«Автором цієї скульптурної композиції, яку встановили 1952 року, є чернівецький, модний свого часу, скульптор  Ігнац Нахманович Клігер. Це маловідоме авторство. У Чернівцях є декілька пам’ятників Кобилянській, але маємо гадку, що тут їй найкраще. Бо вона гуляла у цьому парку, коли мешкала на вулиці Новий світ (нині Шевченка), і парк був її улюбленим місцем», — зауважує Леся Щербанюк, дослідниця історії міста, директор муніципальної бібліотеки імені Анатолія Добрянського. Далі вона продовжує:

У листі до В. Стефаника від 15 червня 1898 року  О. Кобилянська «звітує»: «Найкращі години мої в дню – се тії зранку. Встаю рано, дуже рано, й іду до великого міського городу і цілуюся там з самотою в уста. Там так пречудово, пане Стефаник, зранку – страх!». У парку вона осмислювала свої творчі задуми та сюжети. Тут вона гуляла алеями з Лесею Українкою, коли та приїжджала у Чернівці. Постійними, майже щоденними, були прогулянки обох письменниць по розкішному й величному парку. Стаття Л. Щербанюк «Перший курсалон та культурне життя у Чернівцях. Яким був парк Шевченка майже двісті років тому», 4 вересня 2020.

Cпочатку давайте завітаємо у Центральний парк імені Тараса Шевченка – Volksgarten – Gradina Publica – Парк Калініна до 1990. На той час містяни називали його Народний або Публічний сад.

«Жоден історик, письменник чи краєзнавець ще від давніх часів у Чернівцях не оминув згадку у своїх творах парку Шевченка, як-от Раймунд Фрідріх Кайндль, Георг Дроздовський, Вернон Кресс, Ірина Вільде», — розповідає дослідниця історії міста Леся Щербанюк.

В тексті прізвище Вернон Кресс. Не можу не додати фото з презентації 12.12.2019 книги Вернона Кресса «Перше життя. (Не)вигадана повість» /(«Первая жизнь. (Не)выдуманная повесть»)/. І фото з книги «Вернон Кресс» Юрія Чорнея , історика, журналіста, а зараз військового ЗСУ.

Герої ж цієї публікації Ігнац Клігер, Ольга Кобилянська, пам’ятник Ользі Кобилянській Ігнаца Клігера. Але ще раз хочу подякувати Юрію Чорнею за небайдужість у «Справі Воробкевича». Сподівюся, що пам’ятник Ігнаца Клігера чекає професійна реставрація і ім’я скульптора буде на табличці. А Юрію Чернею – велика повага і Ангела-Хранителя.

Отож, Центральний парк імені Тараса Шевченка – Volksgarten – Gradina Publica – Парк Калініна до 1990. Який вже і назву змінив – Центр культури та дозвілля імені Тараса Шевченка. Який ще належить до об’єктів природно-заповідного фонду як національне, природне і культурне надбання. А не до об’єктів громадського простору… Парк був закладений 18 травня 1830 року за проектом інженера Адольфа Маріна і був першим парком у Чернівцях.

Ігнац Нахманович Клігер (1913, Чернівці – поч. 1990-х, Німеччина) прожив у Чернівцях понад півстоліття. Його прізвище походить від Klüger (Kluger), яке на теренах Буковини і Галичини трансформувалося на «Клігер». Про нього дуже мало відомо, хіба що він – скульптор доби соціалістичного реалізму.

Рідним Чернівцям Ігнац Клігер залишив прекрасну згадку про себе. Пам’ять про нього живе у скульптурному творі, який і сьогодні можна побачити в Центральному парку культури та відпочинку ім. Т. Г. Шевченка. Це – композиція І. Клігера «Ольга Кобилянська».

Скульптор виконав її як пам’ятник Ользі Кобилянській і 1952 року його установили перед Чернівецьким драматичним театром. Пізніше твір Клігера перемістили до парку. Скульптура Клігера підкоряє емоційними камерними інтонаціями і проявом творчої художньої індивідуальності автора. Митець доніс до нас незабутній образ письменниці, який є цінним своєю поетичністю і мудрістю людини, що перебуває в гармонії з високою творчістю. 

