Пауль Пшенічка народився в Чернівцях, але потім приблизно на півтора десятка років з ними розлучився: батьки в пошуках роботи змушені були мандрувала областю, адже в 1946-47-му в місті не було не лише роботи, а й можливостей облаштувати побут, мати достатньо одягу, зрештою – їжі. Тож до вступу в університет в 1964-му Пауль бував у Чернівцях, хоча й доволі часто, та лише наїздами – до знайомих і друзів батьків.

Відчуття цілковитої свободи

«З якогось віку вже пам’ятаю ці приїзди. Дуже подобалося гуляти університетським парком – туди, за Резиденцію, повела нас знайома. У пам’яті закарбувалася «картинка»: лавочка, невеличкий басейн з водою, і в ньому навіть плавали золоті рибки. Не знаю, чому саме це пам’ятаю – у сутінках підсвідомості розібратися неможливо. Тим паче, що діти сприймають світ зовсім інакше, ніж дорослі.

Ще пам’ятаю результат спроби тогочасної влади знести верх синагоги – Темплю, де зараз кінотеатр «Чернівці». Вибиті вікна. Але картинка невиразна. А можливо, це мені й здається.

Найбільше враження – від трамвая. Це було щось велике, яке дзвеніло, торохкотіло, гуркотіло і сипало іскрами. Для дитини, яка виросла в селі, це було вражаюче. Адже світло там з’явилося якраз того року, коли я вже вступив до університету.

А до того – було повне щастя. Адже щастя – це зміна вражень. Як тільки немає зміни вражень – як би людина добре не жила, починає відчувати дискомфорт. Нема руху – нема щастя. У дитинстві був суцільний рух, повне щастя і повне відчуття свободи – на полях, у лісі, на стадіоні… І це вік, коли людина не відчуває часу.

«Ми підривали все, що знаходили. Тому вступив на фізфак»

«У дітей того часу була надзвичайно потужна мотивація до навчання. Усі перебували під враженням польоту людини в космос, і це спонукало прагнути чогось подібного. І народ вчився набагато серйозніше, ніж зараз. Зрештою, сучасним дітям надто легко і багато всього дається. У нас же не було телевізора, освітлення. Вечори проводили при звичайній керосиновій лампі. Пам’ятаю, знайшли генератор, стартер від автомобіля «Студебекер», зробили вітряк, і дуже тішилися, що примусили світилися 12-вольтову лампочку.

Мене особисто змалку цікавили авіація і космос – окрім успішного польоту в космос Юрія Гагаріна, на той час на суспільство зберігалися ще воєнні впливи. Тож ми, діти, підривали все, що знаходили. Тому особливих роздумів, куди вступати вчитися, не було: однозначно – фізфак.

Вдома була велика бібліотека,  хоча батьки й не мали вищої освіти. За Румунії, за Австрії треба було бути дуже багатим, щоб здобути освіту. У той же час усі знали багато мов. У діда було восьмеро дітей, і всі вони – мої дядьки, тітки – знали мови, це було характерно для тих часів.

«Тоді було прийнято викладати не предмет, а дисципліну»

Одна з проблем сучасної освіти – це викладання дітям у школі предметів, теорії, відірваної від життя.  А викладати потрібно дисципліну, показувати її прикладне застосування. На щастя, мені траплялися чудові викладачі. Голець Богдан Іванович. Королюк Степан Лук’янович – викладав у мене статичну фізику не лише дуже ерудований науковець, а й хороший викладач. Тобто добре знав і вмів навчити, і в нього не було нудно.  Гусєв Сергій Михайлович – викладав електрику, не допускав халтури, у нього треба було насправді розібратися в тому, що робиш. А він був штурманом на бомбардувальнику під час війни. А ще я паралельно ходив на матфак слухати лекції з математики. Тоді викладали Карл Фішман, роботи якого друкувалися в США у той радянський час (!), і який у віці 72 років вступив заочно до Массачусетського університету на електротехніку і закінчив його з відзнакою – просто щоби голова працювала; доцент Круг. Феноменальний викладач, який читав теорію чисел, Нестеренко – ще австрійського загартування, з оригінальною зовнішністю, з носом, як у Жана Габена. Я сидів на першій парті, тож він звертався переважно до мене. Він так захоплювався розповіддю, що іноді забував, де він. Якось під руками в нього не виявилося ганчірки, аби витерти дошку, коли на ній закінчилося вільне місце для наступних записів, і він, не задумуючись, стер попередні записи рукавом свого дорогого чорного піджака… Мені було цікаво, чим матфак відрізнявся від фізфаку. І тоді, до речі, на матфаці було навіть цікавіше.

