У Харкові зруйновано понад 2000 будинків.

Того ранку 24 лютого, коли почалася війна, 34-літній харків’янин Ілля прокинувся не від будильника, як завше, а від того, що його ліжко легенько трясло.

«Я відчув тремтіння свого ліжка лише о 5:00, тобто вже годину як раша нас обстрілювала і бомбила. Харків – велике місто-мільйонник, у ньому багато районів. Я знав, що Росія має на нас напасти. Адже не можуть просто так проводити навчання, розташувавши поблизу кордону 150 тисяч особового складу і розгорнувши мобільні шпиталі. Я був готовий до цього, тому в нас був зібраний «тривожний чемоданчик» –  документи, продукти, речі першої необхідності. Розбудив дружину та дитину. Пояснив, що відбувається. Ми без паніки пішли до магазину і купили все необхідне. Обдзвонили рідних та сіли читати новини. Так почався наш ранок», – розповідає Ілля, який зараз мешкає разом зі своєю дружиною та 9-річним сином у чернівецькому прихистку для вимушених переселенців.

«Син у мене запитав: «Війна – це як у фільмах?», – ділився далі чоловік. – Я не хотів його лякати та сказав, що війна немає нас торкнутися. Але вже через годину він сидів у мене на руках у підвалі під звуки вибухів. Тоді почув від нього: «Тату, я не хочу війни».

У лютому в Харкові не було сирен, які повідомляли б про повітряну тривогу, тому в ночі спали по черзі, щоби відстежувати повідомлення у Телеграмі та вчасно спускатися до бомбосховища. Родина Іллі не хотіла покидати свою домівку. Вони, які багато інших українців,  сподівалися, що все скоро минеться.

«Вважайте нас дурнями, але ми справді гадали, що все має закінчитися  якщо не завтра, то післязавтра. Ми чекали цього. Але з кожним новим вибухом ця ілюзія танула. Через тиждень до нас у двір прилетіла міна. Ось тоді я зрозумів, що маю зберегти життя своїх рідних – мушу їх як найшвидше вивезти».

Найважчим для Іллі був час, проведений у дорозі. Величезні затори, нерви, втома. Над головами шугають літаки: «Страшно, коли позаду тебе сидить твоя дитина, а над вашими головами – винищувачі», – згадує він. – Це був кошмар. Досі не можу збагнути, як ми подолали і пережили ту дорогу! Їхали дуже довго. Коли виїжджали з Харкова, то побачили, як російські солдати на парашутах спускаються на невеличкий аеропорт, який ми проїжджали. Пізніше прочитали, що цей аеропорт розбомбили».

У Полтаві сімейство зупинилося на ночівлю. Дякуючи волонтерам, було що їсти та де спати.  Під Уманню вони стояли 9 годин. Та попри всю складність дороги Іллі вдалося доїхати до місця призначення. Наразі вся його сім’я перебуває у безпеці в Чернівцях. Радіє, що  сину вже не доводиться чути вибухи. І планує повертатися до Харкова. Їхня багатоповерхівка, на щастя, вціліла. З усього під’їзду, за словами Іллі, там залишався лише один чоловік. Він і доглядає за усіма квартирами.

«За фахом я інженер-будівельник – роботи по відбудові міста зараз у мене буде дуже багато. Харківська спільнота архітекторів уже на зв’язку. І скажу вам, що плани у нас грандіозні».

«Хочу скористатися можливістю та всім сказати, що мене, російськомовного чоловіка з Харкова, не треба рятувати. Хіба що від рашистів!  Я доволі часто бував у відрядженнях у Львові. Вільно спілкувався там з друзями і за російську мову мене точно ніхто не карав. У нашій країні немає нацистів, окрім російських військ! Коли їх виженемо з України, тоді й настане мир у нашій славній, гордій та незалежній державі».

Марія Боднарашек, студентка відділення журналістики філологічного факультету ЧНУ

Запис «Буду вертатись відбудовувати місто» – переселенець з Харкова про свій досвід біженця, мову і плани на майбутнє спершу з'явиться на Медіа-Версії.