Галина Тарасюк

Ользі Кобилянській

І вже далі читаємо у Галини Тарасюк, поетеси, прозаїка, критика, публіциста, перекладача «ПЕРЕБЕРІЯ ОЛЬГИ КОБИЛЯНСЬКОЇ», 30.11.2020.

Я пам’ятник собі…
До слова, про пам’ятники. І тут не обійшлося без її містифікації. Мінливість її образу не годен вловити і втримати ні глина, ні гіпс, ні бронза. Той скульптор, якому вдасться відтворити ЇЇ суть, ще в проекті…
Але особисто мені найбільше до вподоби (радше – не дратує) маленька непретензійна музейно-паркова скульптура роботи Л. Клігера, один із «штампованих» примірників якої встановлено в центрі Чернівців – у парку імені Т. Шевченка, а два інших – в літературно-меморіальному музеї її імені і на філфаці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.
Але в теплі і затишку скульптура не справляє такого щемного враження, як у тіні дерев старого парку, відкрита всім вітрам, дощам і снігам. До цієї Ольги Кобилянської рідко покладають квіти. Більшість народу, що снує і відпочиває в її улюбленому «городі», навіть не здогадуються, що то – вона. І Ользі Юліанівні, схоже, це подобається. Подобається сидіти в затишку вікових дерев ніким не поміченою і спостерігати за тими, кого з доброго дива колись робила героями своїх творів. Але… може я в полоні оптичного обману?

Ще про пам’ятник Ігнаца Клігера згадує журналістка Наталія Фещук: «До будинку треба пройти через веранду. Тут все автентичне, нічого не змінювали. Влітку тут Кобилянська любила пригощати своїх друзів медом з холодною криничною водою або й просто відпочивала. Про це нагадує своєрідне скульптурне зображення письменниці, виконане 1950 року Ігнацем Клігером». «Стаття Ольга Кобилянська: вершниця, яка любила білі троянди», 4.06.2020.

Тепер про троянди, які любила Ольга Кобилянська…

Рожі (1896)
Ольга Кобилянська
У склянці, тонко різаній, прозорій, наповненій аж по сам край свіжою водою, стояли вони…
Темно-червона, окружена листками, що недбало звисали, горіла пурпурою. Розцвілася розкішно, упоювалася сама собою; принаджувала до себе і ждала неспокійно.
Зараз коло неї, мов під охороною маленьких, трохи потвердих, темно-зелених листків, тулилася блідо-рожева рожа, що тільки наполовину розцвілася.
Вона ще перед кількома хвилями була пуп’янком, а тепер, немов від одного сильного віддиху раннього повітря, розцвілася і виглядала так, якби сама з себе стала такою пишною, коли тим часом вона все ще була пуп’янком.
Вона була повна поетичного почуття — рожа, до котрої усміхається полудень зі своїми різнобарвними метеликами…

Через кладку (1909 — 1911)
Ольга Кобилянська
Знаєте ви білі рожі? Ті звичайні, не окулізовані, котрих листки ані не улискуються, ані не колють, а так собі — звичайні, матові з виду. Ті білі звичайні рожі (уважайте) виростають великими корчами, і цвіт їх досить повний. Листочки цвіту білі, і лиш серединою, звідки розпочинають розгортатися, ніби — кажу “ніби” — вони мов мріють рожевістю. Але то не значно. І не в тім річ, бо помимо того все ж таки білі рожі. Білі — від початку аж до кінця свого. А головна їх чудова прикмета (я б сказав — вони гербові), — це їх запах. Запах, що викликує в душі мрії, шматок того, що зветься звичайним словом — рай, спомини з молодих щасливих літ і всяких образів з колишнім гарним, зібраним в одну хвилину.
Я лиш кажу.
Головна їх чудова прикмета — це їх запах. Якби можна описати запах, я б його описав. Тепер червень, саме дві такі рожі стоять біля мене, — і пахнуть, чарують…
…Мої “білі рожі” — сами виховуються. На зиму загартовані самі собою, вижидають у мрійному півсні між стужею й сонцем наближення весни. А коли наступить червень, вони цвітуть… Гей, як цвітуть, процвітають вони! аж зчудуєшся тою несподіваною силою. Садять так багато з-поміж зеленого свойого листя білого цвіту, неначеб не мали вже більше дожити другої весни, — дають з себе все, що мають. Одна молода залюблена дівчина, вічно розмріяна, неначе кам’яніла з якоїсь розкоші коло тих рож, що цвіли в червні… Дивилася поважними очима на них, упоювалася їх запахом і, усміхаючись, несвідомо говорила сама собі:
— Я щаслива!..
Чуєте? Щаслива!