«Тутешні буковинці не могли звикнути до радянщини»

Я – чех, і окрім нашої родини, більше тут чехів не бачив. І дід, і бабуся прийшли на ці землі з Чехії, але різними шляхами: бабуся через Львів і Волинь, а дід прямо сюди з Праги. Шукали кращої долі. На жаль, не знаю історії, як вони знайшли одне одного. Знали рідну мову, завдяки спілкуванню з багатьма друзями-поляками знали польську. Оскільки жили в румунських селах – вивчили і румунську, а також російську, бо там і російською говорили. Сам я чеську призабув уже – колись знав добре, але думаю, що за кілька годин міг би «розговоритися».

На навчання в місті я трохи спізнився, тож гуртожитка мені не дісталося. Довелося мандрувати по квартирах. Тоді сміхотворно дешево – за якихось 10-15 крб. – можна було винайняти квартиру.

Якийсь час жив у єврейській сім’ї. Ми з товаришем винаймали дві кімнати в однієї родини, яка володіла величезною квартирою – 7 кімнат чи щось таке. Нашим господарем був комунікабельний дідок, який завжди намагався чимось допомогти: продати щось наше непотрібне і принести трохи грошей. З нами йому цікаво було спілкуватися.

Щодо поширеного враження про толерантність буковинців – думаю, що в ньому більше правди, ніж міфу. Люди були м’які, культурні, ввічливі. І було досить багато інтелігентних, начитаних буковинців. Жили мирно – і я досі дотримуюся принципу, що з сусідами треба жити мирно. І тутешні буковинці не могли звикнути до радянщини.

Наприклад, мій дядько відсидів 8 років у Саратові (з десяти, які йому було оголошено вироком суду). Хтось доніс, що він з якоїсь нагоди сказав, що «Сталін не розуміється на авіації». Ще одного дядька намагалися відправити чи то на Донбас, чи в Казахстан. Треба було їхати, а він відмовився. Тоді прийшли «посланці від влади» і зірвали дах з його хати. Я це пам’ятаю. Вся родина зібралася і написала скаргу в КДБ. І, як не дивно, прийшла відповідь: покласти дах на місце. Так він і врятувався – завдяки тому, що наша родина, як інші, не боялася. Якийсь «вірус» у нас був – відсутності страху. А загалом для нашої родини було абсолютно ясно, що таке радянська влада.

Радянщина у всьому була орієнтована не на людей, а на ідеї. Це стосувалося навіть архітектури. Я мешкаю в новому районі міста, і він мені не подобається. Малюсінькі квартири, низькі стелі, тіснота – це якось нелюдяно. Тим часом, уже зараз забудовуються дуже гарні райони. Архітектура стає людяною.

«Тих Чернівців уже немає. Але що змінюється від того, що немає, наприклад, Римської імперії?»

Відтоді багато що змінилося. Виїхала переважна більшість євреїв, які придавали цікавий колорит місту. Навіть немає що порівнювати, скільки тоді було поляків і скільки залишилося зараз. Були й залишаються румуни. Навіть німці були. Чернівці були таким собі Вавілоном.

Зараз старих Чернівців уже немає. Те, що ми сьогодні бачимо – це не тодішні Чернівці. Добре це чи погано? Не добре і не погано, це просто факт. От була Римська імперія – і зникла, лишилися лиш італійці. Була, кажуть, Атлантида – і немає. Подивіться, яка Австрія була велика до Першої світової війни, і як зараз вона вп’ятеро менша. Але ж ніхто за тим не плаче!

Відбулася серйозна зміна складу Чернівців, але все одно щось від нього залишилося невловиме. Наприклад, якимось дивом передається манера говорити.

Чернівці були і залишаються відкритим містом, містом-інтернаціоналом. Я, живучи тут, мав і маю добрих знайомих  по всьому світу, а в радянські часи приятелював з людьми з Новосибірська, Омська…

Уже добрих 20 років їжджу міжнародними конференціями, маю нагоду спілкуватися з представниками багатьох країн, з кимось – протягом багатьох років. Іноді вожу учнів на конференції, іноді мандрую один. Читаю лекції – наприклад, у Швейцарії. Звісно що англійською або німецькою, як інакше. А у травні читав лекції в чотирьох австрійських університетах та двох школах у м. Грац. Сам вид конференцій – як для дітей, так і для дорослих – неймовірно цікаво. Це інакші люди, інакша природа, техніка, перельоти – при тому, що взагалі зараз рідко літають. А враження від багатогодинних перельотів, великих аеропортів, руху – незабутні.

Разом з тим, велике місто не для мене. Адаптуватися важко. Інший темп життя, загалом все інше. Тож мене цілком влаштовує все, адже в малому місті можна комфортніше жити. Тим більше зараз, з сучасними комунікаціями і засобами зв’язку.

Скрізь можна бути щасливим. Є один дуже простий принцип – мати творчий підхід до того, що робиш.

Маріанна АНТОНЮК, «Версії»

Запис Чернівці Пауля ПШЕНІЧКИ: диво техніки трамвай, мотивація космосом, щастя від зміни вражень, несприйняття радянщини, феноменальні викладачі університету і мирне співіснування з сусідами спершу з'явиться на Медіа-Версії.