний осадок.

Я, хоч і на пенсії, та підзаробляю, бо на пенсію не виживеш. Тож була у справах у районі ринку Зеленого. Оскільки я людина немолода, мені потрібно було відвідати вбиральню. Раніше я забігала до кафе «Затишок». Так вчинила і зараз. Та молодий чоловік зупинив мене і повідомив, що «начальство не дозволяє пускати до туалету сторонніх». Я повідомила йому про розпорядження Чернівецької міськради, в якому йдеться, що кав’ярні ресторани, готелі, сауни зобов‘язані забезпечити вільний доступ чернівчан і гостей міста до вбиралень. Адже, як відомо, у нас немає достатньої кількості доступних туалетів у місті. На це молодий чоловік відповів: «А ви знаєте хто у нас господар?». 

Тодія сказала, що зателефоную господарям за вказаними у закладі телефонами. Мобільних номерів було два, та за жодним мені не відповіли.

Думаю, що на такі речі повинна реагувати міська рада, оскільки ігноруються її рішення.

Наталя, чернівчанка, колишня бібліотекарка.  

Від редакції: До відома чиновників, які, сподіваємося, будуть розбиратися в ситуації, бо вона непоодинока: телефон і прізвище авторки листа є у редакції.

Запис У “Затишку” порушують розпорядження міськради і не пускають до вбиральні, посилаючись на хазяїв спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Про свої «пригоди» в одному з пологових будинків області розповідає наша читачка пані Ольга (прізвище є в редакції) – чернівчанка на останньому місяці вагітності:

«Я збираюся народити третю дитину. Але, оскільки старших народжувала вже давно, то щось уже призабула, а щось змінилося й у медичному нагляді за вагітними. Тож багато аналізів, які зараз роблять, для мене були новими.

Звісно, що кожна мама переймається здоров’ям майбутньої дитинки. Тож і я намагалася ретельно виконувати всі вимоги лікарів. Але зіткнулася з тим, що вимоги ці виявлялися або важко виконуваними, або непомірно дорогими.

Жіноча консультація нерідко направляє вагітних здавати аналіз на ймовірні вади дитини. Такий аналіз роблять у діагностичному центрі. Вартість залежить від того, на якому терміні вагітності його здаєш.

Зрозуміло, що я його здала. Прийшла через два тижні за результатом – кажуть, є проблема. На УЗД цього не видно, але можлива хвороба Дауна! Скликали консиліум, ще раз відправили на УЗД – за це дослідження я знову заплатила. Висновку так і не зробили, направили до фахівців у Львів. Якби я відмовилася, мусила би підписати відповідну заяву, якою зняла би з лікарів відповідальність за ймовірні проблеми.

Поїхала до Львова. Тамтешні медики зробили висновок, що все гаразд. І додали, що до них чомусь присилають вагітних з підозрою на генетичні відхилення плода – і абсолютно здорових – переважно з Чернівців. У Львові мені пояснили, що цей аналіз робиться тим мамам, у яких в родинах були проблеми: хвороба Дауна, туберкульоз, цукровий діабет, онкозахворювання. У нас його здають усі, хто має гроші. В кого грошей нема, пише відмову і у випадку відхилень у дитини вся відповідальність на батьках. Я розумію: перестраховуються, але в сукупності цей генетичний аналіз мені обійшовся в 2300 грн – разом з УЗД у Львові та дорогою туди-назад. Тож, коли мені на 32-му тижні сказали ще раз робити цей аналіз, я просто відмовилась від нього. Тим паче, що на такому терміні коли й виявлять якісь відхилення, аборт робити вже не можна.

Або ж аналіз на ТОРЧ-інфекції. Я записана на безкоштовний аналіз на 25 травня, а термін пологів мені передбачили на 20 травня. Якщо ж жінка хоче здати його вчасно, до пологів, – треба заплатити.

Але й це ще не все. Чоловік вагітної повинен здати кров для потенційних потреб своєї дружини (тобто в процесі пологів їй може стати потрібною кров. А може й не бути…). Якщо з певних причин він не може це зробити (як наприклад, мій чоловік, у якого певні проблеми з тиском) – треба здати 100 грн., бо без цього не випишуть (!) після пологів.

Ще одна історія з моєї вагітності. Лікар запідозрив у мене багатоводдя, а також обмотку шиї дитини пуповиною і завеликий розмір плоду, тому й дав направлення на УЗД. На це дослідження направляють за записом, вільний час для мене знайшовся аж… на 30 червня! Ви ж пам’ятаєте, що мені ось-ось народжувати, то для чого мені УЗД через півтора місяці після пологів? Тому я вирішила попроситися поза записом, адже йшлося про те, що маю проблеми. Відсиділа 2 год. 40 хв. у черзі – мені відмовили, бо я без запису. Пояснила, що заплачу, попросила, щоби подивилася, бо за термінами не встигаю. Згоди так і не отримала. Тоді попросила  лікарку написати розписку,  з якої причини мені відмовляє, адже я прийшла за направленням лікаря. Це ж не моя власна  забаганка прийти на УЗД! Лікар, зціпивши зуби, запропонувала мені лягти для огляду, подивилася буквально кількадесят секунд, і нічого не сказала. Я питаю її, що  там. «Багатоводдя у вас немає, – каже. – Може, обмотана пуповиною? – питаю. – Так, обмотана…»

Я намагалася дізнатися про інші параметри, які встановлюються на УЗД, наприклад, розмір дитини, – лікар відповіла, що  не збирається дивитися мою дитину, бо це дуже довго і вона не зобов’язана це робити, бо я не записана. Висновок огляду мені не віддала: мовляв, віддасть моєму лікарю. А мій лікар у відпустці! Консультуватися ж все одно треба. Зрештою, ми посварилися – і папірець з описом огляду розірвали.  Звичайно, про оплату вже не йшлося.

Я пішла до головного лікаря. На мою скаргу про відмову лікаря мене обслуговувати він пояснив, що медицина у них безкоштовна, що за УЗД в них гроші не беруть (хоча особисто я двічі платила!) і порадив звернутися до завідувачки жіночої консультації. На жаль, на той час її на роботі вже не було.

Довелося мені того ж дня піти у приватну клініку. І там на УЗД мені сказали, що ні багатоводдя, ні обмотки пуповиною немає, а розмір дитини відповідає нормі.

Загалом я пройшла за період вагітності вже 7 УЗД, 6 з яких коштували 150 грн. кожне – і одне 250».

Записала Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Скільки коштує народити дитину в Чернівцях?

(наша читачка Ольга готується до пологів)

«Спонсорська допомога» – 450 грн

«Пологовий пакет» (тапочки, сорочка, шапочка тощо), який неможливо купити в аптеці – ???

Окрема палата – 500 грн.

Самі пологи – від 4 тис. до 5600 грн.  

Від редакції: Запрошуємо до дискусії представників пологових будинків області і наших читачів, а особливо читачок. Де і як ви народжували свою дитину, хто вам у цьому допомагав, а хто затьмарював радість від очікування материнства? Кому ви хочете подякувати, а що – виправити у системі охорони материнства і дитинства? Чекаємо ваших відгуків.

Запис Медицина – мистецтво зцілення чи бізнес на здоров’ї й довірливості людей? спершу з'явиться на Медіа-Версії.