Білі троянди, а саме рожі не окулізовані, у листопаді не знайдеш. А ось блідо-рожева рожа, троянда тепер поряд. Десь за тиждень до сьогоднішнього дня пам’ятник Ольги Кобилянської трохи обновили. Але таблички, що скульптор пам’ятника – Ігнац Клігер, я не знайшла…

Далі буде…

©Тетяна Спориніна, фото автора

Запис «І Ользі Юліанівні, схоже, це подобається. Подобається сидіти в затишку вікових дерев…» спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Це переважно друковані твори – книги, газетні публікації, а також два радіотвори, що вийшли в ефір Українського радіо, та один документальний фільм.

У переліку номінантів – Юрій Чорней, історик, журналіст, засновник і редактор Інтернет-порталу «BukNews: Всі новини Буковини», член НМПУ та НСЖУ.  На розгляд членів комітету з премії  подано книгу «Вернон Кресс. Життя під прикриттям» («Наші книги», м. Чернівці, 2020).

Книга не є науковим дослідженням, а дещо незвичним за обсягом, але безумовно журналістським розслідуванням за жанром, предметом якого є не якісь окремі події, а ціле людське життя, – вказано у рекомендаційному листі номінанта від Чернівецької  обласної організації      НСЖУ. – І це той випадок, коли життєпис однієї людини несподівано стає узагальненою моделлю, на яку накладаються інші життєві історії (переважно чернівчан, але не тільки) цілого покоління, що робить універсальним зміст книги. Дослідження сприяє збереженню історичної пам’яті про багатонаціональне минуле Чернівців, складні і трагічні події історії міста й країни. Це цілком вписується в контекст культурних ініціатив зі збереження і відновлення національної пам’яті, очищеної від нашарувань імперської, класової чи комуністичної ідеології.

Загалом на престижну нагороду у галузі журналістики цього року номіновано 15 творчих робіт.  За премію змагатимуться журналісти, письменники, науковці з Києва, Львова, Одеси, Чернівців, Сумщини, Запоріжжя. Переважна більшість творів присвячена темі визвольних змагань українського народу, боротьбі за державну незалежність. Автори у своїх творах висвітлюють та осмислюють події далекої давнини та сучасної історії України, розповідають про легендарні постаті українських героїв.

Усі роботи, що надійшли на здобуття премії, передані на розгляд членів комітету з премії імені В. Чорновола. З повним переліком висунутих на здобуття премії робіт можна ознайомитись на сайті Держкомтелерадіо за посиланням: http://comin.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=184515&cat_id=88994

ДОВІДКОВО:

Премія імені В’ячеслава Чорновола за кращу публіцистичну роботу в галузі журналістики присуджується щороку, починаючи з 2004 року, за твори, що сприяють утвердженню історичної пам’яті народу, його національній свідомості та самобутності. Першим її лауреатом став буковинець Василь Кривий за публікацію «Пуста хата», видану в газеті «Буковина».  Премія присуджується до дня народження В’ячеслава Чорновола – 24 грудня у розмірі 20 тисяч гривень.

Запис Чернівчанина номіновано на здобуття премії ім. В’ячеслава Чорновола за кращу публіцистичну роботу в галузі журналістики   спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Про це стало відомо після засідання комітету з присудження Премії, який визначив «довгий» список авторів і їхніх творів, допущених Держмистецтв до конкурсного відбору.

Чернівчанина номінували за його документальний роман «Вернон Кресс. Життя під прикриттям», який побачив світ у видавництві «Наш книги» в грудні 2020 року.

У перелік номінантів також потрапили: Юлія Верба – роман в 4 книгах «Одесская сага», ТОВ «Видавництво «Фоліо», 2019-2021; Юрій Скіра – монографія «Покликані: Монахи Студійського Уставу та Голокост», видавництво «Дух і Літера», 2019; Ярослава Стріха – переклад книги Ісаака Башевіса Зінгера «Раб. Шоша», видавництво «Дух і Літера», 2020;  Андрій Павлишин – книга есеїв «Нам і надалі загрожує вічність», видавництво «Дух і Літера», 2021;  Михайло Міцель – книга «Політика і параноя. КПУ в боротьбі проти «міжнародного сіонізму» (1953-1986). Нариси документованої історії», видавництво «Дух і Літера», 2021; Вано Крюгер – поетична книга «Цебер без дна», видавництво «Люта Справа», 2020 тощо.

Цьогорічний список претендентів на здобуття премії імені Шолом-Алейхема приємно вражає кількістю і різноманітністю текстів! Читати – не перечитати! До «довгого списку», з якого обиратимуть переможця, увійшло стільки відомих авторів, знакових видань провідних українських видавництв, він є настільки представницьким, що один тільки цей факт засвідчує неабияку престижність державної премії імені Шолом-Алейхема, – коментує претендент з Чернівців Юрій Чорней власне номінування на відзнаку. – Навіть потрапити до такої компанії вже неабияка честь для номінанта. А виграти у таких достойних здобувачів, чи програти їм, однаково гідно.

Премія імені Шолом-Алейхема присуджується на конкурсних засадах письменникам, перекладачам, сценаристам, драматургам за кращі літературно-мистецькі твори, які популяризують духовно-культурні надбання українського та єврейського народів, сприяють поширенню позитивного іміджу України в світі. Нагородження відбувається щорічно у березні, до дня народження Шолом-Алейхема.

Повний список висунутих творів дивіться за посиланням:

Державне агентство України з питань мистецтв та мистецької освіти

https://www.facebook.com/StateArtsAgency/photos/a.119486096426025/411776287197003/

КОРОТКА ХАРАКТЕРИСТИКА ДОКУМЕНТАЛЬНОГО РОМАНУ ЮРІЯ ЧОРНЕЯ  «ВЕРНОН КРЕСС. ЖИТТЯ ПІД ПРИКРИТТЯМ»:

Історія колишнього чернівчанина, уродженця австрійського Інсбрука Петера Деманта (1918-2006), життя якого тісно пов’язане з Україною – від років дитинства до депортації з Чернівців – загалом типова для багатьох мешканців Західної України, долі яких відкоригувало трагічне ХХ століття. Незбагненним чином у ній поєдналися такі трагічні сторінки, як сталінські репресії і Голокост.

Після світоглядно знакового першого життя у міжвоєнних, ще європейських Чернівцях, Деманту випала доля скуштувати тюремної баланди у сибірських і колимських спецтаборах для особливо небезпечних (звісно, тільки для сталінської влади) політичних злочинців. А після звільнення, працюючи звичайним вантажником, стати першопрохідцем, «хрещеним батьком» туризму на північному сході Євразії і навіть письменником Верноном Крессом.

Якщо Петера Деманта  перед початком радянсько-німецької війни  1941 року разом із ще вісьмома тисячами буковинців депортували з Чернівців до Сибіру, а 1946-го – ув’язнили у таборах на Колимі, то його батька військового лікаря Зиґмунда Деманта, який уникнув радянської депортації, вже румунська влада восени 1941 року спочатку інтернувала до чернівецького гетто, а влітку 1942 року депортувала до трудових таборів Трансністрії, де він загинув.

Це доволі незвичний, але промовистий для історії України випадок: представники однієї чернівецької родини стали жертвами одразу двох тоталітарних режимів – комуністичного сталінського і нацистського гітлерівського, що вкотре доводить їх подібну людиноненависницьку сутність. Усі ці події, як і розповідь про долі багатьох депортованих з Чернівців до Сибіру городян, посіли вагоме місце на сторінках даної книги.

Чимало сторінок книги присвячено «першому життю» Петера Деманта (Вернона Кресса) у Чернівцях – українському місті, його дружбі з українцями в таборі. Саме багатонаціональні Чернівці сформували його світогляд і ставлення до національного питання. Хоча  те, за що насправді змагалися українці, Демант дізнався лише в таборі. Час його власного ув’язнення на Колимі збігся із періодом, коли там з’явилося особливо багато зеків-українців. Тому документальне дослідження «Вернон Кресс. Життя під прикриттям» сміливо можна назвати також великою українською книгою про ГУЛАГ.

Табірний друг Петера Деманта Онуфрій Перун, історію життя якого теж відтворено в книзі, швидше за все був пов’язаний з українським підпіллям.  Цілком імовірно, що саме Перун відігравав важливу роль в самоорганізації в’язнів й займав один з вищих щаблів у тіньовій табірній ієрархії. І взяв під негласний захист колоритного земляка-чернівчанина, якому таким чином віддячив за лекції з історії світової літератури. Історія цієї дружби українського націоналіста і світоглядного австрійця за колючим дротом радянського табору один з найліричніших і водночас найтрагічніших епізодів книги.

Проживаючи до кінця життя у Москві, де опублікував спогади про табори «Зекамерон ХХ», став одним із найшанованіших членів міжнародного історико-просвітницького правозахисного і благодійного товариства «Меморіал», частим гостем Сахаровського центру, колишній чернівчанин Петер Демант привітав проголошення Україною незалежності у серпні 1991 року, застерігав від спроб відродити сталінізм у Росії.

Розповідь про масштабні події – війни, репресії, політичні катаклізми – з перспективи особистої історії, заснована на щоденниках, спогадах, листах дозволяє поглянути на минуле з нового, несподіваного і незвичного ракурсу. Особисте сприйняття відомих подій, долі реальних осіб раптом стають тим людським виміром світової, вітчизняної і міської історії, який змушує замислитися не тільки над минулим, його впливом на сучасність, але й інакше поглянути на своє власне місце у цьому світі. Ця книга покликана заперечити безликість історії.  Це той людський вимір минулого, яким часто нехтують, коли розповідають про масштабні історичні події: голодомори, війни, геноциди…

Запис Чернівчанина номінували на премію Шолом-Алейхема спершу з'явиться на Медіа-Версії.

…Трохи з минулого. Особистого. Першу книгу Вернона Кресса, яку прочитала, це була «Моя первая жизнь. Невыдуманная повесть», яка вийшла у видавництві редакції журналу «Зелена Буковина» у 2008 році. А потім (2016) була фотовиставка «Крізь Скельця» пані Людмили Айгаре, яка подарувала нам свій погляд на світ Петера Деманта, я б сказала «світ Вернона Кресса очима зачарованої пані». Пам’ятаю також на цій виставці два альбоми з калькованими фрагментами мапи Чернівців з австрійського військового архіву (Kriegsarchiv, Відень) та надрукованими фрагментами текстів книги «Моє перше життя»…

Презентоване у целанівському центрі видання «Першого життя» вже третє, але це перше повне видання повісті, в яку увійшли нові глави із архіву автора.

Вернон Кресс – це літературний псевдонім російського письменника, громадського діяча, в’язня таборів ГУЛАГу Петера Деманта (2.08.1918, Інсбрук – 11.12.2006, Москва), дитинство, юність і молодість якого пов’язані з Чернівцями. 11 грудня минуло 13 років із дня смерті цього легендарного чернівчанина, який є одним із творців чернівецького міфу. Власне, в автобіографічній повісті «Перше життя», що зображує зокрема Чернівці 20-х–40-х років ХХ століття, переплітаються правда і вигадка. І водночас це важливе свідчення про ті Чернівці, які після 1945 року зникли, а подальші долі багатьох чернівчан склалися драматично, а то й трагічно, як і самого Петера Деманта.

Автобіографічну повість «Перше життя» Петер Демант писав паралельно з романом «Зекамерон ХХ», що в українському перекладі Оксани Пендерецької вийшла також у «Видавництві 21» (2013).
Книжка «Перше життя. (Не)вигадана повість» вийшла за сприяння Чернівецької міської ради у рамках програми підтримки книговидання імені бургомістра Антона Кохановського.

Про видання розповів його редактор та упорядник журналіст Юрій Чорней. Модерувала презентацію літературознавець Інга Кейван.

Чому Петер Демант лишився у Радянському Союзі, про готель, де працювала німецька місія, про розставання з сестрою у 1940-му і зустріч 1989-го …

Про обставини фактичні і ті, що дарує доля: стаття в газеті «Дзеркало тижня» про Петера Деманта /Вернона Кресса/ Юрія Чорнея «Гулагівський романтик Петер Демант», геолог Віктор Макаревич, дружина письменника Ірина Вєчная, яка отримала газету від Макаревича, мер Микола Федорук і поїздка до Москви… Містика, реальність і про все, що незаперечним чином посприяло виходу цієї нової книги…

Дякуємо за презентацію, за щирі спогади, розкриті і нерозкриті таємниці, чекаємо на нову вже власну книгу Юрія Чорнея про життя Петера Деманта.

Більше фото з презентації книги Вернона Кресса «Перше життя» за посиланням – ПРЕЗЕНТАЦІЯ КНИГИ ВЕРНОНА КРЕССА «ПЕРШЕ ЖИТТЯ»…

©Тетяна Спориніна,
фото автора і SergyiS

Запис Презентація у Чернівцях книги Вернона Кресса «Перше життя»… спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Муніципальна бібліотека ім. А. Добрянського вже багато років серед приватних книжкових колекцій відомих чернівчан зберігає справжню родзинку для бібліоманів – домашню бібліотеку Петера Деманта – чернівчанина, який народився 2 серпня 1918 року в Інсбруку (Австрія), провів дитинство і юність у Чернівцях, найкращі роки молодого й зрілого життя – у сталінських концтаборах, і відійшов у вічність 2006 року у Москві. Надзвичайно освічена, інтелігентна людина не зламалася від випробувань долі, але знайшла у собі сили й снагу написати про все у художній прозі від псевдонімом Вернон Кресс. Підкреслимо, художній, бо мемуарами це точно не назвеш… Його твори, як підкреслив дослідник біографії й творчості Деманта-Кресса історик і журналіст Юрій Чорней, відкриваючи одні завіси, тут-таки накидають їх на інші таємниці…

І рівно сотого дня народження Петера Деманта до затишної теперішньої домівки його книжок  – Муніципальної бібліотеки ім. А. Добрянського – зібралися шанувальники його письменницького таланту і його непересічної особистості. Вечір пам’яті не обійшовся без подарунка ювілярові – презентації віртуального опису його книжкового фонду, який усі охочі зможуть знайти на сайті Муніципальної бібліотеки в розділі «Книгозбірня Петера Деманта» та за адресою https://skfb.ly/6AA99.

І без усякої містики: Петер Демант того вечора був із нами. Відеофільмом. Книгами. Оповідями. Спогадами.

Вл.інф.

Запис Невловимі таємниці Петера Деманта спершу з'явиться на Медіа-Версії.

Це вже п’ята фотовиставка Людмили Айгаре у Чернівцях…

Фотовиставка “Крізь Скельця” присвячена Чернівцям між двома світовими війнами. Таким, як їх змальовує у своїй книзі “Моє перше життя” (“Моя первая жизнь”) Петер Демант, який писав під псевдонімом Вернон Кресс. 2016-го минає десять років, як його не стало. А 2018-го будемо відзначати 100-річчя від дня його народження.

Фотозвіт про відкриття виставки за посиланням – КРІЗЬ СКЕЛЬЦЯ…

Браво!
Спасибі, пані Людмило, за Ваш унікальний, метафізичний погляд на Чернівці і чернівчан…
Далі буде…

Тетяна Спориніна,
фото автора і Sergyis

Запис Фотовиставка “Крізь Скельця” від Людмили Айгаре спершу з'явиться на Медіа-Версії.